Annotation 8 страница

У часи імператора династії Східна Хань Мін-ді, племена Білих вовків та Паньму, що мешкали на захід від повіту Веньшань, нараховували близько 1 млн 300 тис. дворів, у них проживало більше 3 млн населення, які самі побажали бути підлеглими імператора. Вони склали пісню в трьох частинах, яку піднесли ханському імператорові. Вона називалася «Пісня про білого вовка». У ній докладно розповідалось про «Князя Білого Вовка… який хотів стати людиною і повернутись на шлях істини». Чжан Чжуаньсі. «Програма з історії Давнього Китаю». Том І
Чень Чжень ще не встиг спішитися, як відчув густий запах сирого м’яса, однак не баранини. Це видалося йому дуже дивним, тож він швидше зіскочив з коня й побіг до юрти. Аж Біліґ поспішив стримати його окриком: — Тихіше, тихіше! Похопившись, Чень Чжень помітив, що килими на підлозі з трьох боків юрти — на півночі, сході й заході — скатали, натомість розстелили там широкий шмат повсті, а зверху нього — шкуру лошати, на якій розставили сім-вісім сталевих вовчих капканів. На центральній печі в юрті стояв великий казан, з якого виривався пар і йшов той самий неприємний м’ясний запах, а всередині клекотав якийсь чорний і жирний бульйон. Ґасмаа, обличчя якої було вкрите попелом і струмками поту, сиділа навпочіпках біля печі й підкидала у вогонь кізяк, щоб краще горіло. Її п’ятирічна донька Цецеґе гралась зробленими з овечих кісток фішками, яких мала шість-сім штук. Бат сидів осібно й витирав вовчі капкани, він поки що вдома заліковував рани, бо на його обличчі ще не скрізь наросла шкіра. Біліґ з дружиною також натирали капкани. Чень Чжень так і не зрозумів, що ж це таке вариться в казані. Старий звільнив трохи місця поруч і запропонував Ченю сісти. Чень Чжень, надумавши покепкувати зі Старого, запитав: — Що це ви таке варите? Чи не вовчого капкана надумали скуштувати? Міцні ж у вас зуби! Старий, примружившись, відповів: — Ти наполовину вгадав — я дійсно варю вовчий капкан. Однак мої зуби вже нікуди не годяться, а от у капкана вони міцні. Подивись ось хоч і цей… Бачиш, у нього повен рот сталевих зубів? — Навіщо це вам потрібно? — здивовано запитав Чень Чжень. — Щоб упіймати вовка! — Біліґ, указуючи на казан, сказав: — Ось я тебе перевірю: ти можеш визначити за запахом, що це за м’ясо? Чень Чжень похитав головою. Тоді Старий, показуючи на миску м’яса поряд із піччю, сказав: — Це — конятина. Я приніс її тоді з болота. Спочатку зваримо з конятини суп, а потім у ньому зваримо капкан, і знаєш навіщо? Щоб виварити з капкана запах металу. Чень Чжень відразу зметикував і зацікавився: — Ну, цього разу вовк точно потрапить у капкан. Все-таки вовкам не перемогти людей! — Якщо так вважатимеш, то вовків не переможеш. У вовка нюх набагато гостріший, ніж у собаки, тож якщо десь залишиться хоч краплинка запаху іржі чи людини, усі твої старання зійдуть нанівець. Одного разу я начистив капкан так, що й трохи запаху іржі чи людини не лишилося, але вовк все одно не впіймався. Я довго думав чому і згадав — я ж тоді, встановивши капкан, плюнув з необережності! Якби я тоді підібрав свій плювок разом зі снігом і викинув би десь подалі, то все було б гаразд, але я тільки утоптав його в землю і прикрив снігом, вирішивши, що обійдеться, аж вовк його все-таки відчув. — Оце так нюх! — здивовано сказав Чень Чжень. — Вовки мають розум, і їм допомагають духи, тому їх важко здолати… Поки Чень Чжень, ухопившись за улюблену тему про духів, почав розпитувати далі, Старий підвівся й попрямував до казана, щоб виловити звідти вже «готовий» капкан. Вовчі пастки робилися великими й важкими, тож за один раз у котлі можна було «зварити» тільки один капкан. Чень Чжень узявся допомогти Старому виловлювати капкан дерев’яною палицею, і коли його дістали, то поклали зверху на сильно промаслену ряднинку, після чого в казан укинули наступний капкан. Старий сказав: — Учора ми всією родиною чистили капкани, а я вже їх один раз проварив. Сьогодні вони вже варяться вдруге. Однак і цього недостатньо: згодом доведеться їх ще опустити на мотузці з кінської гриви в перетоплений лій із конячих кишок та двічі протерти, аж тоді можна буде вважати роботу завершеною. А ставити капкан необхідно в рукавицях, ще й слід присипати його кінським кізяком, оскільки з вовками, як на війні — якоюсь дрібничкою знехтуєш, і вже нічого не вийде. Потрібно бути ще ретельнішим за жінок, навіть за Ґасмаа… — і Старий розсміявся. Ґасмаа, дивлячись на Ченя, вказала на полицю з піалами: — Я знаю, що тобі хочеться мого чаю з молоком, однак у мене зараз руки брудні, тож зроби собі сам. Чень Чжень не любив рис, натомість йому дуже подобався молочний доуфу, приготовлений Ґасмаа, тож він підхопив собі аж чотири-п’ять шматочків цього «молозива», вкинув у миску і додав із чайника теплої води, наколотивши собі, таким чином, цілу миску «молочного чаю». Ґасмаа сказала: — Спочатку батько