Annotation 15 страница

Вони є схожими на вовка — предка-звіра гунів («тотема». — Рене Ґруссе). Ми знаємо, що предком тюрко-монголів був вовк. Згідно з записами у «Таємній історії Монголів», міфічним предком монголів був сивий вовк; а в «Огузнаме» написано, що міфічним предком тюрків був сірий вовк: «Із пасма потужного світла з’явився величезний вовк із сірим хутром і сірою гривою». «Імперія степів», Рене Ґруссе (Франція)
Нарешті прийшло рішення вищих органів з приводу інциденту з табуном військових коней на підприємстві Булаґійн в Орхоні. Улзію як відповідальному за виробництво на всьому підприємстві винесли адміністративну догану і позбавили його членства в об’єднаній групі керівників 3-х підприємств та відправили на перевиховання працею до найнижчих прошарків трудівників. Бату, Саацерену та ще двом конопасам винесли догану, а в Бата ще й забрали посаду командира роти народного ополчення. Прийшов на пасовище і ще один наказ, згідно з яким Бао Шуньґуй, виконавши всі формальності про переведення на іншу роботу, призначався першою людиною в групу керівників пасовища і мав відповідати тепер за виробництво й революційну роботу в усьому скотгоспі. Коли Улзій залишав Комітет пасовища, Бао Шуньґуй і Чжан Цзіюань поїхали супроводжувати його до бригади скотарів. З речей в Улзія була тільки сумка через плече — ще менше, ніж зазвичай беруть із собою мисливці на полювання. До «культурної революції» Улзію якраз подобалось, щоб кабінет голови пасовища був або на бригаді, або в групі скотарів, тому на бригаді зберігались його куртки й чоботи на всі чотири сезони — за ними доглядали й латали їх господині з кількох тутешніх юрт. Тож уже багато років він і так жив серед «низів», чи відправляли його туди на перевиховання, чи ні, і працював, незважаючи на те, була в нього посада, чи ні. Тож авторитет і вплив Улзія не зменшилися, однак цього разу він уполовину зменшив швидкість свого від’їзду: він виїхав на старому білому коні, що, як і всі старі коні, боявся пізнього весняного холоду, і ще до кінця не злиняв, тож був схожий на стариганя, який влітку натягнув кожуха, аби зігрітися. Чжан Цзіюань хотів обмінятись із ним кіньми і віддати йому свого, швидкого, однак Улзій не погодився, а наказав йому їхати швидше й не затримуватися через нього. Чжан Цзіюань приїхав до Комітету пасовища взяти для конопасів на бригаді батарейки, а коли вже виходив з Комітету, то зустрів обох начальників — старого й нового і вирішив повертатися назад, супроводжуючи Улзія. Коли він дізнався, що Улзій мешкатиме в родині Старого Біліґа, він трохи заспокоївся. Бао Шуньґуй їхав на колишньому «казенному» коні Улзія — високому й міцному строкатому скакуні, нова руда шерстка якого виблискувала на сонці, мов атлас. Бао Шуньґуй був вимушений постійно натягувати вуздечку, щоб Улзій не відставав. Однак рудий кінь гриз вудила, даючи зрозуміти, що не звик до таких методів керування, як стискання боків; іноді він навмисне уповільнював ходу, щоб мати змогу головою злегка потертися об колінце колишнього господаря, ще й видавав при цьому тихе жалібне іржання. Бао Шуньґуй сказав до Улзія: — Старина У, я зробив усе можливе, щоб тебе залишили в групі Керівників. Я не розуміюся на скотарстві — я ж виріс у селі, — однак за наполягань керівництва довелося взяти на себе відповідальність за таке велике господарство, проте я зовсім не впевнений у своїх силах. Улзій постійно щосили стискав боки свого коня п’ятами, так що на чолі в нього вже аж виступив дрібний піт. Їхати на старому коні — завжди важка праця для людини: і вона втомлюється, і кінь стомлюється, тож Чжан Цзіюань допомагав Улзієві підганяти його коня своїм батогом, Улзій, простягнувши руку, поплескав по голові рудого скакуна, щоб той заспокоївся, і сказав до Бао Шуньґуя: — Нинішнє розпорядження слід вважати за піклування про мене — пригоду кваліфікували тільки як виробничий випадок, а не прив’язували її до політичних питань. Проте розголос про неї все ж пішов значний, тож керівництво не знайшло б, чим пояснити свої дії, якби