Annotation 23 страница

Раніше князівство Цзінь було землями кочовиків жунді. Чен-ван наділив свого молодшого брата по матері Шу Юя титулом танського «хоу». Усередині держави Тан «землі розподіляли жуни» («Цзочжуань», 4 рік правління Дін-ґуна), тобто земля тут ділилась на пасовища згідно зі звичаями жунді, а не так, як у хліборобських районах Лу і Вей, де за законом виділялись орні землі. Син Шу Юя Сє-фу перейменував князівство на Цзінь. Фань Веньпань. «Коротка історія Китаю». Розділ І
Чень Чжень узяв дві останні в юрті смужки в’яленого м’яса, додав до них овечого лою й зварив Вовчику густу кашу з м’ясом. Малий потребував дедалі більше їжі, й цілої каструлі йому було вже замало. Чень зітхнув і поспішив до юрти, щоб швидше заснути й підкріпити свій дух перед ще більш небезпечною битвою наступної ночі. Однак близько першої години по обіді його розбудив шум надворі, тож він підхопився й вибіг з юрти. Чжан Цзіюань, верхи на коні, навантаженому якимись речами, заїхав прямо на вільний простір біля дверей юрти. Його кінь спереду був увесь у крові, чогось жахався й не хотів наближатися до воза. Собаки теж скупчилися там, оточивши вершника й люто розмахуючи хвостами. Чень протер ще заспані очі й тоді ще дужче злякався — виявилося, що поперек сідла Чжана Цзіюаня лежить поранене лоша. Він кинувся вперед і, затягнувши вуздечку, вгамував коня. У боротьбі з болем лоша піднімало голову, з кількох ран на його грудях і шиї все ще текла кров, забарвлюючи в червоний колір сідло й коня під ним. Великий кінь витріщав налякано очі, сопів, роздуваючи ніздрі, одна його передня нога невпинно тремтіла, а інша — час від часу рила копитом землю. Чжан Цзіюань сидів на крупі коня позаду сідла, тож йому було незручно зістрибнути на землю. Він також боявся, що знекровлене лоша впаде великому коневі під копита, тож змушений був тільки криком заспокоювати коня. Чень поспішив ухопитися однією рукою за передню ногу лошати, тоді Чжан Цзіюань із великим зусиллям вийняв свою праву ногу зі стремена й обережно спустився на землю, намагаючись не впасти. Хлопці, опинившись по різні боки коня, обережно підняли лоша і помалу опустили його на землю. Великий кінь рвучко обернувся й витріщився на лоша поглядом, сповненим болю. Воно вже навіть не піднімало голови, а тільки жалібно дивилося на людей своїми прекрасними чорними очима й стиха стогнало від болю. Воно також упиралося передніми копитами в землю, але вже не могло підвестися. Чень поспішно запитав: — Його ще можна врятувати? — Бат уже оглянув його рани, й сказав, що вже нічого не зробиш, — відповів Чжан. — Ми вже давно не їли м’яса, тож хутчій заріжемо його, поки воно ще живе. Саацерен щойно відвіз ще одного пораненого до родини Біліґа. Серце Ченя тьохнуло. Він приніс Чжану миску води, щоб той помив руки, й поспішив спитати: — З табуном знову щось сталося? Збитки великі? Чжан Цзіюань засмучено сказав: — І згадувати не хочеться: у нашому з Батом табуні вовки з’їли двох лошат і ще одного — покусали. А з табуном Саацерена — ще гірше: за останні дні вовки витягли в нього п’ять-шість лошат. Про інші табуни ще не знаю, але гадаю, що там теж збитки чималі. Усе начальство бригади поїхало до табунів. Чень Чжень сказав: — Учора вночі вовчі зграї вили всю ніч навколо табору, як же вони могли бути одночасно і тут, і добігти до табунів? Чжан Цзіюань відповів: — Це й називається «тактика вовчих зграй» або фронтальна атака. Вони подали голос на сході, а напали із заходу й прикрили один одного, тож до вдаваної атаки додалася й справжня. Вони де можуть напасти — нападають, де не можуть — зупиняють свої війська, а люди при цьому за один кінець ухопляться, а інший втратять, зосередяться на сході й залишать незахищеним захід. Цей прийом вовчих зграй ще дієвіший за стратегію «зосередження передових військ і окремі атаки». ^[148] — Чжан закінчив мити руки й продовжив: — Швидше доб’ємо лоша, адже якщо воно помре саме, ми не зможемо випустити йому кров, м’ясо просякне нею і стане недобре. Чень Чжень сказав: — Усі кажуть, що в конопасів найбільш дикий характер, і це правда. У тебе зараз теж з’явилися їхні вихватки, й тон стає дедалі вищим, ніби є трохи тієї люті, що була властива воїнам давнього степу. — Тут Чень простягнув Чжану монгольський ніж із мідною ручкою й продовжив: — Тож убивай ти, я не зможу підняти руку на таке красиве лоша. Чжан Цзіюань зауважив: — Це лоша вбив вовк, а не людина, тож це не має стосунку до людських почуттів чи добра і зла… Гаразд, я — так