Annotation 7 страница

«Наказувати моїм людям буде сірий вовк! » Уранці шатро Огуз-хана яскраво освітилося ніби небесним світлом, і з того світла з’явився сивогривий вовк, який промовив до Огуз-хана: «…я бігтиму попереду». Коли Огуз знявся з табору і виступив у похід, він побачив, що попереду війська біжить сивогривий вовк. Великий воїн послідував за ним. Коли після того Огуз-хан знову зустрівся з сивогривим вовком, той сказав йому: «Сідай на коня і їдь перед солдатами». Огуз-хан сів на коня, а вовк сказав: «Веди за собою воєначальників і солдатів, а я бігтиму попереду й показуватиму вам шлях». Тоді хан сів на коня і за сивогривим вовком виступив у похід… «Огузнаме», ^[51] цитується за «Записками з юрти» Ханя Жуліня
степу масштабні облави на вовків завжди розпочинаються на початку зими, коли всі байбаки з усіх пагорбків зариються в нори й поснуть. Вони є улюбленою їжею вовків, оскільки більші за розміром від зайців і жирніші від них, тож вважаються одним із джерел поживи для степового вовка. Коли байбаки зариваються в нори, вовки починають подвоювати атаки на худобу, і на пасовищі виникає необхідність організовувати мисливців для відсічі. Крім того, на початку зими степові вовки саме обростають щільним зимовим хутром. Воно в них стає пухнасте, блискуче й мов новеньке після линьки, а шкіра під ним — надзвичайно пружною. Тож першосортні вовчі шкурки видобувають саме в цей сезон, і ціна їхня на закупівельних пунктах — найвища. Полювання на вовків на початку зими є також важливим додатковим джерелом прибутків для скотарів на додачу до трудоднів. Для молодих скотарів облави на вовків є також гарною можливістю повправлятись у мистецтві їзди верхи й володіння арканом та продемонструвати свою сміливість, а для організаторів від кожного загону скотарів — це можливість виявити такі військові здібності, як проведення розвідки, оцінка місця подій, вибір місця і часу, організація облави, проведення маневрів і вміння віддавати накази. Облави на вовків на початку зими традиційно використовували вожді племен, шаньки, ^[52] великі й малі хани для військових тренувань своїх племен, і ця тисячолітня традиція передавалася з покоління в покоління, тож дотривала й донині. Щойно закріпиться перший великий сніг, як основні приготування до облави вже завершені. У цей час відбитки вовчих лап на снігу найбільш чіткі, тож можливість сховатися для зграї різко зменшується. І хоча вовк має довгі ноги, однак, ступаючи по першому, ще мокрому, снігу, він загрузає в ньому й не може бігти швидко, а в коня ноги довші, тож він опиняється в більш вигідному становищі. Отже, перший сніг і початок зими — сезон жалоби для вовків, адже скотарі завжди користуються цією можливістю і захоплюються вбивством, даючи вихід образам, що вони і їхня худоба зазнавали від вовків цілий рік. Однак, якщо люди можуть дізнатися закономірності степового життя, то й вовки можуть їх простежити. А останніми роками вовки пішли ще розумніші — вони швидко розкусили наміри щорічних облав, тож коли закріплявся перший сніг і степ із жовтого ставав білим, вони хутчій тікали за кордон, тільки сніг за ними курів, або ховалися глибоко в гори, де полювали на дзеренів та зайців, або ж залягали десь у диких і недоступних місцях, відрізаних великим снігом від усього світу, і трималися там, обгризаючи сухі маслаки та смокчучи висушені сонцем і вітром шматки шкіри, щоб якось боротись із голодом, поки сніг не затвердіє. Коли ж сніговий шар ставав твердим і вовки звикали пересуватися по снігу, а в людей настрій саме підупадав, вовки приходили грабувати. На зборах Комітету пасовища Улзій сказав: — За попередні декілька років під час облав на вовків на початку зими ми не вполювали і кількох великих вовків, траплявся тільки самий молодняк. Тож нам варто діяти, як ці хижаки, — поменше правил і звичаїв, а побільше несподіванки й безладу. Ми можемо раптом припинити напади, перечекати трохи, потім раптом знову напасти, і так, скориставшись безладом, досягнемо перемоги. Хоча це й не за військовими правилами, однак вовки не зможуть угледіти тут закономірності й підготуватися до нападу. Зазвичай навесні не влаштовують облав, однак якщо порушити старе правило й одного разу її таки влаштувати, удар для вовків буде несподіваним. І хоча нині вовчі шкури не такі гарні, як на початку зими, а до линяння ще більше місяця, найвищої ціни за них не дадуть, на