Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО 4 страница

Німчуки в селі по­во­ди­ли се­бе мир­но. Хіба що хо­ди­ли по ха­тах та за­би­ра­ли пти­цю і сви­ней на заріз, але ні до ко­го німець не прий­шов по ку­ри двічі, чим вик­ли­кав мов­чаз­не схва­лен­ня. А так лю­дей особ­ли­во не чіпа­ли. Дітям роз­да­ли не ба­чені досі в Че­ре­мошнім довгі цу­кер­ки у блис­ку­чих об­гор­т­ках та якісь дивні фрук­ти, фор­мою схожі на яб­лу­ка.

На дру­гий день після сво­го при­хо­ду німці че­рез по­силь­них скли­ка­ли се­ло пе­ред цер­к­вою на віче. Німець­кий офіцер у на­вак­со­ва­них до блис­ку чо­бо­тах, ви­со­ко­му чор­но­му каш­кеті з ви­со­кою ко­кар­дою і доб­ре вип­ра­су­ва­но­му чор­но­му мун­дирі із та­ким зна­ком на ру­каві, як у Че­ре­мош­но­му пи­са­ли пи­сан­ки - дво­ма пе­рек­ла­де­ни­ми нав­х­рест і заг­ну­ти­ми в різні бо­ки ско­ба­ми, - го­во­рив не­дов­ги­ми ре­чен­ня­ми, а Та­насій Мак­сим'юк пе­рек­ла­дав німець­ку бесіду зро­зуміли­ми для лю­дей сло­ва­ми. Він по-німець­ки го­во­рив ще з ав­с­трійсь­кої вой­ни.

Німець ска­зав, що ве­ли­ка Німеч­чи­на і ве­ли­кий фірер Адольф Гітлер по­ча­ли війну з боль­ше­ви­ка­ми за­ра­ди виз­во­лен­ня оку­по­ва­них лю­дей з-під стра­ху і без­чинств; ка­зав війни не бо­яти­ся, але но­ву вла­ду слу­ха­ти, а про тих, хто тут чи­нив лю­дям крив­ди впро­довж ос­тан­нь­ого ро­ку, за­бу­ти на­зав­ж­ди.

Школу в селі відкриє но­ва адмініст­рація.

Священик що­неділі пра­ви­ти­ме служ­бу.

Людям по­вер­нуть пра­во раз на тиж­день ле­галь­но спілку­ва­ти­ся зі своїми ро­ди­на­ми з дру­го­го бо­ку ріки, де та­кож па­нує німець­ка вла­да, як ско­ро за­па­нує і по всій Європі.

В се­ло приїжд­жа­ти­ме німець­кий лікар і ліку­ва­ти­ме вся­ку за­ра­зу, яку пло­ди­ли і за­охо­чу­ва­ли боль­ше­ви­ки.

Іще німець поп­ро­сив мов­чан­ням пом'яну­ти тих, ко­го крив­да тор­к­ну­ла­ся найбіль­ше, - і з лис­т­ка про­чи­тав фамілії де­ся­ти че­ре­мош­нян­сь­ких ґаздів, чиї сім'ї бу­ли заб­рані з се­ла за тиж­день до по­чат­ку війни, чим вик­ли­кав по­оди­нокі жіночі схли­пи.

Воєнний стан, ка­зав офіцер, три­ва­ти­ме не­дов­го. Різдво лю­ди бу­дуть зус­тріча­ти під зал­пи пе­ре­мож­но­го са­лю­ту.

Після закінчен­ня про­мо­ви пер­вий42 брат Ку­ри­ка - Дмит­ро Уг­рин підніс офіце­рові хліб-сіль на ви­ши­то­му руш­ни­кові з приш­пи­ле­ним пра­пор­цем, тка­ним синьо-жов­тою волічкою. Німець де­що гид­ли­во ущип­нув ка­лач і відвів йо­го ру­кою ра­зом з Уг­ри­ном у бік мо­лод­шо­го офіце­ра, по­ка­зу­ючи ста­ти за ним.

Після віча німці влаш­ту­ва­ли на сільській то­лоці роз­ва­гу під губні гар­мош­ки. Але лю­ди чо­мусь не ве­се­ли­ли­ся, хіба що мов­ч­ки і не­осуд­ли­во ди­ви­ли­ся на мо­ло­день­ких сол­датів, що на­ма­га­ли­ся кру­ти­ти в танці кількох сільських дівчат та мо­ло­диць, та сти­ха пе­решіпту­ва­ли­ся між со­бою.

Німці сто­яли в селі не­дов­го і ве­ли­кої шко­ди лю­дям не зро­би­ли, так са­мо як че­ре­мош­нянські лю­ди не ро­би­ли шко­ди і їм, хіба що бідан­ка Ан­ни­ця, яка ро­ка­ми сла­бу­ва­ла на го­ло­ву, хо­ди­ла по се­лу із за­па­ле­ним на кінці тич­ки ганчір'ям; так, що під вечір у тем­но­му селі тич­ка зда­ва­ла­ся ве­ле­тен­сь­ким фа­ке­лом, за що німці зак­ри­ли Ан­ни­цю на ніч у пив­ниці ко­мен­да­ту­ри, а вранці, з'ясу­вав­ши, що во­на не спов­на ро­зу­му, відпус­ти­ли під чес­не сло­во ро­ди­чам.

Перед своїм відхо­дом зно­ву зібра­ли лю­дей ко­ло цер­к­ви, і той са­мий стар­ший офіцер повідо­мив, що їхня час­ти­на зму­ше­на йти впе­ред, а тут, у Че­ре­мош­но­му, німець так і ска­зав, у Че­ре­мош­но­му, во­ни за­ли­ша­ють своїх со­юз­ників - пред­с­тав­ників ру­мун­сь­кої воєнної адмініст­рації, яку ту­тешні лю­ди доб­ре зна­ють, і німець сподіваєть­ся, доб­ре зус­трінуть. Згад­ка про ру­мун­сь­ку адмініст­рацію по­тяг­ну­ла в лю­дей нас­туп­ну згад­ку - про бу­кові па­лиці - «со­роківни­ки» за не­пос­лух і не­ба­жан­ня «вор­беш­ти ро­ма­неш­ти», - і в де­ко­го з че­ляді тро­хи пок­ри­ви­ли­ся ли­ця.