збирався йти ставити капкани з Батом, однак у Бата ще не зажило обличчя й він ще не наважується виходити на вулицю, тож батько вирішив узяти тебе — свого «китайського» сина. Чень Чжень розсміявся: — Батько ніколи не забуває про мене, якщо справа стосується вовків. Правда ж, батьку? Старий, дивлячись на Ченя, сказав: — Синку, я бачу, що вовки тебе захопили. Я вже старий, тож передаю тобі частину своїх умінь. Варто тільки бути уважним, і тоді можна воювати з вовками. Однак ти мусиш запам’ятати слова старого батька: вовків послав Тенґер, щоб вони охороняли степ; якщо зникнуть вовки, то й степ не вціліє. Якщо не буде вовків, то душі монголів уже не зможуть піднятися на Небо. Чень Чжень запитав: — Батьку, якщо вовки — це охоронці степу, чому ж ви їх збираєтеся вбивати? Я чув, що й на зборах Комітету ви дали свою згоду на велике побоїще. — Коли вовків забагато, вони робляться з духів перевертнями, а коли людина знищує перевертнів — це добре. Якщо ці перевертні переб’ють усю худобу в степу, тоді люди тут не виживуть, а значить, і степ не вціліє. Нас, монголів, Тенґер також послав охороняти степ, тож якщо не буде степу — не буде й монголів, і навпаки — не буде монголів, не буде й степу. Чень Чжень був уражений і відразу ж запитав: — Ви говорите, що і вовки, і монголи є охоронцями степу? Погляд Старого раптом зробився настороженим і відчуженим. Пильно дивлячись на Ченя, він сказав: — Так. Однак ви… ви, ханьці, цього не зрозумієте. Чень Чжень розхвилювався й поспішив запевнити: — Батьку, ви ж знаєте, що я завжди заперечував великоханьський шовінізм і ніколи не схвалював того, щоб хлібороби з-поза того боку застав^[57] приходили в степ піднімати цілину й обробляти її. Обличчя Старого поступово розгладилося, і він, витираючи капкан мотузкою з конячої гриви, сказав: — Монголів так мало… Їм важко втримати такий великий степ. А якщо не вбивати вовків, монголів стане ще менше; проте, якщо надміру їх убивати — тоді монголів і зовсім не залишиться… У словах Старого містилося щось таке, що не відразу й легко можна було зрозуміти, тому Чень Чжень проковтнув свої подальші недолугі запитання. Коли капкани були готові, Старий сказав до нього: — Якщо вже йдеш зі мною ставити капкани, то дивись уважно, як я це робитиму. Старий надягнув парусинові рукавиці й ще одну пару таких самих передав Ченю Чженю. Потім підвівся, узяв капкан і поніс його до легкого візочка із залізними колесами, що стояв надворі біля юрти. На візочку була підмощена просотана кінським лоєм повсть. Чень Чжень і Баяр також узялися виносити капкани. Коли ці залізяки опинялися надворі, кінський лій, яким вони були змащені, відразу ж застигав на морозі тоненьким шаром сала, крізь який і цяточка заліза не просвічувала. Коли всі капкани були складені на візочку, Старий ще підібрав з-під юрти лантушок із сухим кінським кізяком і також поклав його на возика. Коли все було належним чином готове, вони втрьох сіли на коней і рушили. Ґасмаа пробігла за ними кілька кроків, голосно попереджаючи Ченя: — Чень-чень (Чень Чжень), будь дуже обережним, коли ставитимеш капкан, він може спрацювати й відтяти тобі п’ясть, — однак, більше це було схоже на те, що вона попереджає свого сина Баяра. У Бара та інших собак, коли вони побачили вовчі капкани, зринула жага до мисливства, тож вони також наладналися бігти за вершниками, однак Бат швидко вхопив Бара за загривок, а Ґасмаа, нахилившись, схопила «в обійми» ще одного з великих собак. Біліґ на них також прикрикнув, щоб вони поверталися, і, взявши за повід коня, запряженого у візок, дав команду рухатися в напрямку болота. Троє вершників і четверо коней підтюпцем попрямували туди. Хмари пливли так низько, що аж тиснули на верхівки гір, у повітрі кружляла легенька пелена снігу, утворена лапатими сніжинками. Старий підставив снігові своє обличчя і невдовзі на ньому заблищали краплини води. Потім він зняв рукавицю й підставив снігові долоню, а коли в неї нападало трохи снігу, вмився ним і сказав: — Останнім часом я був такий заклопотаний, що й вмиватися було ніколи, а снігом змити обличчя приємно. Воно в мене аж пропахло димом, поки я сидів біля печі, тож потрібно тепер змити цей дим, аби він не завадив роботі. Чень Чжень також умився снігом, наслідуючи Старого. Він понюхав свій рукав, зшитий у вигляді підкови, — відчувався тільки слабкий запах горілого овечого кізяка. Однак цей запах чи не зіпсує теж усі запобіжні заходи кількох людей? Чень Чжень запитав: — А як же бути із запахом диму від тіла? — Про це не варто хвилюватися — він розвіється по дорозі. Однак запам’ятай — коли прибудемо на місце, дивись, щоб плащ чи шкіряні штани не торкнулися замороженого кінського м’яса, тоді все буде гаразд. — З вовками боротися вже немає сил. Учора вовки й собаки на всю ніч здійняли ґвалт. Просто жах! Так і не дали поспати! — У степу, звісно ж, не так, як у вас, по той бік