заготівельному пункті можуть додатково нагородити патронами. У Комітеті постановили провести на пасовищі мобілізацію й розгорнути масштабну операцію з винищення вовків, щоб, по-перше, змити «чорну пляму» випадку зі знищенням табуна і, по-друге, щоб виконати директиву вищого керівництва щодо знищення вовчого лиха в Орхонському степу. Бао Шуньґуй сказав: — Хоча тепер весна і всі заклопотані з приплодом в отарах, тож знайти сили для боротьби з вовками буде непросто, однак не вчинити облаву неможливо, інакше буде важко пояснити все це начальству. Улзій сказав: — З попереднього досвіду відомо, що після завершення великих битв основні свої сили вовки відтягують назад, оскільки вони знають, що люди в цей момент обов'язково прийдуть помститися. Тож можна припустити, що вовчі зграї нині неподалік від кордону, і як тільки вони помітять якісь ознаки руху на пасовищі, вони миттю перетнуть кордон і стануть недосяжними. Тож атаку не можна тепер розпочинати, слід зачекати кілька днів, поки до кінця перетравиться конятина у вовчих шлунках і сірі згадають про залишки мороженого м’яса в болоті. Байбаки й пацюки ще не вийшли з нір, тож їсти вовкам нічого, тому вони неодмінно ризикнуть прорватися до конятини. Біліґ схвально закивав головою й сказав: — Я візьму людей, ми підемо до болота й розставимо більше капканів навколо мертвих коней, щоб спантеличити вовків — адже ватажок, коли побачить нові капкани, вирішить, що люди перейшли в оборону й не збираються нападати. Раніше, коли на пасовищі йшли облавою на вовків, брали з собою велику зграю собак, однак спочатку слід прибрати всі капкани, розставлені в диких місцях, Щоб потім не жаліти собачих лап. Якщо цього разу розставити капкани до атаки, то це обов’язково спантеличить ватажка, яким би розумним він не був. А якщо декілька вовків потраплять у капкани, вся зграя просто знепритомніє — адже вони тільки здалеку зможуть спостерігати за конятиною, але не наважаться наблизитися з’їсти, проте й піти звідси пошкодують. У той момент їх і можна підловити — тихенько підійти й зненацька оточити. Переконаний, що таким чином ми вполюємо чимало вовків і навіть кілька ватажків сміймаємо! Бао Шуньґуй спитав Біліґа: — Я чув, що тутешні вовки-злодії такі хитрі, що обминають капкани й пастки з отрутою, а старі вовки й ватажки помічають колом отруйне м’ясо, щоб вовчиці й вовченята з’їли тільки те, що безпечне. А деякі ватажки можуть відшукувати капкани, мов міни, й знешкоджувати їх людям на зло. Це — правда? — Не зовсім. Просто отрута, яку продають на заготівельному пункті, має такий сильний запах, що її й собака почує, а що вже про вовка казати?! Я, наприклад, сам ніколи отрутою не користувався — адже десь не догледиш і собаку можеш отруїти. Я більше користуюся капканами й знаю декілька хитрих способів їх установлювати, так що, крім вовків-духів, звичайні вовки їх ніколи не рознюхають. У Бао Шуньґуя складалося враження, що Комітет пасовища перетворюється на військовий штаб, а збори з питань виробництва переходять у площину військових питань. Він бачив, що рішення вищого командування направити сюди головою пасовища Улзія — цього колишнього голову ескадрону — було абсолютно відповідним, та й він сам як військовий представник цілком уписався в тутешню ситуацію. Бао Шуньґуй постукав ручкою по кухлю для чаю й сказав: — Гаразд! Так і зробимо! На пасовищі було віддано суворий наказ: жодна людина без дозволу Комітету пасовища не повинна полювати на вовків у північних районах, особливо заборонялося стріляти у вовків із рушниць і лякати їх. Комітет пасовища готувався до великомасштабної облави і знищення вовків. У різних загонах чабани почали відбирати коней, відгодовувати собак, налаштовувати свої аркани, гострити ножі, чистити рушниці й готувати патрони — усе відбувалося тихо й спокійно, ніби вони готувалися зранку приймати ягнят. Виглядало так, ніби вони зайняті звичною сезонною роботою — як буває під час зістригання вовни влітку, чи під час покосу трави в середині осені, чи коли ріжуть баранів на початку зими.
