Annotation 17 страница

Правитель (Хань У-ді. — Цзян Жун) видав наказ: «…Гуни часто говорять: „Китай великий, однак не витривалий до голоду й спраги, тож варто тільки випустити одного вовка, як вони втратять тисячу баранів“ Наше військо програло, воїни — хто загинув, хто розбіглися, я дуже про це сумую». Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Остання частина про Слухняного імператора Хань Ши-цзуна»
Бао Шуньґуй на чолі групи, до якої входили Бат, Саацерен та ще троє мисливців і Ян Ке, в супроводі семи-восьми великих собак першим в’їхав на нове пасовище. За групою впритул ішли два легких вози на залізних колесах, запряжені кіньми й завантажені наметами, динамітом та кухонним начинням. Виїхавши на гребінь гори із західного боку нового пасовища, Бао Шуньґуй та мисливці витягли свої біноклі й почали ретельно вивчати кожний яр і зморшку в горах, кожний вигин і рукав річки, трав’яні схили й моріжки, але, на подив, не помітили ні вовків, ні дзеренів. Тільки на озері посередині улоговини зібралися зграї диких качок, орлів та кілька великих лебедів. Було помітно, що мисливці ледь стримують жагу до літнього полювання, однак ця запашна смарагдова лука змусила і їх завмерти від здивування. Яну Ке здавалося, що в нього перед очима скоро все позеленіє, навіть зіниці інших людей здавались йому зеленими, мов вовчі очі в темряві взимку, — це було і красиво, і водночас лякало. Поки вони спускалися по схилу, їхні очі могли бачити скрізь тільки зелень, ніс лоскотав запах трави, а повітря було таке чисте, що на пошуки грудки сухої землі довелося б докласти більше зусиль, ніж на пошуки крихти золота. Копита їхніх коней і колеса возів були повністю забризкані зеленим трав’яним соком, навіть кінці руків’їв арканів, що волочилися по землі, також позеленіли. Коні настирливо гризли вуздечки, намагаючись опустити голови й попастися на свіжій траві. Єдине, про що жалкував Ян Ке, це те, що дикі квіти, про які йому оповідав Чень Чжень, уже облетіли, тож скрізь зелений колір трави виглядав трохи монотонно. Бао Шуньґуй, ніби помітив золоту жилу, загорлав: — Це просто благодатна земля по феншую! Долина скарбів! Потрібно було спочатку запросити сюди військове керівництво району, щоб вони приїхали власною машиною відпочити на кілька днів, постріляти лебедів і диких качок, а потім розвели б на цій траві багаття й насмажили шашликів. Яну Ке ці слова різонули вухо й перед очима в нього промайнув образ чаклуна з чорними крилами на спині з балету «Лебедине озеро». Вершники легко спустилися схилом, а коли проминули ще один пагорбок, Бао Шуньґуй знову приглушеним голосом покликав: — Швидше погляньте ліворуч — там у яру є зграя лебедів, якраз їдять траву! Їдьмо швидше туди, підстрелимо одного! Договоривши, він помчав туди з двома мисливцями. Ян Ке, який не встиг їм зарадити, вимушений був прямувати за ними. Потерши очі й подивившись у далечінь, він справді побачив у яру ліворуч багато білих плям, ніби там на траві паслася отара білосніжних ягнят, білі плями відразу впадали в вічі й були такими ж яскравими, як великі лебеді, щойно побачені в бінокль. Яну перехопило подих, і якби в нього в руках була рушниця, він би обов'язково дав попереджувальний постріл, щоб наполохати птахів. Хоча вершники швидко наближалися, білі плями все одно не рухались, тож Ян Ке хотів уже криком привернути їхню увагу, однак саме в цей момент мисливці раптом загальмували, опустили рушниці й почали щось голосно обговорювати, повільно просуваючись верхи. Бао Шуньґуй також притримав свого коня, витягнув бінокль і почав розглядати в нього білі плями. Ян Ке поспішив зробити те саме, й коли він розгледів пейзаж крізь лінзи, він просто остовпів. Він не міг повірити своїм очам: «отара» світлих плям розміром із ягнят виявилась заростями кущів дикої білої півонії! Улітку позаминулого року Ян Ке бачив дику півонію в горах на старому пасовищі, вона росла розкиданими купками по кілька кущів разом, однак він ніколи не бачив таких великих заростей цієї квітки. У нього раптом виникло таке відчуття, ніби це дійсно зграя білих лебедів якоїсь миті обернулася на квітки півонії. Бао Шуньґуй не розчарувався, натомість голосно вигукнув: — Оце так! Я ще ніколи не бачив таких гарних півоній! Вони ще кращі ніж ті, за якими доглядають люди у великих міських парках! Їдьмо швидше подивимось! І коні знову помчали вперед. Коли вони опинились перед квітами, Яну Ке аж запаморочилося в голові, і він відчув себе Старим Цюєм, якому явилася богиня квітів. ^[114] На дні цього яру накопичилася родюча земля, тож півонії тут — аж тридцять-сорок кущів — розкошували: кожний кущ був заввишки з метр і мав цілий оберемок галуззя. У кожному кущі було більше десятка стовбурців завтовшки з мізинець, які буйно тяглись із землі й на висоті в один чи вкривалися густим листям, у пазухах якого розкривалися великі білі квітки, мов у декоративної півонії, по декілька десятків на стеблі. Квітки були такими великими, що майже повністю закривали собою листя. Кожен кущ скидався на кошик, в який богиня власноруч устромила великі білі квіти, — адже видно було тільки розкішні бутони, а стебла й листя ховалися всередині. Тож не дивно, що здалеку кущ можна було прийняти за білого лебедя. Коли Ян Ке наблизився до куща, він помітив, що пелюстки кожної квітки вже повністю розкриті, а в середині кожної з них щільно купчаться тичинки, між якими тримаються краплі роси; вони виглядали такими ніжними й привабливими, що хотілося