Annotation 9 страница

Предком засновника династії Юань був сивий вовк, ^[58] який народився за волею Неба, він зійшовся з блідо-білою оленихою, ^[59] і вони разом перетнули води Тенґіс та дісталися витоків річки під назвою Онон й оселилися під горою Бурхан-халдун. У них народилася дитина-людина, яку вони назвали Бата-чиган. Цитата з «Таємної історії монголів» у перекладі Юя Дацзюня («Загальний переклад „Таємної історії монголів“, зроблений з транскрипції насів початку династії Мін, з примітками») Бодончар (предок Чингісхана у 8-му поколінні. — Цзян Жун)… пустив коня вздовж річки Онон униз за течією. Коли він приїхав до острова Балчжун, то облаштував собі там курінь і оселився в ньому… Коли в нього не було що їсти, він відстежував, де вовки заганяли в ущелини диких тварин, підстрілював їх і розділяв здобич із вовками або підбирав те, що вовки не доїли. Таким чином він прогодував себе і свого сокола того року. Новий переклад «Таємної історії монголів» зі скороченими примітками, виконаний Дорнотів^[60]
О третій ранку Чень Чжень та Ян Ке з двома великими собаками вже були на пагорбку поблизу гір Хар чулуут. Вони поводилися якомога обережніше й залишили своїх коней стриноженими надійними мотузками з бичачої шкіри в схованці позаду пагорбка. В Ерлана й Хуанхуана був надзвичайно розвинутий мисливський інстинкт, а рано-вранці потяг до мисливства повинен виявлятися найсильніше, тож обидва собаки лежали в снігу без жодного звуку і сторожко розглядалися на всі боки. Хмари не пропускали ні світла зірок, ні світла Місяця, тож укритий мороком степ був надзвичайно холодним і страшним, вони були лише вдвох на десятки лі навколо, у такій ситуації їм справді скрізь ввижалися вовки; це був час, коли вони найбільш агресивні. Гори Хар чулуут здавалися групою величезних тварин, вирізьблених з каменю й притиснутих зовсім поряд позаду, так що Чень Чжень раз по раз відчував холодок по спині й починав турбуватися про коней, залишених там. Його все більше охоплював страх за свої ризиковані дії. І раптом з північного сходу долинуло вовче виття і розсіялося на всі чотири сторони чорного степу. За ним пішла луна, ніби хтось грав на сопілці — її чистий звук тривав довго і розносився далеко. Останні ноти цього вию поступово зникли лише за декілька хвилин і над затихлим степом рознісся новий звук — тепер це був собачий гавкіт. Однак собаки Ченя все ще не видавали жодного звуку — напевне, вони обидва розумілися на правилах полювання: щосили гавкати потрібно, коли сторожуєш отару вночі, а коли вийшов у гори на полювання — слід мовчати. Чень Чжень просунув одну руку під пахву передньої лапи Ерлана, щоб погрітися, а другою — обійняв пса за шию. Перед виходом Ян Ке трохи погодував їх, тож вони були напівголодні, як і мають бути мисливські собаки на полюванні, адже якщо їх нагодувати досита, в них не буде бажання боротися, а зовсім голодні собаки не матимуть для цього сил. Їжа вже перетворилася в тілі собак на енергію, тож рука Ченя швидко нагрілася і він міг тепер прикрити нею холодний собачий ніс, щоб трохи його зігріти. Ерлан злегка помахав хвостом. Тільки усвідомлюючи присутність поряд цього собаки, який убивав вовків, Чень Чжень почувався трохи впевненіше. Через те, що останні декілька діб йому довелося розриватися між різними справами, він почувався дуже стомленим. Позавчора ввечері Ян Ке пішов до молодих чабанів, з якими в нього склалися гарні відносини, переконувати їх іти разом давити цуценят, однак вони не повірили, що на Хар чулуут є вовче кубло, тому ніхто з них не погодився заради цього так рано вставати, навпаки, вони почали відмовляти їх іти туди. Однак вони вдвох були заодно й вирішили будь-що самостійно піти в гори. Тож тепер поряд з ними були лише ці два їхніх домашніх собаки, і вони почувалися самотньо й пригнічено, запал до справи минув. Ян Ке, міцно стиснувши в обіймах Хуанхуана, стиха сказав до Ченя: — Ех, навіть Хуанхуан трохи боїться — аж увесь тремтить. Може, він уже почув вовчий дух?.. Чень Чжень погладив Хуанхуана по голові й також стиха сказав: — Не бійся, ось-ось розвидниться, а вдень вовки бояться людей, крім того, ми взяли з собою аркани. — І хоча тремтіння собачого тіла передалося руці Ченя, він підкреслено спокійно сказав: — Мені здається, що ми зараз схожі на шпигунів, які опинилися глибоко в тилу ворога і повинні, як то кажуть, вирвати зуб з вовчої пащі. Я вже зовсім не хочу спати. — Боротьба з вовками — все одно, що війна: тут міряєшся силами й духом з ними, суперничаєш розумом і сміливістю. Тут доведеться задіяти всі 36 стратагем, крім хіба що використання красуні в якості принади. — Думаю, ти недооцінюєш вовків: 36 стратагем буде недостатньо, щоб протистояти їм, — сказав Чень Чжень. — Може, й так… От ми зараз діємо за якою стратагемою? Серед відомих 36-ти немає плану того, як шукати вовче лігво, вистежуючи вовчицю, яка повертається туди годувати цуценят. Цей підступний план вигадав Старий Біліґ, він — великий хитрун! — Хто ж змушував вовків занапастити так багато коней? Цим вони й спонукали Старого до таких дій! Коли я цього разу пішов із ним ставити капкани, то дізнався, що він уже багато років цього не робив — адже він ніколи не мав намірів знищити всіх вовків до останку. Небо потроху сіріло, й гори Хар чулуут вже не здавалися кам’яними звірами, а поступово відновлювались як каміння. Сонячне проміння на сході помалу пробивалося на рівнину крізь шпарини в хмарах, і видимий горизонт поступово розширювався. Люди й собаки ще міцніше втислися в сніг, а Чень Чжень оглядав усе навколо крізь підзорну трубу. Проте через густу пару над землею здавалося, що все навколо вкриває біла пелена. Він боявся, що вовчиця повернеться до лігва під прикриттям цього туману. Якщо так, то люди й собаки