Annotation 19 страница

У 429 році Тоба Тао (імператор династії Вей Тай-у-ді. — Цзян Жун) вирішив виступити в похід проти монгольського племені жуанжуанів зі Східної Ґобі у відповідь на їхні вторгнення. Дехто з його радників попередив його, що китайці з імперії Південних династій (Нанкін) можуть скористатися цією можливістю, щоб зв’язати руки його воїнам, на що імператор відповів дуже просто: «У китайців — піхота, а в мене — кіннота. Хіба зможе стадо телят перемогти вовків? » Рене Ґруссе. «Імперія степів»^[129]
Чень Чжень побачив, що декілька передніх отар по черзі повертаються з берега озера, тож пішов завернути їх та повільно підігнати назад, на берег. Побачивши, що вівці вже кудись зрушили, він спочатку сам поїхав верхи на берег. На північно-західному березі озера прорубали смугу очерету і там зусиллями людей виникла штучна піщана коса, по якій худобі було зручно підійти до води напитися. Тепер там був табун коней, що вже напилися, але продовжували відпочивати у воді із закритими очима, не бажаючи виходити на берег. Дикі качки та інше птаство бавилися на воді озера, а якісь маленькі гарненькі пташки навіть наважилися гратися прямо біля кінських ніг і з дуже пихатим виглядом пропливати під кінськими животами. Коні приязно спостерігали за малечею й навіть не ворушили хвостами, щоб розігнати їх. Тільки лебеді не бажали заприязнитися з кіньми. Вони трималися подалі від скаламученої кіньми води, у самому серці озера, й повільно плавали в гущі очерету і в плавнях на протилежному боці озера. Раптом на схилі біля озера пролунав вражаючий овечий крик — це Ченева отара великих овець почула запах озерної води. Влітку овець напували раз на два дні. Тепер спраглі за два дні вівці почали разом мекати й безладно волати та з усією швидкістю кинулися до води, здіймаючи за собою піщану куряву. Люди й худоба не пробули на новому пасовищі ще й десяти днів, а величезний моріжок поряд із озером уже був стоптаний в пісок копитами корів, овець і коней. Вівці кинулися в озеро й, витягнувши голови, почали скажено хлебтати воду, стоячи поряд із ногами коней і під їхніми животами. Щойно вони напилися й вийшли на берег, як звідти почувся ще один пронизливий крик іншої отари і здійнялася ще густіша жовта курява. З одного боку похилого схилу на відстані двох лі від озера вже були напнуті три-чотири намети будівельників, і декілька десятків людей рили там рівчак. Бао Шуньґуй командував ними. Йшло будівництво дезінфекційного басейну для овець, складу овечої вовни й будинку для тимчасового комітету скотгоспу. Чень Чжень бачив, як декілька будівельників та їхні родичі риють рівчаки, копають землю й розбивають городи. А на гірських схилах удалині будівельники уже вирили величезний кам'яний рівчак і брали звідти каміння та великими машинами перевозили його на місце будівництва. Ченю не хотілося дивитись на чиряки, що з'явилися на тілі незайманого степу, тому він швидше погнав овець на північний захід. Отари перейшли один з гірських гребнів і вийшли на моріжок в улоговині. Старий Біліґ вимагав від кожної бригади, щоб не дозволяли отарам повністю вигризати траву в улоговинах і, оскільки влітку дні довгі, відганяли отари якомога далі, тоді можна буде протриматися тут аж до кінця літа чи початку осені, не відкочовуючи. Він розрахував, що худоба, пройшовшись кілька разів по моріжкам в улоговині й поза нею, стримає скажений ріст трави й утопче занадто пухку землю, тоді можна буде попередити загрозу появи комариних зграй. Ченева отара розсипалась півколом у вигляді півмісяця й почала поволі просуватися до гірських схилів на заході. У сонячному промінні ягнята, яких було близько тисячі, виглядали такими білими, мов ціле поле білих хризантем у повному цвіту, і на зеленому трав'яному схилі відразу впадало у вічі. Кучері на руні ягнят уже почали розпускатися, а оскільки ягнята мали змогу їсти і молоко, і свіжу ніжну травичку, їхні курдюки почали дуже швидко рости і в декого вже незабаром мали зрівнятися зі схудлими за час годування курдюками матерів. Увесь схил був усіяний жовтими квітами дикого лілейнику, які щойно розпустилися, тож поки Чень сидів тут на траві, у нього аж пожовтіло в очах. Лілій було безліч, вони піднімалися на стовбурах на висоту з півметра, і їхні великі квітки пишалися на верхівках стовбурів, мов жовті труби, а з розвилок гілочок на стовбурі визирали важкі, схожі на продовгуватий ворс пензлика, бутони, готові ось-ось розкритись. Чень Чжень сидів у заростях дикого лілейнику й цвітної капусти й почувався ніби на городі, засіяному рапсом, десь на півдні від Янцзи. Він і подумати не міг, що дикий лілейник на незайманому пасовищі набагато більший за штучно вирощені лілії, і його найбільші бутони можуть сягати розмірів кулькової ручки! Чень підвівся, сів на коня й поїхав навпростець крізь квітки й бутони до місця перед отарою, де зелень була ще буйнішою. Останніми днями свіжий, ніжний та смачний лілейник уже став «їжею сезону» в пекінських студентів: вони готували й смажену баранину з його жовтими квітками, і баоцзи або пельмені також з бараниною та квітками лілейнику, салат із дикої цибулі з лілейником, м’ясний бульйон із лілейником тощо. Молода інтелігенція, якій всю зиму не вистачало зелені, кинулась, що ті корови й вівці, скажено поїдати дикі степові овочі й квіти й навчати цього скотарів, однак останнім смак лілейнику не сподобався. Вранці, перш ніж виходити з юрти, Чень Чжень прихопив приготовлені для нього Ґао Цзяньчжуном дві порожні торби. Останніми днями Ґао не давав змоги Ченю під час чабанування читати книжки, а вимагав від нього і Яна Ке, щоб вони, користуючись сезоном цвітіння квітів, якомога більше збирали їх. Удома зібрану зелень злегка проварювали й потім висушували на сонці, залишаючи сушеною до зими. За останні дні вони вже насушили таким чином цілих півлантуха з-під борошна! Вівці залишились десь далеко позаду в густій траві, де, опустивши голови, скубли зелень, а Чень Чжень почав великими жменями зривати квітки й пуп’янки, тож невдовзі одна з його торб уже була повною. Збираючи лілейник, він раптом побачив під ногами декілька кавалків вовчого посліду; він миттю присів, підібрав їх і почав ретельно вивчати. Послід був сіро-білий, завтовшки зі звичайний банан; хоча він уже повністю висох, усе одно можна було визначити, що вовки полишили його тут лише декілька днів тому. Чень Чжень сів, підібгавши ноги, й почав ретельно обмірковувати ситуацію, намагаючись також здобути трохи знань про вовчий послід. Його раптом пройняла думка про те, що це місце, де він зараз сидить, декілька днів тому справді було місцем відпочинку великого вовка. Навіщо він сюди приходив? Чень Чжень уважно розглянувся довкола й визначив, що ніде не видно ані обгризених кісток, ані обідраної вовни — тобто це не було місцем, куди вовк приходив поїсти. Тут квіти високі, а трава густа, ще й окремі отари часто проходять повз це місце, тож, напевне, це — вовча засідка, гарне місце, звідки