їх по краплі висмоктати. Дика півонія виглядала більш жвавою й невимушеною, ніж декоративна, а також більш розкішною й вишуканою, ніж шипшина. Він ще ніколи не бачив, щоб в умовах дикої природи виросли такі величні квітки, які б виглядали красивішими порівняно з тими, що вирощують і плекають люди. Ці кущі дійсно були схожі на групу богинь, які оселилися в казковій країні на березі лебединого озера. Бао Шуньґуй теж дивився на них трохи отетеріло і, зрештою, захоплено вигукнув: — Це й справді рідкісна забавка! Якщо їх доправити до міста, то за скільки можна було б продати? Гадаю, що я прихоплю з собою пару кущиків для голови військового району, він зрадіє. Старі службовці не цінують гроші, натомість цінують відомі квіти. Це буде йому подарунок для душі. Сяо Яне, у вас, у Пекіні, навіть в отелі для високих гостей, мабуть, немає таких розкішних півоній? — Не тільки в отелях для високих гостей, — сказав Ян Ке, — я думаю, що навіть у королівських парках за кордоном такого не побачиш! — Ви чули? — звернувся радісно Бао Шуньґуй до мисливців. — Ці квіти — справжній скарб, тому слід за ними наглядати. Коли будемо повертатися, то нарубаємо гілок з абрикосів і загородимо цю місцину. — Але що буде, коли ми й звідси переїдемо? — спитав Ян Ке, — боюся, що люди їх нишком викопають. — Я знаю, що тут можна вдіяти, — сказав Бао. — Не хвилюйся! Проте на обличчі Яна все одно проступала тривога: — У жодному разі не слід викопувати ці квіти, вони загинуть при переміщенні, — сказав він. Вершники й вози під’їхали до однієї з петель річки; мисливці дуже швидко знайшли декілька місць, де вовчі зграї влаштовували лови, трупи дзеренів там були майже повністю об’їдені — від них залишилися тільки роги, копита й клапті шкіри, навіть черепів не було! Бат сказав: — Вовки не раз улаштовували тут облави, причому побувало тут чимало зграй. Погляньте на вовчий послід — я думаю, що сюди приходили навіть старі й кульгаві вовки. — А куди тепер поділися ці зграї? — запитав Бао Шуньґуй. — На вісімдесят відсотків — побігли за дзеренами в гори, — відповів Бат. — Також вони могли піднятися в гори за байбаками. Ще могли побігти за дзеренами назад, на той бік прикордонних стовпів. Дзеренята тепер уже бігають так само швидко, як і великі дзерени, тож вовкам складно когось із них упіймати, інакше вони б не згризли навіть черепи задертих тут кіз. — Однак Улзій і Біліґ казали, що на власні очі бачили тут декілька сотень дзеренів і декілька десятків вовків, — зауважив Бао Шуньґуй, — як же вони могли безслідно зникнути всього за 20 днів? — Хіба можна втримати тут дзеренів після того, як сюди з’явилися ті старі вовки? — сказав Бат. А Саацерен розсміявся: — Либонь, вовчі зграї понад усе бояться тебе, тож коли ти сюди з’явився, вони втекли. Людина, яка занадто ненавидить вовків, навряд чи вб’є вовка. Ось поглянь, Біліґ хоча й завжди в перших рядах виступає за те, щоб відпускати вовків, але коли розпочне на них полювання — так зразу цілу зграю і вловить. — Ти вже, мабуть, і сам побачив, яка може бути користь від вовків, — звернувся Бат до Бао Шуньґуя. — Якби не було вовчих зграй, то це чудове нове пасовище давно б уже було згризене й запаскуджене дзеренами. Наші ж вівці, коли б прийшли сюди й почули запах дзеренячої сечі, і травинки б звідси їсти не схотіли. А це пасовище дійсно чудове — навіть коні не хочуть звідси йти! Думаю, нам уже час обрати місце й поставити намет, щоб коні й собаки відпочили після обіду, а в гори поїдемо вже завтра. Бао Шуньґую залишалося тільки віддати наказ переправлятися через річку. Бат знайшов брід, де вода була неглибока, і з кількома мисливцями взявся за лопати, щоб накидати положисті схили по обидва берега річки. Потім Бат верхи на своєму коні повів за повід корінного коня, запряженого в підводу, на той бік річки, а мисливці облаштували намет із білої парусини на відносно рівній місцевості на східному боці схилу. Бат розпорядився двом мисливцям облаштувати місце для вогнища поза палаткою й нагріти чаю, а потім сказав Бао Шуньґую: — Я поїду до південної ущелини, подивлюсь, може, знайду там пораненого дзерена, бо негоже мисливцю, опинившись тут, їсти привезене з собою в’ялене м’ясо. Бао Шуньґуй радісно закивав головою, погодившись із такою думкою, тож Бат, узявши з собою двох мисливців і собак, поїхав до гір на півдні. Бар та Ерлан, які впізнали місце, де вони минулого разу вполювали дзеренів, з мисливським азартом мчали попереду. Ян Ке ж усе думав про лебедів на озері, тому вимушений був відмовитися від поїздки з Батом і гарної можливості пополювати, а натомість залишився в таборі, піднявся на пагорбок якнайвище і звідти почав роздивлятись залишене далеко позаду лебедине озеро. Щоб побачити лебедів на цьому озері, він умовляв Бао Шуньґуя й Біліґа цілих два дні, аби вони дозволили йому поміж перших, ще до приходу всієї бригади, прибути сюди й отримати можливість намилуватись незайманими пейзажами лебединого озера. Цієї миті він думав про те, що озеро навіть красивіше, ніж те йому описував Чень Чжень, адже Чень тоді не був на східному боці річки, а берег тут крутіший і густий очерет не затуляє озера, тож можна охопити його все одним поглядом. Ян усівся на вкритому травою схилі, вийняв бінокль і, затамувавши подих, почав дивитись. Але якраз, коли він глибоко занурився в свої мрії, почув за спиною цокіт копит. Бао Шуньґуй збуджено прокричав до нього: — Гей, здається ти теж думаєш про лебедів? Їдьмо вдвох до озера підстрелимо одного