дарма мерзли півночі. Однак, на щастя, туман дуже швидко розсіявся й перетворився на легкий прозорий серпанок, який поволі плив над травою. Якби тут проходила тварина, вона б порушила цей серпанок і тим виказала б себе. Раптом Хуанхуан рвучко повернув голову на захід і хутро в нього на загривку настовбурчилося, а все тіло напружилося, і він поповз у той бік. Ерлан також повернув голову на захід. Чень Чжень відразу усвідомив, що там щось є, й миттю спрямував свою трубу на галявину на заході. Там, у низині, де схил гори переходив у моріжок, стояв сухий очерет, зарості якого тяглися далі на північний схід. Вовки полюбляють такі місця — приховані й від людських очей, і від вітру, тут вони мають своє «Гаолянове шатро», ^[61] з якого ведуть партизанську війну з людьми в степу. Старий Біліґ часто казав, що вовки всю зиму й весну ховаються, сплять і вовтузяться в місцях, вкритих очеретом, тому ці місця й стають місцем полювання на них для собак і людей. Можливо, Хуанхуан і Ерлан якраз почули шурхіт вовчих кроків у сухому очереті. Час і місце точно підходили, тому Чень Чжень подумав, що це, напевне, вовчиця повертається до свого лігва. Він ретельно оглядав краї очеретяних заростей, очікуючи, коли з'явиться звір. Старий казав, що очерет зазвичай росте в низинах, куди навесні стікається тала вода, тому вовки не риють там собі нір, а зазвичай роблять гнізда вище, де не сягає вода. Чень Чжень міркував так: якщо вовчиця з'явиться з очерету, значить, її лігво обов'язково буде на найближчому схилі гори. Обидва собаки раптом увіп'ялися очима в якесь місце в очереті й не рухалися. Чень Чжень спрямував трубу в напрямку собачих поглядів, його серце скажено калатало: великий вовк, наполовину висунувшись із очерету, уважно оглядав місцевість. Обидва собаки миттю опустили голови, максимально притиснувши їх до землі. Обидві людини також максимально розпласталися на землі. Вовк уважно оглянув схил і тільки після цього вислизнув з очерету та побіг до яру в північно-східному напрямку. Чень Чжень не відривав своєї підзорної труби від звіра, який був дещо схожий на ту вовчицю, яку він бачив минулого разу. Вовк біг швидко, але із зусиллям — видно, наївся вкраденої десь баранини. Чень Чжень подумав, що якщо сьогодні не з’являться інші вовки, тоді їм нема чого боятися — вони вдвох і з двома собаками, особливо з Ерланом, цілком можуть здолати цю вовчицю. Вовчиця піднялася на маленький пагорбок. Чень Чжень подумав, що варто лише побачити, в якому напрямку вона побіжить, і тоді можна визначити, де розташоване її лігво. Однак саме в цей момент вовчиця раптом зупинилася на самій верхівці пагорбка і, повертаючись, почала уважно роздивлятися на всі боки, а потім завмерла, дивлячись у напрямку засідки, де ховалися люди й собаки. Обидва хлопці так розхвилювалися, що не наважувалися навіть вдихнути повітря — адже місце, де тепер стояла вовчиця, було набагато вище заростей очерету, і вона могла побачити звідти людей. Чень Чжень тепер гостро відчував нестачу практики й досвіду — щойно, поки вовчиця бігла схилом, вони з собаками повинні були відступити на декілька метрів назад, але вони й гадки не мали, що вовчиця виявиться такою недовірливою. Вовчиця напружено подалася вперед усім тілом, щоб піднятися вище й ще раз оглянути помічені нею позиції ворога. Хвилюючись, вона зробила два оберти на своєму місці, завагалася на якусь мить, потім рвучко повернула голову на схід і стрибнула на спадистий схил у тому напрямку, після чого підбігла до якогось отвору й залізла туди. — А ось і вхід! Ну цього разу ми розправимося відразу з усією сімейкою — і з великими вовками, і з малими! — аж скрикнув Ян Ке, плескаючи в долоні. — Швидше! Швидше по конях! — сказав Чень Чжень, збуджено підводячись зі свого укриття. Обидва собаки стрибали навколо Ченя й аж хекали від хвилювання, очікуючи на наказ господаря, але Чень Чжень так розгубився, що спочатку навіть забув віддати їм команду, тож тепер поспішив свиснути, указуючи пальцем на вовчу печеру. Собаки миттю полетіли вниз схилом і помчали прямо до вовчої печери на східному схилі. Хлопці теж помчали вниз, відв'язали коней, заскочили в сідла й теж поскакали до вовчої нори. Собаки вже досягли її й гавкали на вході до неї. Наблизившись, хлопці могли побачити, як Ерлан, ніби скажений, ошкіривши ікла й випустивши пазурі, кидається в нору, але потім відступає, потім знову кидається, але не наважується проникати далеко. Хуанхуан стоїть біля входу в печеру й підтримує товариша гучним гавкотом, а ще безперервно риє землю на місці, аж на всі боки летять грудки снігу й землі. Хлопці скотилися з коней і побігли до входу в нору. Побачивши, що там відбувається, вони злякалися не на жарт: в середині яйцевидного отвору, діаметром мало не цілий метр, навісніло атакувала й оборонялася водночас вовчиця, кусаючи й виганяючи з печери кремезного Ерлана. Вона мало не наполовину висовувалась із нори, щоб не на життя, а на смерть схопитися з собаками. Чень Чжень кинув на землю аркан і, затиснувши обома руками лопату, забувши про все на світі, кинувся до вовчиці, щоб розчавити їй голову. Реакція звіра була миттєвою: не встигла лопата ще й наполовину опуститися, як вовчиця вже втягнула голову між плечі й відразу після цього, ошкіривши зуби, атакувала, тому Ян Ке, який саме намірився вдарити її залізною палицею, влучив у повітря. Після кількох таких відступів і наступів, Ченю таки вдалося вдарити вовчицю лопатою по голові; Ян Ке також влучив один раз. Однак тварина тільки лютішала й скаженіла, раптом вона залізла в нору на відстань близько метра, а коли туди увірвався Ерлан, вона з усієї люті вкусила його за груди, тож собаці залишалося тільки відступити, заюшеному кров'ю і з почервонілими від люті очима, однак він знову