Annotation 26 страница

Шимін (Тан Тай-цзун. — Цзян Жун), після того як підняв війська, провів декілька десятків битв поспіль, у яких зазвичай особисто очолював своїх солдатів і з легкою кавалерією заглиблювався у війська ворога. Хоча при цьому він безліч разів наражався на велику небезпеку, стріли й леза ворога оминали його, не ушкоджуючи. …Шимін особисто вбив декілька десятків ворогів, утратив обидва ножі, усі рукави його були в крові, однак він скинув їх і повернувся в бій. Воїнство його батька при цьому знову підбадьорилось. Володар (Тан Тай-цзун. — Цзян Жун) сказав: «…Звичним способом використовувати війська є такий: якщо бачиш сприятливий момент — швидше наступай, а якщо бачиш несприятливий момент — швидше тікай». Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню». Розділи 190, 184, 196
Після кількох сильних дощів маленькі річки Орхонського степу переповнились водою, а озеро на новому пасовищі збільшилось, моріжки ж по його берегах перетворилися на болото, ставши раєм для безлічі каченят, які там училися літати та ловили їжу. Водночас на прикордонний степ раптом звалилося «комарине лихо» — рідкісне й жахливе. Що стосується молодих інтелігентів з Пекіна, то для них «комарине лихо» було навіть страшнішим за решту — за «біле» й «чорне» лихо, за вітер і вогонь, за посуху й епідемії, а також і за вовків. Комарі в Орхонському степу — мов повітря: скрізь, де є повітря, там є й комарі. Тож якщо не вдягати спеціального капелюха із захистом від комарів, то з кожним ковтком повітря в ніс, либонь, потраплять декілька цих комах. Прикордонні степи в центральній та східній частинах Внутрішньої Монголії, мабуть, є місцем найщільнішого скупчення найбільшої в світі кількості найскаженіших комарів, адже тут багато річок та озер, трава висока й щільна, а особливої привабливості цьому місцю надають безліч байбачих нір, де комарі можуть спокійно зимувати. Крім того, тут вони можуть досхочу пити кров вовків, людей, худоби, а також дрібніших чотириногих та дзеренів. Одна із комариних зграй, що пила вовчу кров, нещодавно напала на 16-річного молодого інтелігента, і це викликало в нього розумовий розлад, тож його відправили назад до Пекіна. А комарині зграї, що напилися вовчої крові ще більше, стали ще лютішими, ніж степові вовки, й кидались, мов скажені, на будь-який рухомий предмет у степу — чи він був з гарячою кров’ю, чи з холодною. На новому ж пасовищі комарів, які безпечно перезимували з минулого року, було ще більше, тож комарине лихо тут було ще «лихіше». Після обіду Чень, почитавши трохи книжку в юрті під захистом москітної запони, надягнув протимоскітний капелюх, подібний за формою до капелюха пасічника, узяв віничок з волосу кінського хвоста, яким відганяли мух, і вийшов подивитись на оточеного комариною зграєю Вовчика. Це була та сама доба дня, коли комарині зграї якраз готуються до генеральної атаки. Щойно переступивши поріг юрти, Чень виявився оточений жахливим пищанням, ще страшнішим за звуки військової сирени. Великі жовті комарі в Орхонському степу позбавлені вовчої мудрості, однак наділені більшою, ніж вовки, відчайдушністю й відсутністю страху смерті, коли йдуть в атаку. Варто їм лише відчути запах живої істоти, як вони миттю кидаються на неї й кусають, навіть не сумніваючись і не намагаючись спочатку розпробувати. Оскільки зграя не має при цьому ні тактики, ні стратегії, вона схожа на хмару безладних летючих голок, що поспішають устромити своє жало абикуди в тіло жертви. І скільки б разів коні й корови не відганяли їх своїми хвостами, вони все одно продовжують роїтися над ними, причому, зачуявши запах крові на жалах своїх зігнаних товаришів, інші комарі скаженіють іще більше. Сітку капелюха перед очима Ченя — дірчасте квадратне віконечко зі сторонами в один чи — моментально обсіли безліч жовтих комарів. Сфокусувавши на них погляд, він побачив, як із кожної дірочки в сітці до нього тягнуться, мов великі голки, довгі носики великих жовтих комарів. Чень сердито помахав своїм віничком і змів їх декілька десятків, однак не встиг він і оком зморгнути після цього, як дірчасте віконечко його капелюха було знову густо вкрите жовтими комарями. Тож йому доводилось працювати віничком, ніби віялом, тільки тоді він міг бачити щось попереду. Чень підвів голову й поглянув на небо — комарині зграї там ніби готувались до битви: вони висіли в повітрі щільною хмарою, менше ніж за два метри над головою, і здавалося, що в степу спалахнув вогонь війни і небо вкрилося товстим шаром жовтого диму. Чень подумав, що це і є справжній страшний «сигнальний вовчий дим» — «жовтий дим», утворений комариними зграями в степу. Таким чином, у цей сезон люди й худоба в степу перебували в стані війни. Піднявши голову, Чень ретельно вивчав ситуацію з комарями, щоб належним чином підготуватись до нічного чергування. Він зауважив, що цього разу не тільки комарині зграї були надзвичайно щільними, але й самі комарі в них були жахливо великими. Оскільки комарі безперервно рухали своїми крильцями, крилець було не видно, а тільки комарині тільця, такі великі, мов скелети сушених креветок, висіли в повітрі. Якоїсь миті йому здалося, що він опинився на дні озера і дивиться нагору крізь прозору воду, а над головою в нього пливе щільна зграя креветок. Стриножений білий кінь Ченя давно вже не наважувався йти на схили пастися. У цю мить він саме стояв на купі овечого гною, з-під шару якого не проростала трава, тож комарів тут було помітно менше. Однак тіло коня навіть тут було вкрите товстим шаром жовтих комарів, і здавалося, що його обмазали рисовими висівками. Білий кінь, побачивши господаря з віничком, яким він обмітав комарів, повільно й шкутильгаючи почав наближатися до Ченя. Той поспішив йому назустріч, нахилившись, розв’язав його шкіряні «кайдани» й відвів коня до возика, де комарів було менше, а там знову надів на нього пута. Кінь безперервно качав угору і вниз головою, щоб якось дати раду собі з комарями, що сиділи в нього на грудях і передніх ногах, щосили розмахуючи при цьому хвостом, щоб відігнати цих комах