Annotation 18 страница

Вершники хана — мого батька — були сміливими, як вовки, а їхні вороги — полохливі, мов вівці. «Напис на стелі Култегіна», цит. за: Рене Ґруссе. «Імперія степів»
У степу був початок літа. Сонячне проміння освітлювало схожі на острови хмари, що пливли в небі над улоговиною, і вони ставали такими яскравими, що людина змушена була примружувати очі. У повітрі стояв запах дикого часнику й дикої цибулі, що їх саме жували ягнята в отарах. Запах був міцний і пекучий. Люди вимушені були зрідка примружувати очі, щоб зволожити їх. Чень Чжень же, щосили розплющивши очі, розглядав нове пасовище й нове місце табору — він дуже боявся, що вовчиця приведе з собою зграю й спробує забрати своє вовченя та влаштувати розправу над вівцями. Більше тридцяти юрт другої бригади розташувалися на положистому схилі в передгір’ї, на північному заході улоговини. Дві юрти утворювали хото, хото ж відстояли один від одного менше, ніж на лі, виробничі бригади також були поряд. Таке розташування в таборі означало стиснення його в декілька десятків разів порівняно з попередньою практикою розподілу бригад окремими таборами з відстанню між ними в десятки лі. Вочевидь, Біліґ і Улзій віддали наказ так щільно ставити юрти, щоб убезпечити табір від поперемінних або й спільних атак місцевих і колишніх вовчих зграй. Чень Чжень відчував, що орхонським вовкам не вдасться прорвати такої щільної лінії фронту з людьми й собаками, як би їм того не хотілось. На яку б частину табору не напали вовки, вони відразу ж будуть оточені зграєю лютих собак. Чень Чжень трохи заспокоївся й примружив очі, щоб помилуватися новим пасовищем. Корови, вівці й коні всієї бригади вже прибули сюди, і незайманий степ за один день перетворився на природне пасовище. Звідусіль долітали звуки пісень, іржання, мекання й мукання, а широчезна улоговина сповнилась радісною атмосферою, що її разом утворювали людський дух і дух свійських тварин. Вівці Ченя і Яна дуже стомились після довгої дороги, тому розбрелись по схилах позаду юрт попастися. Чень Чжень сказав до Яна, сумно зітхаючи: — Це літнє пасовище ні в яке порівняння не йде з минулорічним! Я навіть трохи пишаюся, що брав участь у його освоєнні, й відчуваю задоволення більше, ніж розчарування. Іноді мені здається, що це я мандрую вві сні й привів своїх овець пастися в Едем. — У мене теж є таке відчуття, — сказав Ян Ке. — Це справді якийсь потойбічний степ, лебединий степ. І якби тут не було Бао Шуньґуя, молодих інтелігентів та інших немісцевих, було б дуже добре. Орхонські кочовики точно могли б мирно ужитися з тими білими лебедями. Як це романтично — пасти овець під блакитним небом, у якому літають лебеді! Навіть в Едемі, можливо, їх не було! Через декілька років можна буде одружитись із монгольською дівчиною, яка наважується ловити за хвіст живого вовка, й народити монголо-ханьських дітей, які наважуватимуться залазити у вовчі печери, — оце повноцінне життя! Глибоко вдихнувши запах трави Ян Ке продовжив: — Якщо танські принци хотіли стати степовиками-тюрками, то що вже казати про мене? Степ — це місце, де люблять собак і потребують собак, не те, що в Пекіні — скрізь повивішували гасла «Розтрощимо собачі голови! ». Якщо я, «виплодок реакційного наукового авторитету», зможу пустити коріння в степу й завести тут родину — це буде найкращий варіант для мене. — «Якби не було молодих інтелігентів, було б дуже добре», — повторив слова Яна Чень Чжень. — А ти сам не молодий інтелігент? — З тих пір, як я почав усім серцем і щирою душею шанувати вовка-тотема, я став монголом. Степовики-монголи дійсно ставляться до степу, як до Великого життя, важливішого за їхнє власне. Поживши серед скотарів, я почав відчувати відразу до селян. Не дивно, що кочовики воювали з хліборобами не одну тисячу років. Якби я жив у давнину, я б сам попросивсь у відрядження, як Ван Чжаоцзюнь, ^[117] нехай би навіть і її охоронцем, а коли б почалася війна, я пристав би на бік Степу, захищаючи веління Неба, Тенґера й Степу. — Годі тобі воювати, — розсміявся Чень. — Хлібороби й степовики протягом історії то воювали між собою, то родичалися й одружувалися, так що насправді в наших жилах тече змішана кров предків як із Серединної рівнини, так і зі степу. Улзій сказав, що цього нового пасовища вистачить орхонцям на чотири-п’ять років безтурботного життя, а за те, що він розпочав цю справу, його можуть знову підвищити. Мене більше всього турбують степові сили Улзія й Біліґа — чи зможуть вони здолати сили, які віднімають степ? — Не будь утопістом! — сказав Ян Ке. — Одного разу я чув, як мій батько казав, що майбутнє Китаю залежить від того, чи зможуть хлібороби зменшити своє населення до 500 млн. Однак хто ж може стримати шкідливе розростання цього населення? Навіть монгольський Тенґер і китайський Володар Неба не зможуть! За останні 20 років селяни не тільки почали поступово перетворюватися на робітників, містян і навіть міських інтелігентів, але й з ненавистю витурили в села справжніх міських інтелігентів, зробивши їх другосортними селянами. Хіба й нас — кілька мільйонів інтелігентів — не вимели в одну мить з міста? Улзія й Біліґа з їхньою жменькою сил, боюся, не можна навіть і порівняти з богомолом, який би надумав зупинити своїм плечем воза. — Видно, вовк-тотем ще не став у твоїй душі справжнім тотемом, — уп’явся в Яна очима Чень Чжень. — Що таке вовк-тотем? Це потужна духовна сила, яка з одного робить десять, сто, тисячу, десять тисяч! Це тотем, який оберігає Велике життя — Степ. А в світі завжди було так, що Велике життя керувало Малим життям, Небо керувало людиною. Якщо у Неба й Землі відібрати життя, то як тоді зможе жити таке мале життя, як людина? Хто справді схиляється перед вовком-тотемом, той повинен стояти на боці Великого життя — Неба й Землі, Природи, Степу. Це значить, що навіть останній вовк, який лишився, буде продовжувати боротьбу. Слід вірити в природний закон про те, що кожна річ має свою межу, досягнувши якої, обертається на свою протилежність. Тенґер зможе помститися за степ. З позиції Великого життя найгірший результат — це загинути разом із тією силою, що його зруйнувала, після чого душа підніметься до Тенґера. Якщо людське життя матиме такий кінець — це можна вважати гідною смертю. Переважна більшість вовків у степу помирають саме в битвах! Ян Ке певний час мовчав. Щодо Вовчика, то нове оточення, яке відкрилося перед його очима, викликало в нього цікавість і радість. Іноді він, не відриваючись, дивився на череду корів, які вервечкою йшли до маленької ріки напитися, а іноді він щось ретельно обмірковував, скрутивши шию в бік отари овець — таких білих і яскравих, що аж сліпило очі; через деякий час він спрямовував свій погляд на силу водного птаства, що кружляло в небі над озером. У нього аж мерехтіло в очах, адже він ніколи не бачив так багато речей. До переїзду, на пасовищі для ягніння, хото Ченя стояло на відстані чотирьох-п’яти лі від найближчої до нього родини Біліґа, тому Вовчик міг побачити там тільки одну череду корів, одну отару овець і одну кам’яну кошару, а також дві юрти і шість-сім возів. Дорогою на нове місце його на два дні й одну ніч закрили в ящику для коров’ячого кізяка, тому він нічого не бачив. Але коли перед ним знову з’явилося світло, все навколо змінилося. Вовчик так збудився, що почав стрибати на всі лади, і якби не залізний ланцюг, яким він був прив’язаний, він неодмінно