Annotation 25 страница

У жилах Лі Бо текла тюркська кров, підтвердження чому можна знайти в іменах його сина й доньки. Його сина звали Полі, китайською мовою це ім’я не має значення, однак насправді воно є транскрипцією тюркського слова «вовк». Вовк — це тотем тюрків, тож назвати людину «Полі» — все одно, що китайці назвали б когось «Драконом». Доньку Лі Бо звали «Мін’юену», а багато сучасних уйгурських дівчат мають ім’я «Айнур», де «ай» — це місяць, а «нур» — це світло, тож в імені Мін’юену «юе» — це дослівний переклад слова «місяць», а «ну» — це транскрипція. До того ж і сам Лі Бо мав дуже характерні уйгурські очі… Мен Чибей. «Культура степу й історія людства»
Завдяки тому, що Чжан Цзіюань час від часу постачав їм м’ясо лошат, у той період Вовчик був постійно забезпечений м’ясною їжею. Однак коли Чень Чжень думав про вовченят у зграї, про яких щиросердо піклуються так багато вовчиць, йому здавалося, що він повинен ще краще й більше годувати малого, а також збільшувати час прогулянок із ним, щоб він міг більше рухатися. Однак тепер Чень знову засумував, оскільки конячих нутрощів залишилося Вовчику тільки на один раз, а про собак і мови не було, їм уже припинили давати м’ясо. Позавчора ввечері Чень почув, як Ґао Цзяньчжун розповідав про сильний грозовий дощ, що пройшов на південно-західних схилах. Виявляється, там грозою вбило велике теля, яке паслося на верхівці гори. Наступного дня вранці Чень Чжень, прихопивши монгольського ножа й лантух, поспішив на ту гору, однак усе ж запізнився — там залишилися тільки голова й масивний хребет теляти, яких навіть великі вовки не подужали з’їсти; тож зграя не залишила йому ані риски м’яса. Він присів поряд із купою кісток і почав ретельно розглядати їх, коли нарешті помітив поряд із тріщинками на кістках велику кількість слідів від гострих зубчиків вовченят — значить, великі вовки ковтали шматки м’яса своїми великими пащами, а маленькі вовки обгризали маслаки своїми маленькими зубчиками, — такий собі розподіл праці! — й обгризли таким чином теля начисто, навіть мухам нічого не дісталося, тож вони сердито гули навколо, а посмоктавши щось трохи, відлітали ні з чим. Прийшов сюди й один старий чередник з 3-ї бригади. Здається, що це теля, від якого залишився тільки хребет, було з його череди. Він сказав Ченю: — Оскільки вовки не наважувались нападати на отари, Тенґер убив для них теля. Тільки подумай — ані вранці, ані ввечері його вбив, а якраз перед настанням темряви, заробітчани хотіли наступного дня вранці притягти мертве теля й поїсти м'яса, але не встигли. Знаєш, хлопче, правила в степу встановлює Тенґер, а хто їх порушить — тому буде покарання. Із похмурим обличчям старий затис боки коня й повільно поїхав до своєї череди внизу схилу. Чень Чжень подумав, що ці степові правила, які не сходять з язика старих скотарів, напевне, є законами природи в степу, а закони природи, звісно ж, «визначає» Небо, тобто Всесвіт. А те, що він у цих первісних кочових умовах узявся виховувати вовка, неодмінно є порушенням способу виробництва в скотарів. Вовчик уже став джерелом нового клопоту в степу, і було невідомо, яких ще нових проблем він може завдати і скотарям, і Ченю… Чень повертався з порожніми руками, думки його плуталися. Він підвів голову й подивився на Тенґера: передвічне Небо, мов конусоподібний дах юрти, накривало все навколо. Небо безмежне, широкий степ… Вітер віє, траву пригинає, вовків ховає. Вовки в степу, мов примари-світляки, — з’являються нізвідки й зникають без сліду; їх часто можна почути чи побачити скоєну ними шкоду, однак їх рідко коли можна побачити на власні очі, тож вовки уявляються людям дедалі більш таємничими й казковими. Чень уже просто не міг володіти собою через цікавість до них, жагу до знань про них та пристрасть до дослідження цих тварин. Після того, як він узявся виховувати Вовчика, йому вдалося по-справжньому обійняти живого вовка — вовка, який живе, оточений вірою у його тотем. Тепер, після всіх прикрощів, тиску й небезпек, він уже не може полишити цю справу, навіть і говорити про це не може. Чень Чжень прибіг до табору заробітчан і за дуже високу ціну купив півлантуха рису. Йому залишалось тільки збільшувати відсоток зерна у Вовчиковій м’ясній каші й намагатись протриматися таким чином до наступного разу, коли різатимуть барана; також він планував збільшити порцію собакам. Щойно Чень Чжень повернувся додому й збирався трохи поспати, як раптом почув, що троє цуценят привітно загавкали й побігли в західному напрямку. Вийшовши з дверей, він побачив, що це з гір повернулись Ерлан, Хуанхуан та Еле. Ерлан і Хуанхуан бігли з високо піднятими головами й несли в зубах чималу здобич. Справа в тому, що Хуанхуан та Еле, не витримуючи вже напівголодного життя, останніми днями часто почали приєднуватись до Ерлана й ходити в гори здобувати собі їжу. Здається, що сьогодні вони мали успішне полювання й могли не тільки самі наїстися досхочу, але й попіклуватися про родину. Він також поспішив їм назустріч. Цуценята кинулись вихопити й собі щось прямо із рота великих собак, тож Ерлану довелося спочатку покласти свою здобич, відігнати малих, потім знову підхопити її й швидкими кроками побігти додому. У Ченя в очах спалахнули радісні вогники, коли він побачив, що Ерлан і Хуанхуан в зубах несуть по байбаку, й навіть Еле вдалося впіймати бурундука розміром з велику ріпу. Це вперше Чень бачив, щоб його собаки приносили додому здобич, тож радісно побіг уперед, збираючись прийняти в них цю здобич. Хуанхуан та Еле дуже хотіли, щоб їх похвалили, тож поспішили покласти свою здобич до ніг господаря, після чого почали стрибати навколо нього, коло за колом, зі скавучанням і з усієї сили розмахувати хвостами. Хуанхуан навіть зробив дивний рух, якого Чень не бачив раніше — широко розставивши передні лапи, грудьми й шиєю майже торкнувся байбака, ніби повідомляючи таким чином господаря, що цю здобич уполював він. На животі цього звірка виступав рядок набухлих червоних сосків — отже, це була байбачиха, яка саме годувала малят. Чень Чжень поплескав обох собак по головах, схвально примовляючи: «Молодці! Молодці! » Однак Ерлан не збирався випускати свого байбака, він несподівано обминув Ченя й прямісінько побіг до Вовчика. Чень Чжень, побачивши, що байбак Ерлана достатньо великий і жирний, швидко кинувся за ним і, ухопивши обома руками за хвіст, відняв у нього з пащі здобич. На подив, Ерлан не розгнівався, а ще й злегка помахав йому хвостом. Чень підняв байбака, узявши його за задню лапу, й прикинув, що він важить приблизно три — три з половиною кілограми, а хутро в нього було тоненьким і блискучим. Це був великий самець, який якраз нагуляв літнього жирку, і хоча справжнього лою ще слід було чекати до осені, м’яса в нього було вже багато. Чень Чжень вирішив залишити цього байбака на їжу людям, адже всі троє мешканців його юрти вже давно не мали в роті дичини. Тож тримаючи в лівій руці байбака-самця, а в правій — байбачиху-самку й