Цього ра­зу німець не влаш­то­ву­вав гу­ля­нок на то­лоці - лиш відмар­ши­ру­вав у бік Виж­ниці за кри­ти­ми зе­ле­ни­ми тя­га­ча­ми, а че­ре­мош­нянці взя­ли­ся до своїх ро­ботів, як раніше. Бо ніхто не відміняв робітній лю­дині дог­ля­ду за ху­до­бою, сіно­ко­су, лісо­по­ва­лу, на­род­жен­ня дітей і по­хо­ван­ня небіжчиків. Навіть під час війни.

Ті самі, що й до війни, а мо­же, ще гірші, грубі свинські пос­то­ли но­вої-ста­рої ру­мун­сь­кої адмініст­рації ду­же ди­со­ну­ва­ли з на­вак­со­ва­ни­ми чо­бо­та­ми зник­ло­го німця, але в Че­ре­мош­но­му ба­чи­ли й не та­ке: чи один маєтний ґазда нерідко брав собі за со­юз­ни­ка зли­до­ту, аби ли­ше ма­ти на селі більший вплив, а швид­ше, чис­ту фізич­ну си­лу. Но­ви­ми-ста­ри­ми по­ряд­ка­ми бу­ли ті самі, а по­де­ко­ли, іще пе­кучіші бу­кові па­лиці, та те­пер уже пов­сюдні й ка­те­го­ричні за­бо­ро­ни будь-яких політи­ку­вань.

У Че­ре­мошнім по той бік ріки незмінно сто­яли німці - і дех­то з цьогобічних че­ре­мош­нянців, навіду­ючи ро­ди­ну чи бре­шу­чи, що навіду­ючи та­ку, за­ли­шав­ся там і доб­ровіль­но про­сив­ся їха­ти на ро­бо­ти до Німеч­чи­ни ра­зом з ґаліцей­сь­кою мо­лод­цю, яку вез­ли спо­чат­ку до колії, а далі - хто йо­го знає… Ру­му­ни такі спра­ви своїх со­юз­ників з то­го бо­ку не за­охо­чу­ва­ли - а далі під при­во­дом воєнно­го ча­су різко об­ме­жи­ли мож­ливість спілку­ван­ня з дзер­каль­но розміще­ни­ми по дру­гий бік Че­ре­мо­ша людь­ми.

…В нев­дов­го­му часі ру­му­ни заб­ра­ли з се­ла чо­ловіків відповідно­го віку на кон­чен­т­ра­ри. Од­не сло­во, мобілізу­ва­ли підда­них ру­мун­сь­кої дер­жа­ви на війну. Точніше, в її армію.

Війна жор­ни­ла…

…Михайло як­раз су­шив дош­ки на сто­ляр­ку, ко­ли на подвір'ї став…

Хто би ви по­ду­ма­ли, прий­шов повідом­ля­ти Ми­хай­ла про мобілізацію до війська? Пра­виль­но. Пе­ред­воєнний на­чаль­ник жан­дар­мерії і при­кор­дон­но­го пос­та лей­те­нант Лу­пул, який те­пер був стар­шим пред­с­тав­ни­ком воєнної вла­ди у Че­ре­мошнім.

- Боже по­ма­гай, дом­ну­ле Мігаю! - привітав­ся, зак­ри­ва­ючи зсе­ре­ди­ни бра­му на за­сув.

- Дякую за сло­во доб­ре! - відповів схи­ле­ний над де­ре­ви­ною Ми­хай­ло, чу­ючи, як різко об­ри­ваєть­ся щось все­ре­дині.

Чоловіки якийсь час мов­ч­ки і нез­миг­но ди­ви­ли­ся прос­то в очі один од­но­му, по то­му мов­ч­ки по­да­ли один од­но­му ру­ки, а далі Лу­пул ски­нув воєнно­го кар­ту­за, сів по­се­ред подвір'я на вис­к­ла­дені в ря­ди дош­ки, зап­ро­шу­ючи ру­кою сісти й Ми­хай­ла.

- Прийшли ме­не бра­ти на вой­ну? - без­бар­в­но, так ніби це йо­го не сто­суєть­ся, пи­тав Ми­хай­ло по-ру­мун­сь­ки, всіда­ючись по­руч.

Лупул не відповів. Мов­чав і Ми­хай­ло.

- Перед тим, як іти на вой­ну, ти би зак­ли­кав ме­не в ха­ту та по­час­ту­вав би чим… - якось нез­вич­но, по-доб­ро­му, засміяв­ся військо­вик.

Поки Мат­рон­ка нак­ри­ва­ла на стіл, торкітли­ва, як со­ро­ка ди­ти­на, всіла­ся лей­те­нан­тові на коліна ли­цем до об­лич­чя, тор­га­ючи білі пле­тені ко­сич­ки на мун­дирі і за­зи­ра­ючи в очі. Іншим ра­зом, Ми­хай­ло був би дав ди­тині по паль­цях, але те­пер сидів, важ­ко пок­лав­ши ве­ликі до­лоні на край сто­лу, ди­вив­ся чо­мусь на двері і раз по раз зітхав.

- Doamno43 Мат­ро­но! - ска­зав Лу­пул, ко­ли стіл був зас­тав­ле­ний по­лу­мис­ка­ми, і зса­див говірли­ву ди­ти­ну з колін. - Ви­ба­чай­те, але я би хотів по­го­во­ри­ти з Мігаєм у чо­ти­ри оці.