й поласуємо ним. Тутешні скотарі не їдять крилатої дичини, навіть курятини! Я запропонував їм поїхати зі мною, але вони відмовились. Але — не хочуть, як хочуть, нам на двох більше дістанеться. Повернувшись, Ян Ке побачив, що Бао Шуньґуй саме розмахує своєю напівавтоматичною рушницею. Яна Ке це справді налякало, він замахав руками й, затинаючись, почав казати: — Однак… однак лебеді — це рідкісні птахи, їх у жодному… жодному разі не можна вбивати! Я вас дуже прошу! Я з дитинства дуже любив дивитись балет «Лебедине озеро», одного разу я три роки чекав, щоб побачити спільну постановку цього балету молодих, але заслужених радянських і китайських артистів, я того дня навіть пропустив усі уроки і взимку голодний простояв до опівночі в черзі, щоб купити квиток! «Лебедине озеро» — просто чарівне! Усі великі люди світу й усі освічені люди надзвичайно люблять лебедів, як же можна, потрапивши до справжнього лебединого озера, вбивати цих птахів, ще й їх їсти?! Якщо хочете когось убити, краще вбийте мене! Бао Шуньґуй зовсім не очікував зустріти таку нетактовну людину, тож його захоплення миттю зникло, мов на нього вилили миску холодної води. Очі його розширились, і він у директивно-повчальному тоні заявив: — Що ти тут патякаєш про лебедині озера?! Я бачу: в тебе в голові повно буржуазних ідей! Ти ж усього-на-всього тільки школу закінчив? Мій рівень освіти не нижчий від твого. Але ж, якщо не зігнати зі сцени «Лебедине озеро», то чи зможуть туди зійти «Червоні жінки-воїни»? ^[115] Саацерен, побачивши, що Бао Шуньґуй, розмахуючи рушницею, намірився їхати до озера, поспішив підбігти до них і зупинив його, сказавши: — Лебеді вважаються у наших шаманів священними птахами, їх у жодному разі не можна вбивати! Між іншим, голово Бао, ти що, вже передумав убивати вовків? Якщо ти зараз почнеш стріляти, то розлякаєш їх усіх пострілами, і вийде, що ми тільки дарма сюди приїхали! Бао Шуньґуй завмер на мить, потім швидко зупинив коня й, повернувшись до Саацерена, сказав: — О, добре, що ти нагадав, інакше дійсно б занапастили справу. — Він віддав свою рушницю Саацерену, після чого звернувся до Яна Ке: — Ну тоді їдьмо зі мною до озера, розвідаємо ситуацію. Ян Ке без ентузіазму знову приладнав сідло, сів на коня й поїхав за Бао Шуньґуєм до берега озера. Коли вони під’їжджали, з озера злетіла ціла зграя диких качок, гусей та іншого різнобарвного птаства, вони пронеслися кулями над головами двох неочікуваних візитерів, розбризкуючи за собою краплі озерної води. Бао Шуньґуй аж став на стременах, тримаючись за передню луку сідла, щоб сягнути поглядом середини озера понад очеретом. І саме в цю мить якісь два лебеді раптом чиркнувши по верхівках очерету, витягнувши свої довгі шиї й розправивши величезні крила, низько пролетіли в повітрі, навіть менше, ніж за три метри над головою Бао Шуньґуя. Той так злякався, що з розмаху гепнувся задом на сідло. Через це вже злякався його рудий скакун і рвонув уперед, так що Бао Шуньґуй ледь не випав із сідла. А велетні-лебеді ніби зовсім і не злякалися людей — розважисто полетіли собі вгору над улоговиною, потім повільно повернули назад, до озера, і, зрештою, зникли за густим очеретом. Бао Шуньґуй зупинив коня, рвучко вмостив свій зад у сідлі й виправив саме сідло, що з’їхало з хребта коня. Засміявшись, він сказав: — Тут підстрелити лебедя — звичайна справа! Навіть з лука можна. Лебідь, однак, король дичини. Якщо тобі хоч раз довелося скуштувати його м’ясо — вважай, що недарма прожив життя. Однак доведеться зачекати, поки закінчимо полювання на вовків, потім уже я ними займуся. Ян Ке дуже обережно зауважив: — Щойно, коли ти бачив дикі півонії, то казав, що вони — скарб, який треба всіма силами охороняти. А ці лебеді — це ж багатство країни і багатство світу, чому ж ти їх не охороняєш? — Я ж — виходець із селян, — сказав Бао Шуньґуй, — тому все оцінюю з практичної точки зору. Скарбом є те, що ти можеш здобути, а те, що не можеш — не має й цінності. Півонія не має ніг, тож нікуди не втече. А от лебідь має крила, і як тільки люди й худоба тут з’являться, він полетить на північ і стане скарбом у каструлях монголів та радянських… — Якщо люди дійсно вважають лебедя скарбом, вони не стануть його вбивати і їсти, — сказав Ян Ке. Бао Шуньґуй аж розсердився: — Якби я раніше знав, що ти нічого в цьому не тямиш, я б тебе з собою не взяв. Ось зачекай, я незабаром з твого лебединого озера зроблю річку для напування коней і болото для водопою корів… Ян Ке вимушений був проковтнути свої подальші заперечення. Йому справді хотілося взяти рушницю й вистрелити в повітря над озером, щоб усі лебеді злякались і полетіли звідси — подалі від цього степу, через кордон, до країни, в якій створили балет «Лебедине озеро». Тільки там народ цінує лебедів. А на цій землі, де незабаром і горобців усіх з’їдять і залишаться самі жаби, напевне, немає місця лебедям. Раптом вони побачили, що Саацерен розмахує руками й закликає їх обох повертатися. Вони поспішили назад до табору. Виявилося, що з південно-східних гір повернувся Санж. Він запрягав воза й розказував, що Бат у південно-східному яру вполював кількох диких кабанів, тож послав його назад, до табору, узяти воза та допомогти притягти дичину. Бат також пропонував голові Бао приїхати й подивитися на здобич. Бао Шуньґуй був у захваті, він ляснув себе по стегнах і сказав: — О, в степу ще й дикі кабани водяться? Хто б міг подумати! А вони смачніші за домашніх свиней. Сяо Яне, їдьмо