Уранці шар хмар закрив небо, низько нависнувши над віддаленими горами й зрізавши усі їхні верхівки, від чого Орхонський степ став очевидно рівнішим і ніби притиснутим. З неба посипалися лапаті сніжинки і закружляли в повітрі за легким безсилим вітерцем. Бляшані димарі на дахах юрт, ніби хворі на запалення легенів, важко, мов задихаючись, ще й іноді кахикаючи, викидали в повітря дим, і він осідав на гній та стару траву в таборі. Щось цього року за зимою тягнувся довгий хвіст, і було незрозуміло, коли ж це закінчиться й нарешті остаточно переможе тепло. Добре ще, що вівці не розтратили весь свій лій і мали ще його десь на півпальця, чого було достатньо, аби протриматися до приходу тепла, коли сніг розстане й виросте нова трава. Під снігом були й перші паростки трави, які вівці могли підривати своїми ратицями та їсти, щоб трохи втамувати голод. Вівці принишкли, скупчившись під земляними стінами загону, й, ліниво ремиґаючи, не хотіли виходити. Три великих мисливських собаки, які охороняли двір і загін, гавкали всю ніч; це був найбільш голодний і холодний час, тож вони штовхалися, тремтячи, під входом до юрти. Коли Чень Чжень відчинив двері, мисливський собака Хуанхуан кинувся до нього, закинув свої передні лапи йому аж на плечі, почав облизувати йому підборіддя й щосили виляти хвостом — випрошуючи таким чином щось поїсти. Чень Чжень виніс собакам з юрти цілу миску маслаків, і вони за мить уже були обгризені, після чого три собаки вляглися на землю, затиснувши кожен свої маслаки між передніми лапами, й почали згризати їх збоку, хрумкаючи й поступово ковтаючи. Чень Чжень також вибрав із миски з м’ясом у юрті кілька шматків баранини пожирніше й окремо віддав їх сучці на ім’я Еле. Вона, як і Хуанхуан, була з породи хінганських мисливських собак, мала видовжену морду, довге тіло, довгі ноги, тонку талію й коротку вовну, яка, втім, у неї була чорною й лискучою. Обидві собаки були відмінними мисливцями, мали високу швидкість і могли швидко розвертатися, могли як давити, так і кусати, і коли помічали об’єкт полювання, так збуджувалися, ніби під час тічки. Обидві собаки були майстрами полювання на лисиць, особливо Хуанхуан, якому батьки передали в спадок особливі мисливські вміння. Він не спокушувався на чари пухнастих хвостів, коли лиси ними розмахували, а відразу хапав ці хвости зубами, спричинюючи різке гальмування, а коли лисиця з усієї сили починала рватися вперед, він раптом розтискав щелепи й та перекидалася догори животом, відкриваючи свою життєво важливу шию, тоді Хуанхуан кидався вперед і перегризав лисиці горло, а мисливці отримували лисячу шкурку неушкодженою. Інші ж собаки були настільки недолугими, що як не заплутаються в лисячому хвості, так покусають її шкірку, аж мисливцям доводилося їх люто бити. Хуанхуан та Еле й перед вовками не пасували, а, користуючись тим, що мають гнучке й вертке тіло, могли вступити в гризню з ними, причому не давали вовкам себе вкусити і тим самим вигравали час та можливості для мисливців та собак-вовкодавів, які підтягувалися ззаду, піймати вовка. Хуанхуана подарували Ченю Чженю Старий Біліґ і Ґасмаа, а Еле приніс із собою Ян Ке з тієї родини, де він жив. Орхонські чабани завжди дарували пекінським студентам найкраще з того, що в них було, тож коли ці двоє цуценят виросли, вони виявилися набагато кращими, ніж їхні брати й сестри з того самого приплоду. Згодом Бат почав часто ходити на полювання на лисиць з Ченем Чженем або Яном Ке — все тому, що вподобав цих двох собак. Минулого року до приходу зими Хуанхуан з Еле встигли впіймати аж п’ятьох лисиць, і ті степові лисячі шапки, які Чень Чжень з Яном Ке носили всю зиму, були подарунком для них від цих двох улюблених собак. А після Свята Весни Еле привела цуценят — аж шість штук, трьох із них розібрали Біліґ, Лхамжав та хтось із молодих інтелігентів, тож нині в неї залишилося тільки троє — одна сучка й два песики, двоє цуценят були жовті, а одне — чорне. Вони були такими справними, мов поросята, і надзвичайно кумедними. Ретельний від природи Ян Ке навіть занадто панькався з Еле та її цуценятами — майже щодня варив їм бульйон на м’ясі, потім кидав туди шматки м’яса й додавав пшона, і на таку кашу для Еле пішла більша половина пшона, яке молодим інтелігентам видали в харчовому управлінні. У той час молодим інтелігентам у степу видавали таку саму кількість зерна, як і в Пекіні, — 15 кг на людину на місяць, однак за складом зерновий пайок суттєво відрізнявся: він містив 1, 5 кг смаженого проса, 5 кг борошна і нарешті 8, 5 кг пшона. Тож більшість цього пшона пішло на Еле, а їм — молодим пекінцям — довелося харчуватися, як чабанам, — самим м’ясом. Кількість зерна, яку видавали на місяць чабанам, становила всього 9, 5 