мене не зняло. — Старина У, я вже майже рік тут і бачу, що наладнати скотарське господарство набагато складніше, ніж землеробське, — абсолютно щиро сказав Бао Шуньґуй, — ще одна-дві таких пригоди — і я теж довго не протримаюсь на посаді голови… Коли ж почали наполягати, щоб тебе неодмінно відправили в виробничу бригаду, я запропонував, щоб це була 2-га бригада: я бачу, що ти тямиш у скотарстві, тож коли ти будеш у Біліґа, у мене на душі буде спокійніше. А якщо десь станеться помилка, я завжди зможу тебе знайти й звернутися за порадою. Обличчя Улзія значно проясніло, й він запитав: — А ревком пасовища вже вирішив питання переміщення 2-ї бригади на нове пасовище? — Вирішив, — сказав Бао Шуньґуй. — У Комітеті вирішили, що загальне керівництво процесом буду здійснювати я, а конкретне — Біліґ, він вирішуватиме, коли вирушати, як розбивати табір і ділити луки. У Комітеті висловлювалося й чимало заперечень — що це далеко, що в горах багато вовків і комарів, що немає ніякого обладнання… Тож якщо щось станеться, головну відповідальність нестиму я. Тому я й вирішив піти разом з вами, ще й візьму виробничу бригаду, ванни для профілактичного купання овець, контейнери для овечої вовни, тимчасовий бригадний комітет і тимчасову ветеринарну станцію, а також хочу побудувати декілька доріг у горах. — О! — тільки й сказав Улзій. Було схоже, що він глибоко про щось задумався. — Ця справа — твоя заслуга, — продовжував Бао. — Ти тут виявив далекоглядність. У країні не вистачає яловичини й баранини, тож цього року нашому підприємству знову додали завдань «зверху», усі чотири брагади заговорили про те, що пасовищ недостатньо, і якщо не освоїти нових, цьогорічний план не зможемо виконати. — Ягнята ще малі, — сказав Улзій, — ще слід почекати, перш ніж переганяти їх на пасовище. Чим ти плануєш займатися ці дні? Бао Шуньґуй, анітрохи не приховуючи намірів, відповів: — Виберу кількох гарних мисливців, організую маленький загін і влаштую тренування зі стрільби. Я вже виписав у начальства чимало патронів — хочу позбавити Орхонський степ сірого лиха. Нещодавно я переглянув зведену таблицю показників збитків, що їх зазнало пасовище за десять років, при цьому виявилося, що більша половина цих збитків щороку була скоєна вовками — вони перевищили й погодні лиха, й засухи, й хвороби. Тож якщо ми хочемо збільшити кількість поголів’я худоби на нашому підприємстві, ми повинні діяти в двох напрямах — знищувати вовків і освоювати нові пасовища. А тим більше на новому пасовищі вовків багато, і якщо їх не стримувати, нам не вдасться його освоїти. — Ні, так не піде, — перебив його Улзій. — Вовки дійсно завдають збитків, але якщо винищити їх, тоді пасовище зазнає не збитків, а великої біди, якої потім нічим не виправиш і не компенсуєш. Бао Шуньґуй підвів голову, подивився на небо й сказав: — Я давно чув, що ти й Біліґ, а також іще декілька старих скотарів завжди заступаєтеся за вовків. Що ж, сьогодні можеш говорити відверто, нічого не боячись… — Якщо я за щось боюся, то за пасовища, — сказав Улзій, прочистивши горло, — і за те, щоб власними руками не зруйнувати такі чудові землі, які залишились нам від предків. А що стосується вовків, то я вже більше десятка років кажу про це, і далі казатиму… Я прийняв керівництво пасовищем більше десяти років тому, і за цей час поголів’я худоби збільшилося лише вдвічі, однак ми здали керівництву втричі більше корів і баранів, ніж інші підприємства. З досвіду я можу сказати, що це — завдяки охороні пасовищ, які є основою скотарства. Однак уберегти пасовища важко, найголовніше тут — суворо контролювати кількість худоби, що на них випасається, особливо кількість коней у табунах, оскільки корови й вівці пасуться тільки вдень, а ввечері — ремиґають і можуть уже не їсти траву, а в коней — пряме травлення, тож вони найбільше споживають трави, більше того, якщо кінь не їстиме ввечері, він не накопичить жиру, тому коні їдять і вдень, і вночі — цілими днями (! ), і цілими днями опорожняються. Одному барану на рік потрібно 20 му