Annotation 14 страница

Принц Ченцянь (син імператора Тан Тай-цзуна. — Цзян Жун) полюбляв музику, жінок і полювання… Йому також подобалось наслідувати тюрків у мові й одязі. Він обрав собі п’ятьох підданих із тюркськими обличчями, які заплітали волосся в косу, носили овечі кожухи й пасли овець, та заснував із ними селище. Вони встановили прапори й стяги із зображеннями п’яти вовчих голів і облаштували конусоподібні юрти. Принц жив серед них, обирав собі барана і смажив його, потім виймав з-за пояса ніж, відрізав шматки м’яса, і вони всі разом споживали його. Випробовуючи своїх підданих, він міг сказати: «Давайте я буду ханом і помру, а ви проведете по мені жалобну церемонію». Після цього він падав на землю, а навколо чувся плач і стогін, його клали на коня й починали возити по колу, прощаючись із його тілом… Принц… казав: «Коли я буду володіти Піднебесною, я поведу тисячі кіннотників на полювання на захід від Золотого міста, ^[99] а потім розпущу волосся і стану тюрком…» Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню». Розділ 196
Після того як пройшов весняний дощ, трав’яний схил поряд із табором, облаштованим для ягнят, у теплому сонячному промінні став джерелом важкого гнилого запаху — його розпускали рештки худоби, що не пережила холодної зими або була загризена, але не доїдена вовками. На траві з’явилася чорна трупна рідина й кров. Сухі стебла й листя трави, що полягла з осені, були просякнуті якоюсь жовто-чорною гнилою рідиною, що зволожувала степ разом із брунатно-чорною гнійною жижею, утвореною із розчиненого у воді посліду корів і овець, собак і вовків, зайців і щурів тощо. Однак в очах Ченя степ анітрохи не втратив привабливості через це весняне смердіння — древній степ потребував смердючої рідини. Усі відходи людей і худоби, що накопичилися за зиму, усе падло, що залишилося після жорстоких боїв людей із вовками, смердюча кров і розтрощені маслаки стали дорогоцінним шаром гумусу, органіки й мінеральних речовин, що додався до тоненької трав’яної шкірки степу. Улзій сказав: — З міста прислали кадровика з перевіркою і поета, так їм дуже сподобався запах весняних квітів у степу, однак я найбільше люблю це весняне смердіння. Один баран за рік дає близько 750 кг гною й сечі, а якщо їх розкидати степом, це ж скільки трави виросте! «Коров’ячий послід холодний, конячий — гарячий, а овечий може живити степ два роки». Якщо правильно регулювати поголів’я худоби, то корови й вівці не будуть виснажувати пасовища, тоді можна й за степом доглядати. Раніше розумні вожді племен могли навіть піщаний степ перетворити на трав’яний. Навесні на орхонських пасовищах гнійної жижі було вдосталь, а полита ще й кров’ю трава виростала, мов скажена. Варто було теплу протриматися півмісяця поспіль, як зелена трава повністю покрила стару й гнилу. Долини й схили зазеленіли. Стебла трави й квітів, витикаючись крізь угноєну землю, ущільнили й закріпили тонкий земляний шар степового ґрунту, так що пісок і Гобі внизу під травою остаточно втратили можливість з’явитися на сонце. Чень їхав підтюпцем на великому рудому коні старого Біліґа й усю дорогу милувався оновленим зеленим степом. Він відчував, що на величезній сцені цього степу, жорстока конкуренція між людьми і вовками врешті-решт може породити найтепліші почуття до матері-рівнини. Вим’я в овечок розбухли, вовна в ягнят побіліла, корови почали ревти на всю силу своїх легенів, а коням настав час скидати свою довгу шерсть — через те, що степ вчасно зазеленів, у кожної худоби почався свій клопіт. Орхонському степу знову випав такий рідкісний врожайний рік. Хоча під час заморозків ранньої весни замерзло чимало ягнят, однак завдяки ветеринарній допомозі, проведеній у бригаді, виживаність ягнят, напевне, перевищила 101 %. Цього року несподівано багато овечок принесли в окоті по двоє ягнят, тому в кожній отарі прибуло щонайменше по тисячі баранців, і навіть на цьому, поживному раніше пасовищі ураз відчулась обмеженість ресурсів. Оскільки ягнят прибувало, то очікувалося перевантаження всіх пасовищ у скотгоспі Булаґійн, розподілених раніше між чотирма сезонами. Якщо для підтримання балансу між кількістю земель під випас і кількістю худоби продати гуртом певну частину худоби або обміняти її бартером, тоді не буде виконано показники, жорстко спущені в скотгосп «зверху». На бригаді вже декілька разів збирали наради, Улзій вважав, що єдиним виходом із ситуації буде облаштування нового пасовища в межах цього скотарського господарства. Тож Чень Чжень поїхав з Улзієм і Старим Біліґом оглянути місцевість і підшукати місце для нового пасовища. Старий спеціально запропонував йому одного з найкращих своїх скакунів — швидкого й витривалого. Улзій тримав за спиною напівавтоматичну рушницю, Біліґ узяв із собою Бара, а Чень — Ерлана, залишивши Хуанхуана вдома сторожувати господарство. Адже мисливці й кочовики, коли виїжджають на далеку відстань, ніколи не забувають узяти з собою зброю й мисливських собак. Обидва собаки були сповнені мисливського духу, дорогою вони все рознюхували й розглядали, бігли легко й невимушено і раділи так само, як і Чень. Старий пожартував: — Я бачу, що чабан і його собаки засиділися, прив’язані до отари більше місяця! — Дякую, Батьку, що взяли мене трохи розвіятися! — Я боявся, що через постійне читання книжок ти зіпсуєш собі зір. У північно-східному закуточку на території цього скотарського господарства було пустирище на горі, що мало по краю кілометрів 70–80. За словами Улзія, це пустирище споконвіку було безлюдним, тож земля тут мала бути угноєна, крім того, поряд протікала маленька річка й були розташовані плавні, тож бур’яни тут виганяло більше метра заввишки і бадилля щороку накопичувалося шаром завтовшки в один чи. Однак вода й трава збирали тут комарів у такій жахливій кількості, що влітку чи восени вони могли й корову з’їсти. Якщо піднятися на гору, то з кожним кроком по купках минулорічного