загарчав і засунув голову в отвір, так що назовні видно було лише його великий хвіст, яким він постійно розмахував. Чень Чжень раптом згадав про аркан, обернувся й миттю підібрав його з землі. Побачивши це, Ян Ке одразу ж відгадав його наміри й сказав: — Правильно! Накинемо на неї аркан! Чень Чжень розпустив арканну мотузку, готуючись прилаштувати напівкруглу петлю перед входом до нори: щойно вовчиця висунеться звідти, потрібно буде потягти за жердину в горизонтальному напрямку й скрутити мотузку, тоді петля затягнеться на вовчому тілі й можна буде витягнути звіра назовні. Після цього, напевне, можна буде розправитись зі звіром залізною палицею Яна Ке, залучивши до того ж двох собак. Чень Чжень так хвилювався, що не міг навіть дихати. Однак не встиг він ще прилаштувати мотузку, як з печери вискочив Ерлан, знову покусаний вовчицею, і своїми задніми ногами переплутав усю конструкцію, а за ним з'явилася й вовчиця із заюшеною кров'ю мордою і наступила своєю лапою просто на мотузку. Побачивши аркан і мотузку, вона заклякла, ніби наступила на оголений дріт великої напруги, й так злякалася, що залізла назад у печеру й не насмілювалася більше звідти показуватись. Чень Чжень нервував, тож спробував сам просунути голову в печеру й роздивитися: тунель там ішов під кутом у 35° і виглядав доволі стрімким, на глибині два метри він різко повертав, тож справжню глибину печери неможливо було визначити. Ян Ке був такий розлючений, що сам тричі проревів у нору, однак її глибокий чорний хід миттю поглинув його голос. Чень Чжень, розсердившись, рвучко сів на «приступку» на вході до нори й сказав: — Який же я телепень! Потрібно було раніше згадати про аркан — уже б із цією вовчицею було покінчено. Щоб боротися з вовками, потрібно мати швидку реакцію, тут навіть маленька помилка не прощається. Ян Ке ще більше переживав. Устромивши свою залізну палицю гострим кінцем у землю, він примовляв: — Гадюка! Вона просто скористалася тим, що в нас немає рушниць. Якби була зброя, я б уже подивився, що в неї в черепку! — Однак за наказом Комітету пасовища, нині оголошено найвищу бойову готовність і нікому не дозволено стріляти. Тож навіть якби в тебе й була рушниця, ти не міг би з неї вистрілити, — нагадав йому Чень Чжень. — Якщо так і далі економити, то що з цього вийде? Гадаю, нам зараз слід скористатися вибухівкою «Два стусани». — Але ж це — те саме, що й постріл з рушниці, — несподівано спокійно зауважив Чень Чжень, — якщо ми розлякаємо вовків з півночі, то зведемо нанівець усі плани облави на них, а тоді все пасовище нас із тобою затюкає. Крім того, «Двома стусанами» вовчицю не вб’єш. — Не вб’єш, але налякаєш, — не здавався Ян Ке. — Вона злякається до напівсмерті і вчадіє від диму. А до прикордонного шосе звідси — 60–70 лі, хіба вовчі зграї зможуть щось почути? Якщо ти за це хвилюєшся, можемо зробити так: я зніму свій плащ, і коли закинемо вибухівку в нору, я закрию цей отвір плащем, тоді назовні жоден звук не почуєш. — А якщо вовчиця не вийде, що будемо робити? — спитав Чень Чжень. Ян Ке, розв’язуючи свій ремінь, на це відповів: — Вийде, де вона дінеться! Я чув, як конопаси розповідали, що вовки найбільше бояться пострілів з рушниці й запаху пороху. Варто лише закинути в печеру три «Подвійних стусани», як від їхніх шести вибухів по печері піде сильна луна, там звук буде в декілька разів сильніший, ніж назовні, і вовчиця просто втратить голову. Ходи в печері вузькі, тож запах пороху сконцентрується й буде дуже їдким. Можу заприсягнутися, що три вибухи виженуть вовчицю і тоді ти зможеш задіяти свій аркан. Я думаю, що за матір’ю й цілий виводок вискочить, от буде нам прибуток! — Добре, зробимо так, — погодився Чень Чжень. — Однак цього разу ми повинні підготуватися як слід. Я спочатку перевірю, чи немає тут поблизу інших виходів. Якщо хитрий заєць має три нірки, ^[62] то хитрий вовк тим більше матиме не одну печеру. Вовки такі спритні, що людині ніякої передбачливості не вистачить. Чень Чжень сів на коня і почав з двома собаками коло за колом ретельно обшукувати цю місцину, тримаючи вовчу нору в центрі. На білому снігу чорний отвір печери мав би бути легко помітним, однак у колі радіусом 100 метрів Чень Чжень із собаками не помітили інших нір. Коли Чень Чжень спішився, він відвів обох коней подалі в безпечне місце й стриножив їх. Повернувшись до нори, він прилаштував аркан, як капкан, підготував лопату й залізну палицю. Чень Чжень помітив, що Ерлан з усіх сил зализує свою рану, низько опустивши голову. Вовчиця відкусила йому на грудях цілий шмат м'яса в два пальці завширшки і на рані ще тремтіло хутро. Було помітно, що Ерлан зазнає сильного болю, але при цьому не видає ні звуку. Вони ж у цей похід не взяли ані ліків, ані пов’язок, тож могли тільки дивитися, як він лікує себе «старим собачим способом» — дезінфікує рану, зупиняє кров і стишує біль своїм язиком і слиною. Доводилось тільки чекати на повернення, щоб полікувати й забинтувати його. Також ставало зрозумілим, що інші рани на його тілі були залишені йому вовками, тому коли він бачив вовка, його очі відразу ж наливалися кров’ю. Чень Чжень відчув, що, напевне, неправильно його розумів, адже він — таки собака, тільки монгольський собака, який ще лютіший за вовків. Ян Ке все наладнав — він стояв, накинувши на плечі плащ, тримаючи в руках три трубки «Подвійного стусана», що були як підривні шашки завтовшки, а в зубах — запалену сигарету Хайхе. ^[63] Чень Чжень розсміявся: — Хіба ти схожий на мисливця? Більше на японського диявола зі «Справжньої війни». Ян Ке на це гмукнув: — А я пристосовуюсь до місцевих умов, одягаюся й стріляю, як вони. Гадаю, що вовчі ходи в печері ніяк не зможуть запобігти дії газового балончика. — Гаразд, кидай уже свій балончик, подивимось, чи