У Мат­рон­ки од­на за од­ною, як град, пішли ли­цем сльози. Ми­хай­ло здриг­нув­ся: Мат­рон­ка не пла­ка­ла дав­но.

- Не плач­те, дом­но… - яко­мо­га лагідніше зас­по­коїв лей­те­нант, але во­на вже бу­ла в сінях.

- То ко­ли мені ла­ду­ва­ти в до­ро­гу руп­цак44? -Ми­хай­ло ди­вив­ся на Лу­пу­ла та­ки­ми очи­ма, що, зда­ва­ло­ся, з них та­кож за­раз пол­лють­ся сльози.

- Я не прий­шов те­бе бра­ти на вой­ну, Мігаю.

З нес­подіва­но по­чу­то­го Ми­хай­ло зах­ли­нув­ся сли­ною:

- А хто бу­де бра­ти?

- Поки я тут, те­бе ніхто не візьме. Як ме­не тут не бу­де, то мо­же бу­ти вся­ке.

- Що я для вас зро­бив та­ко­го, що ви зо мною так жар­туєте? - Ми­хай­ло м'яв край ска­тер­ти­ни, але відчу­ва­ло­ся, як він ки­пить.

- Я не жар­тую, - го­во­рив Лу­пул, не тор­ка­ючись зовсім їжі. - Я, Мігаю, лю­ди­на - не жартівли­ва. Я сол­дат. Ска­зав, що не бу­ду бра­ти - зна­чить, ска­зав.

- А чо­го не бу­де­те бра­ти? Моїх вер­с­таків45 за­би­ра­ють.

Лупул тро­хи по­ду­мав, а далі по­ди­вив­ся Ми­хай­лові в очі:

- Видиш, Мігаю, я не є впев­не­ний, що без те­бе війна не скінчить­ся. А ме­жи цивільни­ми людь­ми хтось та­кож му­сить три­ма­ти по­ря­док. Ти ду­маєш, лиш воєнні лю­ди ут­ри­му­ють між людь­ми по­ря­док?.. Так що тут я ду­же сподіва­юся на те­бе. В селі за­ли­ша­ють­ся самі діти, старі й каліки, а як би що скоїло­ся, по­ки гар­ма­ти б'ють на фронті, то не бу­ло би ко­му й ста­ти на по­ря­ту­нок.

- А хіба так мож­на? - зди­ву­вав­ся Ми­хай­ло.

- Не мож­на. Але ти ж не бу­деш на пар­кані пи­са­ти про на­шу роз­мо­ву. Тим більше, ти вже по­ка­ра­ний: у те­бе жінка не є здо­ро­ва. Ма­лолітня ди­ти­на. Є по­важ­на при­чи­на.

- Вона вже відійшла… - на­ма­гав­ся не­пев­но за­пе­ре­чи­ти.

Лупул пе­ре­бив йо­го:

- А потім… ти не зовсім бла­го­надійний, як для воєнно­го ча­су.

Михайло з нес­подіван­ки зах­ли­нув­ся вдру­ге: -Як то?!

- А хіба ти за­був, за яких умов і як про­па­да­ла твоя жінка? - Ру­мун за­пи­тав якось так лег­ко, як зда­ло­ся Ми­хай­лові, май­же без­тур­бот­но, ніби він про­па­дав з Мат­рон­кою ра­зом, а для Ми­хай­ла це ніби­то й не бу­ло таємни­цею.

- При чо­му тут моя жінка?

- То ти що, так і не знаєш?! - те­пер уже не на жар­ти зди­ву­вав­ся лей­те­нант, щоп­рав­да, чи­мось спан­те­ли­че­ний.

- Про що?

Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, ко­ли Ми­хай­ло прий­шов мель­ду­ва­ти, що про­па­ла Мат­рон­ка:

- Та, влас­не, жінка тут ні при чо­му. Так, зга­да­ло­ся, що про­па­да­ла, а хто йо­го знає, мо­же, во­на який агент… А я справді не маю пра­ва те­бе не бра­ти в армію, Мігаю. Але хай це бу­де єди­ним найбіль­шим моїм гріхом пе­ред йо­го ве­личністю на­шим ко­ро­лем, ве­ли­кою Ру­мунією і Гос­по­дом Бо­гом. У ме­не брат за­ги­нув на фронті, а в нього ли­ши­ли­ся малі діти. Як­що мож­на не си­ро­ти­ти чу­жих дітей, то так і тре­ба ро­би­ти.

А зав­т­ра прий­ди до ме­не на пост. Бу­де­мо міня­ти підло­гу і двері. Гри­бок з'їв підло­гу на­чис­то…

***

…У ТОЙ ДЕНЬ важ­ка, мов камінь, Ми­хай­ло­ва ру­ка впер­ше ра­ху­ва­ла Мат­рон­чині реб­ра.

Іще зза­вид­ка Ми­хай­ло відвів ди­ти­ну до ку­ми Марії, зам­к­нув бра­му і ха­ту на колітки46, зас­тав вікна, обв'язав Мат­рон­чи­ною ко­сою ла­ви­цю у най­дальшій від до­ро­ги кімнаті, пок­лав її на коліна і взяв у ру­ки ав­с­трійсь­кий ремінь.

Господи ми­ло­сер­д­ний… Не­має гіршо­го, ніж доб­ро­му чо­ловікові му­тить­ся ро­зум від підоз­ри жінки у зраді. Ані наг­ла кров, що за­ли­ває лю­дині мо­зок під час бо­ли-хво­ро­би, ні фізич­ний біль, ні втра­та близь­кої лю­ди­ни, ні найбіль­ша про­па­жа, ні во­гонь, ні во­да не діють на рев­ни­во­го чо­ловіка так, як од­на ма­лень­ка, дрібна, як бло­ха, і гос­т­ра, мов кин­д­жал, дум­ка, що йо­го жінку знає інший - чу­жий - чо­ловік.