бурундука, Чень у піднесенні попрямував до юрти, а троє собак побігли за ним, вовтузячись між собою. Він спочатку вкинув великого байбака до юрти й щільно зачинив двері. Цуценята ще ніколи раніше не їли байбачатини, тож із цікавістю все обнюхували, але поки що самі ще не могли розривати шкіру й діставатись до м’яса. Чень вирішив згодувати не дуже жирну байбачиху трьом цуценятам, а великого й жирного бурундука цілком віддати Вовчику, щоб малий відчув найбільш улюблений степовими вовками смак, а також потренувався самостійно розривати шкуру і їсти м’ясо. Улітку байбача шкурка має тільки вовну й не має пуху, тож вона зовсім нічого не коштує й на заготівельному пункті її не приймають. Тому Чень, узявши монгольський ніж, розділив байбачиху — не знімаючи шкуру й не виймаючи ані маслаків, ані нутрощів — на чотири частини, й віддав три з них цуценятам, а четверту залишив Вовчику ще на один раз. Коли Чень розділив три великі порції м’яса між цуценятами, ті, побачивши кров і м’ясо, відразу зрозуміли, як їх потрібно їсти, тож уже не вихоплювали нічого одне в одного, а спокійно розляглися кожне біля своєї порції й почали жадібно їсти. На писках трьох великих собак при цьому з’явився дуже задоволений вираз — їм сподобалось те, як справедливо Чень розділив здобич. Чень навчився справедливо ставитися до собак завдяки роману Джека Лондона «Заклик предків». Цей роман, після того як він позичив його комусь почитати, обійшов усі юрти молодої інтелігенції обох бригад, але так і не повернувся до нього. Животи всіх трьох великих собак були роздуті, як бочки. Однак за військові звитяги потрібно вчасно нагороджувати — це традиційне військове правило, якого дотримували і в давнину, й сьогодні, і в Китаї, і за кордоном, це також і давнє правило монгольського степу. Тож Чень Чжень виніс із юрти чотири іриски «Білий кролик», щоб нагородити собак. Спочатку він дав дві цукерки Ерлану, той затис їх у пащі й, скосивши очі, почав спостерігати, як господар нагородить Хуанхуана й Еле. Помітивши, що ті отримали лише по одній цукерці, він самовдоволено розідрав зубами й пазурями обгортку, після чого почав їсти цукерку, цямкаючи. Хуанхуан та Еле, хоча й отримали на одну цукерку менше, ніж Ерлан, не заперечували проти цього й відразу ж почали їсти свою долю. Чень навіть запідозрив, що дичина, яку вони принесли в зубах, насправді була впольована Ерланом, а вони тільки допомогли йому принести її додому. Запах крові відразу ж роздражнив Вовчика, він став на задні лапи, увібрав живіт, рідко покритий волосками, і, як скажений, замахав у повітрі передніми лапами. Чень навмисне не дивився в його бік, адже тоді Вовчик ще дужче почне затягувати ланцюг на собі. Тільки коли великі й малі собаки заспокоїлись, Чень пішов займатись великим байбаком. У степу багато різних гризунів, найчастіше тут можна зустріти ховраха, бурундука та польову мишу. Бурундуки в степу є скрізь, майже біля кожної юрти, метрів за п'ять-шість можна побачити нори цих звірят, а самі вони дуже часто стоять поруч із цими норами й пищать високими голосами. А іноді юрта встановлюється на кількох норах гризунів, і тоді вони дуже швидко переходять із харчування травою на об'їдки, крадуть зерно, молочні й м'ясні продукти, а на лантухах із продуктами залишають сліди своєї сечі, навіть можуть залазити в скриню із книжками й гризти їх. Збираючи речі до переїзду, люди часто знаходять у старих монгольських чоботах або полотняних капцях цілі кубла мишенят, схожих на м'ясистих хробаків, що дуже огидно. Як скотарі, так і молоді інтелігенти дуже дратувались через степових гризунів, а Чень Чжень і Ян Ке просто ненавиділи їх, оскільки вони попсували їм два класичних твори. Бурундуки тут були приблизно такі ж великі, як і білки в горах у західному передмісті Пекіну, однак не мали таких великих хвостів, проте мали такі ж великі, як у білок, очі, хутро в них було сіро-зелене із жовтими й сірими плямками та смужками, а хвости були схожі на щітку із грубих волосків. Як розповідав Старий Біліґ, у давнину в Монголії бурундуки були живими мішенями для дітлахів, які вправлялись у стрільбі з маленьких луків. Злодії-бурундуки вміють швидко бігати, до того ж скрізь є їхні нори, тож якщо хоч трохи забаритись, випускаючи стрілу, гризун встигне сховатись у найближчій норі. А монгольським дітям батьки щодня загадують поцілити певну кількість мішеней, і, тільки виконавши це завдання, вони можуть повертатись додому їсти. Однак, з іншого боку, пускання стріл у гризунів — це також і весела гра для монгольських дітей, коли степ стає для них своєрідним парком з атракціонами. Вони часто так захоплюються грою, що навіть забувають про їжу. А коли дитина підростає, їй дають більший лук і вона починає вправлятись у стрільбі з лука по гризунах верхи. Один з генералів Чингісхана, який брав участь у підкоренні Росії, ^[154] відомий на всю Монголію диво-стрілок Джебе загартував своє мистецтво саме у такий давній, але ефективний спосіб. Він міг поцілити в маленьку голівку бурундука зі ста кроків, сидячи верхи на швидкому коні. Старий казав, що монголи змогли вберегти степ і завоювати Піднебесну саме завдяки своєму найвищому в світі мистецтву стрільби з лука, сидячи верхи. А виховання цього мистецтва починається зі стрільби по найменших і найпрудкіших гризунах, поцілити в яких дуже важко. Якщо здолати випробовування стрільбою по гризунах, то тоді вдасться стріляти влучно і з першої ж стріли поцілювати дзерена, лисицю чи вовка та знешкоджувати ворогів та їхніх коней. У китайців же коні не дуже гарні, і в стрільбі китайці вправляються по непорушних мішенях, де ж їм здобути такі, як у монголів, здібності стрільби верхи? Тож коли дві армії зустрічались на полі бою, монгольським кіннотникам варто було випустити дві-три партії стріл, щоб скосити ледь не половину війська з протилежного боку. Старий також розповідав, що використовувати живих гризунів для навчання дітей монголи також навчились у вовків, адже вовчиця починає вчити вовченят полювати з того, що веде їх ловити гризунів — це і розвага, і тренування такої корисної в справжній битві навички, як реакція тіла та лап, до того ж таким чином можна й наїстись. Те, що вовки ловлять гризунів, також сприяє зменшенню цього лиха в степу. Тож скільки гарних вовків і солдатів з'являлось у давнину щороку в степу, де діти й вовченята охоче грались із гризунами, ловили їх і стріляли по них! Скільки ж гризунів таким чином були знищені? Скільки ділянок степу збережено? Чень Чжень часто із заздрістю думав про те, що в монголів є така чудова військова школа, як степ, і такі видатні вчителі, як вовки. Монголи не тільки вірять, що «людина і небо^[155] єдині», але й у те, що «небо, тварини, людина й степ єдині», що значно глибше й має більшу цінність порівняно із твердженням китайської цивілізації про те, що «небо й людина єдині», адже в світі монголів навіть степові гризуни, ці великі вороги степу, які його руйнують, мають свою, хоч і незначну, але незамінну роль.
