Annotation 24 страница

Чень Ґуан сказав: «…У-ді (мається на увазі Хань У-ді. — Цзян Жун) мав звитяги по підкоренню варварів з усіх чотирьох сторін держави, його двір переповнювали хоробрі воїни, які не боялися смерті, тож у справі освоєння нових земель їм усе вдавалося. Потім він заспокоїв народ і поважав землеробство… Селянам від того також була користь. Цей імператор мав різноманітні інтереси, а солдати завжди йому наслідували, тож завдяки цьому У-ді мав силу трьох імператорів, щоб керувати державою за законами процвітання Шан і Чжоу…» Чень Ґуан сказав: «Сяо-у (мається на увазі Хань У-ді. — Цзян Жун)… мало в чому відрізнявся від Цінь Ши-хуана». Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Останній розділ останньої частини про Слухняного імператора Хань Ши-цзуна»
Після вечері Бао Шуньґуй приїхав від Біліґа до юрти Ченя. Він урочисто вручив Ченю і Яну великий ліхтарик аж на шість батарейок — раніше таку зброю й інструмент могли отримувати тільки конопаси — й передав їм особливе завдання: якщо вовча зграя з'явиться поблизу отари, потрібно вмикати ліхтарик, однак підпалювати хлопавки заборонено, а собаки повинні крутитися впритул біля вовків. Він також сказав, що вже повідомив усіх їхніх сусідів, і коли вони побачать у них світло ліхтариків, то прибіжать усі разом із собаками, щоб оточити зграю. Бао Шуньґуй також, сміючись, сказав: — Хто б міг подумати, що ваша витівка з вовченям матиме таку користь! Якщо ми цього разу зможемо виманити вовчиць і зграю, та вбити ще десяток із них, то ми здобудемо значну перемогу. Навіть якщо вб'ємо тільки одну-двох вовчиць, все одно це можна вважати перемогою! Скотарі кажуть, що сьогодні вночі вовчиці неодмінно прийдуть, вони всі хочуть від мене, щоб я вбив вашого Вовчика, розтягнув його шкуру на просушку, а труп викинув подалі на схил, щоб вовчиці, нарешті, заспокоїлись. Однак я не погодився. Я їм сказав, що я якраз боюся, що вовки не прийдуть, а де я ще знайду таку можливість, щоб з допомогою вовченяти привабити великих вовків? Цього разу точно пошиємо вовків у дурні. Однак ви вдвох маєте бути обережними. Такий великий ліхтарик може засліпити людину на декілька хвилин, а вовка — тим більше. Підготуйте на всяк випадок залізні палиці й лопати. Чень Чжень і Ян Ке з усім погодились. Бао Шуньґуй поспішив до інших юрт із своїми розпорядженнями, суворо заборонивши стріляти з рушниць, щоб не налякати вовків, не спричинити пожежі й не поранити людей чи худобу. Це мала бути небачена раніше в степу війна, коли з допомогою вовка приманюють вовка. Хоча її наслідки важко було передбачити, однак вона додавала азарту «прісному» скотарському життю. Декілька молодих конопасів і чабанів, які так ненавиділи вовків, що раніше не приходили до юрти Ченя, тепер прибігли дізнатися більше про ситуацію й ознайомитись із місцевістю та всіма тутешніми обставинами. Вони виражали небувалу зацікавленість новим мисливським методом, якого їм раніше ще не доводилось застосовувати. Один із чабанів сказав: — Вовчиці дуже оберігають своїх дітей. Якщо вони дізналися, що тут є вовченя, то вони неодмінно прийдуть забрати його. Було б добре, якби щоночі приходило по декілька вовчиць, тоді б можна було щоночі їх убивати. Але один з конопасів зауважив: — Якщо вовки зазнають один раз збитків, вони вдруге не прийдуть. — А якщо в атаку кинеться велика зграя, що тоді робити? — запитав інший чабан. — Як би багато не було вовків, їх не буде більше, ніж собак, — відповів конопас. — Якщо ж справді буде кепсько, то люди приєднаються до собак і почнуть умикати світло, кричати, стріляти з рушниць і підпалювати хлопавки. Після того, як усі розійшлися, Чень Чжень та Ян Ке, сповнені турбот, сіли на повстяну підстилку неподалік від Вовчика. Їх мучили докори сумління. Ян Ке сказав: — Якщо цього разу все пройде успішно й нам удасться заманити та вбити вовчиць, цей прийом насправді завдасть значних збитків — мало того, що ми розорили їхні лігва, так тепер іще й скористались материнськими почуттями вовчиць і вбили їх. Ми будемо шкодувати про це все життя. Чень сказав, опустивши голову: — Я зараз почав сумніватись у собі — чи не помилкою, врешті-решт, було тоді взяти це вовченя на виховання. Адже заради цього ми вже позбавили життя шістьох вовченят, а ще скількох позбавимо потім — навіть не знаю… Однак у мене вже немає шляху назад. Проводити науковий експеримент іноді те саме, що бути різником. Батькові Біліґу так важко доводиться керувати степом, витримуючи такий значний тиск! З одного боку — скорбота через те, що вовки вбивають худобу, а з іншого — прикрість через те, що невпинно вбивають вовків, усе це терпіти — просто серце кров’ю обливається. Однак заради степу й степовиків він може тільки перетворити своє серце на камінь і підтримувати рівновагу всіх відносин у степу. Я насправді хотів би попросити в Тенґера, щоб він повідомив вовчицям, що сьогодні вночі в жодному разі не потрібно приходити, й завтра теж, щоб не потрапити в пастку й дати мені ще трохи часу, поки