разом! Ян Ке раніше чув, що тутешні мисливці впольовували кабанів, однак жодного разу їх не бачив за весь той час, що перебував у степу, тому він швидко помчав за Бао Шуньґуєм у напрямку, вказаному Санжем. Не встигли вони приїхати до того місця, де був Бат та решта мисливців, як побачили луку, розриту гуртом диких свиней. Великий шмат родючого чорнозему площею в кілька десятків му біля річки, на гірських схилах, у ярах — скрізь був поораний вздовж і впоперек, мов тут якийсь скажений дикий бик тягав плуг. Клапоть землі на заході, шмат — на сході, там довга борозна, там — коротка, десь проорані рівчаки, а десь — нагорнуто землі, як на межі. Великі кущі трави з широким листям і товстим корінням були вириті з землі й безладно валялися на моріжку або були присипані землею, точніше, валялося прив’яле листя трави й стебла, а коріння більшості з цих кущів було з’їдене, тож у цілому першокласне пасовище тут нагадувало картопляну ділянку на городі, що на ній порилися домашні свині. Побачивши таку картину, Бао Шуньґуй вилаявся: — Ох і гади ж ці дикі свині! Якщо ми надалі надумаємо сіяти тут пшеницю, вони ж її всю зіпсують! Коні під обома вершниками вже не наважувалися швидко бігти, тож до Бата вони наближалися повільно. Бат сидів під горою й курив, великі собаки розтяглися поряд із упольованими кабанами й щось гризли. Коли вершники спішилися й підійшли ближче, то побачили, що поряд із Батом лежать два цілих кабани і два вже розірваних на шматки собаками, кожний собака при цьому із задоволенням гризе свій шмат здобичі, а Ерлан і Бар захопили собі по найбільшій ратиці. Цілі кабани були вочевидь менші за своїх свійських родичів — вони були тільки трохи більше метра, вкриті рідкою й жорсткою сіро-жовтою щетиною, а їхні рила видавалися ледь не вдвічі довшими, ніж у домашніх свиней, однак при цьому м’яса на них було багато — кісток зовсім не було видно. Їхні ікла не були такими вже й довгими й страшними, як це зазвичай уявляється. На шиях в обох виднілися закривавлені дірочки — сліди собачих зубів. Бат, вказавши на яр удалині, розповів, що обидва собаки спочатку почули вовчий запах і побігли на нього аж до того яру, де мисливці виявили велике, заховане в низині пустирище, а потім побачили там рештки трьох-чотирьох свиней, яких не доїли вовки. Тут собаки припинили погоню за вовками й пішли по свинячому сліду аж до цього місця, де підняли невеликий гурт свиней. Головний кабан мав довгі ікла й до того ж швидко бігав, тому собаки не наважилися за ним гнатися. Бат же не наважився стріляти, щоб не розлякати вовків. Тож, зрештою, собакам удалося загризти тільки цих декількох недоростків, двох із них, найбільш пошкоджених, Бат віддав собакам, а двох цілих перетяг сюди. Бао Шуньґуй натиснув ногою на м’ясистого кабанчика й засміявся: — Ви непогано все влаштували! У цих недоростків м’ясо якраз ніжніше й смачніше. Сьогодні ввечері я запрошую всіх випити горілки. Однак, видно, вовків тут чимало. Якщо ми завтра зможемо підстрелити декількох — буде ще краще. Бат на це зауважив: — Ці дикі свині прийшли сюди з гірського лісу, що за декілька сот лі звідси. Там їх багато й вони іноді вибираються сюди вздовж річки. І якби в Орхоні не було багато вовків, то це пасовище було б уже давно зруйноване дикими свиньми. — М’ясо диких свиней — гарна річ, — сказав Бао Шуньґуй, — згодом, коли тут буде багато людей, можна буде частіше полювати на них і менше їсти яловичини та баранини. Ми, селяни, все ж більше любимо свинину, ніж інше м’ясо. Під’їхала підвода Санжа, й усі взялися завантажувати здобич. Потім Бат подав собакам знак, що вони можуть тут лишитися й догризати свої маслаки, а підвода тим часом поїде до табору. Там уже була підготовлена купа дров, тож коли підвода під’їхала, мисливці спочатку вибрали найбільшого кабана, розпороли йому живіт, оббілували й обрізали м’ясо. Скотарі в степу їдять дику свинину так само, як і баранину — оббіловують і не їдять шкуру. Невдовзі в повітря злетіли язики полум’я від великого вогнища і в повітрі рознісся запах смаженої свинини. М’ясо диких свиней не має такого шару сала, як у домашніх, однак брижа містила чимало сала, тож Ян Ке, наслідуючи Бао Шуньґуя, загортав шматки пісного м’яса в це сало й смажив їх над вогнищем, вони виходили жирними й соковитими та набагато запашнішими, ніж шашлики з домашньої свинини. Ще коли мисливці обрізали м’ясо, Ян Ке накопав поблизу дикої зелені — цибулі, часника й порея. Цього разу йому нарешті також вдалося спробувати оригінальний смак справжніх степових шашликів, приправлених запашними дикорослими спеціями, тож він був надзвичайно задоволений. Крім того, він бачив півоній-лебедів, чого не бачив Чень Чжень, і ласував рідкісною в степу кабанятиною, тож, повернувшись до своєї юрти, йому буде чим похвалитися перед Ченем. Біля вогнища Бао Шуньґуй, який запросив мисливців випити разом з ним горілки, розповідав їм про імператорські бенкети з лебедятиною, однак мисливці тільки хитали головами, не розуміючи, через що і Бао втрачав свій ентузіазм. Скотарі в Орхонському степу полюють тільки на те, що бігає, і ніколи на те, що літає — вони поважають душі, що піднімаються до Тенґера. Собаки разом повернулись до табору й почали сторожко обстежувати місцевість навколо. Семеро людей підвелися тільки тоді, коли досхочу наїлися й напилися. Рештки свинини вони поскладали у велику залізну миску, а всі тельбухи, крім серця й печінки, та свинячі голови залишили на траві як наступну їжу собакам.