побіг би разом із собаками на нове пасовище подуріти й повеселитися вволю або влаштував би бійку з подорожніми собаками. Чень Чжень змушений був дослухатися до думки Улзія й посадити Вовчика на ланцюг. Одним своїм кінцем цей ланцюг був прикріплений до ошийника з коров’ячої шкіри, а іншим — приєднувався до великого залізного кільця, яке доволі вільно накидалося на кілок з гамамеліса завтовшки з руку людини, вбитий у землю на два чи, тоді як над землею залишалася його частина заввишки з один метр. На кілку вгорі був прилаштований ще залізний обід, щоб накинуте на кілок кільце не могло зіслизнути. Це «знаряддя припинання» було таким міцним, що до нього можна було б прив’язати й корову, але при цьому задумане так, щоб Вовчик не закрутився, бігаючи навколо кілка, й не задушився. Вовчик утратив свою свободу за тиждень до переїзду — його посадили на залізний ланцюг завдовжки з півтора метра, і він перетворився на маленького бранця. Чень Чжень із болем у серці спостерігав, як Вовчик протягом цього тижня гнівно бореться з ланцюгом — половина ланцюга постійно залишалася мокрою від слини, коли він його кусав. Однак він не міг перегризти залізного ланцюга і не міг витягнути дерев’яний кілок, тож йому залишалося тільки проводити дні у в’язниці діаметром у три метри просто неба. Однак Чень Чжень часто збільшував час прогулянок на волі, компенсуючи таким чином своє тиранічне поводження з Вовчиком. Найбільше Вовчик радів, коли в межі його в’язниці заходило котресь із цуценят погратися з ним, однак щоразу він не стримувався і в запалі гри боляче кусав цуценя, аж те скавучало й тікало, тож, зрештою, він знову залишався сам-один. Тільки Ерлан часто відвідував його в’язницю, іноді навіть навмисне залишався там відпочивати, дозволяючи Вовчику безсоромно товктися на своєму животі, спині й голові, кусати його вуха, лапи й хвіст. Найбільш змістовним заняттям для Вовчика протягом дня було пильно дивитись на власну миску, яка стояла поряд із входом до юрти, й гірко чекати, поки вона наповниться й піднесеться йому під ніс. Чень Чжень не знав, чи зможе Вовчик усвідомити справжню причину того, чого він став в’язнем — адже очі малого завжди були сповнені гніву: чому це цуценята можуть бігати вільно, а він — ні? Маля навмисне часто виміщувало на цуценятах свою злість і кусало їх аж до крові. Утримувати вовка в умовах життя первісних кочовиків, поряд із собаками, вівцями й людьми й не вдатися до «негуманних заходів» означає, що за найменшого недогляду він може завдати шкоди вівцям чи людям, і тоді, зрештою, вже важко буде уникнути для нього скарання на смерть. Чень багато разів лагідним тоном роз’яснював цю думку Вовчику, але той продовжував виявляти твердолобість. Чень Чжень і Ян Ке почали турбуватися, що таке надзвичайно несправедливе поводження негативно вплине на психологічний розвиток Вовчика. Посадити Вовчика на залізний ланцюг означає, що він утратить умови й можливості для особистого вільного розвитку, але чи можна буде його вважати тоді справжнім вовком, якщо він виросте в таких умовах? Напевне, що утвориться величезна різниця між ним і диким степовим вовком, якого так хотіли вивчити Чень і Ян. Їхнє наукове дослідження вже на самому початку зіткнулося з убивчою проблемою «ненауковості умов дослідження». Було б добре, якби можна було утримувати вовка у великій залізній клітці в якомусь поселенні або в стінах кам’яного загону, тоді вовк був би відносно вільним і можна було б уникнути шкоди людям та тваринам. Чень Чжень і Ян Ке приховано відчували, що «осідлаєш вовка — важко буде злізти»: можливо, в цьому їхньому науковому експерименті від початку закладені зерна поразки? Ян Ке одного разу навіть спробував висловити ідею про те, щоб позбавитися Вовчика, однак Чень Чжень категорично відмовився. Ян і сам у душі насправді не зміг би відмовитися від цього вовченяти, адже він також дедалі більше й більше серцем прикипав до нього. У степу знову настав сезон вільного парування корів. Духи свободи в степу — кремезні племінні бики — тієї ночі раптом почули запах корів і з гуркотом прибігли на нове пасовище шукати собі рогатих жінок і наложниць. Вовчик дуже злякався величезного бика, який раптом виріс у нього перед очима, тому поспішив заховатися в траву. Але коли бик шалено скочив ззаду на котрусь із корів, Вовчик так злякався, що стрибнув якомога далі назад, однак був стриманий залізним ланцюгом і перевернувся; йому так здавило шию, що аж випав язик і викотилися очі. Вовчик часто забувався, що йому до шиї прив'язано ланцюг, тож зміг трохи заспокоїтися тільки тоді, коли бик побіг уже за іншою коровою, яка, повернувши до нього голову, подавала йому якісь знаки. Щодо свого нового місця ув'язнення, Вовчик, здається, був задоволений, він почав качатися по своєму «вовчому загону» і всіляко дуріти. Його нове місце помешкання повністю заросло свіжою травою заввишки в один чи й більше, тож тут було значно комфортніше, ніж на сухому піску попереднього «вовчого загону». Вовчик перекинувся на траву догори пузом і, повернувши голову на бік, почав кусати й тягнути стебла трави — він міг так гратися сам по собі в траві близько півгодини. Сповнений життєвих сил Вовчик на цьому маленькому просторі знайшов собі вправу. Він розпочав щодня й по декілька разів бігати по колу, причому він бігав на всій можливій швидкості, коло за колом по зовнішньому краю свого «вовчого загону», не знаючи втоми. Побігавши трохи, мов скажений, Вовчик раптом загальмував, розвернувся й почав бігати проти годинникової стрілки. Коли він утомився, то простягнувся на живіт на траві і, мов собака, розкрив свою пащу, висунув язик, з якого капала слина, й почав часто дихати, щоб остудити тіло. Чень Чжень помітив, що останніми днями час і кількість кіл, коли Вовчик бігав, зросли в декілька разів. Чень раптом зрозумів, що Вовчик ніби навмисне додає собі рухового навантаження, щоб скинути старе хутро і швидше полиняти. Старий Біліґ казав, що вперше вовченя линяє набагато пізніше, ніж дорослі вовки. Трава найбільше не любить, щоб її витоптували… Тож на шляху Вовчикових пробіжок свіжа зелень була повністю витоптана й зачахла.
Раптом зі сходу почувся шалений цокіт копит. Примчав Чжан Цзіюань, на чолі якого відразу кидалася в очі бандажна пов’язка. Хлопці злякалися й поспішили йому назустріч, однак Чжан прокричав: — Ні, ні! Не наближайтеся! Лоша, на якому він сидів, було дуже полохливе й не підпускало до себе людей. Хлопці тільки зараз помітили, що воно ще зовсім не виїжджене, тому поспішили розійтися, щоб дати змогу Чжану самому вигадати момент, коли зіскочити з коня. Коні монгольського степу дуже норовливі, а особливо вибуховий характер мають уземчини. Приборкати останніх можна тільки змалечку, коли їм ще не буде трьох років, і зазвичай це починають робити ранньою весною, перед тим, як лошаті виповниться три роки, адже ранньою весною коні худі, а трирічні лошата якраз уже можуть втримати на спині людину. Якщо пропустити цей момент, то в чотири роки на нього вже не надінеш сідло чи вуздечку, тож нічого буде й думати, щоб його об’їздити. Навіть якщо вдатися до допомоги іншої людини, яка може затиснути коневі вуха й опустити його голову, а тоді примусово надіти на нього збрую, кінь все одно не підкориться людині й не дозволить їй сісти на себе, а буде брикатися до тих пір, поки не скине з себе вершника. Навіть «кривавий спосіб У Цзетянь»^[118] тут не допоможе