Чень підняв гризуна за хвіст і почав ретельно його оглядати. За час, що він пас овець, йому траплялося бачити величезних бурундуків, однак такий великий — завдовжки більше чи й завтовшки з пляшку для молока — бурундук йому ще не зустрічався. Він міг вирости таким тільки на соковитій траві глибоко в горах. Чень був переконаний, що м’ясо цього бурундука і жирне, й ніжне, яке так до вподоби і вовченятам, і великим вовкам у степу. Він уявив, як Вовчик, тільки почувши запах крові з рани бурундука, відразу ж кинеться до нього й проковтне цілком, як шматок жереб’ятини. Поки Чень тримав гризуна за хвіст, з його рани йшла кров, стікаючи по тілу на кінчик носа, а потім падала по краплині на пісок. Зупинившись за краєм вовчого кола, Чень голосно закричав: «Вовчику, Вовчику, їсти! » Вовчик із таким подивом витріщився на ніколи не бачену ним їжу, що в нього аж очі почервоніли, однак запах крові повідомляв йому про те, що це має бути дуже смачна річ. Вовчик почав підстрибувати в повітря, щоб дістати їжу, однак Чень щоразу вище піднімав гризуна. Вовчик так розхвилювався, що не зводив очей з жирного бурундука, й зовсім не дивився на Ченя, однак Чень задумав віддати гризуна Вовчику тільки після того, як зустріне його погляд. Утім, дуже швидко Чень зрозумів, що його надії на це цього разу марні, адже, побачивши дичину, Вовчик змінив свою поведінку й перетворився на лютого дикого вовка, в якому з усією силою проявилась його звірина природа — на його писку з’явився лютий вираз, він показував зуби й розмахував лапами, максимально розкривав пащу так, що повністю було видно всі чотири ікла й навіть десни. Такий лютий вигляд Вовчика змусив Ченя затремтіти від страху. Чень декілька разів спробував похитнутись, однак навіть таким чином не зміг перевести на себе погляд Вовчика і був вимушений, зрештою, кинути йому гризуна. Після цього він присів за межами вовчого кола, готуючись спостерігати за тим, як Вовчик буде шматувати звірка й ковтати його великими шматками. Однак дії Вовчика після того, як він отримав із повітря тушу гризуна, були абсолютно несподіваними для Ченя й стали подією, яку він не міг ані забути, ані пояснити протягом усього життя. Схопивши в зуби тушу гризуна, Вовчик ніби схопив розпечену залізну гирю і так злякався цього, що миттю випустив її на землю, а сам прудко відскочив на відстань одного метра, звідки, витягнувши шию, з острахом дивився на звірка. Після трьох хвилин такого розглядання його погляд нарешті заспокоївся, але він раптом напружено вигнув тіло і, залишаючись на місці, почав рити ногами землю, а зробивши сім-вісім таких швидких рухів, несподівано зробив стрибок просто на гризуна; проте, вкусивши його один раз, він знову почав рити землю, після чого — знову стрибати. Подивившись, що гризун не рухається, Вовчик знову почав кидатись на нього й кусати, а потім знову зупинився, втупивши в гризуна свої вовчі очі, і так морочився три-чотири рази, аж поки раптом не заспокоївся. У цей момент Чень Чжень помітив, як очі Вовчика раптом сповнилися благочестя, і його погляд став абсолютно протилежним до того лютого погляду, який був щойно. Вовчик дуже повільно підійшов до звірка і став ліворуч від нього, а постоявши так трохи, раптом з великою пошаною спочатку присів на передню праву лапу, потім — на передню ліву, після чого потерся своїм правим боком об тіло гризуна й перевернувся поряд із ним на інший бік. Потім він швидко підвівся, струсив з тіла пісок, поправив свій ланцюг і перебіг на правий від гризуна бік, спочатку присів на ліву лапу, потім — на праву, після чого знову потерся об гризуна й перевернувся на інший бік. Чень Чжень дивився на Вовчика схвильовано й зацікавлено, не розуміючи, що він робить, і не розуміючи, де він навчився цих рухів, тим більше навіть і гадки не маючи, що, врешті-решт, означали всі ці перекидання з боку на бік поряд із гризуном. Вовчик діяв так, ніби маленький хлопчик, який уперше дістав цілу засмажену курку, — він і хотів її з’їсти, і йому шкода було розривати її, тож він тільки перекидав її з руки в руку. Завершивши цю серію складних рухів, Вовчик обтрусив із себе землю, поправив ланцюг, і знову перебіг на лівий бік гризуна та почав повторювати все знову. Так по черзі він по три рази повторив серію однакових рухів — тертя й перекидання — справа й зліва. Чень Чжень раптом здригнувся в душі. Він подумав, що раніше давав Вовчику так багато м’ясної їжі, навіть сире м’ясо з кров’ю, однак малий ніколи раніше так не поводився. Чому ж, побачивши цього великого й жирного гризуна, він так змінився? Може, це — один із вовчих способів привітати себе зі здобуттям здобичі? Або церемонія, з якої слід розпочинати споживання дичини? Той набожний вигляд робив його дуже схожим на вірянина на причасті. Чень Чжень міркував над усім цим до болю в голові, аж поки раптом не збагнув, що він щойно дав Вовчику їжу, яка істотно відрізнялась від попередньої — раніше, якої б якісної їжі він не давав Вовчику, вона вже була розібрана на маслаки й порізана на шматки, або так чи інакше оброблена людиною, а ця «їжа» була суто природною, стовідсотковою дичиною, яка мала голову й хвіст, мала тіло й пазурі (ратиці), шкіру й вовну, тобто була завершеною «річчю», як корова, вівця, кінь чи собака, навіть, можна сказати, була такою ж «істотою», як і він сам. Можливо, вовки таку цілісну їжу й «істот», що мають свою форму, розглядають як найбільшу цінність, якою дано насолоджуватись тільки таким найвищим істотам, як вовки. А порубані м’ясо й кістки, що втратили свою початкову форму, якими б смачними вони не були, — це об’їдки, призначені для людей, і якщо їх їсти, то втратиш високий статус вовка. Не дивно, що люди так високо цінують смажених цілком биків, баранів, кабанів та качок і, перш ніж споживати таку їжу, проводять урочисті церемонії — напевне, це також відбувається під впливом вовків? А може, для вовків і людей герої дещо схожі? Вовчик уперше мав справу з такою цінною цілісною їжею, тож виявилась його висока природа і спричинила всі ці набожні дії й церемонію. Однак Вовчик ніколи раніше не брав участі в жодній церемонії у вовчій зграї, як же він міг так чітко й упорядковано виконати всі ці три набори рухів? Причому було схоже, ніби кожний набір він практикував раніше безліч разів і