Annotation 20 страница

…У маньчжурів і даворів, орочонів та евенків є такі шамани, що шанують духа чорного вовка. Він — хоробрий помічник і дух-охоронець шаманів; він не має рівних собі ворогів і бореться з будь-якими проявами зла, безжально викорінюючи його. Усі, кому трапляється зустрітися з небезпечними й зрадливими духами, що підступно діють уночі, покладаються на його сміливість і мудрість, доручають йому проковтнути в темряві цих духів. Він — скажений вовк, однак водночас він — і вбивця злих духів. Фу Юйґуан. «Теорія шаманства»
Знову настала черга Ченя сторожувати отару вночі. Коли йому в цьому допомагав Ерлан, він міг під час сторожування сидіти в юрті й при світлі гасової лампи читати або робити записи. А для того щоб не заважати двом своїм сусідам спати, він підсунув низенький столик до самого входу в юрту й обгородив лампу двома поставленими вертикально книжками. На пасовищі було тихо, навіть зовсім не чутно виття вовків. Усі три великих собаки вночі не гавкали, а, настовбурчивши вуха, сторожко виконували нічну варту. Він тільки одного разу вийшов з юрти і з ліхтариком у руці обійшов загін, Ерлан увесь час лежав з північно-західного боку отари, що заспокоювало Ченя. Він погладив Ерлана по голові на знак подяки. Повернувшись до юрти, Чень все одно не наважувався зімкнути очей і злегковажити чергуванням, тож узявся далі за книжку й читав до глибокою ночі, аж поки заснув. Коли ж він прокинувся наступного ранку, то перша справа, що чекала на нього, — це нагодувати Вовчика. Після того, як вони прибули на літнє пасовище, Вовчик щодня, вже відколи починало світати, прикипав очима до дерев’яних дверей юрти, ніби починав полювання на здобич, і видивлявся свою миску. В його очах ця миска справді була живою «здобиччю», і він, мов великий вовк, терпляче очікував на свій бойовий шанс, коли «здобич» підійде ближче до нього, після чого раптово атакував її. Тому їжа, яку він захоплював собі в пащу, була все-таки здобута ним у полюванні, а не подана людиною. Таким чином Вовчику вдавалося підтримувати незалежність свого вовчого характеру. Чень Чжень також навмисне вдавав, що боїться його, й відступав на декілька кроків, але часто не стримував при цьому радісного вигуку. На Монгольському плато до приходу сезону дощів улітку часто встановлюється суха й дуже спекотна погода, причому цього року було навіть спекотніше, ніж раніше. Чень думав, що монгольське сонце не тільки раніше піднімається, але й іде по небу значно нижче, ніж то є по інший бік муру. От і зараз була тільки десята ранку, а температура вже піднялася так високо, як у Китаї буває в обід у розпал літа. Пекуче проміння прибило зелену траву поряд із юртою, аж її листочки скрутилися й стали схожими на порожні всередині зелені голки. Комарі ще не з’явилися, однак великі степові мухи, які вилуплювалися із черви, що виникала на падлі, вже роїлися, мов зграї бджіл, оточуючи людину й худобу, атакуючи їх. Ці мухи навмисне нападали на голови тварин і людей, кусали за очі, ніс, кутики рота, обліплювали рани або залітали в юрту й сідали на стрічки ще сирого м’яса, вивішеного для просушки. Люди, собаки й вовки вимушені були постійно крутити головами, розмахувати руками й лапами, що дуже їм дошкуляло. Кмітливий і пильний Хуанхуан часто блискавичним рухом ловив собі в пащу котрусь із великих мух, що літали в нього перед очима, розкушував її і випльовував, тож невдовзі поряд із ним збиралося чимало мушиних трупів, схожих на лушпинки від гарбузового насіння. Сонце пекло дедалі більше, аж від землі почала підніматися гаряча пара, і все пасовище, розташоване в улоговині, стало схожим на величезну залізну сковорідку, на якій підсмажують чайне листя, ^[134] а вся трава на ньому ось-ось уже мала би перетворитися на таке свіжопідсушене «чайне листя». Собаки лежали у вузенькій смужці тіні, схожій на половинку місяця, з північного боку юрти, широко розкривши пащі, висолопивши язики й максимально вдихаючи повітря, їхні животи при цьому швидко втягувалися й спадали. Чень помітив, що Ерлана в тіні немає, він двічі покликав його, але той не з’явився, тож, мабуть, десь побіг собі, можливо, до річки, де прохолодніше. Ерлан виявляв усю свою відповідальність під час нічних чергувань, тож на бригаді вже припинили називати його диким собакою, і коли на світанку йому можна було «йти з роботи», люди не дуже переймалися ним, тож він куди хотів, туди і йшов, не так, як Хуанхуан та Еле, які вдень віддано сторожували юрту. У такий час у найгіршому становищі перебував Вовчик, адже залізний ланцюг, яким він був прив’язаний, удень розпікався, крім того, Вовчику ніде було сховатися, тож він живцем смажився на сонці. Трава всередині «вовчого кола» давно вже була витоптана Вовчиком і висохла, тож це «коло» перетворилося на коло піску. Воно розпікалося, мов рівне дно сковорідки, і всередині його пісок напікався найбільше. Вовчик ставав схожим на пухнасту запечену в карамелі грушу, яка вже повністю спеклася й кожура якої ось-ось мала тріснути на очах. Бідолаха не тільки потрапив у в’язницю, але ще й щодня терпів тортури, розжарюючись і знизу, і зверху, мов відбував удвічі суворе покарання. Побачивши, що двері відчинилися, він миттю підскочив на задні лапи, однак залізний ланцюг і ошийник потягли його назад так, що висунувся його язик, а дві передні лапи забарабанили в повітрі. Не схоже було, щоб Вовчику цієї миті найнеобхіднішою річчю був холодок чи вода, але, як і раніше, йому потрібна була їжа. Для вовка їжа — понад усе, й за останні дні Чень спостеріг, що Вовчику ніколи не було так жарко, щоб він не хотів їсти, натомість, чим спекотнішою ставала погода, тим більше зростав його апетит. Вовчик чимдуж розмахував лапами, вимагаючи, щоб Чень приніс миску до його «кола». Потім він захоплював її, мов «здобич», і люто проганяв Ченя. Чень Чжень засумував. У степу влітку, згідно з традиційними звичками скотарів, основною їжею стає молочна, а м’ясна значно урізається, тож щодня вони один раз пили чай і один раз їли щось основне, а приготовленого цілим шматком м’яса тепер уже не було. За основну їжу