Annotation 27 страница

У нашій крові, особливо в крові наших королів та аристократів, приховано дух кочовиків. Без сумніву, він становить більшу частину темпераменту, що передається нащадкам. Складовою цієї ж частини темпераменту є й постійне прагнення до розширення своїх територій, яке змушує кожну країну, щойно в неї з’явиться така можливість, розширювати свої межі й простягати руку за своєю вигодою аж до найдальших куточків світу. Герберт Дж. Веллс. «Нарис історії світу»
Бат і Чжан Цзіюань, змінивши коней чотири рази за два дні й одну ніч, нарешті перегнали за вітром свій табун до гір у північно-західній частині нового пасовища. На верхівках гір гуляв чималий вітер, тож їм можна було не турбуватись, що коні кинуться бігти щодуху проти вітру. Хлопці дуже стомились, їхні ноги задерев’яніли в сідлах, аж вони навіть не могли зійти з коней, тож їм довелось спочатку зробити кілька ковтків повітря, а потім скотитись униз і розвалитись на моріжку та розстібнути комірці, щоб пустити під куртки гірський вітерець і висушити таким чином змоклі від поту жилетки. Вітер у горах дмухав із північного заходу, а на південному сході в центрі улоговини було озеро, табун розбрівся по абсолютно круглому гірському плато. Коні, всі обліплені жовтими комарями, хотіли й бігти проти вітру, щоб розігнати комарів, і хотіли напитись води, тож дуже нервувались і не могли вирішити, що їм робити. Коли табун, уже стомлений, пробіг два-три кола по верхівці схилу, найбільші племінні жеребці видали по декілька протяжних іржань, які означали, що слід полишити вітер, а обрати воду. Табуну нічого більше не залишалось, як побігти до озера з дикими качками. Сотні тисяч кінських копит здійняли з трави комарині зграї, й оскаженілі від голоду нові комарі поспішили за вітром кинутись на мокрих від поту коней та обліпили їх щільним шаром, встромляючи свої гострі носи в найменшу шпарину. Коні від укусів почали брикатись і кусатись та завмирали на місці, ніби вражені дитячим паралічем. Бат і Чжан Цзіюань, побачивши, що табун побіг униз, заснули мертвим сном, навіть не застібаючи комірців. Комарі відразу ж кинулись на їхні відкриті шиї, однак навіть якби в них були не носи, а кувалди, їм усе одно не вдалось би розбудити хлопців. Від початку комариного лиха хлопцям уже сім днів і ночей не вдавалось поспати хоча би трьох годин поспіль. Через комарів коні в табуні стали дикими, хворими і скаженими, вони не слухались крику, не боялись ані батога, ані аркана і, здається, вже не боялись і вовчих зграй. Коли не було вітру, увесь табун починав безладно ганяти вітер, а коли вітер був, тоді коні починали бігти проти вітру. Кілька днів тому табун ледь не перетнув кордон і якби вітер не змінив раптом свого напрямку, їм двом довелось би йти на КПП й просити дозволу перетнути кордон. Одного разу вночі хлопці всі свої сили витратили, щоб загнати табун на своє пасовище, однак тут на них налетіли комарі, в табуні зчинився безлад, коні прорвали оточення й помчали, не розбираючись, де чий рід і де чий вожак. Хлопцям довелось витратити цілий день і цілу ніч, щоб знову зігнати докупи більше десятка великих і малих родів, однак коли вони порахували племінних жеребців, то помітили, що загубили все-таки один невеликий рід приблизно з двадцяти коней. Тоді Бат наказав Чжану Цзіюаню одному стерегти табун, а сам узяв швидкого коня й, витративши ще один день на пошуки, знайшов, нарешті, утікачів у пустелі за вісімдесят кілометрів звідси. Однак лошат у цьому табуні вже не лишилося жодного, адже оскаженілі від комариних укусів вовки загризали коней як могли, щоб поповнити втрату крові. Батові навіть не вдалось знайти ні копит, ні грив цих лошат. Отже, тепер табун, здіймаючи, мов клуби піску, комарині зграї, мчав до озера з дикими качками. Коні, з яких комарі висмоктали ледь не всю кров, і які так спрагли за водою, що вже навіть не пітніли, шубовснули з насолодою в воду. Однак спочатку, перш ніж опустити голови й напитись води, вони скористались водою, щоб відігнати комарів: коли коні наввипередки бігли на глибину, вони помітили, що коли вода вкривала гомілку, гомілка припиняла боліти; коли під воду йшли стегна, демони, які смоктали з них кров, пішли до біса; коли вода ховала живіт, то червоні від випитої крові комарі, які не встигли витягнути з кінських животів своїх носів, захлинулись водою й перетворились знову на комариних лялечок. Табун продовжував бігти у воді вперед і, зрештою, під збовтаною їхніми копитами озерною водою сховались і кінські спини. Озерна вода була приємно-прохолодною, вона вбивала комарів і припиняла свербіння, тож увесь табун радісно іржав і бовтався у воді, а на поверхні озера шаром висівок плавали мертві комарі. Табун нарешті звільнився від ненависних відчуттів, і коні по черзі почали схилятись та пити воду, аж поки напивались так, що не могли зрушити з місця. Потім, скориставшись тим, що тіла їхні вкриті захисним шаром багнюки, коні повернулись на те місце, де вода тільки сягала їхніх животів і, стоячи там, поснули, не видаючи жодного звуку, — навіть форкати їм було ліньки. Коли увесь табун так тихо стояв в озері з похиленими головами, збоку здавалося, ніби тут відбувається