я. Але домовимось так: я його тільки вб’ю, а решту роботи — білування, патрання й обрізку м’яса — виконаєш ти. Чень відразу погодився. Чжан Цзіюань узяв ніж, наступив лошаті збоку на груди й зафіксував його голову так, щоб за степовим звичаєм очі лошати дивились прямо на Тенґера. Потім він устромив ніж у шию, відразу перерізавши сонну артерію. Кров лошати не випорснула, а почала поволі витікати з рани. Чжан Цзіюань дивився на останні корчі жеребця так, мов це був убитий баран. Собаки, стікаючи слиною й розмахуючи хвостами, пропустили цуценят уперед злизати кров, що розлилась по землі. Вовчик також почув запах крові й відразу ж виліз із своєї нори та почав смикати ланцюг. Очі його горіли лихим і жадібним вогнем. Чжан Цзіюань сказав: — Кілька днів тому я вже вбив одне лоша, не таке велике й не таке м’ясисте. Тоді ми разом з іще кількома конопасами наготували собі баоцзи з конятиною на два рази поїсти. М’ясо молодого жеребця ніжне й запашне. Хоча влітку кочовики вимушено їдять баоцзи з конятиною, однак за тисячі років ці баоцзи стали улюбленою й відомою на весь степ стравою. Вимивши руки, Чжан Цзіюань сів на голоблю воза, яким вони возили відра з водою, й почав спостерігати за тим, як Чень білує лоша. Діставшись до жирного й ніжного м’яса лошати, Чень також зрадів: — Це лоша виросло й справді чимале, на зріст уже таке, як здоровий кастрований баран. За цей місяць я вже й запах м’яса забув. А щодо Вовчика, то хоча всі люди кажуть, що я розгодував його вже як барана, але якщо не давати йому більше м’яса, то він незабаром і замекає, як баран. Чжан Цзіюань сказав: — Це лоша народилося першим у цьому році, його батько й мати — обидва високі, тож і воно вдалося високе. Якщо вам сподобається конятина, то через кілька днів я ще привезу вам одного. Літо — це жалобний сезон у табуні, щороку так. Саме в цей сезон кобили народжують, і вовкам найлегше всього дістатися саме до лошат. У кожному табуні через три-п’ять днів вовки крадуть і з’їдають по парі лошат. Тут уже й справді всього не передбачиш. А нині, коли термін пологів щойно минув, у кожному табуні додалося по сто сорок — сто п’ятдесят лошат. Трава в Орхоні гарна, молока в кобил достатньо, тож лошата ростуть швидко, усі — жваві й пустотливі, навіть їхні матері й племінні жеребці не можуть з ними впоратися. Чень Чжень обрубав сокирою частини лошати, за які його покусав вовк — голову, груди й шию, після чого ще порубав їх на маленькі шматочки на кухонній дошці. Усі шестеро собак відразу ж щільно оточили Ченя й труп лошати. П’ятеро собак з такою силою розмахували своїми хвостами, з якою очерет гойдається на осінньому вітрі, і тільки довгий хвіст Ерлана стримів так рівно, мов шабля, а сам Ерлан непорушно спостерігав за тим, як Чень відділяє м’ясо. Цуценята, які вже давно не бачили свіжого м’яса, почувши запах крові, почали крутитися поруч зі скавучанням і гавканням. Нарешті м’ясо й кістки були розділені на купки — три великі й три маленькі. Половину конячої голови й половину шиї Чень віддав Ерлану, той помахав хвостом, вхопив у зуби свій шмат і потягнув його під воза, щоб посмакувати там у холодку. Хуанхуан, Еле й троє цуценят, отримавши кожний свою порцію, також розбіглися — хто під возик, хто під юрту в холодок. Дочекавшись, поки собаки розбіжаться, Чень порубав на маленькі шматочки спеціально відібрані м’ясо й кістки з грудини коня й поклав їх у миску Вовчика — вийшло навіть більше половини миски, після чого полив їх зверху кров’ю, що залишилась у грудній порожнині. Нарешті після цього він голосно покликав: — Вовчику, Вовчику, їсти, їсти! — і пішов до малого. Шия Вовчика вже давно затверділа від ошийника, але коли він побачив миску м’яса, ще й политого кров’ю, то так потягнув за ланцюг, ніби віл тягне вгору воза з водою, аж із пащі в нього закапала слина. Чень Чжень поспішив підштовхнути миску з їжею у вовче коло, а Вовчик, мов справжній дикий вовк на живого коня, кинувся на м’ясо, ще й ошкірив на Ченя зуби, проганяючи його. Чень Чжень повернувся до решток лошати й почав далі обрізати м’ясо, однак кутиком ока спостерігав за Вовчиком. Той похапцем ковтав свій харч і насторожено поглядав на людей і собак, готовий щомиті, вигнувши дугою тіло, перетягти свіже м’ясо з миски в свою нору. Чень запитав Чжана: — А скотарі їдять конячі тельбухи? — Якщо кінь був поранений вовком — тоді не їдять, — відповів той. Чень спочатку витягнув шлунок і великі й малі кишки та викинув їх на купу золи, звідки їх розтягли собаки. Потім