можна напасти? Чень Чжень навіть трохи розхвилювався й підскочив, роззираючись на всі боки, однак усе було спокійно, поблизу на командних висотах перебували інші чабани — вони сиділи й дивились у далечінь, а його власна отара була лише в півлі позаду. Він знову сів на своє місце. Чень Чжень був знайомий із вовчими екскрементами, але ще не мав нагоди ретельно вивчити їх. Він розломив один кавалок і помітив, що всередині здебільшого була вовна дзеренів і домашніх овець, і зовсім не було залишків овечих маслаків, натомість трапилися кілька тоненьких зубиків степового щура, а ще кістковий кальцій, схожий на цемент, що склеював вовну. Чень Чжень також розкришив кавалок, щоб ретельно оглянути, що в ньому є, але так і не знайшов там нічого твердого. Виявляється, вовк перетравлює усе, що вкидає собі в живіт, — і м’ясо, і шкіру, і кістки, і м’язи копитних і гризунів, причому перетравлює так, що навіть не залишається решток, а виводить тільки волокна й зуби, які не перетравлюються. Придивившись іще уважніше, він відзначив, що виводяться тільки найбільш цупкі волокна овечої вовни, а тонкі ниточки й пух також перетравлюються! Собачі здібності до травлення навіть у порівняння з цим не йдуть: у собачому посліді завжди залишаються неперетравлені рештки кісток і кукурудзяна січка. Чим далі дивився Чень Чжень, тим більше дивувався: виявляється, вовки дійсно є чистильниками степу, вони прибирають тут усе падло — худоби, байбаків і дзеренів, зайців та інших гризунів і навіть тіла людей. Від поживних речовин, що потрапляють у вовчу пащу, шлунок і кишки, залишаються, врешті-решт, лише шматочки вовни й зуби — така скупість, що навіть бактеріям нічим після цього поживитися! Тож у тому, що степ тисячами років залишався таким чистим, є велика заслуга вовків. Повіяв легкий вітерець, і жовті квіти захитали головами. Чень Чжень розтер у пальцях вовчий послід і подумав, що вовна в ньому, після того, як її роз’їла кислота в шлунку вовка й було витиснено все, що можна, в його кишках, уже стала схожа на щойно викопану із землі мумію. Волокна вовни вже втратили будь-яку еластичність і при найменшому доторку розсипалися на порох, ще дрібніший, ніж попіл, що залишається від кісток після кремації, порошинки вислизали крізь пальці й розносилися за вітром степом, прибивалися додолу й ставали частиною землі пасовища, тож навіть ці залишки не були витрачені даром. Таким чином вовчий послід повертав назад степові навіть останні крихти взятого в нього життя. Чень Чжень занурився на певний час у свої думки. Протягом десятків тисяч років скотарі й мисливці степу, а також степові вовки, коли їхні душі поверталися до Тенґера, ніколи не залишали по собі могил або пам’ятників, тим більше підземних палаців чи усипальниць. Люди й вовки в степу народжувались, жили, воювали й помирали. А степ — яким був, коли вони з’являлися в ньому, таким і залишався, коли вони зникали. Життя степових героїв, які зруйнували кілька десятків країн, великі й укріплені міста й фортеці, у цьому степу було все одно, що пір’їнка. І це завдає багатьох прикрощів нащадкам, які намагаються щось розкопувати в степу. Однак це, легше за пір’їнку, степове життя понад усе поважає природу й Бога, й може бути кращим зразком для нащадків, ніж господарі єгипетських пірамід, Бінмаюна^[130] чи Тадж-Махалу. Степовики досягають такої легкості пір’їнки завдяки степовим вовкам і врешті-решт повністю повертаються в природу. Вони не можуть один без одного, тож коли тілесне життя зникає, воно, зрештою, повністю зливається в одне ціле зі степом. Порошинки продовжували висипатись крізь пальці Ченя, і їх підхоплювало вітром; можливо, серед них були й рештки волосся якогось степовика, адже в степу щомісяця й щосезону бувають обряди поховань просто неба. Чень високо підняв угору обидві руки й, дивлячись на блакитне небо, побажав їхнім душам спокою й щастя у Тенґера. Отара, мов гребінець із волячого рогу, повільно прочісувала траву й піднімалася по схилу. Чень Чжень вимушений був облишити решту вовчих кавалків, укинув їх у порожню сумку, скочив на коня і помчав уперед до місця, куди прямувала отара. На верхівці гори, що височіла неподалік, було декілька великих каменів тьмяно-чорного кольору, що здалеку нагадували сигнальні вежі на Великій китайській стіні. Так само й на верхівці дальшої гори. Чень примружив очі, щоб побачити аж туди, і йому здалося, ніби в цьому горбистому степу залишилися рештки якоїсь частини давньої стіни. Він раптом згадав такі класичні вислови, як «розіграти князів через сигнальну вежу» або «вовчі вогні з чотирьох боків». Він раніше звірявся з авторитетними словниками і з’ясував, що сигнальні вогні називалися «вовчими», оскільки раніше підпалювали саме вовчий послід. Однак йому важко було уявити, як із цих кавалків, утворених з волосків вовни тварин, які він щойно розтер на порох, можна було видобути височенний сигнальний вогонь, що сягав до неба, ще й виділяв густий дим. Можливо, все-таки у вовчому посліді містяться ще якісь особливі компоненти? Його серце раптом скажено закалатало від думки про те, а чому б не влаштувати просто зараз такий собі «розіграш» князів, власноруч підпаливши вовчий послід на цих природних «сигнальних вежах»? Чому б не подивитись на власні очі на «вовчий дим», який дві тисячі років лякав китайців? Подивитись, наскільки ж воно насправді страшне, це вогнище. Цікавість Ченя зростала, тож він вирішив назбирати більше вовчого посліду і сьогодні ж улаштувати сигнальне вогнище на тутешніх «сигнальних вежах». Отара рухалася повільно, Чень Чжень їздив колами туди-сюди перед нею й ретельно шукав. Однак за годину він знайшов тільки чотири купки посліду, тож разом його не набиралося й півсумки. У Ченя зростали сумніви. Навіть якщо підпалений вовчий послід і дасть густий дим, однак вовк — це не баран, він рухлива дика тварина, тож вовчий послід не може бути таким же концентрованим, як і овечий. Вовчі зграї невловимі, й послід їхній — поодинокий, тож щоб назбирати його достатньо для вогнища, потрібно докласти чималих зусиль. Навіть якби це було місце, де нещодавно вовки проводили великомасштабні лови на дзеренів, навіть там було би важко знайти вовчий послід, а що вже казати про околиці Великої стіни, де й худоби майже немає? До того ж, куди йшли шукати вовчий послід воїни, які вартували на сигнальних вежах тих ділянків стіни, що були розташовані в пустелі? Стіна тягнеться на десять тисяч лі, на ній безліч сигнальних веж, тож скільки це потрібно назбирати вовчого посліду для них? Якщо вовки, ці дикі м’ясоїди, наділені такими потужними здібностями до травлення й виводять так мало екскрементів, то скільки ж потрібно величезних вовчих зграй, щоб вони виділили достатньо посліду для сигнальних вогнищ? Чень Чжень ще проїхав декілька кіл, але вже не знайшов жодної купки. Він зібрав отару на одному боці схилу й погнав її прямо до каменів на його верхівці. Під’їхавши до каміння, Чень підняв голову й подивився