пасовищ, а одному коневі — щонайменше 200 му! При цьому коні найдужче псують траву своїми копитами: якщо табун коней пробуде на якійсь ділянці десять днів або півмісяця, цій ділянці — кінець, вона перетвориться на пустелю. Улітку ще нічого — дощів багато й трава росте швидко, але в інші сезони кожний скотарський пункт повинен переїжджати ледь не раз на місяць і перевозити все своє господарство, щоб не дати коням вигризти все до останку. Корови також псують пасовища, у них є такий недолік — вони коли повертаються додому, не йдуть урозсип, а ті корови, що з однієї родини, неодмінно стануть рядком і підуть чередою. Але ж корова велика і важка, і копита в неї тверді, тож за декілька днів вони на гарному пасовищі протопчуть піщані доріжки, і якщо не переїжджати часто, біля юрт на один-два лі скрізь утворяться піщані стежки й рівчаки. А якщо ще й згадати, що овечі отари товчуться тут щодня, то за два місяці навколо всього табору і травинки не залишиться. Кочове скотарство якраз і виникло задля того, щоб давати пасовищам змогу передихнути. Трава найбільше боїться, коли її витоптують, боїться перевантаження — коли її жадібно виїдають і брутально витоптують. Побачивши, що Бао Шуньґуй уважно його слухає, Улзій на одному подиху продовжив: — І ще ключовий досвід в охороні пасовищ — не можна надмірно винищувати вовків. У степу Дуже багато диких тварин, які винищують траву, і найлихіші з них — щури, зайці, байбаки та дзерени. Усі вони — просто лихо для пасовища! Якщо не буде вовків, тільки щури з зайцями за декілька років перериють увесь степ. Вовки ж — їхні природні вороги, які стримують їх чисельність, тож коли є вовки, гризунам уже не вдасться все тут перевернути. Якщо ж оберігати пасовища, то й здатність господарства протистояти лихам збільшиться. Візьмемо, наприклад, снігопади. У нашому господарстві це біле лихо відбувається доволі часто. В інших колгоспах буває так, що один великий снігопад забирає більше половини худоби, однак у нас ніколи не буває таких значних збитків. А чому? Тому що в нас трава на пасовищах розкішна і щороку восени ми можемо накосити достатньо сіна, а в останні роки з’явилися ще й косарки, які дають змогу економити сили, тож менше, ніж за місяць, можна скосити все пасовище й заготувати сіна достатньо, щоб пережити природні лиха. Крім того, розкішна трава — завжди висока, тож сніг її не прикриває повністю; якщо трава гарна — вода не вимиває землю на пасовищах, джерела маленьких річок не замулюються і навіть у випадку посухи є вода для людей і худоби. Якщо трава гарна, то й худоба справна, і за ці роки в нашому господарстві не було випадків мору. Якщо ж виробництво на господарстві підвищилось, то з’явилась можливість здобутися на різне обладнання, накопати криниць, побудувати кам’яні вівчарні й збільшити, таким чином, здатність боротися з лихами. — Розумно, розумно, — кивав головою Бао Шуньґуй, — берегти пасовища — запорука розвитку скотарства, я запам’ятаю. Я можу частіше запрошувати кадровиків відвідувати бригаду і власними розпорядженнями змушувати скотарів переїжджати. Я накажу, щоб конопаси ходили за табуном усі 24 години на добу й підганяли табун переміщатися з місця на місце в горах, а не вигризати та виривати все до травинки на одному місці. А ще я збираюся раз на місяць перевіряти стан пасовищ, і якщо якесь із них буде надмірно виїдене, я буду вираховувати трудодні з цієї скотарської групи. А ті групи, які оберігатимуть свої пасовища, я буду нагороджувати й визнавати передовими. Я задію суворі військові методи керівництва, адже я не вірю, що не можна належно керувати Орхоном… Однак з приводу того, як охороняти пасовища завдяки вовкам, я все ще не розібрався. Невже вовки такі важливі? Побачивши, що Бао Шуньґуй з цікавістю хотів би продовжити розмову, Улзій посміхнувся й сказав: — Ти ще не знаєш, що сімейка щурів за рік з’їдає трави більше, ніж один великий дзерен, а ховрахи восени ще й заносять травинки у свої нори, щоб заготувати собі їжу на більш ніж піврічну зиму. Одного разу восени я розрив декілька