він виніс з юрти дві порожні миски для м’яса й заповнив їх серцем, печінкою, легенями й нирками лошати, після чого поставив їх у прохолодне місце на полиці для мисок, щоб потім пустити ще на один раз на їжу собакам і Вовчику. Чень запитав: — Невже у вас, конопасів, немає жодного способу ловити вовків? — За майже два роки роботи конопасом я зрозумів, що найбільш уразливою ланкою для скотарів у степу є коні. В одному табуні їх може бути чотириста-п’ятсот голів, а доглядають за ними лише два конопаси, тепер ще додалося по одному молодому пекінцю, але й цього недостатньо, адже за табуном у день і вночі по черзі доглядає тільки один, де ж йому впоратися? — Чому ж у табуни не розподілять більше людей? — Конопаси ж — все одно, що «пілоти» в степу, — відповів Чжан Цзіюань. — Це — надскладна професія. Виховати одного професійного конопаса нелегко, на це потрібно витратити багато часу. А непрофесійному конопасу ніхто в степу не наважиться довірити табун, адже якщо той погано виконуватиме роботу, то за рік можна й півтабуна втратити. До того ж конопасам доводиться найважче — вони більше втомлюються й більше наражаються на небезпеку. Узимку, коли хурделиця, температура знижується до тридцяти — сорока градусів нижче нуля, а заганяти коней іноді доводиться цілу ніч, тож навіть у плащі на трьох підкладках можна замерзнути, або ще й пальці ніг відморозити. А влітку комарі всю кров випивають що з людей, що з коней. Тож багато хто з конопасів працює вісім-десять років, а потім залишає цю роботу: або змінює професію, або йде на відпочинок через травми. Ось, наприклад, у нашій бригаді — з чотирьох молодих пекінців, яких було призначено конопасами, через два роки залишився тільки я один. Тож якщо конопасів у степу зазвичай недостатньо, як же можна більше розподілити людей у табуни? Табун — надзвичайно рухливий і бігає швидко, крім того, в табуні багато кобил, лошат і кастрованих коней, вони дуже полохливі й легко лякають увесь табун. Іноді може так статися, що поки конопаси готують собі їжу в курені, від табуна вже й слід загув. А коли табун загубився, його можна шукати декілька днів, і всі ці дні доведеться бути без їжі. У такі дні вовчі зграї цілком можуть розгорнути свою атаку на лошат. Минулого разу кінь одного з конопасів із четвертого загону втратив переднє копито, вершник упав і поранив голову, а табун за ніч утік на той бік кордону. Комітету пасовища довелося більше десяти днів вимагати через прикордонний пункт повернути табун назад, й усі ці дні за табуном ніхто не доглядав, тож збитки там були ще більші. Чень запитав: — Але ж відносини між двома державами дуже напружені, чому ж вони не забрали собі табун? Чжан Цзіюань відповів: — Вони не могли, оскільки між двома державами давно існує угода: якщо прикордонники надають точний час і місце, де табун перетнув кордон, а також точну кількість коней у ньому, особливо кількість племінних жеребців і їхню масть, то інша сторона обов’язково надсилає людей розшукати цей табун і повернути його. Ми зі свого боку робимо так само. Однак за збитки, які табунові завдадуть вовки дорогою, прикордонники з обох боків відповідальності не несуть. Одного разу з того боку повідомили про табун у 120 голів, однак ми тут шукали два дні й знайшли лише табун у 90 голів. Конопаси тоді казали, що більшість із тих коней, що зникли, була з’їдена вовками. Скориставшись можливістю, Чень запитав, пильно дивлячись на Чжана: — Але я ніяк не можу збагнути, чому табуни так часто тікають, важачи своїм життям? — Цьому є багато причин, — відповів Чжан. — Наприклад, узимку, коли дуже холодно, вони повинні бігати, щоб зігрітися; навесні, коли вони линяють, їм потрібно пітніти — тож знов-таки вони повинні бігати; улітку вони повинні мчати чимшвидше, аби вітром розігнати комарів; а восени — щоб устигнути крадькома поїсти гарної трави раніше за корів і овець. Однак найважливіше для їхнього життя — це втекти від вовчих зграй. От і виходить, що вони мають цілий рік бігати, рятуючись від чогось. Табун настільки рухомий, що собаки його не стримають, тож ночами конопаси стережуть цей полохливий табун поодинці, без допомоги собачих зграй. Хіба ж ти його один стримаєш? А якщо ніч темна, то вовчі зграї часто крадькома нападають на табун. Якщо вовків небагато, то конопас і племінні жеребці ще якось можуть стримати коней, а якщо багато, — тоді сполоханий табун вже нікого не слухається. Далі Чжан ще продовжив свою думку: — Тепер я знаю, чому кіннота Чингісхана могла з