вгору: найбільша брила була заввишки десь зо два зрости людини, поряд із нею було ще декілька нижчих каменів, які можна було використати як сходинки. У гірському яру він назбирав цілий оберемок сухого хмизу, міцно зв’язав його вудилами й притяг під каміння. Потім, повісивши сумку через плече, він піднявся на кам’яні сходинки й забрався на велику брилу, по верхівці якої розкидав сухий хмиз. Верхівка брили була рівною, як зо два письмових столи за площею, і вся вкрита білим орлиним послідом. Було близько півдня, вівці вже вмостилися в траві відпочивати. Чень Чжень, стоячи на своїй «сигнальній вежі», почав ретельно оглядати в бінокль околиці, однак не помітив жодного вовка. Його отара віддалилась на п’ять-шість лі від інших, найближча до неї отара була щонайменше за три лі, тож він не боявся, що вівці перемішаються. Тоді Чень спокійно склав хмиз купкою, зверху на яку поклав увесь вовчий послід. Був початок літа, а це — не пожежонебезпечний сезон, адже в степу скрізь була свіжа соковита трава, крім того, він збирався палити вогнище на високий кам’яній брилі, тож нарікань на вогонь і дим тут не повинно було бути, люди здалеку взагалі мали б подумати, що це хтось із чабанів розклав вогонь, щоб приготувати собі обід. Чень Чжень прийняв остаточне рішення, вийняв із кишені своєї куртки мішечок з овечої шкіри, розміром із кишенькового цитатника, ^[131] в середині якого містилися дві пластинки для запалювання сірників і більше десятка сірників із червоними голівками. Ці речі неодмінно повинні були мати при собі скотарі, які не палять. Їх використовували і для самооборони, і для розпалення ватри, підігріву їжі, подання сигналу тощо. Чень Чжень розпалив вогонь, і сухий хмиз дуже швидко розгорівся, потріскуючи. Його серце скажено гупало в грудях — адже якщо вовчий послід дійсно дасть густий дим, це буде перше в історії сигнальне вогнище, яке підпалив ханець у самому серці монгольського степу. Можливо, дим від нього зможуть побачити всі люди бригади, а більшість молодих інтелігентів при цьому обов’язково мають згадати саме сигнальний «вовчий дим». Зрештою, при згадці про вовчий дим китайців завжди проймає холодом. «Вовчий дим» в історії китайської культури — це знак особливої мови, він має значення перестороги, жаху, початку війни й іноземного вторгнення. Фраза «вовки йдуть» може налякати і дорослих, і малих китайців, однак «вовчий дим» може налякати всю націю. Чимало китайських імператорських династій на Великій китайській рівнині загинули саме в таких сигнальних димах. Чень Чжень трохи боявся: якщо йому справді вдасться підпалити сигнальний вогонь, то не відомо, чи молоді інтелігенти не поставлять йому це за політичну провину і не почнуть виказувати йому на всі лади? Недостатньо йому того, що взяв вовка на виховання, ще й вовчий вогонь підпалив — серце такої людини сповнене злих умислів! Чень Чжень підняв ногу, щоб у будь-яку мить затоптати чоботом вогонь і притиснути сигнальний дим. Тут же ж іще й кордон, де напружена військова ситуація, а він раптом наважиться «розігрувати князів» вовчим димом! Чи це не сприймуть як передачу сигналів ворогу? У Ченя на чолі виступив холодний піт. Однак навіть коли вогонь розгорівся, з вовчим послідом нічого особливого не відбувалося. З сіро-білого він став чорним, з нього майже не було диму й зовсім не було язиків полум’я. Ватра розгоралася дедалі дужче, й нарешті послід загорівся, тоді в ніс ударило вовчим запахом і запахом горілої вовни. Однак із купки вовчого посліду все одно не йшов густий чорний дим, палити вовчий послід було все одно, що палити овечу повсть — дим виходив світло-брунатний, навіть світліший, ніж від купи сухого хмизу. Коли хмиз повністю загорівся й утворив великий вогонь, вовчий послід теж, нарешті, повністю зайнявся разом із хмизом, і утворилося велике полум’я, за яким диму майже не було видно, що вже там говорити про чорний стовп до неба? Навіть і білого стовпа не було. Хіба це і є той тривожний вовчий дим, від якого в людини стигло все всередині? Де ж його схожий на злого духа стовп, що звивається, мов дракон, на вітрі? Це був звичайнісінький дим, що буває від усіх вогнищ, розведених із купи хмизу зі шматками овечої повсті. Чень Чжень опустив ногу, витер з чола холодний піт, що виступив там від страху, і з полегшенням зітхнув. Така ватра насправді не варта страху, вона нічим не відрізняється від вогнів, що їх чабани розводять узимку, аби погрітися. Він, не відриваючи очей, дивився на купку хмизу з послідом, які яскраво горіли, але очікуваний вовчий дим так і не пішов. Стоячи на височезній брилі, він подивився на схід і побачив, що широкий степ відкриває абсолютно мирну картину: ген там повільно просувається возик, кінський табун все ще стоїть у воді озера, закривши очі й відпочиваючи, жінки, опустивши голови, стрижуть овець, будівельники викопують каміння, і його вогонь не викликав у людей жодної реакції, тільки один з найближчих чабанів нахилився в його бік подивитись. А білі стовпчики диму над юртами вдалині якраз піднімалися рівненько прямо в небо, і виходило так, що його вовчий дим, розведений із справжніх, призначених для того матеріалів, був не вартий навіть такої уваги, яку привертав до себе мирний побутовий дим над монгольськими юртами. Чень Чжень був дуже розчарований, він подумав, що так званий вовчий дим — це одна тільки назва, яку, очевидно, помилково витлумачили буквально. Щойний експеримент чудово підтвердив його здогади — так званий вовчий дим на сигнальних вежах у давнину ніяк не міг утворюватися внаслідок спалення вовчого посліду. Густий дим до неба можна було отримати, якщо підпалити сухий хмиз і додати туди мокрого гілля та лою. Напіввологі коров’ячі чи овечі кізяки також могли дати густий дим, причому отримати такий дим з мокрого хмизу, лою чи напіввологих овечих кізяків тут було набагато легше, ніж із вовчого посліду. Тепер він був переконаний, що авторитет і поширеність уявлень про «вовчий дим», як про результат підпалу вовчого посліду, — це абсолютна брехня й дурниці, якими боязкі й миролюбні китайці лякали самих себе. Легенький вітерець розвіяв по «сигнальній вежі» попіл від хмизу й вовчого посліду. Чень Чжень не злякався вовчого диму, який сам же й утворив, він тільки був надзвичайно сердитий на роз’яснення про цей дим, подані в авторитетному китайському словнику. Китайці як представники хліборобської цивілізації мають дуже поверхові знання про степові цивілізації півночі, а про степових вовків узагалі майже нічого не знають. Щоб з’ясувати таку просту справу, як те, чи дає вовчий послід сигнальний дим, достатньо взяти трохи цього посліду й підпалити. Але чому з давнини до сьогодення серед мільйонів китайців не знайшлося жодного, хто б провів такий експеримент? Однак новий поворот думки змусив Ченя відчути, що ця проста справа насправді не така вже й проста. Розширення китайської хліборобської цивілізації протягом кількох тисяч років призвело до поголівного знищення вовків