застави, — там ханьці ночами можуть спати спокійно. А степ — це завжди поле бою, і монголи на ньому — вічні солдати. Це Небо призначило їм таку долю. Людина, яка хоче спокійно спати — поганий воїн. Ти повинен навчитися засинати відразу, як тільки ляжеш, а розплющувати очі відразу, як тільки гавкне собака. Коли вовк спить, обидва його вуха настовбурчені, і щойно виникне найменший рух, він підхоплюється й біжить. І якщо ти не вмітимеш робити так само, тобі ніколи не здолати вовка. Ось я — старий вовк, — тут Старий задоволено загиготів, — умію їсти, вмію битися, вмію спати, це — як люльку викурити, а ще вмію дрімати. Орхонські вовки люто мене ненавидять. Гадаю, коли я помру, вони згризуть мене так, що й маслачків не залишиться. Але й до Тенґера я піднімуся швидше за всіх, ха-ха-ха… Чень Чжень, позіхнувши, сказав: — Поміж наших молодих інтелігентів стає дедалі більше таких, хто хворіє на нервові розлади. Ось недавно одну дівчину через це повернули назад до Пекіна. Якщо так і далі піде, то незабаром більшість із нас вовки виженуть назад, за застави. Однак коли я помру, то не хочу своїм тілом годувати вовків, хочу, щоб тіло спалили. Старий, не припиняючи сміятися, зауважив: — Ви, ханьці, великі розтринькувачі, і від вас багато клопоту. Людина померла, а їй ще труну облаштовувати — тільки даром деревину тринькати, з якої можна було б стільки возів зробити! — Однак коли я помру, мені не потрібна буде труна, попіл можна розвіяти, — сказав Чень Чжень. Старий, все ще сміючись, зауважив: — Проте, щоб тебе спалити, теж потрібна деревина! От я й кажу, що ви — тільки розтринькуєте, а ми — монголи — переходимо в інший світ економно — коли людина вмирає, її кладуть на візок і везуть на схід, а де вона впаде з візка на нерівній дорозі, там і чекатиме вовків, які з’їдять тіло. — Однак, батьку, чи не тому ви так чините, що в степу дерев обмаль? А не тільки тому, щоб вовки віднесли ваші душі до Тенґера? — підсміювався й собі Чень Чжень. Старий відповів: — Не тільки тому, щоб зекономити деревину, а, головне, тому, щоб з’їдене м’ясо стало новим м’ясом. З’їдене м’ясо стало новим м’ясом? Чень Чжень уперше чув, щоб так казали. В одну мить усе з’ясувалося. Він відразу запитав: — Що означає: з’їдене м’ясо стало новим м’ясом? — Степовики усе життя харчуються м’ясом і гублять для цього багато життів, тож мають гріх перед степом. Тому справедливо, щоб після смерті вони віддали своє тіло степові, тоді їхній душі не буде гірко і вона підніметься до Тенґера. Чень Чжень засміявся: — Це таки дійсно справедливо. Якщо згодом вовки не проженуть мене назад у Пекін, може, й моє тіло піде їм на харч. Зграї вовків з'їсти тіло людини — на один зуб, тож у пащах вовків воно зникне навіть швидше, ніж у вогні. Старий зрадів, однак майже відразу на його обличчі з'явився вираз сумніву: — Раніше в Орхонському степу ханьців можна було на пальцях порахувати, на всьому пасовищі було сто тридцять — сто сорок юрт, у них мешкали сімсот — вісімсот людей — і всі монголи. Але з початком «культурної революції» вас — молодих інтелігентів — прибуло більше ста, а ще понаїхали старі вояки, водії, вантажники, будівельники… Вони всі ненавидять вовків, усім їм потрібне вовче хутро, тож незабаром вовки зникнуть у пострілах їхніх рушниць і тобі нікого буде годувати своїм тілом. Однак Чень Чжень теж зрадів, знайшовши вихід із ситуації: — Батьку, не хвилюйтеся, ще невідомо, може, розпочнеться наступна світова війна і на нас скинуть атомну бомбу, тоді люди й вовки помруть разом і нікому нікого не доведеться годувати. — Атомна… атомна бомба — що це за штука? Ченю Чженю довелося докласти титанових зусиль, щоб жестами й словами роз'яснити Старому, що таке атомна бомба, однак той так і не зрозумів… Коли вони під'їжджали до найбільш північного куточка загибелі кількох коней, Старий Біліґ зупинив свого коня і наказав Баяру підвести ближче корінника й чекати на цьому місці. Потім узяв два капкани, залізне кайло, лантушок із сухим кінським кізяком та інше знаряддя і вони разом із Ченем попрямували ближче до загиблих коней. Старий їхав на своєму коні дуже обережно, весь час зупиняючись і роззираючись довкола. Декілька трупів були очевидно порушені — крізь тоненький шар снігу, що вкривав їх, можна було розгледіти місця, де вовки погризли, а поряд із трупами виднілися непоодинокі відбитки вовчих лап. Чень Чжень, не втримавшись, спитав — невже вовки ще сюди приходили? Старий не відповів, тільки продовжував розглядатися далі. І тільки оглянувши кількох коней, сказав: — Великих зграй тут ще не було, Улзій мов у воду дивився — вони ще на півночі від шосейної дороги. Ця зграя дійсно дуже терпляча. — Батьку, що означають ці відбитки? — запитав Чень Чжень, вказуючи на сніг. Старий сказав, що більшість відбитків належать лисицям, однак є й відбитки вовчиць, які вимушені були діяти самотужки, щоб уберегти своїх