фантастичною швидкістю за день здолати тисячу лі — адже вовки тренують монгольських коней і вдень, і вночі, змушуючи їх швидко й далеко бігати, бути сильними й витривалими. У табуні я часто спостерігав жорстоку боротьбу за виживання між кіньми й вовками. Це дуже сумно. Те, як вовки наздоганяють уночі табун, називається люттю: вони женуться з усіх сил і скажено нападають, мчать на шаленій швидкості і при цьому ведуть бій, не даючи коням ані хвилини перепочинку. А як тільки від табуна відстане старий чи хворий кінь, нешвидкий, або ще зовсім малий, чи лоша або вагітна кобила, то вовча зграя відразу оточує його й загризає на смерть. Ти ще не бачив жалюгідного вигляду табуна, який рятував своє життя — усі коні заслинені й у білій піні, наскрізь мокрі. У декого з них бракує навіть сил на агонію — на останньому кроці вони падають на землю і випускають дух, вовки їх просто заганяють. Коні, які бігають найшвидше, можуть зупинитися на хвилинку й передихнути, опустити голову й скубнути трохи трави, а коли вони голодні, то їдять будь-яку траву, навіть сухий очерет; коли — спраглі, то п’ють будь-яку воду, навіть брудну й смердючу, навіть воду з рівчаків, куди стікає сеча корів і овець. Тож сила й витривалість монгольських коней, їхня здатність усе перетравлювати, стійкість до хвороб, витривалість до холоду й спеки — найвищі серед усіх тварин у країні. Однак тільки конопаси знають, що всі ці здатності монгольських коней загартовуються завдяки інтенсивним тренуванням з боку степових вовків, які використовують у цих тренуваннях швидкість і смерть. Чень аж заслухався. Однак слід було занести в юрту порізану на шматки конятину й маслаки, а також розтягнути на даху юрти шкуру лошати для просушки, тож він сказав: — Ти вже рік працюєш конопасом, незабаром станеш фахівцем. Те, що ти розповів, дуже важливо. Однак надворі спекотно, тож ходімо до юрти, ти будеш далі розповідати, а я робитиму баоцзи. — Хлопці увійшли до юрти, і Чень узявся чистити цибулю, місити тісто, робити начинку й зажарку з духмяним перцем, готуючи баоцзи з прісного тіста з м’ясною начинкою, які часто їдять скотарі. Чжан Цзіюань, випивши піалу холодного чаю, продовжив: — Останніми днями я як конопас думаю про різні справи, пов’язані з кіньми. Я вважаю, що саме монгольські степові вовки створили найбільш витривалих у світі монгольських коней і відважну кінноту гунів, тюрків і монголів, яка вразила весь світ. Туркменські ахалтекінські, ілійські, арабські, донські скакуни нині відомі в усьому світі, однак чому кінноти Середньої Азії, російських кипчаків, арабська кіннота й вершники європейських тевтонів — усі були розбиті монгольською кіннотою? Монгольські вершники дійшли на захід аж до Польщі, Угорщини, Австрії й Єгипту. А кіннота гунів узагалі перетнула всю Європу, змітаючи все на своєму шляху, і дійшла аж до нинішнього Орлеану у Франції. Яка ще країна і яка ще нація в світі мала таку потужну силу й витривалість? Чень Чжень додав від себе: — В історичних книжках написано, що в давнину в монгольському степу людей було мало, а коней — багато, тож у військові походи один вершник міг брати з собою по четверо-п’ятеро, а то й більше коней і їздити на них по черзі, тому вони й могли долати за день по тисячі лі. Тому монгольська кіннота — це ніби первісні моторизовані війська, вона була спеціально призначена для блискавичних війн. Крім того, оскільки в Монголії було багато коней, то воїни могли використовувати м’ясо поранених тварин як провіант і їсти його, коли зголодніють, або пити конячу кров під час спраги. За таких умов і тил не потрібен. Чжан Цзіюань, сміючись, кивнув головою: — Точно. Я пам’ятаю, ти казав, що від жунів, гунів, сянбійців, тюрків і аж до сучасних монголів, — усі нації, які жили й боролися в монгольському степу, розуміли цінність і таємниці вовків. Я дедалі більше переконуюсь, що в цих словах є рація. Вовки монгольського степу подарували степовикам найбільш відважний і войовничий характер, найбільш блискучу військову мудрість і найбільш видатних бойових коней. Військова перевага за цими пунктами і є причиною й таємницею того факту, чому монгольські степовики струсонули весь світ. Чень Чжень щосили місив тісто й казав: — Твоє спостереження дуже важливе: бойові монгольські коні набули такої вправності в битвах завдяки тренуванню з боку вовків. Я раніше думав, що завдяки вовку-тотему знайшов ключ до вирішення питання про походження сміливого й войовничого характеру степовиків та їхньої військової