бадилля з нього будуть здійматися хмари комарів, справляючи таке враження, мов людина наступила на міну. І люди, й худоба боялися тієї гори, ніхто не наважувався туди заходити. Крім того, оскільки сухе бадилля накопичувалося, новій траві щороку доводилося з усіх сил тягнутися вгору, щоб дістатися сонячного проміння, тому ця трава виростала тонкою й довгою, худобі вона не подобалась, та й лою вони з неї не нагуляли б. Як голова великого скотарського підприємства, Улзій постійно хотів облаштувати це пустирище під годящу луку, оскільки він давно вже передбачав, що при політиці гонитви за кількістю, а не за якістю, орхонські пасовища рано чи пізно постануть перед проблемою перевантаження. Вже багато років він мав на увазі це пустирище, сподіваючись на якусь осінню природну пожежу, яка б докорінно випалила тут сухостій і гниль, після чого наступної весни сюди можна було б загнати велику партію худоби, щоб коні, корови й вівці тисячами своїх копит розпушили тут землю й виїли свіжу траву, стримуючи її ріст. У такому випадку земля тут закріпилася б і угноїлась, а в низькій траві не заводилися б комарі. За декілька років це пустирище перетворилось би на відмінне літнє пасовище і худобі підприємства додалося б місце випасу на цілий сезон, а колишнє літнє пасовище можна було б перевести в розряд весінньо-осіннього. За підрахунками, навіть якщо б поголів’я худоби на підприємстві зросло більше, ніж удвічі, перевантаження на пасовища вдалося б уникнути. За минулі роки природні пожежі не раз випалювали Орхонський степ, однак, на жаль, не доходили сюди. І тільки наприкінці осені минулого року одна з великих пожеж таки дісталася цього пустирища, після неї ще й пройшов дощ, тож гора тепер виглядала так, мов її полили нафтою. Улзій нарешті наважився реалізувати свій план. Він заручився повною підтримкою Бао Шуньґуя, однак зустрів опір з боку більшості скотарів, які боялися тутешніх комарів. Тож Улзію залишалося тільки звернутися по допомогу до Старого Біліґа й попросити його з’їздити разом на пустирище та оглянути ситуацію на місці. Якщо Старий Біліґ визнає це місце придатним, він приведе сюди на поселення свою 2-гу бригаду. Троє вершників проїхали повз зимове пасовище поряд із бригадою, і Чень відчув, ніби щось затримує копита його коня. Опустивши голову, він побачив, що осіння трава залишається густою, ще й виросла на чотири пальці. Він спитав в Улзія: — Чому ви все кажете, що пасовищ недостатньо? Ось подивіться, хоча отари й табуни пасуться тут цілу зиму, на пасовищі залишається ще так багато трави! — Так це ж стерня, — відповів Улзій, нахилившись, щоб роздивитися, що є на землі. — Стерня занадто тверда, худоба її не перекусить, а якщо почне вискубувати, то повириває її з корінням. Крім того, стерня непоживна й худоба не нагуляє з неї лій, тому на цій траві краще не випасати худобу, інакше, якщо вона її вигризе, пасовище зіпсується… По той бік стіни китайців дуже багато, по всій країні не вистачає м’яса й масла, тож уся країна вимагає від Внутрішньої Монголії яловичину й баранину. Однак, щоб отримати одну тонну цього м’яса, необхідно використати 70–80 тонн трави, а постійно вимагати м’яса насправді означає постійно вимагати від степу трави і, зрештою, якщо так триватиме й далі, це забере в нього долю. Показники, які спустили зверху для нашого пасовища, швидко нас задавлять. Декілька хошунів на південному сході через такий тиск уже незабаром перетворяться на пустелю… — Мені здається, що займатися скотарством набагато складніше, ніж землеробством, — сказав Чень Чжень. — Я якраз і боюся найбільше, — продовжив Улзій, — що наш степ перетвориться на пустелю. Трав’яний покрив тут тонкий і химерний, він усього боїться: засухи, диких кіз, табунів, сарани, щурів, зайців, видр, дзеренів, селян, великої кількості людей, ще й якщо вони жадібні, й перевантаження пасовища; і не ступіть на нього — боїться, і не гризіть його, і не оріть його, а найбільше він боїться, коли степом починають керувати люди, які не знаються на його законах… — Степ — це велике життя, — кивнув головою на знак згоди Біліґ, — однак воно в нього тонше за людські повіки: якщо зруйнувати трав’яний покрив, степ осліпне — адже піщані бурі ще лихіші за білі снігові бурі. Але якщо життя степу добіжить кінця, то й мале життя худоби, вовків і людей також завершиться. Тоді навіть Великий мур і Пекін не убезпечені від кінця. Улзій із глибокою тривогою в голосі сказав: — Раніше я раз на декілька років їздив до Хух-Хохот^[100] на збори і бачив, що там більшість пасовищ уже зникли, а кілька сот лі Великого муру на заході засипало піском. Тож якщо тепер зверху будуть тиснути своїми завданнями на східний степ, то й східній частині стіни загрожуватиме така сама небезпека. Я чув, що за кордоном уряди мають жорсткі закони керування степом, у них прописано навіть, на якому пасовищі можна випасати який вид тварин і скільки голів худоби може пастися на одному гектарі угідь, а якщо хтось наважиться збільшити навантаження на пасовище, того суворо покарають. Але навіть так ми зможемо вберегти тільки те, що лишилося, а зруйнованого степу вже не повернеш. Схоже, що люди почнуть розуміти степ тільки тоді, коли він перетвориться на пустелю, однак тоді вже буде запізно. — Люди — дуже жадібні, — зауважив Біліґ, — понаїхало сюди чужинців, що їм не роз’яснюй, нічого не розуміють. Тільки Тенґер знає, як цим жаднюгам зарадити, — вовками! Якщо вовки будуть регулювати чисельність худоби, тоді можна вберегти степ. — Боюся, що методи Тенґера застаріли, — похитав головою Улзій. — Якщо в Китаї вже атомну бомбу випробували, то знищити вовків, як того хоче керівництво, вже не так і складно. — Я не чув вовчого виття вже кілька ночей поспіль, — сказав Чень Чжень, відчуваючи, як щемить у нього серце. — Батьку, ваші лови так налякали вовків, що вони не наважуються й поткнутися сюди. Однак, якщо в степу немає вовків, то ніби щось не так… — Ми ж убили