цуценят. Подумавши, Старий додав: — Спочатку я хотів упіймати ватажка зграї або великого вовка, однак тепер це буде важко зробити, оскільки з’явилися ці капосні лисиці. — Тобто ми дарма старалися? — Ні. Адже наше основне завдання — спантеличити вовчу зграю, щоб вони подумали, що люди переймаються капканами, тож не влаштовуватимуть ловів, і змінили свою тактику та прийшли б поїсти конятини. Однак як тільки зграя прийде — тут ми її й оточимо. — Батьку, а є такий спосіб, щоб упіймати в капкан великого вовка? — Є, чому ж йому не бути? — сказав Старий. — Ось ми розставимо всі наші капкани — тільки слід їх належно закріпити — і обов’язково впіймаємо вовка, а не лисицю. Старий спішився й двічі обійшов майданчик, потім визначив місце для першого капкана поряд з трупом одного з коней. Чень Чжень швидко зіскочив з коня й почав відкидати та розчищати там сніг. Старий присів і почав рити маленьким кайлом у неглибоко промерзлому ґрунті яму у вигляді кола діаметром 40 см і завглибшки 15 см, в середині якої зробив іще одну маленьку ямку. Після цього він одягнув просякнуті кінським лоєм рукавиці, узяв сталевий капкан і поставив його в середину круглої ями, потім щільно стиснув, наступивши обома ногами на пластинчаті пружини по обидва боки капкана, схожі на величезні лещата, і з силою розвів зубасті дуги приладу, щільно притиснувши кожну з них до землі, підготувавши великий круглий «рот», який повинен був укусити вовка. Потім обережно підвісив полотняну підстилку, натягнуту, мов п’яльця, посередині між маленькою ямкою та сталевим капканом, і закріпив пащу капкана двома невеликими металевими прутиками з обох боків його рами, які встромив у петельки, спеціально зроблені в підстилці. Чень Чжень із завмиранням серця спостерігав, як Старий завершує всі ці небезпечні й кропіткі дії, адже найменша неприємність могла призвести до того, що капкан спрацює й зламає Старому руку. Нарешті Старий підвівся і, обливаючись потом, сів прямо на сніг перевести подих, при цьому він обережно витирав рукавом піт і піклувався, щоб його краплина, бува, не впала на труп коня. Старий уперше брав Ченя Чженя із собою розставляти пастки, але той з першого разу зрозумів, як ними ловити вовків: коли вовк своєю лапою наступить на підвішену підстилку, вона піде вниз, а маленькі залізні дротики вислизнуть з її петельок, тоді пласкі сталеві пружини, мов сталеві щелепи, з розмаху, з силою в кілька сот кілограмів, защіпнуться на вовчій лапі, що ступила на підстилку, роздроблять тварині кістку й міцно встромлять свої залізні зуби в м’язи. Не дивно, що вовки так бояться цих залізних пасток — ці штуковини таки дієві! Якби вовки не боялися скреготу металевих щелеп, Чень Чжень би втратив життя ще під час першої зустрічі з ними. Залишилося тільки все прикрити й замаскувати, однак у цій процедурі також не можна було схибити ні на волосинку. Біліґ, трохи відновивши сили, сказав: — Цю пастку не можна прикривати снігом, адже він своєю вагою завчасно притисне підстилку або підтане на сонці й затече всередину пастки, так що дуги примерзнуть і не защепляться. Принеси-но мені кінського кізяка! Узявши полотняну торбинку, Старий дістав з неї жменю кізяків і почав розминати їх та розсипати над підстилкою — сухий і легкий порошок помалу заповнив сталеву пащу капкана, підстилка ж при цьому спокійно висіла в повітрі, й можна було не боятися, що капкан обмерзне. Після цього Старий узяв залізний ланцюг, прироблений на капкані, й зачепив його гачком за хребет мертвого коня, сказавши, що на цей раз його можна присипати снігом, тож Чень Чжень, за його вказівками, накопав снігу й присипав сталеві пружини та ланцюг, а потім ще злегка притрусив сніжком кізяки, замівши насамкінець драною овечою шкурою сніг так, щоб края ями зрівнялися з навколишньою поверхнею й не було видно рубців. Маленький сніжок продовжував падати, тож за короткий час усі сліди їхньої діяльності були присипані. Чень Чжень запитав: — А чому цим капканом можна впіймати тільки вовка, а не лисицю? — Тому що я трохи глибше встромив залізні дротики-защіпки. Лисиця легша, вона їх не зрушить, а вовк — здоровий, тільки наступить — і попадеться. Старий озирнувся й почав міряти кроками дистанцію, а зробивши десь два кроки вбік, обрав місце для наступного капкана, сказавши до Ченя Чженя: — Цей капкан будеш ставити ти, а я подивлюся, як у тебе вийде. — А чому між капканами така близька відстань? — запитав Чень Чжень. — Ти ще не знаєш, що деякі вовки можуть бути дуже лютими до себе й можуть відгризти собі лапу, яка попадеться в капкан, а потім утекти, кульгаючи на трьох ногах. Однак якщо я поставлю два капкани поряд, потрапивши в один із них, вовк почне від болю крутитися на місці тягаючи за собою капкан, поки стане ланцюга, і якось та наступить задньою лапою на другий капкан, адже ланцюга якраз на таку відстань і вистачить. Якщо ж і задня, й передня лапи вовка