Вовчик виросте й ми з тобою власноруч відпустимо його до вовчиць… Серед ночі Біліґ приїхав ще раз, аби перевірити Ченеву і Янову готовність до війни. Старий сів поряд із хлопцями, мовчки запалив свою люльку, а викуривши дві, тихим голосом сказав, ніби заспокоюючи двох своїх студентів, а разом з тим і себе: — Через декілька днів з’являться комарі й табунам буде непереливки, якщо не вбити ще трохи вовків, то цього року від лошат нічого не залишиться, і Тенґер цього не потерпить. — Батьку, — спитав Ян Ке, — як ви думаєте, вовчиці сьогодні вночі прийдуть? — Важко сказати, — відповів Старий, — я стільки років прожив, але ще ні разу не вдавався до такого прийому, щоб з допомогою вихованого людиною вовченяти приваблювати вовчиць, навіть і не чув про таке. Однак голові Бао неодмінно знадобилось, щоб за допомогою Вовчика влаштувати облаву. Адже так багато лошат занапащено, тож хіба можна завадити голові Бао й конопасам убити вовків та випустити свій гнів? Старий пішов. На пасовищах в улоговині запала тиша, чулося тільки гикання овець, які ремиґали, або тріпотіння вух великих баранів, які таким чином розганяли комарів. Перша партія цих комах уже раптово з’явилась над степом, однак це були тільки малі «літаки-розвідники», а стрімкі непереборні атаки «бомбардувальників» ще чекали попереду. Хлопці ще трохи поговорили, а потім вирішили по черзі йти спати. Першим пішов Чень, а Ян Ке, подивившись на наручного годинника з циферблатом, що світився в темряві, та затиснувши в руці ліхтарика, ловив кожний рух навколо. На шиї в нього висіла сумка, в якій було півзв’язки хлопавок — про всяк випадок.
Вовчик, який наївся конятини, ще й не стемніло, як вже натягнув ланцюга, всівшись на самому краєчку вовчого кола в північно-західному напрямку, й витягнув шию та настовбурчив вуха, зосередившись і не рухаючись та напружено очікуючи такого бажаного звуку. Його очі блищали так, що було зрозуміло — він хоче податись услід за поглядом на той бік гір, і від цього його погляду в людини ще дужче стискалося серце, ніж від погляду сироти в дитбудинку, який видивляється своїх батьків. Щойно минула північ, як вчасно почулося вовче виття. Зграя знову розпочала голосову війну на виснаження, й над схилами з трьох боків навколо зависла пелена виття. Їхня атака була лютою. Собаки всієї бригади тієї ж миті скажено загавкали у відповідь, і потужна голосова хвиля помчала на вовчу зграю. Вовче виття раптом припинилося, однак варто було собакам замовкнути, як виття починалося знову, причому атака ще набирала в силі. Після кількох таких раундів собаки, які вже прогавкали цілу ніч, вирішили, що вовки блефують, тому почали економити «пороховий запас» своїх зв’язок, послабили силу голосів і зменшили кількість відповідей. Чень Чжень поспішив разом із Яном Ке наблизитись до Вовчика, й вони почали спостерігати за ним при слабкому світлі зірок. По вовчому колу шерехтів залізний ланцюг — Вовчик давно вже так хвилювався, що почав намотувати коло за колом, адже щойно він збирався завити, наслідуючи диких вовків, як йому перешкоджав собачий гавкіт, і найближчі до нього голоси Ерлана, Хуанхуана й Еле постійно повертали його на собачу територію. А коли Вовчик хвилювався, у нього виходили тільки ті дивні звуки «хуав-хуав, хуахуа», і він так сердився, що спалахував ненавистю й починав мотати головою. Ті декілька місяців, що він провів серед собак, призвели до того, що собачі голоси міцно засіли у нього в голові й він не міг віднайти тепер свого голосу. Ерлан на чолі інших собак схвильовано бігав туди-сюди з північно-західного боку отари й безперестанку гарчав, ніби помітив ворога. Невдовзі з того боку донісся вовчий вий, однак цього разу здавалось, що він лунав набагато ближче до Ченевої юрти. Гавкіт собак з інших загонів поступово вгамувався, а вовча зграя, здавалося, повільно збиралась на північно-західному схилі за Ченевою юртою. У Ченя тремтіли губи, коли він стиха сказав: — Основні сили зграї націлені на нашого Вовчика. Пам’ять вовків справді бездоганна. Ян Ке міцно тримав у руці великий ліхтар. Він також трохи боявся. Помацавши хлопавки в сумці, він сказав: — Якщо зграя нападе відразу в повному складі, я не зможу всього допильнувати, тож ти будеш подавати ліхтарем сигнали, а я кидатиму в зграю «ручні гранати». Собачий гавкіт нарешті припинився. Чень тихим голосом сказав: — Швидше! Швидше присядь і дивись — Вовчик збирається вити. Коли собачий гавкіт не заважав, Вовчик міг ретельно дослухатися до голосів диких вовків. Він розправив груди, настовбурчив вуха, закрив пащу й тихо слухав. Вовчик був дуже розумний — він не став знову абияк розтуляти рота й безладно повторювати, а спочатку вирішив повправлятись у слуханні, щоб почути більше звуків, що долинали з темряви, а потім уже вчитися володіти голосом. Виття вовчої зграї все так само було націлене на Вовчика. Той же поспішав визначити напрямок — якщо вили на півночі, він повертав голову на північ, якщо ж вили на заході — повертався на захід, а якщо виття