він спрацює. Ян Ке підпалив своєю сигаретою одну з трубок «Подвійного стусана» і поки звідти із сичанням виходив дим, закинув його вглиб печери. Потім так само підпалив і закинув другу трубку, і ось уже три «підривні шашки» котилися вниз стрімким схилом у глибину нори. Закинувши шашки, Ян Ке миттю закрив вхід до нори плащем. Невдовзі зсередини долинув приглушений звук вибухів — усього шість — і підніжжя гори злегка затремтіло. У печері цей звук, напевне, був громоподібним, від нього пішла сильна хвиля, й усе вкрилося димом. Вовки монгольського степу, напевне, ще ніколи не мали справу з таким потужним вибухом. На жаль, хлопці не могли почути виття і стогін з глибини печери. Однак вони ніби відчули якийсь порив ненависті звідти. Ян Ке так замерз, що обома руками охопив себе за плечі й запитав: — Гей, коли будемо відкривати? — Ще трохи потримаємо. Спочатку зробимо маленьку дірочку і коли з неї піде дим, тоді відкриємо повністю. Чень Чжень відігнув куточок плаща, однак диму не було, тож він знову закрив отвір. Побачивши, що Ян Ке вже аж тремтить від холоду, він вирішив розв’язати пасок і зняти свій плащ, а потім закутатися в нього разом із Яном, однак той замахав руками: — І не думай так робити! Вовчиця незабаром вибіжить, а якщо в тебе буде розв’язаний пасок, тобі незручно буде рухатися. Нічого, я перетерплю! Поки вони так розмовляли, Хуанхуан і Ерлан раптом рвучко піднялися й витягнули шиї, щось видивляючись у північно-західному напрямку, при цьому вони аж підвивали від нетерпіння. Хлопці миттю повернули туди голови й побачили, що на відстані приблизно 20 метрів у цьому напрямку із землі піднімається струмок блідо-блакитного диму. — От лихо! Там є ще один вихід, ти охороняй тут, а я побіг, подивлюся, що там… — говорячи, Чень Чжень підхопив лопату й побіг до місця, звідки піднімався дим. Обидва собаки рвонули за ним. У цей момент там з-під землі раптом вигулькнув великий вовк, ніби з таємного підземного полігону запустили ракету «земля-земля», і рвучко помчав до заростей очерету, що були внизу під західним схилом гори, тільки й просвистіло за ним. За мить він уже гулькнув в очерет і зник у його сухих заростях. Ерлан не міг відмовитися від погоні, тому пірнув за ним, і тепер тільки хитання верхівок очерету вказувало на якийсь підспудний потічок, який просувався на північ. Чень Чжень боявся, що вовки влаштували якусь пастку, тому, розхвилювавшись, закричав: «Назад! Назад! » Ерлан, звісно, почув його крик, але продовжив гонитву. Хуанхуан зупинився на краю очеретяних заростей, не наважуючись туди входити; він тільки символічно гавкнув пару разів і побіг назад. Ян Ке, вдягаючи на ходу свій плащ, теж побіг до місця, звідки щойно йшов дим. Чень Чжень якраз теж підбіг туди. Хлопці були вражені тим, що побачили: це була якась нова нора, яка щойно з'явилася з-під снігу — на це вказували свіжорозкидані земля й каміння. Вочевидь, вовк щойно розкопав свій тимчасовий запасний вихід: зазвичай тут була рівна земля, але під час війни вона перетворювалась на рятівний вихід. У Яна Ке від люті аж здулися жили на шиї: — А щоб ти здох! Обвели нас вовки навколо пальця! — Хитрий заєць хоча й ховає свої три нірки, однак входи до них все ж таки видно, — сказав, важко зітхнувши, Чень Чжень. — Натомість щодо хитрого вовка, то ніколи не знаєш, скільки в нього тих нір. Місце для цієї печери вибране дуже вдало — дивись, отвір виходить прямо на бескид, під яким — очерет: варто лише вовкові вийти з печери, як він у два-три стрибки досягне безпечного місця. Така печера свідчить про неабиякий розум того, хто її зробив, від неї більше користі, ніж від заячих десяти нірок. Бао Шуньгуй минулого разу назвав цілу купу війн, що їх уміють вести вовки: ближню, нічну, стрімку, партизанську й маневрену. Наступного разу, коли його побачу, я розкажу йому, що вовки також вправні й у земляній війні та «Гаоляновій» війні, ^[64] а ще можуть їх поєднати разом. «Війна — це суцільний обман», а вовки — найкращі в світі вояки. — У кінофільмах тільки занадто роздули ці земляні й Гаолянові війни на півночі Китаю, ніби тамтешні селяни перші їх винайшли. Насправді вовки ось уже тисячі років ними користуються, — сказав Ян Ке, все ще відсапуючись. — Здаєшся? — спитав Чень Чжень. Він трохи боявся, що цей його постійний напарник відступиться, адже битва з вовками — це не та справа, яку можна виконати самому завиграшки. — З якого дива? Овець у степу пасти нудно, а з вовками воювати — весело, ще й мудрість та сміливість свої загартовуєш, а також знань набираєшся. А оскільки я — чабан, то охороняти овець і боротися з вовками — мій обов’язок. Хлопці підійшли ближче до отвору — звідти все ще виходив дим, але він уже розсіювався, проте від запаху пороху свербіло в носах. Ян Ке першим просунув в отвір голову подивитися: вовченята повинні вже були вилізти — хіба ж вони витримають такий сильний вибух і такий їдкий запах пороху? Може, вони, правда, задихнулися всередині? Чень Чжень сказав: — Я теж так думаю. Почекаймо ще трохи, десь із півгодини, якщо вони не вилізуть, тоді нам доведеться облишити цю справу — адже нам не відрити такої глибокої печери. Тут роботи — більше, ніж криницю копати. Ми вдвох за три дні й три ночі не дориємося. Ну й пазурі в вовків — прорили такі здоровезні тунелі в горі, складеної з твердого піску та каміння! До того ж, якщо цуценята задихнулися, яка користь буде з того, що ми їх відриємо? — Було б добре, якби тут був Баяр, він би проліз усередину, — зітхнув Ян Ке. — Однак я б справді не наважився послати туди дитину — ти впевнений, що всередині немає іншого великого вовка? Монголи — дивні люди: от Ґасмаа — єдиному коханому синочку дозволяє тягати вовка за хвіст і залазити у вовчі печери! Тепер я починаю розуміти, що