із живота, задніх ніг, боків і спини. Мільйони жовтих комарів піднімали своїми передніми лапками шерстинки коня й встромляли свої гострі носи прямо в його тіло. Невдовзі животи комарів випирало, а на тілі коня ніби виростав великий овальний плід дерези, який аж блищав свіжим червоним кольором. Білий кінь намагався щосили відігнати комарів і кожним помахом хвоста змітав із себе кривавий шар, аж його хвіст склеївся від крові. Від роботи хвоста коня, в межах його досяжності дійсно був свій ефект — кров лилась рікою. А білий кінь при цьому був схожий на закривавлену тварину, яка щойно вирвалась із зубів вовчої зграї. Чень своїм віничком допоміг коневі розігнати комарів, щосили обмахнувши ним спину й передні ноги тварини, кінь був так удячний, що безперервно кивав до господаря головою. Однак зграя ставала щільнішою — проженеш одну партію комарів, як їм на зміну прилетить інша, тож тіло коня постійно залишається мов обгорнуте «висівками» і на ньому постійно виростають «плоди дерези». Та більш за все Чень хвилювався за Вовчика, тож поспішив до вовчого кола. Після дощів нора Вовчика до половини заповнилась водою, тож він не міг заховатись туди від комарів. Його легеньке літнє хутро абсолютно не могло захистити його від комариних жал, а його ніс і вуха, повіки та шкіра на морді, голові й животі, а також чотири лапи, майже або зовсім позбавлені шерсті, були безпосередньо відкриті для укусів. На цей момент Вовчикові вже так дошкулили комарі, що він ледь не сказився. Схоже, степові комарі визначили для себе, що вовча кров найбільш поживна, тож Вовчик зібрав біля себе найщільніший у степу «жовтий дим». Від укусів комарів він вимушений був постійно качатись по землі. Коли ж він насправді вже не витримував їхніх укусів, то починав, мов скажений, бігати по колу, але коли йому ставало жарко від цього, він навіть язика не наважувався висунути, тим більше не наважувався зробити глибокий вдих, боячись затягнути комарів собі в горло. Невдовзі Вовчик скрутився калачиком так, щоб його майже не захищені хутром задні лапи опинились під тілом, а двома передніми лапами при цьому він накрив свій ніс. Чень Чжень ніколи б не міг подумати, що цей володар степу раптом опиниться в такому жалюгідному стані через комарину зграю й буде вимушений вести життя жебрака. Однак погляд Вовчика був, як і раніше, блискучим і натхненним, а очі так само були сповнені непокори й люті. Надворі ставало дедалі задушливіше, й комарині зграї, що роїлися над головою, були так ущільнені тиском повітря, що їх неможливо було розігнати. Чень Чжень своїм віничком змів комарів з Вовчика, після чого погладив його рукою по тілу й голові, однак кожний рух все одно ніби збирав з його тіла «висівки», і з кожним рухом його рука забарвлювалась кров’ю. У Ченя так защеміло серце, що він ледь витримував, адже ця кров — це були його, Ченя, час і сили. Вовчик, однак, так зрадів, що почав облизувати руку Ченя, злизуючи й криваві сліди з неї, а також, скрутивши голову, почав щосили чухатися об коліно Ченя, аж на штанях залишився цілий жмут закривавленої вовчої шерсті. Вовчик ухопився за Ченя, ніби дійсно за рятівну соломинку, й не відпускав його; очі його світились удячністю й радістю. Чень Чжень при цьому подумав про вовчі зграї в степу. Порівняно з об’їденою худобою невисокою травою біля табору, трава на гірських моріжках була набагато вищою, тож вовкам там було ще гірше: якщо сховатись у печеру — комарі залетять і туди, якщо бігти за вітром, щоб їх здувало з тіла, — попереду все одно буде інша зграя. Байбаків нині теж не зловиш, а навіть якщо й зловиш одного, його буде не досить, щоб компенсувати втрату крові через комарів. Старий Біліґ казав, що за комариним лихом відразу ж приходить вовче, адже комарині зграї роблять вовків голодними й скаженими, а страждають від цього люди. Два лиха, яких найбільше бояться в степу, — це комарине лихо й вовче лихо, тож останніми днями люди на пасовищі були дуже стривожені. Вовчик, очевидно, був надзвичайно втомлений, однак не худнув. Невідомо скільки його крові випивали комарі щодня й щоночі, додати до того ж значні фізичні зусилля, які витрачались даремно. Перед лицем такого жахливого комариного лиха упертий характер Вовчика ставав усе сильнішим, а «вибух» комариних зграй у степу анітрохи не вплинув ані на його апетит, ані на кількість їжі, яку він споживав. Річ у тім, що коли в розпал літа приходить комарине лихо, збільшується й кількість хворої худоби, тож Чень часто міг роздобути мертвих баранів, щоб нагодувати Вовчика, таким чином малий подвійною порцією їжі протистояв надмірній експлуатації й моральним стражданням, спричиненим йому комариними зграями. Тож навіть у сезон лиха Вовчик, як і раніше, всіма силами дбав про те, щоб накопичувати жирок і рости. А Чень при цьому був схожий на голову сімейства, якому поменшало клопоту — йому не потрібно було змушувати чи прилещувати «дитину» виконувати «завдання». Вовчику від нього була потрібна тільки одна добра справа: турбота про те, щоб він був ситий після кожного прийому їжі. Йому аби були тільки м’ясо і вода, тоді він міг упоратись із будь-якими лихами чи труднощами, ще й представляв би вам щодня перелік своїх визначних результатів. Чень Чжень думав, що людина, яка коли-небудь утримувала вовченя, мабуть, ніколи не буде покладати занадто високих надій на своїх дітей. Відтепер не слід говорити: «Чекати від сина, що він стане драконом», ^[159] потрібно говорити: «Чекати від сина, що він стане вовком» — саме це буде найвищим рубежем, який мало хто зможе подолати. Вовчик раптом нервово підскочив — якийсь великий жовтий комар підліз під його живіт і вкусив за «горобчика». Це було так боляче, що Вовчик забув про все на світі й миттю змінив своє ставлення до комарів: високо піднявши задню ногу, він засунув голову під живіт, намагаючись зубами почесати свій дітородний орган. Однак як тільки він підняв задню ногу, декілька сотень голодних комарів зі свистом кинулись уперед і вкрили його живіт. Вовчику було так боляче, що він ладен був відкусити собі той орган.