тепер виконував їх так чітко й відпрацьовано, ніби під керівництвом якогось суворого викладача. Чень Чжень, як не міркував, не міг розгадати цієї загадки. Вовчик зітхнув, але все ще не розривав жертву на шматки й не їв м’ясо. Він обтрусив тіло, навів лад із вовною і раптом, високо піднімаючи передні лапи, почав повільно бігати колами біля гризуна. Від щастя він примружив очі, наполовину відкрив пащу й також наполовину висолопив язика, дуже повільно піднімав ноги і так само повільно опускав їх, ніби білий кінь у виставі на арені радянського цирку, дуже акуратно й повільно виконуючи свої рухи, навіть трохи напоказ. Вовчик, ретельно зробивши декілька повільних кіл, раптом додав швидкості, однак чи швидко він біг, чи повільно, те коло все одно було однаково великим, а на піску залишилася безліч слідів від вовчих лап, що утворювали стандартне коло. Чень Чжень, напружено думаючи, раптом згадав початок ранньої весни й гору трупів військових коней у тому таємничому й страшному вовчому колі. Доріжка по колу там була протоптана кількома десятками вовків, які бігали навколо щільно складених на купу кінських трупів, ніби на картині з демонами. Старі люди були переконані, що таким чином степові вовки запитують у Тенґера вказівок і надсилають йому свою подяку… Те вовче коло було надзвичайно рівним, як і коло, щойно протоптане Вовчиком, а в центрі кожного з цих кіл щоразу опинялася цілісна здобич, у тілі й вовні. Не дивно, що Вовчик не наважився відразу ж спожити цю свіжатину, а вимушений був протоптати коло на подяку Тенґеру! Так атеїст зустрівся зі схожою на міф реальністю або з міфом у реальності. Чень Чжень відчував, що не може пояснити цю надзвичайно дивну поведінку Вовчика ані «здібностями», ані «вродженими якостями». Він уже багато разів був навчений степовими вовками: їхню поведінку важко пояснити з точки зору людини. А Вовчик продовжував у піднесенні бігати колами. Однак він уже один день зовсім не їв свіжого м’яса, тож у цю мить був дуже голодним вовком, у якого бурчало в животі. Зазвичай, коли голодний вовк бачить свіже м’ясо з кров’ю, він стає скаженим вовком. Тож чому Вовчик так дивно поводився і робив усі ці рухи, властиві тільки набожному вірянину? Якщо він раптом був готовий витримувати голод, щоб виконати таку складну «релігійну церемонію», то, може, у вовчому світі також є первісна релігія, яка й визначає потужною духовною силою поведінку степових вовків? Навіть може впливати на вовченя, якого відлучили від зграї дуже малим, ще поки воно не розкрило оченят? Чень Чжень запитував себе, невже первісні релігії людства потрапили до світу людей із світу тварин? А первісні степовики й степові вовки мали релігійні контакти вже в давнину? Загадковий степ ховав у собі надзвичайно багато речей, які люди повинні були розгадати… Нарешті Вовчик зупинився. Він присів перед гризуном і перевів подих, а коли його груди заспокоїлись, він облизав двічі по колу свою пащу і в його очах нарешті спалахнули дика жадоба й апетит. За одну мить він із первісного вірянина різко перетворився на дикого й голодного вовка. Він кинувся на гризуна, міцно притис його своїми двома передніми лапами, устромив свої зуби жертві в груди, рвучко мотнув головою, і шкура з половини тіла гризуна була зірвана, а закривавлене м’ясо виступило назовні. Вовчик тремтів усім тілом, але шматував і ковтав. Проковтнувши м’ясо й кістки з одного боку туші, він витяг усі нутрощі і, не відкидаючи ні закислої в шлунку гризуна трави, ні фекалій у кишках, проковтнув усі нутрощі разом. Вовчик, поки їв, ставав дедалі брутальнішим, але й усе більше надихався. Під час їжі він видавав якесь ритмічне радісне хоркання, якого Чень Чжень аж злякався. Вигляд Вовчика, який їв дичину, ставав дедалі більш гидким і звірячим, він однаково дивився на всі частини тіла гризуна і вважав смачним усе — і м’ясо, й маслаки, і шкіру з вовною, і навіть жовчний та сечовий міхури. За одну мить від величезного жирного бурундука залишились тільки голова й короткий пухнастий хвіст. Не зупинившись перепочити, Вовчик затис у двох передніх лапах голову так, щоб писок гризуна був спрямований у небо, після чого, схиливши набік шию, розтрощив зубами й проковтнув передню частину голови. Йому навіть шкода було полишити хвіст бурундука, який зовсім не містив м’яса, а лише хрящ із вовною! Він перекусив хвіст на дві частини, кожну з яких проковтнув прямо із вовною. На піску залишилися тільки сліди крові й сечі. Однак і після цього не було схоже, щоб Вовчик наївся — він пильно подивився на Ченя, а побачивши, що руки в того порожні, неохоче зробив кілька кроків у його напрямку, після чого розчаровано розтягнувся на землі. Чень Чжень помітив, що Вовчик дійсно має незвичайну прихильність до степових гризунів, якщо цей бурундук зміг викликати усі його, навіть приховані, здібності. Не дивно, що в Орхоні протягом тисячоліть ніколи не ставалось великомасштабних нашесть гризунів. У серці Ченя хвиля за хвилею здіймалися любов і жаль до Вовчика. Адже щодня він міг переглядати чудові «комедії», які влаштовував малий, причому вовчі вистави були такими зворушливими та глибокими, настільки сповненими оригінальних ідей, що Чень став щирим фанатом Вовчика-актора. Шкода тільки, що сцена у Вовчика була такою малою. Якби за сцену йому правив увесь великий монгольський степ, наскільки б це була героїчна справжня драма, яка б просвітлювала людські серця! Але ж вовчі зграї за тисячоліття розіграли в монгольському степу безмежну кількість справжніх героїчних драм, більша частина з яких уже втрачені, а бойові частини вовків, які збереглись до нинішнього дня, були відтиснуті на кордони держави. Тож китайці вже більше не матимуть можливості споживати духовну їжу й отримувати від них навчання та настанови. Вовчик, широко розплющивши очі, дивився на цуценят, які ще догризали маслаки. Чень Чжень повернувся до юрти білувати великого байбака. Він відрізав йому голову й ту частину шиї, яку прокусили собаки, та поклав їх у миску, щоб увечері віддати собакам. Потім Чень вичистив нутрощі, порізав тушу на шматки, поскладав їх у каструлю й поставив варити. М’ясо цього великого байбака, який уже нагуляв достатньо літнього жирку, зайняло більшу половину каструлі і його було достатньо, щоб смачно наїлися троє осіб.