мудрості, однак я й гадки не мав, що вовки ще й такі собі дресирувальники на суспільних началах, які підготували для націй, що ведуть життя на спині в коней, першокласних в усьому світі бойових скакунів. А коли в монголів з’явилися такі потужні скакуни, це дало їм змогу розкрити свій характер і мудрість. Ну що ж, слід сказати, що рік у конопасах не минув для тебе даром. Чжан Цзіюань сміючись сказав: — Це все під впливом такого «фаната вовків», як ти. За ці два роки ти розповів мені дуже багато історій з книжок, тож я повинен віддячити тобі деякими відомостями з реального життя. Чень Чжень, також сміючись, сказав: — Що ж, у нас удався взаємовигідний обмін! Однак є дещо, чого я ніяк не збагну: до яких ще прийомів удаються вовки, щоб убивати коней, крім того, що заганяють їх до смерті? Чжан Цзіюань сказав: — Прийомів у них багато. Щоразу, коли табун наближається до місць, де росте висока трава або є складний рельєф, я починаю дуже хвилюватися. Вовки можуть, мов гекони, підкрадатися впритул до землі, не піднімаючи при цьому голови, щоб роззирнутися навколо, адже вони визначають місцезнаходження жертви носом і вухами. Кобили часто тихим голосом прикликають своїх лошат, а вовки за їхнім голосом можуть визначити приблизний напрямок, де перебуває лоша, й потім починають поволі підкрадатися туди. І як тільки поряд із лошам не буде племінного жеребця, вовк миттю кинеться на малого й одним махом перегризе йому горло, а потім затягне його труп у холодок і там з’їсть. Але якщо кобила чи племінний жеребець помітять його, тоді вовк поспішно тікає. Проте табун все одно не зможе забрати із собою загризене лоша, тож він чекає, поки коні підуть звідси й він зможе повернутися до трупа лошати й доїсти. А є такі хитрі вовки, що можуть підманювати лоша. Коли вовк бачить, що біля табуна є лоша, поряд із яким пасеться його мати, він відповзає далі й ховається в найближчих заростях трави так, щоб морда його дивилась у небо, а велике тіло було надійно сховане. Однак свої невеликі чотири лапи при цьому він висуває з трави й починає ними ворушити. Здалеку здається, що це ворушаться довгі вуха зайця або висувається прудка голова ховраха чи якогось іншого гризуна, зовсім не схожого на собаку чи вовка. Лошата, які тільки нещодавно з'явилися на світ, зазвичай дуже цікаві, і коли бачать якусь живу істоту, меншу за них самих, їм хочеться підбігти й роздивитися її. І не встигне мати зупинити своє лоша, як вовк уже перегризе йому горло. Чень Чжень сказав: — Іноді мені справді здається, що вовки — це не тварини, а духи. — Так і є, вони — духи! — відповів Чжан Цзіюань. — Ти тільки подумай: удень табун розпорошується, конопаси, хоча й у табуні, не завжди можуть зарадити. А вночі вовки стають тим більше свавільними, крадуть і хапають усе, що можуть украсти й ухопити, а що не можуть — то збираються на силі й атакують. Племінні жеребці можуть сховати кобил і лошат у щільному колі всередині табуна, а потім, поза цим колом, оточити вовків, люто б'ючи їх копитами й кусаючи. Звичайній зграї дуже важко подолати спільну оборону з більше десятка племінних жеребців, а якщо в них щось не вийде, то вони навіть можуть загинути під копитами або й у зубах жеребців. Однак за поганих погодних умов або якщо трапиться оскаженіла від голоду зграя, навіть племінні жеребці вовків не стримають, тоді обом конопасам доведеться вступати в битву, а якщо навіть люди з ліхтарями й рушницями їх не стримають, то вовки здолають виставлені табуном бар’єри й таки дістануться до лошат. До літа вовченята у зграях уже підростуть, тож потреба в їжі для них збільшиться, а дзеренів і байбаків у цей час уже не впіймаєш, тому вовки починають атакувати лошат у табунах. Чень Чжень запитав: — А скільки лошат один табун втрачає за рік? Чжан Цзіюань, підрахувавши, сказав: — У нашому з Батом табуні минулого року народилося 110 лошат, а до літа цього року з них залишилося тільки 40, тож приблизно 70 було з’їдено вовками. Але збиток у 60 відсотків серед усіх чотирьох табунів бригади ще можна вважати непоганим. У табуні четвертого скотарського загону з минулорічних лошат залишилося тільки трохи більше десятка, тож у них збитки становили близько 80 відсотків. Я питав в Улзія, який у відсотках збиток буває щороку серед лошат по всій бригаді, він сказав, що в середньому це приблизно 70 відсотків. Чень був вражений і сказав: — Ого, яка висока смертність серед лошат! Не дивно, що конопаси до смерті ненавидять вовків. — Це ще не все, — зауважив Чжан