їхніх нір і побачив усередині чималенькі оберемки трави, причому гарної і з зерном. Ховрахи — плодовиті, поросяться по чотири-п’ять разів на рік і в одному виводку їх більше десятка, тож за рік з одного виводка виходить аж десять! От і порахуй — коли ці виводки розростаються, у скількох овець вони забирають траву за рік? Зайці — так само: теж декілька виводків за рік і з двох зайців — ціла купа наостанку. Байбачі нори ти бачив, через них ціла гора стала всередині пусткою. Я приблизно підрахував, що трави усі ці тварини з’їдають за рік у декілька разів більше, ніж 10 000 голів худоби на всьому пасовищі! Наше господарство таке велике — його землі дорівнюють одному повіту на континенті, однак людей у ньому — не більше тисячі, а якби не приїхали молоді інтелігенти, то на всьому пасовищі й тисячі чоловік не набралося б. Чи зможе така купка людей знищити декілька мільйонів гризунів і диких копитних? — Однак я тут уже понад рік, а бачив лише декількох зайців, — зауважив Бао Шуньґуй, — поряд із комітетом щурів багацько, але в інших місцях мені трапилися одиниці. А от байбаків і їхніх нір, правда, бачив чимало. Дзеренів — дійсно багато, я декілька разів бачив їхні зграї, що мали більше 10 000 особин, ще й убив з рушниці трьох-чотирьох із них. Дзерени — це справді велике лихо, аж серце болить дивитися, як вони вигризають траву. — В Орхоні пасовища гарні, трава висока й густа, тож і ховає ховрахів та зайців, — сказав Улзій, — якщо уважно не придивишся, то й не побачиш їх. Тільки восени їх видно, тоді в степу скрізь стають помітними купки трави — це ховрахи сушать собі «сіно», а коли воно висихає, заносять у свої нірки. Дзерени — ще не найбільше лихо, вони тільки їдять траву, а не риють землю і не виривають з-під неї пісок. Але ховрахи, зайці й байбаки — і траву їдять, і нори риють, і ще й поросяться як чорти, тож якби не було вовків, ці гризуни за декілька років з’їли б усю траву в Орхоні й б перерили його на пустку, і була б тут сама пустеля. Тож якщо ти так затямився перебити всіх вовків, май на увазі, що через три-п’ять років ти точно втратиш посаду голови. Бао Шуньґуй гигикнув і сказав: — Я до сих пір знав тільки, що коти ловлять гризунів, ще орли й змії можуть їх їсти, але я ще не чув, щоб вовки ловили гризунів! Навіть кажуть, що коли собака ловить мишей — займається не своєю справою, ^[105] як же ж вовки можуть займатися такими дріб’язковими справами? Вовки їдять овець і коней, а з гризуна м’яса — вовкові на один зуб, тож я щось ніяк не второпаю, як це вовкам удається їх їсти. — Усі, хто приїжджає із сільських районів, ніколи не можуть цього второпати, — зітхнув Улзій. — Якщо ви не проведете спеціального дослідження, то справді можете припуститися великої помилки. А я в степу виріс, я дуже добре знаю вовків. Звичайно, вовки полюбляють їсти велику худобу — корівку, овечку чи конячку, однак худобу доглядають люди, тож у випадку невдачі вовк не тільки не з’їсть корівку, а ще й своє життя втратить. Що ж до диких копитних — дзеренів, то вони так швидко бігають, що їх не так легко і впіймаєш. От у порівнянні й виходить, що ховраха набагато легше впіймати. Раніше бідняки в степу, особливо в голодні роки, також виживали завдяки гризунам. Я в дитинстві був рабом, і коли недоїдав, теж частенько ловив ховрахів і їв. У степу ховрахи великі й жирненькі, маленькі — розміром з долоню і важать два-три ляни, ^[106] а великі можуть досягати й одного чи в висоту й важити більше цзіня, тож трьома-чотирма ховрашками можна й наїстися. А якщо вловиш більше й не з’їси, можна їх оббілувати й пов’ялити м’ясо — теж смачно, ще й гарно зберігається. Якщо не віриш, зачекай, поки в мене буде час, я вловлю декількох і запечу тобі на пробу, подивишся, яке в них ніжне м’ясо. Колись Су У та Чингісхан, перебуваючи в степу, їли м’ясо гризунів. Вираз обличчя Бао свідчив, що йому ніяково про це слухати, однак Улзій не дивився на нього, а продовжував: — Одного року був один начальник, який приїхав на прикордонну станцію з перевіркою. А сам він був з