поширене по всьому Китаю прислів’я «пожалієш синочка — не переможеш вовка», відсотків на вісімдесят походить з монгольського степу. До того ж монголи все-таки правили Китаєм майже століття. Раніше я ніяк не розумів смисл цього прислів’я: невже потрібно було використовувати сина як приманку в обмін на те, щоб здобути вовка? Однак чинити так — немає ніякої рації. Тільки потім я збагнув, що тут ідеться про дозвіл дитині, наражаючись на небезпеку, залазити у вовчі лігва, щоб витягати цуценят, адже в такі глибокі й вузькі ходи зможе пролізти тільки дитина. Якби монгольські жінки так панькали своїх дітей, як ханьські, то їхня нація давно зникла б. Мабуть, тому монгольські чоловіки усі сміливі й сильні. Ян Ке сердито обізвався: — Монгольські вовки, чорт би їх забрав, і справді лихі, а плодовиті — ще більше за китайців, ще й риють такі глибокі нори, щоб сховати свій виводок! Через такий собі заплутаний пологовий будиночок ми з тобою даром півдня витратили… Краще спочатку поїмо щось, я зголоднів. Чень Чжень пішов до коня, відв’язав від сідла парусинову торбинку для книжок і повернувся до входу в печеру. Хуанхуан, побачивши цю землисто-жовтого кольору масну торбинку, миттю замахав хвостом, розкрив пащу і, похекуючи, підбіг до господаря. Він знав, що в цій торбинці Чень Чжень носив їжу, коли ходив на полювання з собаками. Чень Чжень відкрив торбинку, вийняв звідти невеликий, у півдолоні, шматок м’яса і віддав його Хуанхуану, решту залишив для Ерлана, який ще не повернувся, через що Чень Чжень уже трохи хвилювався. Взимку і навесні зарості очерету є «царством вовків», тож якщо вони заманять Ерлана до своєї зграї, йому буде непереливки. Ерлан — «основна сила» в охороні овець, тому якщо нинішній «похід» завершиться невдало, ще, чого доброго, не стане такого визначного «вояки», то всю операцію слід буде вважати суцільним збитком. Хуанхуан їв м’ясо і помахував хвостом. Він — кмітливий собака: завжди, коли зустріне лисицю, зайця або дзерена — відразу виявляє всю свою хоробрість і сміливість, але коли зустріне вовка — діє за обставинами: якщо собак зграя, а вовк — один, він люто кидається вперед в атаку, але якщо такої значної допомоги немає, то він не вихваляється марно й сам на сам з вовком у сутичку не вступає. Щойно він «дезертирував» з-під очеретяних заростей і не побіг допомагати Ерлану саме тому, що побоявся наштовхнутися в очереті на цілу вовчу зграю. Хуанхуан вміє берегти себе, і це — також одна з його здібностей. Чень Чжень дуже любив цього розумного собаку і не звинувачував його в зраді товариша, однак з початком весни йому дедалі більше подобався Ерлан. Його звірина натура ніби стала ще сильнішою і ніби ще більше закрилася для людини. У цьому світі з його жорстокою конкуренцією окрема нація насамперед потребує звіриної сміливості й характеру, оскільки без них жодна мудрість і культура не матимуть на що спертися. А коли нація втрачає свій характер, їй залишається тільки животіти, сподіваючись на родинні зв’язки й будування мурів, визнавати себе покірними підданими й розмножуватися, як кролики й щури. Він підвівся, узяв підзорну трубу й спрямував її на очерет у північно-західному напрямку, сподіваючись з’ясувати, де подівся Ерлан. Однак слідів Ерлана не було видно. Чень Чжень витяг з-за пазухи мішечок з ягнячої шкіри, який йому подарувала Ґасмаа, щоб носити харчі, — він не пропускав усередину вологу й крізь нього не просочувалася олія, тож його можна було носити під одягом, зігріваючи теплом свого тіла. З нього він вийняв млинець, шмат м’яса й трохи соєвого сиру, розділив усе з Яном Ке, і так вони підкріпилися. Ніхто з них не знав, що слід робити далі, тому вони їли й понуро обмірковували ситуацію. Ян Ке, відламавши великий шмат млинця й запхавши його в рот, сказав: — Ці вовки понариють на видному місці печер — і справжніх, і несправжніх, але вовченят при цьому сховають у такому непомітному місці, що людина нізащо не здогадається. Це місце ми з тобою знайшли дуже легко — значить, вовченят тут немає. Якщо вони не задихнулися від диму, тоді ми їх затопимо: можна затягти сюди 8-10 відер води водовозом і залити всередину, тоді вони всі потопляться! Чень Чжень на це іронічно зауважив: — Гори в степу утворені з самого піску й каміння, тож навіть якщо ти й затягнеш сюди водовоз, уся вода відразу піде в пісок. Ян Ке, подумавши трохи, раптом запропонував: — А що, як нам запустити в печеру Хуанхуана, щоб він повиносив вовченят у зубах? У печері ж тепер немає великих вовків! Чень Чжень не втримався від сміху: — Ти що, зовсім глузд утратив, поки в чабанах ходиш? Собаки давно пристали на бік людини і зрадили вовчу натуру. У них такий гострий нюх, що вони відразу вовка почують! Якби собаки могли залазити у вовчі печери й відривати їхні лігва, вони б робили це, поки вовчиці немає «вдома», і тоді вовки в степу вже давно були б винищені людьми й собаками. — Однак ми можемо принаймні спробувати, — не здавався Ян Ке, — для цього ж не потрібно докладати багато зусиль. Сказавши це, він прикликав Хуанхуана до печери, звідки вже майже повністю розсіявся запах пороху, і, вказуючи рукою всередину отвору, прокричав: «Ф’ю-ю-ть! » Хуанхуан моментально зрозумів намір Яна Ке і злякано позадкував. Тоді Ян Ке затис своїми ногами тіло собаки, обома руками схопив його за передні лапи й спробував запхнути в печеру силоміць. Хуанхуан від страху підібгав хвоста й заскавучав, вириваючись з усіх сил і скоса поглядаючи на Ченя із жалісливим виглядом, сподіваючись, що той виручить його з такої халепи. — Ну от, бачиш? — сказав Чень Чжень. — Не варто його далі силувати. Йти в атаку — важко, а відступати — ще важче. Собаки перестали бути вовками саме тому, що колись відступили. Собака, якому постійно доводиться відступати, перетворюється