Annotation 6 страница

Тюрки… мають таку зброю: лук і стріли, зокрема й такі, що «співають», лати, піки, ножі й мечі. Вони носять багато прикрас і також мають короткі ножі. На їхніх знаменах зображено золоту голову вовка. Їхні воїни-охоронці називають себе фупі (що в перекладі з давньотюркської означає вовки. — Цзян Жун). Китайці їх теж називають вовками. Оскільки вони походять від вовків, то не забувають минулого. «Історія держави Чжоу. Тюрки»
Сонячне світло ледь пробивалося крізь тонкий шар сірих хмар та сніговий пил, що висів у повітрі, і його проміння відбивалося від поверхні Орхонського степу. Показившись два дня і дві ночі, завірюха знесилилась, і в неї вже не стало снігу, вітер у степу також стих, і в небі під хмарами можна було побачити, як кружляють орли. Над засніженим степом з’явилася тепла пара, що піднімається ранньою весною від землі, вона збиралась у смужки туману, які літали за вітром, мов димові хмаринки. Зграйка червоно-бурих рябків випурхнула з-під стовбура пурпурової верби, що розкинула свої засніжені гілки, мов білі корали; гілки захиталися, і з них посипалась ніжна паморозь, мов пушок кульбаби розлетівся в повітрі, відкриваючи справжній — темно-червоний — колір степової верби. Було схоже, ніби з лісу білих коралів виринуло раптом декілька червоних, і вони ще більше кидались у вічі. Над горами на півночі небо вже проясніло, і по їх сліпучо-білих снігових вершинах повільними хвильками пропливали одна-дві темно-сині тіні від хмар. Незабаром мало розвиднитись, і древній Орхонський степ уже відновив свій звичайний спокій. Саацерен і Чень Чжень цілий день не відходили від Бата, лікуючи його обморожене тіло. Однак описана Батом картина страшного й жорстокого степу, вкритого пітьмою, ніяк не в’язалась із тією сліпучо-прекрасною рівниною, що відкривалася очам людей зараз. І хоча всі мешканці пасовища боролися з жахливою завірюхою два дня і дві ночі, Чень Чжень ніяк не хотів і не наважувався вірити розповіді Бата. Коли він вдихав свіже холодне повітря, що вже пахло весною, настрій його поліпшувався. Завдяки цьому останньому великому снігу можна було забути про засуху, з якої починалася весна цього року. Нарешті дні, коли все навколо було сухе — і вітер, і земля, і трава, і гній, і здавалося, що почалося запалення очей, бо повіки просто зводило від сухости, скінчилися. Великий сніг усе змінив — вода в річках і озерах піднялася й стала прозорою, молода травичка дружно пробивалася із землі, квіти розпускалися, і з’явилася надія, що отари нагуляють перший весняний жирок. Старий Біліґ казав: «Весняний нагул усім трьом нагулам нагул», маючи на увазі, що якщо вівці не встигнуть навесні нагуляти собі жирку, то літньому нагулові — «водяному» — нікуди буде пристати, а осіннього жирку їм буде недостатньо, щоб перезимувати. Тож якщо до осені, коли трава пожовкне, баран не нагуляє собі жиру в курдюці на три пальці, він навряд чи переживе довгу семимісячну зиму, і чабанам пасовища доведеться ще до її приходу збути його по низькій ціні. У роки, на які випадали суворі лиха, до приходу зими найчастіше доводилося зменшувати отару вполовину, а то й більше. На пасовищі в степу навесні теж один день рік годує. Тому сподівалися, що цей весняний сніг, який прогнав засуху, все ж хоч трохи компенсує збитки пасовищу. Чень Чжень разом з іще кількома молодими інтелігентами з цієї та інших бригад приєднався до слідчої групи, яку утворили з представників Комітету пасовища, скотарського господарства й виробничої бригади для розслідування інциденту, що стався під час хурделиці. Вони всі разом пішли до болота оглянути місце подій. Обличчя в усіх були похмурі; і голова ревкому пасовища, військовий представник Бао Шуньґуй, і голова скотгоспу Улзій, і конюхи Бат та Саацерен, й інші «представники мас», і навіть молоді чабани, що йшли прибирати місце подій, чим ближче підходили до болота, тим важче почувалися на душі. Усі мовчали. Ченю Чженю теж було сумно, коли він думав, як розлютяться армійські начальники, коли дізнаються, що призначений для армії табун зник, навіть у жодній битві не побувавши. Бат їхав тепер на іншому коні, бо його вороний, увесь поранений і пошматований, був відправлений до ветпункту скотгоспу на лікування. На обличчя самого Бата було шкода дивитись — воно було повністю обморожене, і його ран не приховував навіть шар мазі, накладений на нього. Шкіра на носі й щоках почорніла й зморщилась, місцями потріскалась, і з ранок витікав гній. В одному місці шкіра навіть зійшла, і рожеве м’ясо, що під нею відкрилося, особливо виділялося на зазвичай засмаглому обличчі Бата. За пояс на спині він застромив дерев’яну лопату і, ледь тримаючись на коні, мовчки їхав поруч із Бао Шаньґуєм, показуючи шлях. Бат пробув у полоні хурделиці ніч і півдня, коли його знайшов Саацерен в одному зі старих загонів на південному боці болота. На той момент кінь Бата вже не міг рухатися від ран, а сам Бат замерз до напівсмерті. Саацерен, узявши коня Бата за повід, привіз його додому. Однак тепер Бат вимушений був з останніх сил, тримаючись у сідлі, вести слідчу групу на місце подій, щоб вона могла розібратися з інцидентом. Два інших конюхи, теж сильно обморожені, свідчили окремо. Чень Чжень їхав поряд із Біліґом, збоку й майже позаду від загону. Він стиха запитав: — Батьку, а начальство покарає Бата? Старий поволі витер рукавом у вигляді підкови краплі води зі своєї ріденької цап’ячої борідки, і в його жовтих очах звідкись з глибини душі відбилися складні почуття. Не повертаючи голови і дивлячись на далекі гори, він сказав: — А молоді пекінці як вважають? Слід його покарати? Комітет пасовища й представники армії дуже поважають вашу думку. Цього разу вони запросили вас сюди, щоб послухати, що ви скажете. — Бат — герой! Заради цього табуна від ледь життя свого не віддав! На жаль, йому не пощастило врятувати табун. Однак, як би там не було, він у цьому степу — герой. Я прожив у вашій родині рік, і всі знають, що Бат мені ніби старший брат. Тому, гадаю, що Бао Шуньґуй не дослухається до моєї думки. Крім того, серед пекінців немає єдиної думки щодо цього випадку. Я думаю, оскільки ви — представник звичайного чабанства, до того ж і член ревкому, вас усі послухаються, а я казатиму те, що й ви. — А що кажуть інші молоді інтелігенти? — стурбовано запитав Старий. — У нашій бригаді більшість вважає, що Бат — зразковий конопас. Коли стільки лих відразу сталося — і хурделиця, й вовки — хто б завгодно з ними не впорався, тому не слід штрафувати Бата. Однак є й такі, що говорять, ніби ці люди — контрреволюціонери — навмисне скористалися природним лихом, щоб нашкодити армії й революції, тому необхідно перевірити походження всіх чотирьох конюхів. Обличчя Старого ще більше спохмурніло, і він більше нічого не питав.