До сьогодні Ми­хай­ло плю­нув би в очі лю­бо­му, хто посмів би ска­за­ти кри­ве сло­во про йо­го Мат­рон­ку, яка навіть по ба­гать­ох ро­ках шлю­бу ли­ша­ла­ся та­кою ж лагідною, бо­го­бо­яз­кою і май­же коліноп­рек­лон­ною пе­ред Ми­хай­лом, як і за сво­го дівоц­т­ва. Що ні дня не год­на без нього - то, мо­же, то­го, що сла­ба. А що сла­бонь­ка бідаш­ка - то він її жаліє. Але що вже лю­бить Ми­хай­ла…

Колись Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що він би став на оборі і співав би від од­ної гад­ки: як во­на що­су­бо­ти уве­чері за­ли­ває по­се­ред ха­ти ве­ли­ку де­рев'яну балію га­ря­чою і за­паш­ною від трав во­дою, а потім швид­ко хо­ваєть­ся в ній, со­ром'яз­ли­во зак­ри­ва­ючись роз­п­ле­те­ною ко­сою. Мат­рон­ка мог­ла би й не зак­ри­ва­ти­ся: її гус­те, ма­ло не до п'ят во­лос­ся важ­ко спа­да­ло уз­довж ма­лень­ко­го зграб­но­го тіла, хо­ва­ючи всі йо­го ям­ки і гор­би­ки - аж Ми­хай­лові му­ти­ло­ся в го­лові від га­ря­чості. Та мут­на га­рячість не ми­на­ла йо­му навіть тоді, ко­ли після своєї про­пажі Мат­рон­ка тиж­ня­ми нез­руш­но ле­жа­ла і ди­ви­ла­ся в сте­лю. Він і тоді був би колінку­вав до са­мо­го Бо­га, аби тільки Бог зос­та­но­вив біль і по­вер­нув йо­му на­зад жінку, хай не зовсім здо­ро­ву, але йо­го… йо­го…

А сьогодні Ми­хай­ла заріза­ли без но­жа і зас­т­ре­ли­ли без ка­рабіна: Лу­пул знає про йо­го жінку те, чо­го не знає він, шлюб­ний її чо­ловік.

Ну, пев­но, що так… Бо чо­го б то бу­ло Лу­пу­лові го­во­ри­ти так див­но, та ще й посміюючись?

Матронка про­па­да­ла три до­би? Про­па­да­ла.

Хто пер­ший пішов ніби­то її шу­ка­ти? Лу­пу­лові во­яки.

Михайло раніше не ду­мав, чо­му тоді вдосвіта Лу­пул пос­ту­кав у їхнє вікно і ніби­то іще да­вав якусь по­ра­ду? Мо­же, то нав­мис­но, бо, мо­же, ру­мун десь ва­ляв­ся ра­зом з нею в обо­розі на пос­те­рун­ку, чи в якій не­да­лекій лісовій хижці, а потім віддя­чив -ска­зав підки­ну­ти жінку так, щоб її точ­но мож­на бу­ло знай­ти? Ото й підки­ну­ли на люд­не місце під дам­бою. А те­пер, ви­ди­те, ру­мун вер­нув­ся в се­ло, і навіть на вой­ну Ми­хай­ла не відси­лає. Так, що­би лю­ди не го­во­ри­ли, що відіслав чо­ловіка на смерть, а сам за­лов­ляє до мо­ло­диці. Мо­же, він хо­че хо­ди­ти до неї по­се­ред білої дни­ни, тоді, як Ми­хай­ло міня­ти­ме підло­гу чи вікна на пос­те­рун­ку? Бо чо­го б то йо­му так кло­по­та­ти­ся за чу­жу жінку, як­би він з нею не був свій?!

…Він бив її, як б'ють но­ро­вис­ту ху­до­би­ну: мов­ч­ки, не кля­ну­чи і не шлях­ту­ючи, але вкла­да­ючи в ко­жен удар усю си­лу своєї не­на­висті й злості. Чер­воні іскри не­ми­ло­сер­д­но ска­ка­ли пе­ред очи­ма - і він ду­мав, що то дур­на кров уже за­ли­ває мо­зок, і хотів чим­ш­вид­ше звільни­ти­ся від її жа­ру, щоб не вмер­ти отут, на Мат­рон­чи­них очах. І Ми­хай­ло бив жінку дуж­че - аж за­боліла ру­ка, і він пе­рек­лав ремінь у дру­гу.

…Матронка не про­си­ла­ся. Не ве­ре­ща­ла. Зна­чить, бу­ла вин­на, бо навіть не пи­та­ла, за що він б'є. Лиш за­ку­си­ла во­лос­сям рот і ти­хо стог­на­ла після кож­но­го уда­ру, по­ки без­си­ла її го­ло­ва не впа­ла на ла­ву неп­ри­том­на.

Михайло відлив жінку во­дою - і знов узяв ремінь…

Вже потім, ко­ли він ви­лив на се­бе відро во­ди прос­то ко­ло кри­ниці, відчув ди­кий прип­лив фізич­но­го бо­лю, так на­че це йо­го щой­но зве­ли кри­ва­во­го з лав­ки і відв'яза­ли мок­ре - пітне - во­лос­ся.

Навіть ко­ли б хотів, він не міг би по­яс­ни­ти са­мо­му Гос­по­ду Бо­гу, що з ним тра­пи­ло­ся, і че­рез що, влас­не, він так поз­ну­щав­ся над жінкою. Ми­хай­ло пам'ятає, що лей­те­нант пе­ре­пи­тав щось про дав­ню про­па­жу Мат­рон­ки. І за­пи­тав іще щось не­вин­не.

…Нещасний Ми­хай­ло прос­то­яв цілу ніч на колінах пе­ред Мат­рон­чи­ною постіллю і, ла­ма­ючи ру­ки, до­пи­ту­вав­ся:

- Скажіть мені прав­ду, Мат­рон­ко, що з ва­ми тоді бу­ло?