на слабкого, лінивого й тупого собаку. І людина так само. — Шкода, що немає Ерлана. У нього вовча натура сильна, він би поліз у печеру, — сказав Ян Ке, відпускаючи Хуанхуана. — Однак, якби він поліз у печеру, він би обов’язково передушив усіх вовченят, а мені вони потрібні живими. — Так, це — точно. Цей собака тільки побачить вовка, як уже гострить на нього зуби. З’ївши свою порцію м’яса, Хуанхуан побіг трохи прогулятися й обстежити місцевість поряд — він скрізь принюхувався, час від часу піднімав задню лапу й ставив мітки на якісь добре помітні предмети. Так він поступово віддалився, а Ерлан не повернувся, тож Чень Чжень і Ян Ке самі сиділи перед вовчою печерою з дурнуватим виглядом, не знаючи, що робити далі. З печери не долинало жодного звуку. Вовченят у кублі мало би бути сім-вісім, а то й більше десятка, не могли ж вони задихнутися там усі, один-два мали б вижити й вилізти. Минуло ще півгодини, однак вовченята так і не з’явилися, тож хлопцям залишалося тільки гадати: чи вовченята всі подохли від диму, чи їх взагалі не було в цій печері.
Якраз коли вони вже зібрали свої речі, щоб повертатися додому, то почули приглушений гавкіт Хуанхуана, який долинав з-поза північного пагорбка. Було схоже, ніби він помітив там якусь дику тварину. Хлопці відразу ж скочили на коней і помчали туди, однак, навіть діставшись верхівки пагорбка, вони так і не побачили собаки, тільки чутно було його гавкіт. Орієнтуючись на цей гавкіт, вони пришвидшили коней і помчали далі, проте дуже швидко коні почали збиватися з кроку на безладно розкиданому під снігом камінні, тож хлопці вимушені були притримати коней. Перед ними розкинулась горбиста місцевість, уся мов порізана ярами й урвищами, зарослими бур’яном. На снігу виднілися рядки великих і малих слідів, які давали зрозуміти, що тут бували зайці, лисиці, корсаки й вовки, а під снігом земля була всіяна камінням і кам’яними уламками, у розщелинах між якими повиростали очерет, терен та перекотиполе, причому деякі рослини сягали аж половини зросту людини. Сухостій надавав цій місцевості схожості з пустелею або із покинутим цвинтарем, який можна було зустріти по той бік Великого муру на лисих горах. Хлопці їхали надзвичайно обережно, постійно стримуючи коней вуздечкою, однак копита таврин все одно час від часу потрапляли на нерівну чи слизьку місцевість. Оскільки рослинність у цьому місці була непридатна на харч худобі, то корови, вівці й коні тут не бували, тому й хлопці як чабани заїхали сюди вперше. Гавкіт Хуанхуана чувся дедалі ближче, однак його самого все ще не було видно. Чень Чжень сказав: — Тут так багато слідів диких тварин! Може, Хуанхуан упіймав лисицю? Ходімо швидше! — Ну тоді ми хоч не з порожніми руками повернемося з сьогоднішнього полювання. Об’їхавши зарості терену і спустившись на дно яру, вони зробили невеличкий гак і нарешті побачили Хуанхуана. Але тепер злякалися ще більше: настовбурчивши хвоста, він щосили гавкав на вхід до ще більшої й темнішої вовчої печери. У яру було похмуро й страшно, тут скрізь відчувалися вовки, тож коли ще й повіяв холодний вітер, у Ченя аж шкіра на голові заніміла. Він почувався так, ніби припустився помилки й потрапив у засідку до вовків, і тепер величезна кількість вовчих очей стежать за ним з якихось невидимих місць. Від страху він аж спітнів, і волосся на його тілі стало дибки, мов голки в дикобраза. Хлопці спішилися, стриножили коней і, схопивши усе своє знаряддя, поспіхом підбігли до нори. Цей отвір дивився на південь і був виритий на висоті близько метра, а завширшки сягав 60 см. Чень Чжень ще ніколи в житті не бачив такої великої вовчої нори: вона була навіть більшою за підземні ходи часів японської окупації, що їх він бачив у повіті Піншань провінції Хебей, коли в середній школі їх возили туди на роботи в місцевий колгосп. Ця печера підступно ховалась у глибині невеличкої брижі, що йшла по великому яру. Зверху ця невелика заглибина щільно поросла бур’яном, а знизу вхід до неї прикривало гостре високе каміння, тож її можна було помітити тільки зблизька. Хуанхуан, побачивши господарів, неймовірно зрадів, кинувся до Ченя й почав стрибати навколо нього, вочевидь випрошуючи собі якусь нагороду за цю знахідку. Чень Чжень сказав Яну Ке: — У цій печері, напевне, є щось цікаве. Можливо, Хуанхуан навіть щойно бачив вовченят, поглянь, як він випрошує в мене нагороду. — Схоже на це, — відповів Ян. — Ця печера вже більше схожа на вовче лігво — така вона похмура й страшна. — І вовками тут аж тхне! Напевне, вони тут є. Ченю відразу ж спала думка опустити голову й обстежити сліди на рівній приступці перед печерою. Ця приступка утворилась унаслідок накопичення перед входом землі й каміння, викинутих вовками назовні під час риття нори, за нею можна було зробити висновок про величину нори — чим більша така приступка, тим ширше й глибше лігво. Ця приступка була розміром із два письмових столи; її не вкривав сніг, але відбитків вовчих лап виднілося тут багато, також скрізь були розкидані рештки маслаків. Серце Ченя закалатало — це було те, що він дуже хотів побачити! Він наказав собаці злізти з приступки й посадив його поряд «на варту», після чого вони з Яном Ке стали на коліна і, майже притискаючись до землі, почали розслідування. І хоча Хуанхуан устиг затоптати більшу частину попередніх слідів на приступці, вони все таки знайшли чимало переконливих доказів — два-три відбитки лап дорослого вовка і п'ять-шість відбитків лап цуценят. Подушечки маленьких лап залишили на землі дуже вишукані відбитки, схожі на квітки сливи, пелюстки яких умістилися б у стару нікелеву монету, ^[65] і це виглядало дуже кумедно. Причому їхні сліди були дуже чіткими, ніби цуценята щойно гралися на приступці, але, почувши гавкіт незнайомого