Коли настав вечір, Вовчик дуже чемно всівся на піску писком на захід і почав із нетерпінням дивитись на сонце, яке поступово перетворювалося на півколо. І тільки коли над верхівками пухнастих схилів залишились останні декілька жмутиків сонячного проміння, він підскочив, мов куля, й, обернувшись до юрти, почав виробляти різні кумедні рухи — ніби він б’є в барабан або кидається на їжу, також почав перекидатися вперед-назад, після чого ще й зумисне гучно брязкати своїм ланцюгом, щоб нагадати Ченеві або Янові: тепер настав його час. Чень Чжень раніше за інших поїв байбачатини й, захопивши аркан, узяв Вовчика за ланцюг і повів гуляти. Ерлан та Хуанхуан також приєдналися до них. Щоденні сутінки, цей напіввільний час, були найбільш щасливими митями для Вовчика, навіть щасливішими за час їжі. Однак вигулювати вовка — зовсім не так, як військові вигулюють вівчарок. Для Ченя гуляти з Вовчиком щодня також був найбільш радісний час за цілий день, однак і найбільш виснажливий час. Вовчик їв і пив багато, ріс усе більшим і вже перевищував однакових із ним за віком цуценят на цілу голову, а важив уже як півтора цуценяти. Дитячий пушок на Вовчику вже остаточно злиняв, і виросло нове, сіро-жовте, справжнє вовче хутро, яке яскраво виблискувало на сонці. На загривку в нього виріс чорнуватий чубчик — довгий і прямий, тож тепер він нічим не відрізнявся від дорослого дикого вовка. Округле спочатку чоло Вовчика тепер трохи вирівнялося, а на кінчиках жовто-сірих тонких волосків його хутра з'явилися білі цятки, які бувають на кінчиках пензликів із овечої вовни. Писок Вовчика також почав видовжуватись, а його мокрий чорний ніс, схожий на гумовий чіп, став водночас і твердим, і ніжним. Ченю завжди подобалось затискати Вовчику ніс, адже тоді він починав крутити головою й чхати, але Вовчику така ласка не подобалась. Вуха Вовчика стали довгими, твердими й прямими та були схожими на гостру ложку, тож здалеку він здавався справжнім степовим вовком. Очі Вовчика були тією частиною його обличчя, яка найбільш зачаровувала й лякала. Вони були ідеально круглими, однак внутрішній куточок ока був нижчим від зовнішнього, тож вони навскісно видавались у висоту з обох боків. Якщо внутрішній і зовнішній кутики ока витягнути по одній лінії, то вона утворила б кут у 45 градусів до перенісся, тому вовчі очі виділяються навіть більш яскраво, ніж намальовані «розкосі очі» акторів Пекінської опери. До того ж, внутрішній кутик вовчого ока навскісно продовжувався вниз канавкою для сліз, яка має темніший колір, що робить вовчі очі ще більш химерними. Коли Чень іноді дивився у вовчі очі, йому згадувались вислови «в обуренні підняти брови» або «великий тигр з білим чолом і косими очами». Брови у вовків — лише жмутик світлішої жовто-сірої вовни, тому вони не відіграють жодної ролі під час вираження люті чи загрози. Лють і злоба вовків здебільшого виражаються у їхніх розкосих очах. Коли вовк піднімає свої очі, то сила загрози й люті в них абсолютно не поступається тій, що світиться в «косих очах» білочолого тигра, а їхній вираз є ще страшнішим, ніж вираз обличчя жінок-демонів, які «в обуренні піднімають брови». Найбільш цікавим є те, що коли Вовчик сердився, то з обох боків його носа виникали безліч косих зморщок під однаковим із розрізом очей кутом, що додавало його лютому погляду ще більшої загрозливості. Око вовка відрізняється від ока людини чи інших тварин тим, що його «білок» має колір левовика. Кажуть, що жовто-помаранчевий колір для протитуманних фар автомобіля було обрано тому, що він має найбільшу проникність у тумані. Чень Чжень відчував, що жовті вовчі очі також мають властивість непереборно проникати в серця людей та інших тварин. А зіниці Вовчика були достатньо малими, мов отвір тонкої трубки для стрільби отруйними голками, яку мав чорношкірий герой роману про Шерлока Холмса. Їхня чорнота й глибина також отруйно діяли на людину. З тих пір, як Чень Чжень узявся виховувати Вовчика й ближче познайомився з ним, він часто, коли Вовчик перебував у радісному настрої, піднімав його писок обома руками, тримаючи його за вуха, і, дивлячись «ніс до носа» на нього, насолоджувався спогляданням справжнього живого вовка. Так він дивився на Вовчика і, читав по його обличчю майже щодня вже більше ста днів, тож знав його обличчя, як свої п’ять пальців. Хоча він часто міг бачити кумедну «посмішку» Вовчика, однак його серце так само часто завмирало від тривоги. Тільки пара цих вовчих очей змушувала його час від часу відчувати, як по спині пробирає холодок, а якщо Вовчик при цьому ще й відкривав свою «криваву» пащу й показував свої чотири ікла, більші й гостріші, ніж отруйні зуби кобри, тоді Ченя охоплював просто панічний жах. Він часто відкривав пащу Вовчика й постукував нігтем по його іклах, при цьому виходив такий звук — «дзень-дзень», ніби стукали по сталі, що має однаково високі твердість і гнучкість. Якщо натиснути пальцем на кінчик гострого вовчого зуба, він виявиться ще гострішим, ніж шило для прошивання підошви. Крім того, вовчий зуб покриває шар емалі, твердіший, ніж у людини. Степові вовки дійсно улюбленці Тенґера, якщо він подарував їм такий войовничо-прекрасний вигляд і таку страшну зброю. Обличчя вовка — це зброя, а його справжня зброя — ікла — це також частина обличчя. Багато тварин у степу здаються й визнають смерть, настрашені зброєю степових вовків, навіть не вступаючи з ними в битву. Тож чотири Вовчикові ікла, які з кожним днем ставали гострішими, вже змушували Ченя відчувати неспокій. На щастя, прогулянки були найбільш радісним для Вовчика часом, а коли він радів, він не став би використовувати проти Ченя зброю свого обличчя, тим більше не став би шкірити на нього свої ікла. Для вовків кусатись — це один із основних способів виявляти свої почуття. Чень також часто закладав свої пальці в пащу Вовчика, дозволяючи йому кусати їх як завгодно. Однак коли Вовчик, граючись, кусав Ченя за пальці, він дуже чітко знав міру — тільки злегка стискав щелепи й облизував їх, ніколи не використовуючи силу, як і вовченята одного роду, коли граються між