Увечері Ян Ке потихеньку залишив компанію й пішов до місця, звідки можна було побачити все лебедине озеро. Він сів, спершись ліктями на коліна й тримаючи в руках бінокль, і завмер, насолоджуючись краєвидами озера, яке невдовзі могло зникнути. Вода на лебединому озері злегка хвилювалась, брижі на його західному боці відображали холодне, вже чорно-синє небо на сході, а візерунок з хвиль на сході — відбивав теплий колір вечірньої заграви в західній частині неба. Хвилі поступово розходились, повільно коливались, і вода в озері починала мінитись — то червоними, зеленими, жовтими кольорами, то фіолетовими, синіми та білими, теплі й холодні кольори переплітались і утворювались рідкісні відтінки. Перед очима Яна Ке ніби розгорталась безжально красива смерть лебедів, і Тенґер висвітлював її різнобарвним дорогоцінним промінням, прощаючись із своїми улюбленцями й чистим лебединим озером і проводжаючи їх. Хвилі повільно накочувались одна на одну, мов грали довгу-довгу прелюдію і робили для людини нестерпним очікування появи головних героїв трагедії. Ян Ке сподівався, що цей акт балету назавжди обмежиться тільки природними сценами і в ньому так і не з’являться головні герої. Однак вони все-таки тихо випливли з-під чорнильно-зеленого очерету в одній із заток — один, потім другий, потім третій… Їх виявилося аж дванадцять, і барвиста поверхня озера разом з небесним склепінням позаду утворили для них величезну сцену. Лебеді ніби перевдяглись у вечірнє вбрання з холодно-блакитних кольорів, причому їхні жовто-гарячі дзьоби тепер стали холодно-фіолетовими. Тендітно вигнуті лебедині шиї очевидно нагадували знаки питань, поставлені перед небом, землею, водою, людиною і всіма речами в світі. Ці знаки питання дуже тихо переміщались по поверхні озера і так само тихо очікували на відповідь. Однак у просторі між небом і землею не з’явилось ані звуку, тільки тремтіли на хвилях перекинуті в воду тіні, утворивши більше десятка обернених знаків питань. Але ось налетів вітер — і ці останні розсипались шматочками на хвилях… Ян Ке згадав про вовків. Цієї миті кожен, навіть найлютіший, степовий вовк здавався йому рідним і вартим поваги, адже вони, використовуючи тільки найбільш первісну зброю — свої вовчі ікла — протрималися в степу аж до атомної епохи і дали змогу йому востаннє побачити це первісне й незаймане лебедине озеро. Так, йому й Ченю ще пощастило з-поміж усіх сучасних китайців. Якби ж лють і мудрість вовчих зграй були б ще потужнішими, вони, напевне, змогли б ще трохи відтермінувати вторгнення й поширення по степу худоби й людей? Однак змушують степовиків до такого поширення саме китайці-землероби, які вже втратили контроль над кількістю свого населення. Серце Яна Ке було зворушене й переповнене болем, а також удячністю до вовків. Поразка вовчих зграй буде передвісником поразки степу, а також поразкою краси, що живе в серцях людей. Сльози розмили зображення на лінзах бінокля, й незаймане лебедине озеро поступово зникло десь удалині…
На другий день команда мисливців, розтягнувшись ланцюгом, ретельно обшукувала яр за яром у східних горах, однак за цілий день так нікого й не знайшла. На третій день мисливці далі заглибилися в гори. Вони їхали всю першу половину дня й нарешті стомились і люди, і коні. Раптом Бао Шуньґуй, Бат і Ян Ке почули постріл зовсім неподалік. Усі троє подивились у тому напрямку, звідки долетів звук, і раптом побачили на східному гірському гребні двох вовків: вони щойно вистрибнули туди, коли побачили, що й по цей бік кряжу гребня є люди, коні й собаки, тож чкурнули ще вище в гору, де стриміло саме каміння. Бат, розглядаючи їх у бінокль, сказав: — Зграя давно вже втекла, а це — два старих вовки, які за нею не встигають. Бао Шуньґуй з ентузіазмом заявив: — А яка нам різниця — старі вони чи молоді? Якщо ми знімемо шкури цих двох вовків — це буде перемогою. — Як ти не бачиш, — бурчав Бат, наздоганяючи вовків, — у них же хутро на задній частині тулуба ще як слід не злиняло, бідолахи! Усі мисливці й собаки кинулися навздогін до вершини з обох боків гребеня. З двох старих вовків один був великий, один малий. Великий не міг розігнути ліву передню лапу, було схоже, що в якійсь із битв до цього собака прокусив йому сухожилок. Менший звір був схожий на стару вовчицю, причому таку стару, що аж шерсть у неї стала сіро-білою. Бар, Ерлан та інші мисливські собаки, побачивши, що перед ними не просто старі вовки, а ще й інваліди, не тільки не додали в швидкості, але й, навпаки, засумнівалися, чи переслідувати їх далі. Тільки один ще молодий мисливський собака, вважаючи, що він має гарну нагоду, забувши про все, рвонув уперед. Вовки добігли до ділянки, де скелі були сильно поточені вітром, рельєф там був дуже складний — скрізь стриміло величезне каміння, між яким нагромаджувалися химерні купи менших камінців, тож кожний крок вовків супроводжувався шурхотом тих камінців, що котились униз. Коням там було важко проїхати, тож мисливці спішилися й, прихопивши рушниці та аркани, почали заходити з трьох боків. Досвідчені в битвах Бар і Ерлан ішли дрібними кроками, але при цьому сильно гарчали, але той молодий і невихований собака, який думав тільки про вислугу перед господарем, з усією швидкістю кинувся вперед і не повертався, як його не кликали. Раптом старий вовк, який щойно застрибнув на великий квадратний камінь, розвернувся на задніх лапах на 180° і збив молодого собаку, який цієї миті саме підстрибнув у повітря й збирався приземлитися також на квадратному камені. Почулося тільки жалібне скавучання, й собака впав між двома брилами каміння, де його затисло. Хоча він не