всього 30 сірих, — відповів Біліґ. — Це, вважай, цуценята з чотирьох-п’яти нір. Вовків в Орхоні набагато більше! А не приходять вони не тому, що я їх налякав, а тому що вони тепер зайняті іншими справами. — А які у вовків бувають нагальні справи? — відразу підбадьорившись, запитав Чень. — Ходімо зі мною ген туди, — сказав Старий, вказуючи на пагорбок у далині, — подивимось. — І, стьобнувши коня під Ченем, додав: — Їдь швидше! Навесні потрібно, щоб кінь більше пітнів, тоді він швидше полиняє й швидше почне нагулювати лій. Троє вершників, мов на перегонах, помчали до пагорбка. З-під копит їхніх коней летіли численні грудки глини з трав’яним корінням, і ці сотні тисяч ніжнісіньких корінців трави забарвили в зелене копита, що їх розтоптали. На щастя, в наступні декілька місяців по цій дорозі не їздитимуть інші коні! Чень їхав позаду інших. Він почав усвідомлювати все значення вислову «степ боїться кінського табуна». Монголи, дійсно, живуть у якомусь вирі протиріч! Коли коні вискочили на верхівку пагорбка, їх звідусіль оточило пищання й кректання байбаків. Ці гризуни — найпоширеніші мешканці древнього степу, тож і в Орхонському степу на більшій половині пагорбків є байбаки і їхні нори. Щороку восени Чень бачив, як старі кочовики вбивають байбаків, і навіть скуштував одного разу їхнього м'яса — воно виявилося жирним і мало приємний запах. Байбак, як і ведмідь у лісі, взимку впадає в сплячку й тримається до весни на своїх жирових запасах, тож його м’ясо відрізняється від м’яса інших степових тварин — воно має прошарок сала, як і свинина, й чітко відрізняється від пісного м'яса контрастом білих прожилок на червоному тлі, тому й славиться на весь степ своїм гарним смаком та свіжістю без неприємних запахів і вважається добрішим, ніж баранина. Один великий байбак був навіть більшим за термос великого розміру і з нього виходила ціла миска м’яса, якої вистачило б, щоб нагодувати один раз цілу родину. Однак побачивши байбаків тепер, Чень мало не злякався: по верхівках схилів, мов на гребенях хвиль, тут вишикувалися шістдесят-сімдесят великих і малих звірят, вони непорушно дивилися кудись у далечінь і були схожі на пеньки в лісі. Їхніх нір побільшало, а жовті приступки із землі й піску перед цими норами створювали враження, ніби тут — обліплений терасовими полями схил у континентальній частині Китаю. З трьох боків такої приступки були пісок і каміння, мов вигорнуті з копальні рештки породи. Вони притисли більшу частину трави на схилі, тож Ченю здалося, що він потрапив на якийсь поритий гротами схил на півночі провінції Шеньсі — гора була вся в дірках і чиряках, від неї, напевне, залишився тільки каркас. Кожна земляна приступка була розміром із великий кан, ^[101] і на кожній з них стояв або лежав щонайменше один байбак. На великих приступках стояли байбаки-самці — вони мали темно-брунатне хутро й займали кожен окрему нору, на інших приступках стояли байбачихи-самки — вони були меншими за розмірами й мали хутро сіро-жовтого кольору, трохи схоже на вовче; самиці зазвичай розподілялися по норах групами. Поряд із самицями було багато маленьких байбаків, розміром із зайця — на деяких приступках їх розляглося аж по сім-вісім штук! Побачивши людей, байбаки зовсім не поспішали лізти в нори — більшість із них стали на задні лапки, а передні затисли в кулачки перед собою й почали видавати якийсь безладний писк. При цьому їхні маленькі хвостики, схожі на йоршики для чистки пляшок, злітали вгору, ніби демонструючи їхню силу, протест і водночас дражнячи противника. Собаки, помітивши одного великого байбака далеко від нори, кинулись до нього, однак той швидше за них добіг до найближчої нори і став на приступці перед входом до неї, втупившись у собак своїми круглими, мов у кролика, очима. І тільки коли собаки були вже на відстані п’яти-шести метрів від нори, він неспішно заліз усередину свого глибокого й стрімкого укриття, а коли розлючені собаки відбігли на десяток метрів, знову виліз, ще й почав щось пищати в напрямку собак. Старий Біліґ сказав: — Оце і є відома в Орхоні байбача гора. Байбаків тут так багато, що не злічити. На північ звідси, трохи південніше прикордонного шосе, є ще одне місце, там їх навіть більше, ніж тут. Ця гора завжди була рятівною для бідняків у степу, адже завжди на осінь байбаки нагулюють лій, а бідняки приходять на цю гору, ловлять їх і їдять їхнє м’ясо та продають їхні шкурки й сало, а на отримані гроші купують баранину. Ви, ханьці, дуже полюбляєте куртки з байбачого хутра, тож щороку восени скупщики хутряного краму з Чжанцзякоу^[102] приїздять у степ скуповувати гриби й байбачі шкурки. Шкурка байбака ще й утричі дорожча, ніж руно ягняти! Тож байбаки врятували чимало бідняків, навіть родина Чингісхана у свої найбідніші часи виживала завдяки їм. — Байбаки смачні завдяки своєму лою, — сказав Улзій. — Наприклад, ховрахи й польові миші, які також зариваються в нори на зиму, заздалегідь запасаються зерном, але байбаки так не роблять — вони зимують на своїх запасах жиру. — Пролежавши всю зиму скрученими в норі, вони витратили за цей час багато свого жиру, але м’яса лишилося ще чимало, — сказав Старий Біліґ. — Бачиш, що на зріст вони вже не такі й маленькі, озима ж трава цього року непогана, тож вони від’їдяться за кілька днів і знову накопичать жирку. — Так ось чому вовки останнім часом не лізуть до юрт, — прозрів раптом Чень. — Вони теж задумали перейти на інший харч! Однак нори в байбаків глибокі, а самі вони далеко від нір не відходять, тож як вовкам вдається їх упіймати? — У вовків є багато способів упіймати байбака! — розсміявся Старий. — Вовк може розрити байбачу нору, а інші вовки при цьому стерегтимуть інші виходи з неї. Таким чином вовк може дістатися нори, вигнати з неї всю сімейку, загризти й з’їсти усіх до останнього. Вовки також можуть направити невеликого вовка-підлітка, щоб він заліз у байбачу нору й повиносив звідти в зубах малих