Відвернена до стіни, во­на кво­ло про­го­во­ри­ла:

- Я вам уже ка­за­ла: я нічо­го не пам'ятаю. Пам'ятаю, що па­да­ла. А більше - не пам'ятаю ніц.

…Відтоді Ми­хай­ла по­ча­ли з'їда­ти рев­нощі. Хто ніко­ли не був рев­ни­вим, то­му важ­ко по­яс­ни­ти прос­ти­ми сло­ва­ми, як мо­же здуріти чо­ловік за ма­лень­ку до­лю се­кун­ди від то­го, що йо­му пов­сяк­час при­вид­жаєть­ся або при­чу­ваєть­ся.

…Іноді Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що йо­му лег­ше бу­ло би відру­ба­ти собі па­лець, ніж хо­ди­ти за жінкою на­зирці пов­сюд­но і скрізь. Аж, вва­жай­те, до ви­ход­ка. Але він не міг нічо­го вдіяти не так із со­бою, як з отою страш­ною ка­ла­мут­тю, яка що­ра­зу за­пов­ню­ва­ла го­ло­ву, ко­ли він ди­вив­ся на за­ту­ле­ну роз­п­ле­те­ним во­лос­сям Мат­рон­ку в балії, уяв­ля­ючи, як чу­жа ру­ка відгор­тає важ­ке во­лос­ся з її гру­дей.

Колись дав­но, ко­ли ще він хо­див по най­мах, Ми­хай­ла в то­лоці бив грім - і він уже май­же го­во­рив з ан­ге­ла­ми. І те­пер йо­му зда­ва­ло­ся, що то бу­ло лег­ше -відчу­ти миттєву смерть, аніж но­си­ти в серці цю зне­наць­ку му­ку, що заб­ра­ла і сон, і спокій, і охо­ту до са­мо­го жит­тя.

Ревність, важ­ка, як ру­ка мер­ця, ревність пе­ресліду­ва­ла Ми­хай­ла - і він по­чав пе­ресліду­ва­ти жінку.

Матронка до Марії - Ми­хай­ло по­за Маріїну стай­ню, лиш ви­зир­не з-по­за стіни, мов злодій, і знов схо­ваєть­ся, мов злодій. І аж до­ки жінка не піде до­до­му. Мат­рон­ка в кор­ч­му за сіллю - Ми­хай­ло вже підправ­ляє со­ки­рою во­рин­ня нав­ко­ло кор­ч­ми.

Від гид­ких здо­гадів, а ще більшої фан­тазії не ря­ту­ва­ла навіть чо­ти­рирічна ди­ти­на, яка хо­ди­ла з Мат­рон­кою, не відпус­ка­ючи її за­пас­ку ні на хви­ли­ну. В разі чо­го ди­ти­ну мож­на прис­па­ти, ду­мав Ми­хай­ло -і шу­кав собі хід ра­зом із жінкою, ли­ша­ючи всі наглі ро­бо­ти на оборі, аж йо­му по­ча­ли ди­ву­ва­ти­ся лю­ди: ну, не мо­же ж так хо­ди­ти чо­ловік за ба­бою, навіть, як­що во­на йо­го жінка і навіть, як тро­хи сла­ба.

Одна Мат­рон­ка ро­зуміла справ­ж­ню Ми­хай­ло­ву гри­жу - але ви­ду не по­да­ва­ла: на­ма­га­ла­ся три­ма­ти­ся подвір'я, та все більше мов­ча­ла. Ота­ко са­па­ють собі з Ми­хай­лом за ха­тою - і так, на­че од­но­час­но двоє німих до ро­бо­ти най­ня­ло­ся, лиш ди­ти­на ще­бе­че, мов со­ро­че­ня, та бур'ян за ни­ми підби­рає. Во­ни май­же од­но­час­но поцілу­ють ди­тин­ку в го­ло­ву чи в чо­ло, мов­ч­ки усміхнуть­ся про се­бе - та й далі са­па­ють-німу­ють.

Іноді Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що ревність йо­му пе­ре­хо­дить, як пот­ро­хи пе­рей­ш­ла Мат­ронці слабість. Тоді він май­же радісно хрес­тив­ся а хо­ча би й по­се­ред до­ро­ги і, ве­се­лий, май­же біг до ха­ти, як напідпит­ку.

Але вар­то бу­ло по­ба­чи­ти, як повільно, ніби пе­ре­би­ти­ми но­га­ми, Мат­рон­ка з ди­ти­ною йде в луг за ху­до­бою, - і чор­ний ту­ман підоз­ри роз­ли­вав­ся в змор­до­ва­но­му не­довірою тілі; і він уже не знав, чи йти на­зирці, чи сидіти отут по­се­ред обо­ри чіпом, аж по­ки зно­ву не прий­де Лу­пул чи хто інший, і не ска­же йти заб­ра­ти жінку.

Михайло ста­вав по­да­ле­чень­ку за лу­го­ви­ми кор­ча­ми і до бо­лю в очах вдив­ляв­ся, як Мат­рон­ка ди­вить­ся на той бік ріки. Ма­лень­ка, та­ка са­ма дрібна, як за дівки, во­на спус­ка­ла но­ги вниз і, розвівши ру­ки в бо­ки, три­ма­ла­ся до­ло­ня­ми за камінь, ніби бо­яла­ся, що хтось її за­раз по­тяг­не вниз. Потім во­на прик­ла­да­ла даш­ком до­ло­ню до чо­ла і по­чи­на­ла нез­миг­но ди­ви­ти­ся на дру­гий бе­рег.