жалобний мітинг, де вшановують пам’ять загризених спільно вовками й комарями членів родів. Таким чином, конопаси на вершині гори й табун в озері разом поснули мертвим сном. Невідомо, скільки минуло часу, коли люди й коні майже одночасно прокинулися від голоду, адже вони вже декілька діб нічого не їли. Бат і Чжан Цзіюань поспішили дістатись найближчої юрти, напились там холодного чаю й кислого молока та наїлись м’яса, після чого знову заснули мертвим сном. Табун же від голоду вийшов на берег поскубти траву, однак пекуче сонце дуже швидко висушило захисний шар багнюки на них, він розтріскався, а комарі, побачивши шпарини, повстромляли туди свої носи. Трава біля озера давно вже була обгризена коровами та вівцями, й щоб не померти з голоду й накопичити сил для боротьби з вовками, табуну довелось повертатись на буйно зарослий травою схил — їсти й терпіти люті атаки комарів.
Усі кадровики пасовища були в юрті Біліґа на зборах. Старий сказав: — Хмари на небі не товсті й не тонкі, тож дощу не буде, а вночі нині сильна задуха, тож комарі цими днями атакуватимуть табуни. Однак на бригаді не вистачає людей, щоб поратись біля худоби, нещодавно з однією отарою навіть сталася пригода, тож тепер немає змоги виділити когось на заміну конопасам, щоб ті відпочили. У зв’язку з цим Бао Шуньґуй і Старий Біліґ постановили розподілити кадровиків із Комітету пасовища пасти овець, щоб звільнити чабанів та кадровиків із частковим відривом від виробництва на бригаді, і щоб ті, в свою чергу, замінили молодих конопасів, зокрема й молодих інтелігентів, які працювали конопасами, щоб пережити найбільш важливий етап комариного й вовчого лиха. Чжан Цзіюань, уже вкрай стомлений і ослаблений, втім, мов упертий віл, ніяк не погоджувався полишати «лінію вогню». Він розумів, що якщо здолає нинішнє велике лихо, то тоді зможе вважатись у монгольському степу самостійним кваліфікованим конопасом. Чень Чжень і Ян Ке підтримували його в цьому, адже вони теж сподівались, що в юрті молодих інтелігентів, які виховують вовченя, з'явиться першокласний конопас. Після обіду задуха посилювалась, великий дощ не збирався, На маленький теж не було надії. Степ очікував на дощ, але й боявся дощу, адже великий дощ міг прибити комарів, не даючи їм змоги літати, але після такого дощу комарів плодилось іще більше, тож комах, які смоктали вовчу кров, ставало дедалі більше, а їхні нащадки були ще лютішими й войовничішими. Орхонський степ таким чином перетворився на пекло на землі, однак Чжан Цзіюань затявся зійти в це пекло і разом зі старшими в степу конопасами вирушив на луки. Старий Біліґ узяв із собою Бата й Чжана Цзіюаня й вони погнали табун до пустелі, що була за шістдесят-сімдесят кілометрів від цього місця на південному заході. Там було мало води, а трава росла винятково, тож комариних зграй роїлося значно менше. Звідси до кордону було близько ста лі — своєрідна буферна зона для табуна, тож інші три табуни бригади також були швидко переведені, за вказівками Біліґа, зі своїх попередніх місць перебування до південно-західних пустель. Старий сказав Чжану: — Нинішня південно-західна пустеля раніше була високосортним пасовищем Орхонського степу, тоді там були маленькі річки, було озеро, трава була потужною й поживною, худоба дуже полюбляла її. Корови й вівці могли й не набивати свої животи, як бочки, а все одно обростали лоєм. — Старий подивився на небо й глибоко зітхнув. — Скільки ж тих років минуло, що воно стало таким, як тепер — від річки навіть сухого рівчака не залишилось, усе піском поховало! — Як же так сталося? — спитав Чжан Цзіюань. — Це все коні зіпсували, — сказав Старий, указуючи на табун, — а ще люди з-поза того боку муру… Тоді країна тільки звільнилась, машин майже не було, тож військовим потрібні були коні, внутрішнім районам для посіву та перевезення вантажів теж потрібні були коні, і північно-східним районам для вирубки лісів і перевезення деревини потрібні були коні — усій країні потрібні були коні, а де їх брати? Звичайно ж у монгольському степу! А щоб дати більше коней, та ще й гарних, орхонському господарству довелось, згідно з наказом зверху, віддати своє найкраще пасовище під випас коней. Люди з внутрішніх районів приїжджали сюди обирати коней, випробовувати коней, купувати коней. Через таке сонмище людей і коней пасовище дуже швидко перетворилось на іподром. А сотні років до цього кожен місцевий володар шкодував пускати на це пасовище коней. І от тепер, за декілька років, табунів дійсно збільшилось, однак пасовище це перетворилось на майданчик із жовтого піску. І на сьогодні з цього шматка пустелі залишилася одна користь — комарів мало, тож коли починається комарине лихо, табуни ховаються тут від комарів. Однак Улзій раніше видав наказ про те, щоб ніхто не чіпав цієї пустелі, хіба що дійсно опиниться в нестерпному стані. Він хоче подивитись, скільки знадобиться років, щоб пустеля знову стала пасовищем. Однак цього року лихо велике, коням уже нестерпно, тож він вимушений був погодитись пустити сюди коней. — Батьку, — сказав Чжан Цзіюань. — Нині машин і тракторів випускають усе більше й більше, на війні перейшли на танки й уже не використовують кінноту, тож