байбачат. Корсаки також можуть залазити в байбачі нори, вбивати й їсти байбаків. Щороку, коли я ставлю капкани на байбаків, мені трапляється піймати в них шість-сім корсаків, а одного разу я навіть піймав малого вовка. Саме у вовків і корсаків монголи навчилися посилати своїх дітей у вовчі нори витягати вовченят. Байбаки риють глибокі нори, щоб не замерзнути взимку. Їм доводиться зариватися навіть на декілька чжанів під землю. — Старий раптом запитав: — Як ти вважаєш, а чому вовки риють такі глибокі нори, хоча зимують не в них? Чень похитав головою на знак того, що не знає. Тоді Старий пояснив: — Тому що більшість вовчих нір утворені на основі байбачих — вовчиця просто розширює байбачу нору, й вона стає придатною для народження вовченят. — Ну й лихі ж істоти вовки, — аж злякався Чень Чжень, — зжерти всю родину байбаків їм недостатньо, вони ще й хату їхню привласнюють! Улзій щиро розсміявся, ніби насправді йому була до вподоби підступність вовків. Повернувши до Ченя голову, він сказав: — Якби вони не були лихі, вони б не впорались із байбаками. Те, що вовки їдять байбаків, — це їхня велика заслуга перед степом. Байбаки — одне з великих лих у степу, усі схили перериють! Тільки поглянь, на що перетворили хоча б ось цей — чималенький — схил. Байбаки — плодовиті, за рік в одному виводку буває по шість-сім штук, тож у малу нору вони вже не поміщаються, а щоб її збільшити, потрібно вирити чимало піску й каміння. Тоді скільки ж це потрібно трави зіпсувати? У степу є чотири види лихих шкідників — щури, зайці, байбаки й дзерени. Байбаки — на третьому місці. Цікаво, що байбаки неповороткі, навіть людина може їх наздогнати, але чому ж тоді на них ставлять капкани? Все через те, що в них багато нір, які ще й з’єднані між собою ходами. Тож коли людина наближається, байбак тільки гульк — і в нору. А трави вони з’їдають — ой, лихо! Восени ще спеціально під’їдають її насіння! Щоб нагуляти свій лій, один байбак з’їдає декілька му трави з насінням. Але від їхніх нір ще більше лиха, ніж від них самих. Найбільше бояться байбачих нір конопаси, адже через них щороку ламається чимало кінських ніг і калічиться чимало людей. — Ну тоді вовки, вбиваючи байбаків, справді мають заслугу перед степом, — погодився Чень Чжень. — Від цих байбачих нір у степу тільки лихо, — продовжував Улзій, — у них зимують комарі, а комарі північних степів Монголії відомі на весь світ. Якщо комарі північно-східних лісів можуть з’їсти людину, то комарі східних монгольських лісів можуть з’їсти корову! Якщо біле лихо й чорне лихо (засуха через безсніжну зиму) приходять у степ не щороку, то комарі тут є постійно. Скотарі й худоба бояться комарів ще більше, ніж вовків. За рік через укуси комарів худоба втрачає 30–40 відсотків лою. Дивно, що цих комарів навіть монгольські морози не беруть, а вони тут бувають до 30–40 градусів і можуть навіть якусь слабку корову перетворити на крижану брилу. У юрті теж комарі не заховаються, тож як їм вдається спокійно перезимувати? А в байбачих норах. Коли стає холодно, байбаки зариваються в свої нори, а комарі залітають за ними. Байбача нора завглибшки в декілька чжанів, тож коли байбак її заліпить, які б морози не скували землю назовні, усередині завжди як на печі. Байбак не виходить з нори в пошуках їжі, а комар, щоб наїстися й напитися, може його кусати і так собі спокійнісінько проводить зиму. Коли наступного року навесні байбак вилізе з нори і комар за ним вилетить, води й плавнів у Орхонському степу буде вже багато, от комарі й розмножуються в цій воді покоління за поколінням, тож коли настає літо, степ перетворюється на імперію комарів… От і скажи — чи не лихо ці байбаки для скотарства в степу? Степові ж вовки дуже полюбляють байбачатину, вони є головною силою знищення цих тварин, тому в степу кажуть: «Байбак виліз із нори — вовк на гору пішов», тобто коли байбаки вилізуть, для худоби настають дні спокою. Чень Чжень, який уже два літа поспіль не знав порятунку від комариних зграй, як тільки почув про них, відчув зуд і біль по всьому тілу, ніби на ньому живого місця не лишилося. Молоді інтелігенти точно боялися комарів більше за вовків! Він навіть попросив батьків, щоб надіслали йому з Пекіна запону від комарів, і тільки після цього зміг нормально спати. Скотарі ж, побачивши запону, дуже її вподобали, і наступного літа такі пекінські запони поширились по всіх юртах у степу. Чень Чжень раніше навіть уявлення не мав про те, що ці жахливі зграї вилітають з байбачих нір. Він звернувся до Улзія: — Ви вдвох із Батьком Біліґом справді знавці степу! Я й не знав, що комарине лихо в степу так міцно пов’язане з байбаками! Тож їхні нори — це кишло злодіїв, а вовки — смертельні вороги байбаків. Я в книгах би не вичитав стільки цікавого… — У степу все дуже пов’язане — одна ланка чіпляється за іншу, але всі вони так чи інакше пов’язані з вовками; ці звірі — велика загальна ланка, і якщо її зіпсувати, тоді скотарством у степу не можна буде займатися. Тож користі від вовків для скотарства — не злічити! Можна тільки загалом сказати, що заслуга їхня — неперевершена! — Однак і байбаків не слід вважати тільки лихом, — сказав, сміючись, Старий Біліґ, — їхні хутра, м’ясо й лій — дуже дорогі речі! Шкурки байбаків — важливий додатковий прибуток для скотарів, а держава обмінює їх на закордонні авто й гармати. Отже, вовки — найрозумніші, вони ніколи не винищують байбаків до останку, залишаючи поживу на наступні роки. Скотарі теж не знищують усіх байбаків — убивають тільки великих, а малих не займають. Вершники швидко їхали крізь гори, а байбаки, переконані в надійності свого захистку, продовжували радісно пищати, нічого не боячись. Часто з неба зривався степовий орел, але в дев’яти з десяти випадків залишався з порожніми пазурями. Що далі вони їхали на північний схід, то менше їм траплялося слідів людини, незабаром зникли й колодязі, а потім навіть і кінського посліду не траплялося.