О, це був найбільш не­без­печ­ний - бо не зро­зумілий для Ми­хай­ла - ри­ту­ал мов­чаз­но­го спог­ля­дан­ня Мат­рон­кою по­тойбічно­го се­ла. Ми­хай­ло підхо­див ближ­че до дам­би, прик­ла­дав і собі до­ло­ню даш­ком - і зно­ву глу­ха злість підко­чу­ва­ла йо­му до сер­ця, аж по­чи­на­ло млоїти, як від пе­ред­чут­тя смер­тель­ної не­без­пе­ки. Ди­вив­ся на дру­гий бе­рег до різі в очах - але, крім шум­ли­вих кущів та по­оди­но­ких фігу­рок на го­ро­дах і обійс­тях дзер­каль­но відби­то­го Че­ре­мош­но­го, нічо­го там не зна­хо­див.

Що во­на там ба­чить та­ке, чо­го не ба­чить Ми­хай­ло, і що йо­му навіть не даєть­ся в очі?

Чому її зав­ж­ди гла­день­ке чо­ло в ту мить поріза­не змор­ш­ка­ми, як у столітньої Марії Тран­да­чи­хи?

Що її так тяг­не до цеї дам­би?

По якімсь часі Мат­рон­ка повільно підво­ди­ла­ся, бра­ла ди­ти­ну на ру­ки і чим­дуж бігла до ха­ти, підга­ня­ючи зза­ду пру­том ко­ро­ву.

А Ми­хай­ло допізна хо­див лу­гом. Він і сам не знав, навіщо це ро­бить. То йо­му зда­ва­ло­ся, що він за­раз по­ба­чить який зос­тав­ле­ний Мат­рон­кою знак, то іноді різа­ла дум­ка, що десь у за­рос­лях має бу­ти прим'ята ле­жан­ка із об­ри­са­ми люд­сь­ко­го тіла.

А якоїсь то дни­ни Ми­хай­ло у лузі та­ки зустрів лей­те­нан­та Лу­пу­ла. Він сидів приб­лиз­но на то­му ж місці, де лю­би­ла сіда­ти Мат­рон­ка, і чо­мусь во­див то­нень­ким пру­ти­ком по бо­сих паль­цях, ніби лос­ко­тав чи пес­тив сам се­бе.

***

…ХТО ЗНАЄ, ЧИМ БИ закінчи­ли­ся рап­тові і, ска­же­мо на­пе­ред, без­п­ри­чинні Ми­хай­лові рев­нощі, ко­ли б… ко­ли б не війна, не швид­козмінне жит­тя і… не історія, яка ніко­ли не при­пи­няє їха­ти ко­ле­са­ми по лю­дях…

На цей раз Лу­пул зі своїми во­яка­ми по­ки­ну­ли се­ло се­ред ночі і без про­щан­ня, навіть не зам­к­нув­ши ко­лиш­нь­ого пос­те­рун­ку.

Під да­ле­кий грім ка­но­на­ди, яку но­ча­ми у Че­ре­мош­но­му чув уже навіть глу­ху­ва­тий Та­насій Мак­сим'юк, в се­ло вер­ну­ли­ся німці, те­пер уже з ма­дяр­сь­ки­ми жовніра­ми. І дех­то з місце­вих ґаздів у цьому без­чассі і тим­ча­со­во­му чер­го­во­му без­в­ладді встиг навіть по­жи­ви­ти­ся за­ли­ше­ним май­ном не тільки ру­мун­сь­кої адмініст­рації, але й пот­ро­щив вікна у ко­лиш­нь­ому маєтку Юзя Ро­зен­фель­да, де за дру­гих ру­мунів ґазду­вав онук ко­лиш­нь­ого че­ре­мош­нян­сь­ко­го діди­ча Фло­рес­ку­ла - Фло­ря, і який зник ра­зом з Лу­пу­ло­ви­ми во­яка­ми, по­ки­нув­ши свої ве­ликі стат­ки нап­риз­во­ля­ще.

…Найближчої неділі, ко­ли в селі па­ну­вав пов­ний роз­гардіяш, оскіль­ки ру­му­ни пішли, а ніхто інший іще не прий­шов, Мат­рон­ка, як зав­ж­ди, бу­ла у церкві на службі Божій. Во­на ро­ка­ми незмінно сто­яла у пер­шо­му ря­ду ба­бин­ця, ближ­че до іко­ни Ми­ко­лая Угод­ни­ка, і на­ма­га­ла­ся не підніма­ти очей ні на ко­го, окрім як на Ми­хай­ла, що сто­яв так са­мо у першім ря­ду че­ля­дин­ця, та свя­ще­ни­ка. А тут чо­мусь по­се­ред служ­би її очі зат­ри­ма­ли­ся на жіночій пос­таті, що вкри­ва­ла руш­ни­ком по­се­ред цер­к­ви об­раз Ма­тері Бо­жої. Мат­рон­ка не мог­ла би ска­за­ти, чо­му во­на спо­чат­ку так дов­го роз­г­ля­да­ла жінку, яка виціло­ву­ва­ла об­раз, як жи­во­го чо­ловіка, ніби на­ма­га­ючись як­дов­ше зат­ри­ма­ти­ся на ви­ду всієї цер­к­ви. Але за якусь мить зро­зуміла, що во­на не ба­чить жінки, а ли­ше ру­ка­ви її яв­но не прос­тої недільної - а свя­тош­ної, мо­же, навіть ве­ли­код­ньої -со­роч­ки, з гус­ти­ми чер­во­но-жов­то-зе­ле­ни­ми ру­жа­ми у дрібний-дрібнюсь­кий хрес­тик, з ве­ли­ки­ми круг­ли­ми ки­ти­ця­ми-зав'яз­ка­ми. Ці нез­вичні для че­ре­мош­нян­сь­ко­го шит­тя - тро­які - ружі на­га­да­ли Мат­ронці щось ду­же гос­т­ре, а мо­же, навіть трагічне; та за­раз, по­се­ре­дині служ­би, пе­ред очи­ма свя­то­го от­ця, із скла­де­ни­ми до «отче­на­шу» до­ло­ня­ми, Мат­рон­ка не мог­ла зга­да­ти, що са­ме так вра­зи­ло її, що в неї навіть дуж­че за­би­ло­ся сер­це. Десь во­на вже ба­чи­ла на ко­мусь та­ку со­роч­ку раніше, та ні, не та­ку, а та­ки цю са­му, ось на ліво­му ру­каві вер­х­ня пе­люс­т­ка уд­воє шир­ша від ниж­ньої, ма­буть, поліну­ва­ла­ся ви­ши­валь­ни­ця пе­ре­ши­ва­ти за­но­во, щоб вирівня­ти квітку, а на пра­во­му - пе­люс­т­ки од­на­кові. Але тоді ця со­роч­ка бу­ла не на Ва­сюті Ка­ли­нич, а на ко­мусь іншо­му… ну, так! Цю со­роч­ку до­воєнно­го Ве­ли­код­ня вдя­га­ла Їле­на - стар­ша Ку­ри­ко­ва донь­ка. А цю за­пас­ку, що сьогодні ви­сить на Ка­ли­ничці, як на пар­кані, но­си­ла Дзьод­зе­ва жінка ли­ше на Різдво.

