Annotation 22 страница

Цінь Муґун… знищив 12 володінь жунів, захопив величезну територію в тисячі лі й став гегемоном племен західних жунів. Після падіння Західної Чжоу на його власних землях розселились племена жунді… Культура західної Чжоу тут була знищена варварськими звичаями жунів і ді, а також культурою Шан. Цінь прийняло окремі відсталі устрої (включаючи звичай престолонаслідування молодшим братом після смерті старшого)^[145] й шанську культуру, і хоча Цінь було на той час уже великою державою на західних землях, правителі китайських князівств вважали його державою племен жунді, і не погоджувались на участь Цінь у союзах князівств. Фань Веньлань. «Коротка історія Китаю». Розділ І
Літні ночі на монгольській високогірній рівнині миттю стають такими холодними, ніби настає середина осені. Вже незабаром у наступ підуть жахливі степові комарі, тож нинішні ночі — останні спокійні. Обстрижені щойно наголо вівці збиваються в щільну купу й лягають, довго ремигаючи, тож повсюдно чується рипіння зубів, що перетирають траву. Ерлан і Хуанхуан час від часу піднімають голови й задирають угору носи, сторожко нюхаючи повітря, або ведуть за собою Еле та трьох цуценят, повільно обходячи дозором північно-західний бік загону. Чень Чжень із ліхтариком у руках витягнув шматок повсті розміром з ковдру для однієї людини і пішов на північно-східний бік загону, знайшов там собі рівне містечко, розстелив повсть, накинув на плечі старий тонкий шкіряний плащ і сів, підібгавши ноги, не наважуючись лягти. Після того, як вони прибули на нове пасовище, він серйозно недосипав, адже потрібно було пасти отари, сторожувати їх уночі, стригти овець, доглядати Вовчика, читати книжки й конспектувати їх, тож день тривав для нього довго, а ніч минала коротко. Якби він тепер ліг, то відразу заснув би мертвим сном, і як би не гавкали після цього собаки, вони б його не розбудили. Насправді він мав би скористатися цими тихими ночами до пришестя комарів і гарно поспати, однак він, як і раніше, не міг допустити недбальства, адже степові вовки були великі майстри користатися «випадком». Після того, як невелика зграя вовків нишком загризла хвору корову на будівельному майданчику, у хлопців напнулися нерви. Той випадок для скотарів став сигналом про те, що вовки переключились із дзеренів, байбаків і ховрахів на домашню худобу. Маленькі дзеренята вже бігали, мов літали, байбаки також стали більш спритними й пильними, до того ж зголоднілі зграї вже не могли втамувати свій голод самими тільки гризунами, тому почали нападати на свійську худобу. На цьому новому пасовищі люди й худоба ще остаточно не оселилися, тому Старий Біліґ кілька разів скликав виробничі збори, неодноразово попереджаючи скотарів і молодих інтелігентів, щоб не припускалися недбальства й були, як вовки — під час сну, хоч очі й закриті, але вуха насторочені. В Орхонському степу починався новий раунд боротьби між людьми й вовками. Чень Чжень щодня чисто підмітав територію Вовчика, прибираючи його послід і всі мітки, навіть присипаючи територію тонким шаром піску. Це робилося не лише заради гігієни території, щоб гарантувати здоров’я малому, але й, найважливіше, з остраху на те, що запах може виказати місце перебування Вовчика. Чень Чжень останнім часом обмірковував кожну деталь подій, що відбулися після того, як він приніс вовченят із лігва, аж у нього починала боліти голова. Йому здавалося, що кожна ланка в ланцюгу тих подій мала якусь ваду, яка могла бути помічена вовчицею. Наприклад, на місці старого табору вовчиця могла почути запах сечі Вовчика. Чень щоночі боявся, що вовча зграя з’явиться із раптовою атакою і вчинить криваву розправу над отарою та забере назад Вовчика. Єдине, з чого він радів, це те, що коли вони переїжджали на нове пасовище, то всю довгу дорогу сюди Вовчик був закритий у дерев’яному ящику для коров’ячого кізяка і жодного разу не ступав на землю, тому на дорозі не залишилося жодних його слідів чи запахів. Тож навіть якщо вовчиця й почує залишений на старому місці запах вовченяти, вона не зможе дізнатися, куди малого перемістили. У повітрі, здавалося, вовчого запаху не було, тож уже напівдорослі й справні троє цуценят підбігли до Ченя, він по черзі погладив їх. Хуанхуан та Еле також підбігли до господаря, щоб отримати свою порцію ласки. Тільки Ерлан залишився вірним своєму службовому обов’язку й так само ходив дозором неподалік, на північно-західному боці отари. Він знав вовчі здібності краще за звичайних собак, тож у будь-який час був таким же пильним, як і вовки. Нічний вітерець холоднішав, вівці гуртувалися тісніше, тож розміри отари вже зменшилися на чверть. Цуценята позалазили під драний плащ Ченя. Щойно минула північ і було так темно, що Чень навіть не бачив білих овець поряд. У другій половині ночі вітер стих, однак холод тільки посилився, тож Чень відігнав собак на їхнє робоче місце, сам також підвівся, закутався в шкіряний плащ і, ввімкнувши ліхтарик, обвів світлом двічі отару по колу. Проте щойно він знову сів на повсть, як зі схилу неподалік донісся довгий і пронизливий вовчий вий: «Ау-ау-ау-ау…» Кінцевий звук тягнувся довго-довго, тремтячи й перериваючись на короткі паузи. Тембр вовчих голосів був чистим, сила — повною, вони мали звучність і гостроту, що пробирали до кісток. Ще не встигло завмерти це тремтяче закінчення звуку, як із трьох боків південно-східних гір долинула тиха луна, повільно коливаючись в ущелинах, над улоговиною, луками й озером; до неї втерся ще шелест очеретяного листя, що його ворушив легкий вітерець, і таким чином тихі й моторошні звуки вовчих голосів, очеретяного листя й вітру хвиля за хвилею зливалися в один акорд. Тональність акорду ставала дедалі мінорнішою й відносила думки Ченя до далекого й глухого Сибіру. Він уже давно не чув північної пісні степових вовків глибокої холодної ночі. Він мимоволі затремтів від холоду й щільніше закутався в плащ, однак