собою, ніколи не кусають одне одного так, щоб прокусити шкіру й пішла кров. За той час, який уже минув — а це більше місяця, Вовчик сильно виріс, причому його фізичні сили росли значно швидше, ніж він набирав вагу. Хоча Чень казав, що щодня вигулює Вовчика, насправді він постійно вимушений був стримувати його за повідок або ж навіть виходило так, що це Вовчик його вигулював, а не він — Вовчика. Варто було Вовчику тільки опинитись за межами вовчого кола, як він відразу починав щосили тягти Ченя до трав'яних схилів, мов теля тягне візок. Для того щоб тренувати силу ніг Вовчика та його здатність бігати, Чень Чжень і Ян Ке часто бігали разом із ним. Однак коли у людей уже бракувало сили бігти, Вовчик починав «підбадьорювати» їх, тягнучи за собою, і так могло тривати півгодини, а то й цілу годину. У Ченя починали боліти руки через те, що він намагався втримати Вовчика на повідку, й він увесь вкривався потом, йому було важче на цих прогулянках, ніж цілий день на роботі. На високогір'ях Монголії кисню значно менше, ніж на рівнині, де розташовано Пекін, тому дуже часто внаслідок тяганини з Вовчиком мозку Ченя починало бракувати кисню, обличчя його ставало блідим, а м'язи ніг судомило. Спочатку він планував тренуватись із Вовчиком бігати на довгі дистанції й загартувати собі міцну статуру степового воїна. Однак коли бурхливо виявились потенційні можливості Вовчика щодо бігу на далекі дистанції, Чень остаточно зневірився в собі. Вовки в степу — майстри в бігу на довгі дистанції, навіть найшвидші монгольські коні — уземчіни — не можуть їх обігнати, де ж його — ханьця — ногам змагатись із вовками? Чень Чжень і Ян Ке почали хвилюватись про те, як вони будуть «вигулювати» Вовчика, коли той виросте. Якщо їм не вдасться з ним упоратись, то він, чого доброго, притягне їх до вовчої зграї! Іноді на трав’яних схилах Вовчик тягнув їх із такою силою, що навіть перекидав на землю, і тоді жінки й діти з віддалених юрт заходилися сміхом, спостерігаючи за цим. І хоча всі скотарі вважали, що утримувати вовка — це дурна витівка, усім хотілось подивитись «комедію». Скотарі всієї бригади чекали, коли ж справедливий Тенґер припинить цей так званий «науковий експеримент» пекінського студента й провчить його. Один скотар середнього віку, який трохи знав російську мову, сказав якось Ченю: — Людина не зможе приручити вовка, навіть наука не допоможе скорити цю степову істоту! Чень спробував роз’яснити йому, що навіть і не збирається підкорювати вовка, а тільки хоче спостерігати за ним і досліджувати його, однак ніхто не хотів вірити його роз’ясненням, хоча його плани спарувати вовка з собакою давно облетіли все пасовище. Історії про те, як Вовчик перекидав на схилах Ченя і Яна, коли ті з ним гуляли, також уже стали улюбленими анекдотами скотарів за горілкою. Тепер усі очікували історії про те, як вовк з’їсть собаку, що вигодувала його своїм молоком.
Вовчик біг у піднесенні, тягнучи за собою Ченя, а той, хекаючи, намагався встигати за ним. Чень помітив цікаву особливість: якщо раніше, коли був вітер, Вовчик полюбляв бігати з Ченем безладно, будь-якого певного напрямку, то останніми днями він тягнув Ченя тільки на північний захід, до місця, де тієї ночі голоси вовчиць були найбільш сконцентрованими. Ченю також було цікаво, і йому хотілось піти туди й побачити все на власні очі. Тож він пробіг із Вовчиком дуже довгий шлях, довший, ніж будь-коли до цього. Перетнувши один яр, Вовчик привів Ченя на дуже положистий з одного боку схил. Роззираючись довкола, Чень визначив, що монгольські юрти звідси залишились на відстані трьох-чотирьох лі, тож він навіть захвилювався, однак присутність Ерлана й Хуанхуана як охоронців, а також аркан у руці переконали його не завертати Вовчика назад. Пробігши ще з півлі, Вовчик уповільнив кроки й почав скрізь рознюхуватись, не проминаючи нічого помітного в рельєфі — ані коров’ячого посліду на траві, ані купок землі, ані білих кісток, ані острівців високої трави чи каміння. Так обнюхуючи все, Вовчик наблизився до ділянки густого ковилу. Щойно він витягнув ніс, щоб обнюхати його, як раптом напружено завмер, а його грива настовбурчилась, як голки в дикобраза. Очі Вовчика засвітились радісним світлом, він почав обнюхувати ковил, не відриваючись, навіть засунув голову в саму його гущу. Потім Вовчик раптом підняв голову й, дивлячись на вечірню заграву в західній частині неба, протяжно завив. У його голосі звучали сум, печаль і скорбота й уже не було того збудження й радості, коли він першого разу подав голос, натомість тепер його голос був сповнений пориву й прагнення до материнського кохання й до власного роду. Вовчик тепер виплакував усю гіркоту свого життя в'язнем на ланцюгу протягом останніх місяців… Ерлан та Хуанхуан, також опустивши голови, почали обнюхувати ковил, їхні гриви також настовбурчились, вони почали люто рити землю й разом скажено гарчати, обернувшись у південно-західному напрямку. Чень Чжень відразу все зрозумів: і Вовчик, і собаки почули запах сечі диких вовків. Він розсунув зарості ковили ногою, взутою в полотняний черевик, щоб подивитись, що там є. Декілька стебелець ковила всередині пожовкли знизу, спалені вовчою сечею, й у ніс йому вдарив дуже різкий запах вовчої сечі. Чень Чжень почав трохи панікувати, адже сеча була свіжою, з чого можна було зробити висновок, що вчора вночі вовки знову приходили під табір. Вечірня заграва поступово догорала, й гірський схил накривало темно-зеленою тінню; віяв легкий вітерець, викликаючи хвилі на траві, і здавалося, що він оголює безліч вовчих спин. Чень Чжень увесь затремтів — він боявся, що натрапить тут на вовчу засідку або на зграю злопам'ятних вовчиць. Не гаючи часу на роздуми, він поспішив потягнути Вовчика за повідок, щоб повертатись додому. І в цю мить Вовчик раптом підняв задню ногу й випустив цівку сечі на ковил. Чень так цього злякався, що аж рвучко смикнув його за повідок. Мало того, що вовчиця-мати пам'ятає про нього, так іще й в'язень-Вовчик, виявляється, уміє посилати сигнали до вітру! Якщо так станеться, що Вовчик ще раз зустрінеться