Цзіюань. — Навіть коли лошата доростають до двох років, вони не позбавляються небезпеки і все ще залишаються метою для атак вовчих зграй. Тільки після трьох років вони сяк-так можуть уже протистояти вовкам-одинакам, але зі зграями, тим більше голодних звірів, вони, швидше за все, ще не впораються. Бачиш, як нам, конопасам, важко? Ми, мов дикуни, проводимо цілий рік у боротьбі між життям і смертю, а можемо вберегти тільки 30–40 відсотків лошат! При цьому варто припуститися найменшої помилки, й річні старання будуть зведені нанівець. Чень мовчки почав качати тісто на баоцзи. Чжан Цзіюань вимив руки й приєднався до нього ліпити баоцзи, продовжуючи розповідати: — Однак як не страждай, як не стомлюйся, все одно так не буде, щоб не було вовків. Бат каже, що якщо не стане вовчих зграй, то якості кінських табунів знизяться. Без вовків коні можуть стати лінивими й розжиріють, тож не зможуть бігати. Монгольські коні й так у світі вважаються низькими, а якщо вони ще й утратять швидкість та витривалість, то їх важко буде продати за гарну ціну, а кіннотники в армії не вважатимуть їх за військових коней. І ще, якби не було вовків, коні дуже швидко б розплодились. Подумай сам, один табун за рік збільшується на сто з лишком лошат, якби більшість із них залишались живими, то табун би за рік збільшувався на 20–30 відсотків. Ще врахуй: щороку буде додаватись кількість кобил, які досягли репродуктивного віку, тож відсоток збільшення в табуні можна вважати ще вищим. Так за три-чотири роки кількість коней в одному табуні зросте вдвічі. Зазвичай коня можна продавати, коли йому виповниться чотири-п’ять років, а до цього часу кожного коника потрібно годувати. А коні — це такі тварини, які найдужче руйнують степ. Улзій каже, що крім ховрахів і зайців, найбільшими руйнівниками степу є кінські табуни. Монгольські коні багато їдять — один кінь за рік може з’їсти стільки трави, скільки не здолають і десятки, а то й сотні баранів. Уже нині скотарі жаліються, що коні відбирають пасовища в корів і овець, тож якщо не стримувати розвиток табунів на бригаді, то незабаром коровам і вівцям нічого не залишиться їсти, а Орхонський степ поступово перетвориться на пустелю… Чень постукав качалкою по кухонній дошці: — Тоді виходить, що степовики використовують вовчі зграї, щоб проводити «політику планування народжуваності» стосовно табунів і стримувати кількість коней в них, водночас досягаючи мети, що полягає в підтриманні або підвищенні якостей монгольських коней? — Звичайно, — відповів Чжан Цзіюань. — Степовики насправді є майстрами застосовувати степову діалектику, а також чудово знають правило «золотої середини» в степу. Не те, що ханьці, які полюбляють крайнощі — їм завжди потрібно визначити остаточного переможця. Степовики ж уміють усі суперечності в степу збалансувати й залагодити з подвійною вигодою. Чень Чжень на це сказав: — Однак такий баланс і зветься жорстокістю. Навесні, коли конопаси викрадають вовченят, вони за один раз можуть розорити декілька десятків лігв і вбити до двох сотень вовків. Однак, правда, не винищують їх дочиста. А влітку гору беруть уже вовчі зграї — починають винищувати лошат і за один раз знищують до 70–80 відсотків, однак тут уже конопаси не дозволяють їм знищити всіх. А ціною за такий баланс є ріки крові, крім того, щоб його утримати, скотарям доводиться боротись без найменшої можливості на перепочинок. Така «золота середина», порівняно з «китайською», більш агресивна, але й перебуває ближче до істини. Чжан Цзіюань відповів: — Нині понабирали кадровиків із сільських районів, які тільки навмання роздають накази й ганяються за показниками. Кількість! Кількість їм подавай! Зрештою, вони, либонь, «одним махом усе втратять»: і вовків не буде, і монгольські коні стануть нікому не потрібні, й великі степи Внутрішньої Монголії засипле піском, корови й кози повмирають з голоду, а ми зможемо повернутись до Пекіна… Чень сказав: — Прокинься! Адже Пекін стільки разів протягом історії підкорявся степовій кінноті й стільки разів ставав осередком влади степових націй! А якщо вже Пекін не зміг стримати степову кінноту, то де ж йому впоратись із піском — цим «жовтим лихом», яке в мільйони разів сильніше за степову кінноту? Чжан Цзіюань сказав: — Ну ми тоді тим більше нічого зробити не зможемо. Мільйони селян борються за життя, орють землю, й за рік населення збільшується на цілу провінцію, тож надлишок людей вимушені бігти в степ. Хіба ми можемо їх стримати? — Справді не