Господи ми­ло­сер­д­ний… у бездітної Ка­ли­нич­ки бу­ло стільки своєї одежі, що ста­чи­ло би на три дівки-відда­ниці. То на­що їй чужі со­роч­ки і за­пас­ки? Та й як во­ни на ній опи­ни­ли­ся, ко­ли їхніх гос­по­динь заб­ра­ли з се­ла вже то­му скільки­років?!

Ще ніко­ли Мат­рон­ка не йшла з цер­к­ви са­ма, до закінчен­ня служ­би Бо­жої, а тут ти­хонь­ко ви­су­ну­ла­ся по­ме­жи лю­ди, зна­ючи, що ось-ось її по­до­го­нить Ми­хай­ло.

- …Ви виділи, Ми­хай­лю­ню, во­на хрес­ти­ла­ся і ка­за­ла от­че­наш, во­на вкри­ва­ла Бо­жу Матір, і їй не горіло ні ли­це, ні совість, і пальці їй не скру­ти­ло! Як та­ке мо­же бу­ти, Ми­хай­лю­ню? Що з ци­ми людь­ми зро­би­ло­ся, що во­ни такі не­добрі не до чу­жих - до своїх?! Як ці лю­ди ду­ма­ють жи­ти далі і не бо­яти­ся, що гріхи пе­рей­дуть на їхніх дітей?! Та­же не лиш я очі і пам'ять маю! А другі лю­де хіба сліпі? І чо­му во­ни всі змов­ча­ли, і ніхто із цер­к­ви не вий­шов? Чо­му?! Усі ж виділи! -Мат­рон­ка пла­ка­ла так, як би її пе­ред цим ви­би­ли.

Михайло сидів ко­ло неї під стіною ха­ти на лавці і вти­рав ру­кою сльози.

- Ви, Ми­хай­лю­ню, бу­ли свідком: уже яка злос­на бу­ла Да­ни­люч­ка, а во­на та­ки тоді не пішла гра­бу­ва­ти Ку­ри­кові стат­ки. А ця пішла, хоч і повні ко­мо­ри всього ма­ла, і Ку­ри­ки їй нічим ніко­ли не до­пек­ли, а во­на пішла. А те­пер до Бо­га хрес­тить­ся.

- Матронко, про­шу вас, не плач­те. Вас бу­де боліти го­ло­ва, - про­сив Ми­хай­ло, кар­та­ючи се­бе за дур­не своє рев­ну­ван­ня, яке зно­ву зро­би­ло Мат­рон­ку плак­си­вою і враз­ли­вою на будь-яку, навіть не свою, крив­ду.

- Михайлюню, але то чу­же! Проп­ла­ка­не. І лю­ди не бо­ять­ся гріха. То для чо­го тоді мо­ли­ти­ся? Хіба ці сло­ва дійдуть до Бо­га, і чи во­ни бу­дуть по­чуті Бо­гом? Мені би згоріла шкіра під кра­де­ною со­роч­кою… Але скажіть мені, Ми­хай­ли­ку лю­бий, - як на та­ке ди­вить­ся Бог і чо­му він не ка­рає не­доб­рих лю­дей так, що­би це бу­ло всім вид­ко?!..

- Час та­кий, жінко… - тільки й зітхнув Ми­хай­ло.

***

…А НА ЗАВ­Т­РА в се­ло в'їха­ла німець­ка час­ти­на і без особ­ли­вих це­ре­моній на­ка­за­ла лю­дям не­гай­но го­ту­ва­ти­ся до ева­ку­ації від фрон­ту, що наб­ли­жав­ся до Че­ре­мош­но­го. Че­рез се­ло по­вин­на бу­ла про­хо­ди­ти пер­ша лінія обо­ро­ни.

Німці виділи­ли кілька ма­шин для лю­дей з до­машнім на­чин­ням, а ху­до­бу ска­за­ли ли­ша­ти на па­со­ви­щах.

Тверді сільські ґазди німця пос­лу­ха­ли, а далі по­ра­ди­ли­ся між со­бою і виріши­ли гна­ти скільки мож­на ху­до­би ліса­ми. Поділи­ли, хто має йти за по­го­ни­ча, хто за розвідку - і гай­да, в до­ро­гу. Ска­за­ти, що це бу­ло лег­ко чи без­печ­но - не ска­жеш, але ева­ку­йо­ву­ва­ти­ся у безвість невідо­мо на скільки без мо­ло­ка, без м'яса, та ще з дітьми… це не по-ґаздівсько­му. Дітей лісо­ви­ми кис­ли­ця­ми у го­рах не про­го­дуєш. А вже як у се­ло зай­де фронт та військо, то шу­кай­те по­то­му свої ко­ро­ви та вівці…

Та по­ки ґазди поп­ри­га­ня­ли в дальній Ко­ня­тин та йо­го дов­ко­лишні ху­то­ри ху­до­бу і свині, вже тре­ба бу­ло вер­та­ти­ся на­зад: фронт не­бу­ва­ло швид­ки­ми тем­па­ми обійшов Че­ре­мош­не, не зачіпа­ючи йо­го, і по­су­нув на Захід інши­ми зем­ля­ми.