долинало з усіх трьох боків, він починав безладно крутитися на одному місці. Чень Чжень також уважно дослухався до вовчого виття й визначив, що цієї ночі він, очевидно, відрізнявся від попередніх разів. Учора вночі виття було більш-менш однаковим, до нього тільки домішувалися нотки погроз, а сьогодні вовчі голоси постійно мінилися — були то високими, то низькими, і в них звучало запитання, спроба, навіть наполегливий заклик вовчиць до своїх синів та дочок. Ченя ці голоси пройняли холодом. Історії про любов вовчиць до своїх дітей надзвичайно поширені по всьому степу: щоб навчити вовченят полювати на здобич, вовчиці часто наражаються на небезпеку, ловлячи живих ягнят; щоб уберегти вовченят у норі, постійно б’ються не на життя, а на смерть із мисливцями; заради безпеки своїх малят можуть постійно щоночі перетягувати їх по норах; наїдаються так, що ледь не лусне живіт, а потім відригують усю цю їжу дітям, щоб їх нагодувати; заради загальної вигоди усієї зграї вовчиці, які втрачають усіх своїх малят, можуть годувати своїм молоком дітей своїх рідних або двоюрідних сестер. Старий Біліґ колись розповідав, що давно в Орхонському степу був один старий мисливець, який бачив, як три вовчиці спільно годували одне кубло цуценят. Того року навесні він пішов далеко в гори в пошуках нори із вовченятами й на одному схилі помітив трьох вовчиць, які лежали напівколом і годували приблизно вісьмох малюків — біля живота кожної з них лежало по двоє-троє вовченят, тож у нього й інших мисливців рука на них не піднялась і вони пішли шукати інше лігво. Старий розповідав, що мисливці й конопаси в монгольському степу, коли руйнують гнізда, ніколи не винищують усіх цуценят у гнізді, а в тих, які залишаються, «мачух» і «годувальниць» виявляється стільки, що вони їдять молока досхочу, тому в них і кістяки міцні і, взагалі, саме тому монгольські вовки в усьому світі є найбільшими, найміцнішими і найрозумнішими… Ченю тоді хотілось додати, що це ще не все, що материнська любов вовчиць навіть виходить за межі власного виду й вони можуть вигодовувати дітей своїх найлютіших ворогів — людей. За лютістю вовчиць криється найбільш зворушливе й незбагненне людинолюбство. Однак зараз вовчиці, які втратили весною своїх малят, прибігли сюди згорьовані, керовані ниточкою надії віднайти своє маля. Вони чудово знали, що тут — дуже небезпечне місце, де скупчились люди, собаки й рушниці, де були сконцентровані житла орхонських степовиків, однак вовчиці все одно наближались, попри небезпеку. Цієї миті Ченю дуже хотілось розкрити шкіряний ошийник Вовчика й відпустити його одразу до стількох мам, щоб він віднайшов свою й приєднався до неї. Однак він не наважувався його відпустити, він боявся, що як тільки Вовчик вибіжить за територію табору, свої й сусідські собаки вже сприймуть його за дикого вовка, кинуться на нього й розірвуть. Не міг він і віднести Вовчика подалі від табору й випустити в темряві, адже тоді він би сам потрапив до зграї оскаженілих вовчиць… Вовчик, здавалося, реагував надзвичайно чутливо на відмінний від учорашнього звук — він ніби не знав, що робити у відповідь на ці заклики з усіх боків. Він, очевидно, не розумів, що означає це дивне і складне виття і тим більше не знав, як йому на нього відповідати. Вовча зграя, не почувши його відповіді, поступово зменшила кількість голосів. Вони, напевне, не могли зрозуміти, чому більше не чутно того на сто відсотків справжнього виття вовченяти, який був учора. Саме в цю мить Вовчик рівно вмостився й, обернувшись на північний захід, почав вити. Він опустив голову й видав перший ключовий звук: «у-у-у», потім з усіх сил напружився, повільно підняв голову, і його «у» нарешті перетворилося на «оу»: «у-у-у… оу… оу…» — якось нескладно завершив Вовчик свій «нестандартний» вий. Вовче виття навколо раптом зі скрипом зупинилося — вовча зграя ніби заціпеніла: що означає це «у-у-у… оу… оу…»? Зграя була дещо спантеличена, тому продовжувала мовчки чекати. Через деякий час із боку зграї долинув звук, який абсолютно точно наслідував виття його Вовчика — ніби це завив якийсь напівдикий вовк. Чень звернув увагу, що тут уже Вовчик заціпенів, не розуміючи, що означає цей голосовий запит. Малий скидався на щойно вилікуваного глухонімого вовка — він ані мови інших не розумів, ані висловити того, що хотів, не міг. До того ж у такій темряві «співрозмовники» не могли бачити ні його жестів, ні виразу. Вовчик, зачекавши трохи, але не почувши відповіді, продовжив вправлятися, як сам собі знав. Він опустив голову, натужився, потім підняв голову й вивергнув із себе довгий звук, причому цього разу відновив той найвищий рівень своїх умінь, якого досяг учора вночі. «У…оу…» — виття було довгим, ще з дитячими звуками й інтонаціями, ніби спів флейти чи голос труби або маленького годинника чи короткого волового ріжка, коли кінцеві ноти не обриваються, а звукова хвиля йде далеко. Вовчик був надзвичайно задоволений цим своїм довгим виттям. Він не став чекати, поки зграя відповість, а