кг, їм суттєво недодавали саме пшона. Однак пшоняна каша з м’ясом — найкраща їжа для сучки, яка годує цуценят — такою була наука Ґасмаа. Тому в Еле молока було надзвичайно багато, а цуценята, якими опікувався Чень Чжень, були набагато здоровішими, ніж в інших чабанів. Крім цих двох, тут був ще один здоровезний чорний собака місцевої монгольської породи, якому вже виповнилося років п’ять-шість. Він мав квадратну голову й широку пащу, а також широкі груди, довгі ноги й довге тіло, а гарчав, мов той тигр, — люто до нестями. Усе його тіло було в рубцях і шрамах: на голові, грудях, спині — скрізь виднілися доріжки чорної шкіри без вовни, через що він виглядав потворно й грізно. Від народження в нього на морді були дві круглі жовті брови розміром із собачі очі, однак одну з них збив лапою або відкусив вовк, тож тепер залишилася тільки одна брова, яка виглядала на морді, мов третє око, хоч і була розташована не посередині між очима. Через це третє око Чень Чжень і Ян Ке від самого початку прозвали цього собаку Духом Ерланом. ^[53] Чень Чжень підібрав його, повертаючись одного разу із закупівельного пункту в сусідньому колгоспі, куди він їздив купувати речі. У той день дорогою додому він раптом відчув за спиною якийсь холод, та й віл його виглядав якось злякано. Озирнувшись, він помітив позаду себе потворного собаку розміром з великого вовка, який, висолопивши великого язика, мовчки біг за його возом. Чень Чжень тоді так злякався, що ледь не впав з воза. Він почав розмахувати палицею, підганяючи вола, однак собака не відставав і так і прибіг за ним аж додому. Дехто з конопасів упізнав цього собаку — це був лихий собака, який мав звичку давити овець, тому господар і вигнав його з двору ще два роки тому. Він увесь цей час тинявся степом, ховаючись від великого снігу в нірах, виритих під стінами зруйнованих загонів, удень сам собі полював якусь здобич — зайця чи байбака або їв падло чи підбирав залишки їжі після вовків, іноді навіть міг відняти їжу в вовка, що полював самотужки, тобто мало чим відрізнявся від дикого собаки. За цей час він декілька разів прибивався до різних родин, однак, оскільки не полишав своєї звички давити овець, його весь час виганяли. Якби чабани не пам’ятали тих кількох випадків, коли він загриз вовків, вони б давно його вбили, адже, за степовими правилами, собаку, який давить овець, слід убити, щоб інші свійські собаки не перетворилися на домашніх злодіїв і диких вовків і не стерлася межа між собакою й вовком, а також, щоб настрахати інших собак, які не до кінця позбавилися диких інстинктів. Чабани переконували Ченя прогнати цього собаку, однак той його пожалів і дуже ним зацікавився, оскільки цей собака наважився жити серед вовків і виживати в жорстокому степу серед криги й снігу, тож повинен був мати неабиякі здібності. До того ж відтоді, як Чень Чжень виїхав з юрти Старого Біліґа, де почувався безпечно під охороною Бара, він ніби відчував, що йому чогось бракує для впевненості. Тож він сказав чабанам, що їм у юрті молодої інтелігенції якраз бракує такого великого й лютого собаки-охоронця, адже вони мають лише мисливських швидких собак, які до того ж іще й молоді, тож він тимчасово залишить цього собаку і подивиться на його подальшу поведінку. Якщо той все ж візьметься за своє й задавить барана, Чень Чжень компенсує збитки. Минуло кілька місяців, але Дух Ерлан не чіпав овець. Однак Чень Чжень бачив, що він стримується з останніх сил і навмисне тримається подалі від отари. Чень Чжень почув від Старого Біліґа, що за останні роки в степу з’явилося чимало волоцюг, які живуть з поденної роботи і які вже майже перебили і так нечисленних диких собак у степу — вони заманюють дикого собаку в свою землянку, а потім беруть його на зашморг і топлять, щоб оббілувати й з’їсти м’ясо. Напевне, цього собаку теж ледь не з’їли і йому вдалося врятуватися лише останньої миті, тож він більше не наважувався тинятися степом і бути диким собакою. Хоч такі собаки й не бояться вовків-бараноїдів, однак вони бояться людей-собакоїдів. Охороняючи вночі загін з вівцями, цей собака гарчав найлютіше за всіх і найпершим кидався на злодіїв, тож його паща частенько була замазана вовчою кров’ю. Зима минула, а в загоні Ченя Чженя і Яна Ке майже не траплялося випадків, щоб вовк украв або загриз овець. У степу основне завдання собак — нести нічні варти, охороняти двір і супроводжувати