Ґуандуну. ^[107] Я якраз того дня теж прибув на цю станцію обговорити роботу спільної оборони армії й ополчення. Він запитав мене, чи смачні щури в степу, я відповів, що смачні, коли він це почув, то заявив, що сьогодні на обід не їстиме нічого іншого, крім щурятини, й хоче, щоб ми його почастували нею. Я пішов з одним ополченцем зі скотарів у степ, ми знайшли декілька щурячих нір, залили в них по відру води і за годину вловили більше десятка щурів. Коли зняли з них шкуру, всередині виявилося саме сало, той начальник як побачив — аж зрадів. Отже, того дня ми мали чудовий обід на трьох зі смаженої щурятини, чим спантеличили решту військових на станції — вони тільки нюхали нашу запашну страву, але їсти не наважувалися. Начальник тоді сказав, що в степу — чисто й трава чиста, тому й щури тут чисті й справні, бо їдять свіжу степову траву й зерно. Він ще сказав, що цього разу скуштував найбільш запашне і смачне щуряче м’ясо в своєму житті, навіть набагато смачніше, ніж у Ґуандуні. Якби його повезти продати в Ґуандун, то його б просто з рук вихоплювали. Однак, на жаль, Ґуандун дуже далеко, а в потягах не дозволяють перевозити живих щурів, інакше щороку Внутрішня Монголія могла б направляти в Ґуандун стільки гризунів! Це б допомогло у степу винищити шкідників, ще й принесло б прибуток, а ґуандунцям прибуло б першосортного м’яса… — Цікаво, цікаво, — розсміявся Бао Шуньґуй, — тож якби наше підприємство почало продавати в Ґуандун степових щурів, ми отримали б прибутку більше, ніж від баранини й вовни? Ну, а ховрахів легко вловити? — Легко! — відповів Улзій. — Можна заливати водою їхні нори, ставити на них сільці або розривати нори лопатою. Проте найпростіший спосіб — натренувати спеціально собаку, щоб він ловив гризунів. Степові собаки насправді полюбляють ловити щурів і гратися з ними, а сучки мисливських собак, коли навчають цуценят ловити здобич, спочатку вчать їх ловити щурів. Степові собаки мають змогу їсти яловичину й баранину, тому ніколи не їдять щурятину. А вовки не мають такої гарантованої їжі, як у собак. До того ж степові гризуни жирненькі, великі, легко ловляться. Тому в теплі пори року ховрахи стають основною їжею вовків. Був один рік, коли ми надзвичайно пильно дбали про господарство, усі скотарі надзвичайно відповідально ставились до своєї роботи, тому в вовків не було можливості красти наших баранів чи коней. Згодом я і ще декілька скотарів убили кількох сірих; помітивши, що вони дебелі, я навіть засмутився, а коли розітнув їхні черева, побачив, що в шлунках у них самі щури — щуряче м’ясо вже здебільшого перетравилося, але щурячі голови й хвости збереглися. Я порахував, скільки в шлунку одного вовка було ховрахів — виявилося, рівно 20 голів і 20 хвостів! Ще були й рештки одного байбака. От і скажи, скільки один вовк за рік може з’їсти ховрахів? Щоразу, коли приїжджає начальство з хошуну, аймаку чи навіть району, я їм завжди це розповідаю; кажу їм, що вовки — звитяжці винищення гризунів у степу, однак вони не дуже цьому вірять, вочевидь, і справді дуже важко землеробам змінити узвичаєні погляди. Чжан Цзіюань слухав цю розмову з дедалі більшою цікавістю й не втримався, щоб не додати від себе: — За два роки, що я працюю конопасом, я часто бачив, як вовки ловлять гризунів. При цьому вони здіймають таку куряву — аж до неба! Вовки більш здібні в цьому, ніж собаки. По-перше, вони можуть прочісувати колоною траву — виберуть собі луку, де багато ховрахів, підуть туди й почнуть скрізь ворушити траву, а коли здибають ховраха, кидаються на нього й одним ударом лапи збивають його так, що він забуває, де його нора, а тоді й ковтають його цілком. Так пройдуться з десяток разів — і вже наполовину ситі! По-друге, вони можуть розривати нори — вони до цього майстри: побачать, що якийсь ховрах гулькнув у свої нірку, й почнуть — хтось рити землю, а хтось сторожувати виходи, тож незабаром і з’їдять усіх ховрашків, що сиділи в норі. — А найбільше полюбляють ловити гризунів вовчиці й вовченята, — продовжив Улзій. — Перш, ніж відучувати