зі своєю матір'ю, наслідки цього навіть буде страшно уявити! Тож Чень смикнув за повідок щосили, аж Вовчик перекинувся. Це змусило його затримати половину своєї сечі й насильно перервало всі його плани й надії нарешті знайти свою матір. Вовчик так розлютився, що його очі піднялися майже вертикально, його раптом охопив сильний гнів, він присів на задні лапи, а потім із силою стрибнув на Ченя, мов справжній дикий вовк. Чень інстинктивно відступив, однак заплутався в траві й упав. Вовчик же розкрив свою пащу й люто встромив зуби в литку Ченя. Той аж зойкнув від болю, який пронизав його серце, й відчув, як по всьому тілу в нього поширюється жах. Гострі зуби Вовчика прокусили його літні штани й устромились у м’ясо. Чень рвучко сів і, швидко схопивши аркан, щосили уперся одним кінцем його руків’я в ніс Вовчика, однак той уже зовсім оскаженів — він люто стиснув і не відпускав щелепи, здавалося, що він заспокоїться тільки тоді, коли відкусить шматок м’яса. Обидва собаки аж підстрибнули від подиву, побачивши це. Хуанхуан учепився зубами в шию Вовчика ззаду й щосили намагався його відтягти. Ерлан сердито загарчав прямо біля голови Вовчика, і тільки коли той почув цей громовий голос у своїх вухах, то затремтів і розтиснув щелепи. Чень так злякався, що ледь не знепритомнів, адже він побачив власну кров на зубах вовка, якого він власноруч вигодував! Ерлан і Хуанхуан продовжували кидатись на Вовчика й кусали його, тож Чень поспішив зробити крок уперед, обійняти Вовчика за шию й міцно притиснути його до грудей. Однак Вовчик продовжував оскаженіло вириватись, вирячав свої вовчі очі й випускав «отруйні стріли» — шкірив свої ікла й гарчав. Чень Чжень криком зупинив собак, і ті тимчасово припинили свою атаку. Тоді й Вовчик припинив борсатись. Нарешті й Чень розтиснув руки, тоді Вовчик, тремтячи всім тілом, відступив від Ченя на два кроки, однак продовжував пекти його своїм жорстким поглядом дикого вовка, при цьому його настовбурчена грива також не мала й натяку на підкорення. Чень і сердився, і боявся; ледве відхекуючись, він сказав до Вовчика: — Вовчику, Вовчику, ти що, осліп? Ти наважився вкусити мене? Почувши знайомий голос, Вовчик почав повільно прокидатися, ніби від божевільного сну, в якому вулканом вибухнули його дика й тваринна природа. Схиливши голову набік, він ще раз оцінив людину, яка стояла перед ним, ніби поволі впізнаючи Ченя. Однак при цьому в очах Вовчика не було й натяку на визнання своєї провини. З рани текла кров і вже затекла в черевик. Чень Чжень швидко підвівся, устромив руків’я аркана поглибше в мишачу нору й накинув на цей тимчасовий дерев’яний стовпчик залізне кільце на кінці Вовчикового ланцюга. Він боявся, що коли Вовчик побачить кров, у нього можуть виникнути підступні замисли, тому відійшов від нього на декілька кроків, повернувся спиною, сів на землю й тоді вже зняв черевик та підкотив штани. Збоку на литці були чотири дірочки, з яких текла кров. Добре, що матеріал робочого одягу був, ніби тонкий брезент, цупким і гнучким, тож частково стримав силу Вовчикових зубів, і рана вийшла неглибокою. Чень Чжень поспішив удатись до місцевого способу лікування ран, яким користуються скотарі: він із силою стиснув ногу й видавив кров, щоб чиста рідина з середини тіла витекла й змила отруту на рані. Коли крові витекло приблизно з півкуба в шприці, він відірвав стрічку полотна від своєї сорочки й перебинтував рану. Знову підвівшись, Чень потягнув Вовчика за ланцюг так, щоб повернути його голову до юрт, і вказуючи на дим, який піднімався над житлами, голосно промовив: «Вовчику, Вовчику, їсти, пити! » Це був єдиний ефективний спосіб, який Чень Чжень і Ян Ке поступово для себе визначили, щоб змусити Вовчика повертатись додому щоразу після прогулянки. Коли він почув про те, що можна їсти й пити, у нього на кінчику язика виступила слина, він миттю й зовсім забув про щойно скоєне і, навіть не обертаючись, побіг додому, тягнучи за собою Ченя. Удома він підбіг до своєї миски й з ентузіазмом почав чекати, коли принесуть їжу й воду. Чень Чжень накинув залізне кільце на дерев’яний стовпчик, зафіксував ланцюг, після чого кинув Вовчику байбачу шию й зачерпнув йому півмиски води. Оскільки Вовчика мучила спрага, він спочатку облишив маслаки й занурив усю голову в миску з водою, випивши одним ковтком ледь не половину її. Для того щоб привести Вовчика додому після прогулянки, йому не слід було давати до цього пити цілий день, тоді під час прогулянки, коли він набігається так, що спітніє й уся паща його буде в слині, коли він зголодніє й захоче пити, варто буде тільки згадати про воду, як він дуже кумедно потягне людей додому. Коли Чень Чжень забіг до юрти, щоб змінити пов’язку, Ґао Цзяньчжун, побачивши сліди вовчих зубів, так злякався, що почав наполягати на уколі. Чень Чжень і сам не хотів покладатись на везіння, тож швидко сів на коня і поїхав до юрти молодої інтелігенції на третій скотарській бригаді, щоб сільський лікар Сяо Пен дав йому укол з вакциною проти сказу, обробив і забинтував рану, при цьому Чень попросив його в жодному разі не розповідати іншим про те, що вовк покусав людину. В обмін на це Чень обіцяв пробачити йому втрату своєї книжки «Червона зоря над Китаєм», ^[156] більше того, навіть пообіцяв позичити йому ще «Біографію Наполеона» та «Батька Горіо», тож Сяо Пен вимушений був погодитись, хоча з бурчанням сказав: — Щоразу, коли я їду до Комітету пасовища, Відділ охорони здоров’я дає мені тільки три-чотири ампули з вакциною проти сказу, дві я вже використав, коли робітників покусали собаки скотарів, тож тепер доведеться в таку спеку знову їхати до Комітету. Однак Чень почав умовляти його, причому він навіть не пам’ятав, що він казав, оскільки голова в нього була забита тим, як уберегти Вовчика. Отже, Вовчик нарешті вкусив людину, а степові правила в цьому випадку найвищою мірою суворі — якщо собака вкусить вівцю, її відразу ж уб’ють, а якщо вкусить людину, тим більше має вмерти просто на місці, тож Вовчику, який укусив людину, не буде жодних послаблень. Утримувати вовка — вже само по собі великий