нині правило щось мучне, зернове й різні молочні продукти: доуфу зі свіжого молока, доуфу з кислого молока, масло, вершки тощо. Скотарі дуже полюбляли влітку їсти свіжі молочні продукти, однак молоді інтелігенти ще не навчилися їх готувати. Тож, з одного боку, вони не звикли замінювати м’ясну їжу молочною, а з іншого, що ще важливіше, — вони не витримували всіх труднощів приготування молочних продуктів. Кому ж хотілося виповзати з ліжка о третій ранку, потім чотири-п’ять годин доїти корів, а потім без передиху повільно розмішувати кисляк спеціальною палицею в спеціальному відрі не менше, ніж декілька тисяч разів? Тим більше не хотілося потім, після обіду, о п’ятій-шостій вечора, коли корови повернуться додому, знову доїти їх три-чотири години й виконувати ще низку клопітних робіт на наступний день — варити, тиснути, різати, сушити, тощо. Молоді інтелігенти воліли їсти пшоняну кашу чи пісні мучні страви — локшину, баоцзи, пельмені чи млинці з пісною начинкою, тільки б не готувати молочних продуктів. Тож якщо скотарі влітку їли молочне, то молоді інтелігенти збирали дикі овочі — гірську цибулю, дикий часник, цибулю-порей, лілейник, лободу, кульбаби тощо, а також ще одну рослину, яку немісцеві мешканці з північного сходу називали «халаґай»^[135] і яка була схожа на шпинат, мала велике листя й була гіркувато-терпкою на смак. Отже, вийшло так, що влітку, коли не було м’яса, як скотарі, так і молоді інтелігенти перейшли на нову й свіжу їжу. Однак через це додалося зайвого клопоту Ченю й Вовчику. Степовики влітку дуже рідко ріжуть баранів, по-перше, тому, що немає змоги зберегти більшу частину м’яса — на дворі так спекотно і мух так багато, що за два дні в ньому вже заведуться хробаки. Єдиний спосіб зарадити цьому для скотарів — це порізати м’ясо барана на стрічки завтовшки із вказівний палець, обваляти їх у борошні, щоб мухи не змогли відкласти в них яйця, і повісити на мотузці в прохолодному місці в юрті, щоб воно там в’ялилося. Таким чином, готуючи щодня їжу, можна було зняти дві сухі стрічки й додати їх у локшу, що хоча б додавало їй запаху м’яса. Якщо ж траплялося кілька похмурих днів поспіль, то ці стрічки вкривалися цвіллю й від них починало тхнути, тоді в них також заводилася черва. По-друге, влітку вівці саме нагулюють «водянистий лій», після якого до осені повинні накопичити справжній лій. Поки ж ці два шари лою не накопичились, вівці, можна сказати, залишаються скелетами: м’ясо тонке, лою мало, смак — кепський, тож скотарі не дуже-то й воліють їсти таку баранину. Крім того, влітку овець саме стрижуть, тож шкура забитого в такий час барана буде нічого не варта, хіба що можна зробити з неї тонкий ворсистий плащ на весну та осінь. Старий Біліґ казав, що влітку вбивати барана — тільки даром його занапастити. Тож скотарі влітку рідко вбивають овець і їдять баранину, так само, як і селяни навесні не будуть косити паростки пшениці й тамувати ними голод. Хоча в Орхоні тоді людей проживало дуже мало, а поголів’я худоби було значне, все одно проводилась така політика, коли скотарям не дозволялося їсти м’яса досхочу, оскільки для Китаю, де води й смальцю бракувало, а надходження м’яса були обмежені, кожен баран вважався рідкісною твариною. Молоді інтелігенти, які наїдалися м’яса всю осінь, зиму й весну, не витримували раптового його зникнення, й постійно просили про якусь виняткову турботу для себе. Однак майже всі клопотання про дозвіл убити вівцю, що вони писали до керівництва груп, залишалися без затверджень. Ґасмаа, коли бачила Ченя, що переступав поріг її юрти, поспішала з хитруватою посмішкою затулити йому рот запашною й ніжною молочною пінкою, змішаною з рисом, підсмаженим із цукром, і в неї завжди були напоготові свіжі молочні продукти, щоб пригостити ними всіх мешканців Ченевої юрти, тож щоразу Чень Чжень вимушений був заховувати подалі своє клопотання про вбивство барана й повертатися з ним назад. Якщо молодим інтелігентам котроїсь із груп випадково вдавалося допроситися барана, вони відразу ж роздавали половину його м’яса своїм товаришам з інших груп, щоб усі могли з’їсти трохи свіжого м’яса після багатьох днів «посту», однак таким чином м’ясних стрічок про запас у їхніх юртах ставало дедалі менше. Люди ще сяк-так, а от що робити з Вовчиком? Цього дня Чень спочатку поклав у миску Вовчика половину зацвілої стрічки й відніс її Вовчику, потім, швидко підхопивши порожню миску, повернувся до юрти, думаючи, чим би ще його нагодувати. Коли він сам сів снідати, то помітив у каструлі декілька зовсім маленьких шматочків сушеної баранини, він трохи посумнівався, а потім виловив їх і поклав до Вовчикової миски. Вовки ж не будуть, як собаки, їсти саму кашу навіть без запаху м’яса, тож якщо в їжі Вовчика не було м’яса чи маслаків, він починав дуже нервуватися й люто гризти свій ланцюг. Чень посолив цибулю-порей і з’їв дві миски супу з локші на бульйоні з сушеної баранини, а рештки супу, що залишалися в каструлі, вилив у миску Вовчика, потім перемішав усе в ній дерев’яною палицею, щоб шматочки сушеної баранини, які були на дні миски, піднялися на поверхню і Вовчик міг побачити м’ясо. Після цього Чень підніс миску до обличчя й понюхав її вміст, однак йому здалося, що запаху баранини там недостатньо, тож він вирішив долити в миску ще трохи баранячого лою, який вони використовували, щоб запалити лампу. Оскільки влітку було спекотно, то закритий в бляшанку твердий баранячий лій почав поступово танути й тхнути, тож добре ще, що вовки — такі тварини, які полюбляють їсти тухлятину й тухле сало для них, вважай, гарна річ. У їхній юрті ще із зими залишилося дві бляшанки баранячого лою, яке вони з Яном Ке щовечора використовували для розпалу гасової лампи, щоб читати книжки, і нині важко було сказати, чи вистачить їм його до глибокої осені. Однак у Вовчика тепер був ключовий період росту, тож Ченю довелося знехотя змиритися з тим, що час на читання уріжеться. Проте він до сих пір так і не позбавився звички читати щодня, тож доведеться йому набратися нахабства й піти просити лою до Ґасмаа, адже Старий Біліґ і Ґасмаа, якщо