все одно відчував той холодний звук, що ніби виходив з тріщини в крижині, проникав крізь його плащ, крізь шкіру й м’язи, і, починаючи з тім’я, проходив по хребту аж до куприка. Чень витягнув руку й загріб під плащ Хуанхуана, щоб відчути хоч трохи тепла. Щойно завершилася довга й похмура увертюра, як декілька великих вовків високими голосами затягли свою чоловічу пісню. Цього разу їхнє виття відразу ж викликало бурхливий собачий гавкіт по всіх таборах бригади. Великі й малі собаки Ченя також усі кинулися в північно-західному напрямку, стали поза лінією, що оточувала отару, й уривчасто, але скажено завили. Ерлан зі скаженим риком помчав у напрямку вовчого вию першим, однак невдовзі, боячись, що вовки можуть піти в обхід, він відступив наперед отари, продовжуючи рикати й гавкати. По всьому табору, який довгою змією розтягнувся вздовж гірських схилів улоговини, спалахнули електричні ліхтарики, а більше ста собак усієї бригади гарчали аж цілих півгодини, поки поступово заспокоїлись. Чим темнішою ставала ніч, тим міцнішав холод. Коли припинився собачий гавкіт, у степу знову стало так тихо, що можна було почути шелест очеретяного листя. Невдовзі той самий вовк-заводій знову затягнув свою «пісню», після чого з великих гір на півночі, півдні й заході донеслося ще більше вовчих голосів, вони ніби оточили табір з трьох боків величезною й щільною звуковою стіною. Тепер уже вони задавили собачий гавкіт. Це ще більше збурило собак, які продовжували буянити. У всіх юртах жінки, які були на нічному чергуванні, повмикали ліхтарики й спрямували їхнє світло в напрямку вовків, голосно атукаючи при цьому: «А-ту-у-х… У-ту-у-х… І-ті-і-х…» їхні пронизливі голоси накочувалися хвилями й зливалися в одну, що тиснула на вовчу зграю. Напевне, всі голосисті співаки в степу натренували свої вміння саме під час нічних чергувань, відлякуючи вовків. Усі великі й люті собаки з кожної родини під прикриттям своїх господарів лютували ще сильніше. Їхній гавкіт, виття і рик, загрозливі й викличні голоси перемішувалися в такий ґвалт, що вже неможливо було розрізнити звуків військового барабану. Ситуація виглядала велично й приголомшливо, ніби наближався ще один вирішальний бій, і всі великі, мисливські й люті собаки були готові щомиті кинутися на поле бою. Чень Чжень також, витягнувши шию, горлав, як міг, однак порівняно зі степовими жінками й собаками він видавався собі телям, і його слабкий голос був дуже швидко поглинутий ніччю, заповненою їхніми високими й пронизливими голосами. У степу вже давно не було такої масштабної захисної війни, яку вели голосами й електричним світлом. Юрти на новому пасовищі розташовувалися дуже щільно, через що ця контратака скотарів виглядала більш концентрованою й агресивною, ніж то було на старому місці, й створювала в тихому степу одноманітної ночі напружену атмосферу бойового збудження. Чень Чжень прийшов у захват: він подумав, що якби в степу не було вовків, степовики, напевне, перетворилися б на духовно бляклу й недорікувату націю, а наслідки цього неодмінно відбилися б на Середній рівнині — адже тоді китайцям не довелося б либонь будувати Великий мур, а самі б вони теж давно й остаточно зникли у дрібних хвилях мертвої води внутрішнього застою, коли немає зовнішніх ворогів. Вовче виття дуже швидко було дотиснуте. Тож розташування табору, як його обрали Улзій і Старий Біліґ, очевидно, мало величезну реальну вигоду — табір був укріплений, і вовкам ніяк було атакувати. Чень Чжень раптом почув брязкіт залізного ланцюга й швидко побіг до Вовчика. Малий, який цілісінький день просидів у норі, ховаючись від сонця й людей і підкріплюючи свій дух, цієї миті стрибав на всі боки, ошкіривши зуби й розмахуючи в повітрі лапами, вочевидь виявляючи надзвичайне хвилювання й надзвичайне збудження з приводу цієї війни голосів і електричного світла, що велася між людьми, собаками й вовками. Він стрибав на всі лади, намагаючись позбавитись ланцюга, ланки якого при цьому брязкали одна об одну, а також кидався на цього «ворога» й кусав його, думаючи перегризти й тієї ж миті вступити в битву. Малий аж захекався від хвилювання, боячись, що так і не зможе долучитися до бою. Здавалося, що йому було навіть більш прикро, ніж коли він не міг вихопити м’яса. У вовків, які люблять темряву, з настанням ночі відновлюються всі життєві сили; у цей час вони дають вихід прагненню всього свого тіла до битви. Ніч — це час, коли степові вовки нападають на житла й грабують їх, великими шматками ковтають м’ясо і на повну пащу п’ють кров, також це найкращий час, щоб гуртом розділити здобич. Однак залізний ланцюг тримав Вовчика у вузькому й замкненому просторі, де він не мав змоги дати вихід своїй вовчій натурі з її прагненням до битв, тим більше нічних битв. Він був схожий на розігрітий паровий котел, якому перекрили клапан, що випускає пар, і який через це міг щомиті вибухнути. Зрозумівши, що не може перервати ланцюг, він почав скаженіти й сердитися. Лють через те, що він не міг потрапити до битви, так тисла на нього, що він зіщулився на коток шерсті, а потім раптом вибухнув і кинувся на стежку довкола вовчого кола, де почав оскаженіло бігати з такою швидкістю, ніби йшов в атаку. Він то біг, то мчав, то кусав простір, іноді міг раптом рвучко зупинитися, після чого робив скажений ривок, потім перекидався вперед, далі стискав щелепи, клацав зубами, мотав головою, ніби він насправді вловив якусь величезну здобич і встромив свої зуби в її найбільш вразливе місце, через що здобич тут і померла. Трохи згодом він нетерпляче зупинився з північного боку вовчого кола й настовбурчив вуха, уважно дослухаючись до чогось, але як тільки десь вчувався порух, він знову миттю вступав у свою скажену битву. Здатність Вовчика до боротьби була зумовлена жвавою атмосферою напруженої й страшної битви, здавалося, що він абсолютно не розбирає, де свої, а де чужі, йому достатньо було тільки