Вони виїхали на один високий схил, коли в далечині раптом з’явились кілька великих гір такого дивного зеленого кольору, мов вони були несправжні. Річ у тім, що всі гори, що їх вони минали до сих пір, хоча вже й одягли своє нове весняне вбрання, однак зелень на них була розбавлена жовтим — кольором минулорічної трави, що залишилась на схилах. Ці ж гори вдалині були зеленими, причому такими чисто-зеленими, як то буває на декораціях у театрі або в казкових пейзажах у мультфільмах. Улзій, вказуючи батогом на ці зелені гори, сказав: — Якби ми приїхали сюди восени минулого року, то ми побачили б там чорну гору, але тепер чорного згарища вже не видно — все вкрилося новою травою. Правда ж, схоже на те, мовби вся гора одяглась у жупан із зеленого атласу? Вершники, дивлячись на зелену гору, чимшвидше поїхали туди. Улзій приглянув більш-менш положистий шлях і повів інших двох вершників прямо по ньому. Проминувши два гірських гребені, вони нарешті ступили на штучно-зелену гору. Трава на схилах була схожа на дружні паростки пшениці, жодного корінчика жовтої трави тут не було, жодного струмка зайвого запаху. Натомість із наближенням до схилу посилювався власне запах трави. Однак чим далі Біліґ вдихав його, тим більше відчував, що щось не так. Він тому опустив голову, щоб роздивитися схил ретельніше. Обидва собаки теж ніби вгледіли тут можливість для полювання — вони щось винюхували, опустивши голови, і скрізь крутилися, перебігаючи дрібним кроком. Старий нахилився з коня, низько опустив голову і почав ретельно оглядати ніжні паростки під копитами коня. Піднявши голову, він сказав: — Ось принюхайтеся краще! Чень Чжень зробив великий ковток повітря і раптом поринув у запах трав’яного соку, ніби це була осінь і він сидів на газонокосарці, яку тягнув лукою кінь, і вдихав запах свіжоскошеної трави. Він запитав: — Може, хтось тут щойно косив траву? Але хто б це міг бути? Старий зійшов з коня й почав «прочісувати» траву довгим руків’ям батога, щось уважно розшукуючи. Незабаром він вигріб з-під трави якийсь жовто-зелений кругляшок, роздавив його в пальцях, потім підніс їх свого носа, понюхав і сказав: — Це — дзеренячий послід, тут щойно були дзерени! Улзій і Чень Чжень також спішилися й підійшли оглянути кругляшок, що його Старий тримав у руках. Весняний послід дзерена вологий, він не виходить горошинками, а збирається в один великий кавалок. Вони були вражені несподіваним відкриттям, а пройшовши ще декілька кроків, побачили велику луку, де трава місцями мов і справді була зрізана косою: шматок на сході, ділянка на заході — скрізь трава була неоднакової висоти. — Я ще й думав, чому це на виділених для окоту луках цієї весни не видно жодного дзерена? — сказав Чень Чжень. — Аж усі вони подалися сюди похарчуватися смачною травичкою! Ну й заповзято ж вони їдять — страшніше, ніж косарка! Улзій загнав патрон у дуло рушниці, поставив її на запобіжник і тихо сказав: — Ну, якщо вже дзерени не пішли цього року, як завжди, тіснити овечок з ягнятами з їхніх пасовищ, а прийшли сюди, значить, свіжа трава тут ще ліпша, ніж на тих пасовищах. Отже, ми з дзеренами думали в однаковому напрямку. Біліґ хитро примружив очі й сказав до Улзія: — Дзерени найкраще тямлять у траві, тож людям і худобі гріх не прийти на пасовище, яке вони обрали. Видно, цього разу ти знову не прогадав. — Перш ніж приймати остаточне рішення, спочатку огляньмо, що там із водою, — відповів йому Улзій. — Однак нині ягнята ще малі, — стурбовано сказав Чень, — вони не здолають такої далекої дороги, щоб прийти сюди. Переганяти їх з пасовища на пасовище можна буде тільки щонайменше через місяць, однак до тієї пори дзерени до корінця тут усе вигризуть! — Не хвилюйся, вовки вправніші за людей, — сказав Старий, — якщо сюди прибіжить отара дзеренів, то, думаєш, зграя вовків її пропустить? Дзеренихи нині якраз тільки народжують козенят, тож отара не може бігти швидко з малими. Тепер настав найліпший за весь рік час для вовків — вони за кілька днів виженуть звідси усіх рогатих. — Тоді не дивно, що відсоток виживаності ягнят у наших отарах цього року вищий, ніж у попередні роки — виявляється, як тільки вилізла нова травичка, дзерени й вовки подалися сюди! А якщо дзерени не приходять красти траву на наші пасовища, то й вовки майже не крадуть ягнят — звісно, що тоді більше малих залишаться живими. Почувши, що тут можуть бути вовки, Чень Чжень поквапив усіх сідати на коней і їхати далі. Вершники проминули ще один невеликий гірський гребінь, й Улзій порадив Ченю бути уважнішим, оскільки за ним попереду буде вже велике пасовище. Він здогадувався, що вовки й дзерени зараз перебувають там. Трохи не доїжджаючи самої вершини гребеня, вони всі спішились і далі пішли якомога тихіше, тримаючись великих кам’яних брил на верхівці, пригинаючись, ведучи за собою коней за повід і обійнявши за шиї собак. Обидва велетні вже завбачали полювання, тому притислися до господарів і йшли, низько присівши. Біля кам’яних брил люди зав’язали коням передні ноги вуздечкою, а самі, пригнувшись, підійшли впритул до каміння і залягли за ним у заростях трави, діставши біноклі, й ретельно оглядали пасовище. Чень Чжень нарешті міг роздивитись цей чарівний клаптик незайманої землі в прикордонному степу. Напевне, це був останній такий клаптик у Китаї. Він був таким чарівним, що Ченю майже перехопило подих, йому було шкода ступити ще хоч крок уперед, і він навіть забув про свій омріяний донський козацький степ. Чень Чжень довго лежав перед цією красою, ніби схиляючись перед нею, і навіть забув про вовків. Перед ним простягалась велика смарагдово-зелена улоговина, що мала декілька десятків лі в периметрі і ще не знала ноги людини. На сході цієї улоговини купчилися хвилястими смугами гірські гребні й тяглися аж до передгір’я Великого Хінґану. Різнобарвні хвилі смарагдових, зелених, бурих і бордових, синіх і фіолетових гір, відтіняючи кольори одна одної, розливалися кудись у далину і напливали на обрії на рожево-червоне море хмар. З інших трьох сторін улоговини — на півночі, півдні й заході — гори були такими широкими й положистими, що надавали улоговині вигляду блюдця. Можна було подумати, що ці схили вкриті трав’яним килимом, який дбайливо підстриг Тенґер, а гірські квіти утворили на ньому візерунок зі смужок і клаптиків блакитного, білого, жовтого й рожевого кольорів, між якими вплелися різнобарвні дикі квіти, органічно поєднавши всі смужки й клаптики в одне єдине ціле. З ущелини на південному сході в улоговину затікала маленька річка — класична для монгольського степу. Як тільки ця річка опинялась на рівнині в найнижчому місці улоговини, вона починала петляти з великим розмахом, її закрути й луковини вигиналися аж у форму підкови або йшли великим півколом, мов розігнуті срібні браслети. Усі разом, виблискуючи сріблом, закрути річки ніби складали низку прикрас із приданого дівчини — срібні сережки, браслети й ланцюги. Можна було уявити молоду монголку з далеких лісів, яку забрали заміж у степ, і яка, милуючись його красою, забула про свій статус молодої дружини і, мов пустотлива дівчинка, вигадала йти в обхід, щоб якомога подовжити шлях і помилуватись краєвидами та збирати квітів. Чим далі, тим довшими й круглішими ставали луковини річки і нарешті вона впадала у велике блакитне озеро посеред улоговини. Вода в річці була джерельно чистою і її поверхня відбивала білі хмари, що саме мандрували по небу. На озері в центрі улоговини жили лебеді. В об’єктиві бінокля Чень Чжень побачив їх більше десятка — сліпучо-білі, вони повільно пливли водною широчінню, оминаючи зелені зарості очерету і насолоджуючись тишею і спокоєм цієї неземної країни. Такої краси Чень Чжень не бачив навіть уві сні. Лебедів оточували сотні й тисячі диких гусей, качок і різних інших птахів, назв яких Чень навіть не знав. П'ять-шість лебедів раптом злетіли в повітря, піднявши з собою велику зграю водних птахів, і почали низько кружляти над озером і річкою з якимись радісними криками, ніби вони — урочистий оркестр, що вітає своїх нових товаришів. Водяна гладінь озера залишалася спокійною, а на його поверхні плавали кілька білих пір’їнок, мов клаптики хмарин. Із західного боку озеро мало природний отвір, крізь який джерельна вода перетікала у зарослий очеретом великий став у далині. Напевне, це також було останнє в Китаї первісне лебедине озеро, яке ще не турбувала людина, й останній первісний пейзаж, який можна було побачити в прикордонних степах на півночі Китаю. Чень Чжень нетямився від такої краси, його серце то тьохкало від захвату, то стискалося від суму — адже коли сюди прийдуть люди й коні, первісна краса цього місця зникне і наступні покоління китайців уже втратять можливість помилуватися незайманою природою. Чень Чжень навіть подумав, як би було добре, аби прикордонне шоссе проходило по тому місцю, де він зараз лежить, — за ним цей район був по-справжньому закритий.