і цей кінь, либонь, назавжди залишиться диким, його ніхто й ніколи не зможе об’їздити. Щороку навесні конопаси вибирають у табуні трирічних лошат, дикий норов яких не надто сильний, і розподіляють їх між чабанами для об’їждження. Хто зможе приборкати таке лоша, той буде безкоштовно рік на ньому їздити. Якщо ж за рік чабан вважатиме, що цей кінь гірший від інших, записаних на його ім’я, він зможе повернути цього молодого коня до табуна. Однак, звичайно ж, цей приборканий кінь відтоді матиме ім’я. Справа в тому, що в Орхонському степу існує такий традиційний спосіб називати коней: до імені вершника, який його об’їздив, додається назва кольору коня. Наприклад, Біліґ Червоний, Бат Білий, Лхамжав Чорний, Саацерен Сірий, Санж Синій, Дорж Жовтий, Чжан Цзіюань Каштановий, Ян Ке Золотистий, Чень Чжень Біло-блакитний тощо. Ім’я коневі дається на все життя. В Орхоні дуже рідко коли коням змінюють імена. А те, що новому коневі дають ім’я його приборкувача, — це нагорода від степу сміливцеві. Вершники-майстри, які мають найбільше коней, що носять їхнє ім'я, користуються повсюдною повагою в степу. Якщо ж чабан вважатиме, що приборкав собі доброго коня, він зможе залишити його собі, однак повинен буде взамін віддати одного з тих коней, що носять його ім’я. Зазвичай чабани віддають навзамін найстарішого й найгіршого з тих п’яти-шести коней, що носять їхнє ім’я, а собі залишають перспективного молодого коня. У степу, можна сказати, кінь — це доля степовика. Якщо не мати добрих коней і кінської сили, тоді не вдасться вирватися з полону глибокого снігу, великого вогню чи відірватися від ворожого війська; тоді неможливо буде вчасно привозити рятівників-лікарів та ліки, повідомляти вчасно про несподівані пожежі чи ворожі напади, тоді не наздоженеш і не заарканиш вовка, не наздоженеш табуни й отари, які помчать за скаженим вітром у завірюху тощо. Старий Біліґ завжди казав, що якщо в степовика немає коня, він схожий на вовка, якому капканом перебило дві ноги. Якщо ж чабан хотів мати собі доброго коня, тільки від нього залежало об’їздити собі такого. Для степовиків ганьба їздити на коні, якого об’їздив хтось інший. Тому в Орхоні навіть звичайні чабани їздять на конях, яких самі ж і об’їздили. Прославлений чабан верхи на гарному коні завжди викликає заздрість у молодих чабанів. Занадто ж норовливих трирічних лошат, які залишаються в табуні, об’їжджають здебільшого конопаси, адже їхнє мистецтво верхової їзди — найкраще, і вони мають найбільше об'їжджених коней, у найкращих конопасів їх стільки, що вони навіть не встигають на них усіх їздити. Однак коли мають справу з норовливим молодим конем, конопаси так часто падають з нього, що ходять у той час із синіми носами й обличчями в ґулях, а іноді навіть доходить до більш серйозних поранень чи переломів. Проте в Орхонському степу найчастіше виходить так, що найбільш норовливий кінь якраз і є найбільш швидким та довгошиїм першокласним скакуном, який стає належним противником амбіційним конопасам. В Орхоні заведено так, що в кого з конопасів найбільше гарних коней, той має й найвищий статус, славу й найбільше коханок. У монгольському степу завжди заохочують хлопців лазити у вовчі нори, приборкувати баских коней, боротися з лютими вовками, іти на герць із богатирями й брати участь у битвах, щоб ставати героями. Монгольський степ — це поле боротьби і місце існування сміливців. Монгольські хани вибиралися спільно різними племенами, цей титул ніколи й нікому не діставався у спадок. Протягом історії монголи завжди в душі відмовлялися приймати «бездарних спадкоємців» на престолі, і в часи монгольської династії Юань посередні й бездарні нащадки ханів дуже часто замінювалися більш хвацькими братами хана, хоробрими генералами або відважними міністрами. Чжан Цзіюань почав чухати лошаті шию і водночас обережно виймати одну свою ногу зі стремена, щоб, скориставшись можливістю, поки лоша відволіклося, одним махом спритно зіскочити на землю. Це так налякало лоша, що воно почало хвицятися й ледь не скинуло сідло на землю. Чжан поспішив затягнути вуздечку й притиснути голову коня до його тіла, йому довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб уникнути задніх копит лошати. Нарешті йому вдалося прив’язати коня до колеса воза. Стригунець гарячкувато борсався з вуздечкою, аж віз почав гудіти від його ударів. Чень Чжень і Ян Ке з полегшенням зітхнули. Ян Ке сказав: — Ну ти, хлопче, й ризикуєш! Навіть такого дикого коня наважився осідлати? — Сьогодні вранці він мене скинув, ще й дав копитом по голові, — розповів Чжан Цзіюань, потираючи чоло, — влучив просто в чоло, я аж знепритомнів, ще добре, що Бат був поруч. Я двічі намагався його осідлати, ще коли трави не було в степу, однак тоді зовсім не міг його втримати, потім ще двічі змушував його стати під вуздечку й він, вважай, підкорився. Хто ж міг подумати, що, наївшись свіжої зелені за весну й нагулявши жирку, він знову стане неслухняним. Це добре, що він ще малий і копита в нього не заокруглились, тож він не перебив мені перенісся. Якби це був великий кінь, мені б там і кінець був. Але він — гарний коник, за два-три роки він стане знаменитим конем. В Орхоні ж усі хочуть мати гарних коней, але якщо не ризикувати життям, то як їх здобути? — Але ти ж усе частіше змушуєш нас хвилюватися за тебе! От коли ти і коня зможеш осідлати, і без бинтів обійдешся, тоді будемо вважати, що ти вивчився! — сказав Чень Чжень. — Це ще років зо два потрібно. Але цієї весни я підкорив аж шість стригунців поспіль, і всі — гарні коні, тож тепер, коли зберетесь на далеке полювання й вам бракуватиме коней — приходьте до мене. Я також хочу поміняти вам ваших нинішніх коней. — Я бачу, ти чим сміливішим стаєш, тим гучніші заяви робиш, — розсміявся Ян Ке. — Однак надкушена іншою людиною пампушка — несмачна, тож якщо я схочу замінити собі коня, я сам собі його об’їжджу. Проте — уже, мабуть, наступного року, оскільки нині ми повинні доглядати за Вовчиком, і в нас немає часу приборкувати стригунців. — Я бачу, ви двоє дедалі більше набираєтеся вовчої природи, — також сміючись, сказав Чень. — От правду кажуть: торкнеш цинобру й сам станеш червоним, а поряд із вовком — хоробрим! ^[119] Табун напився і почав помалу переміщуватися на луку під квадратним схилом просто перед юртою Ченя. Чжан Цзіюань сказав: — Тут у вас — чудовий спостережний майданчик! З цієї «командної висоти» можна одним поглядом охопити усе поле, тому, ніж десять разів вам розповідати, краще один раз показати. Раніше, на великій бригаді не дозволяли табунам підходити близько до табору, тож у вас ніколи не було такої можливості, але за деякий час ви дізнаєтеся, що таке монгольський кінь. Територія нового пасовища була дуже широкою, тут було вдосталь трави й води і поки що випасалась тільки худоба однієї великої бригади, тому, як виняток, на бригаді дозволили табунам, після того, як вони нап’ються води, ненадовго залишатися на пасовищах, призначених для корів і овець. Оскільки ніхто їх не проганяв криками, коні зупинилися й, нахиливши голови, почали скубти траву. Погляди Ченя і Яна привернули високі, дебелі й справні жеребці. Вони майже повністю злиняли, тому вилискували своєю шерсткою на сонці ще яскравіше, ніж атлас на монгольському національному халаті. Коли жеребці починали рухатися, потужні м’язи під їхньої атласною шкірою починали перекочуватися, й було схоже, ніби це карасі