Чень Чжень облишив Вовчика і, схопивши косу та плетений з вербового гілля кошик, поспішив до яру в західних горах косити полин. Минулого року комарів було мало, тож Чень тільки один раз ходив із Ґасмаа косити цю траву. Але коли вони переїхали на нове пасовище біля озера, тут постійно йшли дощі, і Чень давно вже розвідав місця, де росте полин. Дощі принесли з собою комарине лихо, але й сприяли тому, що в стелу починала буяти ця трава. Коли атаки комариних зграй досягали апогею, полин у ярах якраз теж набирав силу й розпускав свій гіркий запах. Чень шанобливо підняв голову й подивився на Тенґера — він подумав, чи змогли б степовики вижити в степу, якби там не було полину? Собаки, побоявшись комарів на луках, не пішли за Ченем, а залишились лежати під возиком, де комарів було не так багато й можна було сховатись від сонця. Коли Чень ішов до західного яру, він побачив, що отари з віддалених бригад усі були відігнані на верхівки гір, де мало трави, багато каміння і є протяг, тож тільки там овець можна було втримати. Чабани усі були в протимоскітних капелюхах, і хоча їм було жарко й важко дихати, ніхто не наважувався цього капелюха зняти. У яру трава була висока й комарів багато, оскільки їх тут зовсім не здував вітер. Чень обливався потом, його роба майже вся змокріла. Велика кількість комарів відразу ж повстромляли в грубе мокре полотно його роби свої гострі носи, однак, устромивши їх наполовину, вже не могли ні просунути їх далі, ні вийняти, таким чином на робі Ченя утворилась зграйка комарів, які зависли в повітрі, прикуті своїми носами до роби. Ченю було ліньки витягати їх, тож він полишив їх самотужки розплачуватись за свої ж дії й помирати від утоми й натуги. Однак невдовзі він відчув гострий укус у плече, а коли ляснув по тому місцю долонею, на ній відразу ж утворилась кривава пляма. Щойно Чень наблизився до однієї з ділянок полину, як комарів суттєво поменшало. Тут усе заросло цією травою заввишки майже в метр — сіро-біло-блакитні стебла, ворсинки на тонких листочках, ніжна й соковита трава. Полин, ніби гіркі ліки — худоба його не їсть, тож він росте скрізь, як собі хоче. Чень Чжень, побачивши високу траву, уповільнив кроки, як знавець справи, стиснув ручку коси й, обережно нахилившись, приготувався до боротьби — старі чабани часто попереджали молодих чабанів з інтелігенції, що влітку під час випасання овець слід бути особливо обережними на ділянках полину, адже там трава висока й комарів небагато, тож там полюбляють ховатися вовки. Для того щоб розігнати комарів, вовки іноді навіть навмисне можуть викачатися в полині, щоб від усього їхнього тіла тхнуло його різким запахом, ніби вони вдягли на себе протимоскітний одяг. Оскільки із ним не було собак, Чень не наважувався йти вглиб, він тільки двічі гукнув, однак жодного зворотного руху не було, тож, постоявши ще трохи в очікуванні, він почав поволі наближатись до полинової ділянки і, врешті, мов побачивши рятівний тирлич, кинувся до найбільш густих заростей і почав косити все підряд. Полиновий сік забарвив у зелений колір лезо коси, а в повітрі поширився густий гіркий запах. Чень нарешті почав дихати на повну силу, бажаючи в цю мить, щоб усі його внутрішні органи огорнуло полиновим запахом. Чень накосив з верхом кошик полину й швидкими крокам поспішив додому. Він схопив у руку оберемок ніжних стебельців і, скрутивши їх, видавив трохи соку на тильний бік долоні. Дійсно, над цією єдиною ділянкою шкіри, яка залишалась незахищеною, майже не стало комарів, які б наважились його кусати. Повернувшись до юрти, Чень Чжень додав сухого коров’ячого кізяку в вогонь у печі, збільшивши його таким чином, а потім пішов до плетеного возика, де за рік назбирались сім-вісім дірявих мисок для умивання, й вибрав із них найбільшу, укинув у неї декілька розпечених кізяків та додав жмутик полину — з миски відразу ж пішов густий білий дим і полиновий запах. Чень Чжень підняв миску з димом і поніс її до вовчого кола, поставивши з навітряного боку. Саме віяв легкий вітерець, він поніс за собою білий дим, який швидко накрив майже половину кола. У степу полиновий дим — природний ворог жовтих комарів, тож у місцях, куди він досягав, комарі злякано злітали, навіть ті, що тільки наполовину напились крові, поспішили витягнути свої голки й урятуватись утечею. За мить на більшій половині вовчого кола й сліду комариних зграй не лишилося. Отже, полиновий дим зняв комарину облогу з Вовчика. Однак коли малий побачив цей білий дим і полум’я, він так злякався, що його грива стала сторчма, усе тіло затремтіло, очі сповнились жаху, він почав безладно стрибати, віддаляючись до самої межі кола, аж поки його не зупинив залізний ланцюг, проте й тут він продовжував борсатись. Виявляється, Вовчик, як і всі дикі вовки, боявся вогню й диму, боявся так сильно, що навіть забув про біль від комариних укусів і з усієї сили прагнув досягти того місця, яке білий дим не накривав, щоб сховатися там від нього. Чень Чжень здогадувався, що за тисячоліття життя в степу вовкам часто траплялося мати справу з великими пожежами, що супроводжувалися густим димом, тож у Вовчика на генетичному рівні було закладено страх його предків до вогню й диму. Чень додав іще полину й перемістив миску так, щоб білий дим досягнув Вовчика, адже він вимушений був привчити малого до диму, оскільки це був єдиний спосіб допомогти йому пережити найбільш неприємне комарине лихо. У степу вовчиці можуть повести своїх малят на верхівку гори або до ділянок густого полину, щоб сховатись від комарів; однак у таборі обов’язки вовчиць вимушений був виконувати Чень, який тільки димом міг відігнати від Вовчика комарів. Білий дим продовжував клубочитись, а Вовчик — борсатись, майже перетягуючи собі горло. Однак Чень рішуче наполягав на своєму й продовжував підкидати трави у вогонь. Вовчик, нарешті, так стомився, що вже не мав сили смикати за ланцюг далі, тож йому залишилось тільки стояти, тремтячи, в полиновому диму. Хоч Вовчик все ще був сповнений жаху щодо білого диму, однак він, здається, поступово відчув полегшення на всьому тілі, адже писк комариних зграй, який оточував його декілька днів і ночей, зник, жахливих комах також не стало. Йому це здалося дивним, тож він почав крутити головою, розглядаючись на всі боки, потім опустив голову, щоб оглянути свій живіт, не розуміючи, куди поділись ці маленькі шкідники, які змусили його своїми уколами стрибати вгору. В очах Вовчика засвітились сумніви, але й радість, він відразу ж значно підбадьорився. Білий дим продовжував клубочитись, однак коли Вовчик його бачив, він зіщулювався клубком. Коли в мисці з димом раптом з’явилися ще й декілька іскор, він злякався ще дужче й побіг на самий краєчок вовчого кола, де диму не було. Однак варто йому було вибігти з білого диму, як його знову відразу ж оточувала комарина зграя, змушуючи своїми уколами стрибати на всі боки, не маючи при цьому можливості захистити