господаря на полювання. Удень собаки не стережуть отару, до того ж навесні отари з ягнятами перепроваджуються до мурованих загонів і виявляються відділеними від собак, тож усе це тільки допомагало лихому собаці поступово виправитися. Інші молоді інтелігенти з юрти Ченя Чженя теж ставилися до «Духа Ерлана» дружньо, завжди досита годували його, однак сам він ніколи не наближався до людей і ніколи не складав подяки своєму новому господареві за те, що той його залишив. Він ніколи не брав участі в іграх Хуанхуана й Еле, навіть не виляв хвостом, побачивши господаря. Удень, коли він мав вільний час, він біг погуляти в степ або лежав на моріжку подалі від юрти і дивився кудись удалечінь, ніби глибоко замислившись, і тоді в його прикритих повіками очах з'являвся вираз туги за вільним степом і прихильність до нього. У якусь мить Ченю раптом сяйнула думка, що він не дуже схожий на собаку, а натомість більше схожий на вовка. Предками собак були вовки, а одне з племен, яке найраніше оселилося на північно-західній рівнині Китаю — цюаньжуни — вважало своїми предками двох білих собак, тож тотемом цього племені був собака. Чень Чжень ніяк не міг збагнути, як це жорстокі степовики могли поклонятися собаці — цій одомашненій людиною тварині? Можливо, декілька тисячоліть тому степові собаки були надзвичайно лютими й дикими, або ж, краще сказати, вони ще не втратили вовчої природи і насправді були вовками, які тільки трохи «особачилися»? Ті білі собаки, яким поклонялися давні цюаньжуни, найімовірніше, були білими вовками. Тож Чень Чжень думав, що цей лихий собака, якого він підібрав, насправді є собакою, у якому повною мірою виявилася вовча природа. А може, він вовк, який «особачився»? Можливо, в ньому сильно проявився атавізм? Чень Чжень навмисне частіше підходив до нього, присівши навпочіпки, гладив його по шерсті або чухав проти шерсті, однак той майже не реагував на це: погляд його був чи то непроникним, чи то тупим, і хвіст виляв так слабенько, що тільки Чень Чжень і міг це помітити. Здавалося, що йому не потрібна ласка людини, не потрібне співчуття інших собак, і Чень Чжень не знав, що ж йому потрібно і як можна повернути його до нормального собачого життя, яким жили, наприклад, Хуанхуан та Еле, коли є своя «робота», є їжа, є люди, які пожаліють, і можна заробляти харч своєю працею і безтурботно прожити життя. Однак Чень Чжень часто думав і про інше: може, йому зовсім не подобається таке звичайне собаче життя, і він хоче повернутися в світ вовків? Проте чому ж тоді він, щойно побачить вовка, відразу кидається його душити, ніби це — його смертельний ворог? Зовнішньо він виглядає, як собака, і чорна вовна провела чітку межу між ним і сіро-бурими вовками. Однак якщо в Індії, Радянському Союзі, Сполучених Штатах, Давньому Римі, та й у самому монгольському степу в давнину вовки вигодовували людських дітей, чому ж вовча зграя не може прийняти до себе нащадка собаки? Однак, якщо він потрапить до вовчої зграї, то сутужно доведеться коням, коровам і вівцям. Напевне, для нього найбільш прикрим є те, що його не приймають обидві сторони — ні собаки, ні вовки або ж він сам не хоче приставати до жодної з них. Іноді Чень Чжень думав, що все ж таки він не собака, в якому прокинулася вовча натура, оскільки такий собака, хоча й лихий, але повною мірою має собачі якості. Він, напевне, є рідкісним прикладом «особаченого» вовка, і в цьому випадку або ж вовча й собача натури становлять у ньому рівно по половині, або ж вовча таки переважає. Чень Чжень ніяк не міг його розгадати, однак відчував, що слід добре до нього ставитися і помалу міркувати про нього. Чень Чжень сподівався стати його гарним другом і вирішив більше не називати його Духом Ерланом, а звати просто Ерланом, оскільки це ім'я співзвучне зі словом «два вовки», тож буде містити натяк на вовка, а «дух» не потрібен. Тож, чекаючи, поки прокинуться Ян Ке та Ґао Цзяньчжун, Чень Чжень продовжував годувати собак у дворі юрти, гратися з цуценятами і плескати байдужого Ерлана.