дізнаються, що в них немає світла читати книжки, обов’язково виділять їм лою для підпалу лампи. Улітку ж усі були заклопотані й стомлені, тому Чень дедалі рідше розповідав Старому історичні оповідання, і Старий так само мав усе менше можливостей розповісти щось Ченю. Тож Чень узяв із бляшанки велику ложку м’якого баранячого лою й додав до нагрітої Вовчикової миски, ретельно розмішавши усе в ній. Коли він тепер понюхав миску, бараном із неї тхнуло достатньо, тож можна було сподіватися, що ця страва Вовчику сподобається. Потім він узяв собачу миску й укинув туди більше половини каші з алюмінієвої каструлі, однак баранячого лою туди класти вже пошкодував. Улітку, коли обмаль м’яса, для собак у степу щороку настає період напівситих-напівголодних днів. Коли він відчинив двері, виявилося, що собаки давно вже скупчилися за ними. Чень спочатку нагодував собак і почекав, поки вони начисто вилижуть свою миску й підуть у тінь від юрти, після чого поніс Вовчику його миску. Коли йшов, він, як і зазвичай, кликав: «Вовчику! Вовчику! Їсти! » Вовчик давно вже так хвилювався, що йому аж почервоніли очі, він стрибав від радости в такому збудженні, що ледь не задушив себе. Чень швидко підсунув миску у «вовче коло» й відстрибнув на два кроки назад, нерухомо спостерігаючи за тим, як Вовчик хапає собі в пащу локшину зі шматочками м’яса з баранячим салом. Схоже було, що він усе ж задоволений цією стравою. Годування Вовчика щодня передбачало повторення одних і тих самих слів. Чень Чжень сподівався, що Вовчик запам’ятає свого годувальника, принаймні зможе сприйняти його як дивного друга, який має лише добрі наміри щодо нього. Чень часто думав, що коли він у майбутньому одружиться й у нього народяться діти, він не буде так піклуватися про них, як тепер про Вовчика. Він вірив, що вовки мають чарівну силу, оскільки в голодних степах і лісах вовчиця може своїм молоком вигодувати немовля, а вовча зграя буде піклуватися про дитину, охороняти й виростить з неї справжнього вовка (вовчицю). Якби у вовків не було якоїсь надлюдської і надвовчої таємничої сили, то не виникли б і такі «міфи». Чень Чжень з тих пір, як почав доглядати Вовчика, часто занурювався в міфоподібні сни і фантазії. Коли він ходив до молодшої школи, він прочитав один радянський роман, у якому оповідалося, як один мисливець урятував вовка, вилікував його рани, після чого знову випустив у ліс. Минув певний час, і одного дня вранці, коли мисливець відчинив двері своєї дерев’яної хатинки, він побачив на снігу перед дверима сім тушок великих зайців, поряд з якими було багато вовчих слідів… Це була перша історія про дружбу людини й вовка, що трапилась Ченю, вона йшла всупереч усім тим книжкам і фільмам, які читав і дивився він тоді. Здебільшого в тих книжках оповідалося чи то про вовка, який перевдягнувся на бабусю, чи то про те, як він з’їв ягня чи вкрав маля, та подібні страшні й жорстокі історії, які пробирали аж до кісток. Навіть у творах Лу Сюня^[136] вовка було представлено в традиційному жорстокому образі. Тому Чень дуже довго перебував під чарами того радянського роману і багато років не міг про нього забути. Він часто, мов уві сні, бачив себе тим мисливцем, уявляв, як, ступаючи по снігу, йде до лісу, щоб зустрітися зі своїми друзями-вовками, як котиться по снігу в обнімку з великим вовком, як вовк несе його на спині по засніженому степу… І от сьогодні він раптом здобув свого власного, справжнього вовка, якого можна було торкнутися й погладити. Тож йому хотілося, нагодувавши Вовчика, обійняти його і покачатися з ним по зеленому степовому килимі. Він навіть уже робив так декілька разів, тож можна було вважати, що його сон здійснився наполовину, однак іншу його половину він майже не наважувався доснити — як Вовчик виростає, залишає йому ціле кубло цуценят-вівчарок, після чого повертається в степ до вовчої зграї. Чень Чжень одного разу бачив уві сні, як їде на коні у супроводі цілої зграї вівчарок кудись у глибину степу і кричить до купи диких гір: «Вовчику, Вовчику! Їсти! Я прийшов, я прийшов! » І тут з імли сутінок з’являється сивий, як сталь, і здоровий, як тигр, вовк-ватажок, а за ним — уся зграя, і вони мчать до нього з галасом, радіючи після довгої розлуки… Однак, на жаль, тут степ і пасовище, а не ліс, тут є табір, мисливці, собаки, рушниці й аркани. Тож навіть якщо Вовчик зможе дорослим повернутися до дикого життя, він не зможе принести йому під двері юрти великого зайця в подарунок… Чень Чжень помічав, що в його жилах теж ніби тече кров скотарів, і хоча усі його предки по батьківській лінії були справжніми селянами, він відчував, що сам усе ж не є чистим нащадком хліборобів. Він не схожий на конфуціанців і селян — реалістів і практиків, які завжди прагнуть до питомого зиску й не відриваються від твердого ґрунту реальності, а також зневажають будь-які мрії та фантазії. Якщо вже він наважився здійснити половину своєї мрії, то хотів, зважаючи на власний інтерес і сміливість, доповнити її й тією іншою, ще важче здійсненною половиною. Чень Чжень сподівався, що степ пробудить давно затиснуті в глибині його душі мрії й авантюрний дух. Вовчик нарешті вилизав свою миску. Він уже був завдовжки більше за півметра, а коли наїдався, то виглядав ще більшим на зріст і ще більш грізним. Порівняно із цуценятами він був наполовину більшим. Чень забрав його миску і відніс назад до юрти, а потім увійшов до «вовчого кола» — зараз настав час сісти, підібгавши ноги, і почухати Вовчика за вушками. Він спочатку взяв його на руки й притис до себе, а потім поклав його спиною собі на ноги й почав злегка масажувати йому живіт. У степу, коли вовки й собаки гризуться між собою, їхні животи стають найбільш уразливими місцями — якщо ворогу вдасться розпороти комусь живіт, то ця тварина неодмінно помре. Тому ні вовки, ні собаки ніколи не відкривають своїх животів одноплемінникам чи чужакам, яким вони не довіряють. Хоча Дорж убив своє вовченя за те, що воно вкусило дитину за живіт, однак Чень дозволяв Вовчику схопити себе за палець, облизувати й кусати його. Він чомусь вірив, що Вовчик