надалі вже не потрібно буде так багато коней, чи зможе тоді пасовище відновитися за декілька років? Старий похитав головою й сказав: — Однак коли людей і тракторів більше — це ще гірше. До того ж підготовка до війни напружено триває, тому на пасовищі будуть засновувати виробничо-будівельний корпус. ^[165] Це вже вирішено. В Орхон прийдуть багато людей і тракторів. Чжана так налякали ці слова, що він надовго замовк, а його стримуваний у грудях пафос миттю розсіявся на добру половину. Він і подумати не міг, що виробничо-будівельний корпус, про який усі тільки й говорили, з’явиться тут із такою неймовірною швидкістю. Потім Старий ще додав: — Степ завжди найбільше боявся селян, мотик і випалу, а тепер найбільше боїться тракторів. Декілька днів тому Улзій скликав старих скотарів Орхону й вони за колективними підписами написали листа в автономний район з проханням не перетворювати орхонське пасовище на поле, однак хто знає, чи це подіє? Бао Шуньґуй останніми днями радіє до нестями, каже, що залишати порожнім такий великий шмат землі й вирощувати на ньому траву замість злаків — це неприпустиме марнотратство, тож рано чи пізно його слід буде задіяти хоча б під тік абощо… Душу Чжана заполонив крик гіркоти: коли людство дожило до епохи тракторів, глибоке протиріччя між націями, які живуть з трави, і націями, які живуть, викорінюючи траву, нарешті має вирішитись, і південно-східний селянський вітер нарешті дотисне північно-західний скотарський вітер, однак насамкінець величезна піщана буря з північного заходу накриє південний схід… Чотири табуни ввійшли в пустелю Баянґовь надвечір. На декілька десятків лі навколо тут був мокрий пісок, на якому то там, то тут стирчали жмутики сухого очерету, росли якірці й стелера карликова, а також верблюжі колючки. Високі й низькі рослини безладно перемішались і, користуючись сезоном дощів, щосили тяглись у висоту, аж лячно було на них дивитись. Це місце було зовсім не схоже на степ, а більше на якийсь закинутий будівельний майданчик у континентальних регіонах країни. Старий Біліґ сказав: — Степ має тільки одне життя, а гарна трава для худоби росте, коли своїм щільним корінням душить бур’ян. Якщо зруйнувати коріння трави, тоді на цьому місці запанують бур’яни й пісок. Табун поступово просувавсь у глиб пустелі. Якщо коні не пасуться вночі, вони не набирають лою, однак тут справді трави для них майже не було. Проте комарів у цій пустелі дійсно було на диво мало, тож коні принаймні могли відпочити, поки комарі не смоктали їхньої крові. Прискакали також Бао Шуньґуй та Улзій. Старий Біліґ сказав їм: — Доведеться тільки так — залишити коней уночі голодними. Перед самим світанком, коли випаде роса, відженем табуни на моріжок попастися, а коли з’являться комарі, повернемось із табуном назад. Таким чином, хоча й не можна гарантувати, що коні наберуть лою, але принаймні збережуть життя. Бао Шуньґуй зітхнув із полегшенням: — Ви вдвох завжди знайдете вихід із ситуації, тож можна вважати, що коні виживуть. Я останні два дні так переживав, що ледь не захворів. Однак Улзій з усе ще насупленими бровами сказав: — Я тільки боюся, що вовчі зграї давно тут підстерігають табун. До чого люди можуть додуматись, вовки теж додумаються. — Я вже розпорядився видати конопасам більше патронів, — сказав Бао Шуньґуй. — Я саме переживаю, що не можу знайти вовків. Якщо вони прийдуть — тим краще. Чжан Цзіюань, супроводжуючи трьох начальників, виїхав на найвищий піщаний схил, щоб оглянути околиці. Біліґ також із деяким хвилюванням у голосі сказав: — Цього року багато дощів, тож навіть тутешня сухостійка трава виросла такою високою — якраз, щоб вовкам сховатись. Убезпечитись дійсно буде важко. — Слід наказати всім конопасам, щоб вони старанно кричали, ходили й світили ліхтариками, — сказав Бао Шуньґуй. На що Старий зауважив: — Потрібно тільки заспокоїти табун, щоб коні безладно не бігали, тоді племінні жеребці зможуть упоратись із вовками. Слідом за ними приїхали й два легких возики. Конопаси напнули на високому схилі два намети, установили казан, нагріли чаю та зварили баранини з локшею. Уночі на високому піщаному схилі було волого й прохолодно. Більшу частину комарів, які прилетіли сюди за табуном, коні перебили або скалічили своїми хвостами. Оскільки ж нові комарі не прилітали на підмогу, стомлений за останні дні табун нарешті заспокоївся. Уночі монгольські коні, все ще ніби вони військові коні в поході, сторожко тріпочуть вухами, перебуваючи в стані вищої бойової готовності. Табун, мов відбірна польова армія, коли стикається з якимсь лихом, автоматично знижує стандарти харчування й не перебирає та не гидує ніякою їжею, може скубти й жувати навіть гіркий, терпкий, ще й з колючками бур’ян, максимально напихаючи живіт здатними підтримувати життя волокнами гіркої трави. Вартуючи вночі, Чжан Цзіюань помітив, що найбільш лихі племінні жеребці та відібрані конопасами найкращі коні, на подив, змогли наїстися до тугих животів. Першої ночі комарів було мало й вовки не турбували, тож люди й коні могли перепочити. Коли випала роса й прибила комарів, конопаси вчасно вигнали табун на луки. Коні, цінуючи кожну поживну травинку, кинулись, мов вовки, скажено їсти. А коли зійшло сонце й комарині зграї знову розправили свої крила, табун сам повернувся на піщаний схил. Друга ніч минула так само. На третій день Бао Шуньґуй послав людину на легкому возику привезти двох великих баранів. А ближче до вечора конопаси, які потроху відсипались, зібрались навколо казана поїсти м’яса й випити горілки. Увесь люд їв, пив і співав, відчайдушно горлаючи на всю силу — і насолоджуючись горілкою та м’ясом, і заодно відлякуючи вовків. Більше ніж за рік Чжан Цзіюань багато випив, а коли йому запаморочилось у голові від горілки, він почав співати «застільних пісень», при цьому він помітив, що почав тягнути звуки в своїх піснях, трохи схоже на вовче виття. На четвертий день до обіду до них прибув посильний із повідомленням від Комітету пасовища про те, що два кадровики з виробничого корпусу вже прибули на нове пасовище й хотіли б обговорити стан справ із Біліґом та Улзієм, тож двом начальникам довелось повертатись на бригаду. Перед від’їздом Біліґ ще раз застеріг конопасів не припускатись недбальства. Коли двоє авторитетних начальників поїхали, декілька молодих конопасів почали сумувати за своїми дівчатами, й надвечір двоє з них узяли коней і помчали швидко до юрт шукати дівчат, які «чергують» уночі поза юртами. В Орхонському степу вислів «чергувати вночі» має подвійне значення, тож у жодному разі не можна жартома казати дівчині: «будеш чергувати вночі», інакше вона може й справді потім чекати всю ніч. Величезний табун уже обгриз і соковиту, й суху траву так, що залишились самі стебла. Оскільки коні вночі не їли, їм дуже не терпілося, однак племінні жеребці, мов суворі наглядачі в тюрмі, пильнували членів своїх родин, і якщо хтось із них наважувався зробити декілька кроків у бік моріжка, вони завертали його криком. Табун у покарання стояв голодний, а племінним жеребцям доводилось із порожніми животами ще й ходити скрізь дозором. У вовків, які весь цей час терпляче сиділи в засідці віддалік у густій траві, давно вже позападали животи від голоду, а коли вони ще й почули запах м’яса з казана, то витримувати голод їм стало ще складніше. Крім того, вовча зграя на цій піщаній території, де було мало комарів, достатньо вже виплекала свій дух, тож тепер потайки очікувала на вдалий момент для бою. За підрахунками Бата, навколо цієї піщаної місцини засіли вже близько половини всіх вовків Орхонського степу, однак вони не наважувались легковажно починати діяти. Майже всі конопаси тримали на плечах заряджені рушниці, а люті й лихі племінні жеребці усі охороняли свої родини на зовнішньому боці табуна. Декілька великих племінних жеребців, дика енергія яких не знаходила собі виходу, безперервно били копитами й іржали в темряву, де ховались вовчі тіні, — з усього було видно, що їм так і хочеться вчепитися зубами вовкові в хребет і підкинути його до неба, а коли він після того впаде на землю, розтрощити своїми потужними копитами його голову. Однак є великий недолік у тому, щоб пасти табун у відкритому степу — це відсутність собак. Степовики так і не навчили своїх домашніх охоронців, які доглядають родини й турбуються за них, бути «сторожовими солдатами» табунів. Після вечері Бат узяв із собою Чжана Цзіюаня й вони пішли спеціально шукати вовчі сліди в трав’яних заростях на віддалі від табуна. Вони оглядали місцевість, обходячи місцину по колу й постійно розширюючи його діаметр, однак зробивши чимало таких кіл, вони все одно не знайшли свіжих слідів вовчих лап. У Бата на душі було дуже неспокійно, адже ще декілька днів тому, коли він ходив далі оглядати місцевість, він бачив одну-дві вовчих тіні, однак нині, коли люди й коні трохи розслабились, вовки чомусь зникли. Проте він знав, що зазвичай перед генеральною атакою вовки з власної волі відступають від майбутнього об’єкту атаки, навмисне заплутуючи своїм відступом і людей, і худобу. Чжан Цзіюань також відчував якесь невисловлене хвилювання з приводу такого спокою на пасовищі. Хлопці обидва одночасно подумали про погоду й підняли погляди до неба — на північно-західному його боці зірок було вже не видно, там зібралися щільні хмари, які звідти наближались до їхньої піщаної місцини, тож хлопці поспішили розвернути голови коней і помчати до табору. Бат помітив, що в інших трьох табунах поменшало по одному конопасу, тож почав розпитувати, в чому справа. Йому сказали, що хтось із них поїхав до Комітету пасовища по батарейки, а хтось повернувся на бригаду через хворобу. Бат розсердився: — Я знаю, куди вони насправді поїхали! Тож якщо сьогодні вночі станеться пригода, усі, хто знайшов собі «відрядження», будуть суворо покарані Комітетом пасовища, — після чого додав іще розпорядження конопасам, — сьогодні вночі ніхто не повинен спати, усі беремо своїх найкращих коней і чергуємо всю ніч, табун потрібно оточити кільцем і не дати йому змоги помчати вниз на моріжок, адже сьогодні вночі вовки точно прийдуть. Конопаси поспішили замінити старі батарейки в своїх ліхтариках на нові, зарядити рушниці, вдягти дощовики й побігли до табуна змінити коней і приготувались таким чином прийняти бій. У першій половині ночі над маленьким шматочком пустелі залунали крики й збільшилась кількість