потраплять у капкан, то навіть якщо він їх відгризе обидві, на двох ногах уже однак не побіжить. Ченю аж подих перехопило від таких тонкощів, і волосся стало дибки. Жорстокість у війні між людьми й вовками в степу дійсно не має меж! Як вовки, так і люди брутальністю атакують брутальність, жорстокістю відповідають на жорстокість, підступністю підривають підступність. Однак, якщо так злобою розплачуватися один з одним, то не дивно, що працює правило «з ким поведешся, від того й наберешся» — а хто з вовками поведеться, той неуникно й сам стане звіром із кам’яним серцем і без крихти людських почуттів. Хоча Чень Чжень до самих кісток ненавидів вовчу жорстокість, однак коли настав момент йому власноруч ставити на вовка хитру й жорстоку пастку, його руки мимоволі тремтіли. Ця пастка була аж занадто підступною. Вона розташовувалась у надзвичайно привабливому місці — перед трупом справного коня, де є тільки запах кінського м’яса, кінського лою й кінських кізяків, і немає ані духу людини чи іржі. Чень Чжень вірив, що й найхитріший вовк тут попадеться, і капкан переломить йому лапу й роздробить кістку, а потім люди здеруть з нього шкіру, а оббіловану тушу викинуть у степ. Однак це — лише маленька пастка, встановлена в середині великої, а в цю велику потрапить не один вовк. Йому знову згадалися китайські армії, що їх, починаючи з епохи Чжоу, заманювали глибоко в цей степ, і вони тут гинули до останнього солдата, потрапивши в ретельно сплановану й без жодного рубця замасковану пастку. Давні вершники степу дійсно змітали передові на той час держави зовсім не дикою силою. І степові народи справді є охоронцями степу — вони, використовуючи військовий талант і мудрість вовків, щільно огородили степ, зупинивши сокири й вогонь, плуги й сапи, що наступали за ханьськими солдатами. Старий не помилився: руки Ченя все одно час від часу тремтіли. Тоді Біліґ почав підсміюватися: — А що, розкис? Не забувай, степ — це поле бою, а людина, яка не бачила крові, не буде гарним солдатом. Коли вовки підступно вбили цілий великий табун коней, тобі було шкода? А якщо людина не вдасться до підступності, вона зможе перемогти вовків? Чень Чжень заспокоївся, опанував себе, і хоча його мучило сумління, він твердою рукою замітав сніг і рив яму. Коли настав час ставити капкан, його руки знову затремтіли, однак цього разу через страх, що з необережності в капкан може потрапити його рука — зрештою, він же вперше ставив капкан на вовка. Старий, даючи вказівки, що і як робити, тримав кінець товстого аркана всередині розкритої пащі капкана, щоб якщо той помилково спрацює, він спочатку защемив аркан, а не руку Ченя Чженя. Той відчув це тепле піклування Старого навколо себе, і його руки припинили тремтіти, тож хоча він уперше ставив капкан, йому все вдалося з першого разу. Витираючи зі свого чола піт, він помітив, що на обличчі Старого його виступило набагато більше. Старий, зітхнувши з полегшенням, сказав: — Синку, третій капкан ти вже став самостійно, я бачу, в тебе виходить, а я подивлюся. Чень Чжень кивнув головою. Він пішов за Старим до возика і вони взяли ще два капкани, потім знову нагледіли чотири кінських трупи, між якими обрали місце для встановлення капканів, і обережно їх облаштували. Чотири капкани вони поділили між собою по два, і Старий наказав Баяру допомогти Ченю їх поставити. Наближалося до сутінок. Старий Біліґ ретельно перевірив капкани, встановлені Ченем Чженем і, сміючись, сказав: — Їх і справді зовсім непомітно! Якби я був старим вовком, я б обов’язково тобі попався, — однак потім, уважно дивлячись на Ченя, спитав: — Час уже пізній, що нам тепер слід робити? — Напевне, слід замести наші сліди й перерахувати принесений інструмент, щоб ми нічого не забули? — сказав, подумавши, той. — Ти робиш успіхи, — задоволено зауважив Старий. Вони втрьох почали повільно замітати й оглядати все місце подій, починаючи від його найбільш північного місця, аж поки не дійшли до возика. Чень Чжень, збираючи реманент, спитав: — Батьку, а скільки вовків може потрапити в усі ці капкани? — На полюванні ніколи не рахуй заздалегідь, бо тільки почнеш рахувати, то нічого й не вполюєш. Люди виконують підготовчу роботу, а що з неї вийде — це вирішує Тенґер. Троє людей сіли на коней і, ведучи за собою запряженого у віз коня, поїхали додому. Чень Чжень запитав: — А ми вже завтра вранці прийдемо забирати вовків? — У жодному разі не потрібно поки що приходити сюди, незалежно від того, чи впіймаються вовки в капкан, чи ні. Навіть якщо впіймаються, спочатку потрібно, щоб зграя на це подивилась. Коли вони побачать, що ніхто не приходить забирати вовків, їх охоплять сумніви і вони почнуть ходити навколо мертвих коней, міркуючи над тим, що це таке. Завдання ж Комітету полягало не в тому, щоб упіймати кількох вовків, а в тому, щоб заманити цілу зграю. Якщо ж вовки не впіймаються відразу, ми повинні будемо чекати. Тож тобі не потрібно завтра приходити, я сам прийду подивитися здаля. Вони поверталися додому з легким серцем. Чень Чжень згадав про вовченят у лігвах і вирішив розпитати в Старого про тонкощі руйнування вовчих лігв. Витягання вовченят із лігв — це небезпечне й складне мисливське завдання в степу, що потребує особливих навичок. Однак, з іншого боку, для мешканців степу це також спосіб стримати непомірне поширення вовчих зграй. В одному лігві може бути сім-вісім, а то й більше десяти цуценят, а оскільки в Орхонському степу їжі для вовків багато, то коефіцієнт виживання вовченят дуже високий. Якщо навесні знищити одне лігво цуценят, вважайте, що знищили одну зграю вовків. Однак і зграя, щоб уберегти своїх нащадків, вдається до найвищої вовчої мудрості й найлютіших здібностей охоронця. Чень Чжень чув чимало історій про ризик і вдачу в походах на вовчі лігва, тож давно вже психологічно підготувався. За дві весни серед більше ніж ста молодих інтелігентів на пасовищі ще ніхто не наважувався самотужки витягати з лігв вовченят. Чень Чжень також і не думав іти на таку справу сам, однак він хотів знайти можливість піти у декілька вилазок із Біліґом і повчитися в Старого того, як це робиться. Однак після випадку з кіньми Старому було не до вовченят, тож Ченю залишалося тільки просити Старого словесно передати досвід. — Батьку, нещодавно, коли я пас овець, одна вовчиця прямо на моїх очах ухопила ягня і живцем потягла його десь на північний схід до гір Хар чулуут. Гадаю, там має бути її лігво з вовченятами. Хочу завтра зранку піти пошукати. Спочатку я вважав, що ви зможете піти зі мною… — Завтра я точно не зможу — справа з капканами дуже важлива, і Комітет пасовища чекає від мене новин. — Старий обернувся і ще спитав: — Кажеш, вона побігла до гір Хар чулуут? — Так, — підтвердив Чень Чжень. Старий пригладив свою бороду й спитав: — А ти тоді сів на коня й простежив за нею? — Ні. Вона бігла дуже швидко, і я б не встиг. — Тоді добре. Інакше вона б обов’язково тебе заплутала. Коли за ними хтось стежить, вони не йдуть зразу до лігва. — Ця вовчиця — справжня хитрунка! — сказав, подумавши, Старий. — Минулоріч на початку весни люди з нашої бригади якраз розорили там три лігва, тож цього року ніхто туди й не пішов, бо думали, що жодна вовчиця не наважиться привести там вовченят, аж ця таки знайшлася! Обов’язково піди завтра перевір, тільки візьми ще з собою людей і собак побільше, і звернися до когось із досвідчених і сміливих чабанів, удвох не йдіть у жодному разі — дуже небезпечно. — А що в цій справі найскладніше? — спитав Чень Чжень. — Розорити вовче лігво дуже клопітно, але знайти його — ще складніше. Однак я розкажу тобі один спосіб, як це зробити. Тобі слід буде прокинутися завтра ще удосвіта і збігати до підніжжя гір Хар чулуут, там піднімешся на пагорбок якнайвище і заляжеш на його верхівці. Перед самим світанком будеш уважно дивитись у бінокль — у цей час вовчиця повертатиметься в своє лігво після нічного полювання, щоб погодувати молоком цуценят. Дивись уважно, до якого місця побіжить вовчиця — там у неї й лігво. Потім прийдете на те місце й будете ретельно шукати, обійдете його по колу з собаками, тоді, напевне, знайдете. Однак витягати цуценят також складно, особливо якщо вовчиця — в лігві. Вам слід бути дуже обережними! — Погляд Старого раптом потьмянів, і він сказав: — Якби та зграя не занапастила табун, я б ніколи не дозволив вам іти розоряти лігва, тому що душити вовченят — це найбільш ненависна справа для старих кочовиків Орхонського степу… Чень Чжень не наважився розпитувати далі. Старий і так дувся від образи на цьогорічний «великомасштабний захід» зі знищення цуценят, тому Чень Чжень побоявся, що в разі подальших розпитів він заборонить йому туди йти. Однак розорити вовче лігво — то ціле мистецтво, і він ішов на цей крок головним чином для того, щоб узяти собі цуценя й вигодувати його, а для цього потрібно було поспішити, оскільки незабаром цуценята вже розплющать очі й вовчиця почне відлучати їх від молока, тоді вже їх навряд чи можна буде приручити. Забирати цуценя зі світу вовків і переносити його в людське оточення потрібно ще тоді, коли воно не роздивилося як слід цього світу й не розібрало, хто свої, а хто вороги. Чень Чжень боявся, що найбільш дику істоту в світі тварин — вовченя — буде виховати ще складніше, ніж горобця. А якими впертими бувають горобці, Чень Чжень знав іще з дитинства — він багато разів ловив їх і намагався приручити, але горобець у клітці просто заплющував очі, нічого не їв і не пив, аж поки не вмирав. А вовченя ж не так легко впіймати, як горобця: якщо після всіх ризиків і зусиль, докладених на його пошуки, воно на другий день помре — буде дуже шкода. Чень Чжень надумав ще розпитати Бата, адже той був найбільш відомим на пасовищі мисливцем на вовків, до того ж і сам щойно зазнав від вовчої зграї збитків, тож тримає на них лють і залюбки порадить Ченю, як краще розорити їхні лігва.