не буде кусати його по-справжньому. Вовченя гризло його за палець так, ніби воно кусало своїх рідних братиків і сестричок, коли гралося з ними — його зуби зупинялися на доторку й ніколи не прокусювали шкіру так, щоб було видно кров. Якщо Вовчик так спокійно відкривав йому свій живіт, то чому ж він не міг покласти свій палець йому в пащу? В очах Вовчика він завжди бачив тільки дружні наміри й довіру. Наближалося до обіду. Зелені голки степової трави прихилили свої гострі кінчики під ударом променів пекучого степового сонця, майже вся зелень прив'яла й полягла. Для Вовчика знову починалися тортури — він відкрив пащу й часто дихав, а з кінчика його язика постійно стікали краплі слини. Чень Чжень закинув повсть зі стінок юрти на її дах, тож тепер юрта продувалась вітром з восьми боків і була схожа на прохолодну альтанку або ж на величезну клітку. Він міг читати всередині книжку, зрідка поглядаючи на Вовчика й сумніваючись, чи не слід йому якось допомогти. Степові вовки ніколи не боялися ніякої поганої погоди, адже вовк, який не витримував степового холоду або спеки, безжально відбраковувався степом, залишалися тільки найбільш стійкі й міцні тварини. Однак, з іншого боку, коли ставало дуже спекотно, степові вовки могли сховатися в холодок між гірським камінням. Старий Біліґ колись наставляв Ченя, розповідаючи, що коли влітку приженеш отару в якусь тінисту місцину, не слід відразу ж зупиняти там овець, а слід спочатку перевірити, чи немає в траві вовка «в засідці». Чень не знав, як допомогти Вовчику дати раду собі зі спекою, тож вирішив спочатку спостерігати, наскільки міцною буде вовча витривалість. Вітер, що продував юрту, також ставав дедалі гарячішим, і корови на пасовищі в улоговині перестали їсти траву, а вляглися в муляку на березі річки. Вівці, які паслися далі, знайшли собі місце на вході до ущелини, відкритої назустріч вітру, і поснули там. А на верхівці гори з'явилися білі трикутні «намети» — це чабани, не витримуючи спеки, встромляли руків'я арканів навскоси в байбачу нору, стягували з себе білі плащі й прив'язували їх за комір до верхнього кінця жердини й притискали камінцями нижні кути одягу, що сягали землі, утворюючи таким чином собі намет, який міг тимчасово захистити їх від сонця. Чень і сам прохолоджувався в такому наметі, тож знав, що це допомагає. Зазвичай у цих наметах розташовувалися двоє чабанів — один спав, а інший приглядав за двома отарами. Білі трикутні намети з'являлися в степу тільки в найбільш спекотний час. Чень починав дедалі більше нервуватися і не міг усидіти на місці. Вовчик також уже почав нервуватися на жарі — він не міг ні стояти, ні лежати. Над піском піднімалися хвилі гарячого повітря, тож малому пекло усі чотири лапи і він вимушений був постійно їх міняти. Він роззирався скрізь, шукаючи очима цуценят, і нарешті побачив одного з них у холодку під возиком, тож з іще більшою люттю почав смикати свій ланцюг. Чень поспішив вибігти з юрти, оскільки побоявся, що ще трохи такого перебування під сонцем і Вовчик справді перетвориться на запечений у карамелі каштан, а якщо раптом у нього станеться сонячний удар, то ветеринар пасовища в жодному разі не візьметься його лікувати. Що ж робити? Оскільки в степу сильні вітри, то тут не користуються парасолями, а носять дощовики, тож навіть ніяк встановити над Вовчиком парасолю від сонця. Може, підсунути сюди возика, щоб Вовчик міг сховатися під ним? Однак у возика дуже складна конструкція, тож ланцюг Вовчика може закрутитися за колесо і малий задушиться. Краще всього напнути для Вовчика такий самий трикутний намет, як у чабанів, однак він не наважувався: усі люди й худоба в степу печуться на сонці, а тут хтось раптом буде для вовка влаштовувати холодок — що це за «класова прихильність»? Це відразу ж стане приводом заговорити тим скотарям і молодим інтелігентам, які виступали проти утримування вовка. Останнім часом усі були дуже заклопотані й майже забули про Вовчика, тож краще всього було й далі не нагадувати людям про його існування. Чень набрав із дерев’яного відра на возику півмиски чистої води і поставив перед Вовчиком, той відразу ж засунув у миску голову й випив усе одним ковтком, після чого раптом швидко заскочив у тінь від Ченевого тіла, ховаючись там від палючого сонця. Він був схожий на якогось сироту і з дуже жалісливим виглядом притис ноги Ченя до землі, щоб той не міг піти. Чень постояв так трохи, але відразу ж відчув болісне поколювання в шиї, яке означало, що якщо зараз же не сховатися, шкіра там згорить до пухирів. Тож йому довелося вийти з «вовчого кола», але він приніс сюди піввідра води й вилив у коло, при цьому від піску відразу ж піднявся такий пар, як буває, коли відкриваєш кришку киплячої каструлі. Вовчик відразу ж зрозумів, що температура поверхні значно знизилась, тож улігся там, щоб відпочити, адже він простояв уже декілька годин поспіль. Однак невдовзі пісок знову висох і Вовчик почав крутитися туди-сюди, рятуючись від спеки. Чень не знав, як можна ще зарадити ситуації. Він не міг постійно поливати коло водою, а навіть якби й міг зараз, то що робити, коли настане його черга йти в степ пасти отару? Повернувшись до юрти, Чень Чжень уже не міг читати далі, він почав хвилюватися про те, що Вовчик захворіє від спеки, схудне або навіть і помре. Він і подумати не міг, що ідея прив’язати Вовчика на ланцюг заради безпеки худоби обернеться небезпекою для його, Вовчикового, життя. Якби його тримати в певній загорожі, то він принаймні міг би сховатися в тінь від її стіни. Тож не дивно, що давні кочовики в таких умовах життя не могли утримувати вовків. Навіть Старий Біліґ не знає, як утримувати вовка, в цьому питанні він не має жодного досвіду, що можна було б запозичити. Чень Чжень так і не міг нічого вигадати, тільки дивився на Вовчика, сповнений гірких дум. Вовчик продовжував крутитися по своєму колу, і його думки, схоже, теж крутилися в голові, крутилися-крутилися, аж поки він помітив, що вкрита поверхнею трава поза «вовчим колом» має набагато нижчу температуру, ніж пісок у його середині. Тоді Вовчик повернувся