стовпів світла від ліхтариків. Хвацькі конопаси й племінні жеребці мертвою хваткою оточили табун, а дорослі коні ніби почули вовчий дух, і всі вишикувались у зовнішнє коло, утворивши таким чином ніби декілька захисних стін із плоті й крові й поступившись безпечним місцем усередині кола кобилам і лошатам. Лошата при цьому ховались за матерів і ні на крок від них не відступали. Чжану Цзіюаню здавалося, що він чує, як б’ються сотні тисяч сердець у табуні, б’ються однаково швидко й шалено з його власним. А в другій половині ночі налетів скажений вітер і з неба раптом пролунав потужний грім, він гуркотів так, що здавалося, ніби в табуні вибухнув пороховий склад. За мить землю струсонуло, табун заіржав від страху, маленькі й великі групи в ньому перемішалися, і близько двох тисяч коней почали безладно штовхатись і бігати в центрі кола. Племінні жеребці тепер усі повернулися головами всередину кола й, мов скажені, піднімались на задні ноги, а передніми копитами намагались розділити тих слабкодухих і наляканих коней, які рвалися назовні. Конопаси, скажено волаючи, люто били батогами по конях, допомагаючи племінними жеребцям утримувати останню лінію оборони. Однак із неба невдовзі посипалась ціла низка перекотів потужного грому, з’явилась блискавка, ніби нерв, стягнутий різким спазмом, і затремтіла над табуном. Табун, мов це кільцева дамба високо в горах тріснула в кількох місцях під час землетрусу, ураз перескочив захисну лінію з племінних жеребців і конопасів і, ніби втративши глузд, як скажений, кудись помчав. Сильний гуркіт грому заглушив крики людей і коней та постріли з рушниць, а потужне світло блискавки увібрало в себе світло ліхтариків. Однак під час короткого спалаху світла в темряві можна було чітко побачити фігури сріблясто-сірих вовків, які з усіх боків мчали на табун. Усі конопаси побіліли від страху, а Чжан Цзіюань вигукнув: — Вовки йдуть! Вовки йдуть! — голос його при цьому сильно змінився. Він ніколи раніше не бачив такої потужної спільної атаки вовчих зграй, сили якій додавав ще й гнів Тенґера, вкладений у грім і блискавку. Зграя була схожа на священне військо, яке отримало небесний наказ Тенґера й вийшло на справедливу війну, щоб відстояти правду Неба й помститися за степ, безжально розправитись із табуном, скарати до останнього головних злодіїв, які руйнують степ, — монгольських коней. Табун, щойно настрашений блискавкою, тепер ще й опинився в кільці атаки осатанілих вовків, тож колективний дух його на певний час був розбитий, і коні вдалися до своєї останньої здібності — рятуватися втечею. Військо зазнає поразки — ніби гори падають, а налякані коні ще гірші за таке військо. Вовки, прикриваючись темрявою, громом і блискавкою, мов летючі стріли, проникли прямо в центр табуна, захопивши його, після чого вже з центру розвернулись і кинулись на табун по всіх напрямках, розпорошивши його й повністю дезорганізувавши. Вовкам було вигідно розбити маленькі групи коней поодинці. Найпершою ціллю атаки вовків були лошата, адже вони ніколи раніше не чули такого потужного, мов вибух бомби, грому, тому відразу ж просто остовпіли від жаху. Вовки, кожний одним укусом, швидко по одному загризали їх. Лише за декілька коротких хвилин більше десятка лошат були повалені на пісок. Тільки найбільш сміливі, винахідливі й пильні лошата бігали щодуху, щільно притиснувшись до своїх мам; а ті, хто не знаходив мам, шукали своїх лютих тат і не відставали від племінних жеребців, ухиляючись таким чином від вовчої атаки. Чжан Цзіюань у паніці поспішив на пошуки своєї улюбленої Білосніжки, адже він боявся, що в темряві біле лоша відразу ж кинеться в вічі, тому перебуває в найбільш невигідному становищі. У світлі нової блискавиці він побачив, як два великих племінних жеребці якраз нападають на трьох великих вовків поряд із білим лошам, при цьому вигляд у жеребців був надзвичайно лютий — вони кусались і били копитами. Біле ж лоша не відступало від жеребців ані на крок, навіть також наважувалося хвицятись у бік вовків. Вовкам важлива швидкість, тож побачивши, що тут їм не досягти швидкого успіху, вони поспішили зникнути в темряві й побігли шукати більш дурних лошат. Племінні жеребці почали щосили прикликати кобил, адже в табуні, крім племінних жеребців, тільки ще чадолюбні кобили найбільш спокійні й найбільш сміливі, тож, почувши заклики своїх чоловіків, кобили, брикаючись на всі боки, щоб уберегти своїх лошат, побігли до племінних жеребців. Таким чином, найбільш відважні племінні жеребці та найбільш сміливі кобили з лошатами швидко закріпилися на позиції, де їх уперше спільно атакували вовча зграя і грім, а також зібрали там свої роди. Однак більша частина табуна на цей момент розбіглася. Кожний воїн-вовк був, ніби один бойовий снаряд, який, упавши в озеро, викликає одну за одною хвилі жаху. Голодні вовки, яким дуже довго довелося стримувати свою жагу до вбивства, уже абсолютно не зважали на конопасів — адже світити на них ліхтариком у світлі блискавки тим не було сенсу, кидати на них аркан у темряві — теж, адже не було жодної гарантії, що вони влучать у голову; кричати й навіть стріляти — теж дарма, адже гуркіт грому поглинав усі звуки. Конопаси, отже, були повністю «обеззброєні» й позбавлені можливості охороняти своє майно, а ще через півгодини вони вже майже втрачали навіть зв'язок між собою. Бат розхвилювався й почав ліхтариком подавати сигнали іншим конопасам, а також несамовито кричав: — Облиште південно-східний напрямок, збираємось усі й наздоганяємо коней у північно-західному напрямку! Потрібно перешкодити табуну перетнути кордон! Конопаси все швидко зрозуміли, розвернулись і помчали в північно-західному напрямку. Після грому й блискавки з неба великими краплями почав Падати дощ. Табун уже домчав до лук, що були по периметру пустельного місця, однак прибиті краплями дощу комарі в цей час не могли доєднатись до кривавого бенкету. Гуркіт грому поступово віддалявся, а блискавки на обрії з'являлись дедалі рідше. Після одного з поривів вітру Бат навіть побачив зірки на небі. Він прокричав до Чжана Цзіюаня й кількох конопасів, які були неподалік: — Швидше зупиняємо вожака, якнайшвидше! Зараз з'являться комарі! Конопаси поспішили підстьобнути своїх скаунів і помчали ще швидше. Успіх на початку бою посилив властиві вовчим зграям дикість і апетит. Коли зграя ухопить якусь можливість, вона буде намагатись витиснути з неї все до останньої краплини, щоб здобути максимальний результат. Цього разу зграя не тільки перебила тих лошат, які бігали повільно й загубили своїх матерів, але й дво- чи трирічних молодих коней, які розгубились від страху. Тепер зграя почала змінювати тактику — індивідуальні напади змінилися спільними атаками двох-трьох вовків. Лошата падали одне за одним з перегризеними артеріями на шиї, з їхніх ран текла кров, яка так лякала інших коней у табуні, і ті починали розбігатись на всі боки, незважаючи ні на що. Саме в цей важливий момент з боку бригади раптом примчали три коні, перед якими хиталися три стовпи світла — це ті конопаси, які поїхали в «коротке відрядження», щоб «чергувати вночі», на півдорозі помітили, що погода раптом змінилась, тому швидко розвернулись і помчали назад до табуна найближчою дорогою, якраз вчасно прибувши, щоб зупинити безконтрольний табун. Коні, побачивши людей і світло ліхтариків, уповільнили свій біг, і тут саме їх наздогнали Бат та інші конопаси, підскочивши до табуна збоку і ззаду. Таким чином, конопасам вдалося зупинити табун і розвернути його. Грім уже віддалився, а блискавка зникла, тому крики конопасів і стовпи світла від їхніх ліхтариків почали знову діяти як відлякуючий засіб та скликати нажаханих і розпорошених коней; племінні жеребці, витягнувши шиї, також почали скликати свої родини довгим іржанням. Табун швидко рухався на південь, і по дорозі до нього приєднувались один за одним, почувши голоси й побачивши світло, «коні-дезертири» та «генерали-невдахи». А три-чотири десятки величезних і лютих племінних жеребців самі вишикувались у лінію перед табуном і, мов чорти чи злі духи, кинулись в атаку на вовчу зграю. Зграя миттю розвернулась і відступила, зникнувши, мов вітер, у південно-східному напрямку. Усі слабкі, малі й поранені коні, які збігалися звідусіль, кидались усередину табуна, мов на шию своєму рятівникові; чимало племінних жеребців також повертались із членами своїх родин, проте вже не в повному складі. Табун накрила хвиля іржання, яким батьки вітали своїх дітей, а діти — батьків. Дорогою він знову починав поступово набувати своєї попередньої форми — ставати сукупністю родин. Зграя, що була змушена тимчасово відступити, діяла дуже організовано, вовки не поспішали поїдати вже повалених жертв, а, скориставшись моментом, поки конопаси й племінні жеребці наводили лад у табуні, розділились і побігли в південно-східному напрямку навздогін коням, які відбилися від табуна. Бат і ще декілька досвідчених конопасів помчали наперед до табуна й перерахували племінних жеребців — виявилося, що третина з них ще не повернулись зі своїми родинами. Тоді Бат повернувся у хвіст табуна, й наказав чотирьом конопасам, розділившись на дві групи, розтягти ареал пошуку із заходу на схід, а решта конопасів повинні були робити все можливе, щоб зібрати табун і швидко погнати його вперед. Чжану Цзіюаню Бат наказав спочатку їхати на південний схід відганяти вовків. Зграя, що відступала з північного заходу, швидко наздогнала тих вовків, які саме із запалом продовжували вбивство на південно-східному напрямку. Деякі родини коней уже втратили всіх до одного лошат, тож вовки об’єднаними силами тепер почали оточувати і вбивати старих, слабких, хворих чи скалічених великих коней. І хоча крики людей та іржання коней наближались із північно-західної сторони, однак вовки, як і раніше, були захоплені вбивством і зовсім не поспішали їсти. Чжан Цзіюань зрозумів, що один ніяк не розжене вовчу зграю, тож вимушений був повернутись до своїх «основних сил», щоб допомогти збирати докупи табун. Степові вовки, добре обізнані з погодою в степу й військовими можливостями, схоже, вирішили зачекати на більш сприятливий для себе момент. Коли конопаси з табуном були вже на відстані трьох-чотирьох лі від піщаної висоти, з вологих моріжків раптом здійнялися рої комарів, ніби густий дим після вибуху на нафтосховищі, і щільно оточили табун. Найбільш шалена за час цьогорічного комариного лиха партія комарів зібрала всі свої сили й тисячі отруйних голок устромились у кінські тіла. Табун, який ще не заспокоївся після вибухів грому й нападу вовків, тепер знову почав стрибати, мов скажений, від комариних укусів. У цей момент найбільш лиха й тяжка кара спостигла духів-охоронців табуна — племінних жеребців. Вони мають міцну статуру й тонку шерсть, натягнуті шкіру й м’язи, але за багато днів змітання комарів хвостами з власних тіл, їхні хвости склеїлись у повстяну палицю і тепер їхня здатність обмітати комарів майже звелася нанівець. Саме навколо племінних жеребців комарі зосередили свої жала; вони спеціально кусали їх за повіки і за яєчка — найбільш вразливі місця для племінних жеребців. Від цього лихі жеребці спалахували гнівом, втрачали розум і почуття відповідальності. Ще й вітер у цю мить, як назло, почав слабшати, й уже був нездатен розвіяти комарину зграю, однак указував табунові напрямок, у якому можна бігти проти вітру або ж за вітром. Тож напівзасліплені й напівоскаженілі від гніву на комарів племінні жеребці покинули своїх дружин і дітей і шалено помчали проти вітру. Конопаси ж, виїжджаючи з піщаного пагорбка, де не було комарів, забули взяти з собою протимоскітні капелюхи, тож тепер їхні голови, обличчя, шиї й руки обсіли лихі комарі. Повіки в конопасів набухли, а очі перетворились на маленькі лінії, обличчя «посправнішали», ніби від опіку, а губи потовстішали, пальці ж на руках так погрубшали, що їм важко було втримувати аркан. Скакуни конопасів також були вже некерованими — вони то скажено хвицялися, то раптом зупинялись, нахиляли голову й витягували коліна, щоб почухати їх, то зривалися бігти проти вітру, а то могли навіть, незважаючи на вершника на спині, надумати просто тут покачатися по землі, щоб трохи припинити свербіння й біль. Люди й коні вже майже втратили свою боєздатність, опинившись у безмежному морі комарів. Табун, забувши про все на світі, помчав проти вітру, так наляканий, що повністю втратив контроль. Решта розпорошених коней на всіх напрямках також розвернулись на північний захід і скажено помчали туди. Комарина зграя шалено кусалась, табун шалено мчав, а вовки шалено вбивали. Стільки лих відразу — грім, вітер, комарі й вовки — звалилися на табун коней з Орхонського степу! Чжан Цзіюань ще раз на власному досвіді відчув усі труднощі життя степовиків. Він подумав, що будь-яка селянська нація навряд чи витримала б життя в таких скрутних умовах. Від укусів він сам уже ледь не божеволів, скаженів і втрачав силу, йому дійсно хотілося розвернути коня й утекти на піщаний пагорбок. Однак монгольські конопаси всі як один були схожі на безстрашних кіннотників Чингісхана — жоден з них не тікав з поля бою, а навпаки, сміливо кидався в атаку на поле бою, над яким стріли літали, мов сарана. Уперед! Уперед! Уперед! Однак іти в атаку вночі — це табу для кінноти, адже це все одно, що сліпі люди сіли б на сліпих коней! За таких умов кінь запросто може потрапити в заячу, щурячу чи байбачу нору, тоді він скине вершника, і той або скалічиться, або розіб’ється, або буде розчавлений кінськими копитами. Обличчя в Бата аж почорніло, він щодуху шмагав свого коня батогом по животу, що той ледь не летів, а також лупцював його по голові, щоб він забув про комарів. Чжан Цзіюань був захоплений цією скаженою битвою степових воїнів, яка велась не на життя, а на смерть, тому зібрав усю свою мужність і пішов в атаку, наражаючись на смертельну небезпеку. Наздоганяючи коней, Бат кричав: — Женіть табун на захід! Там також є піщана ділянка, слід тиснути на них у тому напрямку! Тисніть на них! У жодному разі не можна допустити, щоб табун побіг до прикордонного шосе! Конопаси видавали у відповідь тільки безмежно сміливе «Хе! Хе! Хе! » Раптом Чжан Цзіюань почув жалібний крик — це кінь під одним з конопасів спіткнувся і вершник вилетів із сідла та гепнувся об землю. Однак ніхто не кинувся йому на допомогу, конопаси продовжували свою скажену атаку, анітрохи не зменшуючи швидкості. Однак, як же могли коні з вершниками наздогнати нічим не обтяжених коней з табуна, ще й наляканих лютими комарями та голодними вовками? Тому конопаси ніяк не могли повернути табун на захід. Остання надія зникла, однак Бат та інші продовжували гонитву з криками, не бажаючи змиритись… Раптом з-поза віддаленого гірського схилу з’явилося багато стовпів світла. Бат закричав: — З бригади надіслали нам людей на допомогу! Конопаси заволали у відповідь й увімкнули свої ліхтарики, світлом указуючи напрямок руху табуна. Загін, який вискочив з-поза схилу, розтягнувся в горизонтальну лінію, люди там також скажено волали, водили ліхтариками й, мов турнікет, перекрили шлях коням. Табун ще раз був зібраний докупи і його розвернули в зворотному напрямку. Люди навмисне зігнали коней щільно, щоб вони бігли круп до крупа й торкаючись животами могли розтирати на смерть комарів. Старий Біліґ був схожий на вождя племені, який вів війська на підмогу і прибув саме вчасно — у потрібний момент і в потрібне місце, а військо, що йшло на допомогу, було схоже на відбірні сили вовків, які особисто вів за собою старий ватажок, щоб раптом влитись у вовчу зграю. Однак справжня вовча зграя тепер була налякана новими криками й стовпами світла і, здавалося, розрізнила голос Старого Біліґа, тож її ватажок швидко зупинив своє військо, розвернув його й очолив відступ. Цього разу їхня мета була очевидна — першими добігти до місця першого бою, пошвидше наїстися, після чого втекти в гори. Біліґ, Бао Шуньґуй та Улзій привели з собою більше десятка людей — чабанів, чередників та молодих інтелігентів. Разом із конопасами вони зібрали табун і швидко погнали його до піщаної місцини, а також доручили двом скотарям допомогти конопасові, який упав з коня. Чень Чжень підбіг до Чжана Цзіюаня розпитати про те, що сталося вночі, а також повідомив йому, що Старий Біліґ та Улзій зрозуміли, що з табуном має трапитись пригода, тому ще до зміни погоди організували підмогу й поїхали сюди навпростець. Чжан Цзіюань на одному подиху сказав: — Ну й небезпечно це! Якби не ви, ми втратили б коней з усієї бригади! Коли вони досягли піщаного пагорбка, небо почало розвиднюватись. Коні, які відбились, були знайдені й повернуті до табуна, однак видно було, що табун у цілому поніс тяжкі втрати. Після ретельного перерахунку виявилося, що старих, слабких, хворих і скалічених коней загризли п’ятеро-четверо, дворічних лошат загинуло дванадцятеро-тринадцятеро, найбільші ж втрати припали на старших лошат — їх не дорахувались п’ятдесят-шістдесят, тож загалом табун утратив більше сімдесяти коней. Цього разу вбивцями спільно були грім, блискавка, вітер та комарі, однак безпосередньо позбавляли коней життя, як і завжди, вовки! Бао Шуньґуй верхи на коні об’їхав усіяний кінськими трупами моріжок біля піщаного пагорбка і, не стримуючи гніву, заявив: — Я давно вам казав, що найважливіша справа на пасовищі — це винищити вовків, однак ви мене не підтримували. Тепер бачите? Це — вам покарання. Надалі, якщо хтось іще наважиться захищати вовків, я того звільню з посади й відправлю на перевиховання, а ще змушу його компенсувати збитки. Старий Біліґ, тримаючи одну свою долоню в іншій, сумно дивився на блакитне небо і його губи злегка тремтіли. Чень Чжень і Чжан Цзіюань здогадувались, що говорить Старий. Чень Чжень стиха сказав Чжану: — Керувати степом надзвичайно складно, а ті, хто за це береться, зрештою, стають цапом-відбувайлом… Чжан Цзіюань швидко підійшов до Бао Шуньґуя й сказав: — Коли трапляється таке велике природне лихо, у людей бракує сил йому протистояти. Я вважаю, що ми зазнали ще незначних збитків, адже на решті прикордонних колективних пасовищ збитки, можливо, ще більші. Ми ж цього разу зберегли для табуна бригади племінних жеребців, великих коней, кобил і більшу частину лошат. Усі наші конопаси сумлінно робили все можливе, щоб зарадити лиху, і хоча серед нас є поранені, однак немає таких, хто втекли, хіба це просто? Це ще добре, що Старий Біліґ і Улзій так вправно розпорядились, і якби вони не пригнали табун на цю піщану місцину п’ять днів тому, від нього давно б уже нічого не лишилось… Лхамжав також зауважив: — Справді, якби не Біліґ та Улзій, табун би вже був по той бік прикордонних стовпів, по той бік кордону. Коли велике лихо минеться, я думаю, у нас коней майже не залишиться, тоді нас, конопасів, посадять у в’язницю, але й ти вже не будеш головою. Бат додав: — Ми щороку втрачаємо більшу половину лошат, але зараз збитки ще не сягнули такої кількості. Якщо надалі ми, конопаси, будемо більш обережними, то при підрахунках наприкінці року може виявитись, що наші збитки не набагато більші, ніж зазвичай. Однак Бао Шуньґуй все одно гримнув: — Що б ви не казали, однак дивіться, як багато коней тут були загризені вовками! Хіба комарі, навіть ще лихіші, можуть загризти коня до смерті? А якби ми ще раніше винищили вовків, то хіба могла б статися така велика пригода? Голова виробничо-будівельного корпусу останніми днями перебуває на пасовищі, якщо вони побачать, що загинуло так багато коней, вони неодмінно позбавлять мене посади. Вовчі зграї вже занадто озвіріли, тож надалі потрібно прискорити їхнє винищення, адже якщо не перебити їх усіх дощенту, ані люди, ані худоба ніколи не залишаться в спокої! Незабаром на пасовищі з’явиться справжнє військо будівельного корпусу, тож якщо ви не будете вбивати вовків, я організую на це нові сили! Тим більше що у виробничо-будівельного корпусу є вантажівки, джипи й кулемети. Скотарі розподілились на групи й пішли прибирати кінські трупи, обличчя в них були похмурі й заклопотані. Декілька конопасів, керуючи двома легкими возиками, зібрали на них мертвих коней, а чабани потім відвезли їх на бригаду, щоб розподілити між усіма. А ті кінські трупи, що вовки їх пошматували, так і залишились на піску. Степові вовки під час комариного лиха в голодний літній сезон все-таки можуть вихопити в людини із зубів шматок м’яса, щоб протриматись до завершення складних часів. Коли лошата, які залишилися живі, побачили мертвих лошат, у них затремтіли ноги. Кривавий урок змусить їх наступного разу під час лиха бути ще більш сторожкими, сміливими й спокійними. Однак у Ченя раптом здригнулося серце, й він перепитав себе: «Наступного разу? А буде ще наступний раз? » 30

⇐ Предыдущая 23 24 25 26 272829 30 31 32 Следующая ⇒