Загін обминув болото зі сходу й підійшов до того місця, де Бат востаннє вистрелив. Чень Чжень аж затамував подих, готуючись на власні очі побачити місце кривавої бійні. Однак жодної краплі крові не було видно: її щільно вкривав непроглядний шар снігу завтовшки в один чи. Над поверхнею озера мали б стирчати кінські голови, однак і їх не було видно. Проте поверхня наче брижилася застиглими сніговими хвилями, товща снігу між якими була достатньо глибока, а за горбиками тягнулися звіяні вітром снігові схили, тож вітер і сніг зрівняли кінські тіла з поверхнею. Люди дивилися на все це мовчки, ніхто не хотів спішуватися й розкопувати цей шар снігу, однак усі уявляли, що і як тоді сталося. — Як шкода! — Старий Біліґ заговорив першим і, вказуючи батогом на східний берег болота, сказав: — Подивіться, якби вони ще пробігли ось той маленький відрізок, усе б минулося. Нелегко ж Батові було пригнати табун сюди аж із північного пасовища. При такому сильному вітрі й такій кількості вовків навіть якби й людина не боялася, то її кінь не міг не злякатися. А Бат від початку до кінця був з табуном, боровся з вовками не на життя, а на смерть, він сумлінно виконав свій обов’язок. Старі монголи не бояться виступити на захист своїх синів. Чень Чжень під’їхав до Бао Шуньґуя й сказав: — Щоб уберегти колективне майно, Бат самотужки боровся з вовками цілу ніч, ледь не віддав своє життя. Це — геройський вчинок… — Геройський вчинок?! — Бао Шуньґуй витріщився на Ченя Чженя й прокричав: — От якби він уберіг цей табун, тоді б це був геройський учинок! — Потім він повернувся й накинувся на Бата: — Чому ти того дня пас табун на півночі від болота? Ти вже стільки років працюєш чабаном і не знаєш, що як тільки почнеться вітер, він пожене табун прямо в болото? Це все — твоя провина! Бат не наважувався глянути на Бао Шуньґуя, тільки кивав головою й казав: — Так, це я винен. Якби я щодня під вечір переганяв табун на східне пасовище, то нічого б цього не сталося. Саацерен ударив по боках свого коня, під’їхав ближче і доволі безцеремонно втрутився в розмову: — Але ж це Комітет пасовища наказав нам пасти табун саме там, ще й сказали, що саме на тому пасовищі найбільше лишилося сухостою з осені, і нова трава навесні виросла найраніше. Військові коні призначаються для далеких походів, тож вони повинні їсти найкраще й наїдатися, щоб нагуляти якомога більше жирку, щоб військові й ополченці, коли побачать табун, зраділи. Я ще пам’ятаю, як на засіданні Комітету під гаслом «на хвилі революції підштовхнемо виробництво» Бат казав, що пасти табун на півночі від болота небезпечно. Однак у Комітеті сказали, що навесні здебільшого вітри йдуть з північного заходу і навряд чи цими днями трапиться північний вітер. Ти тоді теж із цим погоджувався, чому ж тепер, коли трапилося лихо, всю провину перекладаєш на Бата? Декілька присутніх тут керівників Комітету мовчали. Нарешті голова пасовища Улзій прочистив горло й сказав: — Саацерен правду говорить, таке справді було. Усім хотілося, щоб коні, призначені для військових, виглядали якомога краще, були надійними в поході й зробили б більший внесок у справу військової підготовки. Хто ж міг подумати, що буде така хурделиця, та ще й з півночі, а за нею — й вовки. Якби не було цієї зграї, Бат би напевне відвів табун у безпечне місце. Уже сто років такого не було, щоб і вітер, і сніг, і вовки разом нагрянули. Оскільки я відповідальний за виробництво, то провина за все це — на мені. Бао Шуньґуй тицьнув своїм батогом майже в ніс Саацерену й сказав: — Твоя провина теж не маленька, Біліґ правильно сказав, якби цей табун пробіг ще отой маленький відрізок, усе б минулося, а якби ви втрьох не втекли, а гнали табун разом з Батом, то усе б і справді минулося. Якби ти потім не врятував Батові життя, я б давно відправив тебе на допит. Біліґ прихилив своїм батогом батіг Бао Шуньґуя і з кам’яним обличчям сказав: — Представнику Бао, ти хоча й походиш з монголів-хліборобів, але повинен знати правила монголів-скотарів: у степу заборонено тицяти батогом людям межи очі й при цьому щось до них говорити. Це раніше князі й поміщики так з людьми розмовляли. Якщо не віриш, піди спитай у голови вашого військового підокругу. Наступного разу, коли він тут буде перевіряти роботу, ми можемо піти разом спитати. Бао Шуньґуй опустив свій батіг і взяв його в ліву руку, але потім миттю тицьнув уже вказівним пальцем правої руки в Саацерена і Бата й майже рявкнув: — Ти і ти! Чого ще сидите на конях? Розкопуйте й розмітайте сніг! Я хочу на власні очі подивитись на трупи коней. Перевіримо, наскільки лихими були вовки і наскільки великою була зграя. Не думайте, що вам удасться зіпхнути всю провину на вовків. Голова Мао навчає нас, що насамперед — людський чинник! Люди спішилися, узяли принесені з собою дерев’яні або залізні лопати, бамбукові мітли й почали розчищати трупи коней від снігу. Бао Шуньґуй, все ще верхи на коні, завзято фотографував «докази» фотоапаратом марки «Чайка»^[29] і постійно кричав до людей: «Краще, краще працюйте! Замітайте краще! Через декілька днів сюди ще прийде слідча група з аймаку й хошуну! » Чень Чжень, глибоко загрузаючи в снігу, ішов слідом за Улзієм, Біліґом, Батом і Саацереном до кількох снігових купок у самій середині болота. Трясовина на поверхні міцно взялася кригою, і сніг, що її вкривав, рипів у людей під ногами. Старий сказав: — Для того щоб дізнатися, наскільки лихою була зграя, варто перевірити, чи від вовчих зубів загинули ці найближчі до середини коні. — Чому? — відразу ж поцікавився Чень Чжень. Відповів йому Улзій: — Сам подумай: тоді було чим ближче до середини, тим небезпечніше, і болото тут змерзлося найпізніше, тому вовки теж повинні були боятися потрапити в пастку і не наражалися б на небезпеку. Але якщо виявиться, що ці коні все ж були загризені вовками, тоді упевнено можна сказати, що зграя була лихою! Старий повернувся до Бата й запитав: — А постріли не подіяли? — Ні, — відповів той, скривившись. — У мене було всього десять патронів, вони швидко закінчилися. Вітер, звичайно, розніс звук пострілів і трохи налякав вовків, аж вони розбіглися, але коли патрони закінчилися, вовки повернулися. Було дуже темно і в ліхтаря сіла батарейка, тож я нічого не бачив. Тоді я ні про що таке не думав, — він злегка натиснув пальцем на обморожене місце на обличчі й сказав: — Було темно, й сніг був сильний, я боявся, що влучу в коня. Я сподівався, що вітер припиниться, а болото не замерзне, тож вовки не насміляться по ньому йти, і більшість коней тоді все ж зможе вижити. Я пам’ятаю, що піднімав дуло рушниці трохи вгору, десь на один чи. Біліґ і Улзій із полегшенням зітхнули. Підійшовши до передньої купки снігу, Бат завагався, але потім все ж узяв свою дерев’яну лопату і почав швидко відкопувати сніг з того місця, де мала бути голова коня. Усім перехопило подих: шия білого скакуна була перегризена й скрутилася півколом аж йому на спину. Очі скакуна вискочили з орбіт і перетворилися на морозі на прозорі крижані чорні яйця, в середині яких загусли й застигли жах і розчарування, що їх зазнав скакун в останні миті свого життя. І це було страшно. Сніг під головою коня перетворився на червоний крижаний камінець від крові, що витекла з шиї тварини й замерзла, тож копати далі було неможливо. Інші мовчки й поспішно розкопували й розмітали сніг, так що незабаром над мерзлим болотом з’явилася більшість кінських тіл. У Ченя Чженя складалося таке враження, що ці коні були не загризені, а підірвані снарядом із середини, тому що з