непослух, а якщо він тепер ще й свої зуби пускатиме в хід, то прийшов йому кінець. Чень Чжень сів на коня й, забувши всі хвилювання про рану, всю дорогу ляскав себе по голові, бажаючи, щоб у мозку виділилось трохи більше сірої речовини й він вигадав спосіб уберегти Вовчика. Коли він повернувся додому, то застав Яна Ке й Ґао Цзяньчжуна за суперечкою про те, що зробити з цим вовком, який почав кусати людей. Ґао Цзяньчжун голосно казав: — Ну й Вовчик! Якщо він навіть Ченя наважився вкусити, то хто ж тепер зможе уникнути його зубів? Потрібно його вбити! Раптом він знову почне кусати людей, що ми тоді будемо робити? А коли ми переїдемо на осіннє пасовище, то між загонами буде відстань у п’ятдесят-сімдесят лі, тоді й уколу не зробиш, а вовчий сказ ще страшніший, ніж собачий, тож якщо людина заразиться через його зуби — це може коштувати їй життя! Ян Ке стиха сказав: — Я боюся, що Комітет більше не дасть нам із Ченем вакцини проти сказу. Її взагалі мало й використовується вона, щоб попередити сказ від випадкових укусів вовків чи собак, хто ж нею буде забезпечувати людей, які утримують вовка? Я пропоную… На мою думку, краще швидше відпустити його, адже якщо не зробити цього зараз, то з бригади пришлють людину, яка його вб’є. — Цей вовк укусив людину, а ти хочеш його випустити! — здивувався Ґао Цзяньчжун. — Видно, ти ще хитріший за пана Дунґо! ^[157] Тут не все так просто! У цей момент у Ченя раптом усе проясніло в голові. Стиснувши зуби, він сказав: — Я вже все продумав, його не можна ані вбити, ані відпустити. Якщо вбити Вовчика, то вийде, що я даром терпів його укуси і дарма витратив стільки своїх сил за ці дні. А якщо відпустити його, він, можливо, не виживе на волі й це буде те саме, що й убити його. Адже навіть якщо Вовчик зможе безпечно повернутись до вовчої зграї, її вожаки можуть прийняти його за чужака або за «вовчого шпигуна», хіба ж він тоді залишиться живим? — Що ж тоді нам робити? — запитав Ян Ке із темним, як хмара, обличчям. — Єдиним виходом зараз, — сказав Чень, — є зробити Вовчику операцію на зубах — відкусити лещатами гострі кінчики на його іклах. Адже найбільшої шкоди завдає їхня гострота. Якщо ж позбавити вовчі зуби їхньої гостроти, то «тупим ножем» кусати людину — крові не побачиш і уколи не потрібно буде робити… Ми ж надалі будемо годувати вовка різаним на шматочки м’ясом. Ян Ке, похитавши головою, сказав: — Це, звичайно ж, дієвий спосіб, однак він дорівнює тому, щоб убити Вовчика. Як же зможе жити в степу вовк, позбавлений своїх гострих зубів? — Однак іншого виходу в мене немає, — сказав, похиливши голову, Чень. — У будь-якому разі я не вважаю, що потрібно кидати все на півдорозі, тільки через те, що мене один раз укусив вовк. Крім того, може гострі кінчики на його зубах згодом знову відростуть? Тож усе-таки позбавимо його жала. Ґао Цзяньжун уїдливо зауважив: — Наважишся з пащі тигра виривати зуби? Цей вовк неодмінно ще раз тебе вкусить! Наступного дня вранці, перш ніж виганяти отару, Чень Чжень і Ян Ке разом узялись робити Вовчику «операцію». Вони спочатку нагодували його, щоб він був у доброзичливому настрої, а потім Ян Ке узяв голову Вовчика обома руками за потилицю й двома великими пальцями розкрив його пащу ближче до щік. Вовчик зовсім не противився цьому, адже він давно звик до витівок цих двох хлопців і вважав їх звичайною справою, навіть ставився до них, як до чудової розваги. Хлопці ретельно обстежили пащу Вовчика, повернувши її навпроти сонця: таким чином зуби Вовчика просвічувались наскрізь і можна було побачити порожнину всередині. На щастя, порожнина з нервом у вовчому зубі доходила лише до його половини, тож якщо «відкусити» гострі кінчики, можна не зруйнувати внутрішніх тканин зуба, і тоді Вовчик не відчує болю. Таким чином можна вберегти Вовчикові ікла, і, можливо, невдовзі він знову зможе відчути на язиці гострі кінчики своїх зубів. Чень спочатку дав Вовчику понюхати лещата і навіть погратись із ними. А коли Вовчик утратив пильність щодо них, Ян Ке розкрив його пащу, а Чень Чжень обережно, але й якомога швидше, відкусив гострі кінчики на чотирьох його іклах. Вийшло відтяти приблизно одну четверту кожного зуба — ніби перекусити лещатами кінець гвинтика. Хлопці спочатку думали, що «відкусити ікла вовкові» — це те саме, що й «виривати зуби з пащі тигра», ^[158] тому приготувались навіть зв’язати Вовчика, якщо той почне вириватись, і робити йому «операцію» насильно. Однак їм вдалося провести цю «операцію» менше, ніж за хвилину, й зовсім не поранивши малого. Той тільки облизав свої згрубілі ікла, однак не відчув якогось збитку для себе в цьому. Хлопці помалу відпустили Вовчика й хотіли у винагороду дати йому щось смачненьке, однак побоялись, що при кусанні рани болітимуть, тож вимушені були відмовитись від цієї ідеї. Чень і Ян зітхнули з полегшенням: тепер можна було не боятись, що вовк покусає людей. Однак самі вони ходили кілька днів, мов розчавлені. Ян Ке казав: — Позбавити вовка гострих ікол — це ще жорстокіше, ніж позбавити чоловіка дітородного органа. Чень також дещо розгублено питав себе: — Чому це мені здається, що ми все далі й далі віддаляємося від наших початкових намірів у вихованні вовка? Хлопці також дуже шкодували, що довелось віддати Сяо Пену три гарні книжки. З усіх молодих інтелігентів, яких приїхало на пасовище більше ста, тільки Чень і Ян привезли із собою кілька валіз класичних творів «феодалізму, капіталізму та ревізіонізму». Найбільш божевільні політичні потрясіння минули для них два роки тому, а сіре й одноманітне скотарське життя змусило молодих інтелігентів, мов голодних і спраглих, почати потайки читати заборонені книжки. Тому варто було тільки позичити комусь книжку, як уже можна було й не сподіватись отримати її назад. Однак Чень Чжень вимушений був позичати… Якби хтось із трьох керівників дізнався, що Вовчик укусив людину, Бао Шуньґуй відразу б убив малого. Однак класичні твори виявились дуже корисними, і дійсно дуже довгий час ніхто на бригаді не знав, що Вовчик укусив Ченя. 28

⇐ Предыдущая 21 22 23 24 252627 28 29 30 Следующая ⇒