Коли вони повернулися до юрти Старого, вже сутеніло. Усередині вся юрта була яскраво освітлена трьома ліхтарями, гарні килими вже повернулися на своє місце, а щойно приготовлений суп у двох великих горщиках, домашня ковбаса з овечих кишок і великий шмат м’яса своїм запахом закликали трьох зголоднілих чоловіків до низенького квадратного столика. Чень Чжень поспішив зняти шкіряний плащ і всістися за стіл. Ґасмаа вже принесла горщики з м’ясом і підсунула ближче до нього його улюблену ковбасу, потім передала йому маленьку мисочку з соусом — його улюблену приправу до м’яса, адже в ній поєднувалися смаки його рідного Пекіна й цієї рівнини, тому в їхніх двох юртах останнім часом цей соус завжди був напохваті. Коли Чень Чжень відрізав монгольським ножем шматок ковбаси, обмакнув його в соус і поклав до рота, йому так смакувало, що він ледь не забув про справу з вовченятами. У степу овеча ковбаса також розцінюється як один шмат м’яса, тому має завжди тільки один чи в довжину. Хоча її називають жирною, однак насправді вона зовсім не така, адже начинена маленькими кишками й жилами, на яких зазвичай зовсім не збирається жир. Овеча ковбаса ніби вбирає в себе ті частини барана, що відкидаються, однак подана разом з основними монгольськими стравами, вона набуває незабутнього смаку — хрустка й ніжна, поживна, але не жирна. Чень Чжень сказав: — Монголи їдять баранину дуже ощадливо — навіть грудні жили шкодують викинути, а виходить так смачно! — Коли голодний вовк їсть барана, то ковтає його з вовною і з копитами. А коли в степ приходить лихо, тоді хоч людям, хоч вовкам важко знайти собі харч, тож доводиться і барана з’їдати з рогами й копитами. — Вас послухати, так виходить, що й баранів їсти монголи у вовків навчилися, — засміявся Чень Чжень. На це зауваження засміялися всі, підтверджуючи його, а Чень Чжень тим часом з’їв ще три шматочки ковбаси. Особливо було помітно, як радіє Ґасмаа. Чень Чжень пам’ятав, що колись вона казала, що їй подобаються гості, які їдять, як вовки, тож йому стало незручно, оскільки цієї хвилини він, напевне, був схожим на дуже голодного вовка. Тож узяти ще ковбаси він не наважився, адже знав, що в родині Біліґа її всі дуже люблять, однак не встигли вони й оком зморгнути, як він уже проковтнув більше половини. Ґасмаа розпрямилася й почала різати на шматки кров’янку, потім підчепила кінчиком ножа один великий шматок і, сміючись, сказала: — Я знала, що ти повернешся, тому зварила два кільця ковбаси. Та — вся тобі, доїдай її, щоб, як у вовка, нічого не залишилося. Усі знову розсміялися, а Баяр пошвидше захопив собі той великий шматок, який щойно вибрала Ґасмаа, і поклав перед своїм горщиком із м’ясом. За два роки перебування тут Чень Чжень ніяк не міг визначити свій статус у стосунках із Ґасмаа: з точки зору загальноприйнятих норм старшинства вона повинна була вважатися його невісткою, однак іноді йому здавалося, що вона його старша сестра, а іноді — що вона його тітка. Її веселість і доброта були такими щирими й чистими, ніби сам цей степ. З'ївши ціле кільце ковбаси і випивши одним ковтком півмиски чаю з молоком, він спитав Ґасмаа: — Коли Баяр наважується хапати вовка за хвіст, витягати цуценят із вовчого лігва, їздити на прудкому коні, показуючи свою сміливість, ти не боїшся, що з ним щось станеться? — Однак монголи всі такі з самого малечку, — засміялася Ґасмаа. — Бат у дитинстві ще й не на таке наважувався. У лігві, в яке поліз Баяр, не було дорослих вовків, а цуценята не вкусять людину. Тож хіба то складне діло — витягти цуценят? А Бат колись натрапив у лігві на вовчицю, однак не розгубився і йому вдалося-таки витягти її звідти! Чень Чжень, не на жарт злякавшись, відразу ж спитав Бата: — Чому ти ніколи не розповідав мені про це? Як це було? Після попередніх жартів Бат був у доброму гуморі, тож, зробивши великий ковток горілки, сказав: — Мені тоді було тринадцять років. Одного разу батько і ще кілька чабанів після тривалих пошуків знайшли лігво з вовченятами, однак печера, де вони ховалися, була великою і глибокою, до її кінця не можна було дістатися відразу, а батько боявся, що в печері є вовчиця, тож вирішив спочатку розкласти вогонь і викурити її звідти. Однак, коли дим розвіявся, з печери ніхто не вибіг, тож ми вирішили, що вовчиці там немає, і я поліз із лантушком і сірниками у печеру витягати цуценят. Хто ж знав, що на відстані в два з половиною моїх зростів у печері я раптом побачу всього за два чи від себе вовчі очі! Я ледь штани тоді не замочив! Я відразу ж чиркнув сірником і коли спалахнуло світло, я побачив, що вовчиця також налякана — уся тремтить і притисла хвіст, мов той собака. Я ледь не вріс у землю і не наважувався поворухнутися, щойно вогонь згас, вовчиця кинулася в мій бік, а відступати мені було нікуди, тож я думав, що тут мені й кінець. Хто ж міг подумати, що вона не кусати мене буде, а хоче через мою голову вистрибнути з печери! Однак я розхвилювався, що вовчиця нападе на тих, хто залишився назовні, адже вони не готові до її виходу, і ще вкусить батька, тож і не знаю, де взялася сміливість, але я в той момент рвучко підвівся, щоб загородити вовчиці вихід, і вийшло так, що своєю головою влучив просто їй у горло! Я тоді піднатужився і притиснув голову вовчиці до «стелі» лігва — тепер вона не могла вилізти звідси й утекти. Вовчиця запанікувала, почала розмахувати на всі боки своїми лапами й розірвала мені весь одяг своїми пазурями. Я потроху випростався, швиденько сів — а її горло й підборіддя все ще міцно стискаю, щоб вона мене не вкусила — і почав ловити її передні лапи, витратив на це багато часу, але таки зловив. Тепер вона не могла ні вкусити мене, ні подряпати, але і я сидів там, мов зв’язаний по руках і ногах, не міг поворухнутися, та й сил у мене майже не лишилося. Бат так спокійно усе розповідав, ніби це була історія про когось іншого: — Ті, хто залишився назовні, чекали на мене й не знали, що й думати, чому мене так довго немає. Батько розхвилювався й поліз у печеру. Усередині він також чиркнув сірником і побачив мене, як я підпираю своєю головою голову вовчиці — злякався тоді не на жарт. Наказав мені так і триматися, а сам почав обережно тягнути мене до виходу, узявши мене двома руками за поперек. Я ж намагався і не випустити лапи вовчиці, і тримати свою голову так, щоб не вислизнула голова вовчиці, поки ми з нею так пересуваємося до виходу. Батько в цей час голосно кликав інших на допомогу, і сам помалу тягнув вовчицю за лапи до виходу. Коли батько таким чином підтягнув нас до виходу з печери, інші зрозуміли, в чому справа. Тримаючи довгі ножі й палки, вони зібралися біля виходу. Коли ми з батьком підтягнули вовчицю ближче, хтось із присутніх проштрикнув ножем їй пащу, «прибивши» її голову до стелі в печері, інші ж витягли тіло вовчиці назовні і вбили її. Потім я трохи відпочив і знову поліз у печеру, і чим глибше я просувався, тим вужчим ставав хід, так що тільки дитина й могла туди пролізти. Однак цей вузький хід вів до лігва, облаштованого у просторому місці. Воно було вистелено драними овечими шкурами й жмутами вовни, зверху на яких і кублилися цуценята — аж дев’ять штук, усі ще живі. Для того щоб їх уберегти, вовчиця встигла нарити поза кублом чимало землі й заліпити нею майже повністю вхід, а сама залишилася назовні. Вовчиця не задихнулася, оскільки вгорі печери були невеликі отвори, тож дим піднімався вгору й виходив через них. Потім я відрив вхід до кубла, дістав звідти цуценят, укинув їх у лантух і, задкуючи, виліз із печери… Чень Чжень слухав, не в змозі перевести подих. Уся родина також слухала з тремтінням, ніби вже дуже давно не згадувала цього випадку. Однак Чень Чжень відчував, що ця історія дуже не схожа на решту історій про витягання вовченят із лігв, що йому вже доводилося чути, тому він запитав: — Я чув, як інші казали, що нібито вовчиці йдуть на все, щоб захистити своїх цуценят, і стоять на смерть у боротьбі з людьми, які розривають їхні лігва. Чому ж ця вовчиця не стала кидатися на людину? — Насправді степові вовки бояться людину, — сказав Старий. — Єдина істота, яка може вбити вовка в степу, — це людина. Ця ж вовчиця, мало того, що вчаділа від диму, так ще й побачила людину з вогнем у руках, яка наважилася залізти в її печеру, як же ж тут не злякатися? Вона хоч і була достатньо великою на зріст, однак коли я уважно тоді придивився, то зрозумів, що вона — лише дворічна вовчиця і це — її перший виводок. Так було шкода… Якби сьогодні ти не спитав про це, то ніхто й не розповідав би про нього, ніхто не хоче про це згадувати. Ґасмаа вже не сміялася, натомість в її очах поблискували сльози. Баяр, раптом звертаючись до неї, сказав: — Чень Чжень й інші завтра зранку йдуть у гори витягати цуценят, я піду з ними, щоб допомогти — вони всі великі на зріст і не пролізуть усередину. Я сьогодні ночуватиму в їхній юрті, а завтра зранку піду разом з усіма в гори. — Добре, йди! — відповіла Ґасмаа. — Тільки будь обережний! Однак Чень Чжень замахав руками: — Ні-ні! Я дійсно боюся, щоб чогось не сталося. Ти ж — скарб для своїх батьків! Ґасмаа зауважила: — Цієї весни у нашій бригаді зруйнували тільки одне вовче кубло, а ще потрібно три. Якщо ми не занапастимо хоча б іще одне, Бао Шуньґуй знову на мене визвіриться. — Все одно так не піде. Я краще відмовлюся від ідеї витягти цуценят, ніж візьму з собою Баяра, — наполягав Чень Чжень. Тут Старий, обійнявши онука, сказав: — Ну тоді Баяр не піде. Гадаю, що я цього разу таки впіймаю одного-двох вовків у капкан, тоді нам не потрібно буде здавати шкурки цуценят. І ми покриємо свою норму шкурою одного великого вовка. 9

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