на китайських територіях, тож де б китайці могли знайти вовчий послід? Вони могли підбирати тільки послід корів, овець, свиней, коней, собак, або ще людські екскременти, і якби навіть раптом їм трапився вовчий послід, вони б його не розпізнали. Чень сидів на високій «сигнальній вежі», глибоко замислившись, і його думки просувалися ще далі. Якщо вовчий дим утворювався зовсім не внаслідок спалення вовчого посліду, то чому ж цей густий дим до неба, що піднімався над сигнальними вежами в давнину, почали називати вовчим? «Вовчий дим» — ці два слова дійсно здатні сильно настрахати й більш ефективно попередити, ніж слова «вовча зграя», при цьому вовчий дим обов’язково має стосунок до вовків. Чи не є вовчий дим попереджувальним густим димом про те, що «вовки йдуть»? Велика стіна цілком могла перегородити шлях степовим вовкам, але слово «вовки» у фразі «вовки йдуть» насправді вказувало зовсім не на степові вовчі зграї, а на тюркську кінноту, яка виступала з прапорами із зображенням вовчих голів; на люту степову кінноту гунів, сянбійців, тюрків, монголів та інших народів, які мали вовчу лють і мудрість, володіли вовчою стратегією й тактикою, брали собі вовка за зразок і обожнювали його як тотем. Степовики вклоняються вовку-тотему з давнини і до сьогодення, вони завжди полюбляють порівнювати себе з вовком, уявляти себе вовками, а ханьців — вівцями, вони завжди вважають себе героями, здатними самотужки протистояти ста ханьцям, тому завжди зневажають лагідний характер хліборобів. До того ж у давнину хлібороби-китайці завжди сприймали степову кінноту як жахливих «вовків». Тож вихідне значення словосполучення «вовчий дим» має бути таке: «сигнальний дим, що розпалювався на сигнальних вежах і сповіщав про те, що кіннота степових народів, які поклоняються вовку-тотему, хоче порушити кордон». «Вовчий дим», таким чином, не має жодного стосунку до вовчого посліду. Він раптом подумав, що, можливо, з усіх мов світу тільки в китайській є таке словосполучення, як «вовчий дим». У світі так повелося, що миші найбільше бояться котів, а вівці — вовків. Тож якщо «вовчий дим» став для китайців символом атаки степових націй, то це тільки вказує на те, що сутність китайського характеру містить якості, властиві вівцям і свійській худобі. З тих пір як на трон зійшла династія Цін, оскільки кочовики-маньчжури гаряче любили степ, розуміли його, тож протиріччя між степом і орними землями було тимчасово зняте і «вовчі дими» поступово зникли. Однак глибинна суперечність між кочовою й хліборобською цивілізацією так і не було вирішене. Після того як китайці, які не розуміються на степові, знову заснували власну державу, вовчий дим остаточно зник, однак на степ почав поширюватися інший густий дим — від випалу при освоєнні цілинних земель. А це — ще страшніший за вовчий дим сигнал війни, причому самогубної війни, ще дурнішої, ніж саморуйнування Великої стіни. Ченю згадалися слова Улзія про те, що буде з Пекіном, якщо степ на північ від Великої стіни перетвориться на пустелю й з’єднається з великою монгольською пустелею в одне ціле? Чень про себе зітхнув: можливість того, щоб хлібороби, які тисячоліттями відчували презирство з боку степовиків, полюбили степ і почали цінувати його, з’явиться хіба що тоді, коли Велика стіна буде повністю похована в пісках суперпустелі. Хлібороби — це такі люди, які не заплачуть, поки море не висохне й каміння не розтріскається. Після того як маньчжури прийшли володарювати на Китайську рівнину, вони поступово асимілювалися з хліборобською цивілізацією, позакривали наземні й морські прикордонні пункти, й почали, зачинившись так, самі себе вихваляти, перешкоджати проникненню західної прогресивної цивілізації, але не бажали проводити реформи й оновлення. І тільки коли європейці силою корабельних гармат з гуркотом прочинили двері й почали відрізати собі землі як компенсацію та вигнали імператорську родину з Пекіна, в наступні десятиліття після цього почали проводитися вимушені реформи… Дивлячись на сірий попіл від вовчого посліду у себе під ногами, Чень раптом відчув страшенну пригніченість.
Сонячне проміння влітку на високогір’ї під обід раптово набирало силу. Воно пригинало траву на горах аж на три цуні^[132] й так напікало величезне каміння, що на ньому з’являлися нові тріщини. Чень Чжень поспішив згребти залишки хмизу й попелу в такі тріщини на камені, після чого спустився на землю. Вівцям також сонце напікало голови, тому вони розтяглися в траві, підставивши сонцю спини й притиснувши голови до землі та заховавши їх у власні тіні. Уся отара мирно спала. Чень Чжень заховався в тінь від величезного каменя, збираючись також подрімати, однак так і не наважився на це, адже він все-таки щойно підібрав у цьому місці вовчий послід. Не виключено, що якийсь великий вовк, сховавшись десь неподалік, спостерігає за тобою й чекає, поки тебе розморить на сонці й ти міцно заснеш. Чень Чжень зробив кілька великих ковтків сироватки з чайника і тільки після цього поборов сонливість. Щоразу, коли була його черга пасти овець, він спочатку йшов до дерев’яного відра, в якому Ґасмаа робила сироватку, і набирав собі в чайник. Улітку сироватка є для чабанів напоєм, який найкраще тамує спрагу й допомагає побороти сонливість, її також полюбляють пити й ті, хто залишається вдома, а також собаки, оскільки вона допомагає переносити жару. Раптом донісся цокіт копит, і Дорж зістрибнув з коня. На ньому був білий однополий монгольський халат, підв’язаний поясом із зеленого шовку, що надавало йому геройського молодечого вигляду. Витерши долонею піт, що вкривав його широке фіолетово-червоне обличчя, він сказав: — А, це ти! Я щойно бачив вогонь і дим на цьому камені й подумав, що хтось із чабанів упіймав байбака й підсмажує його, а я теж голодний. — Хіба я зможу впіймати байбака? — сказав Чень. — Я щойно ледь не заснув, тому вирішив розпалити багаття, щоб чимсь зайнятися й розвіяти сонливість… А де твоя отара? — Он там, усі поснули, — відповів Дорж, указуючи на отару, яка щойно з’явилась на північному схилі. — Мені теж хотілося спати, але я не наважився, тож прийшов до тебе побалакати. З моєю отарою нічого не станеться, я попросив чабанів, що там залишились, поглядати на неї. Там є два чабани, вони саме на горі грають у шашки. — Дорж сів під каменем прохолодитися. Чень Чжень знав, які ігри поширені серед скотарів у степу. Це — гра в кам’яні шашки «вовк ловить барана», а також міжнародні шахи, які монгольська кіннота привезла у свою країну із Заходу, однак тут не вміють грати в китайські шашки. Біліґ колись сказав, що на китайських шашках написані ієрогліфи, яких монголи не розуміють, а на шахових фігурах із західних країн нічого не написано, тож вони всім зрозумілі, особливо кінь у них дуже схожий на того, якого монголи вирізьблюють на своїх музичних інструментах. Монголам дуже подобаються шахи, в яких є голова коня. Чень Чжень часто думав, що в монгольському степу досі існують і впливають