І че­ре­мош­нянські по­го­ничі та пас­ту­хи за­вер­ну­ли ху­до­бу на­зад, укот­ре шлях­ту­ючи війну, німця і свою судь­бу.

Коли втом­лені дальнім пе­ре­хо­дом лю­ди вер­ну­ли­ся на свої обійс­тя, в селі вже по­ряд­ку­ва­ли другі совіти, повідо­мив Та­насій Мак­сим'юк, який у Ко­ня­тин не ева­ку­йо­ву­вав­ся, а пе­ре­хо­ву­вав­ся в селі - у своїй бу­жарні-воз­ниці47.

На місці всіх сімнад­ця­ти жидівських корчмів страш­но чорніли зга­ри­ща, і на них те­пер, не бо­ячись лю­дей, по­ход­жа­ли чорні кру­ки, шу­ка­ючи собі яку па­даль для по­жи­ви та роз­гріба­ючи ма­ло не до не­ба іще га­ря­чий попіл.

Кілька хат бу­ли пог­ра­бо­вані на ніц, так що їхнім вчо­рашнім гос­по­да­рям до­ве­ло­ся хо­ди­ти по лю­дях про­ся­чи.

Вдовиця Юр­чач­ка вро­ди­ла у пив­ниці, без сто­рон­ньої до­по­мо­ги, хлоп­чи­ка від ру­мун­сь­ко­го жовніра, як­раз пе­ред вте­чею ос­тан­ньої ма­ши­ни з німець­кою ко­ман­дою.

А за­ли­ше­на Бун­дя­ком у са­ду тільна ко­ро­ва при­ве­ла бич­ка, але чо­мусь ска­зи­ла­ся своїм ко­ров'ячим ро­зу­мом - і те­пер їй з ро­та не­пе­рер­в­но ішов шум, а би­чок уже доб­ре мо­ти­ляв - чор­нень­ким у біле -хвос­ти­ком.

…Життя і війна три­ва­ли од­но­час­но, вод­но­час за­лежні і не­за­лежні од­не від од­но­го.

***

…У НЕДІЛЮ, ко­ли лю­ди ви­хо­ди­ли з цер­к­ви, їх півко­лом ото­чи­ли військові зі зброєю. Від дзвіниці до са­мо­го ґанку сільра­ди на дру­го­му боці до­ро­ги та­кож сто­яли оз­б­роєні сол­да­ти, ут­во­рю­ючи жи­вий ко­ри­дор.

Люди за­туп­цю­ва­ли, зби­ва­ючись до­ку­пи, як заг­нані в ко­ша­ру вівці. Одні по­вер­та­ли в цер­к­ву, інші -за­хо­ди­ли у дзвіни­цю, ство­рю­ючи там ней­мовірну ду­хо­ту і тісня­ву, а хтось із більш ви­нахідли­вих чо­ловіків - виліз між дзво­ни і що­си­ли вда­рив на спо­лох.

Дзвонити мож­на бу­ло хоч до зав­т­ра - за по­ро­гом дзвіниці двоє військо­виків, а поміж ни­ми жінка, доп­рав­ля­ли лю­дей у сільра­ду, не ви­пус­тив­ши ані од­ну ду­шу.

Матронка пра­вою ру­кою міцно стис­ну­ла ди­тя­чу руч­ку, а лівою взя­ла­ся за Ми­хай­ло­ву. Во­ни так і йшли крізь стрій сол­датів з ав­то­ма­та­ми - ут­рь­ох три­ма­ючись за ру­ки.

Посеред кімна­ти ко­лиш­нь­ого сільсько­го двірни­ка сто­яло два ве­ли­ких сто­ли. За ни­ми сиділо по од­но­му військо­во­му. Зза­ду бов­ваніло іще по двоє військо­виків з пісто­ле­та­ми на боці.

Кімнатою хо­див стар­ший офіцер, пе­ре­ки­да­ючи з ру­ки в ру­ку ре­воль­вер. У Че­ре­мош­но­му йо­го зна­ли не­доб­рою пам'яттю: упов­но­ва­же­ний від ра­йон­но­го МГБ, ма­йор Діду­шен­ко. Час від ча­су він налітав у се­ло як фурія, - і ра­зом з ним зни­ка­ло кілька лю­дей не­за­леж­но від статі, май­но­во­го ста­ну і віку. Дех­то вер­тав­ся з пе­ре­би­ти­ми чи по­ла­ма­ни­ми паль­ця­ми або при­пе­че­ною шкірою, ба­га­то - не вер­ну­ло­ся досі. А хто вер­тав­ся - йо­му заціплю­ва­ло рот. Після Діду­шен­ка лю­ди хо­ди­ли, як мо­ти­лишні вівці: на ра­ху­нок ніби­то жи­ва ду­ша є, про­те ко­ристі з неї - ма­ло.

- Підходьте, підходь­те, - май­же вкло­нив­ся Діду­шен­ко Мат­ронці з Ми­хай­лом і ди­ти­ною, по­ка­зу­ючи ру­кою в бік столів. - За­пи­суй­те­ся, ку­ди хо­че­те. Мат­рон­ка по­ди­ви­ла­ся на Ми­хай­ла, Ми­хай­ло - на Мат­рон­ку, а далі - на сто­ли. На од­но­му ви­сочіла куп­ка біло­го па­пе­ру, на іншо­му - са­мот­ньо білів спи­са­ний лист.