обох боків у них висіло лахміття м’язів, а нутрощі, ніби розкидані вибухом, валялися навколо в радіусі кількох метрів. Задніх частин крупів у коней здебільшого не було — стирчали самі кістяки. На льоду скрізь були розкидані ратиці й маслаки, клаптики голої шкіри або хутра: вовки з’їли лише серця й печінки, а також об’їли те м’ясо, що було жирнішим, тож кінські тіла стали об’єктом виміщення злоби для сірих. Чень Чжень подумав: «Може, це у вовків люди навчилися поводитися, як звірі, — шматувати собі подібних, витягувати жили й знімати шкіру? Чи, може, звірство, що криється в глибині людської натури, має одне джерело з вовчою суттю в звіриній натурі? » Дійсно, боротьба між людьми протягом усієї історії їх існування завжди була пронизана, відкрито чи приховано, принципом «людина людині вовк». Уперше побачивши на власні очі такий масштабний вияв вовчої суті, Чень Чжень не міг стримати виходу своєї звіриної натури, його охопила така ненависть до вовків, що він тут і зразу хотів ухопити одного з них, повитягати йому жили та оббілувати. Невже чим довше людина спілкується з вовками, тим більше сама перетворюється на вовка? Чи в неї починає переважати її звірина натура? Люди заціпеніло дивилися на картину, що відкривалась їхнім очам, і Чень Чжень відчув, як у нього холонуть руки й ноги, його до кісток проймав холод. Старий Біліґ зіперся обома руками на древко своєї дерев’яної лопати й, замислившись, сказав: — У моєму житті, напевне, це — якщо не другий, то третій випадок зустрічі з такою великою зграєю. Якщо вони навіть головного коня в табуні так пошматували, то на інших коней мені й дивитися непотрібно — від них просто нічого не залишилося. Обличчя Улзія спохмурніло і він сказав, важко зітхнувши: — Я їздив на цьому скакуні два роки, ще й заарканив на ньому трьох вовків. На всьому пасовищі коней із такою швидкістю можна на пальцях порахувати. Я тоді був командиром ескадрону і їздив із солдатами в каральну експедицію проти бандитів. Я ще ніколи не сидів на такому швидкому коні. Але ця зграя вовків виявилася хитрішою навіть за тодішніх конокрадів. Людині аж страшно подумати, як це сірим удалося так досконало використати хурделицю з трясовиною. Ех, якби я був розумніший за вовків, цей кінь би не помер! У тому, що сталося, є й моя провина. Потрібно було тоді краще переконувати Бао. Слухаючи, як ці двоє стиха говорять, Чень Чжень продовжував міркувати про своє. У Китаї найчастіше хижаками вважають тигра й вовка. Однак тигр — тварина-одинак, тигри не згуртовуються в зграї, і про них складено не так уже й багато оповідань. А от вовки водяться скрізь, живуть зграями і про них чимало написано, та й лиха від них набагато більше. Історія свідчить, що саме вовк був тим хижаком, який найбільше й найчастіше лякав людину. А в степу взагалі він є найбільшим природним ворогом людини й худоби. Однак чому ж тоді кочовики обрали його своїм тотемом? І Чень Чжень знову відступив зі щойно занятої агресивної позиції. Більша половина поля бійні була прибрана. На замерзлому озері скрізь виднілися трупи коней, по поверхні були розкидані маслаки, а крізь кригу проглядала кров, що заливала землю. Було схоже, ніби це — поле бою після інтенсивного бомбардування. Життя цілого табуна скакунів, які чекали наказу виступати в бій, раптом було припинене і перетворилося на гарматне м’ясо у степовій битві. Більшість тіл були в такому ж жалюгідному стані, як і тіло білого скакуна. У місці, де тіла були скупчені щільніше, скрізь валялися відламані кінцівки й маслаки, тож кількість загиблих у трясовині коней можна було порахувати лише по головах і рештках шкіри, що зберегли окрас. Обидва конопаси обережно, ряднинами й довгими рукавами своїх плащів, змітали сніг з голів одного за одним своїх улюбленців, при цьому у них по обличчю текли сльози. Усі присутні були вражені трагічною картиною, що відкривалась їхнім очам. Чень Чжень і ще декілька молодих пекінців, які ніколи не бачили на власні очі жорстоких битв і не ставали свідками трагічної бійні, що її влаштовували вовки коням, зробилися білими від жаху й розгублено дивилися один на одного. Схоже, що це була перша реакція на думку: якби хтось із нас, потрапивши в хурделицю, зустрівся з цією зграєю вовків, що б тоді з нами було? Чи не те саме, що з цими військовими кіньми, розірваними на шматки? Перед очима Ченя раптом постала кривава картина різанини в Нанкіні, ^[30] і він побачив вовчу сутність фашистів та японських «дияволів». ^[31] На цю думку по всьому його тілу пішла сильна біологічна реакція: його пройняли злоба, ненависть, бажання плювати, лаятись і вбивати вовків. І він ще раз просто в обличчя Старому Біліґу прокричав: — Доля цих коней — трагічна! А вовки — ненависні лиходії! Ненависніші й лихіші за фашистів і японських «дияволів»! Їх слід порубати на шматки! Обличчя Біліґа посіріло, і він осудливо подивився на Ченя, проте здавленим голосом сказав: — У японських фашистів — така природа, вони не могли навчитися у вовків, бо в Японії немає ні степу, ні великих вовчих зграй. Де б вони бачили вовків? Але я воював із японцями і знаю, що вони вб’ють людину й оком не зморгнуть. Я тоді був провідником у радянських червоноармійців і бачив справи рук японських — знаєш, скільки людей загинуло тільки на будівництві того брукованого шляху, що веде від нашого пасовища на північний схід до Ґірину? Обабіч його все було устелене кістками. Там був великий рівчак, в якому лежали десятки трупів, половина — монголи, половина — ханьці. — У тому, що цього разу сталося, не можна звинувачувати лише вовків, — сказав Улзій, — адже люди забрали в них рятівну їжу, ще й розорили їхні лігва. Хіба ж вовки могли не помститися? Якщо хтось і винуватий, то це — ми самі, що не догледіли табун. Вовки цінують життя, і якщо їх не змушувати, вони не наражатимуться на небезпеку боротьби з людьми, які мають собак, рушниці й аркани. У степу вовк боїться людину, бо більшість вовків гине від людських рук. З японцями ж не так — ми, китайці, ніколи не завойовували їх, навпаки, дуже їм допомогли, а вони натомість прийшли вбивати нас, ще й дійсно при цьому навіть оком не зморгнули. Старий був вочевидь незадоволений. Він, ніби мимохіть, глянув на Ченя й сказав: — Ви, ханьці, не вмієте впевнено триматися в сідлі, варто коневі спіткнутися, як ви захитаєтеся, впадете й розіб’єтеся. Старий рідко коли дорікав Ченю Чженю, однак прихований зміст його слів завжди змушував того протверезіти. Він зрозумів, що вовчий тотем закріпився в душі Старого значно міцніше і впевненіше, ніж монгольські вершники в сідлі. Звірині тотеми степовиків зазнавали жорстоких нападів з боку інших народів-завойовників, які протягом тисяч років не раз намагалися знищити або замінити їх, однак їм так і не вдалося їх викорінити, вони дожили донині, тож тим більше їх не зможе похитнути смерть цих семи-восьми десятків скакунів. Ченю раптом згадалося: «Сто лих від Хуанхе принесуть цілий короб щастя», «прорве Хуанхе дамбу — доведеться людям трохи побути рибами», «Хуанхе — ріка-мати», «Хуанхе — колиска китайської цивілізації»… Китайці ж не заперечують, що Хуанхе для них є рікою-матір’ю, хоча вони й зазнали від неї сотні лих і вона поглинула незліченну кількість їхніх полів і людських доль. Мабуть, «сто лих» і «мати» не обов’язково є взаємовиключними поняттями, ключовий момент полягає в тому, чи ця «мати ста лих» вигодувала цю націю і підтримує її існування та розвиток. У степовиків же вовк як тотем користується такою самою повагою, як ріка-мати в китайців. Бао Шуньґуй також