морду. Не витримуючи цих уколів, він знову вимушений був скажено бігати по колу. Однак після двох десятків кіл швидкість Вовчика поступово зменшилась, він, схоже, раптом помітив різницю між зонами, де комарів було багато й мало: варто тільки забігти в дим, як комарів з тіла мов вітром здуває; а варто вибігти з білого диму, як його ніс і голову обов’язково штрикнуть декілька голок. Очі Вовчика аж округлились від глибокого подиву, і він почав придивлятися до білого диму; час його перебування в диму також поступово збільшувався. Вовчик був розумним «хлопчиком», тож він почав швидко обмірковувати ситуацію й вивчати нове явище, з яким мав справу. Однак він усе ще продовжував боятися диму й гасав туди-сюди між територією, де він був і де його не було. Дорослі собаки, які увесь цей час ховалися від комарів під возиком, дуже швидко помітили білий дим. А собаки в степу добре знають, яка користь від полинового диму, тож очі в них засвітились і вони з радістю поспішили, разом із цуценятами, закутатись у дим. Варто було дорослим собакам опинитись у диму, як комарів з їхнього тіла викурило начисто. Собаки почали боротися між собою за місця, де дим був і не надто густим, і не надто рідким, потім уляглися там, з насолодою витягнувшись і плануючи солодко поспати. Цуценятам раніше ще не доводилось дізнатися про користь від полинового диму, тож вони кинулись у нього, наслідуючи дорослих собак, але відразу ж захекали від радості й також почали сперечатись за місця. Невдовзі у невеличкому вовчому колі, діаметром усього чотири метри, розляглися аж шість собак, що неабияк здивувало Вовчика. Тут він і сам зрадів — примружив очі, розтягнув у посмішці свою пащу й підняв хвоста. Раніше, коли він дуже приязно розмахував двома своїми лапами, наполегливо запрошуючи собак до свого кола гратися, вони завжди ігнорували його приязнь, а сьогодні раптом, не знати з якого дива, прийшли до нього самі, навіть без запрошення, ще й у повному складі, навіть Еле прийшла, хоча вона його терпіти не могла! Для Вовчика це була несподівана радість, навіть більша, ніж якби він отримав шість великих жирних бурундуків. Вовчик миттю забув про свій страх, кинувся також у дим, спочатку заліз на спину Ерлана й безладно застрибав по ньому, а потім почав качатись в обнімку з цуценям-дівчинкою. Самотній Вовчик нарешті отримав веселу родину, він був схожий на маленького в’язня, який раптом побачив перед собою усіх своїх родичів, що прийшли відвідати його, він обнюхував кожного з собак, тулився до них, облизував їх… Чень Чжень раніше ніколи не бачив Вовчика таким веселим, тож його очі зволожились… Для стількох собак, додаючи до них ще й Вовчика, полинового диму було замало. Хоча Вовчик раніше був «господарем» цієї території, однак зараз був витіснений на периферію димової завіси безцеремонними гостями. Цуценята все ще продовжували боротись за місця й два песики зовсім виштовхали гостинного Вовчика з диму. Вовчик був трохи цим приголомшений і, терплячи укуси комариної зграї та схиливши набік голову, обмірковував поведінку собак. За деякий час в очах Вовчика раптом спалахнув вогник розуміння, а запитальний погляд зник: він нарешті зрозумів — собаки прийшли не до нього, а до білого диму. Цей білий туман, якого він завжди боявся — затишна місцина, де немає тих жахливих крилатих комах, і ця місцина приготовлена спеціально для нього. Вовчик, який ніколи не залишався у збитках, раптом відчув, що його надурили. Тоді він розлючено кинувся прямо в дим, ніби віднімаючи шматок м’яса, та, ошкіривши зуби й люто розмахуючи лапами, вигнав звідти обох песиків. Оскільки одне з цуценят розляглося мертвим на землі й ніяк не хотіло відриватись від цього місця, Вовчик брутально вкусив його за вухо й потягнув за межі диму, аж цуценя заскавучало від болю. Вовчик же, нарешті, відвоював собі місце, де дим був і не рідким, і не дер у горлі, та із задоволенням розлігся там, насолоджуючись відсутністю комарів. Цікавий, охочий до знань Вовчик, який ще й мав пристрасть до досліджень, нарешті, дивлячись на стару миску, з якої йшов дим, відчув, що в цьому є смисл, і лежав не рухаючись. Через деякий час Вовчик раптом підвівся й повільно попрямував до миски з димом, щоб з’ясувати достеменно, що ж це таке, однак, зробивши декілька кроків, захлинувся густим димом і розчхався, тож довелося відступити. Проте за деякий час його цікавість знову прокинулась і він знову попрямував до миски, але тепер Вовчик притис голову до землі, де диму було небагато, й «крадькома» поповз, наближаючись до миски. Однак щойно він підняв голову, як вітер роздмухав іскри, й одна з них потрапила Вовчикові прямо на ніс та обпекла його, аж він підскочив угору, мов підірвана вибухівка, а потім важко гепнувся знову на землю. Його грива настовбурчилась так, ніби її волоски мають вистрілити назовні. Вовчик так злякався, що підібгав хвоста й побіг до Ерлана та заховався в нього на грудях. Ерлан хехекав, ніби сміючись із того, що це дурнувате вовченя ще не знає, що до чого. Ерлан відкрив свою пащу, висунув язика й почав облизувати ніс Вовчика. Вовчик сумирно лежав на землі та з дурнуватим виглядом дивився на миску, більше не наважуючись зробити ані кроку вперед у її напрямку. Згодом Вовчик, мов стомлене немовля, не міг розплющити очей від утоми й швидко заснув. Нарешті він міг спокійно виспатись після кількох днів і ночей тортур від комарів! Однак Чень при цьому зауважив, що хоча Вовчик міцно спав, його вуха злегка тремтіли — вовчі вуха залишалися на варті. Чень почув нерівний тупіт копит і побачив, що білий кінь також, шкутильгаючи стриножений, наближається з наміром заховатись у дим. Він поспішив йому назустріч, розв’язав йому ноги й підвів до підвітряного краю вовчого кола, де знову його стриножив. Комарині «висівки», які щільно вкривали тіло коня, миттю піднялися в небо. Білий кінь із полегшенням зітхнув, опустив голову, напівприкрив очі й задрімав. Отже, миска полинового диму в розпал комариного лиха була дуже своєчасною допомогою — вона виручила від комарів вовченя, коня й шістьох собак. Усі ці вісім істот були улюбленцями й друзями Ченя, тож він глибоко радів з того, що міг надати їм своєчасну й ефективну допомогу. Вовчик і цуценята, мов діти, ще не знали вдячності й солодко спали в комфортному оточенні, але білий кінь і великі собаки час від часу кидали на Ченя вдячні погляди й злегка помахували хвостами. Вдячність тварин була такою ж щирою, як і сам степ, і хоча вони не вміли наговорити вам купу приємних та улесливих слів, від яких стає навіть неприємно, однак Чень був так зворушений, що хотів зробити для них ще більше приємних справ. Чень думав, що коли Вовчик-розумник виросте, він навіть краще, ніж собаки, зможе спілкуватись із Ченем. У період лиха Чень відчув, що стає дедалі важливішим для своїх друзів-тварин. Він ще додав у миску сухих кізяків і полину, а сам поспішив перегортати «млинці» з кізяків, що сушилися на сонці.