брати участь у битві, а на якій стороні воювати — це вже байдуже. Він би однаково зрадів, убий він цуценя чи вовченя. Побачивши Ченя, Вовчик схвильовано кинувся до нього, однак не міг до нього дістатися, тоді він вороже відступив на кілька кроків, дозволяючи Ченю увійти до вовчого кола. Чень трохи боявся. Він зробив уперед кілька кроків і присів, а Вовчик кинувся, мов голодний тигр на здобич, на його коліно й обійняв його, розкрив пащу і вже збирався вкусити. На щастя, Чень заздалегідь підготувався до цього й поспішив узяти ліхтарика та підсунути його Вовчику під ніс, який вимушений був закрити очі від потужного світла. Ченю було дуже прикро спостерігати, яке гірке розчарування переживає Вовчик в умовах такого отримання. Усі собаки на бригаді знову скажено завили. Ченеві собаки почали бігати, гавкаючи, навколо отари. Іноді вони підбігали до Вовчика, однак дуже швидко знову кидалися на північний бік отари, абсолютно забуваючи про існування вовченяти. Троє цуценят, ніби вони набули статусу офіційних учасників битви, дзявкотіли й підвивали з удаваною серйозністю під самим носом у Вовчика, що страшенно його сердило, аж він тремтів усім тілом. Його натура, самоповага, прагнення до битви зазнавали величезної зневаги й шкоди, але тільки Чень Чжень міг розуміти його біль. Чень здогадувався, що в будь-якому випадку Вовчику не могло сподобатися бути лише стороннім спостерігачем у ситуації нічної битви. Вовчик, нахиливши вбік голову, із заздрістю слухав самцеве і войовниче виття великих собак, а потім опустив голову й замислився на певний час: він ніби помітив, що сам не може так скажено завивати, як собаки, і вперше відчув самозневагу. Однак Вовчик тут же вирішив змінити скрутну ситуацію, в якій опинився, і розкрив пащу, очевидно збираючись учитися в собак гавкати. Для Ченя це було великою несподіванкою, тож він із цікавості присів, уважно спостерігаючи за тим, що буде далі. Вовчик вимушено відкривав пащу і з великим зусиллям витискав із себе дивні звуки, схожі на якесь хрипіння «ху-ху-ха-ха», однак у нього ніяк не виходило «гав-гав» або «уу-уу». Малий був цим дуже незадоволений, тож надзвичайно сердився, знову втягуючи в себе повітря й затримуючи його, то підбираючи, то відпускаючи живіт, максимально наслідуючи рухи собаки при гавканні чи витті, однак видавав при цьому якісь натужні звуки, і не собачі, і не вовчі, тож, зрештою, від нетерпіння почав крутитися на одному місці. Спостерігаючи за дивною поведінкою Вовчика, Чень радів, адже хоча Вовчик був іще малим, щоб вити по-вовчому, однак видавати собачі звуки для нього було приниженням. Хоча собаки й вовки мають спільного предка, однак еволюційно вони розходяться все далі й далі. При цьому більшість собак уміють наслідувати вовче виття, однак вовки ніколи не вчаться гавкати по-собачому. Можливо, тому, що дорослі вовки вважають для себе приниженням видавати собачі звуки. Однак у цій ситуації Вовчик, який ріс під собачий гавкіт, надзвичайно хотів навчитися гавкати по-собачому, адже бідне вовченя ще не розуміло свого справжнього статусу. Хоча Вовчик був охоплений тривогою й нервувався, його сила до наслідування в навчанні не зменшувалася. Чень нахилився ближче до його вуха й гучно гавкнув по-собачому, навчаючи його. Вовчик, здавалося, зрозумів, що «господар» хоче допомогти йому, тож в його очах промайнула ніяковість невправного учня, яка, втім, швидко змінилася іскрами гніву затятого учня. Тут підбіг Ерлан і, ставши поряд із Вовчиком, почав повільно, звук за звуком, голосно гавкати, ніби терплячий учитель. Раптом Чень Чжень почув, як Вовчик видав звук «хуав… хуав…» у ритмі, схожому на собачий, однак «гав» у нього так і не вийшло. Вовчик радісно застрибав на своєму місці й лизнув Ерлана за підборіддя. Після цього кожні шість-сім хвилин він міг самостійно видати своє «хуав-хуав», чим надзвичайно смішив Ченя. Ці дивні звуки, не собачі й не вовчі, привернули увагу цуценят, які підбігли подивитись на видовище, а також викликали щось подібне до насмішкуватого гиркання у великих та малих собак. Чень Чжень ледь не качався зі сміху і щоразу, коли Вовчик видавав своє «хуав-хуав», він навмисне вигукував «чжан-чжан», тож над полем бою в таборі рознеслися дивні й негармонійні звуки: «хуав-хуав, чжан-чжан». ^[146] Вовчик, напевне, усвідомив, що люди й собаки насміхаються з нього, тож почав «гавкати» ще схвильованіше. Цуценятам це так подобалося, що вони почали дуріти й перекидатися навколо Вовчика, але за декілька хвилин собачий гавкіт на бригаді стих, а коли нікому було заспівувати, у Вовчика знову не виходило «гавкання». Щойно стих собачий гавкіт, як із гір по три боки табору знову донісся вовчий вий. Голосова й психологічна війна тривала вже чотири-п’ять раундів, тож люди й собаки стомилися кричати. Однак вовчі зграї — майстри нападати стиха, навіть спільну атаку кількох груп вони проводять так нечутно, ніби духи смерті. Тому гармидер, який вони зчинили цієї ночі, був, очевидно, фальшивою демонстрацією наміру не нападати. Отже, коли з гір знову донісся вовчий вий, людські голоси вже стихли, електричне світло згасло, навіть собаки вже гавкали знехотя, тож цього разу вовчі голоси звучали ще більш свавільно. Чень Чжень відчував, що в цьому криється іще підступніший план — напевне, вовча зграя, помітивши, що лінія охорони з людей і собак надзвичайно щільна, вирішила вдатися до прийому масштабного виснаження: дочекатися, поки люди й собаки психологічно й фізично стомляться, а тоді раптово й крадькома напасти на них. Можливо, ця війна на паралізацію голосами буде тривати декілька ночей. Ченю згадалася тактика партизан 8-ї армії «коли ворог отаборився, ми йдемо в обхід його», а також спосіб наслідування кулемета, коли у відро з овечим салом закидають підпалені хлопавки і таким чином лякають ворога. Однак війну на виснаження голосами, щоб обійти ворога, степові вовки опанували ще декілька тисяч років тому.