припинив горлати й командувати, а, все ще сидячи верхи, взявся всебічно і якнайширше оглядати місце події. Він навіть гадки не мав, що орхонські вовки можуть бути такими лихими і навіть подумати не міг, що вони до маслачка згризуть такий величезний табун. На його обличчі з’явився і застиг вираз подиву, змішаного з жахом. Чень Чжень помітив, що під час фотографування руки Бао тремтіли, тож йому доводилося постійно змінювати ракурс, щоб якось зафіксувати фотоапарат. Біліґ і Улзій почали розкопувати сніг навколо кінських трупів усередині місця побоїща: то тут копнуть, то там підриють — було схоже, що вони щось шукають. Чень Чжень поспішив до них на допомогу, щоб заодно спитати в Біліґа: — Батьку, а що ви шукаєте? — Стежку, протоптану вовками. Тож слід обережно відкидати сніг. Чень Чжень уважніше подивився під ноги, потім нахилився й теж почав шукати. Невдовзі міцно втоптана вовками стежка знайшлася — вона була достатньо надійною, мала снігу на чотири пальці заввишки, що намертво примерз до скутої кригою трясовини. Коли з неї змели свіжий сніг, то побачили відбитки вовчих лап — великі були завбільшки з ратицю корови, маленькі — все одно більші за сліди лап великих собак. Кожний слід мав відносно глибоку ямку, і в деяких ямках запеклася кінська кров. Улзій і Біліґ покликали решту людей розмітати цю стежку. Біліґ сказав, що вона також дасть змогу оцінити, наскільки великою була зграя. Поступово розмітаючи стежку, люди помітили, що вона не йде рівно, а загинається, згодом з'ясувалося, що вона утворювала дугу. Повністю розкопати її й розмести вдалося більше ніж за годину, і тоді виявилося, що стежка йшла колом — рівненьке біле коло з украпленнями червоного кольору вивищувалося над скутою кригою чорно-червоною поверхнею трясовини на цілий кулак і вселяло жах: воно було схоже на бігову доріжку в пеклі, на якій тренувалися чортенята, або на якусь чортову каракулю, що замикалася в порочне коло. Стежка була завширшки більше метра, в окружності — п'ятдесят-шістдесят метрів, вона оточувала якраз місце найщільнішого скупчення кінських трупів. Стежка вся була стоптана кривавими відбитками вовчих лап. Люди знову затремтіли від страху й поміж них пішли сумніви й гомін: — Я стільки років прожив, а ще ні разу не бачив таких величезних вовчих слідів! — Це були не вовки, а прямо перевертні якісь. — Зграя була такою великою, що аж лячно! — Щонайменше — сорок-п’ятдесят хвостів! — Бате, з твого боку було дуже нерозважливо важити своїм життям перед цією зграєю! Я б на твоєму місці впав з коня від страху і потрапив би вовкам у зуби! — Тоді було темно, ще й сніг щільний, я просто нічого не бачив і не знав, чи велика ця зграя, чи ні. — Важко ж доведеться нашому пасовищу відтепер. — І хто з жінок наважиться виходити вночі без супроводу? — Ці заробітчани на пасовищі — просто виродки! Відняли у вовків рятівний харч, що ті вполювали собі на голодну весну, от вовки й вимушені були потурбуватися. Якби я був вовчим ватажком, я б теж захотів помститися і загриз би усіх їхніх свиней та курей. — І кому це спала лиха думка послати стількох людей у гори давити вовченят? Хіба вовчиці не могли не оскаженіти? У попередні роки розоряли значно менше лігв, тож і з табунами було все гаразд. — Комітету пасовища теж слід зробити щось належне, наприклад, організувати декілька акцій з винищення вовків, інакше вони невдовзі й людей почнуть загризати. — Вони б менше збори проводили, а більше на вовків полювали. — Так, як вовки оце їдять, то їм би і ще одного табуна забракло познущатися. — У керівники нашого пасовища пролізли якісь селяни, котрі нічого не тямлять у місцевому житті, от Тенґер і послав вовків, щоб нас провчити. — Годі балаканини! Хочете критики на свою голову?
Бао Шуньґуй, приєднавшись до Улзія й Біліґа, ретельно обстежував вовчу стежку, він фотографував усе, але час від часу зупинявся, щоб приєднатися до бесіди. Його обличчя, досі мов скуте, поступово розгладжувалося. Чень Чжень здогадувався, що Біліґ, напевне, підважив його думку про те, що «людський чинник — насамперед». Навряд чи людина могла б упоратись із такими величезними лихами, як хурделиця й вовки. І яка б група не прибула ще на розслідування, варто привести їх сюди й показати це поле бійні, щоб вони визнали, що такому лихові не можна було зарадити людськими силами, тим більше що спільний удар хурделиці й підступної зграї був іще масштабнішим. Опасіння Ченя за Улзія й Бата також поступово розвіялися. Чень Чжень знову зосередився на цій вовчій стежці. Вона була настільки дивною, що просто спантеличувала людину. Здавалося, ніби вона брала в кільце серце Ченя, і це кільце поступово стискалося, а по ньому навколо серця бігли, себе не шкодуючи, вовки-перевертні, і від їхнього бігу серце зупинялося й не було змоги дихати. Навіщо вовкам знадобилося бігати по цьому колу? Що їх на це сподвигло? І яка в них була мета? Людина ніколи не зможе збагнути поведінку степових вовків, і кожний їхній слід — мов шлях у глухий кут. Щоб боротися з холодом? Адже під час бігу стає тепліше? Можливо. Того вечора через хурделицю було надзвичайно холодно, і коли вовки раптом зупинилися після тривалої гонитви, їм зробилося нестримно холодно, тож, наївшись, вони скупчилися й почали разом бігати, щоб зігрітися. А може, щоб поліпшити травлення? Витратити більше енергії, щоб умістити більше конятини? Теж можливо. Оскільки вовки — все ж таки не ховрахи чи бурундуки, і не мають звички розсовувати їжу по схованках, то харч, що залишається після вовчого полювання, тільки псується. І щоб максимально використати їжу, вовкам доводиться утрамбовувати свої повні шлунки. Тож біг пришвидшив би травлення і накопичення поживних речовин в організмі і звільнив би трохи місця в шлунках, щоб увіпхнути туди ще більше м’яса. Однак яким має бути цей шлунок у такому випадку? Сталевим? Залізним? На пружині? Гумовим? Не мати кишок? Не боятися запалення сліпої кишки? Але це — ще жахливіше. А може, вони готувалися до параду чи огляду своїх сил? Можливо. Судячи з вовчих слідів на цій стежці, дії зграї були чітко організованими й дисциплінованими. Береги стежки скрізь рівні, ширина всієї стежки — більше метра, рідко де є слід, який виступає за межі кола. Тож що це, як не сліди стройової ходи? Вовки здебільшого ходять на битви по одному або збираються в невеликі зграї — по три-п’ять осіб, на полювання ж і грабунки ходять родами — по вісім-десять представників одного сімейства, але щоб вони такими масштабними силами виступали на битву, як оце нині, буває не часто. Але чого Чень Чжень не міг зрозуміти, так це яким чином вовкам удалося так раптом перетворити розрізнені партизанські битви на маневрену війну високоорганізованої польової армії. Свого часу 8-й армії й Новій 4-й армії^[32] довелося докласти надлюдських зусиль, щоб виконати завдання по перетворенню себе на професійну армію. Невже ж вовкам даровано такі можливості від природи? Невже вовки можуть передавати від покоління до покоління той досвід, який їхні предки здобувають у кривавих степових битвах? Однак як вони можуть його передавати, коли не мають мови? Поведінка вовків і справді незбагненна. А може, вони це вчинили, щоб відсвяткувати перемогу в битві? Або це була якась особлива шалена церемонія перед бенкетом? Імовірність цього дуже висока. Цього разу їхні лови завершилися, можна сказати, повною перемогою — загнали в пастку весь табун, що й жодний кінь не втік, водночас помстилися людям і дали вихід своїй ненависті, тож могли зітхнути тепер з полегшенням. Коли зграя голодних вовків уполює такий великий табун справних коней, то чи може вона не ошаленіти? Напевне, вовки тоді просто казилися й тремтіли від радости, тож почали бігати й танцювати, мов навіжені, навколо місця найбільш щільного скупчення кінських трупів. Їхня радість мала тривати дуже довго, тому на замерзлому озері й залишилася ця дивовижна стежка, мов чортова каракуля. Чень Чжень відзначив про себе, що людині варто поставити себе на місце вовка і тоді більшість його незбагненних вчинків отримають раціональне пояснення. Собака розуміє людину, людина розуміє вовка, тож, напевне, і вовк розуміє людину. Якщо людина є одним цілим з небом і землею, то не можна відділяти її й від собак з вовками. Інакше чому б тоді на місці цієї кривавої бійні раптом з’явилося стільки людських тіней і привидів — і японці, й китайці, й монголи, і навіть європейці, які й помітили, що «людина людині вовк»? Напевне, вивчати людину слід починати з вивчення вовка або, навпаки, — вивчати вовків слід починати з вивчення людей, і наука про вовків, швидше за все, — це підрозділ науки про людину. Уся слідча група поїхала за Батом на північ — маршрутом тодішньої гонитви, але в зворотному напрямку. Чень Чжень, під’їхавши до Біліґа, запитав: — Батьку, навіщо все ж таки вовкам знадобилося протоптувати цю стежку? Старий озирнувся, навмисне притримав коня, і коли вони вдвох відстали від решти, тихо сказав: — Я прожив в Орхонському степу шістдесят років, а таких кіл бачив лише декілька. У дитинстві я також питав свого батька, як ти оце питаєш мене. Батько тоді сказав, що степових вовків прислав сюди Тенґер охороняти Орхонський степ і священну гору Баян-уул, тож якщо хтось зашкодить степові чи горі, то Тенґер чи дух Баян-уул розсердяться й пошлють вовків його загризти, а тіло його віддадуть як харч вовкам у винагороду. І щоразу, коли вовки отримують такий подарунок від Духа Неба чи Духа Гори, вони від радости починають бігати колами навколо нього, поки не утрамбують замкнену колом стежку — так само круглу, як сам Тенґер, як сонце чи місяць. Вовки утворюють її на знак подяки Тенґеру, і тільки відіславши йому цей знак, вони можуть братися до їжі. Вовки полюбляють, піднявши голову, дивитись на небо й милуватися місяцем або тягнутися кінчиком носа до неба й довго вити Тенґеру, і якщо навколо місяця виникне світлове коло, в таку ніч неодмінно буде вітер, і вовки неодмінно вирушать на свою справу. Вовки краще за людей розуміються на погоді. Вони розрізняють кола і вміють малювати кола, тобто це означає, що вони мають зв'язки там, нагорі. Чень Чжень зрадів, бо завжди полюбляв народні міфічні оповідання. Це пояснення Старого Біліґа про вовчу стежку цілком могло знайти підтвердження в літературі, до того ж не було позбавлене й науковости. Вовки дійсно протягом тривалої практики полювання могли заприкметити певні природні закономірності, як-от: якщо каміння вологе — чекай дощу, якщо навколо місяця коло — чекай вітру тощо. Чень Чжень мимоволі вигукнув: — Це так цікаво: у степу навколо сонця може виникнути коло, навколо місяця теж може виникнути коло, а чабани, здаля жестом кличучи людину підійти, теж малюють рукою велике коло. Це коло справді схоже на якийсь містичний знак! Однак від ваших слів мені аж шкіру на голові судомою зводить — степові вовки такі тямущі, що малюють Тенґеру кола й посилають йому знаки! Аж страшно! — Степові вовки — надзвичайні істоти. Я все життя мав із ними справу, але все одно не можу їх перевершити. От, наприклад, про цю біду з табуном — я й гадки не мав, що вона трапиться. Вовки завжди з'являються там, де ти їх зовсім не очікуєш, і в такий час, коли ти їх зовсім не очікуєш, та ще й приходять цілою бандою… От і скажи, чи могли б вони бути такими сильними без допомоги Тенґера?
Вершники, які їхали попереду, зупинилися, кілька людей спішилися й почали відкопувати сніг. Чень Чжень слідом за Біліґом погнав туди свого коня. Зупинка сталася через те, що люди знову виявили кінські трупи, однак тепер вони були розсіяні вервечками по чотири-п’ять тіл. Хтось із людей проїхав трохи далі й раптом закричав: — Швидше сюди! Тут є мертвий вовк! Чень Чжень вирішив, що це й має бути місце, де вовки-самогубці кинулися розривати коням животи, як розповідав Бат. Тут був той поворотний пункт у ході гонитви, який визначив подальшу долю табуна. Тут серце Ченя раптом ніби підскочило й шалено закалатало. Однак Бао Шуньґуй, сидячи верхи на коні, почав розмахувати батогом над головою й кричати: — Не бігайте! Усі йдіть сюди. Спочатку відкопаємо коней, а вже потім візьмемося за вовків. Оцих двох коней буде достатньо. Усі повинні дотримувати дисципліни. Кожен трофей має бути зданий державі. А хто буде порушувати дисципліну, того відправимо на перевиховання! Люди швидко зібралися біля двох коней і почали відкопувати сніг. Рештки двох коней поступово з’являлися над поверхнею. Кишки, шлунки і решта внутрішніх органів обох коней були відірвані від тіл їхніми ж копитами і, розплющені або розчавлені, тяглися за ними на кілька метрів. Вовки, які досхочу награлися й навбивалися в озері, задовольнивши свою жадобу помсти, вочевидь, уже не цікавилися цими кіньми після того, тож і не займали їхніх тіл. Однак Чень Чжень, відкопуючи сніг, міркував над тим, що смерть цих коней, яким вовки розірвали животи, була набагато трагічнішою, ніж тих, що загинули в болоті, і набагато жахливішою, а біль і жах, які застигли в очах цих мертвих коней, були значно очевиднішими, ніж у тих, що він бачив у болоті. Бао Шуньґуй аж розсердився, дивлячись на цю картину: — Ця зграя й справді була такою ж жорстокою, як японські «дияволи». І як вони додумались, що варто тільки відірвати шматок шкіри від живота коня, як той вительбушить сам себе і сам себе розчавить! Це — аж занадто жорстоко! Ці вовки, напевне-таки, мають дух японських самураїв, які наважуються на самогубство. Монгольські вовки страшні… Але я знищу їх усіх дощенту! Чень Чжень тут не втримався, щоб не встрянути в розмову: — Однак не можна тільки японським самураям приписувати відвагу йти на смерть. Дун Цуньжуй, ^[33] Хуан Цзіґуан, ^[34] Ян Ґеньси^[35] теж наважилися віддати життя, щоб померти разом з ворогами. Але ж ми не називаємо їх самураями? Якщо в нації немає людей, які б наважилися померти, але не схилитися, віддати своє життя за те, щоб забрати його у ворога, то таку націю легко підкорять інші й вона стане рабом. Що стосується вовчої відваги на самогубство, то слід дивитися, хто їй вчиться: якщо потім її використовують на добро, тоді це — герої, а якщо на зло — тоді це фашисти й самураї. Однак якщо не будеш готовий умерти, але не схилитися перед ворогом, тоді ніколи не переможеш фашистів і самураїв. Бао Шуньґуй помовчав трохи, потім швидко видихнув: — Це дійсно так. Улзій, обличчя якого було похмурим і серйозним, сказав до Бао Шуньґуя: — Ця атака була жорстокою. Чи ж могли Бат і табун протистояти їй? Батові було непросто відбиватися від зграї на шляху з північного пасовища аж сюди. І те, що він лишився живий, вважайте, це — подарунок Тенґера. Нехай слідча група «зверху» прийде подивитися на це. Я переконаний, що вони зроблять правильні висновки. Бао Шуньґуй кивнув, потім уперше примирливо спитав Бата: — Ти тоді не боявся, що вовки загризуть твого коня? Бат щиро сказав: — Я тоді так хвилювався, що ні про що більше не думав, адже якби ще трохи — і ми обминули б болото. Якби ще трохи… — А на тебе вовки не кидалися? — продовжував питати Бао. Бат вийняв свою оббиту залізними обручами жердину, протягнув її Бао Шуньґую й сказав: — Ось цією жердиною я вибив одному вовкові чотири ікла, а іншому — збив ніс. Інакше вони б і мене розірвали. Однак у Саацерена й інших чабанів такої штуки не було, і вони не могли захищатися, тож не можна їх вважати дезертирами. — Гарна штука! — сказав Бао Шуньґуй, узявши палицю і зважуючи її в руці, — але ж і ти — не промах, якщо поцілив нею в ікла. Гаразд! Чим жорстокіше до вовків, тим — краще. Бате, в тебе що сміливість, що техніка — неперевершені! Коли прийде слідча група «зверху», ти їм ще раз розповіси, як ти боровся з вовками. Сказавши це, Бао Шуньґуй віддав жердину Батові й звернувся до Улзія: — Я все дивуюся, які характерні тут у вас вовки — ще розумніші за людей! Стиль боротьби цієї зграї дуже чітко видно, і мета їхня очевидна — за будь-яку ціну загнати табун у болото. Ось подивіться… — тут він почав рахувати, відгинаючи пальці: — Вовки розуміються на погоді, на рельєфі, знають, як вибрати час, добре знають і себе й противника, тямлять у тактиці й стратегії, їм відомо, що таке ближній бій, нічний бій, партизанський бій, маневрена війна, несподіваний напад, напад із засідки, блискавична війна. Вони знають, як сконцентрувати найкращі сили, щоб вести війну на повне винищення. А ще можуть сплановано, цілеспрямовано й послідовно реалізовувати план операції зі знищення табуна коней! Про цей випадок можна записати у військових підручниках! Ось ми з тобою вдвох — вихідці з військових, я думав, що крім позиційної війни й окопного бою вовки більш нічого не вміють, однак виявляється, що їм відомі всі способи ведення бою, тактики й стратегії нашої 8-ї армії і партизанів! Ніколи б не подумав, що степові вовки такі тямущі! Раніше я взагалі вважав, що вовки діють навмання і тільки й уміють, що красти курей та давити собак, і здатні хіба що покусати кількох баранів. Улзій на це відповів: — Знаєте, з тих пір як я перекваліфікувався й потрапив працювати на це пасовище, мене не полишає відчуття, що я все ще на полі бою: воюємо з вовками чотири сезони на рік, з рушницею ні дня не розлучаємося, і я напрактикувався стріляти ще влучніше, ніж було в армії. Так і є: вовки розуміються на мистецтві ведення бою, принаймні можуть бездоганно виконати всі ключові частини бойової операції. Однак, маючи справу з вовками вже більше десятка років, я й багато чого в них навчився. Якби зараз мене послали знищувати заколотників, я б виконував завдання значно справніше. Чень Чжень дедалі більше зацікавлювався розмовою, тож поспішив запитати: — Тоді виходить, що мистецтва ведення бою люди навчилися у вовків? Очі в Улзія заблищали, і він, позираючи на Ченя, сказав: — Точно! І причому чимало-таки бойових прийомів люди позичили саме у вовків. У давнину степові народи, воюючи з хліборобами, що по той бік муру, використовували прийоми ведення бою, яких навчилися у вовків. А ханьці не тільки запозичили в кочовиків короткі куртки й штани для верхової їзди, але й узагалі мистецтво їздити верхи й стріляти з лука — про це, до речі, й у ваших книжках написано, але й перейняли в степовиків багато «вовчих» прийомів ведення бою. Коли я підвищував свою кваліфікацію скотаря в Хух-Хото, я прочитав чимало військових книжок і вважаю, що «Мистецтво війни» Сунь-цзи мало чим відрізняється від мистецтва війни Вовка-цзи. Ось наприклад: «війна — це шлях обману», «знай противника і знай себе», «на війні найголовніше — швидкість», «виступай, коли противник не очікує», «нападай, коли противник не готовий»^[36] тощо. Але будь-який вовк зробить усе це граючись. — Однак у китайських військових книгах жодним словом не згадано ні про степовиків, ні про степових вовків, — зауважив Чень Чжень. — Це — несправедливо. — Біда монголів полягає в тому, що вони культурно відсталі, і, крім хіба що «Містичної історії Монголії», про них немає більше впливових книжок, — сказав Улзій. — Очевидно, в степу важливіше займатися скотарством і вивчати вовків, інакше справді буде велика біда, — сказав Бао Шуньґуй до Улзія. — Однак час спливає, тож ходімо вдвох подивимось на того мертвого вовка. Я повинен його теж сфотографувати.
Коли обидва начальники пішли, Чень Чжень залишився отетеріло стояти, спираючись на лопату. Цей похід на місце подій і обстеження місцевості тільки посилили його зачарованість степовиками й військовими справами Чингісхана. Чому він та його нащадки змогли лише із трохи більше ніж стотисячною кіннотою змести всю Азію і Європу? Знищили кількасоттисячну потужну кінноту Західної Ся, ^[37] мільйонну армію Великої Цзінь^[38] і більше ніж мільйонну армію Південної Сун^[39] — з її флотом, піхотою й кіннотою! А ще й спільні сили Руси та половців і римлян з тевтонами на додачу. Захопили Середню Азію, Угорщину, Польщу, всю Росію, розгромили Персію, Іран, Китай, Індію й інші потужні цивілізації. І змусили імператора Східної Римської імперії вдатися до практикованої багатьма китайськими династіями політики «родичання» — віддати онукові Чингісхана принцесу Марію. Насправді це монголи утворили найбільшу в історії людства імперію. Однак як же ж так вийшло, що цей нечисельний кочовий народ, який спочатку був таким відсталим, що не мав ані своєї писемності, ані навіть залізних стріл, а користувався кістяними, раптом продемонстрував такі грандіозні військові здібності й військову мудрість? Це — якась давня й незбагненна таємниця світової історії! При цьому дивовижні військові успіхи як самого Чингіза, так і його нащадків були досягнуті не кількістю чи силою, а навпаки — вони малою кількістю перемагали велике і здобували перемоги мудрістю. Чи не вовчою мудрістю й кінською швидкістю? Вовчим характером і якостями? І потужним національним духом, вигодуваним і піднесеним за допомогою вовчого тотема? Дворічний досвід спілкування з вовками й зібрані оповідання про них, а також зразкові «військові операції» щодо знищення коней та дзеренів, які він мав змогу спостерігати на власні очі й розслідувати, дедалі більше наштовхували Ченя Чженя на думку про те, що розкриття «справи» про військові дива Чингісхана безпосередньо залежить від вовків. Війна — це силові дії між двома групами людей, між війною й мисливством є суттєва різниця: війна складається з атаки й протистояння, й обидва боки конфлікту озброєні до зубів; мисливство ж цілком ініціює людина, а тварині в ньому здебільшого відведено роль об’єкта. Полювання на зайців, байбаків, дзеренів — це також мисливство, проте це лови, влаштовані сильним на слабкого, а жодним чином не протистояння двох сторін на смерть, одним словом, це — тільки мисливство, але не війна. І хоча під час мисливства дійсно можна навчитися певних військових технік, однак повною мірою опанувати мистецтво воювати можна тільки на справжній війні. Чень Чжень міркував далі: у монгольському степу немає тигрів, леопардів, шакалів, ведмедів, левів чи слонів — їм важко було б вижити в таких складних природних умовах, і навіть якщо б вони пристосувалися до них, то все одно ніяк не вписалися б у ще більш жорстоку боротьбу за виживання в степу, не могли б протистояти лютим і хитрим степовим вовкам і рятуватися від облав і полювання степовиків. Тож виходить, що люди й вовки в степу є єдиною парою достойних противників у жорстокій конкуренції. Інакше кажучи, з усіх диких тварин у степу тільки вовчі зграї можуть організовано конкурувати в боротьбі за виживання з людиною. Раніше в підручниках писали, що надзвичайні військові здібності кочових народів викристалізовуються в полюванні, однак Чень Чжень тепер у душі заперечував це твердження. Ближче до істини був такий