зазнав при цьому значних ушкоджень, однак люди зараз не могли прийти йому на допомогу й витягнути його, тож довелося слухати його жалісливий гавкіт. Решта мисливських собак так розхвилювалися, що в них шерсть стала сторчма, а вовчиця встигла тим часом гулькнути в найближчу кам’яну печеру. Старий вовк досягнув невеличкої тераси площею лише зо два кухонних столика, на самій верхівці гори. З трьох боків цієї тераси — на півночі, сході й півдні — було урвище, й тільки одним боком вона трималася на доволі стрімкому гірському схилі. Вовк повернувся спиною до урвища й приготувався самотужки охороняти той єдиний бік, з якого до нього можна було підступитися. У його старих і потьмянілих очах поблискував нещадний і лютий вогонь, від якого в людини перехоплювало подих. Він вдихнув повітря, готуючись битися на смерть. Собаки оточили його півколом і почали скажено гавкати та гарчати, але наближатися до нього не наважувалися, оскільки боялися втратити рівновагу й упасти в прірву. Люди також звузили своє кільце оточення. Побачивши таку вдалу «бойову ситуацію», Бао Шуньґуй неймовірно зрадів і вигукнув: — Ніхто не рухається! Всі дивіться на мене! — він зняв багнет, зарядив патрон і приготувався стріляти знизу й з близької відстані. Але тільки-но Бао Шуньґуй підійшов до собак, старий вовк раптом зробив стрибок убік, де в місці з'єднання платформи й гори зібралася купка дрібного каміння. Він гепнувся з розльоту на цю купу, тримаючи високо голову, і глибоко вгруз своїми чотирма лапами в дрібне каміння, яке від удару посипалося вниз, а разом з ним з'їхав туди й вовк, мов по дитячій гірці. Обвал вивільнив інші, великі й малі, камінці, які один по одному почали падати зверху на вовка й здійняли страшенну куряву, що його й поховала. Люди поспішно, але обережно наблизились до краю урвища й нахилилися, щоб подивитись униз, однак коли курява вляглася, вовка все одно не було видно. — Що таке? — спитав Бао Шуньґуй. — Вовка забило камінням, придавило чи він утік? — Не важливо, утік він чи лишився живий, — похмуро сказав Бат, — але його шкура тобі не дістанеться. Бао Шуньґуй заціпенів на довгий час і нічого на це не відповів. Ян Ке теж стояв мовчки, опустивши голову. Він згадав фільм «5 воїнів з гори Вовчого ікла», ^[116] який дивився ще в середній школі. Раптом почувся гавкіт мисливських собак, які тим часом утримували в облозі кам'яну печеру. Бао Шуньґуй, мов раптом прокинувшись, сказав: — Є ж іще один! Ходімо швидше! Сьогодні ми будь-що повинні впіймати вовка. Саацерен і Санж спочатку пішли до собаки, затиснутого між камінням, вони взяли його кожен за одну лапу й витягли нагору. Хутро на згинах його лап було зірване й виднілася шкіра та виступала кров. Інший собака з цієї ж родини поспішив допомогти йому зализувати рани. Мисливці підійшли до входу в кам'яну печеру. Це була природна печера, що утворилась завдяки обвалам та вивітрюванню. Вона слугувала тимчасовим прихистком різним степовим тваринам, і на камінні тут зібрався чималий шар орлиного посліду. Бао Шуньґуй, ретельно оглянувши печеру, почав чухати потилицю: — А чорт забирай їхню бабцю! І рити тут не можна, бо одразу все обвалиться, і викурити її звідти — не викуриш, бо весь дим за протягом вийде. Бате, що б ти зробив? Бат узяв аркан і тицьнув руків’ям усередину — звідти почулося, як падає каміння. Він похитав головою й сказав: — Навіть не варто докладати зусиль, якщо ця купа каміння обвалиться, то тільки поранить людей і собак, і ми звідси не виберемося. — Ця печера глибока? — запитав Бао Шуньґуй. — Ні, вона не глибока, — відповів Бат. — Давайте все ж спробуємо викурити вовчицю. Підіть накопайте дерну, а потім, коли підпалимо, будемо ним закладати ті дірки, звідки піде дим. Я ще захопив із собою перцю, я не вірю, що вовки не бояться перцю! Швидше! Швидше! Всі беріться до роботи! А ми з Яном Ке будемо стерегти вхід до печери. А то виходить, що я взяв із собою найкращих мисливців, три дні ловив із ними вовків, але жодного не впіймав. Усі ж нас засміють! Мисливці розбрелися шукати хмиз і дерн, а Бао Шуньґуй і Ян Ке сіли сторожувати нору. Ян Ке сказав: — Ця ж вовчиця і стара, й хвора, вже висохла, мов полінце, скільки їй того життя лишилося? До того ж, вовча шкура влітку не має пушку й на закупівельній станції її не беруть, тож чи не краще помилувати цю бідолаху? — Сказати правду, ця людина ще гірше за вовка! Я привів військо, розпочав війну, але я, звісно, не був убезпечений від того, що у війську з’являться дезертири чи зрадники! А от вовки чомусь бажають краще вмерти, ніж скоритися! Сказати щиру правду, кожний орхонський вовк — гарний воїн, навіть поранені, старі й жінки в них змушують людину тремтіти від страху… А щодо літньої вовчої шкури, яка нібито нікому не потрібна, то ти помиляєшся. У моїй родині якраз тонка вовча шкура вважається скарбом, оскільки ковдри з вовчих шкур із довгим ворсом можуть так зігріти людину, поки вона спить, що аж кров носом піде, тому ніхто не наважується робити такі ковдри. Ти не повинен бути таким м’якосердним, на війні якщо не ти когось уб’єш, значить, тебе вб’ють, тож навіть розбитого ворога потрібно винищувати до останку. Бат зі своїми людьми притягли на мотузках кілька в’язанок хмизу, а Саацерен і його люди принесли в полах своїх плащів декілька куп дерну з землею на корінні. Бао Шуньґуй поскладав і сухий, і мокрий хмиз перед отвором до нори й підпалив. Декілька мисливців присіли навпочіпки біля вогнища й почали, розмахуючи нижніми полами своїх плащів, спрямувати дим у нору. Густі клуби диму пішли в печеру, але невдовзі почали виходити з усіх чотирьох боків купи каміння. Мисливці