малих від молока, вовчиця починає навчати їх ловити живину, насамперед — гризунів. Поки вовчиця доглядає вовченят, вона не ходить на полювання з усією зграєю, тим більше що, коли малі виростуть тільки до одного чи у висоту й навчаться бігати, вони найбільше бояться людей. Адже якщо вовчицю з малими десь у степу помітить мисливець — він одним пострілом уб’є її, а вовченят переловить усіх, мов ягнят — тому що малі не розбіжаться без матері. Тож, поки вовченята не виростуть, вовчиця мусить ховати їх подалі від людських очей. Однак у такому випадку, хоча вовченята й будуть у безпеці, телятко чи ягнятко їм уже не дістанеться, як же ж тоді прожити? Тож крім недогризків м’яса й маслаків, які їм може принести вовк-батько або ватажок, вони можуть тільки харчуватися ховрахами й байбаками. Улзій повернув голову й подивився на Бао Шуньґуя, а коли помітив, що тому ще не набридло слухати, продовжив: — У цей час якраз вовчиці й поховалися зі своїми малими в безпечні місця, де ловлять гризунів: по-перше, навчають своїх малих ловити живих істот, по-друге, дають їм змогу наїстися. У цей час, поки вовченята виростуть до двох чи, вони ще не встигають за всією зграєю бігати туди-сюди на десятки лі, тож повинні наповнювати свої животики тільки тим, що самі вловлять — гризунами. Я бачив, як зграйка вовченят ловила ховрахів — вони ганялися за ними граючись, а коли наздоганяли — здіймали в траві маленький піщаний буревій — за цим ще цікавіше спостерігати, ніж за тим, як коти ловлять мишей, — і скрізь здіймається ховрашиний вереск! А коли настає літо, якраз уже й зайченята навчаються бігати, але де ж там вухатому втекти від вовченяти? Тож малі вовки вправні й зайчатини поїсти! Знову ж порахуй: один виводок вовченят — сім-вісім, а то й більше десятка — скільки може з’їсти ховрахів і зайченят, поки виросте? І ще, — навмисне підвищив інтонацію Улзій, — якби не було вовчих зграй, люди й худоба зазнавали б великого клопоту в випадку якогось природного лиха. Коли в степу випадають сильні снігопади, що буває раз на сто років, а то й більше, худоба починає масово дохнути, і коли сніг розтане, скрізь по степу валяються трупи, сморід від яких стоїть аж до неба. Якщо їх вчасно не поховати, від них може піти ще якась зараза, а коли в степу починається епідемія, то життя половини мешканців хошуну важко гарантувати. Однак якщо вовчих зграй багато, вони дуже швидко очистять степ від мертвої худоби, тож у тих місцях, де багато вовків, ніколи не виникає великих епідемій, зокрема і в Орхоні ніколи не було цього лиха. У давнину в степу відбувалося багато війн, за один бій могло загинути декілька десятків тисяч людей і коней. Хто ж тоді розбирався з такою кількістю тіл? А вовчі зграї! Старі люди кажуть, що якби в степу не було вовків, тут не могло б процвітати і скотарство. От скотгоспи на півдні — перебили своїх вовків, пасовища відразу й попсувалися, і вже не можуть займатися скотарством… Бао Шуньґуй мовчав. Вершники виїхали на вершину одного з пагорбків і побачили внизу луки, від новенького зеленого покриву яких ударило в ніс запахом трави і квітів, а ще — трохи кислим запахом старої гнилої трави. Голосистий жайворонок, що висів десь у височіні, раптом упав на землю точнісінько по вертикалі й зник у заростях трави, але при цьому ціла зграйка інших жайворонків раптом випурхнула звідти й подалася навпростець у блакитне небо, де, швидко вібруючи своїми крильцями, так само зависла в повітрі, продовживши діалогом його пісню. Улзій зробив глибокий ковток повітря й сказав: — Тільки подивіться, яке гарне це пасовище! Воно таке ж, як і було тисячу років тому. Це — найпрекрасніший дикий степ у Китаї! Кочовики і степові вовки, щоб уберегти цей степ, воювали декілька тисяч років, і тільки тому його вдалося зберегти недоторканим до сьогоднішнього дня. У жодному разі не можна допустити, щоб у наших руках він помер… — Ви повинні організувати спеціальні курси для молодих інтелігентів із кожної скотарської бригади, і викладати їм степознавство і вовкознавство, — сказав Чжан