висновок: надзвичайні військові здібності кочовиків формуються в тривалій, жорстокій і безперервній боротьбі за виживання, яку вони ведуть із степовими вовками. Боротьба між кочовиками й вовчими зграями — це тривала війна рівних за силою противників, яка триває ось уже сотні тисяч років. І саме в цій тривалій боротьбі люди й вовки видобули майже всі основні принципи й правила, які потім потрапили у військові теорії, наприклад: «знай противника і знай себе», «на війні найголовніше — швидкість», ^[40] «на війні не цураються хитрощів», ^[41] «знання охоплюють усе, що на небі й на землі», «слід постійно бути напоготові й розповідати, що будеш атакувати схід, а самому йти на захід», ^[42] «зосередивши великі сили, бити окремі частини противника», «розбити ціле на частини», ^[43] «виступай, коли противник не очікує», «нападай, коли противник не готовий», ^[44] «якщо є можливість перемогти — потрібно вступати в бій, нема такої можливості — потрібно ухилятися від бою»^[45]; «краще відрізати ворогу один палець, ніж поранити десять», «ворог наступає — ми відступаємо, ворог зупинився — ми чекаємо, ворог стомився — ми б’ємо, ворог відступає — ми наступаємо»^[46] тощо. І хоча вовки поширені по всьому світі, однак тільки в монгольському степу, де немає високих мурів і давніх фортець, побудованих хліборобами, немає прокопаних ними рівчаків і накиданих насипів, вовчі зграї скупчені найбільше, і саме тут є головне поле бою, де так давно відбуваються змагання в мудрості й відвазі між людьми й вовками. Слідуючи за цією думкою, Чень Чжень раптом відчув, що майже опинився біля входу в тунель крізь п'ятитисячолітню історію китайської цивілізації. На монгольській рівнині люди воюють з вовками днями й ночами, найчастіше — це дрібні сутички, але іноді й великі битви. Частота цих випадків практичної боротьби між людиною й вовком набагато вища, ніж частота війн між людиною й вовком чи між людиною й людиною у хліборобів, навіть вища за частоту війн людини з вовком в інших — західних — кочових племен. А якщо ще згадати жорстокі й тривалі племінні війни між кочовиками, війни між народами й загарбницькі війни, то виявиться, що їхній блискучий талант до війни безперервно загартовувався й розвивався. Тому монгольські степовики були набагато вправнішими в битвах, набагато краще розумілися на війні й мали ніби вроджену перевагу у військовій справі порівняно з будь-яким хліборобом у світі й навіть порівняно з іншими кочовиками. Якщо згадати історію — від епох Чжоу, Весен та Осенів і Міжусобиць до династій Цінь, Хань, Тан і Сун, то виявиться, що всі ці цивілізовані хліборобські держави, які мали абсолютну перевагу й за кількістю населення й за державною потужністю, все одно здавалися й падали під ударами невеликого кочового народу з монгольської рівнини. А наприкінці епохи Сун Чингісхан узагалі привів монголів на Середньокитайську рівнину й оселив їх тут майже на століття. І остання феодальна династія в Китаї — Цін — також була заснована кочовиками. ^[47] Хлібороби-ханьці не мали таких видатних військових учителів, як вовки, щоб ті безперервно й суворо тренували їх, тож хоча в давнину Сунь-цзи і написав своє «Мистецтво війни», однак це — лише розмови про війну на папері, де ж йому рівнятися з мистецтвом війни Вовка-цзи, що взагалі було одним із джерел його твору?! Ченю Чженю здалося, що він знайшов джерело смертей сотень тисяч безневинних душ народів хуася^[48] протягом кількох тисяч років від нашесть чужаків із півночі, і знайшов тих кредиторів, які вимагали купи срібла з державної скарбниці протягом стількох династій, щоб побудувати Великий мур. І хоча думки його раптом прояснилися, глибоко в душі він відчув важкість і розчарування. Історією й долею людини керує причинно-наслідковий зв’язок. А військовий талант, призначений охороняти державу певного народу, є коренем становлення й існування цього народу. Тож якби в монгольському степу не було вовків, світ і Китай були б іншими? Люди, що були поруч, раптом із криками побігли кудись уперед, і Чень Чжень, отямившись від свого замислення, теж скочив на коня й помчав за ними. Виявляється, там вирили двох вовків — часткову розплату зграї за перемогу над табуном. Чень Чжень наблизився до одного з трупів, того, з якого Бат і Саацерен саме змітали сніг, розповідаючи іншим, як саме вовки йшли на смерть, аби розірвати коням животи. Це, очевидно, була вовчиця — тіло на снігу було доволі струнким. І хоча нижня його половина була розчавлена кінськими копитами, у тому місиві все одно можна було побачити набухлі соски, з яких витекли молоко й кров, змішавшись і утворивши на морозі рожеві перлини. Біліґ сказав: — Як шкода… У неї люди, напевне, відняли цуценят. Такі вовчиці й скликають великі вовчі зграї, щоб за них помститися, їм самим теж не хочеться жити. У степу ніколи не можна доходити до крайнощів: якщо зайця роздратувати, то він може й вовка вкусити, а якщо вовка роздратувати — то він і життя не пошкодує, щоб помститися. — В історичних книжках записано, — сказав Чень Чжень до кількох молодих інтелігентів, — що степові вовчиці — найкращі в світі матері, вони вигодували й чимало людських дітей. Пишуть, що предки гунів, дінлінів, тюрків були «вовчими» дітьми і їх виростили вовчиці… Однак Бао Шуньґуй перебив його: — Не мели дурниць! Вовки їдять людей, як би ж це вони їхніх дітей вигодовували? Дурниці! Вовки й люди — смертельні вороги, і вовків потрібно перебити всіх до останнього. Це я віддав наказ чавити їхніх цуценят, такі заходи проводилися в степу раз на рік і раніше, і це справді стало доброю традицією, завдяки якій зменшилася шкода від вовків. Однак зменшити шкоду — недостатньо, потрібно до єдиного знищити усіх вовків. Потрібно обчистити всі вовчі лігва, які є на пасовищі. Нехай вони спробують помститися… Подивимось, як у них це вийде, коли я вб’ю останнього вовка. Мій наказ не відміняється! Ось завершимо із цією справою і продовжимо знищувати цуценят. І кожні два двори повинні будуть обчистити по одному лігву й принести шкурки цуценят, якщо ж це завдання їм не вдасться — можуть принести шкуру одного великого вовка, інакше з них вирахують трудодні! Після цього Бао Шуньґуй зафотографував на місці мертвого вовка й наказав завантажити його на машину. Потім усі пішли до іншого трупа. За два роки життя в степу Чень Чжень бачив живих вовків, мертвих вовків, бачив опудала вовків, однак такого вовка, як оце лежав тепер під його ногами, він ще не бачив — він був такий великий, мов леопард, причому в грудях навіть грубший за того. Коли з нього обмели сніг, то відкрилася його сіро-жовта густа вовна, а на шиї й спині з-під м’якої жовтої шерстки виступали чорні цупкі волосинки гриви, мов гострі сталеві дротики. Нижня частина тіла цього вовка також була вщент розчавлена кінськими копитами і застигла на землі калюжею крові. Бат спробував посунути примерзле до землі тіло, однак не подужав його зрушити, тож, витерши піт, сказав: — Це просто якийсь незграба, видно вкусив не там, де треба. Якби поцілив, то з такою вагою він відразу б розірвав коневі живіт, і встиг би зістрибнути й вижити. Може, йому не пощастило, і його зуби застрягли між кістками коня? Старий Біліґ уважно обстежував труп вовка певний час, присівши біля нього, потім відхилив рукою криваву грудку вовни в нього на шиї й показав там кривавий отвір завтовшки з палець, аж молоді інтелігенти злякались. Такі криваві отвори були добре відомі всім у степу — їх завжди бачили обабіч овечих ший, що їх господарів загризли на смерть вовки, гуртом — чотири, залишені вовчими іклами мітки якраз у місцях прохромлення сонної артерії. Тож Старий сказав: — Кінь тільки тяжко поранив цього вовка копитами, але не добив. Йому заподіяв смерть інший вовк — з тих, що наїлися конятини. Бао Шуньґуй зло сказав: — Вас послухати, так вовки такі підлі, ніби розбійники. І своїх же поранених вбивають! Біліґ кинув на Бао Шуньґуя прискіпливий погляд і сказав: — Розбійник помре, та не потрапить на Небо, а вовки після смерті здіймаються в Небо. Якщо так сталося, що кінь розчавив цьому вовкові живіт, але не забив на смерть, проте й жити далі він не зможе, то хіба смерть не є кращою від такого життя? Живим вовкам було важко дивитись на бідолаху, тож вожак і вкусив його, щоб той помер радісно і безболісно, а душа його пішла до Тенґера. Вожак учинив так не з підлости, а з добросердя і боячись, що якщо цей поранений вовк потрапить до рук людей, то зазнає від них глуму. А вовки воліють краще померти, ніж терпіти приниження, тож і вожак не хотів би бачити, як його брати чи діти зазнають приниження. Ти сам походиш з селян, от скажи мені, скільки серед вас є таких, що ладні померти, але не скоритися? А ця вовча властивість змушує заплакати кожного старого степовика, коли він про неї думає. Помітивши на обличчі Бао Шуньґуя невдоволення, Улзій поспішив додати: — А ти вважаєш, чому степові вовки мають таку потужну боєздатність? Зокрема, й тому, що ватажок відкрито вбиває поранених солдатів і тим самим зменшує тягар на зграю в цілому, забезпечуючи всій армії компактність, швидкість і силу. Коли зрозумієш цю особливість вовків, то будеш серйозніше оцінювати ситуацію під час сутичок із ними. Бао Шуньґуй закивав головою, ніби щойно щось зрозумів, і сказав: — Так, це правда. У війську для облаштування поранених працюють носії, санітари, охоронці, медсестри, лікарі, а ще потрібні машини, госпіталь — ціла низка структур! Я працював декілька років у тиловій службі, і ми тоді підрахували, що на одного пораненого як мінімум потрібно два десятки людей з персоналу, це справді — великий тягар. Під час війни весь цей гамуз дійсно зв’язує руки війську. Якщо це так, то тоді вовча зграя має бути значно мобільнішою й швидшою в діях за людське військо. Однак більшість поранених — це хоробрі воїни, і якщо їх вилікувати, вони повернуться у військо і зміцнять його кістяк. А з такої точки зору виходить, що вбивати поранених — теж зменшувати бойову силу війська. Улзій, зітхнувши, сказав: — Вовки мають свою правду, коли так чинять. По-перше, вони дуже плодовиті. В одному виводку зазвичай народжується сім-вісім, а то й більше десятка цуценят. І живучість у них висока. Одного року восени я бачив вовчицю з одинадцятьма вовченятами — виводком того ж року. Вони були тільки вполовину менше матері, але бігли не повільніше від неї. Молода вовчиця вже на другий рік може привести цуценят. Ось порахуйте: якщо одна корова народить теличку, то за три роки ми можемо здобутися хіба що на п’ятеро нових корів, а вовчиця якщо народить «дівчинку», то за три роки знаєте скільки вовків додасться? Гадаю, цілу дюжину. Тож вовче військо відновлюється значно швидше від людського. По-друге, вовки стають дорослими за один рік. Цієї весни народилося цуценя, а наступної весни — вже здоровий вовк, який усе вміє, що належить вовкові. Однорічний собака спроможеться хіба що зайця вловити, а однорічний вовк уже барана вполює, при цьому однорічний хлопчик, самі знаєте, ще носить штанці з розшитими холошами. Тож куди людям рівнятися до вовків? Якщо джерело походження солдатів таке потужне, то вовки й наважуються вбивати поранених. Я вважаю, вовкам і самим не подобається, що їх так багато, тому вовки і вбивають вовків. Це в них своя «політика планування народжуваності». ^[49] Вони силою пришвидшують «відсів» і залишають тільки добірних воїнів та відважних командирів. І виходить так, що бойовий дух степових вовків не зменшується за десятки тисяч років. Чоло Бао Шуньґуя розгладилося від зморщок, і він сказав: — Будемо вважати, що я сьогодні здобувся на пораду від лютих вовків. У боротьбі з природними лихами хоч прогноз погоди допомагає попередженнями, а в боротьбі з вовками хто може попередити про лихо? Наші люди тут, які приїхали з хліборобських районів, мають дуже обмежене уявлення про вовче лихо в дикому степу. У цьому випадку дійсно силами людини не можна було завадити, гадаю, якщо комісія «зверху» й приїде сюди на розслідування, вона також це зрозуміє, побачивши все. — Ну, якщо вони розумні люди, то зрозуміють, — сказав Улзій. — Приїдуть вони чи ні, а ми повинні організувати декілька походів на вовків, інакше наше пасовище незабаром стане їм їдальнею. Я замовлю в начальства більше патронів. А трохи осторонь натовпу дискутували про щось кілька молодих інтелігентів. Колишній голова пекінської групи хунвейбінів^[50] — «Східних пікетників» — Лі Хунвей, який мав лише неповну середню освіту, збуджено доводив: — Вовки — справді класовий ворог, усі опозиціонери в світі — дикі вовки. Вовки такі жорстокі, що вбивають без ліку худобу, яка перебуває у власності народу! Якщо вони самі вбивають собі подібних, то ми тим більше повинні організувати маси на вбивство вовків і здійснити щодо всіх них диктатуру пролетаріату! Рішуче й докорінно винищити всіх вовків! А ще рішуче розкритикувати тих, хто співчуває вовкам, потурає їм і збирається годувати їх своїм тілом після смерті. Геть усі ці степові застарілі поняття, застарілі традиції, звичаї й звички… Чень Чжень, зауваживши, що вістря критики спрямовується на Старого Біліґа, швидко перебив його: — Це ти щось занадто розійшовся! Поділ на класи існує тільки серед двоногих тварин, а якщо долучити до нього й вовків, то тоді ти й сам не розбереш, до кого належиш — до людей чи до вовків. І ти не боїшся ставити на одну дошку з вовками великих лідерів пролетаріату? До того ж і люди вбивають собі подібних, причому таких випадків серед них набагато більше, ніж серед вовків. Тільки за Першу й Другу світові війни було вбито десятки мільйонів людей. Люди мали звичку вбивати собі подібних ще від часів пекінських синантропів, викопаних у Чжоукоудяні, так що по суті своїй люди набагато жорстокіші, ніж вовки. Ти б краще почитав книжки на цю тему! Лі Хунвей аж зайшовся від люті, вихопив свій батіг і, тицяючи ним майже в ніс Ченю, зарепетував: — Здумав похизуватися, який ти вчений?! Думаєш, ти кращий за інших?! А сам тільки й читаєш буржуазні та феодальні книжки! Гидота! Опіум! Видно, що на тебе твій батечко вплинув, але в школі ти й пискнути не смів, розкошував собі, аж виявилося, що в цьому відсталому місці ти почуваєшся, як риба у воді! Від тебе тхне «чотирма пережитками»! Ченю кров прилила до голови, і він люто, що той вовк, кинувся до хунвейбіна, щоб стягти того на землю, однак згадав про вовчу терплячість, тому тільки зиркнув на кривдника, хльоснув двічі сам себе по повстяних чоботах, розвернувся й пішов. Сутеніло, і молоді інтелігенти, які вже перейняли харчові звички скотарів — м’ясо й чай на сніданок і ситна вечеря — вже так зголодніли на морозі, що аж трусилися. Тож уся слідча група в складі її голів, чабанів та молодої інтелігенції посунула у зворотному напрямку за легким візком, на якому везли тіло вовка. Чень Чжень разом з Батом та Саацереном пішов шукати їхні дорогоцінні аркани, сподіваючись також знайти ще одного вовка, розчавленого копитами. Також він сподівався, що два відважних конопаси розкажуть йому ще щось про вовків та прийоми боротьби з ними. 7

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