Улзій і Біліґ, не відриваючись від біноклей, ретельно оглядали місцевість. Раптом Старий злегка торкнувся носком свого чобота для верхової їзди ноги Ченя — так він намагався привернути його увагу до центра третьої луковини праворуч. Чень Чжень не відразу прокинувся зі свого чарівного сну, тому змушений був перепитати місце, аж потім спрямував свою підзорну трубу на маленьку річку. На закрученому півколом березі затоки видно було двох дзеренів, які саме чимдуж намагалися вибратися з води на берег, — їхні зади були ще в воді, а задні копита, здавалося, загрузли в мулі, тоді як передніми вони спиралися на тверду землю. Однак їм бракувало сили, щоб вистрибнути. На моріжку всередині луковини лежали більше десятка великих дзеренів, однак усі — з розідраними животами… Чень Чжень перемістив погляд на високу траву поряд із річкою, і його серце раптом скажено закалатало: декілька здоровенних вовків, яких він уже давно не бачив, саме куняли неподалік від козячих трупів. Оскільки трава на моріжку була доволі високою, Чень не міг точно порахувати, скільки ще сірих залягли в ній. Улзій і Біліґ продовжували ретельно обшуковувати поглядами кожний закуточок улоговини і, зрештою, спрямували свої біноклі на один гірський схил на південному сході. Саме туди розбіглися наполохані вівці, й тепер, по двоє-троє особин, похапцем скубли траву. Більшість дзерених були з ягнятами. Чень Чжень навіть побачив одну дзерениху, яка облизувала своє щойно народжене ягня, однак лизнувши його один раз, вона відразу ж піднімала голову і стурбовано озиралася навколо. Ягня якраз намагалося стати на ноги, адже як тільки зможе впевнено стояти, воно відразу ж зможе й бігти, причому так швидко, що й собака його не наздожене. Однак ті декілька хвилин, які воно вперше простоїть на своїх ногах, є якраз важливим моментом балансування між життям і смертю. Ситуація спочатку спантеличила Ченя — адже як потрібно діяти на такому величезному просторі? І спочатку стріляти вовків чи дзеренів? Старий сказав, киваючи на вовків: — Ач, які! Розляглися й поснули! Знають, що люди їх там не дістануть! Стріляти звідси — далеко, у вовка не поцілиш. А варто нам тільки виявити свою присутність, як і вовки, і дзерени розбіжаться. — Однак, — зауважив Улзій, — ті нерухомі барани все-таки дістануться нам, саме на обід! Тоді вони, вже не криючись, сіли на коней і поїхали до річки. Як тільки з'явилися люди на конях і з собаками, вовки, мов сірі стріли, дременули різними шляхами до великої гори на сході і за мить зникли там в очеретяному лісі. Дзерени також, не гаючи часу, помчали на гору і зникли за її гребнем, залишилися тільки ті декілька, що загрузли в мулі, і ще дзерениха, яка облизувала своє ягня. Вершники під'їхали до місця, де кінці цієї луковини найближче підходили один до одного й утворювали вузький прохід у середину «петлі» — всього лише п'ять-шість метрів; площа оболоні тут становила всього один му, з трьох боків вона була оточена водою, русло річки мало завширшки чотири-п'ять метрів, а завглибшки вода сягала близько метра. Вона була настільки прозорою, що випрозорювалося дно; у деяких місцях воно виявилося піщаним, а в деяких — замуленим. Береги річки стрімко піднімалися на висоту близько метра, однак у деяких місцях виднілися піщані узбережні мілини, там береги був доволі положистим. На моріжку, оточеному водою, лежали більше десятка малих і великих дзеренів, їхні нутрощі вже були з’їдені, а м’ясо на ляжках — обгризене, один із живих дзеренів остаточно загруз у намулі, так що не міг і поворухнутися, ще декілька кіз намагалися, хоч і повільно, перебирати ногами, однак на їхніх шиях виднілися рани, з яких текла кров. Старий Біліґ сказав: — Дзерени прийшли сюди вранці пити воду, і тут їх вовки й захопили. Чень Чжень уже не раз отримував уроки ловів від вовчих зграй, однак уперше бачив, щоб вони так вдало використали для цього оточену з трьох боків водою оболонь. Сидячи верхи на коні, він ретельно обмірковував мисливську стратегію вовків. Улзій сказав: — Тільки подивіться, які розумники ці вовки! Вони, напевне, залягли в траві з учорашнього вечора, а дочекавшись, коли дзерени зайдуть сюди напитися води, одним кидком перекрили вхід на луку, відрізавши козам, які опинилися всередині, шлях до втечі. Це ж так просто! Луковина — ніби лантух: вовки тільки зав’язали його, і вже отримали цілий лантух м’яса. — От бачиш, — розсміявся Біліґ, — і цього разу можна переконатися, що Тенґер допомагає вовкам. Бачите, скільки річка тут робить закрутів? Кожен з них — майданчик для ловів! От я й кажу: вовки — плеканці Тенґера, чи не так? — Такого гарного майданчика для ловів ще пошукати! — сказав Чень. — І хто б міг подумати, що тут їх раптом виявиться кілька десятків! Тенґер замість вовків усе ретельно продумав! Але й вовки теж розумні — Тенґер створив для них таку луковину, і вони відразу ж зрозуміли, як нею найкраще скористатися! — Ну, вовки вміють використовувати погодні умови й рельєф набагато краще від людей, — сказав Улзій. Собаки, побачивши розкидане скрізь м’ясо дичини, не поспішали кидатися до нього — гордість не дозволяла їм їсти недоїдки вовків. Бар, не церемонячись, побіг до одного з іще живих дзеренів, наступив йому на горло й подивився на Біліґа. Той кивнув головою: «їж, їж». Опустивши голову, Бар одним хапом остаточно перекрив цапу дихання, після чого завзято відірвав шмат свіжого м’яса від його ляжки й почав їсти з гучним чавканням. Що стосується Ерлана, то на цьому закривавленому мисливському майданчику його загривок настовбурчився, як у вовків, і його потягло на вбивство. Він помчав до берега річки, де в намулі загрузли два живих дзерени, однак Чень Чжень і Старий Біліґ гучним окриком зупинили його. Проте Ерлан не хотів змиритися з таким станом справ, тож піднявся передніми лапами на труп одного з дзеренів і з цього «підвищення» почав скрізь розглядатися, аж поки не помітив неподалік ще одного живого дзерена. Тоді він кинувся у