певні речі й докази того, що колись давня монгольська кіннота змела весь світ. Степові нації набагато раніше від ханьців здибалися з міжнародними шахами і взагалі з різними народами, степовики були першими представниками східних націй, які привезли собі із Заходу військові трофеї. В епоху, коли монголи завойовували світ, навіть Папа Римський направляв свого посла до монгольського двору на знак своєї пошани. Бойовитість монголів є одним із чинників того, чому Захід усе ж не наважується абсолютно зневажати Схід. Потрапивши до степу, Чень Чжень і собі навчився в скотарів грати в міжнародні шахи. Літні дні в степах Внутрішньої Монголії такі довгі, що аж страшно: світає вже після третьої ранку, а темніє аж після восьмої-дев’ятої вечора. Оскільки ж чабани бояться, щоб вівці, човгаючи по росі, не дістали собі ревматизму, їх не виганяють із загонів рано, а чекають години до восьмої-дев’ятої, коли сонце висушить росу, й тільки тоді випускають їх пастися в гори. Однак увечері отари повинні повернутися до табору обов’язково затемно, оскільки час від сутінок до темряви, коли в степу спадає спека, є важливим періодом, коли вівці щосили наїдаються трави й нагулюють лій. Тож улітку чабани проводять із ними надворі ледь не вдвічі більше часу, ніж узимку. При цьому чабани в степу бояться літа, адже, випивши зранку молочного чаю, вони залишаються голодними аж до восьмої-дев’ятої вечора, і їм доводиться терпіти спеку, сонливість, спрагу, голод, самотність і одноманітність. У самому ж розквіті літа в степу збираються ще й зграї комарів, і тоді він перетворюється на справжню тюрму. Тільки потрапивши до степу, пекінські студенти дізналися, що порівняно з літом довга й морозна зима в степу є насправді щасливим сезоном, коли люди нагулюють собі жирок і улещують своє тіло. Однак, поки не з’явилися комарині зграї, Ченю найважче було витримувати голод і спрагу. Скотарі вміють терпіти їх, однак більшість із них страждають на хвороби шлунка. Першого літа перебування в степу молоді інтелігенти ще брали з собою, коли виганяли отару, якісь сухі пайки, однак згодом вони поступово перейняли місцеві звички. Тож коли тепер мова зайшла про смаженого байбака, у хлопців аж забуркотіло в животі. Дорж сказав: — На новому пасовищі байбаків — тьма, кряж на заході повністю розритий їхніми норами. Давай сьогодні розвідаємо ситуацію, а завтра, коли прийдемо з отарою, поставимо з десяток пасток і до обіду обов’язково вловимо кількох, засмажимо їх і з’їмо. Чень Чжень швидко погодився, адже якщо справді вловити байбака, то можна буде побороти і голод, і сонливість. Дорж, переконавшись, що обидві отари не виявляють жодних намірів підвестися й поскубти трави, узяв із собою Ченя, й вони поїхали на верхівку північно-західного схилу. Там вони обидва взяли підзорні труби й почали ретельно обстежувати місцевість. На кряжі все було спокійно, на приступках біля десятка байбачих нір було порожньо, тільки піщинки й пластинки кварцу виблискували на сонці. Байбачі нори в Орхонському степу надзвичайно глибокі, байбаки навіть можуть витягти на поверхню шматки породи зсередини гори. Дехто зі скотарів раніше навіть підбирали на приступках біля входів до байбачих нір фіолетовий гірський кришталь і грудки руди. Інформація про це дуже здивувала геологів-розвідників, і якби Орхонський степ не був так близько до кордону, його б перетворили на копальні. Невдовзі з боку кряжу донісся голосний байбачий писк і кректання — це байбаки тестували місцевість перед виходом з нір: якщо ззовні не було ніякої зворотної реакції, байбаки масово виходили. Покричавши ще трохи, декілька десятків байбаків, великих і маленьких, раптом з’явилися на кряжі. Майже на кожній приступці спочатку вигулькувала матуся-байбачиха й, роззирнувшись на всі боки, видавала повільний і ритмічний сигнал «бі-бі-бі» про те, що все спокійно, після чого маленькі байбачата швидко одне за одним вибігали з нори на просторий моріжок і розсипалися по ньому, насолоджуючись травою. Високо в блакитному небі кружляв степовий орел, тож матусі-байбачихи дуже пильно дивилися в небо. Якщо небесний ворог надумував наблизитися, вони видавали дуже поспішне «бі-бі-бі-бі» як попереджувальний сигнал, і всі байбаки, що були назовні, притьмом залазили в нори, щоб перечекати, поки ворожа ситуація минеться й можна буде знову вийти. Чень Чжень трохи поворушився, зробивши якийсь сильний рух. Дорж миттю притис його за спину, сказавши стиха: — Поглянь, біля одинокої печери на самій півночі є вовк. Знову люди й вовки задумали одну справу — захотіли поїсти байбачатини. Після повідомлення про вовка сонливість Ченя як рукою зняло, він поспішив спрямувати туди свою підзорну трубу й побачив, що на тій приступці стоїть один великий байбак і, притиснувши дві передні лапки до грудей, роззирається довкола, але не наважується зійти з приступки на моріжок поїсти трави. У степу самці й самки байбаків живуть окремо — байбачиха з малятами мешкає в цілому комплексі нір, а байбак один займає окрему нору. Під приступкою біля нори цього байбака були висока густа трава, коли повівав вітерець, він пригинав траву й відкривав декілька сіро-жовтих кам’яних брил. Мінливі тіні від трави пробігали по поверхні, через що було дуже важко розрізнити речі, що ховалися в траві. Чень Чжень сказав: — Я не бачу там вовка, тільки декілька кам'яних брил. — Однак поряд з ними якраз і є вовк, — сказав Дорж. — Гадаю, він лежить там уже дуже довго. Чень Чжень ще раз уважно подивився й тепер ледве-ледве розрізнив половину вовчого тіла. У нього мимоволі вирвалося: — Ну й гарний у тебе зір! Як це я його не помітив? — Якщо ти не знаєш, як вовк ловить байбаків, то навіть із найкращим зором його не побачиш. Вовки в цьому випадку приходять із завітряного боку й ховаються в траві під байбачою норою. Оскільки ж вовкові вловити байбака не так просто, то він відразу намічає собі великого самця. Бачиш, який великий цей байбак — ледь не доросле ягня! Одним таким байбаком можна насититися, це точно. Тож якщо ти хочеш знайти вовка, спочатку слід знайти окрему нору великого байбака, а потім ретельно шукати там у траві із завітряного боку. — О, сьогодні я вивчив ще одну хитрість! — радісно сказав Чень. — А коли ж цей байбак піде їсти траву? Я дуже хочу подивитись, як вовки ловлять байбаків. Там же скрізь самі нори, тож варто буде тільки вовку висунути голову, як байбак сховається в найближчу більш-менш вузьку нору і вовк його не дістане звідти! — Дурний вовк зазвичай не впіймає байбака, — сказав Дорж. — Тільки найхитрішим вовкам це вдається. Головастий вовк має свій козирний спосіб, він може зробити так, щоб байбак не заліз у нору. Ось зачекай, подивимось, які здібності є у вовків. Хлопці обернулися назад, щоб подивитися на свої отари, однак вівці продовжували нерухомо лежати в траві, тому вони вирішили набратися терпіння й зачекати. Дорж сказав: — Шкода, сьогодні не взяли собак, якби були собаки, то можна було б дочекатися, поки вовк спіймає цього великого байбака, а потім спустити на нього собак і самим помчати за ними верхи на коні, тоді б точно можна було відібрати цього байбака й ми б із тобою гарненько наїлися. — Але згодом ми можемо спробувати погнатися за ним верхи, хто знає, може, й наздоженемо, — припустив Чень. — Нічого в нас не вийде, — відповів Дорж. — Поглянь, вовк перебуває на кряжі, тож він побіжить униз, а нам доведеться їхати на гору, як же ми його наздоженемо? Коли вовк перемахне через кряж, і не думай його більше побачити. До того ж уся гора порита норами, тож кінь не наважиться швидко бігти, тоді тим більше ми його не наздоженемо. Ченю довелося відмовитися від своїх намірів. Дорж сказав: — Краще все ж завтра поставимо пастки. А сьогодні я з тобою разом подивлюсь, як вовк ловить байбака. Вовки можуть ловити цих звірят тільки протягом цього півмісяця, а коли підуть дощі й з’являться комарі, вони вже не зможуть цього робити. Чому? Вовки найдужче бояться комарів, адже ті навмисне кусають їх за носи, очі й вуха так, що вовк аж високо підстрибує від болю, як же він тоді залишиться непоміченим? А варто вовку тільки поворушитися, як байбаки всі розбіжаться. Тож у такі часи вовку доводиться маятися з вівцями й кіньми, тоді приходить час худобі страждати. Великий байбак, прикипівши очима, спостерігав, як інші байбаки досхочу гризуть траву, і, зрештою, не витерпів, скотився униз із приступки та побіг до моріжка, що був на відстані з десяток метрів. Там він швидко почав гризти траву, однак, зробивши декілька укусів поспішив повернутися на приступку й почав голосно пищати. Дорж сказав: — Дивись, цей байбак не їсть траву біля нори, залишає її, щоб вона затуляла нору. Тваринам у степу вижити дуже важко: найменша необережність — і вони втратять життя. Чень Чжень схвильовано дивився на вовка, здогадуючись, що той не може безпосередньо бачити байбака зі свого місця, а оцінює напрямок і переміщення звірка тільки на слух, тому вовк іще нижче розпластався в траві, ледь не втискаючись у землю. Байбак зробив таким чином три-п'ять ходок і упевнився, що ніякої загрози немає, тому послабив свою пильність і побіг до місця, де росла буйна й висока трава. Минуло ще п’ять-шість хвилин, і вовк раптом підвівся. Ченя надзвичайно здивувало те, що вовк не кинувся відразу ловити байбака, а почав з усієї сили зсувати вниз дрібне каміння, яке, коли котилося, видавало чималий шум. Чень побачив, як байбак, котрий перебував на відстані двадцяти метрів від своєї нори, почувши гуркіт каміння, так злякався, що стрімголов кинувся назад. У цю мить вовк, який довго чекав цього моменту, блискавкою стрибнув на приступку, опинившись біля входу в нору майже водночас із байбаком. Тепер байбак, навіть якщо й хотів, уже не встигав гулькнути в іншу нору, а вовк і не чекав, поки він кудись сховається, а одним рухом щелеп упіймав байбака за загривок і кинув його на приступку, після чого перекусив йому шию. Після цього сірий високо підняв голову і з великим байбаком у зубах швидко зник за кряжем. З моменту атаки до моменту, коли гризун потрапив у зуби вовка, не минуло й півхвилини. Усі байбаки на горі зникли. Хлопці тепер могли випростати тіла й сісти. У Ченя перед очима все ще миготіли картини щойно минулої події, тож він мав дещо отетерілий вигляд. Вовча мудрість справді така глибока, що її не можна й виміряти! Вовки — ніби й справді духи. Чень раніше читав «Історію походження видів», ^[133] однак навіть ця книга не могла роз’яснити йому ті дивовижні факти, що він спостерігав їх у житті на власні очі.
Сонячне проміння вже зробилось жовтим, й обидві отари підвелися та почали скубти траву, просунувшись на пару лі в північно-західному напрямку. Хлопці ще обмінялися репліками й зібралися повертатися до своїх отар, щоб завернути їхніх ватажків додому. Якраз коли вони підвелися й узяли за поводи коней, Чень Чжень помітив у своїй отарі якийсь невеликий рух. Він поспішив ухопитися за підзорну трубу і побачив, як зліва від отари, із золотистих хащ лілейнику вистрибнув великий вовк, одним стрибком перекинув велику вівцю, притиснув її до землі й укусив. Чень аж побілів від страху і збирався вже стрибати й кричати, однак Дорж зупинив його. Чень отямився, проковтнув крик, який уже наполовину вирвався з його горла, й побачив, що вовк уже відірвав вівці ногу й гризе її живою. Однак домашні вівці в степу — це такі низькосортні тварини, які не наважуються кричати при вигляді крові, тож хоча із шиї цієї вівці й текла кров і вона безладно перебирала передніми копитами в останніх конвульсіях, вона все одно не могла голосно волати, як то роблять дикі кози, попереджуючи інших про небезпеку й звучи на порятунок. Дорж сказав: — Звідси до отари так далеко, що як би швидко ми не кинулися зараз туди, барана вже не врятуємо. Нехай він поїсть, а коли наїсться так, що не зможе бігти, ми його заарканимо, — і несподівано холодно додав: — Ах ти ж гад, наважився у мене на очах красти овець! Ось почекай! Хлопці тихо сіли поряд із брилою, боячись занадто рано злякати вовка. Очевидно, це був відчайдушний і голодний вовк. Спостерігши, що чабани надовго полишили отару, він вирішив скористатися хащами лілейнику, щоб сховатися в них, а потім підібрався плазом до отари й здійснив раптову та потужну атаку, щоб, хоч і наражаючись на небезпеку, здобути собі жирну вівцю. Він давно помітив двох людей і двох коней на кряжі, однак не тікав. Одне своє око він не спускав з них і точно розраховував відстань до них, виборюючи собі хвилини й секунди хоча б іще для одного ковтка, щоб з’їсти стільки, скільки він міг у таких умовах з’їсти. Чень Чжень подумав, що не дивно, що Вовчик завжди їсть так, ніби воює чи збирається в атаку. У степу час — це м’ясо, і вовк, який буде ретельно пережовувати й повільно ковтати, обов’язково помре з голоду. Чень Чжень чув оповідання про те, як скотарі «міняють вівцю на вовка». Зважаючи на теперішню ситуацію, можна було вдатися тільки до такого зустрічного бою. Обміняти вівцю на такого великого вовка було дуже вигідно. Один великий вовк за рік може з’їсти щонайменше два десятки овець, і це ще не рахуючи лошат і дорослих коней. Тож чабани, яким удається здобути вовка за вівцю, не тільки не зазнають критики чи штрафів на бригаді, а, навпаки, можуть отримати ще й винагороду. Однак Чень Чжень турбувався про те, що якщо не вдасться здобути вовка при втраченій вівці, тоді збитки будуть великими. Він затис у руці підзорну трубу й намертво увіп’явся очима в вовка — не минуло й півхвилини, як той проковтнув усю овечу ногу разом зі шкірою й вовною. Ця вівця, напевне, вже не виживе, тож Чень Чжень сподівався, що голодний вовк проковтне її всю. Хлопці обережно перемістилися поближче до коней, розплутали їх, накинули на них вуздечки й із завмиранням серця чекали. М’ясо домашніх овець низькосортне й має поганий запах, тож коли той вовк повалив цього барана, декілька десятків інших овець, що перебували поряд, панічно злякалися й розбіглися на всі чотири сторони. Однак невдовзі в отарі відновився спокій, і лише декілька овець дурнувато перебирали ратицями, скупчившись перед звіром і дивлячись, як той їсть вівцю, що було схоже і на протест, і на лупання очима на ярмарку. Ці вівці спостерігали за подіями без жодного звуку і згодом знайшлося ще більше десятка овець, які, перебираючи ратицями, також підійшли ближче й також почали дивитися, лупаючи очима. Нарешті вже сотня овець зібралася навколо вовка й закривавленої вівці, оточивши їх щільним колом діаметром у три метри. Вівці штовхалися й купчилися, а також витягали шиї в захопленні від споглядання. На їхніх мордах ніби було написано: «Вовк тебе їсть, а мене це не стосується», або «Ти померла, а я не помру». Вівці були й настрахані, але й водночас отримували задоволення з чужої біди, при цьому жодна з них не наважилася буцнути вовка. Чень аж затремтів, не в силах стримати свого обурення. Ця картина раптом нагадала йому твір Лу Сюня, де описувалися такі невігласи-китайці, які, витягнувши шиї, лупали очима на страту свого співвітчизника, влаштовану японцями. Картина була один до одного. Не дивно, що скотарі вважають китайців вівцями. Дійсно, страшно спостерігати, як вовк їсть вівцю, але ще страшніше бачити натовп людей, таких же корисливих, отупілих і боязких, як свійська худоба. Це ще дужче крає серце. Дорж мав дещо розгублений вигляд: як це він, відомий на бригаді мисливець, раптом покинув свою отару й повів молодого інтелігента спостерігати за тим, як вовк ловить байбака, дозволивши при цьому іншому вовкові серед білого дня вкрасти вівцю! Оскільки вівці не стало, її ягня тепер не зможе ссати молоко, не нагуляє лою й не зможе перезимувати. У бригаді скотарів такий випадок вважається пригодою через недбалість, тож і Чень зазнає критики, але й Доржеві це не минеться. Найгірше те, що знайдуться такі люди, які побачать у цьому випадку політичні мотиви — адже чому це сталося саме з тими двома людьми, які взяли собі на виховання вовків? Людина, думки якої не перебувають з отарою, не зможе добре пасти овець, а людина, яка взяла на виховання вовка, обов’язково дістане відплату від вовків. Усі ті на бригаді, хто були проти утримання вовка, неодмінно вхопляться за цю справу, як за привід. Чим далі Чень думав про це, тим більше боявся. Дорж, не відриваючись, дивився в підзорну трубу на вовка й поступово майже оволодів собою. Він сказав: — Запишемо цю мертву вівцю на мій рахунок, але вовча шкура також дістанеться мені. Тільки якщо я пред’явлю вовчу шкуру Бао Шуньґую, він нас із тобою похвалить. Вовк, не відводячи своїх очей від людей, ще швидше, мов скажений, розривав м’ясо й ковтав його, не розжовуючи. Дорж сказав: — Яким би хитрим не був вовк, але коли він дуже голодний, то все одно стає дурним. Чому він не думає про те, як зможе бігти через деякий час? Я думаю, що це — дурний вовк, йому, напевне, не вдалося зловити байбака, тож він уже декілька днів нічого не їв. Чень Чжень, побачивши, що вовк проковтнув уже майже половину вівці і його живіт надувся, як бочка, спитав: — Нам уже час виступати? — Не поспішай, ще почекаємо! Але тоді потрібно буде діяти швидко! Поїдемо з півдня, щоб погнати його на північ, там є інші чабани, вони неодмінно допоможуть нам перехопити вовка. Подивившись ще трохи, Дорж нарешті проказав: — По конях! Хлопці, тримаючись за сідло й спираючись на аркани, злетіли на коней і помчали до отари вниз схилу по його південній стороні. Вовк давно вже був готовий до втечі, тож, побачивши людей і коней, що мчать на нього, він поспішно проковтнув ще декілька шматків м’яса, після чого полишив іншу половину вівці й побіг на північ. Однак пробігши скажено кілька десятків метрів, він раптом захитався, ніби помітив, що припустився великої помилки, після чого швидко загальмував, опустив голову й присів. Дорж сказав: — Так не годиться! Давай іще швидше! Він збирається зригувати щойно з’їдене. Чень Чжень дійсно побачив, як вовк, вигнувши спину й підібравши живіт, великими шматками випльовує баранину, яку щойно проковтнув. Хлопці, користаючись таким рідкісним моментом, скажено помчали вперед і відразу ж дуже скоротили відстань до вовка. Чень Чжень знав, що вовки можуть відригувати їжу, щоб годувати вовченят, але він і не здогадувався, що вони раптом можуть удаватися до такого ж способу, щоб зменшити свою вагу й швидше відступити. Тож навіть голодний до сказу вовк не такий уже й дурний. Якщо вовк швидко випорожнить свій живіт, тоді ця пригода дійсно стане пригодою. Чень Чжень так хвилювався й підганяв коня, що той аж летів, однак кінь Доржа був ще швидшим. Дорж щосили кричав — і лякаючи вовка, і закликаючи чабанів, що були в горах на півночі. Дорж наближався дедалі швидше, тому вовк вимушений був припинити відригування і помчати далі щодуху, при цьому його швидкість відразу ж зросла вдвічі. Промчавши невелику відстань, Чень Чжень побачив на траві купку закривавленої баранини, яку вовк виплюнув, вона була чималенькою. Чень Чжень ще більше запанікував і помчав щодуху навздогін. Напевне, в животі у вовка все-таки ще залишилося чимало баранини, а їжа, яка щойно потрапила в живіт, ще не встигла перетворитися на фізичну силу, тож хоча він біг швидко, однак йому не вдавалося досягти звичної найвищої швидкості. Швидкий кінь Доржа поступово наздоганяв його зі швидкістю, що майже дорівнювала вовчій. Пробігши певну відстань, вовк побачив, що не може відірватися від переслідувача, тож раптом звернув у напрямку одного з крутих схилів, плануючи вдатися до особливо ризикованого прийому степових вовків під час втечі — стрибка через урвище, під час якого вони змагаються зі смертю. Однак у цей момент з-за іншого боку схилу раптом з’явився чабан Санж і помахом батога в одну мить відрізав вовкові цю дорогу до втечі. Від несподіванки сірий аж затремтів, однак вагався він зовсім трохи і рішуче змінив напрямок, кинувшись тепер до найближчої отари. Чень Чжень знову не очікував, що цей вовк раптом здумає зчинити безлад в отарі, щоб вівці перешкодили коням переслідувачів і вороги не могли накинути на нього аркан, а потім знайти можливість і вислизнути з оточення. Однак ту мить, поки вовк вагався, кінь Доржа використав для того, щоб зібрати всі свої сили і просто-таки полетіти до місця, де перебував вовк. Санж також помчав до переднього боку отари. Вовк саме хотів розвернутися і знову змінити напрямок, коли побачив, як Дорж рвучко нахилився вперед, витягнув руку з арканом, трусонув схожою на порожній всередині прапор мотузкою і несподівано чітко накинув її на коротку й товсту вовчу шию. Не чекаючи, поки вовк втягне шию і вислизне з мотузки, Дорж ще одним ривком намертво затягнув зашморг у вовка за вухами, передавивши звіру горло. Дорж не залишив йому навіть найменшої можливості дихати, рвучко розвернув коня й перевернув аркан, перекинувши вовка, після чого пустив коня. У вовка вже не залишалося жодних сил для спротиву, тож мотузка під його вагою дедалі більше затягувалась, у вовка вивалився язик, він відкрив свою закривавлену пащу і щосили хапав нею повітря. Його паща була заповнена кров’ю і кривавою піною. Дорж задумав погнати коня вгору по схилу — так зашморг затягувався іще дужче. Чень Чжень їхав позаду за вовком і бачив, як той усім тілом сильно тремтів, у нього вже починалась агонія. Чень Чжень нарешті зітхнув із полегшенням — відповідальність за сьогоднішній інцидент з них списувалася. Однак це анітрохи його не надихало, він дивився, не відводячи очей, на великого живого вовка, який повинен був за кілька коротких хвилин загинути в степу на полі бою. Степ незрівнянно жорстокий, він висуває просто нещадні вимоги до всіх життів, які в ньому існують, варто лише трохи десь забаритися чи виявити недолугість, як степ відбракує таке життя. У Ченя в душі піднялося почуття безмежного жалю, адже цей вовк на вигляд був дуже розумний і сильний, і якщо уявити людину з такими ж якостями, то хіба вона могла би бути відбракованою в суспільстві? Коли кінь Доржа доїхав до половини схилу, тіло вовка вже припинило тремтіти, однак він ще дихав і відхаркував кров’ю. Дорж зіскочив з коня і швидко обома руками потягнув за аркан, щоб не дати змоги звіру підвестися. Коли він підтягнув вовка ближче, то схопився за прив’язане до зап’ястку руків’я аркана і швидко та люто розтрощив вовкові голову, після чого ще й вихопив з халявки свого чобота монгольського ножа і встромив його вовку в груди. Коли Чень Чжень зістрибнув з коня, вовк уже не дихав. Дорж копнув дві вовчі лапи і, побачивши, що немає ніякої реакції, нарешті витер своє спітніле чоло, сів на траву, запалив сигарету й затягнувся. Санж підбіг подивитися на мертвого вовка, похвалив Доржа в двох словах і вирушив далі заганяти отару Доржа. Чень побіг до своєї отари, зібрав овець і спрямував їх до дому, після чого знову поїхав на схил, подивитись, як Дорж білує вовка. Оскільки влітку дуже спекотно, то вовча шкіра може задихнутися й засмердіти, тому зазвичай у цей час з неї не роблять опудала, а розтягують для просушки, як і шкуру барана. Коли Чень спішився, Дорж уже розтягнув вовчу шкуру на траві, щоб вона підсохла на вітрі й сонці. Чень Чжень сказав: — Це я вперше бачив, як вовка ловлять арканом за шию і вбивають. Але звідки в тебе була така впевненість? — Я відразу побачив, що цей вовк трохи дурнуватий, — хитро посміхнувся Дорж. — Адже розумний вовк, коли його шиї тільки торкнеться арканна мотузка, відразу крутить головою і втягує голову. — У тебе справді гарний зір! Вважай, що ти мене переконав. Я навіть якщо тренуватимуся три-п’ять років, усе одно не досягну такого рівня майстерності, як у тебе. До того ж і кінь у мене нікуди не годиться, наступної весни я обов’язково маю об’їздити собі кількох жеребців, оскільки в степу без гарного коня аж ніяк. — Попроси Бата підібрати для тебе, він же твій старший брат, він обов’язково дасть тобі коня, — сказав Дорж. Чень Чжень, раптом згадавши про вовченя, якого узяв собі Дорж, спитав його: — Останнім часом я постійно був зайнятий і не мав часу зайти до тебе. Як твоє вовченя? Тебе ніхто не звинувачує? — І не питай, — похитав головою Дорж. — Я позавчора його вбив. — Що-що? — перепитав Чень, у якого аж серце впало. — Ти вбив вовченя? Чому? Що сталося? — Якби я прив’язав його на ланцюг, як ти, було б добре, — зітхнув Дорж, — а так… моє вовченя було меншим від твого і не таке дике, тож я постійно тримав його вкупі з цуценятами, вони росли разом більше місяця. Усі собаки до нього звикли, навіть люди, які не знали, хто це, вважали його цуценям. Згодом воно почало рости і справнішати, навіть швидше за цуценят, і справді було схоже на маленьку вівчарку, воно полюбилося всій моїй родині. Найбільше вовченяті подобалося гратися з моїм найменшим сином, якому тільки чотири роки, малий теж із ним заприязнився. Однак хто б міг подумати, що позавчора, коли вони гралися, вовченя раптом люто кинеться просто на живіт дитини і вкусить її, причому навіть відірве шматок шкіри, що аж кров пішла. Хлопець дуже злякався й розплакався від болю. Я теж злякався, оскільки вовчі зуби ще більш отруйні, ніж собачі, ухопив палицю й забив вовченя. Ще й довелося швидко їхати з дитиною до Сяо Пена, робити два уколи, тільки завдяки цьому не сталося нічого серйозного, однак на животі в дитини до сих пір набряк. У Ченя серце закалатало від хвилювання, й він поспішив сказати: — У жодному разі не легковаж цим, краще зроби цими днями ще уколи, щоб попередити сказ, адже якщо зробити укол, тоді можна не боятися. — Скотарі це добре знають, навіть коли собака кого вкусить, поспішають робити укол, — сказав Дорж, — а після укусу вовка — тим більше. Вовки дійсно відрізняються від собак. Якщо місцеві люди кажуть, що не можна утримувати вовка, то, здається, й дійсно не можна, його дикої натури не виправити, тож рано чи пізно щось станеться. Я б і тобі порадив відмовитися від цієї витівки. Тим більше що твій вовк достатньо великий і має сильну дику натуру, тож його зуби ще більш отруйні, і якщо він тебе вкусить, то й кінець тобі. Навіть на ланцюгу його утримувати, і то немає гарантії. Чень Чжень і сам трохи боявся, тож, подумавши, сказав: — Я буду обережним! Я ж уже стільки зусиль доклав, щоб виростити його до сих пір, тож уже дуже шкода з ним розлучатися. Нині навіть Ґао Цзяньчжун, який раніше найбільше дратувався через нього, і то вже його вподобав, цілими днями з ним грається. Отари вже відійшли далеко, тож Дорж скрутив вовчу шкуру й закинув її на сідло, сів на коня й поїхав наздоганяти свою отару. Чень же, думаючи про Вовчика, підійшов до решток недоїденої вовком вівці, вийняв із кишені складний електричний ніж і відтяв ту частину, яка була розірвана вовком, випатрав живіт, залишивши серце й легені. Прибравши все, він скористався мотузкою, що завжди була на сідлі, й зав’язав інший її кінець на голові вівці, готуючись забрати її додому, щоб згодувати собакам і Вовчику. Коли він сів верхи й поїхав, і з кожним кроком коня ніби збільшувався й якийсь тягар на серці. Наступного дня історія про те, як Дорж здобув вовчу шкуру за овечу, поширилась по всій бригаді. Бао Шуньґуй, отримавши вовчу шкуру, не міг нахвалитися на Доржа і привселюдно пообіцяв нагородити його, після чого видав йому тридцять патронів. Через декілька днів по тому один молодий чабан із третього загону також вирішив скористатися отарою як принадою, відійшовши від неї подалі, і здобути вовчу шкуру за овечу. Однак йому трапився хитрий і бувалий ватажок, який тільки обідрав собі половину овечої ноги, а більше не став їсти, тобто наївся, але не переїв, що ніяк не вплинуло на його швидкість під час втечі. Навіть навпаки, додало йому сили й швидкості. Тож за якусь мить він зник. Старий Біліґ після цього суворо вичитав того чабана перед усією бригадою й оштрафував його родину, заборонивши їм протягом місяця вбивати собі на їжу овець. 22

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 192021 22 23 24 Следующая ⇒