собаки, злякалися й заховалися назад у печеру. А рівна приступка без снігу дедалі більше здавалася спеціально облаштованим матір’ю-вовчицею «майданчиком для дитячих ігор». Тут же лежали й рештки овечих маслаків з ледь помітними слідами маленьких зубів, і якісь овчини. А поряд з приступкою вони помітили кілька кавалочків свіжих цуценячих екскрементів, вони були завтовшки з паличку для їжі^[66] й сантиметрів зо два в довжину, такі чорні й блискучі, ніби це розкатані в смужку медові пігулки. ^[67] Чень Чжень вигукнув, ляснувши себе по колінах: — Цуценята, яких я шукав, у цій печері! А ми з тобою, два дурні, потрапили на гачок тієї вовчиці! — Так і є! — раптом прозрів Ян Ке, аж злегка ляскаючи по землі від збудження. — Та вовчиця від початку направлялася сюди, однак помітила з пагорбка нас і вирішила тимчасово змінити свій маршрут, завівши нас до тієї порожньої нори. Але виглядало все так правдоподібно! І на собак кидалася так, ніби охороняє своїх цуценяток! Чорт забирай, капосна вовчице! Цього разу твоя взяла! — Коли вона тільки змінила свій маршрут, я теж дещо засумнівався, — згадував Чень Чжень. — Але надалі вона поводилася так природно, що я облишив сумніви. Що не кажи, а вовки вміють підлаштуватися під ситуацію! І якби ти не підкинув їй три петарди, вона б до вечора водила нас із тобою за ніс! Так би й потрапили ми до неї в капкан. — Ще добре, що в нас такі гарні собаки! Без них ми б давно вже програли цю битву й повернулися ні з чим. Однак Чень мав привід для суму: — Тепер нам ще складніше: вовчиця постаралася, щоб ми витратили дарма півдня й три газових балончики на ту печеру, а ця виявилася ще глибшою й складнішою, ніж попередня, ще й розташована глибоко під горою. — Часу небагато, балончиків немає, — підсумував ситуацію Ян Ке, опустивши голову і намагаючись зазирнути глибше в печеру. — Схоже, що цього разу ми нічого не вдіємо. Гадаю, варто спочатку пошукати інші виходи з цієї печери і потім міцно забарикадувати їх усі до завтрашнього дня. Тим часом ми запитаємо поради, що робити далі, в когось із чабанів, а ти розпитаєш Батька Біліґа, адже він завжди знайде найбільше дієвих способів. Однак Чень Чжень був незадоволений такою пропозицією й рішуче сказав: — У мене теж є спосіб, що його можна спробувати. Поглянь, ця нора достатньо велика, майже як партизанські земляні ходи в Піншані. Тож якщо ми залазили в них, то і в цю печеру теж повинні пролізти. До того ж вовчиця зараз зайнята Ерланом, і в печері не повинно бути великих вовків. Прив’яжемо до моєї ноги твій пасок, і ти потихеньку будеш підштовхувати мене вперед у печеру. Хто знає, може, таки знайдемо вовченят? Та навіть якщо й не знайдемо, я все одно хочу на власні очі побачити, як облаштована вовча печера. — Тобі що, жити не хочеться? А раптом усередині все-таки є великий вовк? Я тепер уже й не знаю, чого від них чекати… До того ж ти певний, що це лігво тієї самої вовчиці? А може, іншої? Але давнє бажання Ченя, яке він так довго стримував у собі, нарешті вирвалося на волю і зовсім притлумило його сором’язливість та боязкість. Він сказав крізь зуби: — Навіть монгольські діти не бояться лазити в вовчі лігва, а ми злякаємося? Чи нам не соромно буде? Я не піду звідси, поки не полізу туди! Якщо ти мене підстрахуєш, я візьму ліхтар і лопату, і навіть якщо там буде вовчиця, зможу дати їй відсіч. — Ну, якщо ти справді намірився туди лізти, — сказав Ян Ке, — я полізу першим, адже я більший за тебе і маю більше сил. — Однак тут якраз потрібен хтось худий, тож у мене є перевага! Хід усередині звужується, і ти можеш застрягнути. Тож мій задум навіть не обговорюється: хто товстун — той залишиться назовні. Чень Чжень скинув плащ, а Ян Ке вимушено простягнув йому ліхтар, лопату й торбинку, а потім зв'язав його ноги довгим — приблизно в два чжани^[68] паском від його монгольського плаща, після чого до цього паска ще прив'язав і свій. Перед тим як залазити в печеру, Чень Чжень сказав: — Не полізеш у вовче кубло, не дістанеш цуценят! — Якщо там буде вовк, — попереджав Ян Ке, — ти кричи щосили й щосили смикай ногами за пасок — це буде сигнал. Чень Чжень увімкнув ліхтаря, ліг на землю й поповз уздовж земляного ходу, який ішов під кутом 40° униз і вглиб печери. Усередині стояв міцний вовчий запах, тож Чень Чжень навіть не наважувався дихати на повні груди, щоб не задихнутися. Так він поступово просувався вниз. Стіни печери були доволі рівними, однак на деяких випуклих грудочках землі виднілися пасма сіро-жовтого вовчого хутра. А земля на підлозі була просто всіяна відбитками маленьких лап. Це дуже надихало Ченя, він сподівався, що за кілька метрів дістанеться до цуценят. Він уже повністю заліз у печеру і Ян Ке, потроху розмотуючи пасок, раз по раз голосно запитував, чи не час уже його відпускати. Чень крикнув, що вже можна відпустити, після чого зіперся на лікті й потроху поповз униз. Приблизно за два метри від входу хід почав потроху завертати, і коли він проповз іще трохи, сонячне світло остаточно зникло. Тоді він відсунув умикач ліхтарика до краю, й видимість у печері тепер підтримувалася тільки завдяки його світлу. За поворотом хід несподівано вирівнявся — уже не йшов униз, але також і різко звузився, тож уперед можна було просуватися тільки втягнувши плечі й опустивши голову. Просуваючись уперед, Чень Чжень не забував обстежувати стіни печери — вони тут були більш рівними, ніж на початку, й більш міцними, ніби були викопані лопатою, а не вириті вовчими пазурями. Коли його плече торкалося стіни, з неї майже не сипалася земля; він підняв лопату й постукав древком по стелі — земля теж майже не осипалася. Це заспокоїло Ченя щодо можливого обвалу в печері. Він майже не вірив, що вовки могли тільки своїми пазурами прорити такий глибокий хід у такій твердій горі. Камінчики, які траплялися в стінах, були настільки стертими, що не мали зовсім гострих кутів і скидалися на яйця. Судячи зі ступеня їхнього заокруглення, цій печері було вже років сто, і невідомо, скільки сотень вовків — великих і маленьких — ходили її ходами. Чень Чжень відчував, що вже остаточно потрапив у світ вовків і вовчий дух тиснув на нього. Чим далі він просувався, тим більше його охоплював страх. Просто під носом він побачив декілька відбитків великих вовчих лап, і в нього виникли сумніви, чи зможе він відбитися своєю лопатою від великого вовка, якщо раптом той таки трапиться в печері? У такій вузькій норі вовкові нелегко буде вкусити людину, однак своїми пазурями на довгих передніх лапах тварина цілком може їй зашкодити. Тож чи не розірве вовк його на шматки? Як же він не подумав про вовчі пазурі? При цій думці його знову охопив жах, аж волосся на тілі піднялося. Чень Чжень зупинився, роздумуючи: варто лише посмикати ногами за пасок, і Ян Ке швидко витягне його звідси. Однак коли він подумав, що, можливо, за якихось пару сантиметрів від нього ховається з десяток маленьких вовченят, він не зміг відступити і, стиснувши зуби, так і не смикнув за пасок, а змусив себе повзти вперед. Земляний хід уже так звузився, що ніби сповив його тіло, тож Чень Чжень почувався зараз не мисливцем, а «чорним археологом». Свіжого повітря ставало дедалі менше, а вовчий дух натомість посилювався. Чень навіть боявся, що просто задихнеться в цій норі, оскільки чув, що археологи часто знаходили в таких ходах мертвих злодіїв. Нарешті перед ним виникла якась перегородка, що звужувала хід. За нею був тунель такого розміру, що по ньому могла проповзти доросла вовчиця, однак ніяк не доросла людина. Очевидно, що таку заваду вовчиця влаштувала навмисне для свого єдиного в степу ворога. Однак Чень Чжень подумав і про те, що, наривши тут купу землі для цієї перегородки, вовчиця також підготувалася швидко закупорити прохід, якби в печеру напустили раптом диму чи води. Перегородка дійсно виявилася запобіжним заходом, який затримав Ченя, однак той не хотів здаватися і спробував проритися крізь неї за допомогою лопати. Однак вовчиця не випадково зробила перегородку саме в цьому місці печери: тут з усіх боків було велике каміння з глибокими розщелинами, що виглядало дуже міцним і небезпечним. Ченю ж було навіть важко дихати і зовсім не лишилося сил ритися далі, та навіть якби вони й були, він би не наважився, оскільки боявся влаштувати обвал і потрапити в такому разі в пастку до вовків та стати їхньою здобиччю. Чень Чжень зробив великий ковток просякнутого вовчим духом повітря — зрештою, в ньому ще лишалося декілька загублених атомів кисню. Чень засумував, оскільки зрозумів, що не зможе впіймати зараз цуценя. Однак він не міг так зразу відступити, тому вирішив оглянути, як облаштовано перегородку з того боку: а раптом він зможе хоч одним оком побачити цуценят? Тоді Чень Чжень зібрав усі рештки сил і спрямував їх на цю останню надію. Він просунув за перегородку голову й праву руку, потім витягнув руку й посвітив ліхтариком. Те, що він побачив, остаточно зруйнувало всі його надії: по той бік перегородки був хід, який вів кудись угору, однак звідси не можна було побачити куди, напевне, до більш сухого й комфортного місця, більш придатного для народження цуценят, де можна убезпечитися від води, яку затяті вороги можуть налити в печеру. І хоча Чень Чжень був готовий до складної й хитрої конструкції вовчих печер, його все одно вразила ефективність їх «запобіжного обладнання», яку він випробував на собі. Чень Чжень схилив голову набік, максимально напружуючи слух, однак з печери не долинало жодного звуку: можливо, цуценята поснули, а можливо, їм від народження були властиві якісь особливі здібності до самозбереження, тож, почувши в печері якісь незнайомі звуки, вони сиділи тихо й не ворушилися. І якби він міг нормально дихати, то перш, ніж залишити печеру, він би заспівав їм відому пісеньку: «Вовченята-цуценята, відчиняйте дверенята…» Однак, на жаль, «ханьський герой» був нездатний захопити собі цуценят «монгольської вовчиці». Зрештою, Чень уже не міг дихати, в нього запаморочилося в голові й замиготіло в очах, тож з останніх сил він смикнув ногою за пасок, і Ян Ке поспіхом, аж подвоївши сили від радості, витягнув його з нори, мов змагався у перетягуванні канату. Увесь притрушений землею й замурзаний, Чень Чжень спочатку тільки судомно хапав повітря ротом, сидячи перед входом, а потім вимовив до Яна Ке: — Марна трата сил, ніби якась зачарована печера — кінця в ній не видно. Ян Ке розчаровано накинув на Ченя шкіряний плащ. Трохи перепочивши, хлопці знову обстежили навколишню територію діаметром 100–200 метрів, однак помітили ще тільки один вихід з вовчої печери, потім вони підібрали каміння побільше — щоб вовк не міг їх зрушити — й забарикадували ними обидва входи. Ще й ретельно заліпили землею всі щілини. А перед тим, як іти, Чень Чжень, виміщуючи свою злість і вже зовсім не криючись, устромив лопату просто в розщелину головного входу до печери, повідомляючи вовчицю: завтра ми приведемо сюди іще більше людей і вдамося до більш жорстокого способу. Уже сутеніло, але Ерлан так і не повернувся. Знаючи підступність вовчиць, хлопці хвилювалися за нього, адже самої сміливості й лютості Ерлана, напевне, все ж замало, щоб протистояти їм. Чень Чжень і Ян Ке з Хуанхуаном вимушені були повертатися додому. Коли вони під’їжджали до табору, зовсім стемніло, але Чень Чжень, доручивши Яну Ке повертатися додому з інструментом і собакою та відзвітувати Ґао Цзяньчжуну, що з ними все гаразд, сам швидко розвернув коня й помчав до великої юрти Старого Біліґа. 10

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