Чень ліг на повсть, наказавши Хуанхуану лягти на землю, щоб став йому за подушку. Коли люди не кричали й собаки не гавкали, він міг уважно дослухатися до звуків та інтонацій вовчого виття, обмірковуючи при цьому вовчу мову. Після приїзду в степ Чень не міг позбутись зачарування вовчим виттям. Китайцям це виття було дуже добре відоме: коли мешканці Серединної рівнини чули його, їх охоплював жах. Вони навіть завжди одночасно згадували «лемент злих духів» і вовчий вий. ^[147] Однак тут, у степу, вовче виття для Ченя вже стало звичним явищем, проте він так і не міг зрозуміти, що ж означають ці звуки: «Їн-ау… Їн-ау», завжди такі сумні й пустельні, ніби плач чи нарікання, довгі й скорботні? Виття було схоже на довгий та надсадний плач китаянки за своїм чоловіком на кладовищі. Ченю ці скорботні вовчі голоси видалися дивними вже з першого разу — чому такі люті й зарозумілі вовки в душі мають стільки горя й болю? Невже тому, що виживати в степу так складно й велика кількість вовків гине від холоду, голоду і від рук мисливців? Тож вовки так оплакують свою трагічну долю? Чень Чжень певний час думав, що ці люті на вигляд і затяті вовки в душі насправді є м’якими й тендітними. Проте після двох років спілкування з вовками, особливо за ці останні півроку, Чень Чжень поступово відмовився від такої думки. Адже твердокостні, твердосерді і тим більше непоступливі у своїй долі степові вовки — всі до одного, навіть самиці, є залізними воїнами, вони ніколи не відступають у кривавих битвах і не схиляють голови навіть у момент смерті. У вовчому словнику абсолютно немає слова «м’якість», навіть коли вовчиця втрачає цуценят або вовк отримує поранення, наприклад, утрачає лапу, то той тимчасовий біль тільки підштовхує їх шукати можливості для відплати, робить їх ще скаженішими. Чень Чжень дедалі більше переконувався в цьому, утримуючи вже декілька місяців Вовчика. Він ніколи не спостерігав у малого м’якості чи пригнічення, крім часів звичайної втоми; очі Вовчика завжди блищали, він був бадьорим, жвавим і охочим до руху. Навіть після того випадку, коли конопаси хотіли зламати йому шию й позбавити життя, через деякий час Вовчик знову став життєрадісним і войовничим. Послухавши ще трохи вовче виття, Чень дуже чітко відчув у ньому якусь безумну загрозу. Однак чому вовкам знадобився саме цей плач, щоб погрожувати людям і худобі? Останнім часом вовків не спостигали стихійні лиха чи атаки людей, тож у них нібито й не було причин для гірких ридань. Може, й справді, як кажуть деякі скотарі, цей вовчий плач спеціально призначений для того, щоб у людей і худоби мурашки по тілу побігли і вони так налякалися, що волосся в них піднялося й вони навіть без бою визнали свою поразку? Може, степові вовки знають ту закономірність, що армія, сповнена гіркоти й справедливого обурення, завжди переможе? Або ідею стратегії психологічного залякування? Однак, хоча ця теорія й містить певну долю істини, вона не пояснює, чому вовки використовують той самий плач і для того, щоб кликати один одного, і коли шукають партнерів та друзів, організовують битви, повідомляють далеких родичів і друзів про ситуацію з полюванням, закликають родичів на облаву чи на розподіл здобичі? Це, очевидно, не стосується психологічної війни. Тож з якої, врешті-решт, причини степові вовки вдаються до такого плачу? Думка Ченя, мов свердло, буравила все глибше це питання. Він думав, що хоча стійкі й безшабашні вовки теж мають прикрі моменти, однак вони ж не можуть «плакати» постійно — у будь-який час, у будь-якому місці, від горя, гніву і радості? «Плач» не може бути базовою нотою вовчого характеру. Після половини ночі вовчого вию й собачого гавкоту, в голові Ченя прояснювалося, він увесь час порівнював і зіставляв ключі для розкриття таємниці. Він раптом усвідомив, що відповідь, напевне, у відмінності між вовчим виттям і собачим гавкотом. Повторно порівнявши виття і гавкіт, Чень помітив, що собаки завжди гавкають коротко, а вовки виють довго. А ефект від цих двох способів видавати звуки виходить різний: довге вовче виття поширюється значно далі, ніж коротке собаче гавкання, тож собачі голоси, які долинали з північних юрт, вчувалися набагато гірше, ніж вовче виття з того ж боку. Більше того, Чень навіть міг вловити голоси вовків, що йшли з глибини великих гір на сході, але собачі голоси з такої далекої відстані вже не долинали. Чень Чжень поступово починав розуміти, що вовки, напевне, тому завжди вдаються до свого моторошного плачу, що за тисячі років природної еволюції вони поступово помітили, яким довгим і тягучим він може бути і як далеко може розноситися по степу, не втрачаючи чіткості. Це — те саме, що правило «слухати флейту ді зблизька, а флейту сяо — здалеку»: адже короткі й дзвінкі звуки флейти ді насправді не можуть долинути так далеко, як протяжні звуки флейти сяо. У давнину кіннотники в степу користувалися гасловими ріжками, що мали якраз довгий і низький звук, а дзвони в храмах також славилися здатністю бути чутними якнайдалі. Степові вовки — майстри завдавати ударів після довгої дороги, розсіюватися задля розвідки й збиратися заради атаки. Крім того, вовки — типові представники тварин, які проводять атаки, збираючись кількома зграями, а межі, в яких вони проводять свої полювання й війни, надзвичайно широкі. Тож, аби було зручно здійснювати зв’язок на далекій відстані й вести гуртові війни, вовчі зграї й обрали ці зв’язкові сигнали, найбільш прогресивні в степу. У жорстокій боротьбі найбільше важить реальний ефект, а те, чи буде це плач чи сміх, буде він гарним на слух чи ні — це вовків не обходило. Потужна армія потребує прогресивних методів зв’язку, і навпаки — прогресивні методи зв’язку можуть зробити армію ще потужнішою. У давнину вовчі зграї, напевне, завдяки своєму найбільш прогресивному вию великою мірою підвищили свою боєздатність і стали найбільш потужною військовою силою в степу, крім людини, навіть поступово витіснили звідси більших від себе на зріст тварин-одинаків, таких як тигри, леопарди й ведмеді. Чень Чжень також подумав, що однією з причин того, чому собаки підкорилися людині й стали свійськими, є, можливо, те, що в давніх собачих зграй засоби зв’язку були відсталими, тож їх перемогли вовчі зграї і їм нічого не залишалося, як прийти під двері людини й стати залежними від неї, шукаючи тут захисту. А незалежний і зухвалий характер вовків сформувався на основі їхніх надпотужних здібностей. Так і в людей — нація, яка має абиякі здібності й не має характеру, тим більше прагне до волі й незалежності, проте демократія, заможність і потужність для неї — це лише порожні мрії, Чень Чжень не міг стриматися, щоб не зітхнути в душі: вовки, які мають високу майстерність, є також і сміливцями, і чим сміливіші вони, тим вищою є їхня майстерність. Степові вовки безмежно відкриті до настанов і навчання з боку людини. Однак схоже, що степова кіннота, яка колись перетнула увесь континент, щодо методів зв’язку взяла підказку в вовків — тож скількох степових вершників скликав довгий звук сигнального ріжка на поле бою і скільки битв він просигналізував?