Вони — четверо однокласників — мешкали в окремій юрті уже більше року. Один з них був конопасом, двоє — чабанами, а ще один пас череду. Конопасом був самолюбний, однак діловитий Чжан Цзіюань. Він працював разом з Батом та Лхамжавом; вони пасли табун, у якому було близько 500 голів. Оскільки коні — великі ненажери й споживають велику кількість трави, то для того, щоб вони не відбирали їжу в корів та овець, їх часто відганяли на дальші пасовища. Тож конопасам доводилося жити далеко, від табору, в горах, на диких луках, де постійно з’являються вовки. Вони мешкали в простенькій і маленькій повстяній юрті, достатній лише для відпочинку двох людей, і користувалися для приготування їжі лише маленькою «буржуйкою», яку топили кінським кізяком. Тут вони жили навіть більш первісним життям, ніж мешканці юрт у таборі. Робота конопаса важка, небезпечна й дуже відповідальна, однак і статус серед скотарів найвищий; цією професією пишався кожен представник народу-вершника. Уміння конопаса заарканити коня — це складне й прекрасне мистецтво, що навіть переростає в надбойову майстерність ловити і вбивати вовків. Для того щоб міняти коней собі й іншим, стригти коням гриву, лікувати їх, каструвати їх, випробовувати чи приборкувати диких коней, вони майже щодня мусили вправлятися в мистецтві ловити цих копитних арканом. З давнини й до сьогодні конопаси степових народів були неперевершеними майстрами вправ з арканом: вони вміють користуватися довгими арканами й, сидячи на спині скакуна, що летить, мов вітер, ловлять можливість, коли слід нахилитися вперед, трусонути жердиною й викинути мотузку з петлею, щоб точнісінько зашморгнути її на шиї коня. Гарний конопас потрапляв з першого разу й рідко хибив. Якщо таку технологію застосовувати до вовків, то потрібно мати швидкого коня, перебувати на невеликій відстані від вовка або мати в допомогу мисливських собак, тоді вовка вдасться заарканити. Коли зашморг затягнеться, слід розвертати коня у зворотний бік і тягти вовка, поки він не знепритомніє або не помре, або йому не перекусять горло мисливські собаки. Степові вовки вдень надзвичайно бояться аркана і коли побачать конопаса з ним, відразу тікають або ховаються в траву. Чень Чжень часто думав, що страх вовків перед денними битвами і вправність у нічних, напевне, пов’язані саме з арканом. Історія цього пристосування в монгольському степу налічує щонайменше тисячу років, і цього часу було достатньо, щоб змінити звички вовків, які тут мешкають. Аркани Орхонського степу були найкрасивішими й найвишуканішими робочими інструментами, що доводилося бачити Ченю Чженю. Вони були довшими, практичнішими й майстерніше оздобленими, ніж аркани скотарів з інших аймаків, які він бачив на фотографіях у журналах і газетах. Конопаси Орхонського степу з гордістю казали, що їхні аркани є першосортними, найстрашнішими і найкрасивішими в усій Монголії. Орхонський степ розташовано північніше відомої по всій Внутрішній Монголії річки Лошат, і цей регіон є основним місцем постачання коней уземчинів (яких у давнину називали тюркськими кіньми) — історично відомих монгольських бойових коней. Кінь — важливий соратник і бойовий товариш монголів, від якого залежить їхнє життя, тож аркан конопаса не може бути абияким. В орхонських конопасів він був довгим і прямим, а також гладеньким і блискучим. Руків’я аркана завдовжки зазвичай сягало п’яти-шести або шести-семи метрів, особливо довгі жердини були зроблені з двох стовбурів берези, вбитих клином один в одного і склеєних; Чень Чжень навіть бачив жердину, що сягала дев’яти метрів у довжину, — адже чим довшою є жердина, тим легше заарканити нею коня або вовка. Прямизною жердина могла сперечатись зі стовбуром бамбука, якби на тому не було колінців. Щоб зробити жердину прямою, конопасам доводилося обстругувати стовбур берези, ретельно знімаючи з нього всі покручення й нарости. Якщо ж були місця, які в такий спосіб не вирівнювалися, тоді жердину встромляли в землю і «гріли» розмоченим коров’ячим кізяком, після чого стискали її за допомогою іншої жердини як важеля, поступово виправляючи. На кінці довгої жердини ще прив’язували маленьку — завдовжки до півметра і завтовшки з палець, а на кінці цієї маленької закріплювали «косу», сплетену з кінської гриви, до якої вже прикріплювали мотузку з петлею, щоб та не могла зіскочити з жердини. Мотузку на аркані робили надзвичайно міцною і стійкою до розривів, її виготовляли не з тонкої коров’ячої шкіри, а скручували з овечих кишок. Технологія її виготовлення була надзвичайно складною. Це був єдиний елемент аркана, який не можна було виготовити власноруч, а потрібно було купувати на спеціального прилавку на заготівельному пункті. Насамкінець слід було міцно натерти руків’я аркана свіжим овечим