воду й поплив до нього. Чень хотів його знову зупинити, але Старий сказав: — У цього собаки — дикий характер, нехай йому буде можливість уполювати дичину, тоді він не чіпатиме домашніх овець. Вони підійшли до річки. Старий Біліґ відв’язав від сідла моток шкіряної мотузки і зробив з неї рухому петлю. Чень Чжень зняв чоботи, підкотив холоші штанів і пішов у воду, щоб накинути цю рухому петлю на шию дзерена, після чого Старий Біліґ і Улзій витягли рогатого на берег і сплутали йому ноги, притиснувши до землі. Потім вони так само витягли із забрудненої кров’ю води ще одного дзерена, після чого вибрали чисте місце на моріжку, щоб розвести вогонь. Старий сказав: — Одного з’їмо тут самі, одного заберемо з собою. Улзій витягнув свого ножа й зарізав дзерена, а Старий, оглянувши навколишні схили, повів із собою Ченя у гори збирати хмиз. Вони поїхали верхи до глибокої ущелини в північно-західних горах. Усі схили тут заросли диким абрикосом, причому більшість дерев були живими, а їхні стовбури сягали заввишки більше метра, однак на землі лежало чимало сухого галуззя, придатного для розпалу вогнища. Абрикоси щойно відцвіли, тому земля скрізь була устелена крилечками їхніх квітів, а в повітрі линув гіркуватий запах. На самому дні ущелини накопичився товстий шар гнилих абрикосових кісточок. Вони зібрали кожний по великому оберемку сухого галуззя і міцно зв’язали його шкіряною мотузкою, щоб потягти за конем до місця «бенкету на природі». Улзій на той час уже оббілував дзерена й обрізав більшу половину м’яса, а також назбирав у воді декілька жмутиків дикої цибулі та цибулі-порея. Чень Чжень відзначив, що на новому пасовищі стебла порея дуже товсті. Тепер вони зняли сідла й вуздечки з коней, ті вільно обтрусилися і, не гаючи часу, знайшли собі положистий берег, щоб спуститися до води й напитись. — Гарна водичка! Гарна! — примовляв Біліґ. — Коли обираєш місце для літнього пасовища, насамперед слід подбати, щоб там була гарна вода! Коні відняли голови від води аж тоді, коли їм розперло животи, і тоді вони повільно повернулися на трав’яний схил пожувати молодої травички; своє задоволення вони виявляли постійним форканням. На моріжку запалала ватра, і в чистому повітрі над берегом лебединого озера вперше рознісся запах смаженої козлятини, а також пішов чад із домішками запахів солі і спецій — цибулі, порею й перцю. Вони були дуже близько від озера, однак стіна очерету — і старого, що не згорів під час пожежі, і нового — заввишки вже більше за зріст людини — затуляла водну поверхню, тож Чень не міг, споживаючи м’ясо й горілку, водночас милуватися лебедями й озером. Він постійно перевертав нанизані на гілки дерев «шашлики» із дзеренятини; м’ясо було таким свіжим, що навіть ще посмикувалося. Оскільки вони встали ще вдосвіта, то, поки доїхали сюди, зголодніли, й у животах у них вже гурчало. Наминаючи низку за низкою шашликів із дзеренятини з дикою цибулею, приправлених сіллю й перцем, та прикладаючись, ковток за ковтком, до плаского чайника з горілкою, що привіз Старий Біліґ, Чень остаточно сп’янів, захоплений і чарівним смаком їжі, відібраної у вовків, і чарівним пейзажем навколо. Він сказав: — Це я вже вдруге споживаю їжу, впольовану вовками, і можу сказати, що вона — найсмачніша в світі. Тим більше якщо їсти її прямо на місці полювання вовків. Не дивно, що в давні часи так багато імператорів полюбляли приїздити в Монголію на полювання. Старий Біліґ і Улзій крутили прямо над вогнем цілу козячу ногу, і коли певний шар м’яса просмажувався, вони бралися за ножі, зрізали його пластинками і їли, потім у сирому м’ясі прорізали невеликі отвори, в які закладали сіль, пір’я цибулі та трохи перцю, й продовжували його підсмажувати. У Старого прокинувся апетит, тож, з’ївши черговий шар просмаженого м’яса, він урешті ковтнув горілки, закинувши голову, й сказав: — Якщо ця зграя вовків уперед нас нагледіла це пасовище, тоді я спокійний. Тож днів за двадцять, коли ягнята зможуть самостійно здолати велику відстань, усією бригадою переїдемо сюди. Вирішено! — А вся бригада піде за тобою? — спитав Улзій, відкусивши шматок від рулета, який щойно спорудив, закрутивши в пластинку м’яса декілька стебельців дикої цибулі. — Дзерени й вовки вже прийшли, а люди не прийдуть? Якби трава була поганою — дзерени б не прийшли. Якби дзеренів було небагато — вовки б не прийшли. Завтра я зберу в себе вдома засідання бригадного керівництва й пригощу всіх баоцзами з м’яса того дзерена, якого ми сьогодні з собою заберемо. А коли вони дізнаються, що тут ще й гарна вода, проточна, вони почнуть сваритися між собою, чия група першою сюди прийде. Адже на літньому пасовищі не тільки трава має бути гарною, а ще й вода. Улітку найбільше слід боятися стоячої води й боліт, адже коли води мало і вона брудна, худоба може захворіти, п’ючи її. Крім того, худоба нагулює влітку лій завдяки воді, а якщо вода погана, звідки тоді візьметься лій? — Якщо хтось буде проти, тоді я ще раз приїду сюди і візьму його з собою, нехай самі все побачать, — сказав Улзій. — Це не знадобиться, — розсміявся Старий, — адже я у них голова, тож якщо я піду сюди, то й вони всі підуть за мною. Адже якщо підеш за ватажком, ніколи не будеш у збитках. — Потім, подивившись на Ченя, він запитав: — От ти стільки разів ходив за мною, і що — хоч раз зазнав збитків? — За Батьком — як за вовчим ватажком, завжди отримаєш щось смачне! — розсміявся Чень. — Ян Ке й інші сперечаються за право піти кудись із вами! — Ну тоді вирішено! — сказав Улзій. — Я повернуся до Комітету й зберу засідання, щоб спланувати кочівлю. Останнім часом зверху дають такі завдання, що мені незабаром ніяк буде дихати, а якщо ми освоїмо це нове пасовище, то нам буде полегшення років на чотири-п’ять. — А коли ці роки пройдуть, ми знайдемо на нашому підприємстві ще дикі пасовища для освоєння? — спитав Чень Чжень. — Ні, — сказав Улзій і його погляд потьмянів, — на півночі — вже кордон, на заході й півдні — інші