Цзіюань. — Я ж уже звільнений кадровик, — похмуро сказав Улзій, — уже не маю права нічого організовувати. Ви краще приглядайтеся більше до старих скотарів, учіться у них, вони ще краще мене на цьому розуміються. Коли вони проминули ще один пагорбок, Бао Шуньґуй нарешті заговорив: — Старина У, твоїх почуттів до степу ніхто не буде заперечувати, а твої досягнення за ці десять з лишком років — тим більше. Однак твої ідеї відсталі. Все, що ти говориш, — це було раніше, нині часи змінились, настала епоха, коли Китай випробував атомну бомбу, тож підходити до проблем як у первісні часи — само по собі буде проблемою. З тих пір, як я прибув на це пасовище, я теж багато думав. Наше господарство за площею більше від повітів у внутрішніх землях, однак годує воно лише якусь тисячу людей — ще менше, ніж у якомусь селі по той бік муру. Це ж — таке марнотратство! Якщо ми хочемо збагатити партію і державу, ми повинні припинити вести таке відстале первісне кочове життя. Я теж провів тут на днях розслідування і виявив, що на півдні в нашому підприємстві є чимало чорноземів, ще й чималі клапті землі — по декілька тисяч му кожен, а один навіть сягає десяти тисяч му. Я копнув там залізною лопатою — шар землі товстий, іде глибше, ніж на два чи, і віддавати його під випас овець просто шкода. На зборах в аймаку я запитав думку спеціаліста із сільгоспбюро автономного району, він сказав, що на цих землях цілком можна сіяти пшеницю, тільки не потрібно відразу розорювати великі площі, і буде все гаразд: якщо почати із сотні му, а потім переходити до однієї-двох тисяч му, тоді пісок не вийде назовні. Побачивши, що Улзій мовчить, Бао продовжив: — Я також перевірив воду — із нею там дуже зручно: якщо прорити маленькі рівчаки, можна підвести для зрошення річкову воду. У нас на підприємстві достатньо коров'ячого й овечого гною — він вважається першосортним добривом. Я переконаний, що якщо там посіяти пшеницю, то вже в перший рік продуктивність цих полів буде вищою, ніж на Хуанхе, і за декілька років на нашому підприємстві сільське господарство також налагодиться, а згодом, хто знає, може, ще й перевершить за продуктивністю скотарське господарство. Тоді не тільки люди й худоба всього підприємства зможуть забезпечити себе зерном і фуражем, ще й зможуть допомогти державі. Нині в державі так не вистачає зерна, у місцях, де я народився, кожна родина недоїдає, щонайменше три місяці на рік їм бракує зерна. Коли я прибув сюди і побачив, що такий гарний чорнозем пустирює, а трава використовується лише один місяць на рік на їжу коровам і вівцям, у мене аж серце заболіло. Я планую зробити там декілька ділянок експериментальними, а коли все буде успішно, тоді повністю задіємо його. Я чув, що на півдні в кількох колгоспах пасовищ було недостатньо, тож вони покинули займатися скотарством і вирішили розмежувати плідні землі та зайнятися землеробством. Я думаю, що це і є єдиний шлях для монгольського степу. Обличчя в Улзія раптом змінилося, і він, зробивши довгий видих, сказав: — Я давно знав, що колись настане такий день. Люди в твоїх краях від початку не думали про перевантаженість степу, а думали тільки про те, щоб збільшити поголів'я худоби і ще про те, щоб докорінно винищити вовків, а коли худоба вигризла всю траву в степу, тоді вони почали піднімати цілину й займатися землеробством. Я знаю, що там, звідки ти родом, декілька десятків років тому були скотарські райони, а землеробськими вони є тільки трохи більше десяти років, але зерна там родинам не вистачає. Проте тут уже кордон, тож куди ти підеш далі піднімати цілину, коли й це гарне пасовище заореш, як у себе вдома? Пустеля в Сіньцзяні більша за площею, ніж будь-яка провінція у внутрішніх районах, а скрізь, де є Гобі, не видно диму людських осель. Це, по твоєму, не марнотратство? — Про це не турбуйся, — сказав Бао Шуньґуй, — я запам’ятаю урок хазяйнування в наших краях. Я ретельно розмежую землі, які можна орати і які не можна. Якщо не виходить займатися тільки скотарством, то й тільки обробляти землі не