плавають у воді. Жеребці найбільше вирізняються з-поміж звичайних коней у табуні своїми левиними гривами, що закривають їм очі, всю шию, груди й передні ноги. Найдовшою чуприна в них виростає у місці з'єднання шиї й плечей — тут вона може сягати нижче коліна, аж до копит і навіть волочитися по землі. Коли вони опускають голову, щоб поскубти траву, грива спадає долу, закриваючи половину тіла, й вони стають схожими на демонів з розкиданим по плечах волоссям, але без голови і без облич. Коли вони мчать, задерши голови, їхні гриви летять за вітром, мов важкі військові прапори відбірної степової кінноти, що мають загрозливу силу і змушують ворогів тремтіти при одному своєму вигляді. Характер у жеребців лютий і запальний, тож у степу ніхто не наважується їх приборкувати, сідлати чи їздити на таких гарячкуватих конях. У степу жеребці виконують дві функції: запліднення й охорони кінських родів у табуні. Вони мають високе почуття обов'язку перед родом і заради нього здатні йти на ризик, тому і є найбільш лютими і впертими. Якщо племінних биків, які після запліднення відразу тікають, усі вважають ледарями, то жеребці в монгольському степу є «справжніми чоловіками». Раптом розпочалася запекла кінська битва: усі жеребці в табуні, мов скажені звірі, люто кинулися в бійку, і під «оглядовим майданчиком» спалахнула щорічна битва монгольських коней, коли жеребці в табуні відганяють своїх дочок і змагаються за нових партнерок. Хлопці втрьох сіли на траву поряд із «вовчим колом» і застигли, спостерігаючи за битвою. Вовчик також усівся на протоптану доріжку і, не рухаючись, увіп'явся очима в табун. Його загривок тремтів, мов у голодного вовка в снігу. Вовки мають вроджений страх перед міцними й лютими жеребцями, однак він повністю занурився в битву. У табуні, що складався із понад п'ятиста дорослих коней, було більше десятка родів, і кожний жеребець очолював свою «сім'ю». Найбільші такі «сім'ї» могли нараховувати 70–80 коней, а найменші — ще не мали й десяти. «Сім'ї» складалися з дружин, наложниць і дітей жеребця. У давнину в питанні парування й розмноження монгольські коні були навіть більш прогресивними й цивілізованими, ніж деякі люди. Для того щоб вижити в жорстокому степу в умовах постійних атак і ловів з боку вовків, коні повинні були безжально викорінювати парування між близькими родичами, щоб підвищити якість і боєздатність своєї популяції. Щороку влітку жеребці раптом втрачають обличчя «люблячого батька» і безжально виганяють за межі родини трирічних кобил, які ось-ось мають стати статево зрілими, не дозволяючи їм перебувати поряд із матерями. У той час скажені довгогриві «молоді татусі» ганяють і кусають своїх дочок, мов відганяють вовків від стада. Молоді кобили жалібно іржуть від болючих укусів, і в табуні починається безлад. Щойно в молодої кобилки з’явиться можливість підстрибнути ближче до матері, не встигне вона передихнути, як розлючений жеребець швидко її наздоганяє й починає бити копитами та кусати, не залишаючи їй жодної можливості для протистояння. Щоб уникнути ударів копит, молода кобила вимушена вибігати за межі родини, видаючи жалібне й довге іржання, в якому міститься прохання про милість до батька. Однак жеребці витріщають очі, люто роздувають ніздрі, риють землю копитами і з безжальним і загрозливим виглядом не дозволяють донькам повертатися в межі родини. Якщо ж матері молодих кобил намагаються захистити власних дочок, вони відразу ж отримують потужного стусана від чоловіка, тож, зрештою, старшим кобилам не лишається нічого кращого, як дотримувати нейтральної позиції, і вони нібито розуміють поведінку чоловіка. Щойно завершувалася велика битва з доньками і їх нарешті виганяли за межі роду, як у табуні починалася ще більш жорстока боротьба за нових партнерок — у монгольському степу це було справжнє виверження дикої самцевої природи. Молоді кобили, яких вигнали за межі роду і які тепер не мали родини, куди могли повернутися, відразу ж ставали об’єктами боротьби для інших жеребців, які не мали з ними кровного зв’язку. Усі жеребці високо піднімалися на задніх копитах, розбивалися парами, один напроти одного, й починали битися, тож цілий табун за короткий час виростав удвічі. Вони використовували свої важкі й величезні копита як зброю, і в повітрі тільки й видно було ці копита — ніби хтось розмахував молотками, кулаками чи сокирами. При ударах кінські копита дзвеніли, зуби стукали, слабкі коні падали на землю й тікали, а сильні коні так спліталися в боротьбі, що їх неможливо було розділити. Хто не дуже майстерно володів передніми копитами, той пускав у хід зуби, а хто і з зубами не справлявся, той розвертався й бив задніми копитами — своєю суперзброєю, здатною пробити вовкові чоло. Під час битви у деяких коней були розбиті голови, перебиті ноги, розпухлі груди, однак все одно було не схоже, щоб жеребці збиралися припиняти битву. Якщо ж якась молода кобила намагалася скористатися цим моментом і повернутися до своєї родини, її починали переслідувати й кусати вже двоє — і розлючений батько, і хтивий залицяльник; при цьому вони із суперників раптом перетворювалися на бойових друзів і разом заганяли молоду кобилу туди, куди їй належало йти. Найкрасивіша й найміцніша в табуні біла молода кобила стала об’єктом запеклої боротьби двох найбільш лютих жеребців. Її новенька сніжно-біла шерстка була гладенькою і блискучою, а великі оленячі очі приваблювали і зворушували людину. Вона була граційна й прудконога, а коли підстрибувала, скидалася на легку і швидку білу олениху. Ян Ке не замовкав із похвалами: — Яка красуня! Якби я був огирем, то теж зважив би життям, аби її здобути. Крадений шлюб набагато більше збуджує, ніж прошений. Але ж, чорт забирай, у степу навіть у коней шлюби визначаються вовками! Сірі — запеклі вороги табунів, і якби не було вовків, огирам не потрібно було б бути такими безжальними, а молодим кобилам — миритися з такою дикою системою шлюбу. Запеклий бій між жеребцями, схоже, був у самому розпалі, і вони нагадували двох левів на арені римського Колізею, які шалено билися не на життя, а на смерть. Чжан Цзіюань несвідомо тупнув ногою і, потерши руки, сказав: — За цю кобилку два огирі б’ються вже декілька днів. Вона й людям усім подобається, тому я назвав її Білосніжкою. Однак цій принцесі не дуже щастить — сьогодні вона цілий день залишається в родині цього огира, а завтра її відвоює той огир і поведе до себе, потім ці два огирі знову будуть битися, тож післязавтра, напевне, принцеса буде відвойована й повернена додому. А коли у цих двох огирів вичерпаються сили в боротьбі, раптом може з’явитися третій — потужний і хитрий суперник, тож принцесі знову доведеться змінити родину. Та й хіба можна називати її принцесою? Вона ж — суцільна рабиня, яку постійно тягають туди-сюди огирі! А поки її ганяють цілий день туди-сюди, вона навіть травички поскубти не встигає! Подивіться, як вона схудла від голоду! А ще декілька днів тому вона була значно кращою. Чимало молодих кобил, яких так ганяють щовесни, швидко метикують, що потрібно робити, — оскільки до своєї родини вони не можуть повернутися, то шукають родину найбільш потужного огиря і пристають до неї, надійно ховаючись там, щоб уникнути безкінечних переміщень між родинами, які прикро відображаються на шкірі. Молоді кобили — розумні, вони бачили криваві сцени побоїщ, коли вовки задирали молодих скакунів і лошат, тож вони