кізяком з домішаною до нього овечою вовною, щоб сніжно-біла жердина набула кольору овечого кізяка. Коли ця суміш засихала, руків’я протирали м’якою ганчіркою, і його поверхня починала блищати, мов давня мідь, а сама жердина починала скидатися на давню непереможну металічну зброю. Коли конопас їде верхи й тримає аркан, затиснувши його в руці, кінчик аркана нахиляється під вагою мотузки, а сама мотузка звисає, мов петля шибениці, жердина при цьому може злегка вигинатися, мов змія, у відповідь на підскоки коня. Степові вовки знають, якою трагічною є смерть вовка на зашморгу такого аркана. Можливо, в очах вовків аркан здається так само страшним, як духи змій і драконів. Тому якщо доводилося вдень їхати одному диким безлюдним степом або верхи долати далеку дорогу в горах, потрібно було тільки тримати в руці аркан, і тоді будь-хто — як чоловіки, так і жінки, чи літні люди, або діти — з таким «талісманом Тенґера» могли безперешкодно їхати собі крізь володіння вовків. Чжан Цзіюань уже рік працював конопасом, однак йому не вдавалося закидати аркан. Він не влучав навіть з декількох спроб, аж його кінь відмовлявся гнатися далі, тож найчастіше він сам не міг змінити собі коня, і це доводилося робити Бату. Якщо ж він сяк-так накидав мотузку на якогось швидкого скакуна, то в момент до затягування зашморгу не встигав пересісти за сідло на круп коня, щоб триматися за сідло, тож найчастіше кінь виривався й тікав разом із арканом, на виготовлення якого знадобилося кілька днів і який тепер за мить ламався одним ударом копита. Щоб навчитися закидати аркан, він часто тренувався на вівцях, при цьому розганяв їх, що той вовк, і вагітні овечки ледь не скидали від страху. Припинити це вдалося тільки Старому Біліґу, який добряче висварив його. Зрештою, Старий підказав йому потренуватися на задній голоблі воза, після чого справи в нього пішли на краще й останнім часом він уже міг замінити коней усім мешканцям своєї юрти, що розв'язувало велику проблему. Однак Чжан Цзіюань дуже рідко повертався додому — якщо виходив безперервний тиждень на місяць, це вже було добре. І щоразу, коли він повертався, він лягав спати, а коли прокидався, розповідав товаришам багато історій про людей, коней і вовків. Оскільки конопасам доводилось мати справу з багатьма швидконогими кіньми, вони чого тільки не дізнавались і чого тільки не бачили завдяки своїй професії! Бригада скотарів спеціально виділяла кожному з них по вісім-дев’ять коней, крім того, вони могли вільно їздити на молодих жеребцях або конях, які не мали господарів. Конопасу доводилося міняти собі коня щодня, іноді навіть двічі на день. Вони ніколи не жаліли кінської сили і куди б їм не потрібно було їхати, вони гнали коня щодуху, демонструючи іншим свою пиху. До якої б юрти не під'їхав конопас, до нього завжди знаходилося прохання — чи то замінити коня, чи то передати листа, забрати якусь річ, покликати лікаря, розповісти новини абощо. Конопасам діставалося й найбільше дівочих усмішок, що викликало шалену заздрість у чабанів, яким виділяли лише по чотири-п’ять коней і які здебільшого сиділи в ізоляції зі своєю отарою та ніколи нічого не знали. Однак, з іншого боку, пасти коней — це була найбільш важка й небезпечна робота в степу, тож у бригаді не обирали на неї тих, хто не мав таких «вовчих» або військових якостей, як фізична міць, сміливість, кмітливість, розум, сторожкість і вміння терпіти голод і спрагу, холод і спеку. Якщо з-поміж чотирьох обрали одного — вважалося, що йому пощастило, решта ж назавжди втрачали надію стати конопасами. Більшість історій про вовків, які назбирав Чень Чжень, були почуті саме від Чжана Цзіюаня. Коли той повертався до їхньої юрти (до свого «малого дому»), Чень Чжень всіляко піклувався про нього в побуті, щоб мати можливість поговорити на тему вовків, що їх об’єднувала. Конопаси завжди перебували на передовій боротьби «не на життя, а на смерть» з вовками, і їхнє ставлення до вовків було дуже суперечливим. Тож Чень Чжень з Чжаном Цзіюанем та ще з Яном Ке втрьох могли проговорити до пізньої ночі й іноді між ними точилися суперечки. А Чжан Цзіюань, коли повертався до табуна, брав у Ченя Чженя та Яна Ке пару книжок, щоб провести за ними час. Що стосується Ґао Цзяньчжуна, якому випало пасти череду, то йому доручили 140 голів корів. Така робота була в степу найбільш приємною: тут казали, що доглядач череди не погодиться