поспішно закупорювали дерном дірки, звідки виходив дим, тож навколо нори все заворушилося й звідусіль почало доноситись кахикання, але місць, звідки виходив дим з нори, ставало дедалі менше. Бао Шуньґуй схопив жменю напівсухого перцю й кинув у вогонь — тепер у печеру пішов задушливий перцевий дим. Люди й собаки стали проти вітру, а оскільки вхід до нори був у нижній частині купи каміння, він справцював як піддувало. Перцевий дим повалив клубами і за мить заповнив усю нору. У купі каміння тепер було тільки два маленьких отвори, які мисливці залишили навмисне. Раптом з нори донісся різкий звук кашлю старої вовчиці. Усі люди відразу схвильовано схопились за аркани, а всі мисливські собаки вигнули спини, готуючись до кидка. Кашель у печері ставав дедалі голоснішим, ніби там була якась стара й хвора на бронхіт людина, яка намагалась викашляти свої легені. Однак вовчиця не показувалась. У Яна Ке від такого їдкого диму вже виступили сльози на очах, тож він не вірив, що вовки можуть мати таку страшну витривалість. Якби там була людина, вона, хоча б і помирати, вийшла назовні. Раптом почувся гуркіт каміння, що падало, і купа просіла відразу на півметра, в ній знову утворилися шпарини між камінням, крізь які просочувався густий дим. Невдовзі з усіх закупорених раніше місць уже знову виходили струмки диму. При цьому вниз із гори покотилися декілька великих каменів, підминаючи все під себе й ледь не зачіпаючи мисливців, які все ще ганяли полами дим. Люди злякалися й вкрилися холодним потом, а Бао Шуньґуй прокричав: — Усередині стався обвал! Швидше тікайте звідти! Раптом кашель у печері обірвався і більше звідти не було чутно ані звуку. Перцевий дим тепер уже не заходив у печеру, а піднімався до неба. Бат сказав до Бао Шуньґуя: — Вважай, що тобі не щастить — знову трапився вовк-самогубця. Ця вовчиця навмисне обвалила нору й поховала себе живою, щоб навіть шкури тобі не дісталося. Бао Шуньґуй на це сердито вигукнув: — Розбираємо каміння! Я все-таки хочу вирити цю вовчицю! Стомлені за останні дні мисливці сиділи на каменях, і ніхто й не думав братися до роботи. Бат вийняв пачку гарних сигарет, роздав мисливцям і простягнув одну Бао Шуньґую, сказавши до нього: — Усі знають, що ти вбиваєш вовків не заради шкури, а для того, щоб їх остаточно знищити. Тож чи не досить, що обидва ці вовки — мертві? Гадаю, якщо ми всі візьмемось розбирати зараз цю гору, ми не завершимо роботи й до завтрашнього ранку. Ми всі підтвердимо, що ти цього разу з мисливцями на вовків розігнав цілу зграю і двох убив — одного змусив стрибнути в прірву, іншого — задихнутися в норі. До того ж влітку вовча шкура нічого не коштує… — Бат повернувся до мисливців і спитав: — Ви зможете підтвердити це? — Зможемо! — в один голос відповіли мисливці. — Гаразд! — погодився, напружено вдихнувши повітря, Бао Шуньґуй, який і сам був стомлений. — Відпочиньмо трохи та будемо повертатись. Ян Ке просто завмер перед купою каміння. Його душу ніби струсонуло й розбило раптовим зсувом величезної брили, він був надзвичайно схвильований і ледь не присів на одній нозі перед купою каміння, виконуючи монгольський ритуал ушанування хоробрих воїнів, але все-таки випростався й залишився стояти. Зрештою, він підійшов до Бата й попросив у нього сигарету, втягнув декілька ковтків диму, потім підняв сигарету обома руками вище голови і тричі вклонився купі каміння, після чого дуже шанобливо устромив сигарету в щілину між камінням перед купою. Купа каміння дійсно нагадувала кам’яну могилу, над нею все ще піднімався до неба легкий димок, мов ніс із собою до блакитного Тенґера незламну душу старої вовчиці. Мисливці підвелися, однак не встромляли між камінням свої сигарети слідом за Яном Ке, адже монгольські скотарі вважають прикурену людиною сигарету брудною річчю, яку не годиться підносити духу. Втім, вони й не образилися на «не зовсім чисті» дії Яна Ке. Мисливці затушили свої сигарети, виструнчилися й мовчали, дивлячись угору на Тенґера; їхні чисті погляди досягли туди набагато швидше, ніж дим від сигарети, і також могли супроводити душу старої вовчиці до небесної держави. Навіть Бао Шуньґуй не наважувався більше затягуватись, тож просто тримав сигарету в руці, аж поки вона не обпекла йому пальці. Бат сказав до нього: — Бачиш? Раніше воїни Чингісхана всі були, як ці два вовки, — навіть умерти воліли так, щоб налякати ворога. Ти ж теж нащадок монголів, твоє коріння — в степу, тож ти теж повинен поважати монгольський дух… Ян Ке із сумом у душі сказав: — Померти — це теж величезна військова звитяга. Скількох же монгольських воїнів вовк-тотем навчив палко йти на смерть? Хоча давніх китайців було майже в декілька сотень разів більше, ніж давніх монголів, однак як серед імператорів, так і серед простого народу в них було поширене переконання в тому, що погане життя все ж краще від гарної смерті. Це — досвід і філософія самозбереження, яких селяни-китайці дотримують і до сьогоднішнього дня. Настанова на те, що погане життя краще гарної смерті стала національним духом, а цей дух наплодив зрадників і дезертирів, через що кочовики зневажали ханьців і боялися їх. Після того, як китайці були остаточно розбиті наприкінці правління Танів, вони поступово приймали ярмо, і куди тільки подівся той агресивний дух імператорів-завойовників з династій Цін, Хань і початку Тан? Чи не тому він зник, що під кінець правління Танів китайці остаточно винищили вовчі зграї на серединній рівнині? А оскільки були винищені ці люті й жорстокі вчителі, національні дух і характер китайців занепали. Тепер Ян Ке знову мав питання, щоб обговорювати їх із Ченем цілу ніч.