зрозуміли, що в степу без родини — скрутно, і без захисту батька-охоронця чи чоловіка-охоронця можна бути з’їденим вовками. Монгольські коні все ж дикі, а сміливість і бойовий дух огирів, слід визнати це до кінця, були загартовані вовками. — Огирі — тирани в степу, — вів далі Чжан Цзіюань, — вони нічого в світі не бояться — ні вовків, ні людей, крім хіба що атак вовчої зграї на своїх дружин. Раніше ми, коли хотіли віддячити людині, часто казали: «Буду тобі волом і конем», але насправді тут зовсім не мають на увазі жеребців. Монгольські коні мало чим відрізняються від диких, у табуні вони, за винятком декількох коней, майже всі схожі між собою. Я вже чимало часу провів разом із табуном, але все одно ніяк не можу зрозуміти, як первісним степовикам вдавалося приборкувати диких коней? Як вони помітили, що якщо каструвати коня, то тоді на ньому можна буде їздити верхи? До того ж каструвати коня ще потрібно вміти — це слід робити ранньої весни, коли лошаті щойно виповниться два роки, якщо ж це зробити раніше, то лоша не витримає, а якщо пізніше — це не вдасться зробити до кінця чисто. Відняти лошаті яєчка дуже складно, адже коли розрізати шкірку пуздра й витягти яєчка назовні, за ними потягнеться безліч дрібних судин. У жодному разі не можна відрізати їх ножем, адже відразу ж піде зараження, також не можна й відривати їх, адже при цьому іноді ненароком виривають ще якісь органи з черева коня. Найбільш первісний спосіб кастрування, до якого вдаються конопаси, — скрутити судини, що тягнуться за яєчками, а потім обірвати їх і зав’язати місце розриву маленьким вузликом, тоді рана не стане причиною зараження, адже найменша інфекція тут призведе до того, що кінь помре. Якщо ж не каструвати коня в два роки, а дочекатися третього, коли його вже потрібно об’їжджати, то бідне коненя не витримає цих двох процедур одночасно й помре. Тож це мистецтво надзвичайно складне, а тепер скажіть, як могли первісні люди все це з’ясувати й оволодіти відповідною технікою? А коли Чень Чжень і Ян Ке, не знаючи відповіді, перезирнулися й похитали головами, Чжан із певним самовдоволенням продовжив: — Я думав над цим дуже довго, і, як я здогадуюсь, первісні люди спочатку знайшли спосіб упіймати маленьке дике лоша, поранене вовками, спочатку вилікували його рану, а потім поступово виростили його. Однак примусити до їзди його вони могли, тільки поки лоша було маленьким, а коли воно виросло, то вже не давало сідати на нього верхи, тож коли лоша ставало дорослим жеребцем, ніхто не наважувався на ньому їздити. Потім вони знову вигадували спосіб упіймати ще одне поранене вовками лоша, й пробували ще раз. Важко сказати, скільки так змінилося поколінь, аж, може, одного разу їм трапилося дворічне лоша, якому вовк відкусив яєчка, але воно вижило і згодом, коли виросло, дозволило себе об’їздити… Так вони отримали підказку. У будь-якому випадку, сам процес приборкування диких коней первісними степовиками був надзвичайно складним і тривалим. Невідомо, скільки степовиків скалічилися чи розбилися на смерть, поки нарешті приручили диких тварин. Це справді був грандіозний крок в історії розвитку людства, причому він був зроблений набагато раніше, ніж китайські «великі чотири відкриття», ^[120] і був значно важливішим за них. Якби не було коней, то давнє життя людства просто важко було б уявити! Це було б жахливіше, ніж уявити сучасність без машин, потягів і танків! Тому внесок, який зробили степовики в скарбницю розвитку всього людства, важко переоцінити. — Цілком з тобою згоден! — перебив його схвильований Чень Чжень. — Приборкати дикого коня степовикам було набагато важче, ніж давнім селянам окультурити дикий рис. Принаймні дикий рис не міг утекти, не хвицявся, не бив людину копитами по голові і не тягав її по землі до смерті. Окультурення диких рослин — це здебільшого мирне заняття, а от одомашнення диких коней і биків — це боротьба, що потребувала поту й крові. Причому хлібороби до сих пір використовують грандіозні плоди, здобуті кочовиками. — Кочовики справді непрості! — сказав Ян Ке. — Вони і на боротьбу наважуються, і працелюбні та охочі до навчання. І хоча рівень розвитку кочових цивілізацій не такий високий, як у хліборобів, однак якщо одного разу вони опиняться в належних умовах для розвитку, то помчать, мов дикий кінь, з іще більшою швидкістю, ніж хлібороби. Імператори Хубілай, ^[121] Кансі^[122] та Цяньлун, ^[123] вивчивши китайську культуру й засвоївши її, значно перевищили багатьох китайських імператорів, їхні досягнення були значно більшими. Шкода тільки, що вони вивчали давньокитайську культуру, а якби то була давньогрецька, давньоримська чи сучасна західна, то вони б досягли ще більшого. — Насправді найбільш прогресивні нації в сучасному світі здебільшого є нащадками кочовиків, — зауважив Чень Чжень, — вони навіть досі зберігають деякі їхні старі звичаї: наприклад, п’ють молоко і їдять сир та біфштекси, плетуть светри і влаштовують собі газони, утримують собак, проводять кориду та змагання коней, займаються атлетикою, а також палко люблять свободу, демократичні вибори, поважають жінок тощо. Вони не тільки отримали в спадок характер кочовиків — сміливість і задерикуватість, упертість і цілеспрямованість, але й аж занадто розвинули його. Про людину кажуть, що в три роки вже видно, якою вона стане в дорослому віці, а в сім років — якою буде на старість, те ж саме можна сказати й про нації. Первісні кочовики — це дитинство західних народів, нині ми маємо змогу спостерігати за первісними кочовиками, і це те саме, якими б ми побачили західні народи у «трирічному» чи «семирічному» віці. Це — ніби додатковий урок для нас, завдяки якому ми можемо глибше зрозуміти, чому західні народи згодом здобули перевагу. Передові західні технології насправді нескладно опанувати — от уже й китайський супутник злетів у небо, однак набагато важче засвоїти характер європейських націй і дух боротьби й прагнення до прогресу, дух сміливості й ризику, що є в них у крові. Лу Сюнь давно помітив, що в китайців є проблеми з національним характером… — З тих пір, як я став конопасом, — сказав Чжан Цзіюань, — найбільше враження на мене справила різниця в характері між ханьцями й монголами. Раніше в школі я майже в усьому був найкращим, однак коли прибув у степ, почуваюся слабким, мов кошеня. Я понад усе хотів зробитися сильним, однак згодом помітив, що в нас ніби є якийсь вроджений недолік… — Точно, вроджений недолік! — зітхнув Чень Чжень. — Дрібні селяни-китайці понад усе бояться конкурентної й мирної праці; в конфуціанській програмі, яка визначала стосунки між імператором і підлеглими, батьками й дітьми, понад усе підкреслювалася повага до старших у чині й приниження молодших, наділення посадами за віком, безумовна покора, тож за таких умов деспотизм силою задавив конкуренцію, щоб оберегти імператорську владу й селянський мир. Дрібні селянські господарства й конфуціанська культура пом’якшили китайський характер як з точки зору буття, так і з точки зору свідомості, тож хоча китайська нація також створила блискучу давню цивілізацію, однак ціна, яку вона заплатила за це, — принесення в жертву свого національного характеру, власне, принесення в жертву резервів розвитку нації. Тож коли світова історія перетнула свою найнижчу стадію хліборобських цивілізацій, Китай помітив, що залишився далеко позаду і його всі б’ють. Однак нам, вважайте, ще пощастило