Вовче виття поступово стихло. Але раптом з отари позаду юрти долинуло інше, якось по-дитячому ніжне вовче виття. Чень Чжень спочатку перестрашився — невже вовки все-таки зайшли в тил отарі? Ерлан на чолі всіх собак, сердито гиркаючи, кинувся туди. Чень Чжень підскочив, схопив аркан й електричний ліхтарик та побіг за ними. Коли він вибіг на майданчик перед юртою, він побачив, що Ерлан і всі собаки, оточивши Вовчикове коло, здивовано й з острахом гарчать на вовченя. У світлі ліхтарика Чень Чжень побачив, що Вовчик сидить біля дерев’яного кілка, задерши ніс угору, і протяжно виє на небо — отже, виявилося, що це дивне виття линуло з Вовчикового горла! Значить, Вовчик уміє вити по-вовчому? Це вперше Чень чув його виття. Раніше він вважав, що Вовчик зможе вити, тільки коли стане справжнім великим вовком. Він і подумати не міг, що це чотиримісячне цуценя однієї ночі раптом видасть вовче «ау-ау», причому його рухи й звуки будуть такі ж, як у справжнього дикого вовка. Чень був у такому захопленні, що хотів міцно притиснути до себе малого й розцілувати його. Однак він не хотів переривати його радість від першої власної пісні, а також сам хотів з максимально близької відстані насолодитися піснею свого вихованця. Чень Чжень був ще більш схвильованим, ніж молодий батько, якого вперше дитина назвала татом. Він не втримався і злегка погладив Вовчика по спині, той радісно лизнув його за руку й продовжив свій спів. Собаки перебували в замішанні, не знаючи, чи загризти його, чи тільки зупинити. У фронті сторожових собак, єдиних проти спільного ворога, раптом виник ворожий голос, і це на певний час спантеличило собак усієї групи. Сусідські собаки з родини Ґомбо також раптом перестали гавкати, а декотрі з них навіть прибігли до юрти хлопців з’ясувати, що відбувається, готові щомиті кинутися на допомогу. І тільки Ерлан радісно увійшов у вовче коло й лизнув Вовчика за голову, а потім розтягнувся поряд із ним, дослухаючись до його виття. Хуанхуан і Еле дивились на Вовчика ненависно, адже цієї миті своїм, хоч іще й по-дитячому ніжним, виттям Вовчик з головою видав свій статус, незрозумілий протягом кількох місяців життя серед собак: він — не собака, а вовк, який нічим не відрізняється від тих диких вовків, що ведуть голосові війни із собачими зграями. Однак спостерігаючи за тим, як господар із радісною посмішкою дивиться на Вовчика й гладить його, Хуанхуан та Еле, хоч і сердилися, не наважувалися відкрито виступати. Сусідські собаки, побачивши цю картину мирного співіснування людей, собак і вовків, спочатку не могли розібрати, перед ними вовк чи собака, тому, скрутивши голови, підозріло оглядали цю дивну істоту, після чого поверталися до себе додому. Чень Чжень, присівши біля Вовчика, слухав його протяжне виття і ретельно спостерігав за його рухами. Він помітив, що як тільки Вовчик починав завивати, то відразу задирав угору свій ніс, щоб його чорний кінчик указував просто в небо. Чень насолоджувався м’яким, протяжним і рівним голосом Вовчика, уявляючи при цьому, як при місячному світлі маленький дельфін під водою своїм довгим носом злегка торкнувся спокійної морської поверхні й по ній від цього розійшлися рівними колами хвилі. Чень раптом зрозумів, що вовки задирають до неба свій ніс, коли виють, також для того, щоб звук розходився якнайдалі навсібіч. Адже тільки якщо кінчик носа буде піднятий рівно вгору, звукові хвилі під час виття будуть розходитися рівномірно, і тільки тоді в розсіяних по всьому степу юртах зможуть одночасно почути ці звуки. Отже, як довгий і протяжний звук вовчого плачу, так і манера вовків задирати ніс до неба виникли з потреб практики війн і виживання в степу. Степові вовки еволюціонували настільки досконало й настільки успішно, що їх не соромно було назвати шедевром Тенґера. Розширення сигнального ріжка степової кінноти також завжди спрямовували вертикально до неба. Тож його протяжні звуки й спосіб видувати їх просто в небо були абсолютно подібними до виття степових вовків, що не могло бути простим збігом обставин. Очевидно, що давні степовики давно й глибоко вивчили закономірності вовчих інтонацій і манер. Так, дійсно степові вовки багато чого навчили степовиків. Ченя охоплювало все більше хвилювання. В умовах життя первісних кочовиків, у самій глибині монгольського степу, до сих пір, напевне, ще не було людини, яка б слухала вовчу пісню, погладжуючи при цьому вовка по спині. Тут, поряд із Вовчиком, його було дуже чітко чути, голос у нього був ніжним, звучним і чистим, хоча це теж було стандартне «ау-ау-ау…», в голосі його не вчувалося жодної ноти скорботи. Навпаки, Вовчик, очевидно, дуже радів, адже був надзвичайно схвильований тим, що нарешті зміг сам так голосно заспівати, і його виття раз за разом ставало усе довшим, вищим і палкішим. Вовчик, ніби співак, який досяг великого успіху вже після першого виходу на сцену, схвильовано стояв на цій сцені, не бажаючи, щоб опускали завісу. Хоча протягом останніх місяців Вовчик часто дивував Ченя своїми витівками, однак цього разу той знову