вийде. Найкраще — половину земель відвести під пасовища, половину — під оранку. Я робитиму, що зможу, щоб уберегти степ і розвивати тут скотарство, адже якщо не буде худоби — не буде й добрива для полів, а кожний колосок у збіжжі потребує гною, щоб вирости й заколоситися. Якщо не буде гною, звідки ж візьметься зерно? — Ось почекай, — сердито сказав Улзій, — коли сюди прийдуть селяни й побачать землю — їх уже ніхто не зупинить. Навіть якщо твоє покоління ще зможе якось керувати процесом, то як ти стримаєш наступне? — Кожен повинен перейматися справами свого покоління, — сказав Бао Шуньґуй, — я не можу втручатися в справи майбутніх поколінь. — Але ти все одно маєш намір винищити вовків? — Тебе ж винуватять нині через те, що ти нерішуче винищував вовків, — тому я не піду твоїм старим шляхом. Якщо ще раз дати змогу вовкам занапастити табун коней, тоді й мені доведеться піти з посади, як оце тобі. Удалині показалися струмки диму над юртами в таборі. Бао Шуньґуй додав: — У Комітеті зараз зібралися люди, для яких головне — вислужитись. От дали тобі таку стару шкапу — тільки марна витрата часу з нею. — І повернувшись до Чжана Цзіюаня, сказав: — Сяо^[108] Чжане, коли повернешся в табун, неодмінно вибери для Старини У гарного коня, перекажи Батові, що це моє розпорядження. — На бригаді ніхто не дозволить Голові У їздити на такій шкапі! — відповів Чжан. — Ну, в мене багато справ, тож я поїхав швидше, чекатиму на тебе в Біліґа, а ви поки їдьте собі, — сказавши так, Бао Шуньґуй послабив вуздечку й помчав уперед. Чжан Цзіюань, навпаки, натягнув вуздечку свого коня, щоб порівнятись зі старим конем Улзія, що потихеньку трусився позаду, й сказав до того: — Лао^[109] Бао все ж дуже добре ставиться до вас. Я чув, як люди з Комітету казали, що він декілька разів телефонував до начальства і просив, щоб вас залишили в групі керівників. Однак він же — солдат, і звик командувати по-армійському, тож ви на нього не гнівайтесь. — Старина Бао всього себе віддає роботі, реалізує свої ідеї відразу й рішуче, і завжди перебуває на передовій. У землеробських районах він неодмінно був би хорошим керівником. Однак тут, у скотарських районах, чим більше його завзяття, тим небезпечніше це для степу. — Якби я щойно прибув у степ, я б неодмінно підтримував точку зору Лао Бао. У внутрішніх районах дійсно чимало людей помирають з голоду, а тут, у степу, так багато земель гуляє. І нині серед молодих інтелігентів багато хто його підтримує. Але я тепер дивлюсь на все це інакше. Я вважаю, що ваш погляд — далекоглядніший. Землероби не розбираються в регулюванні кількості худоби, щоб не перевантажувати степ, вони не розбираються навіть у регулюванні кількості людей відповідно до кількості землі! Тим більше, вони нічого не тямлять у стосунках Великого Життя й Малого Життя. Чень Чжень говорить, що в степу за тисячоліття виробилась дуже проста «степова» логіка — потрібно вписуватися в об'єктивні закони розвитку. Він вважає, що імператори династії Цін^[110] в перші 200 років свого правління проводили мудру політику щодо степу й не дозволяли землеробам масово переселятись на степові території, однак тепер за це доведеться заплатити вдвічі важчу ціну. Улзію дуже сподобався вислів «степова логіка», він навіть повторив його декілька разів, щоб запам'ятати китайською. Потім він продовжив попередню розмову: — Однак під кінець правління Цінів вони вже не могли стримувати натиск населення з внутрішніх регіонів, тож відмовились від своєї політики, і степ почав крок за кроком стискатися на північ, а потім — на північний захід, і незабаром його кордони наблизяться до Гобі. Але цікаво, що буде робити Пекін, коли землі на північ від Великого муру перетворяться на пустелю? Навіть монголи за нього хвилюються, адже Пекін раніше був столицею монголів, слід сказати — світовою столицею… Побачивши неподалік свій табун, який саме пригнали сюди на водопій, Чжан Цзіюань помчав туди — він хотів швидше вибрати для Улзія гарного коня. 18

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