можемо, — зітхнув Чень, — тому й хвилюємося. Китайське конфуціанство по суті своїй є ідеологічною системою, що заохочує імператорів-землеробів і селян: імператор — це найзаможніший селянин, а голова кожної родини китайських селян — це маленький імператор. Як кажуть, «титул імператора передається естафетою й завтра черга дійде до мене». Але також кажуть, що «вода може нести човен, а може й потопити його» — хто намагається плисти проти бурхливого потоку цієї маси селян, того ця «велика вода» й потопить, той і потоне. Орні землі можуть тільки породити імператора, вони не можуть породити республіку. Прислів’я про човен насправді означає, що «селяни можуть нести імператора, а можуть і скинути його», однак скількох би імператорів вони не скидали, імператорська влада залишається. За тисячі років, що минули, як тільки в Китаї з’являвся надлишок людей, вони піднімали повстання й убивали зайвих людей, змінювали імператора, а потім знову народжували і так знову по колу, все на тому ж самому місці. Імператор і народ, одностайні в тому, що хліборобство — на першому місці, воно є прогресивною силою, що штовхає розвиток по спіралі вгору й здатна досягти найвищого щабля для селянської цивілізації, однак варто пройти вершину, як ця ж сила починає штовхати її вниз і, мов газонокосарка, знищує паростки нових виробничих відносин… Чжан Цзіюань кивав головою. Він пішов і приніс сухого кізяка, запалив вогонь під казаном, після чого баоцзи були складені на решітку пароварки. Хлопці сіли навколо відкритої літньої печі й терпляче чекали, поки баоцзи достигнуть, інтерес до розмови посилювався. Чень Чжень сказав: — Ти сьогодні розповів якраз те, що я хотів би зрозуміти — чому нації-вершники зробили своїм тотемом не коня, а його ворога — вовка. Я нарешті зрозумів. У цій дивній логіці насправді криється глибока степова істина: так сталося тому, що монгольський кінь — це «учень», спільно вимуштруваний вовками й степовиками, а як же вчитель буде підносити «учня» на рівень тотема й релігійного наставника? А от степові вовки ніколи не зазнавали муштри з боку людей, навпаки, їхній характер і багато вмінь люди вивчали декілька тисяч років, але так і не змогли перейняти. Вовки насправді є володарями всього степу, вони завжди стоять на вершині усіх складних і переплутаних відносин у степу… — Мені справді прикро за зниклих цюанів, жунів і гунів, — сказав Чжан Цзіюань. — Адже вони найраніше заснували звичай поклонятись вовку-тотему, і саме від них він почав передаватися далі, не перериваючись навіть до сьогодення. — Ідеологія вовка-тотема набагато давніша, ніж ідеологія китайського конфуціанства, — сказав Чень, — і має більш органічну тривалість та життєві сили. Що стосується системи конфуціанських ідей, то її програмні частини, як, наприклад, «три начала й п’ять постійних принципів», вже давно застаріли й прогнили, однак ядро ідеології вовка-тотема до сих пір процвітає, донесене до сьогодення найбільш прогресивними й просунутими націями. Таким чином, вовк-тотем націй монгольського степу є дорогоцінним духовним скарбом усього людства. Якби китайці змогли вирізати зі свого духу гнилі частини конфуціанської ідеології, а потім приживити в утвореному «дуплі» духовні паростки ідеології вовка-тотема, об’єднавши їх із такими традиціями конфуціанства, як пацифізм, повага до освіти й уміння вчитися, та переформували національний характер, тоді б для Китаю з’явилась надія. Шкода тільки, що вовк-тотем — це суто духовна система, яка майже не зафіксована на письмі, а найбільш уразливим місцем степових націй є відсталість їхньої писемної культури. А китайські історики-конфуціанці, які тисячоліттями спілкувались зі степовими націями, ніколи не давали собі труду записувати спадок культури вовка-тотема. Я підозрюю, що ті послідовники конфуціанства, які ненавидять вовків, напевне, навмисне видалили деякі записи з історичних книжок. Тому тепер, якщо ми візьмемось у китайських історичних книжках шукати матеріали про вовка-тотема, це буде так само складно, як ловити в морі голку. Навіть цих сотень книжок, що ми сюди привезли, недостатньо. Наступного разу, коли я поїду додому, я спробую привезти ще більше. Чжан Цзіюань додав ще трохи сухих кізяків і сказав: — У мене є родич, який займає якусь невисоку посаду на паперовому заводі, так у них там цілий склад конфіскованих книжок. Робітники часто крутять самокрутки, видираючи сторінки з прошитих стосів, підготовлених для переробки на целюлозу, а любителі книжок часто можуть виміняти в них на справжні сигарети класичні твори. Я тепер як конопас у місяць отримую більше 70 юанів, це можна вважати високою зарплатнею, тож я купую сигарети й міняю їх на книжки. Однак після заснування держави^[149] уряд постійно заохочує винищення вовків, а «герої» кампанії з убивства вовків у степу незабаром стануть тут новими героями. Молоді монголи, особливо чабани чи конопаси, які навчались у молодшій чи початковій середній школі, невдовзі вже й не знатимуть, що таке вовк-тотем. Тоді скажи мені: яке значення матиме все оце, що ми досліджуємо? Чень Чжень, який саме знімав кришку з казана, обернувся й сказав; — Про справжнє наукове дослідження ніколи не питають, чи воно корисне, чи ні, воно походить з цікавості й вигоди. До того ж, якщо ти зрозумієш питання, яке раніше не розумів — хіба це не корисно? З казана в густій парі з’явились баоцзи з конятини. Чень Чжень перевернув їх по одній, щоб вони трохи простигли, а потім почав їсти їх, мов голодний вовк, примовляючи: — От смакота! І запашні, й ніжні! Якщо згодом ще так трапиться, що вовк загризе лоша, то ти знову притягни його додому. — Інші три юрти молодих інтелігентів попросили мене про те ж саме, — зауважив Чжан Цзіюань, — тож я по черзі всім возитиму. — Однак ти хоча б привозь додому ті частини, які вовк погриз, я буду годувати Вовчика. Хлопці за раз з’їли всю порцію готових баоцзів, після чого Чень, задоволений, підвівся й сказав: — Я вже навіть не порахую, вкотре це я їм здобуту вовками їжу. Ходімо, пограємо в гру, що називається «м’ясною баоцзою кидати у вовка». ^[150] Дочекавшись, поки решта баоцзів вичахнуть, Чень Чжень і Чжан Цзіюань узяли по одній і в піднесеному настрої вийшли з юрти та попрямували до Вовчика. Чень голосно закричав: — Вовчику! Вовчику! Їсти! — після чого дві баоцзи влучили вовченяті в голову й тіло, аж той злякався, підібгав хвоста й сховався в свою нору, а баоцзи розтягли Хуанхуан та Еле. Хлопці спочатку остовпіли, не знаючи, як на це реагувати. Чень сміючись сказав: — Ну ми й дурні! Вовчик же ніколи не бачив і не їв м’ясних баоцзів, тож якщо ними кинути в нього, хіба він їх забере? Вовки дуже підозрілі, він не довіряє навіть мені, хоча я його годую. Мабуть, він сприйняв баоцзи за камінці, якими хочуть його вдарити. Тим більше, що останніми днями тут бігали багато монгольських дітей, які кидали в нього грудками землі. Чжан Цзіюань, також сміючись, підійшов до вовчої нори й сказав: — Вовчик такий кумедний, що мені хочеться його обійняти й притиснути до себе. — Однак Вовчик з усіх людей визнає тільки нас із Яном Ке й дозволяє брати себе на руки тільки нам. Навіть Ґао Цзяньчжун не наважується його торкатись, тож краще й тобі не треба. Чжан Цзіюань опустив голову й спробував наблизитись до нори, кличучи Вовчика на ім’я та примовляючи: — Вовчику, не забудь, хто тобі приніс конятини, що ж це ти — наївся, а тепер мене не визнаєш? Він покликав малого ще декілька разів, але Вовчик тільки шкірив зуби, зі злістю дивився на нього й не виходив. Коли ж Чжан намірився витягнути Вовчика за ланцюг, той зі свистом раптом вискочив сам і вже розкрив пащу, щоб укусити Чжана, аж той з переляку перекинувся назад. Тільки схопивши Вовчика за шию, Ченю вдалось його стримати, ще й довелось довго гладити його по голові, поки він заспокоївся. Чжан Цзіюань підвівся, струшуючи порох, і з усмішкою сказав: — Непогано! Він такий же лютий, як і дикі вовки. Виховати з нього собаку справді було б нецікаво. Коли я повернуся наступного разу, я ще привезу йому м’яса жеребця. Чень також розповів Чжану про небезпеку, що зумовило виття Вовчика. Чжан Цзіюань замінив «Морського вовка» на «Загальну історію Китаю» й сказав Ченю: — З мого досвіду можу сказати, що сьогодні вночі зграя прийде обов’язково, тож будьте надзвичайно обережними й не дайте їй викрасти наш скарб — Вовчика. Слід бути ще більш пильними. Вовки найдужче бояться пороху, тож якщо зграя справді кинеться на отару, ви кидайте в неї «Два стусани». Минулого разу я приніс вам цілий оберемок, однак їх слід ретельно перевірити, адже якщо котрісь із них намокли, тоді вони не вибухнуть. Чень відповів: — Ян Ке загорнув їх у навощений папір і поклав у найвищу в юрті дерев’яну скриню, тож вони ніяк не могли намокнути. Декілька днів тому в нього була сутичка із волоцюгами, тож він підпалив три штуки, вони так вибухнули, що все тут навколо струсонули. Чжан Цзіюань поспіхом помчав назад до табуна. 26

⇐ Предыдущая 19 20 21 22 232425 26 27 28 Следующая ⇒