був сильно вражений. Узявшись вчитися гавкати, але не досягнувши в цьому успіху, Вовчик переключився на вивчення вовчого виття, і тут у нього все вийшло з першого разу — він відразу ж став вовком. Однак хоча в звуках він міг наслідувати вовчу зграю, у кого ж він міг навчитися самої манери виття? Адже вночі в степу Вовчик ніяк не міг побачити, в якій позі виють вовки, проте все йому вдалося з першого разу і без учителя. Гавкання у Вовчика виходило дуже вимушене, а от вовче виття — природне. Дійсно, завдяки своїй вовчій природі, Вовчик нарешті звернув з хибного шляху навчання собачого гавкання й повернувся до свого вовчого світу. Він несподівано проявив себе — це означало, що Вовчик виріс і з цього моменту став справжнім степовим вовком. Чень відчував глибоке задоволення від того. Однак чим краще, вище й дзвінкіше виходило у Вовчика виття, тим більше стискалося серце Ченя, ніби Вовчик наступав на нього своєю лапою. Кажуть, що вкрадений гонг не звучить, але вкрадений і крадькома утримуваний вовк сам подає голос, ще й гучний, ніби боячись, що люди, собаки й вовки в степу не дізнаються про його існування. Чень Чжень кричав у душі: «Мій маленький предку, чи ти не знаєш, як багато людей і собак хочуть убити тебе? Як багато вовчиць хочуть викрасти тебе й забрати собі? Ти ж вирив собі нору, щоб сховатися від людей, але зараз ти завив — і всі твої зусилля марні! » Чи це не самогубство? Чень трохи подумав і раптом усвідомив: те, що Вовчик так важить своїм життям і голосно виє, не боячись смерті, напевне, свідчить про те, що він хоче прикликати своїх тата й маму, щоб вони його врятували. Коли у нього з першого ж звуку вийшло виття, він інстинктивно усвідомив, хто він такий — не собака, який гавкає, а один з тих «чорних тіней», які протяжно виють і тиняються диким степом. Дикий позов викликає дикість, а Вовчик за своєю природою є диким. На тілі Ченя виступив холодний піт, адже він відчував тепер тиск з обох боків — і з боку людей, і з боку вовчих зграй. Раптом Вовчик зібрався на силі й видав найгучніший звук. Що стосується Вовчикового виття, то й Чень, і всі люди в степу, собаки й вовчі зграї на віддалі спочатку не виявили жодної реакції, адже він захопив їх зненацька. Однак у цьому замішанні вовчі зграї, як і завжди, зреагували першими — коли Вовчик утретє й учетверте ніжно й протяжно завив, вовчі голоси в горах на мить затихли, дехто навіть не дотягнув до кінця своє «ау…», різко його обірвавши й проковтнувши назад у живіт рештки виття. Чень Чжень здогадувався: те, що з табору людей долинуло справжнє вовче виття — це дивина для всіх степових вовчих князів, старих вовків, ватажків і вовчиць. Він міг уявити собі ступінь здивування вовків, які, напевне, думали: невже якесь неслухняне вовченя самовільно прорвалося в табір? Ні, це неправильно, адже якби вовченя потрапило до табору, то зазвичай його відразу б розірвали люті собаки. Однак чому тоді не чутно було жалібного писку цього вовченяти? А натомість воно безпечно й радісно співає без упину? Невже це тоді не вовченя, а цуценя, яке вчиться вити по-вовчому? Чень спробував зробити крок далі за вовчою логікою. Однак ні старі вовки, ні вовчі ватажки ніколи не чули, щоб собаки могли видавати такі точні, властиві тільки вовкам звуки. То що ж, невже тоді людина утримує вовка? Однак до сих пір у степу ще з сивої давнини були тільки випадки, коли вовки виховували людей, однак ніколи не бувало, щоб навпаки. Навіть якщо людина й виховує вовка, то з чиєї родини було це вовченя? Навесні люди й собаки зруйнували багато лігв і викрали багатьох вовченят, однак тоді малі ще не вміли вити, тож вовчиці тепер не могли визначити, до чиєї родини належало це вовченя. Вовчі зграї, певно, були дуже спантеличені. Чень подумав, що в цю мить вовки дивляться одне на одного, не видаючи ні звуку. Таким чином нерозважливий вчинок одного пекінського студента, який порушив закони степу, змусив остовпіти старих вовків і їхніх ватажків. Однак пізно чи рано, але вовки повинні були визначити, що це — справжній вовк. І у вовчиць, які втратили навесні своїх дітей, напевне, може спалахнути надія, мов потужна степова пожежа, розшукати своє дитинча. Отже, своїм несподіваним виявом Вовчик раптом наблизив подію, якої найбільше боявся Чень Чжень. Другими на виття Вовчика відреагували собаки на бригаді. Вони щойно лягли відпочивати, тож вовче виття у середині табору неабияк їх налякало. Собаки, мабуть, вирішили, що це якийсь вовк скористався тим, що люди й собаки стомилися, й раптом напав на чиюсь отару, тож собаки бригади раптом усі разом здійняли скажений ґвалт, їм ніби було соромно за те, що вони не виконали свій обов’язок, тож вони тепер гавкали й гарчали сильніше, ніж раніше, і передранішній степ пішов обертом. Собаки готувалися до вирішальної битви й заодно попереджали господарів про те, що вовки розпочали всебічний наступ і слід якнайшвидше хапати рушниці й наступати у відповідь. Найбільше забарилися з відповіддю в степу люди, адже більшість жінок, які чергували вночі, позасинали від утоми й зовсім не чули Вовчикового довгого виття, їх розбудив тільки незвично сильний собачий гавкіт. Однак незабаром зблизька і здалеку почулися знову пронизливі жіночі голоси, а в небо й у гори були спрямовані безліч стовпів світла від електричних ліхтариків. Ніхто не очікував, що вовчі зграї підуть в атаку завчасно, ще до масштабного вильоту комариних зграй. Чень був наляканий і приголомшений бурхливою хвилею собачих голосів на всій бригаді. Причому він сам спричинив цю біду. Він розумів, що тепер не знатиме, куди подіти очі від сорому, коли постане на ранок перед бригадою. Він справді боявся, що гурт скотарів увірветься до його юрти й відправить Вовчика до Тенґера. Однак малий продовжував вити, не зупиняючись, ще й був таким радісним, ніби святкував ініціацію. Наміру завертати свій виступ у Вовчика не спостерігалося, він тільки зробив кілька ковтків води, промочивши горло, й знову з ентузіазмом почав завивати. Ніч уже втрачала свою чорноту, й жінки, які не чергували вночі, повинні були прокидатися й доїти корів. Розхвилювавшись, Чень охопив правою рукою Вовчика, а лівою з усієї сили стиснув його пащу, змусивши припинити подавати голос. Вовчик ще ніколи не переживав такого приниження, тож він миттю зібрав усі свої сили й почав скажено пручатися. Вовчик уже був напівдорослим вовком, але Чень і не думав, що він має таку силу, що однією рукою його вже не втримати, а руку, якою він затиснув Вовчику пащу, він не наважувався відпустити, адже в такому разі Вовчик сильно б його вкусив. Вовчик несамовито борсався — він відвертав голову, показуючи, що не визнає людину, в його очах спалахнув лихий вогник, а дві маленькі чорні зіниці стали схожими на два сталевих конуси, що просто буравили очі Ченя. Оскільки, мотаючи головою, він не міг скинути зі своєї пащі руку Ченя, він почав безладно розмахувати двома лапами, дряпаючи все навколо, тож одяг Ченя дуже швидко був розідраний вщент, а на правій руці виступили борозни крові. Не витримуючи болю, Чень почав кликати Яна Ке. Той вилетів з юрти босоніж, і вдвох хлопцям удалося з великим зусиллям міцно притиснути Вовчика до землі. Малий важко дихав, а дві його лапи утворили на піску два маленьких рівчачки. Оскільки тильна сторона долоні Ченя вже просякла кров’ю, хлопцям довелося тільки порахувати «один, два, три» й одночасно відпустити руки, після чого вистрибнути з вовчого кола. Вовчик не збирався припиняти й несамовито кинувся до них, однак його зупинив залізний ланцюг. Ян Ке притьмом побіг до юрти, вийняв з аптечки бинт і юньнаньські «білі ліки», обробив ними рани Ченя й перев’язав йому руку. Ґао Цзяньчжун також прокинувся, встав з ліжка й вийшов з юрти, сердито лаючись: — От невдячна тварюка! Ти щодня носишся із ним, як із паном, а він тебе кусає! Якщо ви не покінчите з ним, я сам це зроблю! Ось почекайте, я його вб’ю! Чень квапливо замахав руками: — Ні, ні, що ти! Цього разу не можна винуватити Вовчика — адже я затис йому пащу, як же він міг не розсердитися? Небо поступово світлішало, але шал Вовчика не відступав. Він то стрибав на всі боки й важко дихав, то сідав на самому краєчку вовчого кола й нетерпляче роззирався на всі боки, а потім піднімав голову й задирав ніс, намагаючись знову завити. Однак, на подив, після щойно проведеної боротьби, він забув, як вити, адже навичка до цього в нього ще не закріпилася, тож не міг видати ні звуку. Він натужився кілька разів, але в результаті зміг тільки видати свій дивний звук «хуав-хуав» або «хуа-хуа». Ерлан же від радості аж замахав хвостом, троє хлопців також зраділи. У Вовчика сором швидко перейшов у гнів, і він раптом злісно ощирився на свого прийомного батька. Чень Чжень стурбовано сказав: — Тепер, коли Вовчик навчився вити, як справжній дикий вовк, і всі люди на бригаді це почули, це додасть нам клопоту. І що тепер робити? Ґао Цзяньчжун наполегливо сказав: — Швидше вб’ємо його, інакше потім вовчі зграї щоночі будуть вити навколо отар, а сотні собак — за ними гавкати, тож здійметься такий ґвалт, що люди, які не чергують, не зможуть нормально виспатись. А якщо при цьому вони ще й покрадуть овець, то тобі доведеться взяти всю провину на себе й піти звідси. — Однак ми не можемо його вбити! — сказав Ян Ке. — Краще потихеньку відпустимо його й скажемо, що він перервав ланцюг і втік. Чень, зціпивши зуби, сказав: — Ми не можемо його ні вбити, ні відпустити! Ми повинні терпіти день за днем. А якщо й відпускати його, то не тепер, адже в таборі скрізь бігають чужі собаки, тож якщо ми його відпустимо, собаки наздоженуть його й розірвуть. Тепер ти щодня пастимеш отару, а я вночі сторожуватиму, а вдень охоронятиму Вовчика. Ян Ке сказав: — Залишається тільки так і зробити. Але якщо на бригаді віддадуть наказ убити малого, ми відразу ж його відпустимо й відвеземо його подалі звідси, де немає собак. Ґао Цзяньчжун тільки гмикнув: — Ви, двоє — добряки, але почекайте, незабаром сюди прийдуть скотарі. Я цілу ніч не міг виспатися через його ґвалт і в мене страшенно болить голова, тож навіть мені хочеться його прикінчити!
Ще не встигли вони допити ранковий чай, як за дверима почувся цокіт копит. Чень Чжень і Ян Ке так налякалися, що поспішили вибігти надвір, однак Улзій і Старий Біліґ уже були перед дверима. Вони не спішувалися, а об’їжджали юрту в пошуках Вовчика, і тільки на другому колі помітили залізний ланцюг, який вів у підземну нору. Старий зійшов з коня й спробував зазирнути в середину нори, після чого сказав: — Не дивно, що його не знайдеш — ось де він сховався. Чень і Ян поспішили узяти вуздечки й прив’язати коней до колес воза. Вони обидва не наважувалися говорити, очікуючи почути вирок. Улзій і Біліґ присіли за вовчим колом і звідти дивилися в нору. Вовчик лежав на боку, відпочиваючи, і його дратували ці чужі люди, тож він видав загрозливе сопіння і його погляд зробився лютим. Старий сказав: — Ого! Це цуценя вже так виросло! Воно більше за диких вовченят! — і повернувшись до Ченя, продовжив: — Ти справді викохуєш його — придумав вирити йому прохолодну печеру! Останнім часом я думав, що ти прив’язав малого на самому сонці, тож не потрібно, щоб хтось його вбивав — він сам спечеться на сонці. Чень дуже обережно сказав: — Батьку, цю нору вирив не я, а Вовчик сам. У той день він дійсно ледь не спікся, крутився тут, бідний, півдня, аж поки не вигадав такий от спосіб. В очах Старого промайнув подив, він кинув поглядом на Вовчика, помовчав трохи, а потім спитав: — Він сам зміг вирити нору, хоча мати його цьому не вчила? Напевне, Тенґер не хоче, щоб він помер. Улзій сказав: — Вовки вміють користуватися своїми мізками набагато краще від собак. А іноді бувають навіть розумнішими за людей. Чень, серце якого невпинно калатало, видихнув: — Я… я сам ламаю голову, як таке мале вовченя могло здобути таке вміння? Адже коли я приніс його сюди, в нього ще очі не відкрилися, він навіть матері своєї не бачив! Старий сказав: — Вовки мають розум. Якщо немає матері навчити, то хіба не може Тенґер його навчити? Учора вночі ти ж бачив, як він виє на небо? Жодна інша тварина в степу так не робить, тільки вовки. Чому так? Хіба я не казав раніше, що вовки — улюбленці Тенґера? А коли сірих у степу спіткають труднощі, вони починають вити до неба — прохають допомоги в Тенґера. Тож більшість здібностей вовки здобули від Нього. Степові вовки давно навчилися «зранку звертатися за інструкціями, а ввечері — доповідати». Степовики також, коли їх спіткають труднощі, піднімають голову й прохають Тенґера про допомогу. Серед усіх істот у степу тільки вовки й люди шанують Тенґера. Погляд, яким Старий дивився на Вовчика, значно пом’якшився, й він заговорив далі: — Степовики навчились у вовків шанувати Тенґера. Адже ще коли монголи не прибули в степ, вовки вже щодня й щоночі піднімали голови й вили до Нього. Життя в степу гірке, а в душах у вовків ще більше гіркоти. Ночами, коли старі люди чують виття вовків, вони часто можуть плакати від душевного болю. Чень Чжень був уражений відкриттям: дійсно, за довгий час спостережень він помітив, що в цьому неосяжному степу тільки вовки й люди можуть вити або безмовно молитися до неба. Степовикам і вовкам живеться надзвичайно сутужно в цьому чарівному, але бідному степу, і їм нікуди подіти цю свою скруту, тож вони часто відкривають свої душі небу. З наукової точки зору, вовки виють до неба, щоб їхній голос міг передати інформацію якнайдалі, найширше і найточніше. Однак з точки зору почуттів, Чень більше схилявся до пояснення Батька Біліґа. Якщо в житті людина не матиме якоїсь духовної підтримки, тоді воно стане безнадійним. Очі Ченя почервоніли від сліз. Старий обернувся до Ченя й сказав: — Не ховай свою руку! Це вовченя її подряпало? Вчора вночі я все чув. Дитино, ти думаєш, я прийшов, щоб убити малого?.. Сьогодні вранці до мене приходили цілими гуртами конопаси й чабани зі скаргою на тебе й з вимогою, щоб бригада постановила вбити вовченя. Але я порадився з Улзієм і ми вирішили, що ти можеш утримувати його далі, однак маєш бути більш обережним. Ех, я дійсно ще ніколи не бачив так закоханого у вовків ханьця, як ти. Чень Чжень заціпеніло стояв декілька секунд, а потім злякано запитав: — Справді мені можна утримувати його далі? Чому? Я вже сам почав боятися, що завдаю бригаді багато збитків, а це — й для вас зайвий клопіт. Я саме збирався зробити для Вовчика шкіряний намордник, щоб він не міг вити. Улзій сказав: — Пізно, уже всі вовчиці знають, що у вашій юрті є вовченя. Я думаю, що сьогодні вночі вовчі зграї обов’язково прийдуть. Однак загони в нашій бригаді стоять табором щільно, людей, собак і рушниць багато, тож вовкам ніяк буде діяти. Я більше боюся, що буде, коли ми повернемося до осіннього пасовища, тоді табір розпорошиться і на вас чекатиме серйозна небезпека. Чень Чжень сказав: — Однак до того часу наші троє цуценят виростуть і в нас буде вже п’ятеро собак, а ще й Ерлан, який уміє вбивати вовків. А під час нічного чергування ми будемо частіше вибігати назовні, крім того, можемо ще й хлопавки запускати. Ми не боїмося вовків. — Тоді подивимось, — відповів Старий. Однак Чень усе ще почувався дуже неспокійно й, не витримавши, запитав: — Батьку, коли так багато людей змушували вас віддати наказ убити Вовчика, як вам удалося їх умовити? — У цей час вовчі зграї здебільшого крадуть коней і жеребців, — відповів Старий, — тож табуни зазнають найбільших збитків. А якщо вовченя зможе привабити вовчі зграї сюди, табунам буде легше, а конопасам — краще. І з нашими табунами не станеться нової пригоди. Улзій сказав Ченю: — З того, що ти взявся виховувати вовка, є хоч ця одна користь — зменшиться тиск на табуни… Однак у жодному разі не дозволяй йому тебе вкусити — це вже не іграшки. Одного разу тут знайшовся один заробітчанин, який заліз уночі до родини скотаря, щоб украсти сухого коров’ячого кізяка, однак його вкусив собака цього скотаря, так він ледь не захворів на сказ і його відправили до лікарні. Я вже сказав Сяо Пену піти до Комітету пасовища й узяти ліки. Старий Біліґ і Улзій сіли на коней і поквапилися до табунів. Адже там неодмінно знову щось трапилося. А Чень, який дивився вслід двом вихорам жовтої куряви, не знав, розслабитися йому чи хвилюватися. 25

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 222324 25 26 27 Следующая ⇒