почав вити раз по раз, зазнаючи насолоди при цьому, однак оскільки хвилювався, то закінчення кожного виття щоразу трохи скорочував. Його голова підводилась усе вище, аж поки ніс не почав указувати прямо на Тенґера. Він перебував у сильному збудженні, й виття виходило в нього дедалі вправніше, точніше, навіть поза була вже точно такою, як у великого вовка. Щоб виходив довгий звук, він прикривав і округлював пащу таким чином, щоб утворювалась ніби труба, а потім видихав повітря із самого низу живота, щоб утворювався рівний і збалансований протяжний звук, який він тягнув, аж поки ставало натхнення. Потім він з усієї сили вдихав повітря і продовжував вити далі, розтягуючи звук. Вовчик «завивав» із безмежною радістю, піднесено надсилаючи зграї свій «несамовитий плач» і бурхливо розкриваючи перед степом красу свого співочого горла. Голос у Вовчика був надзвичайно ніжним, соковитим і чистим, дійсно, мов у дитини, переливчастим і дзвінким. Виводячи свої трелі, Вовчик ще й з власної ініціативи почав абияк змінювати мелодію, додаючи багато тремтячих звуків і заворотів. Хлопці аж заслухались, а Ян Ке навіть не стримався й стиха почав повторювати за Вовчиком його пісню. Чень Чжень також тихо сказав до Яна: — Я зробив одне спостереження: почувши Вовчикове виття, можна зрозуміти, чому монгольські народні пісні мають довгі тремтячі й протяжні звуки. Стиль їхніх пісень значно відрізняється від стилю китайських народних пісень. Я здогадуюсь, що цей стиль прийшов від гунів разом із поклонінням вовку-тотему. У «Книзі історії» є запис: «Історія Вей» та «Життєписи гунів»^[151] свідчать, що за сивої давнини гун Шаньюй мав двох вродливих дочок, молодша з яких за власним бажанням одружилась зі старим вовком і народила від нього багато дітей. В оригіналі тексту навіть сказано: «Молодша сестра… спустилась униз та стала вовку за дружину, і в неї народився син. Потім їх нащадків збільшилося так, що вони утворили цілу країну. Ось чому мешканці цієї країни полюбляють співати довгі протяжні пісні, а також вити, як вовки». Ян Ке поспішив запитати: — У «Життєписах гунів» справді є такий запис? Ти все-таки читаєш уважніше за мене. Якщо справді є такий запис, тоді ми дійсно знайшли витоки монгольських пісень. Чень відповів: — Гадаєш, я помиляюсь? Я читав «Життєписи гунів» стільки разів, що деякі уривки звідти знаю напам’ять. Як може вчений, який приїхав жити в монгольський степ, не прочитати «Життєписи гунів»? Вовк-тотем присутній скрізь у степу. Тотем нації — це об’єкт поклоніння і наслідування для неї, тож нація, яка поклоняється вовку-тотему буде неодмінно намагатися вчитись усього у вовка: наприклад, прийомів полювання, передавання голосу, військового мистецтва, тактики й стратегії, бойового характеру, колективному духу, організованості-дисциплінованості-витривалості, обирати своїм ватажком найсильнішого в боротьбі, коритись авторитету, оберігати свою родину і рід, оберігати й захищати степ, дивитись на небо й поважати Тенґера і ще багато чого іншого. Тому я вважаю, що монгольські пісні й музика неодмінно мали зазнати впливу вовчого виття, навіть можна сказати, що монголи навмисне вчились у них і наслідували їм. Жодна з інших тварин степу — ні корова, ні вівця, ні кінь чи собака, ні дзерен, ні байбак, ні лисиця, ніхто інший — не вміють видавати таких протяжних звуків, тільки у вовчій пісні вони є і в монгольських піснях. Ось послухай уважно, схоже чи ні? Ян Ке закивав головою й сказав: — Схоже! Чим далі слухаєш, тим більше схоже. Якби ти не сказав про це, я б і не подумав звернути увагу. Коли Ху Сунхуа^[152] співає монгольську «Хвалебну пісню», на самому її початку бринять і тремтять багато звуків, трелів, і звук тягнеться довго, а все це — наслідування вовчого виття. За ці два роки ми почули багато монгольських пісень, і немає жодної з них, де б не було довгих тремтячих і протяжних звивистих звуків. Шкода, немає магнітофона, а то б можна було записати вовчу пісню й монгольську пісню, а потім порівняти їх, тоді б неодмінно між ними обома виявився зв’язок. Чень сказав: — Ми, ханьці, також полюбляємо слухати монгольських пісень — вони довгі й протяжні, ніби сам безмежний степ, однак ніхто з нас не знав, що джерелом монгольських пісень є вовки. Проте нині монголи з Внутрішньої Монголії не бажають визнавати, що їх народні пісні еволюціонували з вовчого виття. Я запитував про це в кількох скотарів, хтось із них відповів «ні», а хтось просто ухилився від відповіді. Це й не дивно — хіба тепер не співають у «Записках про червоний ліхтар»^[153]: «…перегук тюремної сторожі, мов той вовчий вий»? Хто ж тоді ще наважиться сказати, що монгольські народні пісні мають відношення до вовків? У цьому випадку «Хвалебну пісню», що прославляє великого лідера, заріжуть на корню, а співака зроблять контрреволюціонером. Однак факт є факт, це не просто збіг обставин. Чень Чжень зітхнув: — Насправді можуть передати дух великого монгольського степу тільки вовчі пісні й монгольські народні пісні.