скотгоспи. У північно-східному напрямку гори дуже стрімкі й здебільшого кам’янисті, я їздив туди двічі, але годящих для пасовища земель не знайшов. — Що ж ми будемо потім робити? — спитав Чень. — Доведеться тільки регулювати поголів’я худоби, підвищувати якість. Наприклад, розводити «удосконалених» уйгурських овець. Вони дають вовни вдвічі більше, ніж місцеві, й кращої якості, крім того, вона й дорожча втричі за місцеву: один цзінь^[103] вовни наших овець коштує трохи більше юаня, а уйгурських овець — більше чотирьох юанів! От і порахуй, яка тут різниця! А вовна ж є основним джерелом прибутку для нашого підприємства! Коли ж Чень Чжень схвально відгукнувся на такий гарний вихід із ситуації, Улзій, все одно сумно зітхнувши, сказав: — Китайців багато, тож я боюся, що через декілька років пасовищ у нашому підприємстві все одно не вистачатиме. А коли нинішні старі кадри вийдуть на пенсію, я взагалі не знаю, що ви далі робитимете! Старий Біліґ сказав, дивлячись прямо на Улзія: — Ти повинен частіше доповідати начальству про те, що не слід далі тиснути на скотарів нормами й показниками, інакше незабаром небо пожовтіє й земля перекинеться, а піски поховають людей. — А хто мене буде слухати? — покачав головою Улзій. — Нині влада в руках у хліборобів, адже в їхніх кадрів рівень освіти вищий, ніж у кадрів із скотарських районів, і китайською вони говорять краще. Крім того, останнім часом наші кадри більше переймаються тим, щоб убити найбільше вовків і мати найбільше худоби, тому й вислужуються набагато швидше, хоча нічого не тямлять у законах степу. Коні наїлися досхочу, витягли шиї, заплющили очі й задрімали. Повернувся Ерлан — увесь мокрий і з закривавленою мордою, живіт у нього був мов бочка. Він зупинився за десяток кроків від людей і став непорушно. Бар, схоже, зрозумів, що вчинив цей собака, тому витріщився на нього із сумнівом і заздрістю, а за мить вони вже кинулися душити один одного, тож Ченю і Старому Біліґу ледве вдалося їх розняти. Улзій знову повів їх двох за собою оглядати ледь не половину всієї улоговини; в той же час він радився з Біліґом, як краще розташувати табором всі чотири групи його бригади. Чень Чжень усю дорогу невситимо милувався чарівними пейзажами, що відкривались у нього перед очима, і ніяк не міг вирішити — це він потрапив до Едему серед степу чи до степу серед Едему? Він не хотів звідси їхати. Повернувшись на місце, де розводили ватру, вони приступили до зв’язаного барана — убили, оббілували його й обрізали м’ясо. Дивлячись на закривавлені трупи дзеренів, що вкривали моріжок усередині цієї луковини, Чень Чжень раптом відчув, як стискається від жалю його серце, і весь спокійний, романтичний настрій, на який він налаштувався тільки-но ступивши на цю землю, раптом був ніби придушений чиїмись кривавими руками. Трохи поміркувавши над ситуацією, він не втримався й спитав у Старого: — Узимку вовки вбивають багато кіз, щоб запастися на весну, але навіщо ж вони вбивають їх так багато влітку? Схоже, що в інших луковинах теж є чимало мертвих дзеренів, але ж за декілька днів їхнє м’ясо протухне, завоняється і його не можна буде їсти. Просто тому, що вовки такі охочі до вбивства? — Ні, — відповів Старий. — Вовки вбивають так багато дзеренів не заради задоволення і не для того, щоб похвалитись, вони залишають цю їжу для старих, слабких і хворих вовків своєї зграї. Знаєш, чому тигри й леопарди не змогли закріпитися в монгольських степах? А вовки узурпували весь степ? Тому що вовки, на відміну від тигрів і леопардів, згуртовані й одностайні. Коли тигр уполює здобич, він з’їдає її сам, не дбаючи навіть про свою дружину, батьків чи дітей. Вовки не такі — уполювавши здобич, вони дбають і про себе, і про зграю, а також ще й про тих, хто за цією зграєю не встигає — старих вовків, скалічених — кульгавих чи сліпих, — або хворих, малих та вовчиць, які народжують чи годують молоком вовченят. Не дивись, що тут усе всіяне дзеренячими трупами — сьогодні ввечері, щойно ватажок подасть знак своїм виттям, тут зберуться вовки з половини Орхону і ще ті, які мають родинні чи дружні стосунки з цією зграєю, і за вечір вони з’їдять усе, що тут є. Коли один вовк дбає про іншого вовка, той, інший, також дбатиме про нього — тоді й виходить згуртована зграя. А коли згуртована зграя йде на війну — вона становить неабияку загрозу. Іноді ватажок тільки завиє, і відразу ж збере більше сотні вовків на спільний бій. Старі люди розповідали, що раніше в степу водилися тигри, але потім їх остаточно витіснили вовки. Вовки навіть дужче за людей дбають про родину, і вони міцніше згуртовані. — Старий із сумом зітхнув і продовжив: — Монголи як слід вивчились у вовків тільки в часи Чингісхана. Тоді різні монгольські племена згуртувалися, як спиці в колесі, або як стріли у сагайдаку, тож хоча людей у них було мало, однак сила — велика, і всі з радістю були готові віддати своє життя за мати-степ. А як же інакше вони могли завоювати півсвіту? І програли монголи потім тоді, коли роз’єдналися і братні племена Золотого роду^[104] почали воювати між собою. Ці племена перетворились на розсіяні стріли, і їх — по одній — легко зламали. Людські серця не такі згуртовані, як вовчі, і якщо мистецтва вести війну ще можна у вовків навчитися, то перейняти таку згуртованість сердець — дуже важко. Монголи вчаться цього вже декілька сотень років, але не змогли ще перевершити своїх учителів. Але досить, у мене завжди болить серце, коли про це заходить мова… Оглядаючи таке зворушливо-прекрасне пасовище з лебедями, Чень Чжень глибоко замислився. Старий загорнув у шкіру дзерена обрізане з нього м’ясо і зав’язав його ще в лантухи. Чень Чжень осідлав Старому коня, і той примостив один лантух позаду свого сідла, а інший віддав на коня Улзію. Вони закріпили лантухи шкіряними мотузками, приробленими до сідел. Після цього троє вершників поїхали до табору своєї бригади. 17

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