навскоси і поставив свої задні лапи на траву; напевне, відчувши, що там не так пече, він миттю переніс на траву все своє тіло, залишивши на гарячому піску тільки голову й шию, при цьому ланцюг натягнувся так рівно, що став схожий на ручку пензлика. Нарешті він міг, витягнувши шию, відпочити. Таким чином, хоча Вовчик все ще перебував під відкритим палючим сонцем, однак «підсмажування» його тіла знизу суттєво зменшилося. Чень так зрадів, що йому аж схотілося розцілувати Вовчика, адже така абсолютно мудра поведінка малого подарувала Ченеві крихту надії. Він також, можна сказати, вигадав один спосіб — коли погода стане ще спекотнішою, потрібно буде «перепинати» Вовчика, змінюючи місце «вовчого кола», коли Вовчик майже повністю витопче в ньому траву. Чень Чжень із полегшенням видихнув, подумавши, що вовча здатність до виживання завжди перевершує навіть уявлення людини про неї, адже й мале вовченя, яке не знало навчання матері-вовчиці, від природи може самостійно долати труднощі, а що вже тоді казати про зграю таких вовків, які діятимуть спільно? Чень приліг на скручену ковдру й почав читати.
Іззовні донісся поспішний цокіт копит — по більш, ніж двадцятиметровій доріжці, що вела до юрти, швидко наближалися, здіймаючи клуби піску й куряви, два коні. Чень подумав, що це — якісь проїжджі чабани, тож не звернув на них уваги. Однак раптом, коли два коні під’їхали ближче, вони круто повернули і, з’їхавши з дороги, попрямували просто до Вовчика. Малий швидко підскочив на задні ноги, натягнувши свій ланцюг. Чоловік, який їхав попереду, узявся за аркан і одним кидком накинув його на голову Вовчика, люто й з усієї сили потягнувши мотузку на себе, аж той злетів у повітря. Аркан накинули з такою силою й люттю, що було очевидно — Вовчика хочуть убити, а натягнутим ланцюгом дуже хочуть скористатися для того, щоб відразу зламати йому шию. Щойно малий бухнувся на землю, як чоловік, який їхав позаду, замахнувся своїм арканом і з усією ненавистю хльоснув ним Вовчика, аж той покотився. Передній вершник притримав коня, перекинув руків’я аркана в іншу руку, готуючись спішитись і продовжити атаку на землі. Чень Чжень злякався, тому голосно заволав і, схопивши качалку для тіста, мов божевільний, кинувся до них. Побачивши готового на все Ченя, ті двоє швидко скочили на коней і помчали далі, здіймаючи за собою вихори куряви. Було тільки чутно, як хтось один із них вилаявся: «Вовки загубили наших жеребців, а він тут вовка утримує! Рано чи пізно я все одно вб’ю цю тварюку! » Хуанхуан та Еле кинулися за ними з гавкотом навздогін, але і їм дісталося батога. Обидва коні помчали в напрямку табуна. Чень Чжень так і не роздивився, хто були ті двоє. Однак він здогадувався, що один з них, напевне, той чабан, якого розкритикував Біліґ, а інший — конопас із четвертої бригади. Вони наскочили несподівано, замисливши таким чином накласти на Вовчика руки. Чень тепер на власному досвіді дізнався, який страх викликають блискавичні атаки монгольської кінноти. Чень підбіг до Вовчика, той підібгав хвоста зі страху, і всі його чотири лапи так тремтіли, що він не міг на них утриматися. Побачивши Ченя, Вовчик кинувся до нього, мов курча, яке врятувалося від смерті в котячих пазурах і тепер, шкутильгаючи, біжить до квочки. Чень сам увесь тремтів; він обійняв малого, і відразу ж вовк і людина затремтіли разом. Чень поспішив оглянути шию Вовчика, на щастя, вона не була зламана, однак мотузка зідрала на ній хутро, і на цій ділянці шкіри тепер виднівся глибокий, аж до крові, слід. Серце Вовчика скажено калатало, ледь не вискакувало, тож Чень почав заспокійливо його гладити, і, зрештою, йому вдалося зупинити тремтіння своє і Вовчика. Він знову повернувся до юрти і виніс звідти смужку сушеного м’яса, щоб заспокоїти вовченя. Коли малий з’їв м’ясо, Чень знову обійняв його, притиснувши пухнасту мордочку до свого обличчя; помацавши його груди, він визначив, що його серце поступово відновило свій ритм. Малий ще не подолав остаточно страху, він пильно дивився на Ченя, дивився-дивився і раптом лизнув його за підборіддя. Чень здивувався, але й зрадів такій несподіваній милості. Це було вже вдруге, коли він отримував від вовка «поцілунок», і вперше вовк таким чином висловлював йому подяку. Очевидно, що оповідання про сімох зайців для спасителя було зовсім не вигадкою. Однак у Ченя на серці було так важко, що воно ледь не обривалося, адже врешті-решт сталася подія, якої він боявся. Утримання вовка образило почуття переважної більшості скотарів, тож він відчував відстань і відчуження між собою й ними. Навіть батько Біліґ тепер набагато рідше заходив до них у юрту. В очах скотарів він ніби став тепер таким же чужаком і порушником законів степу, як Бао Шуньґуй і заробітчани. У духовному плані вовк — це тотем степових націй, однак у тілесному — він майже лютий ворог. Тож хоч духовно, хоч матеріально степовики не дозволяють утримувати вовка. Те, що він узяв собі вовченя, в духовному плані було блюзнірством, а в тілесному — змовою з ворогом. Він дійсно порушив закони степу, зневажив табу степовиків і їхню культуру. Він не знав, чи зможе він уберегти Вовчика і чи потрібно далі його утримувати. Однак він дійсно хотів зафіксувати й дослідити таємницю й цінність «вовка-тотема, степової душі». Він не міг просто так спостерігати за тим, як цей тотем, який здійснив величезний вплив на історію Китаю і всього світу, поступово зникає слідом за змінами в житті степовиків, мов тіло степовика, що перетравлюється вовком на порох, зникає без останку, не залишаючи жодних слідів. Тож Чень вимушений був наполягати на своєму до останнього, триматися, зціпивши зуби. Він узявся скрізь шукати Ерлана, однак той ще не повернувся. Коли він сторожує господарство, то ніхто, крім скотарів цієї бригади, не наважується близько підходити до їхньої юрти. Ерлан міг наздогнати коня чужого вершника й так покусати його, що той би забіг з переляку. Чень раптом подумав, що в тих двох швидких вершників мав бути дуже гострий зір, адже вони побачили, що Ерлана немає вдома, і тільки тоді наважилися на раптову атаку. Сонце ще не розпеклося до найвищої температури за цей день, а степова улоговина вже зібрала увесь свій жар у колі Вовчика. І хоча тіло малого вже не так розжарювалося знизу, однак його голова й шия все ще залишалися на піску, до того ж шия тепер була поранена, тож Вовчик не міг влежати на місці, він підвівся й почав бігати по колу, а зробивши декілька кіл, знову лягав на траву. Чень також відклав книжку й почав виконувати якусь хатню роботу. Він пішов нарвати часнику, назбирати качиних яєць, змішав їх у начинку, замісив тісто й почав пекти млинці з начинкою, прововтузившись із ними з півгодини. Коли він підвів нарешті голову, щоб глянути на Вовчика, то аж завмер від здивування — над вовчим колом було видно тільки зад і хвіст малого, а сам він раптом почав щосили рити нору в землі, так що пісок летів феєрверком на всі боки. Чень швидко витер руки і вибіг з юрти, а підбігши до вовчого кола, з цікавістю присів перед ним, спостерігаючи, що буде далі. Вовчик рився у південній половині кола, причому докладав зусиль, тож уже половина його тіла була в норі, хвіст безладно тремтів, а пісок безперервно вилітав з-під його лап. Невдовзі Вовчик виліз із нори й, охопивши передніми лапами купу піску, посунув її назад. Усе тіло малого було в землі, він кинув на Ченя погляд, сповнений дикості й афекту, — здавалося, ніби він викопує клад, оскільки крізь його збудження проступали жадоба й поспіх. Що ж він, врешті-решт, хотів зробити? Може, хотів викопати свій дерев'яний кілок і побігти в холодок? Ні, він рив не там. Вовчик рив зовсім не під кілком, до того ж той був закопаний достатньо глибоко, і малому довелося б вирити глибоченький рівчак, щоб його витягти. Вовчик рився в південній частині кола, спиною до дерев'яного кілка і чітко з півночі на південь, прямо назустріч сонячному промінню. Чень у душі і злякався, і зрадів, в одну мить зрозумівши наміри малого. Вовчик знову розрихлив чимало піску в норі, при цьому він мав захеканий і дуже заклопотаний вигляд, потім знову заліз у нору й почав викидати звідти землю. Очі Вовчика незвично хитро блищали. Він зовсім не мав часу звертати увагу на Ченя. Той же, спостерігаючи за ним, врешті-решт не витримав і стиха сказав до нього: «Вовчику, тихіше рийся, будь обережним, щоб не зламати пазурі». Вовчик покосився на нього і примружив очі, ніби сміючись. Схоже було на те, що він дуже пишається своєю поведінкою. Пісок, виритий з нори, був сируватим, тож і набагато прохолоднішим, ніж зовнішній. Чень Чжень узяв у долоню трохи піску і стис його — він дійсно був мокрим і прохолодним. Чень подумав, що Вовчик і справді розумний, адже це він риє собі прохолодну печеру, яка б захистила його і від сонця, і від людей, і від небезпеки. Ніякої помилки тут не було — Вовчик думав саме про те, що в норі прохолодно і є тінь, орієнтація нори також була обрана правильно — вхід до неї був із півночі, а хід ішов на південь, тож сонячне проміння не могло б дістатися в середину, і навіть уже коли Вовчик рив її, більша половина його тіла, що опинялася при цьому в середині, вже не потрапляла під палючі промені сонця. Чим глибше під землю рив Вовчик, тим слабшим ставало там світло. Він, очевидно, скуштував радість перебування в холодку і почав наближатися до задуманої мети. Тінь, тінь, її найбільше полюбляють вовки, адже вона означає прохолоду, безпеку і щастя! Надалі він уже не буде зазнавати тих жахливих загроз і атак, на які наражаються велика худоба, великі коні й великі люди. Чим глибше він рив, тим скаженіше він радів, аж, здавалося, вже не міг стулити свою пащу від щастя. Минуло ще двадцять хвилин і назовні залишився тільки пухнастий вовчий хвіст, що радісно тремтів, а все тіло Вовчика вже сховалося в темній і прохолодній печері. Чень Чжень ще раз був уражений надзвичайною мудрістю і здатністю до виживання Вовчика. Він згадав приказку: «Дракон народжує дракона, фенікс — фенікса, а діти пацюка обов’язково уміють рити нори». Щури справді вміють рити нори, але вони принаймні бачили в дитинстві, як це роблять великі щури або їхні матусі. Однак це мале вовченя було відняте від матері, поки йому не розкрилися очі, де ж воно могло бачити, як великі вовки риють нори? При цьому собаки, які згодом його оточували, не могли навчити його цього, адже вони — вже одомашнені тварини, які цього не вміють робити. Тоді хто ж навчив Вовчика рити нору? Та ще й так, щоб її орієнтація й напрямок були такими точними, а відстань — якраз такою, як треба. Адже якби відстань від дерев’яного кілка була більшою, то залізний ланцюг обмежував би дальність нори по горизонталі на свою довжину. Однак Вовчик обрав для нори місце якраз посередині між дерев’яним кілком і краєм вовчого кола, тож він міг залізти туди, затягнувши з собою половину ланцюга. Хто ж його цього навчив? А така здатність орієнтуватися, можливо, недоступна навіть великим степовим вовкам, як же він самостійно зміг усе розрахувати? Чень у душі аж злякався: як це мале вовченя, якому тільки трохи більше трьох місяців, раптом змогло, при тому, що в нього не було прикладу батьків, самостійно розв’язати таку важливу для його життя проблему? Він справді розумніший за собаку, та навіть і за людину. Невже здібності, даровані вовкам від природи, аж такі потужні? Зі своїх спостережень Чень зробив висновок: спадок — це тільки основа, а коефіцієнт розумових здібностей Вовчика ще потужніший. Адже навіть він, доросла освічена людина, півдня вештався під пекучим сонцем і не додумався вирити малому навскісний хід під землею, який би захистив його від сонця та інших негод! Тож розумній сучасній людині довелося, кліпаючи, мов дурепі, очима, засвоювати надзвичайно складний урок виживання, поданий йому вовченям. Чень Чжень не припиняв зітхати, визнаючи, що мудрість Вовчика дійсно набагато перевершує його власну. Він повинен був покірно прийняти кинуту йому Вовчиком насмішку. Не дивно, що коли Чень із ним грається, то з боку Вовчика відчувається якесь незрозуміле почуття «рівності». Цієї миті Чень узагалі відчував, що малий його майже зневажає. У непокірливому погляді Вовчика завжди містилося щось таке, що лякало Ченя. Малий ніби казав: «Ти не дуже вихваляйся, ось почекай, я ще виросту! » І Чень Чжень дедалі більше переживав: а як буде ставитися до нього Вовчик, коли виросте? Однак у душі Чень усе-таки радів. Сівши на коліна, він спостерігав за діями малого і дедалі більше відчував, що він оце не вигодовує маленьку тваринку, а утримує собі маленького вчителя, вартого поваги і пошани. Він вірив, що Вовчик може його навчити й інших речей: сміливості, мудрості, упертості, витривалості, любові до життя, вічного занепокоєння, вічної непокори, зневаги до суворих і несприятливих обставин, завдяки чому може ствердитись потужна особистість. Потайки він думав, що якби китайці, крім дракона-тотема, мали б іще й вовка-тотема, було б дуже добре. Хіба вони зазнали тоді так багато принижень від варварських країн? І хіба їм довелося б тоді переживати про те, чи зможе китайська нація здійснити велике відродження і досягти демократії, свободи й заможності? Вовчик, настовбурчивши хвоста, працював дуже імпульсивно. Здавалося, що чим глибше він риє, тим більше відчуває прохолоду й задоволення, ніби він почув той запах землі й темряви, який найперше зустрів його при народженні. Чень відчув, що Вовчик не тільки хоче вирити собі прохолодну й захисну нору, але й ніби хоче викопати прекрасні спогади про своє дитинство, докопатися до своєї рідної мами, братиків і сестричок. Він спробував уявити вираз на морді Вовчика, коли той риється в норі; напевне, він був дуже складним, адже в ньому змішалися почуття радості, надії, віри в удачу й горя… Очі Ченя навіть зволожилися, а в серці скипіли докори сумління. Він чим далі, тим сильніше прив’язувався до Вовчика, однак при цьому він був убивцею, який зруйнував цю вільну й радісну вовчу родину. Якби не його наміри, то вовченята з цього лігва давно б уже ходили скрізь на полювання зі своїм татом і мамою. Чень припускав, що таке видатне вовченя має бути сином того білого ватажка — князя усіх вовків Орхонського степу. Після тривалого гартування в боях під керівництвом вовчої зграї у майбутньому він навіть міг би стати князем нового покоління. Однак, на жаль, чудові перспективи цих вовченят були вщент зруйновані прибульцем-ханьцем, який з’явився тут з-за тисячу лі. Вовчик нарешті дорився до межі — довжина його залізного ланцюга вже не давала йому змоги ритися далі. Чень також не збирався подовжувати йому ланцюг, адже пісок у цьому місці був дуже розсипчастим і «дахом» його печери був лише прошарок переплетеного трав’яного коріння, тож при більшій глибині печери якийсь кінь або корова, ненароком наступивши на її «дах», могли заживо поховати в ній Вовчика. Гранична радість Вовчика від риття печери раптом була перервана, і він так розізлився, що аж заскавучав, виліз назовні й почав щодуху смикати за ланцюг. Ошийник при цьому затягнувся на його шиї й рана заболіла так, що він аж розкрив пащу, щоб ковтнути прохолодного повітря, однак не схотів зупинитися, й продовжував смикати за ланцюг, аж поки в нього стало сил. Тоді він розтягнувся на щойно виритій купі землі, важко дихаючи, й трохи перепочив. Коли він згодом повернув свою голову в напрямку нори, щось там розглядаючи, Чень гадав, чи зможе цей малий утнути ще якусь нову витівку. Щойно дихання Вовчика заспокоїлося, як він знову з головою занурився під землю. Невдовзі з нори знову почав вилітати пісок. Чень, знову ошелешений, поспішив лягти на живіт і підповз до печери, щоб зазирнути в середину. Він побачив, що малий почав ритися по боках нори, тобто він раптом зрозумів, що потрібно облишити глибину, а збільшувати ширину печери по горизонталі. Отже, оскільки він не дорився до своїх мами, братиків і сестричок, йому залишалося тільки вирити собі широку спальню, в якій би він міг повністю поміститися, і в якій міг би безпечно відпочивати, випроставшись на весь свій зріст. Чень заціпеніло сів, не наважуючись вірити тому, що Вовчик дійсно може прорахувати увесь процес влаштування нори — від вибору орієнтації нори, до риття ходу й визначення розмірів тіла, який від задумки й до реалізації виявиться успішним і обійдеться без повторної роботи чи зайвих витрат. Чень Чжень дійсно ніяк не міг збагнути, звідки ж, нарешті, береться така талановитість у вовків? Але можливо якраз через це, через постійну «неможливість зрозуміти» з боку людства, степовики з давнини й до сьогодення зводили вовка на місце свого «тотема». Нарешті прохолодна й захисна печера Вовчика була готова. Він із приємністю розлігся в ній упоперек і як Чень його не кликав, звідти не виходив. Коли Чень зазирнув усередину, він побачив круглі зелені очі Вовчика, його похмурий і страшний погляд; тоді він був схожий на справжнього дикого вовка. Цієї миті Вовчик, очевидно, повною мірою насолоджувався тьмяною вологою й запахом сирої землі, які йому так подобалися. Він ніби й справді повернувся до своєї рідної нори, в мамині обійми, до своїх рідних братиків і сестричок. У цей час Вовчик поводився спокійно й мирно, адже йому, нарешті, вдалося вирватися з місця постійної тривоги в оточенні людей і худоби, сховатися в справжньому вовчому укритті, повернутися до вовчого світу. Він тепер міг спати спокійно й бачити прекрасні вовчі сни. Чень Чжень розрівняв купу землі перед норою, розкидавши її по «вовчому колу». Тепер можна було вважати, що в Вовчика з’явився новий безпечний дім. Цей його несподіваний відважний вчинок змусив Ченя знову повірити в те, що малий виживе. Коли пізніше увечері додому повернулися Ґао Цзяньчжун і Ян Ке й побачили неподалік від входу на подвір’я вовчу нору, вони також дуже здивувалися. Ян Ке сказав: — Коли пасеш цілий день отару в горах, то сам ледь не спечешся, пити хочеться до смерті, тож я боявся що Вовчик не переживе це літо. І хто б міг подумати, що малий має такі здібності? Кмітливий! Ґао Цзяньчжун сказав: — Надалі нам слід бути уважнішими з ним, упереджувати його дії й щодня перевіряти його ланцюг, кілок і ошийник. А то якщо десь не додивимось, він накоїть нам біди, що скотарі й однокласники нас засміють. Усі троє залишили по половинці своїх масних млинців із начинкою, щоб нагодувати Вовчика. Щойно Ян Ке гукнув: «їсти! », Вовчик вибіг з нори, схопив млинець і поніс його назад у нору. Він уже визначив, що там — його територія, тож відтепер ніхто не повинен порушувати її. Ерлан також повернувся додому, проблукавши десь увесь день. Його живіт випирав, мов барабан, а паща блищала від чогось масного, тож він, напевне, в горах уполював собі якусь дичину. Хуанхуан, Еле й троє цуценят оточили його й кинулися облизувати лій з його підборіддя, адже собаки вже скаженіли по м’ясу, стільки днів не бачивши нічого жирненького. Зачувши голос Ерлана, Вовчик кулею вилетів із нори, а коли Ерлан увійшов до вовчого кола, Вовчик теж узявся облизувати його пащу. Ерлан, помітивши Вовчикову нору, із радісним зацікавленням оббіг її декілька разів, після чого з насмішкуватим виглядом усі вся біля входу й просунув усередину свій довгий ніс, щось там винюхуючи. Вовчик же миттю заліз на спину своєму прийомному батькові, потім зістрибнув униз і вкотився в нору. Від радості він забув навіть про рану на шиї, бурхливо випромінюючи свою дику життєву силу. У степу, коли сонце сяде, жара відразу зникає й починає віяти прохолодний вітерець. Ян Ке поспішив накинути теплу куртку й пішов до отари, Чень Чжень також пішов допомогти йому заганяти овець. Ситу отару в жодному разі не можна гнати швидко, тож хлопці повільним кроком, мов на прогулянці, поступово зібрали овець у коло до місця в таборі, де не було ніяких загородок чи поручнів, адже влітку скотарі, коли надходить вечір, збирають овець на нічліг на порожньому місці позаду чи збоку від юрти. Нічне чергування влітку — найбільш гірка й небезпечна робота, тож хлопці не могли дозволити собі жодної недбалості й найбільше переживали про те, чи не помітять вовчі зграї Вовчика й не почнуть шукати нагоди, щоб помститися за нього. Вовче життя починається саме звечора. Тож Вовчик, тягаючи за собою ланцюг, почав радісно бігати, час від часу навідуючись до результатів своєї праці. Хлопці присіли поряд із вовчим колом і тихо насолоджувалися діями Вовчика у темряві і його круглими, схожими на зелені дорогоцінні камені, очима. Вони не знали, чи не пронюхали вже вовчі зграї про нього і чи не ховаються неподалік у гірських ярах у засідках вовчиці, які втратили своїх вовченят. Чень Чжень переказав Яну Ке події цього дня й сказав: — Треба знайти спосіб роздобути трохи м’яса, інакше Вовчик виросте кволим, а Ерлан не дуже-то доглядає за родиною, тож ситуація стає небезпечною. Ян Ке сказав: — Я сьогодні в горах скуштував смаженої байбачатини, Дорж вловив. Якби він упіймав більше, ми б у нього взяли одного, щоб погодувати собак і Вовчика, однак постійно заважали то чабани, то отари, і байбаки розбігалися, налякані, й не потрапляли в пастку. Чень Чжень стривожено сказав: — Я зараз за все хвилююся, а особливо за те, чи не нападе вовча зграя зненацька на отару вночі. Вовчиці мають найсильніший інстинкт материнства, тож наміри відплатити за втрачених вовченят у них найсильніші й найнепереборніші. Якщо вовчиця приведе сюди вовчу зграю і серед ночі здійснить на нас блискавичну атаку, передавивши половину нашої отари, тоді нам буде лихо. Ян Ке, зітхнувши, сказав: — Скотарі всі кажуть, що вовчиці напевне прийдуть. Цього року в Орхоні люди зруйнували десятки вовчих гнізд, тож кілька десятків вовчиць очікують нагоди на помсту. Скотарі всі хочуть убити це вовченя, і наші однокласники з інших бригад також проти того, щоб ми утримували вовка. Сьогодні Сяо Пен та інші через це ледь не посварилися зі мною, вони сказали, що якщо раптом щось трапиться, то скрутно буде всім молодим інтелігентам бригади. Тож ми тепер і справді мовби оточені з усіх боків ворогами. Я думаю, нам краще потихеньку відпустити малого і сказати, що він обірвав ланцюг і втік, тоді, може, все обійдеться. — Ян Ке, обійнявши Вовчика, погладив його по голові й продовжив: — Однак і мені вже важко із ним розлучатися, я навіть до своїх братів не був таким прихильним. Чень Чжень рішуче сказав: — Китайці, що б не робили, завжди так — спочатку бояться вовка, потім бояться тигра! Якщо ми вже залізли у вовчу нору, викрали звідти вовченя, то ми не можемо зупинитися на півдорозі, якщо вже взялися утримувати його, то мусимо виростити. Ян Ке поспішив сказати: — Я зовсім не боюся відповідальності, але я щодня бачу, як малий тягає цей залізний ланцюг, ніби він маленький бранець, і мені його шкода. Вовки понад усе люблять свободу, а нині він постійно у кайданах. Ти можеш спокійно на це дивитись? Я вже в душі справді почав поклонятися вовку-тотему, і тепер можу зрозуміти, чому Батько Біліґ був проти того, щоб ти утримував вовка, адже це — справді профанація. У душі Чень також переживав сильне роздвоєння, однак на словах залишався непохитним, на нього раптом напала якась упертість, і він сердито сказав до Яна Ке: — Думаєш, я не хочу відпустити Вовчика в гори? Але тепер не можна цього робити. Є ще багато питань, які я не з’ясував. Вовча свобода — це свобода одного конкретного вовка, але якщо в майбутньому в степу не залишиться жодного вовка, про яку свободу тоді можна буде говорити? Тоді ти теж пожалкуєш. Ян Ке подумав і, зрештою, погодився. Він усе ще із сумнівом у голосі сказав: — Ну, тоді… Усе одно залишимо його. Я знайду спосіб роздобути трохи хлопавок «Два стусани». Вовки, як і степова кіннота, найбільше бояться порохових вибухів і гуркоту гармат. Тож як тільки ми зачуємо, що Ерлан зчепився з вовчою зграєю, я почну підпалювати по в’язці «ядер», а ти будеш кидати їх по одній у вовчу зграю, напевне, тоді ми розладнаємо її. Чень Чжень, пом’якшивши трохи тон, сказав: — Насправді у тебе дика натура й схильність до авантюризму ще більші від моїх! А ти справді в майбутньому плануєш одружитися з монголкою? Яка буде ще лихіша за вовчицю? Ян Ке поспішив відмахнутися: — Краще цього не розголошувати, а то ще й справді знайдеться якась зухвала монголка, яка, мов вовчиця, почне мене переслідувати, я тоді не втримаюсь. Але ж мені спочатку потрібно поставити власну юрту. 23

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