Ерлан знову з риком повів великих і малих собак двох родин у північно-західному напрямку. Дочекавшись, поки собаки припинять гавкати, Вовчик знову завив — поступово він уже навчився не збиватись на собачі звуки і вправно видавати справжній вовчий вий. Після п’яти-шести завивань поспіль, він раптом замовк, підбіг до миски з водою, що стояла поряд із вовчим колом, і зробив декілька ковтків води, щоб промочити горло, потім повернувся до північно-західного краю вовчого кола й довго завив, однак через певний час знову зупинився, настовбурчив вуха і почав тихо чекати на відповідь. Минув досить довгий час, поки з безладного вовчого виття раптом долинув із західного схилу жорсткий і владний звук. Було схоже, що власник цього голосу — вовчий князь або ватажок зграї. У ньому вчувався наказ, його кінцевий звук був недовгим, чітко вчувалися уривчасті звуки. З цього вовчого виття Чень Чжень міг зрозуміти, що той князь мав кремезне тіло, широкі груди й спину, глибокі легені. Хлопці були так налякані цим виттям, що не наважувались більше видавати ні звуку. Вовчик знову остовпів, але відразу ж радісно застрибав. Він обрав собі належну позу, опустив голову, зібрав сили, однак не знав, як відповідати, тож йому залишалося тільки максимально наслідувати те виття. Хоча голос Вовчика був ніжним, однак уривчасті й кінцеві звуки, а також інтонацію він наслідував досить чітко. Вовчик повторив цей звук декілька разів, але той владний звук ватажка так більше й не з’явився. Чень Чжень з усіх сил намагався вгадати значення й наслідки цього діалогу. Він думав, що, певно, ватажок запитав Вовчика: «Хто ти, врешті-решт, такий? Чия ти дитина? Мерщій відповідай! » Однак відповідь Вовчика раптом тільки повторила його запитання: «Чия ти дитина? Мерщій відповідай! » До того ж іще й наслідуючи наказову інтонацію ватажка, який перебував на командній висоті. Той ватажок мав дуже розлютитись, і в нього додалося сумнівів щодо Вовчика. Результат цього діалогу мав бути дуже сумним. Вовчик, напевне ж, не розумів ієрархічних відносин у вовчій зграї, тим більше він не розумів етикету старшинства там. Тож те, що Вовчик раптом наважився у присутності такої великої кількості вовків наслідувати запитання ватажка, вовки повинні були сприйняти як ігнорування авторитету й жахливу неввічливість, зневагу до старших. Вовки разом видали короткий заклик, ніби вони скипіли справедливим гнівом, а з іншого боку — ніби почали сперечатись. За деякий час вовки замовкли, але Вовчик увійшов у азарт. Хоча він не розумів запитань ватажка й гніву зграї, однак він відчув, що ті тіні в темряві вже зауважили його існування й хочуть налагодити з ним зв’язок. Вовчик дуже сподівався продовжити це спілкування, однак він не міг виявити своїх намірів, тож від хвилювання йому залишалося тільки невпинно повторювати щойно вивчену фразу й кидати в темряву речення за реченням слова вовка: «Чия ти дитина? …Мерщій відповідай! Мерщій відповідай! Мерщій відповідай! » Усі великі вовки, напевне, дерли на собі вуха й шкребли голови з розгублення — адже вовки жили в монгольському степу десятки тисяч років, але ще ніколи не мали справи з таким вовченям. Очевидно, воно живе в людському таборі, поряд із собаками й вівцями, тож тільки насміхається над нами і все йому — абищо, городить тут дурниці. Тож, врешті-решт, він вовк чи ні? Якщо так, то які в нього, зрештою, стосунки із запеклими ворогами вовків — усіма тими людьми й собаками? З інтонації Вовчика зрозуміло, що він дуже хоче спілкуватися з вовчею зграєю, однак йому, здається, непогано живеться — ані люди, ані собаки не ображають його, голос у нього повний сили, тож, схоже, що він їсть досита. Якщо ж люди й собаки так добре до нього ставляться, чого ж він тоді, врешті-решт, хоче? Дивлячись на слабкі зелені вогники вовчих очей, що миготіли далеко в безмежній темряві, Чень Чжень з усіх сил намагався поставити себе на місце вовків і уявити, про що вони думають. У цю мить ватажок і зграя неодмінно повинні були переглядатися між собою, дедалі більше відчуваючи сумніви щодо Вовчика. Вовчик же припинив вити, дуже сподіваючись ще послухати відповідь із темряви. Він сидів дуже неспокійно, шкріб землю пазурями в напруженому очікуванні. Чень був розчарований таким результатом і дуже стривожився. Той кремезний і суворий вовчий князь, можливо, був рідним батьком Вовчика, однак з дитинства позбавлений батьківської любові Вовчик зовсім не знав, як поводитися з батьком і як спілкуватися з ним. Чень боявся, що якщо Вовчик ще раз утратить батьківську любов, то, мабуть, уже ніколи більше її не зазнає. Отже, тоді Вовчик-сирота зможе по-справжньому належати людству, належати йому і Яну Ке? Раптом знову донісся довгий-довгий вовчий вий, який, було схоже, видала одна з вовчиць. Її голос був м’яким і теплим, ніжним і сумним, сповненим мук материнського кохання, туги й сподівань. Закінчення звуку було тремтячим і довгим. Це, напевне, була дуже багатозначна вовча фраза із дуже глибоким емоційним змістом. Чень здогадувався, що вона могла означати: «Дитино, ти ще пам’ятаєш свою маму? Я — твоя мама… Я так сумую за тобою, я насилу знайшла тебе, нарешті почула твій голос… Золото моє, швидше повертайся до своєї мами… Усі скучили за тобою… У-у-у…» Ця сумна материнська пісня, що йшла з глибини серця вовчиці й містила найглибший у світі біль, розносилася довкола, сповнена скорботи, перетинаючи сиві часи й перевертаючи пустельний первісний степ. Чень не міг стримати сліз, в очах Яна Ке також заблищали дві сльозинки. Вовчик був глибоко збентежений цим довгим і сумним звуком. Він інтуїтивно відчув, що це «рідна людина» кличе його. Він просто збожеволів, він рвонув ланцюга ще лютіше, ніж коли намагався дістатися їжі, а ошийник так перетягнув йому шию, що він почав часто дихати, а його язик висолопився. Вовчиця знову довго й сумно завила, а невдовзі до її трагічної пісні пошуку й заклику дітей долучилося ще більше вовчиць. Над степом завис сумний спів. У цій сумній пісні вовчиць, виття, яке й так від природи має форму плачу, наповнилося відповідним цій формі змістом. Цієї ночі сумна вовча пісня з виттям і плачем довго тривала в Орхонському степу, виникаючи то там, то тут, зворушуючи небо і землю, викликаючи сльози в духів, бентежачи людські душі, споконвіку не чувана тут. Було схоже, ніби вовчиці хочуть виплакати всі ті скарги, що накопичились тисячами років через утрату своїх синів і дочок. Безмежний нічний степ глибоко занурився в тисячолітню скорботу. Чень Чжень стояв тихо, у якомусь урочистому мовчанні, і тільки відчував, як його до кісток пробирає холод. В очах Яна Ке тремтіли сльози, коли він повільно підійшов до Вовчика, узяв його за ошийник і поплескав по спині та голові, заспокоюючи його. Трагічна пісня вовчиць поступово стихла. Вовчик вирвався від Яна, ніби боячись, що ці звуки з темряви знову зникнуть, підстрибнув і рвонувся в північно-західному напрямку. Потім знову непокірно підвів голову і, не все пригадуючи та не зважаючи ні на що, провив кілька достатньо довгих вовчих фраз. Ченю зробилося важко на серці, й він тихим голосом сказав: — Кепські справи! — адже він і Ян Ке відчували, що виття Вовчика дуже сильно відрізнялося від мови вовчиць. Вовчик, певно, найбільше намагався наслідувати ніжну й жалісливу інтонацію сірих матусь, однак сили його легень було недостатньо, щоб вити так само довго, як і вони. Зрештою, коли ці Вовчикові безладні фрази полинули в темряву, виття вовків одразу ж припинилося. Степ занурився в мовчання. Чень Чжень остаточно розчарувався. Він здогадувався, що Вовчик, напевне, перетворив на шарж щирі й трагічні слова вовчиць, наслідуючи, познущався над ними, й трагедія перетворилась на глум. Він, здається, навіть домішав до них «слова», вивчені у ватажка. Тож тепер фрази Вовчика, мабуть, стали такими: «Дитино… пам’ятаєш ще ти, ти — хто?.. Мама повернеться до тебе, мерщій відповідай!.. У-у-у… У-у-у…» Можливо, фрази Вовчика були ще навіть гіршими, ніж уявляв собі Чень. Як би там не було, але для вовченяти, якого відразу ж після народження забрали з вовчого світу й ростили серед людей, собак та овець, і яке щойно навчилося «говорити», було дуже складно відповісти на такі важкі запитання, він справді опинився у дуже незручному становищі. Чень дивився на схили вдалині, які раптом замовкли. Він здогадувався, що всі ті вовчиці, які всім серцем сподівались знайти своє дитинча, розлютились до нестями: як цей волоцюга насмілився насміхатися й глумитися над їхньою трагічною піснею собі на задоволення? Либонь, розсердилась уся зграя: цей виплодок зовсім не є їхнім родичем, якого вони хотіли знайти, тим більше не є дитиною зграї, заради якої вони готові були б важити своїм життям. Завжди підозріла вовча зграя неодмінно повинна була сильно засумніватись у статусі Вовчика. Вовки відомі в степу своїм умінням влаштовувати «загони» й заманювати туди здобич, але їхні ватажки не раз бачили, як і самі вовки потрапляли в пастки, розставлені людьми, тож, напевне, вони вирішили, що це «вовченя» — принада скотарів, своєрідний «вовчий капкан», який має надзвичайну привабливість і вбивчу силу, однак цього разу не без хиби. Зграя також, мабуть, поринула в роздуми, чи не є це «вовченя» якоюсь дикою твариною невідомого походження, адже в степу ще ніколи не було такого прецеденту, щоб людина виховувала вовченя. Щороку навесні усі ті двоногі типи, які вміють їздити верхи на конях, завжди з’являються зі зграями собак і шукають вовчі нори, а потім викурюють звідти вовчиць і розорюють їхні лігва. Вовчиці, які мають гострий зір, із віддалених схованок можуть бачити, як, витягнувши цуценят із нори, люди відразу ж підкидають їх у небо й ті розбиваються на смерть. А повертаючись до своїх зруйнованих нір, вовчиці скрізь відчувають запах свіжої крові. Деякі вовчиці навіть можуть знаходити на місцях старих поселень закопані в землю трупи вовченят, з яких зняли шкуру. Тож як же можуть люди, які так ненавидять вовків, узяти на виховання вовченя? Зграя також могла зробити висновок, що ця істота, яка вміє вити по-вовчому, зовсім не вовк, а собака. В Орхонському степу зграя часто бачила на півночі неподалік довгих піщаних доріг, людей у зеленому одязі й з рушницями, які завжди були в супроводі п’яти-шести великих собак із гострими прямими вухами, як у вовків. Декотрі з тих собак із вовчими вухами також могли навчитися вити по-вовчому. Ті великі собаки були набагато сильніші за місцевих собак, і щороку в їхніх зубах гинула певна кількість вовків. Найбільш вірогідно, що цей маленький волоцюга, який уміє вити по-вовчому, є цуценям «собаки з вовчими вухами». Продовжуючи гадати, Чень Чжень далі подумав, що зграя все-таки визначила, що вовченя — справжнє, оскільки коли він щодня вечорами вигулював Вовчика й вони заходили достатньо далеко, Вовчик залишав на схилах свої мітки. Мабуть, деякі вовчиці давно вже почули справжній вовчий запах цього вовченяти. Однак, хоча степові вовки й надзвичайно розумні, вони не могли швидко пройти тим обхідним шляхом, який створювали їм «мовні перешкоди». Зграя, певно ж, вважала, що справжнє вовченя має бути таким, як і решта вовченят у зграї, — не тільки вити по-вовчому й розуміти вовчу мову, але й уміти спілкуватись із вовчицями та зграєю. Тоді це вовченя, яке забуло вовчу мову, просто є зрадником, перебіжчиком, який повністю перейшов на бік людей, інакше чому він сам не втече від них сюди, до вовчої зграї, а тільки з усіх сил намагається привабити вовчу зграю туди? Тисячами років у степу кожний, хто був народжений вовком, волів умерти на війні, але не скоритися. Як же серед таких залізних героїв міг з’явитися цей виплодок, якого ще світ не бачив? Людина, яка змогла приборкати вовка й зробити його таким слухняним, має бути злим чарівником і володіти способом зачаровувати. А можливо, степові вовки зуміли розрізнити за запахом ханьців і монголів, і визначили, що в степу нишком сталася подія, з якою монгольські вовки ще ніколи не мали справи, і це поселення надзвичайно небезпечне? Зграя остаточно занурилась у мовчанку. І в цьому тихому степу тільки Вовчик, який волочив свій ланцюг, довго вив, так вив, що його горло набрякло й захрипло, майже розідране до крові. Однак усі його довгі фрази були тепер ще безладнішими, зовсім не вписувалися ні в які правила. Зграя більше не робила жодних спроб чи зусиль, більше просто не зважала на гіркі заклики про порятунок з боку Вовчика. Бідний Вовчик назавжди втратив час і можливість шліфувати своє дитяче белькотіння в присутності зграї. Цього разу діалог між Вовчиком і зграєю зазнав остаточної поразки. Чень Чжень відчув, що зграя дуже швидко зняла оточення, мов уникаючи чуми, й розбіглась подалі від місця збору перед атакою. На залитих чорнотою схилах зробилося так тихо, мов на місці поховань просто неба, що є на півночі гір Цаґаан уул.
Ані Яну, ані Ченю не хотілося спати, вони продовжували пошепки свою розмову. Ніхто не міг надати переконливого пояснення тому, що сталося. Вовчик припинив нарешті вити, тільки коли небо почало біліти. Він був такий розчарований і вбитий горем, що ледь не вмирав. Вовчик безсило розтягнувся на землі, не відриваючи очей від укритих туманом схилів на північному заході, очі його були широко розплющені, ніби він хотів роздивитись справжні обличчя тих «чорних тіней». Туман поступово розсіявся, і трав’яний схил став тим самим схилом, який Вовчик бачив щодня, на ньому не було ніяких «чорних тіней», не чулося жодного звуку, не було рідних, на яких він так чекав. Вовчика нарешті зморила втома, і він, як покинутий усіма сирота, заплющив очі, занурившись у розчарування, подібне смерті. Чень Чжень злегка погладив його, глибоко переживаючи гіркі докори сумління за те, що малий втратив таку прекрасну нагоду повернутись до зграї й знову стати вільним. Виробнича бригада в цілому, як і велика бригада, знову провели ніч у страху, але безпечно. На жодну з юрт не було ні прихованих, ні відвертих атак зграї, вівці й корови були цілі й неушкоджені. Такий фінал був несподіваним для всіх, між скотарями знову виникла суперечка: вони ніяк не могли пояснити, чому вовчиці, які зазвичай важать життям, захищаючи своїх цуценят, цього разу раптом відступили? Навіть усі старці по черзі хитали головами. З таким випадком Чень стикався уперше в степу за 10 років життя тут. Бао Шуньґуй та дехто з чабанів і конопасів, які дуже хотіли заманити вовчиць, пустопорожньо раділи. Щойно розвиднілось, як Бао Шуньґуй прибіг до юрти Ченя й почав розхвалювати хлопців на всі лади, говорячи, що пекінські студенти і вигадливі, й умілі, адже вони змогли провести в монгольському степу таке небачено красиве протистояння, коли «без бою скорили ворога». Він навіть залишив їм у якості винагороди ті великі електричні ліхтарики, що приніс раніше, й пообіцяв, що розповідатиме всім на пасовищі про їхній досвід. Чень Чжень і Ян Ке з полегшенням зітхнули — принаймні вони могли й далі залишити собі Вовчика. Під час уранішнього чаю до юрти Ченя завітали Улзій та Біліґ, вони всілись попити чаю та поїсти баоцзів із лошатиною. Хоча Улзій усю ніч не зімкнув очей, виглядав він достатньо бадьоро. Він сказав: — Ну й страшна була нічка! Коли вовки тільки почали вити, я найдужче хвилювався. Напевно, кілька десятків вовків оточили вашу юрту з трьох боків, причому найближчі з них перебували всього за сотню метрів звідси, тож усі боялися, що зграя просто рознесе вашу юрту! Оце небезпека! Старий Біліґ сказав: — Якби я не знав, що в вас є чимало «вибухівки», я б уже був ладен віддати наказ усім людям і собакам бригади бігти вам на допомогу. Чень Чжень запитав: — Батьку, скажіть, а чому вовча зграя не атакувала отару? Чому не захотіла забрати Вовчика? Старий, зробивши ковток чаю і ковток тютюнового диму, сказав: — Я гадаю, відсотків на вісімдесят тому, що Вовчик говорив не зовсім вовчою мовою, постійно додавав собачий гавкіт, тому й збив з пантелику зграю… — Ви ж часто казали, що вовки — дуже розумні, — допитувався далі Чень. — Чому ж тоді Тенґер не повідомив їм правди? — Хоча ви втрьох із собаками й не стримали б вовчої зграї, однак люди й собаки всієї бригади, зібравшись на силі, цілком могли б протистояти вовкам, якби ті вперто вирішили атакувати, і вони б залишилися, зрештою, в збитку. Голова Бао міг приховати свої наміри від вовків, але не від Тенґера, а Тенґер не хоче, щоб зграя залишилась ошуканою, тому він і наказав їм розбігтися. Чень і Ян розсміялися. Ян Ке сказав: — Тенґер справді мудрий! Чень іще запитав в Улзія: — Голово У, скажіть, якщо дивитись із наукової точки зору, то як можна пояснити поведінку зграї? Улзій подумав трохи й сказав: — Я такого ще дійсно не бачив, навіть не чув про таке. Я думаю, що зграя відсотків на вісімдесят визнала Вовчика за якогось приходька. Вовчі зграї в степу кожна має свою територію, адже без території зграя рано чи пізно не витримає, тому для зграї її територія важливіше навіть за життя. Тож місцеві зграї дуже часто воюють із захожими зграями і б’ються на смерть. Можливо, те, що «говорив» Вовчик, ця зграя не змогла зрозуміти й сприйняла за мову якоїсь іншої зграї, а вовчиці вирішили, що не варто важити життям заради одного чужого вовченяти. Учора вночі сюди прийшли й ватажки зграї, а їх не легко обдурити. Вони неодмінно вгледіли тут підступ. Вовчі ватажки найкраще розуміють, що «на війні не нехтуй жодною хитрістю», тож коли вони побачили, що Вовчик перебуває в таких близьких стосунках із людьми й собаками, у них виникли підозри. А ватажки ризикуватимуть тільки тоді, коли на сімдесят відсотків будуть обізнані з ситуацією. Вовки завжди обходять ситуацію, яку не розуміють. Ватажки зграї найбільше вболівають за своїх вовчиць, тому особисто прийшли допомогти їм оцінити стан справ, а побачивши, що щось не так, повели за собою вовчиць подалі звідси. Чень Чжень і Ян Ке закивали головами. Потім хлопці провели двох шанованих гостей за поріг юрти. Вовчик був зовсім без настрою, він, похнюпившись, лежав на землі всередині кола, поклавши підборіддя навскоси на передні лапи, очі його застигли, ніби він уночі бачив два сни — прекрасний і жахливий, і до цього часу ще остаточно не прокинувся. Старий Біліґ, побачивши Вовчика, зупинився й сказав: — Бідне вовченя, зграя не визнала його, навіть рідні батько й мати не впізнали. Що ж він так і житиме на цьому ланцюгу? Коли ви, ханьці, з’явились у степу, ви спотворили всі степові правила. Таке жваве вовченя посадили на ланцюг, ніби він — бунтівник чи раб! У мене серце болить, коли я про це думаю… Однак у вовків багато терпіння, ось почекай, рано чи пізно він утече. Навіть якщо ти щодня годуватимеш його жирними баранцями, і не думай завоювати його серце. І на третю, і на четверту ніч навколо поселення 2-ї скотарської бригади так і не чутно було вовчого виття, тільки самотній і трагічний дитячий голос Вовчика лунав тихим степом і повертався луною від ущелин. Однак зграя більше не відповідала. Коли минув тиждень, Вовчик зовсім занепав духом, і його бажання вити поступово зменшилося. Деякий час після того вовки не турбували атаками ні отару Ченя і Яна, ні овець та корів 2-го загону й двох сусідніх виробничих груп. Тому всі жінки, які чергували вночі, посміхаючись до Ченя і Яна, розповідали, що тепер можуть щоночі спокійно спати аж до самого світанку, коли настає час доїти корів. У ті дні, коли скотарі заводили розмову про утримання вовченяти, вони згадували про Ченя набагато тепліше. Однак усе одно не знайшлося жодного скотаря, який би висловив бажання наступного року також узяти на виховання вовка, щоб відлякувати таким чином вовчу зграю. А літні скотарі на бригаді казали: «Ну що ж, нехай утримують далі вовченя. Ось воно ще трохи підросте й проявить свою дику натуру, тоді подивимось, що вони робитимуть! » 27

⇐ Предыдущая 20 21 22 23 242526 27 28 29 Следующая ⇒