Коли мисливці під’їжджали до свого намету, Бао Шуньґуй сказав до Бата: — Ідіть спочатку нагрійте казан води, а я піду підстрелю лебедя. Увечері запрошую всіх на бенкет. — Начальнику Бао, я вас дуже прошу, — ледь не заволав від хвилювання Ян Ке, — не можна вбивати лебедів! — Я повинен убити хоча б одного, щоб дати вихід суцільному розчаруванню за ці дні, — відповів Бао, навіть не повертаючи до нього голови. Ян Ке поїхав навздогін за ним, все ще думаючи переконати й утримати його, однак кінь у Бао Шуньґуя був швидким, тож він першим домчав до берега озера. Птаство на озері — дикі гуси й качки — продовжували спокійно кружляти над водою, і не думаючи берегтися вершників з рушницями. З очерету вилетіли сім-вісім великих лебедів, ніби ескадрилья літаків, які щойно відірвалися від злітної смуги на аеродромі й пішли в небо. Розмахуючи своїми величезними крилами, мов опахалами, вони полетіли назустріч людям, кидаючи величезні тіні прямісінько на голову Бао Шуньґуя. Ян Ке ще не встиг наздогнати Бао Шуньґуя, як почулися один за одним три постріли: «Бах! Бах! Бах! », і великий білий птах упав просто перед конем Яна Ке. Кінь, злякавшись, схарапудився і викинув Яна Ке з сідла просто на мокру траву на березі озера. Білий лебідь борсався в траві, стікаючи кров’ю. Ян Ке раніше багато разів бачив вкрай сумну сцену смерті лебедя в балеті, однак птах, який був тепер у нього перед очима, не мав тієї вишуканості, він був схожий на звичайного домашнього гусака, якому відтяли голову, але він з останніх сил ще витягує лапи й б’є крилами, намагаючись спертися на них і підвестися. Здатність прагнути до життя змушувала його боротися навіть в останні миті. Кров текла по білосніжних грудях лебедя з рани на боці. Ян Ке кинувся до нього й спробував узяти його на руки, але в нього не вийшло, тож він тільки зачудовано дивився, як маленька цівка крові стікає на траву й по краплі зникає… Однак, нарешті, Яну все ж удалося охопити руками птаха. Його ніжна шкіра на животі ще тримала тепло, однак чарівна довга шия вже не могла скрутитися ні в який знак питання й безсило звисала з руки Яна, мов біла змія, з якої витягли хребет, а забарвлений кров’ю білий пух розлетівся берегом лебединого озера, на яке вперше ступила нога людини. Ян Ке обережно підняв голову лебедя; у його збільшених зіницях відбивалося півколо чорно-синього неба, ніби це були сердиті очі Тенґера. Очі Яна відразу ж наповнилися слізьми: як цей великий лебідь, такий рідкісно-чистий, здатний підніматися вгору на тисячі лі й відкривати людині безмежжя чарівних мрій, раптом міг бути вбитий людиною, мов якась домашня курка?! Яну Ке важко було стримати гіркоту й обурення, що заповнили його душу. У ту мить йому справді хотілося стрибнути в озеро, поплисти до заростей очерету й подати лебедям попереджувальний сигнал. Коли зникло останнє пасмо заграви, Бао Шуньґуй самотньо сидів біля казана з лебединим м’ясом, ніхто з ним не розмовляв. Мисливці вечеряли залишками смаженої свинини, а руки Яна Ке, які тримали ніж для обрізання м’яса, тремтіли. У небі над лебединим озером цілу ніч жалібно трубили («ґанґан, ґанґан») лебедині зграї.
Уночі Ян Ке прокинувся від завивань мисливських собак, які наслідували голоси вовків. Коли собачі голоси стихали, він міг почути, як з далеких гір на сході доносилось тужливе й переривчасте вовче виття, мов звір захлинався слізьми. Це виття пронизувало серце Яна страшним холодом — він думав про те, що той старий вовк не загинув, стрибнувши в прірву, а вибрався з неї за півночі та вийшов на гору, тягнучи за собою своє повністю зранене тіло. Тепер він, напевне, стоїть перед кам’яною могилою своєї старої дружини й тужить за нею, виражаючи у витті біль свого серця, своєї душі й небажання жити далі. У нього навіть немає сил розсунути каміння й востаннє поглянути на рештки своєї вірної супутниці. Лебедине й вовче тужіння за своїми супутниками, що загинули, утворювало резонанс і складалося в «Степову трагедію», яка була реалістичнішою й «трагічнішою» за «Трагедію» Чайковського. Ян Ке проплакав аж до ранку. Через декілька днів Саацерен повернувся з Комітету пасовища й розказав, що Бао Шуньґуй набрав півкузова вантажівки коріння диких півоній і поїхав до міста. 20

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