стати навіть наглядачем повіту. Череда виходила вранці, а ввечері поверталася, при цьому корови самі знали дорогу і в степ, і додому. Корови-матусі навіть знали, коли слід повертатися додому вчасно, щоб нагодувати молоком своїх телят, припнутих біля дворів на мотузках з кінської гриви. Клопіт був тільки з волами — вони завжди бігли туди, де краща трава, а, наївшись, лінувалися навіть повертатися додому, тож найважчою роботою для доглядача череди було шукати волів і підганяти їх. Щойно якийсь віл закомизиться, то як його не бий, він усе одно лежатиме собі, мов прилип до землі, тільки витягне свою шию й стріпне повіками — так би й загриз його спересердя. У доглядачів череди було найбільше власного вільного часу, тому іноді чабани просили їх допомогти, якщо з отарою щось ставалося. Без корови в господарстві було важко, адже від цих тварин залежало і переміщення на возах, і переїзд, і збір молока, і приготування молочної їжі, і накопичення сухого кізяка як пального, а коли корову вбивали, то отримували яловичину й коров’ячу шкіру, яка давала роботу кожум’якам. Тож якщо кочовик проводив своє життя на спині коня, то його родина жила фактично на спині корови. Таким чином, доглядачі отари, чабани й конопаси, кожний виконуючи свою роботу, були тісно пов’язані між собою, мов нерозривні ланки одного ланцюга, й обійтися без жодної з них було неможливо. Чень Чжень і Ян Ке сукупно відповідали за отару овець з 1700 голів, більшу частину якої становили відомі на всю країну орхонські хвостаті вівці — у них зади були завбільшки з миску для вмивання середнього розміру, лій у курдюку — напівпрозорий і зовсім не гидкий, а м’ясо не смерділо. За словами Улзія, трава на орхонських пасовищах була найліпшою в усьому аймаку, тому саме орхонські вівці й вважались найкращими. У давнину цих овець приносили в дар імператорам, а після того, як Хубілай увійшов у Пекін, він особисто включив їхнє м’ясо в меню імператорської родини. Навіть і тепер, коли державні лідери приймають у Будинку народних зборів голів арабських та інших ісламських країн, вони частують їх саме м’ясом орхонських хвостатих овець, і, як розповідають, поважні гості навіть відкладають політичні справи, щоб розпитати про місце походження цієї баранини. Чень Чжень не раз думав, що орхонські вовки такі на диво великі, і голови в них працюють навіть швидше, ніж у людей, саме тому, що вони часто ласують м’ясом орхонських хвостатих овець. Решта овець в отарі належали до ошляхетненої породи з Сіньцзяну і були результатом схрещення сінцзянських тонкошерстих овець із місцевими породами. Якість їхньої вовни була високою, продуктивність — також, тож цю вовну цінували втричі, а то й учетверо дорожче, ніж продукт місцевого виробництва, однак м’ясо в них було розсипчастим і не мало приємного запаху, тож місцеві скотарі його не любили. В отарі була ще невелика кількість гірських кіз, однак вони становили лише двадцяту чи тридцяту частину від загальної кількості голів. Хоча гірські кози підгризали корінці трави, чим руйнували пасовище, однак їхній пух високо цінувався, крім того, вихолощені гірські козли мали гострі роги й неабияку сміливість, тож могли протистояти вовкам. Отже, невелика кількість гірських кіз в отарі зазвичай убезпечувала її від раптових нападів вовків-одинаків. Тому вожаком в отарах у Монголії зазвичай ставали великорогі гірські цапи, яких в отарі могло бути лише кілька десятків. Вожаки отари розумілися на траві, знали свій двір і мали власну думку: коли вони приходили на пасовище з гарною травою, вони зупинялися й зупиняли отару, а коли їм траплялося пасовище з кепською травою — вони минали його, мов метеори. Гірські кози мали ще одну перевагу порівняно зі свійськими вівцями — вони починали бекати, коли на них нападав вовк, і здіймали таким чином тривогу. Свійські ж вівці були дурними й боязкими, навіть коли вовк роздирав їм живіт, вони від страху не могли видати жодного звуку і так мовчки терпіли знущання. Чень Чжень помітив, що монгольські скотарі цінують рівновагу і вміють використати переваги, якими наділені різні мешканці степу, а також уміють знаходити «золоту середину» між протиріччями, коли шкоди найменше, а користі найбільше. Працюючи вдвох, вони могли розподілити свої обов'язки — один пас отару вдень, інший — сторожував її вночі. За перший вид роботи записували десять трудових одиниць, за другий — вісім. