Annotation 11 страница

У своїх вказівках Чингісхан рекомендує своїм синам вправлятись у полюванні, яке він вважає школою для воїна; він хотів, щоб монголи, коли не воюють з людьми, воювали з тваринами. Початок зими в них — це сезон великого полювання, що схоже на військовий похід… Імператор першим заходив за огорожу в супроводі своїх дружин і почту; він бавився, стріляючи по величезній кількості всіх видів тварин… Ця розвага тривала декілька днів. Коли дичини залишалося зовсім обмаль, виступали старі монголи й випрошували пощаду тим, хто вцілів від винищення. Цих тварин випускали на волю, щоб дати їм можливість розплодитися й надати матеріал для наступних мисливських забав. К. д’Оссон. «Історія монголів» (пер. кит. Фена Ченцзюня) Князі порадились, і кожний зі своїм військом пішов у такому бойовому порядку, як при ловах. Так вони захопили багато країн. Менгу-каан (Юань Сянь-цзун. — Цзян Жун) з лівого крила йшов облавою по берегу річки^[73] (Волги. — Цзян Жун). Рашид ад-дін. «Збірник літописів». Ч. II (Персія) (пер. кит. і прим. Чжоу Лянсяо)
Великий загін, який складався з людей, коней і зграї мисливських собак, швидко слідував за Біліґом крізь смолисто-чорний степ у північно-західному напрямку. Майже кожен його учасник вів на повідку собаку, а дехто навіть двох. З північного заходу якраз дув вітер — не лагідний, але й не різкий. Товстий шар хмар усе ще тиснув на степ, низько нависаючи над ним і так щільно затуляючи небо, що не було видно й промінчика місяця, не те, що зірок. Людей оточувала глибока темрява, навіть рештки снігу під копитами коней здавалися чорними. Як Чень Чжень не вдивлявся, максимально широко розплющуючи очі, він нічого не бачив, ніби раптом утратив зір на обидва ока. Він навіть хотів чиркнути сірником, щоб перевірити, чи й справді з його очима, бува, чого не сталося. Орієнтуючись на слух, він під’їхав до Біліґа й стиха запитав: — Батьку, чи не можна мені в рукаві ввімкнути ліхтарик, бо мені здається, що я втратив очі. — Тільки спробуй! — пошепки гримнув Старий, і в його голосі вчувалися переживання й хвилювання, як перед великою битвою. Чень Чжень відразу замовк і продовжував їхати всліпу за цокотом копит. Загін із собаками просувався в темряві надзвичайно тихо. Степові вовки вправні в нічних битвах, тож і люди в степу вміють несподівано напасти вночі. Чень відчував, що ця зграя вовків — незвичайна, оскільки у похід проти неї вони вийшли голодними, ще й у таку глупу ніч. До того ж і Біліґ розцінював «бойову ситуацію» як надзвичайну. Вона саме розвивалась у тому напрямку, як він задумав і передбачив. Чень Чжень відчував якесь приховане хвилювання: власною персоною брати участь у герці двох вовчих королів у первісному степу — це лоскотало нерви! Тільки після того, як загін вершників спустився невеликим схилом і почав знову рухатися вгору, Біліґ під’їхав до Ченя і, прикриваючи рукавом рот, сказав стиха, але вже з очевидним потеплінням у голосі: — Якщо хочеш стати гарним мисливцем, слід тренувати слух. У вовків слух ще гостріший за зір. — А ви зараз не боїтеся, що вовки нас почують? — спитав якомога тихіше Чень, також прикриваючи рот рукавом. — Ми ж тепер їдемо по схилу, і гора перекриває звукові шлях, ще й вітер нам назустріч, тож якщо не говорити голосно, шкоди для справи не буде, — пояснив Старий, притлумлюючи власний голос. — Батьку, а ви справді можете тільки на слух привести загін у призначене місце? — Тільки на слух не вдасться, потрібно ще й зважати на пам’ять, а ще дослухатися до цокоту копит — чи ступає кінь по траві, по піску чи по камінню під снігом, тоді я знатиму, на яку територію він заїхав. А якщо заблукаєш, слід підставляти обличчя вітру і їхати проти нього. Не завадить і ніс задіяти, їхати за запахом. Вітер несе з собою запахи снігу, трави, піску, селітри, соди, а також запахи вовка, лисиці, кінського гною чи жилого табору. Але буває так, що немає жодного запаху, тоді можна їхати тільки по слуху й пам’яті. Проте не переймайся, твій батько знає дорогу навіть у темряві. Ченю залишалося тільки зітхнути: — Батьку, коли ж і я навчуся всього, що ви вмієте? Чень угадував, що вони все ще їдуть схилом, тому поспішив поставити наступне питання: — А на нашому пасовищі хто ще, крім вас, теж так може? — Крім кількох старих конопасів, тільки ще декілька старих вовків, — пожартував Старий. — А все-таки людина сильніша чи вовки? — не вгавав Чень. — Де ж людині рівнятися з вовком? Колись був один знаменитий вовк, який чинив велику шкоду отарам і навіть загриз одного разу відбірних коней князя. Тоді князь вибрав найліпшого мисливця і стрільця й наказав йому впіймати вовка, той мучився аж півроку, поки таки впіймав, але тут виявилося, що цей вовк — напівсліпий, одне око в нього провалилося, а інше — помутніло… Але тут спина коня пішла горизонтально, і Старий миттю припинив розмову. Загін переїхав верхівку пагорбка і спустився до його підніжжя, де коні пішли по рівному моріжку. Біліґ пришвидшив свого коня, і всі учасники загону — люди, коні, собаки — поквапилися за ним. Вони беззвучно мчали вперед і без сміху жінок та дітей увесь загін скидався на гарно натренованих справжніх військових вершників регулярної армії, які саме виконують відповідальне військове завдання. Хоча насправді цей загін був лише тимчасово скликаний, включав старих, малих і жінок, як то буває в нерегулярних військових формуваннях. А якщо б це були регулярні війська степової кінноти, що складалися б із молодих воїнів степу на здорових конях? Чень Чжень по-справжньому відчував, наскільки поширеними серед кочовиків є військовий талант і наскільки видатними є їхні військові якості. «Увесь народ — воїни» — на Великій китайській рівнині це тільки гасло або мрія, а в монгольському степу це гасло вже декілька тисяч років тому стало «реальністю». Чим ближче було до призначеного місця, тим густішою ставала атмосфера напруження в загоні. Незадовго перед цим вовча зграя знищила цілий табун військових коней і вже здобула чималу перемогу, тож мешканці Орхонського степу тепер докладали всіх зусиль, щоб поквитатися з ними, однак результат цієї битви був поки що нез’ясований. Чень Чжень теж почав переживати, чи не ризиковано було тут намагатися побити вовків, слух і нюх яких значно перевершують людські, їхньою ж зброєю — вдаватися до нічної битви, несподіваного удару й ловів, у яких вони такі вправні? У попередні роки на пасовищі не раз влаштовували великомасштабні облави, однак їхні успіхи були доволі скромними — з десяти облав п’ять залишалися без результатів. Директор парку вантажівок на пасовищі уїдливо казав: — Лови, лови — у їхньому результаті ніколи не можеш бути певним, як і в нащадках від осла з одним яйцем. Через негативний вплив попереднього випадку, коли зграя вовків знищила цілий табун військових коней, цього разу в облаві на вовків потрібно було догодити вищому керівництву, інакше всю «верхівку» пасовища могли змінити. Як казали в Комітеті пасовища, вже поширилися чутки про те, що «нагорі» готуються перекинути на допомогу пасовищу Булаґійн кількох успішних кадровиків із тих колективних пасовищ, де винищення вовків відбувалося більш ефективно. Тому Улзій, Біліґ та більшість конопасів пасовища мали намір продемонструвати всю свою майстерність, щоб трохи збити пиху з вовків Орхонського степу. На агітаційному мітингу перед битвою Біліґ сказав, що цього разу після ловів необхідно передати керівництву щонайменше півтора десятка вовчих шкур, інакше, якщо вовків не вполювати, керувати Орхоном прийдуть герої-мисливці з інших колективних пасовищ. Небо ще потемніло, а повітря стало холоднішим. Холоднеча й темрява степового ранку так тиснули на людей, що тим було не продихнути. Ян Ке дуже тихо під’їхав до Ченя і, прикриваючи рот руками, сказав йому на вухо: — Коли загін почне роз’їжджатися колом для оточення, в цьому колі утворяться великі прогалини, і вовки зможуть вислизнути крізь них повз копита коня так, що ти навіть і не помітиш. Навіть не знаю, чи є в Біліґа якийсь спосіб цьому зарадити. — Ян засунув голову глибоко в рукав, щоб подивитися на свій годинник із фосфоресційним циферблатом, і сказав: — Ми вже їдемо більше двох годин, напевне, час роз’їжджатися колом? Чень Чжень схопив Яна за рукав і сам поспішив просунути голову в його рукав, щоб нарешті побачити зелені краплини світла на старому швейцарському годиннику. Чень аж потер очі й відчув, як усередині росте страх. Раптом у повітрі рознісся якийсь холодний аромат. Він був солодкуватий, з присмаком ліків, і Чень Чжень визначив, що це — запах сухого полину на солончаковому озері. Запах освіжав і п’янив людину своїм густим холодком. Якраз коли кінські копита ступили на цей товстий шар полину, Біліґ раптом зупинив коня і весь загін зупинився за ним. Старий дуже тихо сказав щось мисливцям і бригадирам малих бригад, які їхали позаду нього, і вони повели своїх людей у протилежні боки, розтягуючи загін у кільце. Дуже швидко загін, що становили понад сто вершників, із поздовжної лінії перешикувався в поперечну й утворив довгий розтягнутий ланцюг. Про це свідчив цокіт кінських копит, що поступово віддалявся, аж поки не зник зовсім. Чень Чжень усе ще залишався поряд із Старим. Раптом очі Ченю ніби щось прокололо: з великого електричного ліхтаря в руці Старого Біліґа вихопилося потужне біле світло, услід за чим звідкись здалеку із заходу і сходу прийшли кілька спалахів у відповідь. Старий тричі утворив ліхтарем коло, і світлові плями з обох боків почали швидко віддалятися, очевидно, по колу. У цей момент Старий раптом завив чистим сухим голосом: «У-у-у-х-х-х! » Звук затремтів і рознісся в холодному повітрі. За мить у тихому степу вже стояв гармидер: «У-у-у-х-х-х! А-а-а-х-х-х! І-і-і-х-х-х! » — змішалися чоловічі, жіночі, старечі й дитячі голоси. Найближче до Ченя перебували кілька жінок з бригади Ґасмаа, які мали високі й дзвінкі голоси, вони не вгавали дуже довго, виграючи ними, а голос самої Ґасмаа вирізнявся особливою висотою. Усі чоловіки й жінки загону користалися своїм умінням відлякувати ніч і вовків, тож по степу покотилися різні звукові хвилі, вируючи й тиснучи на північний захід. Разом з тим більше сотні собак, зриваючись зі своїх повідків, так скажено й оглушливо загавкали, ніби загуркотіли гармати, обстрілюючи все той самий північно-західний напрямок. Слідом за голосовою битвою розгорнулася й світлова: потужні й слабкі, великі й маленькі, білі й жовті колони світла від ліхтариків раптом заковзали над степом також у північно-східному напрямку. Вкрита снігом земля, що раніше здавалася залитою смолою, тепер почала відбивати холодні білі промені. Вони здавалися ще страшнішими й загрозливішими, ніж ті невидимі мечі, якими холод пронизує людину. Звук і світло відразу ж заповнили величезний простір між людьми і собаками. За мить усі — люди, собаки, звук і світло — сплелися в одні величезні, просторі, але щільні мисливські тенета, які раптом обплутали вовчу зграю. Чень Чжень, Ян Ке й інші молоді інтелігенти були так схвильовані дивовижною ситуацією в степу, що й самі почали галасувати, розмахувати ногами і руками. Усі були в бойовому піднесенні й розхитували своїми криками небо. Чень Чжень приблизно розгледів місце, на якому він перебував, — це був той самий східний бік озера, де загинув табун військових коней. Біліґ безпомилково привів загін на північно-східний край озера і тільки тоді наказав розгортати свої «мисливські тенета». На цей момент загін уже обійшов озеро і на вузькому північному березі з дивовижною швидкістю утворив ланцюг оточення. Біліґ, підганяючи коня, швидко поїхав уздовж тенет і, нахиливши голову, почав напружено шукати з допомогою ліхтарика відбитки вовчих лап на снігу. У той же час він перевіряв і щільність тенет, своєчасно переставляючи людей на потрібні місця. Чень Чжень не відставав від нього, також оглядаючи все на дорозі. Нарешті Старий притримав коня і зітхнув з полегшенням: — Зграя тільки нещодавно пішла звідси, більшість у ній — старі вовки. Ось поглянь, ці відбитки великих лап були щойно залишені. Цього разу, вважай, піймали зграю, і люди недарма мерзли півночі. — А чому ми не оточили вовків у цьому болоті? — запитав Чень. — І що б у нас тоді вийшло? Вовки поспішають похарчуватися мороженою конятиною в другій половині ночі, коли найбільш темно, а перед самим світанком обов’язково тікають. Якщо оточити зграю в темряві, як ти в них поцілиш? Та й собаки як слід не розгледять вовків. Сірі тільки шугонуть на всі чотири боки — і все пропало. Тож на лови потрібно виходити в другій половині ночі, щоб прийти на місце до світанку, а коли небо почне світлішати — узяти зграю в кільці. Праворуч і ліворуч постійно з’являлися світлові сигнали від ліхтариків, тож Біліґ стояв на стременах, і, тримаючись однією рукою за луку сідла, другою роздавав на обидва боки бригадирам якісь накази. Його сигнали були то довгими, то короткими, то горизонтальними, то вертикальними, могли також складати то хрест, то коло, і зміст цих сигналів мовою світла був достатньо складний. Ланцюг мисливців у формі півмісяця напружено, але впорядковано і впевнено просувався вперед; люди кричали, коні іржали, собаки гавкали — і звукові хвилі котилися по степу одна вище за іншу. Потоки світла від ліхтариків перетиналися на снігу або в повітрі і розходилися віялами. Коли люди або тварини помічали відбитки вовчих лап, їхні крики й тюкання посилювалися, і через них передавалося хвилювання й піднесення перед великою битвою. Чень Чжень із цікавістю запитав: — А який наказ ви щойно віддали? — Щоб західне крило йшло трохи повільніше, а східне — швидше й поспішило з’єднатися з людьми в горах, — відповів Старий, не припиняючи посилати сигнали. — Також потрібно, щоб люди центральної ланки пригальмували на своїй ключовій позиції і просувалися повільно. Поспішати тут не слід — хоч рано прийдемо, хоч пізно — все одно буде невчасно. Чень Чжень підвів голову й подивився на небо — воно вже не нагадувало шмат залізної завіси і можна було невиразно побачити, що хмари пересуваються на південний схід, а крізь них уже пробивається якесь сіро-біле світло. Великі собаки вже почули запах вовчої зграї, тож гарчали все сильніше й нестримніше. Ерлан уже навіть почав кусати свій ошийник, з усіх сил намагаючись скинути його й кинутися в атаку. Однак Чень мертвою хваткою тримав повідок, ще й злегка постукував арканом собаці по голові, щоб той не забував слухатися наказів і дотримуватися дисципліни. Більшість відбитків вовчих лап рядками широких кроків вели в північно-західному напрямку, однак деякі розходилися і в інших напрямках. Біліґ постійно звірявся з відбитками, а потім продовжував віддавати накази. Чень запитав: — А як відбувалися лови в степу раніше, коли не було ліхтариків? — Використовували смолоскипи — до дерев’яної палки прив’язували шматок повсті, у яку було загорнуто яловичий лій. Горить так само яскраво, як і ліхтарик, але вовки навіть дужче його бояться, адже якщо ним діткнути вовка, то він і хутро йому обсмалить.
Небо почало світлішати. Чень Чжень відразу ж упізнав пасовище, що відкрилося його очам — він пас тут овець декілька місяців раніше. Він пригадав, що на північному заході є широка напівулоговина, з трьох боків оточена горами, а з одного спадистим схилом, тож, напевне, саме туди хотів Біліґ загнати зграю. Конопаси, либонь, улаштували засідку по той бік гір, і коли зграю заженуть в улоговину, вершники з собаками, які її переслідуватимуть, перекриють вхід і почнеться битва на знищення. Однак Чень Чжень поки що так і не знав, скільки ж вовків заженуть туди, а якщо зграя виявиться великою і тварини будуть захищатися до останнього, кожному з учасників сьогоднішніх ловів доведеться вступити в безпосередню битву з лютими вовками. Він відв’язав від сідла довгий батіг і повісив його на зап’ясток: він також хотів повчитися у Бата мистецтва вбивати вовків, однак руки його все-таки злегка тремтіли. Північно-західний вітер поступово посилювався, і хмари пересувалися дедалі швидше, а світло, яке пробивалося крізь щілини між ними, тьмяно освітлювало степ. І наблизившись до ущелини, люди раптом злякано загукали — у блідому вранішньому світлі вони помітили більше двадцяти великих вовків, які то йшли, то зупинялися, розглядалися на всі боки, не наважуючись іти до улоговини. А біля самого входу в ущелину можна було розрізнити ще одну зграю, яка саме кружляла там, ніби відчуваючи, що з ситуацією попереду не все гаразд. Напевне, вони вже вирізнили своїми носами інформацію про небезпеку, яку приносив північно-західний вітер. Чень Чжень був вражений точністю, з якою Старий Біліґ розрахував час і розпоряджався діями загоничів — коли вовки змогли роздивитися рельєф і ланцюг мисливців, цей ланцюг, у якому спочатку були великі прогалини, встиг ущільнитися; а тільки-но світло ліхтариків утратило свою потужність, як показалися петлі арканів. Насправді зграя вже потрапила в оточення з усіх боків, і два кінці півмісяця мисливського ланцюга вже зімкнулися з двома кінцями входу до напівулоговини. Певно, в давні часи на Великій китайській рівнині, коли вона ще не була розорана, саме старі мисливці найраніше навчилися мистецтва війни. Так само й надзвичайно вправні у бойових діях кочові народи, виховані степовими вовками, давно вже перевершили своїх учителів. Декілька великих вовків-очільників, з’ясувавши бойову ситуацію, водномить і не вагаючись, повели зграю назад. Ця зграя щойно наїлася конятини, тож була якраз на піднесенні бойового духу і люто кинулась в атаку, готова вбивати всіх на своєму шляху, аж над землею закурів за ними сигнальним димом сніговий пил. Зграя з’явилась із пронизливим свистом і зупинити її відвагу було неможливо. Люди були вражені; чабани, розмахуючи арканами, кинулися назустріч вовкам, а люди з обох боків поспішили замкнути за ними ланцюг оточення. Вовки не припинили атаки, але трохи змінили її головний напрямок — люто кинулися до місця, де були зосереджені жінки, оскільки їхній яскравий одяг кидався у вічі й у них було менше арканів. Ґасмаа та інші жінки й дівчата, вдягнені в старі шкіряні куртки, розшиті по верху різнобарвним атласом та шовком, анітрохи не злякавшись, миттю стали на стремена й почали розмахувати обома руками та так голосно кричати, ніби будь-що хотіли голіруч загородити вовкам дорогу. Однак, оскільки арканів у них дійсно не було, вовки швидко вирахували найбільш слабкі ланки в їхньому ланцюгу і, сконцентрувавши туди свої сили, рішуче кинулися в атаку. Чень Чжень так переймався, що цей недолік зіпсує всі лови, що в нього ледь не зупинилося серце. Однак саме в цей момент Старий Біліґ підвівся, підняв руку над головою, а потім рвучко опустив її, голосно крикнувши: «Відпускайте собак! », і по довжелезному ланцюгу оточення раптом зазвучали команди: «Ату! Ату! Ату! » Усі, хто тримав на повідку собаку, майже одночасно відпустили один кінець повідка, і більше сотні розлючених собак, уже з червоними від натуги очима, кинулися до вовчої зграї з трьох сторін — сходу, заходу й півдня. Бар, Ерлан і ще кілька найбільших і найсильніших в усьому загоні собак навпростець помчали до вожаків зграї. Слідом за ними й інші собаки, користуючись прикриттям своїх господарів, наввипередки кинулись із диким виттям навздогін в атаку. Люди знову були вимушені перелаштуватися в ланцюгу оточення і, розмахуючи арканами та спонукаючи коней, помчати слідом за собаками. Швидкі кінські копита здіймали з землі грудки снігу й глини — це майстерні й лихі монгольські вершники-воїни, вигукуючи в ритм із барабанним цокотом копит своє коротке, страшне і вбивче, відоме на весь світ «Гей! Гей! Гей! Гей! », мчали просто на вовчу зграю. Зграя моментально зупинилася, ошелешена таким потужним натиском. Першим рвучко зупинився ватажок, потім він розвернувся і повів зграю навтьоки до входу в ущелину, де дуже швидко вони приєдналися до іншої зграї, що лишалася там. Пробігши певний відрізок шляху разом, вовки раптом почали розділятися, щоб вирватися з оточення по трьох боках схилу, з усіх сил намагаючись дістатися його вершини й захопити її, щоб звідти продемонструвати свою здатність вести війну в горах — нападати або заходити в обхід з вершини. Мисливський ланцюг нарешті з півмісяця витягнувся в пряму лінію і щільно закрив вхід до ущелини, а дві зграї вовків виявилися загнаними в пастку, майстерно влаштовану для них Старим Біліґом.
Із засідки в густій траві на верхівці однієї з гір у цій пастці за ситуацією напружено спостерігали голова пасовища Улзій і військовий представник Бао Шуньґуй. Усю територію пастки було звідси видно, як на долоні. Бао Шуньґуй у піднесенні вдарив кулаком по засніженій землі й сказав: — І хто тільки сказав, що Біліґ завжди заступається за вовків?! Тільки поглянь, він у визначений час загнав таку велику зграю вовків у визначене місце, причому так точно розрахував час — просто диво! Я ще ніколи не бачив такої великої зграї вовків! Будемо вважати, що Старий мене переконав. Слід поклопотатися про нагороду йому від начальства. Улзій тепер теж міг зітхнути із полегшенням: — Цього разу загнали 40–50 вовків, а в попередні роки 10–20 уже вважалися успіхом. Біліґ — старий вовчище серед кочовиків Орхонського степу. Щороку, коли на пасовищі організовують лови, якщо не він їх веде, інші мисливці не хочуть і йти. Але цього року вовки загризли цілий табун коней, тож розлютили Старого. — Улзій повернувся до Бата й додав: — Скажи всім, що нікому не дозволено стріляти, навіть у повітря: сьогодні людей багато, ще хтось вистрелить мимо вовка та влучить у людину! — Я вже повторив їм це не один раз! — відповів Бат. Конопаси й мисливці позаду схилу були вже на конях, трималися напоготові й тільки чекали наказу. Тут зібралися всі першокласні мисливці на вовків з усього пасовища, їхнє мистецтво їздити верхи, вправлятися з арканом і палицею значно перевищувало звичайних мисливців, і кожен з них мав свої особисті рекорди на рахунок убитих і впійманих вовків. Цього разу вони сиділи на найшвидших і найрозумніших виїжджених конях, які знали, як зубами зупинити здобич, і яких вони зазвичай дуже берегли. Вершники готувалися нарешті випустити всю злість, яка накопичилася в них за загризений табун. Їхні коні давно вже почули гавкіт собак, що долинав із місця ловів, і їм передалося напруження, що виникає перед початком битв. Опустивши голови, вони гризли вудила і, згинаючи ноги, підривали копитами сніг. М’язи на грудях і ногах коней напнулися, а їхні задні ноги скидалися на максимально стиснуту пружину капкана: варто було тільки господареві трохи послабити вуздечку, як кінь миттєво зрушив би з місця. Собаки, яких на повідках тримали мисливці, також були ретельно відібрані з домашніх зграй, найвправнішими у сутичках, кмітливі й сміливі, а також чудово навчені. Хоча вони давно вже почули звуки битви з місця ловів, однак не розкривали своїх пащ, тільки скоса поглядали на господаря, адже кожний з них мав витримку й досвід, загартовані в справжніх битвах. Улзій і Бат помалу вигнули спини, готуючись віддати наказ. Вовки зосередили свої головні сили на захопленні північно-західної висоти. У степу, коли потрібно братися вгору й захоплювати вершину, ні люди, ні коні, ні собаки не можуть скласти конкуренцію вовкам, тому фізично витривалі, з потужними легенями степові вовки звикли відриватися від погоні, саме швидко забігаючи нагору. Навіть ті кілька мисливських собак та виїжджених коней, які на рівнині бігали швидше за вовка, як тільки потрібно було бігти вгору по схилу, вже не могли його наздогнати. А вовк, як тільки дістанеться вершини, спочатку трохи передихне, а потім, скориставшись тим коротким проміжком часу, коли переслідувачі його не бачать, обирає найбільш стрімкий і найбільш непомітний шлях у гірських ярах та зморшках і швидко відступає. Зазвичай, коли вершники з собаками дістануться вершини, сірого вже й тінь зникне, а якщо ще й можна буде його помітити, то він уже перебуватиме поза межами досяжності їхніх куль. Вовки мчали на вершину, майже не збавляючи швидкості, а громіздка «компанія» вершників і собак поступово відставала. В авангарді вовчої зграї йшли декілька швидких вовків, а ватажок і декілька дебелих вовків, залишалися трохи позаду і збоку авангарду. Улзій, вказуючи на великого вовка з сіро-білим хутром на грудях і шиї, сказав Бату: — Це — вожак! Це саме він повів зграю на вбивство табуна, тож лишаю його тобі. Починаймо! Зграя була вже ближче, ніж за двісті метрів. Бат відступив на декілька кроків, і, спираючись на палку, скочив у сідло. Улзій також сів на коня й голосно вигукнув: «Уперед! » Бат рвучко підняв вертикально вгору аркан на жердині, ніби це був високий сигнальний прапор, і всі конопаси почали вигукувати: «Ату! Ату! », після чого кілька десятків собак і кілька десятків швидких коней умить опинилися на вершині. Собаки, мов торпеди, помчали на вовчу зграю. Дві третини конопасів, випереджаючи один одного, захопили вигідне місце на середині схилу й окупували його бік, утворивши ланцюг у вигляді півмісяця, після чого з’єдналися з мисливцями Біліґа. Ще третина загону — ті, хто тримав жердини з арканами, безпосередньо кинулася на зграю. Вовки, які від початку тривожилися щодо ситуації по той бік схилу, побачивши засідку, втратили свій бойовий порядок. Нарешті зграя потрапила в западню, з якою так добре була обізнана і яку сама не раз майстерно влаштовувала! Цієї миті вони зазнали ще більшої паніки, ніж дзерени, які потрапляли в їхні засідки, і були ще більш озлоблені. Однак їхнє замішання дуже швидко перетворилося на гнів, вони знову розвернулися й помчали прямо вниз, користуючись тим, що до цього здобули перевагу в висоті, і, ніби гравці, які поставили все на карту, пішли у вирішальний бій на людей і собак унизу схилу. Усіх вовків охопила лють, і вони запекло кинулися на собак, перекинувши їхні передні ряди. Засніжений схил перетворився на безладне побоїще: вовки й собаки клацали зубами, навсібіч летіли грудки снігу й скрізь кружляли шматки шерсті, тварини завивали, а по їхніх шиях текла, змішуючись, і собача, і вовча кров. Молоді інтелігенти ніколи в житті ще не бачили такої жорстокої й кривавої битви між вовками й собаками, і були так налякані, що не могли вимовити ні слова. Бат з тієї миті, як з’явився на вершині схилу, не спускав очей з білогрудого ватажка, і коли опинився внизу, розмахуючи батогом, помчав прямо до нього. Проте ватажок зграї, на подив, не помчав за нею вниз із гори, а, нітрохи не сумніваючись, попрямував на захід, упоперек до загального руху. Його супроводжували четверо-п’ятеро вовків, які, скупчившись, намагалися разом прорвати оточення. Бат із трьома мисливцями, з якими було четверо-п’ятеро собак, гналися за ними впритул. Однак вовчий ватажок, який дуже добре знав місцевість і мав інший план виходу з оточення, обрав найбільш небезпечний шлях. Тут, під рештками снігу, земля була встелена шаром гладеньких камінців, і коли вовчі лапи наступали на них, вони починали з шурхотінням котитися вниз, однак вовки могли своїми потужними й гнучкими задніми лапами відштовхуватись від них і швидко бігти стрибками, при цьому їхнє тіло не ковзало вниз за кам’яним потоком, а схилом за мить здійнявся шурхіт, від якого хололо на душі. Собачі лапи значно менші від вовчих, однак собаки ще могли, вимушено й спотикаючись, бігти навздогін, але рівні й тверді кінські копита ніяк не знаходили точку опори на такій поверхні. Не встигли вершники й трохи проїхати по цьому небезпечному шляху, як один з конопасів потрапив збоку під кам’яний потік, тож і кінь, і вершник покотилися аж униз схилу, а його жердина з арканом зламалася на три частини. Інші два конопаси, злякавшись, зупинили своїх коней і поспішили на допомогу товаришеві. У Бата аж серце заходилося від ненависті. Він зіскочив з коня, швидко узяв вертикально свою жердину з арканом і, користуючись нею як костуром, устромив її плаский, але гострий кінець у щілину між камінням, потім сперся на неї, після чого почав підтягати за собою коня і таким чином наздоганяти зграю, ще й кричав іншим: «Наздоганяйте! Наздоганяйте! » Переваливши хребет, Бат почув жалісливе скавучання собак, тож, скочивши на коня, помчав у тому напрямку і невдовзі побачив, що вовки загризли одного великого собаку і він саме б’ється в агонії, а ще одному собаці відкусили вухо, тож уся морда в нього в крові, а решта троє собак такі налякані, що позадкували, в шерсть на загривку в них стала дибки. Вовки, побачивши аркан, кинулися до заростей очерету, що виднілися вдалині на заході, Бат же з одним із мисливців і трьома собаками помчали навздогін. Улзій, побачивши, що Бат зник за хребтом, поспішив із Бао Шуньґуєм до місця в кільці оточення, звідки найкраще видно і зручно було контролювати ситуацію та керувати військами. Він наказав поступово стискати кільце оточення, щоб не дати втекти жодному вовку. Кожний монгольський мисливець, який побував уже не в одній битві, мав природне усвідомлення ситуації в цілому і розумів свій обов’язок, тому не прагнув до якихось особистих звитяг. Мисливці, які перебували зовні ланцюга оточення й охороняли його, хоча чудово бачили, що мисливці й собаки всередині цього ланцюга здобувають численні трофеї, однак жоден з них не зрушив ні на крок із призначеного йому місця. І тільки якщо якийсь сіромаха виривався з кільця, один або двоє мисливців, що чекали назовні, виходили йому назустріч й накидали на нього аркан або заганяли назад у кільце. При цьому інші мисливці моментально закривали прогалину, що вони лишали по собі в ланцюгу, і забезпечували таким чином цілісність і невразливість кільця в цілому. Усередині улоговини люди, коні, собаки й вовки змішалися в одну купу, кілька собак і вовків уже лежали, перекинувшись, на землі, припинивши вже боротися за життя, і з їхніх смертельних ран ішов пар і запах крові. Приблизно сорок вовків були оточені силами ста шістдесяти — ста сімдесяти собак, однак вони стояли плече до плеча, спина до спини і хвіст до хвоста, ошкіривши назовні тільки свої ікла і згуртувавшись для останньої битви так міцно, що собаки не могли їх розділити. У багатьох великих вовків і великих собак на плечах і грудях були відірвані шматки м’яса, і з цього кривавого місива витікала кров. Позаду собак діяли декілька десятків сміливців із жердинами, які намагалися дістати ударами своїх довгих палиць вовків усередині. Однак здебільшого вовки качалися по землі, зчепившись із собаками, або ж тварини кидалися одна на одну, намагаючись загризти чи задушити ворога, тож було важко розрізнити де свій, а де чужий. І хоча мисливців було багато, їм дуже незручно було використовувати жердини, тому що замість вовка, вони могли накинути аркан на собаку або затягнути в петлю обох тварин разом. Вершники на високих конях не наважувалися необачно кидатися в битву, оскільки вовків в оточенні було багато, їхні сили ще не вичерпалися, і вони втратили ще зовсім мало бійців, тож якщо порушити зараз бойовий порядок, зграя додасть тиску на всі чотири боки й обидва шари ланцюга оточення, і собаки, й люди можуть розсіятися під цим тиском, а не дуже щільний зовнішній ланцюг не зможе залатати всі прориви. Декілька найбільш досвідчених мисливців, які найкраще володіли мистецтвом накидання аркана, тримали свої жердини підвішеними над вовчою зграєю і коли якийсь із вовків вистрибував, щоб кинутися на ворога, хтось із швидких на руку й на око мисливців закидав аркан, і не важливо, чи потрапляла в петлю голова сірого, чи його тіло, чи зад, зашморг на ньому затягувався швидко й міцно, і тоді вже на нього кидався якийсь собака й перегризав йому горло. Молоді інтелігенти разом із жінками й дітьми перебували в південній частині ланцюга. Ченя і Яна Біліґ відправив на середину схилу на південному заході — тут було достатньо високо й можна було бачити весь загін. Хлопці сильно переживали, мабуть, ще дужче, ніж колись глядачі різних видовищ у Колізеї. З одного боку, вони сподівалися, що якийсь вовк вискочить із оточення прямо на них, і тоді вони не змарнують нагоди заарканити його, однак з іншого боку вони переживали, чи зможуть влучити в сірого з першого разу, адже степові вовки швидкі, й реакція в них відмінна, тож можливості для повторного закидання аркана вони не дадуть. Однак, на щастя, маса собак усередині ланцюга оточення й ланцюг мисливців мали значну перевагу в кількості, тож вовкам було важко тут прорватися. Проте поступово майстрам закидання аркана вдалося один по одному витягти з поля бою великих вовків, і найлютіші собаки, один по одному, їх загризли. Тоді зграя видала якийсь хрипкий шалений рик і відразу ж змінила тактику — вони більше не підстрибували перед кидком на ворога, щоб його загризти, а намагалися задушити собак, опустивши голови, щоб мисливці не могли накинути на них аркан. Чень Чжень оглядав у бінокль кожну деталь битви. Він помітив, що вовки в зграї, хоча й були затиснутими з усіх боків, усе одно не втрачали розуму. Вони не були невігласами, які прагнули тільки здобувати, але не втрачати, а всіма способами намагалися завдати шкоди основним силам у загоні — собакам. Зграя розподілилася на групи по три-п’ять вовків, які діяли спільно, швидко люто пускали в хід свої зуби і за один раз прокушували горло наскрізь, тож усі пащі були закривавлені. А кілька величезних вовків удалися до найбільш жорстокого способу ведення війни, який відомий вовкам монгольського степу: за легку рану свого товариша вони відплачували важкою, а за важку — позбавляли ворога життя. Вони спеціально підставляли собачим зубам такі місця, рани на яких не могли їм зашкодити, а потім, не звертаючи уваги на свої рани, сміливо кидалися в атаку й люто вгризалися собаці в горло або в живіт. Хоча великі вовки всі були закривавлені, перекинути вдалося небагатьох із них, однак великі собаки одна за одною опинялися на землі й виходили з битви, а поранені собаки жалібно вили й скавучали, аж серця воїнів розривалися. Після десятка таких сутичок зграя раптом поступово почала брати гору, і якби собаки остаточно злякались, вовки б одразу об’єднали свої сили і почали б тиснути на всі боки та прорвали б оточення. Проте цієї миті Старий Біліґ, який перебував поблизу внутрішнього кільця оточення й посилав назовні накази, раптом закричав: «Бар! Бар! Уперед! Уперед! », жестом показуючи при цьому відступити. Чень Чжень і Ян Ке відразу зрозуміли наміри Старого і також, мов божевільні, почали кричати: «Ерлан! Ерлан! Уперед! Уперед! » Обидва велетня з червоними від люті очима зрозуміли команди й жести господарів, обидва разом відступили, підвиваючи, на кілька кроків, швидко змінивши тактику, і, мов скажені, кинулися в середину зграї на найбільшого вовка. Ерлан виявився швидшим, тож першим збив сірого, аж той відлетів на тридцять-сорок метрів, однак не повалив його, тож хижак тільки крутнувся на землі й знову став на ноги. Однак у цей момент лютий і важкий Бар, ніби потужний таран, бухнувся прямо на нього, і ватажок полетів обертом, двічі чи тричі перекинувшись, а Ерлан, не чекаючи, поки він підведеться, а інші собаки тим часом прийдуть на допомогу, самотужки вклинився в вовчу зграю і одним укусом продірявив ватажкові горло, з хрустом зімкнувши на ньому свої щелепі. Чотири струмки вовчої крові бризнули в небо й потекли по снігу, зачервонивши голову Ерлана й навівши жах на зграю. Ватажок навіть перед смертю не хотів здаватися, тож зібрав усю свою дику силу й люто замахав лапами, видираючи з голови, грудей чи живота Ерлана жмути шерсті й залишаючи на його тілі криваві доріжки від своїх пазурів. Проте шал і хижість Ерлана були ще сильнішими, тож якби йому навіть розідрали пазурями груди чи живіт, він би не видав жодного звуку, аж поки ватажок не випустив остаточно дух. Вовки цієї зграї, здається, добре знали цього величезного лютого собаку і вже випробували на собі його бойове мистецтво, тож так злякалися, що відступили на кілька кроків і не наважувалися наближатися до нього. Бар, побачивши, що Ерлан так безцеремонно захопив збиту ним здобич, надзвичайно розсердився, однак не міг улаштовувати зараз розбірок, тому, сповнений образи, кинувся збивати іншого великого вовка. Інші собаки нарешті зрозуміли хід цих двох, і найбільші з них кинулися робити те саме, по одному вклинюючись у зграю. Ерлан і Бар тепер могли дати волю своїй жадобі вбивства і в порядку вовків нарешті з’явилася пробоїна, чим відразу ж скористалися мисливці, і, кинувшись у середину та орудуючи арканами, почали вбивати вовків наліво й направо. Таким чином зграю було розділено, і за мить шиї, спини, боки вовків виявилися або затягнутими в аркан, або затиснутими між собачими щелепами. Зграя, побачивши, що втратила перевагу, перекинула свої сили на те, щоб виходити з оточення по одному, вдаючись до хитрощів. Не встигли всі й оком змигнути, як у центрі зграї, мов квітка розкрилася — вовки кинулися від центру навсібіч і всередині ланцюга оточення все змішалося — зграя всіма силами намагалася врятуватись, користуючись безладом. Однак невдовзі кожного вовка оточили один-двоє мисливців і кілька собак, а учасники зовнішнього ланцюга оточення — жінки, діти, старі — здійняли страшенний галас, поки мисливці, тиснучі на зграю, люто розмахували арканами. Усередині кільця оточення Лхамжав, який завжди порівнював себе з вовком, побачивши, що декілька собак учепилися в одного великого хижака, поспішив до них і, нахилившись з коня вниз і вперед, закинув аркан по землі, потім, дочекавшись, коли шия й передні лапи звіра пройдуть у петлю, миттю підняв жердину й почав трусити нею, закручуючи мотузку вергуном і затягуючи її на задній частині вовчого тулуба. Не чекаючи, поки вовк спробує втекти, він послабив вуздечку, кінь поскакав, і рука Лхамжава зігнулася в зап’ястку, тягнучи на аркані вовка. Тепер, коли його перекинули на землю й потягли, вовк скидався на важкий нерухомий лантух, йому ніяк було піднятися, але він намагався вчепитися пазурями в землю, аж його лапи залишили на засніженій мерзлій землі дві борозни. У степу заарканити вовка важко, а вбити його — ще складніше. У степових вовків шиї дуже короткі, тож якщо накинути аркан йому на шию, вовк хитне головою і скине з себе мотузку. А навіть якщо і не скине, то скрутити її буде важко, якщо ще й вовк трапиться із особливо міцною й дебелою шиєю, тож накидати на нього аркан — все одно, що накидати його на круглу колоду дерева — тільки потягнеш потім за аркан, як петля тут тобі й зіскочить. Тому досвідчені мисливці, коли закидають аркан на вовка, намагаються накинути петлю на задню частину тулуба звіра — тобто на найтоншу частину його тулуба, адже якщо затягнути аркан там, вовк уже ніяк не вирветься. Однак убити вовка таким чином набагато важче, адже якщо тягти звіра на аркані, що зашморгнувся на шиї, він задихнеться, але якщо тягти його за задню частину тулуба — звіра не задушиш. А якщо ще й на одного вовка буде лише одна людина — впоратися ще складніше. Варто буде лише людині спішитися, як вовк миттю підскочить і побіжить уздовж жердини, так що її тонкий кінчик, на якому кріпиться мотузка, відламається, після чого вовк зможе втекти або ще й спочатку покусає людину, а потім утече. І тільки мисливці з надзвичайно високим рівнем майстерності й сміливості вміли, зіскочивши з коня, не зволікати, поки вовк підведеться, а продовжували швидко підтягати аркан, щоб убити звіра ножем або жердиною, коли він опиниться поряд. Більшість мисливців не наважувалися вбивати вовка самотужки, а найчастіше, жертвуючи його хутром, підтягали звіра до місця, де були люди або собаки, які могли допомогти його вбити. Лхамжав навмисне тягнув вовка по місцях, де сніг був глибше, водночас розшукуючи когось із собак. Декілька собак, зрештою, оточили хижака й почали його кусати, проте, злегка вкусивши, відстрибували вбік, не наважуючись завдавати смертельної рани. Лхамжав раптом помітив Ерлана, який щойно перекусив горло одному великому вовку, і, знаючи, на що здатен цей великий собака, помчав до нього, закликаючи: «Убивай! Убивай! » Ерлан, почувши, що його закликають убити вовка, полишив свою попередню жертву, яка ще остаточно не випустила дух, і помчав до Лхамжава. Ерлан мав значний досвід у вбивстві вовків, що потрапили в аркан: він обійшов звіра ззаду і збоку, після чого кинувся на нього, притиснувши до землі його голову й груди, рвучко вкусив і влучив прямо у сонну артерію. Вовк з останніх сил намагався пручатися, але його пазурі не сягали Ерлана. Лхамжав, зіскочивши з коня, закричав до інших: — Тягніть вовків сюди! Цей собака ще лихіший за вовка! Неподалік, біля іншого ланцюга, Бар також загриз одного з заарканених вовків, і відразу ж декілька мисливців, які також тягли на арканах сірих, помчали до цих двох собак. Під час безладу на загінному майданчику не тільки Бар і Ерлан — ці два велетні-головорізи серед собак — виявили свою потугу, була ще й група ескімоських лютих і волохатих собак, які також притягували до себе погляди. Ці собаки належали родині Доржа і були відомими на все пасовище вбивцями вовків. Причому кожний з них був професійним убивцею і вони чудово доповнювали один одного. Вісім собак діяли спільно, при цьому між ними існував чіткий розподіл праці: швидкі собаки переслідували, вайлуваті — нападали, зграйні собаки кусали, а лихі собаки — перегризали горло. У битві з вовками вони ніколи не розпорошували свої сили, а діяли спільно, атакуючи разом. Цього разу також вони увісьмох нападали на одного вовка і, вбивши його, переходили на іншого, таким чином забивши вже трьох вовків. На місці ловів мисливці також розподілилися на групи по троє-п’ятеро чоловік, і коли хтось один заарканював вовка, інші миттю зістрибували з коней, хапали сірого за хвіст і за ноги, а потім трощили його голову важкою палицею. Раптом з північного заходу долетіли дикі крики — це п’ятеро-шестеро мисливців, підганяючи коней, наздогнали двох великих вовків, і один з конопасів на швидкому коні, вигукуючи: «Ось тобі! Ось тобі! », нахилився і, розмахуючи палицею, почав лупцювати нею великого вовка, аж у нього пішли пащею слина й піна, як він не намагався втекти. Коли вовк розвинув усю свою швидкість, його відкидали на певну відстань, а потім інший вершник на швидкому коні переймав естафету переслідування і починав його бити. Дочекавшись, коли вовк набере максимальну швидкість, попереду навскоси від нього раптом з’явився Саацерен і, нахилившись з коня, люто накинув аркан йому на голову, однак не закрутив мотузку, а рвучко потягнув за неї впоперек, після чого дуже швидко відпустив, унаслідок чого вовк з розгону зробив сім-вісім обертів. Коли вовк ледве-ледве підвівся, декілька конопасів узялися шмагати його батогом, змусивши безладно бігати в намаганні вивернутися від них. Однак як тільки вовк набирав швидкість, збоку до нього відразу ж підбігав кінь, і знову йому на голову накидали аркан і ривком у бік перекидали, і він знову летів обертом, перекидаючись разів п’ять-шість. Щоразу, коли вовк падав, усі мисливці разом починали кричати в захваті, даючи вихід злості, яка накопичилась у них у грудях протягом року на образи від вовків. У двох вовків від таких перекидів уже голова пішла обертом, і вони вже не розуміли, куди слід бігти. Один із них, перекинувшись так три-чотири рази поспіль, вже не міг підвестися. Тоді Саацерен викинув свій аркан, швидко вийняв ноги із стремен і сів навпочіпки на сідлі, потім розпрямився і, мов леопард, з розгону стрибнув прямо на вовка. Не встиг той повернути голови, як Саацерен уже сидів на ньому верхи, намертво вчепившись обома руками в його вуха. Чоловік щосили гепнув голову вовка об землю, аж тому пащу й ніс заюшило кров’ю. Ще декілька мисливців по черзі зістрибнули з коней і також пересіли на цього вовка, придавивши його так, що він не міг і продихнути, що дало змогу Саацерену спокійно вийняти ножа і зарізати хижака. Інший вовк потрапив на розвагу трьом молодим конопасам — вони покаталися на ньому, мов на вівці, по черзі вмощаючи йому на спину свої зади, а потім його вбили. Чень Чжень, Ян Ке та інші молоді інтелігенти з полегшенням опустили свої аркани. На цих, за багато років нарешті успішних, ловах на вовків, вони від початку й до кінця були тільки глядачами. Але найбільше вони шкодували про те, що єдиний з молодих інтелігентів, кого послали на загінний майданчик, — Чжан Цзіюань — так і не заарканив вовка. Був момент, коли на нього збоку біг один сірий, причому великий, однак за мить перед тим, як Чжан мусив закинути аркан, цей вовк раптом різко змінив напрямок і пролетів повз нього, мов м'яч в один дотик, лише зачепивши ногу коня, тож Чжан не зміг до нього дотягнутися, ще й ледь не зламав держак свого аркана. Ще двоє молодих інтелігентів, тепер конопаси, так само були лише глядачами в зовнішньому кільці оточення, та ще й пропустили через свою позицію вовка. Старий Біліг, побачивши, що ситуація визначилася, під'їхав до хлопців і сказав: — Усі молоді інтелігенти теж мають цього разу свої заслуги — ви утримували чимало місць, тому в мене була можливість послати більше мисливців з арканами всередину. — Однак помітивши розчарування хлопців, він, засміявшись, додав: — Той ваш здоровезний собака сьогодні відзначився, я це вам двом зарахую — він самотужки загриз двох вовків і допоміг мисливцям ще двох убити. За це ви вдвох можете отримати дві вовчі шкури, а інші дві, за правилами ловів, заберуть арканники. Говорячи це, Старий їхав із ними вниз по схилу. Майже всі загнані на цих ловах вовки були забиті, втекти вдалося хіба що шістьом-сімом, яких виручили висока швидкість, бойове мистецтво і вдача — вони або встигли завдати контрудару на високій швидкості, або прослизнули в якусь прогалину в оточенні, або змогли переломити держак аркана. Усі вершники зовнішнього кільця оточення з криками спускалися схилом з трьох сторін, щоб подивитися на трофеї посеред загінного майданчика. Біліґ уже наказав підтягти двох мертвих вовків, які дісталися юрті Ченя й Яна, і, закасавши свій рукав, заходився разом із хлопцями до білування. Ґасмаа також уже покликала людей, щоб їй допомогли підтягти двох великих вовків, яких загриз Бар, а також вовка, який став здобиччю собаки з родини Санжа, а сам Санж і Ґомбо визвалися допомогти їй білувати. Чень Чжень уже давно навчився в Старого знімати шкуру з вовка, тож тепер він узявся навчати Яна. Спочатку потрібно було взяти гострий монгольський ніж і провести його лезом уздовж пащі звіра, знімаючи шкуру з щелеп, потім — з силою потягнути шкіру на голові й зняти її. Після цього, коли Ян Ке зачепить шкіряний пасок за зуби вовка й буде так його тримати, тягнути ту шкуру на себе, поступово знімаючи її з шиї й тіла. Далі потрібно ножем зачистити відділену шкуру від м’яса і зняти її зі звіра повністю, з голови до хвоста, мов пухнастий комбінезон, який колись щільно прилягав до тіла, а вже після цього — відрізати всі чотири лапи й хвіст. Після всіх цих операцій шкура вовка виявилася хутром усередину, тож хлопцям довелося вивертати її назад, мов начиняючи велику ковбасу, поки не вийшло справжнє вовче опудало. Оглянувши шкуру, Старий сказав: — Чисто обідрали, вовчого лою й не лишилося. Коли повернетесь додому, напхаєте всередину сіна і повісите на даху юрти, тоді мешканці Орхонського степу визнаватимуть вас мисливцями. Ерлан і Хуанхуан увесь цей час сиділи поруч із господарями й спостерігали за їхніми діями, Ерлан ще й з насолодою злизував зі своїх грудей і передніх лап вовчу та свою кров. Хуанхуан допоміг йому злизати вовчу кров з голови. На тілі самого Хуанхуана не було жодної рани і жодної краплі вовчої крові, він був такий чистенький, мов собачий панич, який тільки вміє баглаї бити. Однак не один мисливець сьогодні похвалив його, ще й розповіли, що він зчепився аж із двома вовками і вкусив одного з них за задню лапу. Якби не Хуанхуан, Лхамжав би точно не заарканив вовка. Почувши це, Ян Ке зрадів і, сплюнувши, сказав: — Ну, цього разу моя черга здійняти Лхамжава на сміх, адже він, виявляється, як і я, зловживає своїм становищем! Чень Чжень вийняв з-за пазухи кілька ірисок «Білий кролик» і кинув їх обом «хвацьким воякам»: Ерлану — три, а Хуанхуану — дві. Він ніби заздалегідь передчував, що на цих ловах обидва собаки обов’язково зможуть себе проявити з найкращого боку. Отримавши іриски, вони спочатку придавили їх лапами до землі і стягли зубами обгортку, а потім підхопили цукерки язиками і, з задоволенням закинувши назад голови, почали прицмокувати, розжовуючи їх, аж у інших собак, які спостерігали за цим, потекли слинки й вони підбігли до залишених на землі обгорток та почали їх лизати. З тих пір, як молоді пекінці прибули в степ, тутешні собаки дізналися, що в світі є така рідкісна смакота. Тож їсти пекінську цукерку на виду в стількох одноплемінників, для орхонського собаки — величезна честь. Але тут до Ченя підійшла Ґасмаа й, сміючись, сказала: — З тих пір, як ти переїхав до власної юрти, вже й забув про собак зі своєї старої родини? — після чого своєю рукою витягла в Ченя з-за пазухи дві цукерки й віддала їх Бару. Чень Чжень похопився, витягнув решту цукерок і віддав їх усі Ґасмаа. Вона, продовжуючи сміятись, розкрила одну з них і поклала собі до рота. На місці ловів стало спекотно: пішла пара від вовчих трупів, кінських тіл, із собачих пащ та від розпашілих тіл людей. Люди, розділившись на родини, як маленькі мисливські одиниці, білували вовків. Трофеї розділили чітко за традиційними правилами степу, тому жодних суперечок не виникало. Професійна пам’ять у скотарів дуже гарна — вони добре пам’ятали, чий собака загриз якого вовка і який мисливець кого заарканив, тож помилок бути не могло. Непорозуміння виникло тільки з приводу одного вовка, якого заарканили відразу двоє мисливців, однак Біліґ роз’язав проблему дуже швидко: — Продасте шкуру, купите горілки й вип’єте по половині. Ті мисливці й скотарі, яким шкури не випадали, захоплено спостерігали за тим, як інші білують вовків, і теревенили про кожне опудало та про собак з інших родин. Адже гарний собака шкуру здобуде без браку, а лінивий собака її попсує так, що самі дірки будуть. Родини, які здобули шкір найбільше, голосно запрошували всіх до себе в гості випити горілки, адже в степу прийнято, щоб кожний учасник ловів, так чи інакше, щось для себе отримав.
Поступово на загінному майданчику все заспокоїлося й люди розташувалися там відпочити. Під час ловів найбільш складно доводиться жінкам. Більшість із них узялися лікувати свої рани й замотувати переломи своїм собакам. Чоловіки використовують собак тільки під час ловів, а жінки покладаються на них щодня під час нічних варт. Крім того, кожного собаку змалечку вигодовують саме жінки, мов своїх дітей, тому коли собаку поранено або він помирає, для жінок — це великий біль. Декілька собак, яких було вбито під час бою, все ще лежали на своїх місцях — адже в степу вважають, що місце, на якому помре мисливський собака, це місце, звідки його душа піде до Тенґера, а виконають відповідну процедуру, як не дивно, найзапекліші собачі вороги — степові вовки. Біліґ сказав: — Це — справедливо, адже собаки повинні бути вдячні вовкам. Якби в степу не було вовків, скотарям непотрібно було б залишати так багато м’яса, щоб прогодувати так багато собак і їх би ще цуценятами кидали до Тенґера. Тепер собаки, які загинули, тихо лежали на полі бою. Жоден степовий монгол не звернув уваги на їхнє красиве й товсте хутро. У степу собака — це й бойовий друг людини, і щирий друг, і «товариш в обов’язку». Адже життя степовиків залежить від двох основних галузей виробництва — мисливства й скотарства, і в обох цих випадках не обійтися без собаки. Тому собака як «знаряддя виробництва» й охоронець отар тут ще важливіший, ніж віл для селянина з Великої китайської рівнини. До того ж собака набагато краще розуміє людину, ніж віл, тому для степовиків, яким доводиться тривалий час перебувати в диких безлюдних місцях, він стає духовним супутником, з яким можна поділитися своїми почуттями і без якого не можна обійтися. На широких просторах монгольського степу людей мало, тож там буває дуже небезпечно, і степові собаки тоді можуть відіграти надзвичайну роль у порятунку свого господаря. Ґасмаа, наприклад, не стомлюється розповідати про те, як Бар одного разу врятував їй життя. Це сталося однієї глибокої осені. Одного разу вона викинула надвір золу, попередньо заливши її водою, щоб затушити, але не помітила, що один кавалочок овечого кізяка таки не затух. Того дня віяв різкий північно-західний вітер, який невдовзі розніс іскорки вогню на суху траву перед юртою, і вона дуже швидко зайнялася. На той час удома були тільки Ґасмаа, старенька мати й діти. Ґасмаа щось шила в юрті, анітрохи не підозрюючи, що коїться надворі. Раптом вона почула, що Бар скажено гавкає й шкребеться в двері. Кинувшись до дверей, вона побачила, що вогонь уже поширився кроків на двісті від гною, розігнавшись у ширину більше, ніж на десять кроків, а перед ним — зимове пасовище іншої бригади, висока й щільна трава на якому була для вогню жирненькою поживою, і якби воно загорілося, вже ніхто б тієї пожежі не зупинив, а більшість худоби всього колгоспу, якщо не погоріла б чи покалічилась в огні, то все одно не пережила б зими без сіна, а її особисто покарали б за це й посадили в тюрму. Тож Бар дуже вчасно повідомив її і вона встигла скористатися тим часом, дорожчим навіть за життя, щоб загасити пожежу — вона витягла великий шматок повсті, намочила його, потім сама загорнулася в нього й почала кататися по вогню, прибиваючи його, а під кінець протягла повсть по всій території, щоб придавити залишки полум’я. Так їй удалося загасити пожежу на самих підступах до високої трави. Відтак Ґасмаа не раз казала, що якби не Бар, її самої уже б не було. Ґасмаа також розповідала хлопцям, що чоловіки в степу дуже жадібні до випивки, і коли часом хтось п’яний поїде верхи, то може впасти з коня й тоді обов’язково замерзне в снігу. Однак не помирають ті, хто бере в такому випадку з собою собаку. Собака біжить тоді додому й тягне за полу плаща господиню, кличучи таким чином людей рятувати господаря із замету. Тож в Орхонському степу в кожній родині є свій собака-рятівник, і в кожній юрті є чоловіки й жінки, врятовані собаками. Тому в степу люди вважають чорною невдячністю й тяжким гріхом убивати собак, їсти собачатину чи спати на собачому хутрі. Саме тому степовики й відчувають антипатію до селян-заробітчан та ханьців, які так чинять. Старий Біліґ колись розповідав, що в давнину ханьські солдати, як тільки потрапляли в степ, починали масово вбивати собак і їсти собачатину, чим дуже дратували кочовиків, і ті один за одним починали виявляти спротив. І тепер часто траплялися випадки, коли приходьки з внутрішніх районів країни крали в скотарів собак і з’їдали їх, а шкури потайки вивозили на південний схід або по той бік стіни — адже собаки монгольського степу великі, хутро в них довге й щільне, тож північні ханьці дуже полюбляють виготовляти з нього шапки або матраци. При цьому Старий, пирхнувши, додавав: «Однак у своїх книжках ханьці про це чомусь ніколи не згадують! » Усі в родині Біліґа не раз ставили Ченю це нестерпно болюче питання: чому ханьці ненавидять собак, лаються на них, вбивають їх, ще й їдять собачатину? Чень довго думав, нарешті запропонував їм наступне пояснення, коли вся родина зібралася одного вечора навколо вогнища. Ханьці не займаються скотарством, і мисливців серед них дуже мало, а все, що можна з’їсти, вони давно вже вбили й з’їли, тому ханьці не розуміють, яка може бути користь від собаки. Через те, що ханьців багато, вони ніколи не залишаються на самоті, тож їм не потрібен собака, щоб розділити з ним тугу. У китайській мові є кілька десятків лайливих висловів, що містять згадку про собаку: вовча душа й собачі нутрощі; собаче життя; собаці на гузно не налізе^[74]; собачий виплодок; нахабний, як собака при господарі-високопосадовцеві; загнаний собака й на стіну полізе; далі свого собачого носа не бачити; прихвостень; добити загнаного в воду собаку; невдячний, як собака; у собаки в пащі бивні слона не виростуть^[75]; собака пішов мишей ловити — пхати носа не в свої справи; кидати в собаку баоцзу^[76] з м'ясом — тільки ту баоцзу й бачили…, а нині деякі з них навіть стали політичними гаслами і вся країна наразі «трощить собачу голову Лю Шаоці^[77]» і «б'є собаку Лю», тож на Заході ніхто теж не розуміє, чому китайці завжди приплітають собаку, коли говорять про справи. Чому ж ханьці ненавидять і лають собак? Головне тому, що собака не відповідає їхнім правилам порядності. Ви чули, що в давнину в Китаї жив один святий на ім'я Конфуцій? Навіть усі китайські імператори повинні були бити поклони його статуям. Він установив для китайців багато правил, як слід поводитися людині. І ось уже сотні тисяч років китайці повинні жити за цими правилами. Кожна освічена людина в Китаї повинна мати в себе томик його висловів, так само, як тепер усі повинні мати червоні цитатники Мао. А хто не дотримуватиме цих правил, той — варвар, причому найбільш запеклих порушників навіть могли скарати на смерть. А в собаки якраз є такі недоліки, які не вписуються в старі норми, встановлені Конфуцієм. По-перше, Конфуцій учив, що слід бути ввічливим, гостинним і поважати гостей, однак собака, коли бачить сторонню людину, не розбирається чи то бідний, чи багатий, чи дитина, чи старий, чи гарний друг, чи, може, дорогий гість, що прибув з далеких країв, а кидається й гавкає на всіх підряд, тож церемонні китайці вбачають у цьому нетактовність, втрату обличчя й дуже гніваються. По-друге, Конфуцій вчив, що чоловіки й жінки не повинні вільно ходити одне до одного й паруватися безладно, хто з ким схоче, а хто порушуватиме моральні норми, того слід суворо карати, однак собаки можуть паруватися і з своїми братами чи сестрами і навіть з батьками, тож ханьці й відчувають до них огиду і бояться, щоб люди в них поганого не навчилися. По-третє, Конфуцій учив, що потрібно бути охайним в одязі і в їжі, а собакам подобається лизати людську сечу, тож ханьці й зневажають їх. І ще у бідних ханьських родинах рідко коли утримують собак, адже бідняки й самі недоїдають, де ж у них візьметься їжа для собаки? Натомість заможні родини беруть собі собак, щоб стерегли їхні двори, ще й часто спускають їх на бідняків, тому більшість бідних ханьців ненавидять собак. Отож і не дивно, що ханьці, лаючись, згадують собак, убивають їх і їдять їхнє м’ясо, а ті, хто куштував собачатину, ще й стверджують, що вона дуже смачна. Ханьці міркують так: свиню можна зарізати й з’їсти, вівцю можна зарізати й з’їсти, чому ж собаку не можна зарізати й з’їсти? Це ж усе — свійські тварини… Але основною причиною, чому ханьці ненавидять собак, убивають і їдять їх, є їхня хліборобська натура — вони ж не кочовики, тому вони завжди хочуть виправити інших під свої звички. Старий Біліґ і Бат довго мовчали, але й не заперечували нічого на Ченеве пояснення. Подумавши трохи, Старий сказав: — Дитино, якби між монголами й ханьцями було більше таких людей, як ти, котрі дошукуються до суті справи, то було б добре. А Ґасмаа зітхнула з жалем і розгнівано сказала: — Нещасний той собака, що потрапить до вас, ханьців, — йому там ніяк виявити свої гарні якості, а ви тільки й бачите, що недоліки. Якби я була собакою, я б ніколи до вас не пішла, хай би мене вовк загриз, але я б лишилася в степу! — Я теж зрозумів це тільки після того, як потрапив у степ, — сказав Чень. — Собака найкраще з-поміж усіх тварин може розуміти людину, він — справжній друг людини. І тільки відсталі й бідні селяни з’їдають усе, що не потрібно їсти, включаючи й собачатину. Сподіваюся, що в майбутньому, коли китайці розбагатіють і в них буде достатньо зерна, вони також потоваришують із собаками й припинять ненавидіти їх та їсти їхнє м’ясо. Прибувши в степ, я особливо полюбив собак, якщо хоч день не побачу котрогось зі своїх собак, то на душі ніби пустка. Якби зараз хтось украв собаку з нашої юрти, ми б з Яном Ке так би відлупцювали його, що все з’їдене вийшло б у нього назад… — хоча Чень Чжень і не встиг стримати цих слів, він аж сам трохи злякався: як це він, для кого ідеалом був шляхетний муж, ^[78] який діє не кулаками, а словами, раптом міг сказати таку дикість. Ґасмаа відразу ж підкинула йому наступне питання: — А якщо ти в майбутньому повернешся до Пекіна, ти візьмеш собі собаку? — Гадаю, що тепер я все життя любитиму собак, так само, як ви їх любите. Ти ще не знаєш, що всі найкращі іриски, які мені присилає рідня з Пекіна, я собі не дозволяю їсти і навіть вам з Баяром шкодую виділити, а все залишаю своїм собакам. Уся родина після такого зізнання сміялася до сліз, а Бат, ляснувши його по плечу, сказав: — Ти вже наполовину став монголом… Ця розмова про собак відбулася вже більше, ніж півроку тому, однак Чень Чжень ніколи не забував своєї обіцянки. Місце ловів поступово заспокоїлося. Виснажені до останку й поранені мисливські собаки виглядали дуже сумними, декілька з них оточили трупи своїх товаришів, обнюхуючи їх якось напружено й з острахом, потім почали крутитися туди-сюди, мов здійснюючи якусь прощальну церемонію. Один хлопчик ліг на землю, обійнявши загиблого собаку своєї родини, й відмовлявся полишити його, а коли дорослі підійшли його вмовляти, він несподівано розревівся на весь голос. Його сльозинки падали на оклякле тіло собаки й відскакували від нього на землю та зникали в ній. Дитячий плач довго лунав степом, і в Ченя також усе попливло перед очима. 13

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