Від самого початку комариного лиха полину в гірських ярах було «коси — не хочу», але ключовим моментом у протистоянні лиху ставала достатня кількість сухого коров’ячого кізяка. Тож жінок і дітей з усієї бригади навіть не потрібно було спонукати в спеку перевертати «млинці» з коров’ячого кізяка, щоб вони підсушувались на сонці. В Орхоні коров’ячі й овечі кізяки — головний вид палива для скотарів. Взимку сухий коров’ячий кізяк є основним засобом розпалювання вогню, а паливом у той час є висушені на вітрі овечі кавалочки, тому в кожній родині є спеціальне місце, де накопичують овечі кізяки і щодня, після того, як отару вигонять із загону, усі ці какавельки лопатою згортаються на купу й після кількох днів «провітрювання» та «просушування» стають гарним паливом, яке горить навіть краще, ніж коров’ячий кізяк. Однак улітку в степу овечий послід стає рідким і безформним, тож скотарі в юртах уже не можуть топити овечим кізяком, а тільки висушеним коров’ячим. Однак улітку корови їдять соковиту й ніжну травичку та багато п’ють води, тож коров’ячий послід теж стає рідким і м’яким і вже не тримає так форму, як в інші сезони, тож його потрібно ще обробити, підсушивши на сонці. Перегортати ж коров’ячі кізяки влітку на сонці — дуже клопітна й марудна справа. Жінки й діти в кожній монгольській юрті, щойно з’явиться час, ідуть на моріжки навколо табору й дерев’яними вилами перегортають по одному підсохлі з одного боку й мокрі та зелені всередині «млинці» коров’ячого кізяка, щоб вони підсушились на сонці з іншого боку. Потім «млинці», які вже просушились на сонці з обох сторін, встановлюють вертикально, по троє в одну купку, щоб вони далі провітрювались і досихали, а ті «млинці», які вже затверділи на сонці, збирають у плетений кошик і переносять на спині до юрт та складають там на купи. Однак щойно принесені до юрти кізяки все одно ще просохлі не до кінця, якщо їх розломити, всередині вони виявляться мокрими. Ці сухі зверху й мокрі всередині кізяки складають на купу здебільшого для того, щоб захистити їх від дощу. У розпал літа, коли багато дощів, якщо втратити час і залишити кізяки на пасовищі, то піде раптовий дощ, і вони, хоча до цього вже сохли кілька днів на сонці, за короткий час перетворяться на жижу. Але якщо встигнути скласти їх на купу, коли почнеться дощ, їх можна швидко накрити великою старою повстю, тоді вони не намокнуть. А після дощу повсть можна зняти й вони будуть підсихати далі. Улітку в степу за купою кізяків біля юрти можна визначити, котра з господинь більш моторна і вправна. Коли молоді інтелігенти тільки поставили свою власну юрту, вони ще не знали, як і до чого слід готуватись заздалегідь, тож коли почався сезон дощів, з їхньої юрти то зовсім не йшов дим, то ішов тільки дим, а не було вогню, і їм доводилось постійно звертатись до скотарів за сухими кізяками, щоб якось пережити сезон дощів. Однак на другий рік улітку хлопці вже знали, як важливо перевертати, сушити й збирати на купу кізяки, тож перед їхньої юртою таких «дров» було не менше, ніж у скотарів. Чень Чжень і Ян Ке терпіти не могли дрібної домашньої роботи, оскільки ці різні дрібні справи часто відволікали їх від читання, через що вони страшенно нервувались і сердились. Однак після того, як у них з'явився Вовчик, кожна із цих безкінечних домашніх справ стала ключовою ланкою в загальній справі його виховання, яка визначала, виросте він чи ні. Тож статус домашніх робіт для них відразу підвищився до «стратегічних завдань із забезпечення тилу», які визначали перемогу в битві. Обидва хлопці почали, випереджаючи один одного, виконувати «сім важливих справ» — здобувати дрова, рис, олію, сіль, м'ясо, кізяки й чай. За звичайних обставин «дров» перед юртою Ченя повинно було вистачити на ціле літо. Однак через несподіване нашестя комарів потреба в паливі виросла вдвічі, тож купа коров'ячого кізяка зменшувалась швидко день за днем. Чень Чжень вирішив наслідувати вовчий ентузіазм і, витримуючи спеку й задуху та стримуючи злість, намагався швидко збільшити свою купу «дров» у декілька разів. Сонячне проміння в степу ставало дедалі жорстокішим, тож Ченеві в його товстому й важкому одязі, мов у солдата протихімічної оборони, було спекотно і ніяк дихати. Коли він тільки переніс два-три важких кошики з кізяками, він уже відчув брак кисню й запаморочення в голові, йому було важко боротись із задухою і важко пересувати ноги. Піт на ньому висихав просто на ходу, а його протимоскітний одяг то мокрів від поту, то знову ставав сухим, на ньому з’явились білі розводи від поту і він став схожий на цупку солончакову кірку на тілі. Однак, подивившись на Вовчика, собак і білого коня, які спокійно спали під тонкою димовою завісою, він стиснув зуби й продовжив свою справу. Крім того, на плечі Ченя тиснув ще один тягар, навіть важчий за напівмокрий коров’ячий кізяк — він так важко працював, стиснувши зуби, не лише заради Вовчика й цуценят, але й заради отари. Ці близько двох тисяч овець були результатом його і Яна Ке праці; більше, ніж за два роки, вони двічі приймали ягніння, і кількість живих ягнят, яких вони прийняли, дорівнювала двом тисячам і більше, тож їх уже розділили на дві отари. Таким чином, долаючи вітер і сніг, витримуючи комарів і спеку, днями й ночами змагаючись із вовками, доглядаючи отару 24 години на добу, по черзі випасаючи її вдень та вартуючи вночі, вони прожили два роки. Вівці були колективною власністю, тож із ними не можна було припуститися найменшої помилки. А перед ними ще, як навмисне, постали тепер жахливі «два лиха», і найменша недбалість могла викликати «велике політичне лихо» для них. Однак для такої великої отари щоночі потрібно було спалювати щонайменше п’ять-шість мисок полину, інакше, коли полиновий дим укривав отару не повністю й комарі жалили овець, ті починали скажено бігати проти вітру, й одній людині, яка чергувала вночі, було ніяк їх зібрати докупи. Але якщо вівці побіжать у гори, вони потраплять там просто в зуби вовків, і знайдуться люди, які пов’яжуть цю справу із вихованням вовченяти «собачим виплодком», тож тоді доведеться відповідати за все. Величезний тиск і загроза змушували Ченя, зціпивши зуби, із вовчими сміливістю, мудрістю, упертістю, витривалістю, обережністю й духом авантюризму підтримувати свій інтерес до вовків, досліджувати їх і виховувати Вовчика. Водночас він міг виховати в собі таку якість характеру, властиву степовим вовкам, як затятість. Чень Чжень раптом відчув, що має невичерпні сили й не згоден визнавати себе переможеним. Щойно Чень подолав психологічні обмеження й перешкоди, спричинені втомою, він відчув полегшення. Він почав чергувати види робіт і регулювати рівень надмірності праці — поносивши трохи кізяки, він узявся до перегортання тих, що ще сушились, і дедалі більше відчував задоволення від цілеспрямованої праці. Водночас він поступово помічав, що так старається заради Вовчика тому, що його початковий дослідницький інтерес до вовків уже перетворився на справжні щирі почуття до малого й у нього з’явилась відповідальність, яка буває у батьків або в старших братів. Вовчик був його дитиною, яку він вигодував молоком, кашею і м’ясом, однак ця дитина була інакшою, бо залишалась диким звіром і не скорювалась. Приховані на самому дні його серця невловимі, міцні й первісні почуття, які людина може переживати до тварини, робили Ченя все більш одержимим, навіть люди в степу почали від нього відвертатись, оскільки він не слухав жодних доводів. Однак сам Чень відчував, що ці півроку він жив справжнім життям, а його кров була сповнена диких життєвих сил. Ґао Цзяньчжун якось сказав інтелігентам з інших юрт, що виховання Вовчика допомогло Ченю, цьому нащадку «чорної банди капіталістів», який був зовсім нездатен працювати й не відрізняв рису від проса, стати працелюбною людиною, а це не можна вважати поганою справою. Чень з усіх сил працював на майданчику з липкими й смердючими кізяками. Після того як він кошик за кошиком переносив додому кізяки, їх купа перед юртою збільшувалася, мов гриби після дощу. Господині з сусідніх родин, побачивши це, аж завмерли від здивування, адже не могли зрозуміти, з чого це він почав так скажено працювати. А дехто з молодих інтелігентів почав здогадуватись — це і називається: хто в кізяках ходить, від того й тхне, а хто з вовками знається — той сам вовк.
Надвечір величезна отара поверталась із гір до табору. Ян Ке вже аж хрипів, а його кінь від усього сахався. Ян так стомився, що не мав навіть сили розмахувати арканом. Отара привела за собою з гір мільярди жовтих комарів, і здавалося, що її підсмалило в одній із степових пожеж, тому над нею піднімається «жовтий дим». Близько двох тисяч овець щосили тріпотіли своїми чотирма тисячами вух, відганяючи комарів, тож на табір за мить почав хвилями накочуватись великий шум. Щільна комарина завіса, що постійно висіла в повітрі, очікуючи на спільну вечерю, раптом спікірувала вниз, мов група бомбардувальників. Остання партія стрижених наголо овець, які цілий день терпіли екзекуцію комариними голками, були вже так покусані, що скидались на пухирчастих ропух, і на них просто шкода було дивитись. Нова атака сонму голодних комарів просто-таки доводила овець до сказу: вони почали мекати, стрибати на місці, а декілька великих баранів, незважаючи на батіг Яна, помчали щодуху проти вітру в північно-західному напрямку. Чень Чжень ухопив дерев’яну палицю й побіг за ними, розмахуючи нею направо й наліво, і тільки так зміг загнати цих баранів назад до гною. Однак уся отара стояла тепер головами до вітру і стримувала себе з останніх сил, щоб не помчати в цьому напрямку, звільняючись таким чином від комарів. Чень Чжень швидко, ніби кидаючись в атаку, спритними рухами розпалив шість мисок із полиновим димом і переніс їх усі на підвітряний бік у тому місці, де вівці мали спати. Шість білих струмків диму заклубочились, мов шість лютих білих драконів, і кинулись, мов убивці, на сонмище комарів. За мить люта комарина зграя, ніби зустрівши ще більш лютого небесного дракона, кинулась із писком навтьоки. Дим-рятівник повністю накрив отару, і стомлені вівці, великі й малі, попадали навколішки і вмостились на землі — цілоденна екзекуція, можна вважати, на цьому для них закінчилась. У білому диму отара стала сумирною, до того ж вівці так змучились, що в них навіть не було сил ремиґати. Ян Ке зістрибнув з коня, важко ставши на землю. Він поспішив відвести коня, обліпленого комарями, під прикриття диму, після чого зірвав із себе протимоскітного капелюха, звільнився від цупкого й важкого одягу і, відчувши нарешті комфорт, сказав: — Яка чудова прохолода! Я сьогодні ледь не спікся від задухи. Завтра ти підеш пасти отару, готуйся до тортур! — Я і дома за цей день натерпівся тортур, — зауважив на це Чень. — Завтра, коли я повернусь з отарою, ти теж повинен будеш приготувати мені шість мисок з полиновим димом і ще й мусиш розпалити дим для Вовчика. — Без проблем, — заявив Ян Ке. — Ти піди подивись на Вовчика. Цей шибеник розуміє, що до чого: заховався у дим і заснув! — Хіба ж вовки не бояться понад усе диму й вогню? — із сумнівом запитав Ян. — Однак ще дужче вовки бояться комарів, — сміючись сказав Чень. — Коли він тільки побачив, що собаки прийшли відняти в нього дим, він забув про свій страх до нього й швидко зрозумів, що то — гарна річ. Я так насміявся з нього, що в мене аж живіт болить. Шкода, що ти не бачив тієї сцени. Ян Ке побіг до вовчого кола й побачив, що Вовчик лежить на боці, ліниво витягнувши всі чотири лапи, й мирно спить. Почувши кроки двох своїх великих друзів, він тільки трохи розплющив очі й кинув на них один погляд. Усю ніч Чень стежив за тим, щоб у мисці був дим. Для цього потрібно було щопівгодини додавати в миску кізяки, і як тільки дим слабшав, додавати ще полину. Якщо ж вітер раптом змінював напрямок, потрібно було переносити миску на підвітряний бік. Іноді потрібно було також відганяти корів, які намагались затиснутись в отару й собі прокоптитися полином. Хоча в корів шкіра достатньо цупка, однак їхні ніс, повіки та вуха все-таки бояться комариних укусів. Чень не хотів, щоб корови вносили безлад в отару, тому вимушений був улаштувати ще одну миску з полиновим димом і поставити її з підвітряного боку біля корів. Таким чином, щоб забезпечити корів, овець і Вовчика полиновим димом, Чень майже всю ніч не стулив повік. Троє великих собак, попри все, не забували свого обов'язку — вони побігли на край окутаної димом території з підвітряного боку отари й, заховавшись у диму, розбіглися, охороняючи «найважливіший пункт». Голодні комарі, які скупчилися поза димом, аж тремтіли від люті й страшенно пищали, однак залітати в дим не наважувались. Коли Чень, який півночі боровся з ними, дивився на переможеного ворога, його охоплювала радість переможця. Цієї ночі полиновий дим розгортався над кожним із таборів бригади — його клуби одночасно піднімались із сотень мисок з підпаленим полином. У місячному сяйві сотні струмків полинового диму розростались, піднімаючись у висоту, ніби сотня білих величезних драконів перекидались і танцювали в небі. Було схоже на те, ніби первісний степ раптом увійшов в епоху індустріалізації і тут з'явився ліс заводських труб. Клуби білого диму утворювали грандіозне видовище й справляли величне враження. Цей дим не тільки зупиняв скажених комарів, але й відігравав велику роль у відлякуванні зголоднілих за час комариного лиха в степу вовчих зграй. Коли Чень дивився на залитий місячним сяйвом і огорнутий білим димом степ, йому уявилась інша картина — битва на широких просторах Тихого океану: найбільша в світі флотилія, що складалась із сотень тисяч американських авіаносців, крейсерів, есмінців та інших кораблів, вишикувалась «мисливським колом», яке завжди наводить жах, і над нею просто в небо піднімались клуби густого диму з дул сотень тисяч величезних гармат. Кораблі, розрізаючи хвилі, форсованим маршем ішли в Японське море. Це були лови сучасного рівня, що їх сучасні ж західні морські вовки влаштували на східних морських вовків — японських піратів. Протягом усієї історії розвитку людства в перші ряди завжди виривались ті нації, які були озброєні «вовчим духом». На світовому «ринзі» жорстокої конкуренції вівці завжди прагнули спокою, а вовки — не дрімали. Сильний вовк і той може бути з’їдений ще сильнішим вовком, а що вже казати про слабку й хвору вівцю! Тож якщо китайці хочуть пробитись у світ, де владу захопили вовки, вони насамперед повинні остаточно викорінити в себе такі селянські риси характеру, як сумирність і свійськість, і перетворитись на сильних вовків. Принаймні вони повинні поважати вовчий дух і поклонятися вовку-тотему… Безмежний степ також має властивість поглинати дим, розсіюючи його. Дим з усієї бригади збирався до центру улоговини й піднімався в небо, утворюючи тут ціле море хмар. Ці хмари накрили ріки й озера, над якими лютували комарі, й розлилися тлом між силуетами холодних гір та повнею, тоді «заводські труби оборонно-військового комплексу» зникли й степ знову повернувся до свого первісного стану краси й спокою. Чень Чжень мимоволі почав декламувати відомі рядки з вірша Лі Бо: «Місяць над Тяньшанем засвітивсь — / і розлив на море хмар видноту; Вітер на заставу прилетів / й, розігнавшись зі ста тисяч ліу / подолав Нефритові ворота». ^[160] Чень з дитинства любив поезію Лі Бо. Цей поет-романтик, який народився в західних краях і зазнав глибокого впливу тюркських звичаїв, безліч разів змушував «вовчу кров» Ченя вільно й скажено нуртувати. Декламувати вірші Лі Бо в первісному степу місячної ночі — це зовсім інші відчуття, ніж декламувати їх в пекінській аудиторії. У грудях Ченя раптом спалахнуло бажання випростатися, як це робив Лі Бо, і він знову згадав ще одне питання, що довго мучило його: усі китайські поети шанували Лі Бо, однак ніколи не виявляли ініціативи вчитись у нього, вони казали, що Лі Бо завжди пишався своїм талантом і залишався непокірним, а цьому ніхто не може навчитися. Але в цю мить Чень Чжень раптом збагнув, що розмаху поезії Лі Бо важко навчитися тому, що вона перебувала під глибоким впливом тюркських звичаїв, пов’язаних із поклонінням вовку-тотему, а також з огляду на його широку, як степ, що його перетинають вовчі зграї, душу. Широта поезії Лі Бо підносить її до неба, і разом із тим зводить її на вершину китайської класичної поезії. Чи міг конфуціанець одним реченням злетіти на десятки тисяч лі й одним ієрогліфом піднятись на дев’яте небо: «І сягне орел могутній глибини небес», «Цзюнь-цзи не бачить, що Хуанхе бере витоки з неба і біжить до моря, назад уже не повертаючись», «Я від природи божевільний, у своїх віршах насміхаюсь над Конфуцієм»? Чи якийсь конфуціанець наважився би несповна розуму насміхатись над святим Конфуцієм? Чи дозволити імператорові насипати собі киселю? Чи хтось би з конфуціанців наважився перед обличчям танського імператора змусити ґуйфей Ян^[161] шанобливо приносити йому тушечницю? Або змусити Ґао Ліши^[162] скидати чоботи? Це ж такий ризик! Так, бути Лі Бо ще важче, ніж дістатися неба. Тож за 48 тисяч років у літературних колах був тільки один такий «святий» поет. Чень Чжень глибоко зітхнув: характер степового вовка, помножений на найкращі риси китайської цивілізації, раптом підніс людину на таку запаморочливу висоту…
У другій половині ночі Чень Чжень невиразно побачив, що над деякими юртами вдалині дим зник, після чого почулись голоси жінок та молодих інтелігентів, чергових уночі, які виганяли овець, а також безладний шум в отарі. Очевидно, що в тих юртах уже закінчився полин або господарям шкода було додавати в нього такі дорогоцінні кізяки. Комарині зграї ущільнювались і поспішали, тому писк у повітрі ставав дедалі голоснішим. Частина табору втратила спокій, то там, то тут без перестанку чулись голоси людей і гарчання собак. Додалось і стовпів світла від електричних ліхтариків. Раптом з північного боку табору Ченю невиразно почулись різкий собачий гавкіт і людський крик — це чиясь отара знесла влаштовану людьми загорожу й помчала проти вітру. І тільки на подвір’ях тих родин, які заготували достатньо кізяків і полину, а також де чергові люди й собаки пильнували всю ніч, було спокійно. Чень Чжень подивився на розташовані неподалік юрти Біліґа — там не було ані людських голосів, ані собачого гавкоту, ані світла електричних ліхтариків. Тільки зрідка можна було помітити невиразні вогники, що блимали в кількох місцях, — напевне, це Ґасмаа поралася біля мисок із димом. Вона вдавалась до способу «фіксоване джерело вогню, постійний дим», коли джерела вогню встановлюють з трьох боків отари і розпалюють вогнище з того боку, з якого дме вітер. Вогнище продувається вітром набагато ефективніше, ніж дірява миска, тож краще горить і дає дим, однак воно й більш витратне щодо кізяків. Проте Ґасмаа була дуже працелюбна, щоб повністю гарантувати безпеку отари, вона ніколи не економила сили. Раптом з найбільш північних юрт долинули два постріли. У Ченя тьохнуло серце — вовчі зграї нарешті знову знайшли можливість для битви, знайшли шпарину, крізь яку пролізли, і це після стількох укусів комарів, які просто важко уявити! Чень глибоко зітхнув, не знаючи, на чию голову цього разу звалилась біда. Він також і відчув потаємну радість, вбачаючи користь від зачарування вовками — чим глибше розумієш степових вовків, тим більше не зможеш «з необережності втратити Цзінчжоу». ^[163] Невдовзі до степу знову повернулась тиша. Ближче до ранку випали роса й туман, краплини води змочили крильця комарів, і ті нарешті не могли рухатись. Дим поступово зник, але собаки ще не дозволяли собі розслабитись і пішли патрулювати північно-західний бік отари. Чень розмірковував так, що ближче до часу, коли жінки вийдуть доїти корів, вовча зграя відступить. Чень натягнув збоку на голову тонкий шкіряний плащ зістриженою вовною назовні й спокійно заснув. За цілий день і цілу ніч це був єдиний час, коли він міг нормально поспати, — приблизно чотири години.
Наступного дня Чень відбував «покарання» в горах, а коли настав вечір і час гнати овець додому, він помітив, що в його юрті нібито зустрічають гостей: на даху юрти були розтягнуті на просушку шкури двох великих баранів. Вовчик і всі собаки з великим ентузіазмом гризли свої великі порції овечих маслаків і м’яса. А коли Чень увійшов до юрти, він побачив, що на всіх полицях для мисок і на мотузках по стінах юрти сушаться смужки баранини, а на печі саме кипить казан, повний великих шматків цього м’яса. Ян Ке розповів Ченю, що вчора вночі в родині Ердене, юрти якого поставлені на самій півночі табору, сталася пригода. Родина Ердене, так само як і родина Доржа, походить з північно-східних монголів, сюди вони переїхали ще декілька років тому. У них у родині саме з’явилась нова невістка, яку вони взяли зі свого старого місця проживання — напівселянського-напівскотарського району, тож вона ще не позбавилась звички спати аж до світанку. Уночі вона запалила кілька вогнищ, постерегла отару до півночі, а потім і заснула поряд з нею. Дим згас, а отара побігла проти вітру, і вовки, які не дрімали, за раз загризли понад 180 овець, поранених овець, правда, було небагато. На щастя, собаки здійняли ґвалт і почали шкрябатися в двері та розбудили господаря. Чоловіки помчали, прихопивши рушниці, за вівцями навздогін і пострілами розігнали вовків. Якби вони спізнились, то прибігли б інші вовки й від отари взагалі нічого б не залишилось. Ґао Цзяньчжун іще повідомив, що Бао Шуньґуй і Біліґ були заклопотані увесь цей день тим, щоб організувати всіх людей, які залишались удома, білувати та розбирати мертвих баранів. Потім вантажівками, що розтяглись аж на півсхилу, перевезли близько 180 мертвих баранів до Комітету пасовища, щоб за дешевою ціною продати їх кадровикам, службовцям та робітникам, а решту мертвих чи поранених баранів залишили на бригаді, роздавши по декілька кожній родині, грошей за них не брали, але попросили повернути шкури. До їхньої юрти притягли двох великих баранів — одного мертвого, одного пораненого. Ґао Цзяньчжун тепер запитував: — Нині така спека, а в нас з’явилось стільки м’яса, як ми його з’їмо? Однак Чень, неймовірно зрадівши, відповів: — Як може родина, де є вовченя, жалітися, що їй дісталося багато м’яса? — і додав запитання: — А що збирається Бао Шуньґуй робити з тими переселенцями? — Змусить їх компенсувати збитки, — відповів Ґао. — Щомісяця буде вираховувати з усіх працюючих членів родини півмісяця трудоднів, аж поки не будуть компенсовані всі збитки. Ґасмаа та інші жінки бригади висварили того молодого чоловіка та його матір, які під час лютого комариного лиха доручили чергувати вночі молодій невістці, ще й з селянської родини… Коли ми тільки потрапили в степ, то Ґасмаа й інші чергували разом з нами аж два місяці, поки наважились нас самих лишати на нічному чергуванні. А Бао Шуньґуй висварив старих Ердене та його дружину, сказавши, що вони осоромили монголів-переселенців із північного сходу. Однак про заробітчан зі своїх рідних місць він подбав — задарма віддав начальнику Вану третину баранячих туш, що дістались бригаді, так ті ледь не сказились від радости. — Так, цим типам усе-таки вдалося розжитися на вовках, — сказав Чень. Ґао Цзяньчжун відкоркував пляшку степової горілки й сказав: — Коли від вовків даремно перепаде їжі, найбільше настрій підніме горілка. Ходіть сюди, братики, вип’ємо по цілому келиху горілки й закусимо м’ясцем! Ян Ке, якому була охота випити, сміючись сказав: — Давайте! За таку подію можна й випити! З тих пір, як у нас з’явився Вовчик, усі тільки й чекали, коли з нас посміються. Але що вийшло? Натомість ми посміялися з інших. Вони ще не знають, що вовк може навчити людину, як розжитися на рис, коли в тебе вкрали курку. ^[164] Усі троє розсміялись. Вовчик із повним животом лежав під прикриттям диму біля своєї миски, ніби дикий вовк, що вже наївся від пуза, але ніяк не може полишити свою здобич, і мертвою хваткою охороняв м’ясо, що залишилось у горщику. Він і не знав, що це його батьки й дядьки надіслали йому рятівну їжу. 29

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 262728 29 30 31 Следующая ⇒