застати останні хвилини первісного кочового життя в монгольському степу, тож, можливо, нам удасться розгадати таємницю піднесення Заходу? Первісна кінська битва на моріжку ніяк не завершувалась. Коні билися, билися, але нарешті прекрасна Білосніжка була загнана до родини коня-переможця. Проте переможений не підкорився, він скажено підскочив до принцеси і вдарив її кілька разів копитами, аж вона перекинулась на землю і, не знаючи вже до кого звертатися по допомогу, простяглася на землі і жалібно заіржала. Мама принцеси спробувала поспішити їй на допомогу, однак її повернув назад своїми копитами демонічний чоловік. Ян Ке більше не міг на це дивитись і, штовхнувши Чжана Цзіюаня, сказав: — Чому ви, конопаси, ніяк не втручаєтесь? — А як нам утрутитись? — запитав Чжан. — Щойно ти підійдеш, кінська битва припиниться, але як тільки відійдеш — знову почнеться. Конопаси-кочовики також не втручаються, адже це — боротьба за існування в табуні, так у них було заведено тисячоліттями. Щоліта, поки жеребці не повиганяють усіх своїх дочок за межі родин, і поки не розберуть усіх молодих кобил, така кінська битва не припиниться. Щороку вона триває аж до завершення літа чи початку осені, на той час найбільш люті огирі виборють собі найбільше молодих кобил, а слабким і слабкодухим дістануться ті кобили, що були іншим непотрібні. Найбільш нещасливим жеребцям не вдасться вловити навіть миршавої наложниці. У ході цієї жорстокої кінської битви влітку виявляються найбільш зухвалі й сміливі жеребці, нащадки яких також будуть найкращими — швидкими, розумними, із зухвалим характером. Боротьба й конкуренція дають гарних коней, і за один сезон такої боротьби щороку сміливість і військова техніка жеребців міцніють і відточуються, а їхні родини стають дедалі більшими й жвавими. Для жеребців це також є способом загартувати себе для боротьби з вовками і підвищити свої вміння охороняти родину й табун. Якби не було таких щорічних «військових навчань», табуни монгольських коней не вижили б у степу. — Схоже, що монгольські коні, які вражають увесь світ своїм умінням бігати й воювати, насправді здобули її завдяки степовим вовкам. — Це дійсно так, — погодився Чжан Цзіюань. — Степові вовки не тільки виховали монгольських воїнів, але й військових монгольських скакунів. Давня китайська влада також мала величезну кінноту, однак коні китайців здебільшого виховувались на спеціально облаштованих майданчиках і в загонах. Ми всі працювали в селах, тож чудово знаємо, як утримують там коней, — їх поміщають у загін, куди люди приносять воду й додаткову їжу, а на ніч ще й кидають їм скошеної трави. Хіба коні з внутрішніх районів колись бачили вовків? І кінських битв між ними ніколи не бувало. Для парування їм не потрібно битися на смерть, усе забезпечують їм люди: прив'яжуть кобилу до стовпа, потім підтягнуть туди породистого коня для парування — й готово, тож коли все закінчиться, кобила навіть і не дізнається, як виглядав її «чоловік». Хіба ж нащадки такого породистого коня матимуть свій характер чи боєздатність? — От дурість — сподіватися зберегти породу через «шлюби по волі людини»! — розсміявся Ян Ке. — Добре ще, що ми втрьох не є сім'ям такого шлюбу, тож ще маємо надію! Однак нині в селах шлюби з волі людини дуже поширені, хоча жінкам, порівняно із робочими кобилами, ще пощастило — вони хоч знають, як виглядають їхні чоловіки. — Для Китаю це — вже великий прогрес, — зауважив Чень Чжень. Чжан Цзіюань додав: — Коні рівнинних китайців є тільки робочою силою — удень працюють, уночі — сплять, їхнє життя йде за ритмом життя селянина. Тому китайці — це селяни-трударі й мають коней-трударів, і їм ніяк не перемогти монгольських степових воїнів і їхніх бойових коней. — Якщо дурний кінь іде в битву, хіба він не програє? — зітхнув Ян Ке. — Однак основна причина, чому кінь дурний — це те, що його господар дурний. Дурні воїни, що їдуть на дурних конях, обов’язково серед ночі заїдуть у болото. Усі троє розсміялися, а Чжан Цзіюань продовжував: — Бойовий характер і справді важливіший за миролюбність. Навіть найграндіозніший за кількістю праці проект у світі — Велика китайська стіна — все одно не могла зупинити кінноти однієї з найменших націй у світі. Що значить тільки вміти працювати, але не вміти воювати? Це значить бути кастрованим конем — він витримує працю, нарікання, дозволяє на собі їздити, а коли бачить вовка — тікає, похнюпившись, де ж йому наважитись кусатися й битися, мов жеребець? Якщо провести довгий час із табуном, то можна помітити, що там є багато кастрованих коней, які своїм зростом, вагою, зубами й копитами майже не поступаються жеребцям, і якби вони наважились поборотися з вовком, той би ніколи не переміг. Однак чому ж більшість цих коней відразу тікають, щойно побачать сірого? Причина полягає в тому, що під час кастрації їм ніби відрізали й сміливість та самечу бойовитість. — Ех, Велика китайська стіна на десять тисяч лі — це мертва праця, а от степова кіннота в людей — це жива боротьба, — схвально відгукнувся Ян Ке, — вона завиграшки об’їде перешкоду і в десятки тисяч лі, і в сотні тисяч лі. Був випадок, коли монгольська кіннота воювала з державою Цзінь: спочатку вони напали на Цзюйюнґуань, ^[124] але прорвати там оборону не змогли, тоді вони сіли на коней і спустилися на декілька сотень лі на південь, до абсолютно незахищеного Цзицзінґуаня, ^[125] і таким чином з півдня атакували Пекін, який здався після першої ж атаки! — Я думаю, що у вихованні, яке ми отримали, аж занадто підносилася праця, — сказав Чень Чжень. — Мовляв, праця створила людину, праця створила все. Працелюбні китайці понад усе полюбляють слухати цю істину. Насправді ж тільки працею не створиш людину. Якби мавпи вміли тільки працювати, а не вміли б воювати, то їх би давно з’їли інші дикі тварини. Як би тоді вони могли працею створити це наступне «все»? Наприклад, кам’яна сокира, яку винайшли первісні люди, — це знаряддя праці чи зброя? Чи вона була призначена й для того, й для іншого? — Кам’яна сокира, звісно ж, насамперед — зброя, — сказав Ян Ке. — Однак нею також можна розбивати оболонку плодів і їсти їх. — Праця — славна, праця — свята, — сказав, сміючись, Чень Чжень. — Працелюбність — це велика перевага китайської нації, потужний капітал майбутнього відродження нації. Однак сама по собі праця не є всемогутньою й нешкідливою. Праця може бути рабською працею, кабальною, працею на диктатуру, виправною працею, навіть працею як бидла. Це така праця є славною й священною? Це її потрібно схвалювати? Однак рабовласникам і феодалам якраз найбільше й подобалась така праця, вони її найбільше схвалювали. Тобто навіть люди, які самі не працювали й, більше того, привласнювали собі працю інших людей, також співали цю ж хвалебну пісню на честь праці. — Я найбільше терпіти не можу цей тип людей, — сердито сказав Ян Ке. — Узяти б кам’яну сокиру й провчити їх як слід! — Буває ще й неефективна, руйнівна та нищівна праця, — замислившись, сказав Чень Чжень. — Наприклад, коли більше двох тисяч років тому працювали на будівництві Афанґуна, ^[126] то вирубали всі ліси в Сичуані, навіть кажуть: «Афанґун виник, а гори Шу^[127] злисіли». Така праця — страшна. Причому в світі існувало дуже багато хліборобських націй, які піднімали цілину, але результатом їхньої праці виявлялася поява пустель, що, зрештою, й ховали в своєму піску і саму націю, і її цивілізацію. Крім того, найбільш важливі в світі речі якраз не залежать від праці. Наприклад, праця не створить мир, безпеку й міцну оборону країни; вона не створить свободу, демократію, рівноправ’я й устрій на їх основі; праця не створить такий національний характер, який мав би нагальну потребу реалізовувати свободу й демократію. Трудівники, які не вміють боротися, є лише кулі, покірними вірнопідданими, свійською худобою, волами чи кіньми. Свобода, демократія й рівноправ’я ніколи не стануть девізом їхньої боротьби. От і китайці, яких більше всіх у світі, які найбільш працелюбні і праця яких має найдовшу в світі історію, яка до того ж ніколи не переривалася, чомусь не змогли створити такої прогресивної й розвинутої цивілізації, як західні нації, історія праці яких набагато коротша… Жеребці нарешті тимчасово припинили битву й пішли наповнити свої животи травою. Молоді кобили, користуючись цим моментом, знову прибігли до своїх мамусь, які з болем у серці почали обдирати своїми товстими губами ворсу з їхніх ран і обтирати їх. Однак варто було молодій кобилі тільки побачити свого батька з виряченими очима й роздутими ніздрями, як вона злякано й слухняно поверталася до своєї нової родини і тільки здалеку переглядалася зі своєю мамою, при цьому всі четверо очей були сповнені суму. Ян Ке щиро сказав: — У майбутньому я справді маю частіше ходити до табуна на «уроки», адже монгольська кіннота, яка свого часу струсонула Піднебесну, складалася з відмінників, які випустилися з університету «кінського табуна». Повернувся Ґао Цзяньчжун, схвильовано правлячи возом. Він кричав: — Дивіться, на що ми розжилися! Я набрав цілих піввідра яєць дикої качки! Хлопці підбігли до нього й зняли з воза важелезне відро, в якому було близько семи-восьми десятків овальних качиних яєць; деякі з них були розбиті, і з розтрісканих місць у їхній шкаралупі витікала золотисто-жовта рідина. — Ти, однак, за один раз знищив цілу зграю качок! — сказав Ян Ке. Ґао йому відповів: — Ван Цзюньлі й інші — усі там деруть! На березі південно-західного озера, в траві біля річки є гнізда в піску, пройдеш не більше десятка кроків, як знайдеш одне гніздечко дикої качки, а в ньому — більше десятка яєць. Ті, хто прийшли туди першими, надрали по декілька відер! А з ким змагалися? З табуном! Коли табун прийшов на водопій, він витоптав цілу величезну ділянку і берег річки там був увесь у жовтках і в розбитій шкаралупі, аж шкода було дивитись! — А ще там є? — запитав Чень Чжень. — Можемо піти ще надрати, а якщо всі не з'їмо, то засолимо качиних яєць. — З цього боку вже немає, — відповів Ґао, — що тут могло залишитися після того, як чотири табуни пройшли? Може, зі східного боку озера ще є. Ян Ке почав кричати на Чжана Цзіюаня: — Нехай ці коні безголові, так а вам, конопасам, що — повилазило? — А хто ж знав, що в траві на березі будуть качині яйця? — захищався Чжан. Ґао Цзяньчжун, помітивши неподалік від воріт власної родини кінський табун, не гаючи часу, звернувся до Чжана: — Хто ж це приводить табуни під свої ворота?! Вони ж усю траву з'їдять, а нашим коровам що залишиться? Іди хутчій прожени його, а потім повернешся омлет їсти. — Однак він нині тільки об'їжджає свого коня, тож сісти на нього й зістрибнути потім не так-то просто, — зауважив Чень, — тож нехай він спочатку поїсть, а потім їде. До того ж він щойно провів для нас двох урок, тому варто його за це винагородити, — і, вже звертаючись до Чжана, сказав: — Залишайся, тут так багато розбитих яєць, що ми втрьох їх не з'їмо. — Ходіть сюди, давайте виберем окремо цілі й розбиті яйця. Я вже два роки не їв омлету, але цього разу ми наїмося досхочу! Якраз у нас є ще й чимало дикої цибулі, тож скуштуємо справжньої «дичини» — омлет з яєць диких качок, підсмажений з дикою цибулею! Смакота буде! Яне, ти йди чисть цибулю, Чене, ти — бий яйця, Цзіюане, а ти — принеси лопату сухого коров'ячого кізяка, ну а я буду шеф-поваром. За результатами відбору виявилося, що половина яєць були цілі, а половина — розбиті, тож кожен міг спочатку випити аж по вісім-дев'ять розбитих яєць і хлопці так раділи з цього, ніби настало свято. Невдовзі з юрти поширився густий змішаний запах омлету, дикої цибулі й козиного сала і рознісся вітром по степу. Усі собаки скупчилися перед входом, розмахуючи хвостами й стікаючи слиною. Вовчик також рвався з ланцюга, аж той дзвенів, і з дуже жадібним виглядом підстрибував угору, виявляючи свою звірину суть. Чень Чжень вирішив залишити йому трохи омлету, щоб перевірити, чи їстиме він дикі качині яйця, смажені на козиному салі. Четверо хлопців у юрті, мов голодні вовки, з’їдали миску за мискою. У самому розпалі бенкету знадвору раптом почувся голос Ґасмаа, яка казала: — Як це так — їсте таку смакоту, а мене не покликали? Відтягнувши собак від входу, Ґасмаа з Баяром увійшли до юрти. Чень Чжень і Ян Ке миттю підвелися, поступаючись їм місцями на північному, почесному, боці килиму, де зазвичай сидять господарі. Чень Чжень, насипаючи гостям омлету, казав: — А я думав, що скотарі не їдять таких дрібниць! Беріть, скуштуйте! — Я аж у себе вдома почула запах смаженого омлету, — сміялася Ґасмаа, — він такий запашний, що навіть на відстані одного лі можна почути, а запах такий апетитний, що в мене, як і в собак, аж слинки потекли, навіть і мої собаки за мною прийшли! Чому б це я його не їла? Давай, давай, я їстиму! Договоривши, вона взяла палички, підчепила ними великий шматок омлету й поклала собі до рота, а пережовуючи, все нахвалювала страву. Баяр їв ще більш жадібно, мов той Вовчик: їв з миски, а поглядав на сковорідку, переживаючи, чи не показується там дно. Кочовики в степу зазвичай їдять тільки двічі на день: вранці — щось молочне, м’ясо й чай і ввечері — основні страви, а в обід не їдять, тож на цей час мати з хлопцем були саме голодні. Ґасмаа сказала: — Це так смачно! Я сьогодні наїмся, як у «ресторані», й у город не потрібно буде їхати! Скотарі в Орхонському степу називають «рестораном» усю домашню китайську їжу й полюбляють її їсти, а в останні роки в стравах скотарів почали з’являтися китайські приправи: їм сподобались сичуанський перець, соєвий соус і цибуля-батун, дехто зі скотарів уподобав і звичайний перець, однак оцет, часник, свіжий імбир та аніс так і не набули у них популярності, вони казали, що ці приправи «тхнуть». Чень Чжень поспішив запевнити її: — Згодом, коли ми ще відкриємо такий «ресторан», то обов’язково запросимо тебе поїсти. Ґао Цзяньчжун часто їв масло, молочний доуфу чи молочну пінку, принесені Ґасмаа, і йому дуже подобалося пити молочний чай чи їсти м’ясо, приготовлені в її родині. Оскільки ж йому найбільш подобалось їсти монгольську молочну й м’ясну їжу, приготовлену саме Ґасмаа, то цього разу він нарешті отримав можливість віддячити їй. Сміючись, він сказав: — У мене тут є ціле відро яєць — якщо розбитих уже небагато, то цілих стільки, що, гарантую, наїстеся. Він поспішив відсунути вбік розтріскані яйця і розбив у сковороду п’ять-шість цілих яєць поспіль, щоб спеціально приготувати ще омлету для Ґасмаа й Баяра. — Однак батько не їсть такого, — сказала Ґасмаа. — Він каже, що це — речі Тенґера і їх не можна чіпати, тож я тільки у вас і зможу цього поїсти. — Але я пам’ятаю, що минулого року Батько вимагав більше десятка курячих яєць у кадровиків Комітету пасовища, навіщо б це? — запитав Чень Чжень. — Тоді в нього захворів кінь — тварину почало лихоманити, тож Батько затис коневі ніздрі, змусив його підняти голову, потім розбив об зуби коня парочку таких дрібничок і влив їхній вміст у горло коневі. Після кількох таких вливань кінь одужав. — От лихо! — почав стиха бурмотіти Ян Ке до Чжана Цзіюаня, — після нашого приходу скотарі також почнуть за нами їсти ці речі, яких вони раніше не їли. Тоді через декілька років тут не тільки лебедів, але навіть і диких качок не залишиться! Баяр розохотився до їжі і з масними губами сказав до Ґао Цзяньчжуна: — Я знаю, де ще багато таких дрібниць! Якщо даси мені ще миску омлету, я завтра поведу тебе туди й покажу. Вони неодмінно мають бути в старих байбачих норах по земляних схилах. Сьогодні вранці, коли я шукав ягня, я бачив їх біля маленької річки. — Чудово! — вигукнув із радістю Ґао. — Біля річки й справді є земляний пагорбок, а в ньому чимало піщаних нір. Коні, напевне, не втрапили туди своїми копитами. Продовжуючи смажити омлет, він попросив Ченя ще розбити йому декілька яєць. Невдовзі зі сковороди з’явилася ще одна порція соковитого, товстого й ніжного омлету з качиних яєць. Цього разу Ґао Цзяньчжун розрізав лопаткою яєчний млинець на дві половини і розклав його по тарілках Ґасмаа й Баяра, які їли з таким захватом, що на обличчях у них аж виступив піт. Коли зі сковороди піднявся димок від розпеченого сала, туди знову з шипінням вилили цілу миску яєць. Коли й цю порцію зняли зі сковороди, Чень Чжень прийняв до рук лопатку й сказав: — Ось я ще приготую вам щось новеньке. Він поклав на сковороду трохи козиного сала й почав смажити випускну яєчню. Невдовзі на сковороді з’явилася класична оката яєчня, схожа за формою на традиційні китайські маленькі гаманці хебао, з темно-жовтими опуклостями на ніжно-білому фоні. Ґасмаа й Баяр аж підвелися на колінах, щоб зазирнути в сковороду, і в них аж очі розширилися від здивування. Чень Чжень розклав їм у тарілки по одному яйцю, ще й полив підливою, яка утворилась на сковороді з соусу й сала. Скуштувавши нову страву, Ґасмаа сказала: — Це новеньке навіть ще смачніше! Зроби нам ще дві порції. Ян Ке, хитро посміхаючись, сказав: — Ось зачекайте, я приготую для вас качині яйця, підсмажені з луком-пореєм, а коли ви наїстеся, Чжан Цзіюань приготує вам суп з качиними яйцями й зеленою цибулею, так ми всі четверо продемонструємо свої вміння. Юрта наповнилася запахами різних страв і диму від сала на розпеченій сковороді. Усі шестеро наїлися донесхочу й тільки тоді відсунули свої миски й палички. На цей бенкет пішло більше половини відра яєць дикої качки. Ґасмаа заспішила повертатися, оскільки щойно після переїзду в неї було багато всякої хатньої роботи. Після смачної відрижки, вона, сміючись, сказала: — Ви тільки Батькові не кажіть про сьогоднішнє, а за декілька днів приходьте до нас, я вас пригощу рисовою кашею на молоці з пінкою. Ґао Цзяньчжун сказав до Баяра: — Завтра обов’язково поведеш мене шукати качині яйця. Чень Чжень наздогнав Бара й обережно заштовхнув йому в рот великий шматок омлету. Однак Бар спочатку виплюнув омлет на траву, обдивився його, обнюхав, облизав і, тільки переконавшись, що це смачна річ, яку щойно їла господиня, прояснів на морді й підхопив шматок у пащу та почав повільно ковтати, смакуючи його. При цьому він не забув помахати Ченю хвостом на знак подяки. Коли всі розійшлися, Чень Чжень, який не забував про свого Вовчика, побіг поглянути на нього. Однак Вовчик раптом зник. Чень укрився холодним потом і кинувся до місця, де той був прив’язаний, коли помітив, що він лежить, розтягнувшись і притиснувши підборіддя до землі, сховавшись, таким чином, у високій траві. Напевне, двоє чужих людей і ціла зграя чужих собак щойно налякали його. Очевидно, Вовчик мав вроджену здібність ховатися. Побачивши його, Чень Чжень нарешті з полегшенням зітхнув. Вовчик же, піднявши голову й побачивши, що незнайомі люди й собаки зникли, підстрибнув, почав обнюхувати з усіх боків Ченя, від якого йшов густий запах смажених яєць і сала, й без упину облизував ще масні його руки. Чень Чжень обернувся й побіг до юрти, попросив у Ґао Цзяньчжуна шість-сім розбитих качиних яєць, додав трохи козиного сала і зробив останню порцію омлету для Вовчика й собак. Хоча вони із цього все одно не наїлися б, він вирішив неодмінно дати їм скуштувати. Собаки в степу іноді навіть більше полюбляють якісь додаткові ласощі, ніж свою основну їжу, до того ж підгодовувати їх ласощами — гарний спосіб для людини заприязнитися з ними. Підсмаживши омлет, Чень розділив його на чотири великих шматки й три маленьких: великі призначалися для трьох великих собак і Вовчика, а маленькі — для трьох цуценят. Собаки все ще сиділи під дверима юрти, не наважуючись відходити. Чень Чжень спочатку сховав шматок, який призначався для Вовчика, потім присів на вході й лопаткою для золи злегка постукав по чолі, мов по дерев’яній рибі, ^[128] кожного собаку, щоб вони не вихоплювали один в одного їжу, а вишикувалися в чергу. Після цього він узяв найбільший шматок омлету й віддав його Ерлану, той затис їжу в пащі й помахав хвостом трохи сильніше від звичайного. Чень Чжень зачекав, поки собаки, задоволені, побіжать гуляти на моріжок, а також поки омлет повністю вичахне, тоді поклав шматок для Вовчика в його миску й поніс йому. Ян Ке, Чжан Цзіюань та Ґао Цзяньчжун пішли слідом за ним, оскільки також хотіли подивитись, чи їстиме Вовчик омлет з яєць дикої качки, адже ще ніколи раніше степові вовки не були помічені за поїданням таких речей. Чень прокричав: — Вовчику, Вовчику, їсти! Коли миска з їжею опинилась у «вовчому колі», Вовчик накинувся на неї, мов голодний вовк на ягня, і за один раз закусив шматок омлету, просотаний запахом козиного сала, та проковтнув його менше, ніж за секунду. Хлопці розчарувалися. Чжан Цзіюань сказав: — Бідолахи ці вовки! Щасливі вже з того, що можуть закинути щось собі в живіт. У вовчому словнику, напевне, немає такого слова, як «смакувати». — Тільки даремно перевели гарні качині яйця, — з болем у серці зауважив Ґао Цзяньчжун. — Ну, можливо, у вовків смакові рецептори розташовані в шлунку, — зауважив Чень, рятуючи ситуацію від подальших глузувань. Троє хлопців на це розсміялися. Чень Чжень залишився в юрті, прибирати її після переїзду. Інші троє хлопців приготувалися їхати до своїх робочих місць — до табуна, череди й отари. Чень сказав до Чжана Цзіюаня: — Гей, може, мені затиснути коневі вуха, щоб допомогти тобі сісти? — Ні, цього непотрібно, — відповів той. — Ще не об’їжджений кінь — розумний: тільки-но він побачить, що я збираюся повертатися до табуна, він не буде брикатися. — А як ти міняєш коней, поки їздиш на цьому малому? — спитав Чень. — Він може наздогнати твого старого коня? — Конопас обов’язково має одного-двох вірних коней, варто їх тільки покликати або постукати по їхньому заду руків’ям батога, як вони зупиняться, тож їх непотрібно наздоганяти чи ловити арканом. Конопасу без таких коней було б дуже скрутно — коли він один у табуні, а якийсь гарячий кінь раптом надумає скинути його на землю, то він ніяк не зможе наздогнати табун, і той втече. Узимку так можна й на смерть замерзнути в горах. Чжан Цзіюань узяв собі на заміну випраний одяг, ще позичив у Ченя «Морського вовка» Джека Лондона і вийшов з юрти. Він справді без проблем сів на коня, також вдало змінив його в табуні, після чого погнав коней у напрямку великих гір на південному заході. 21

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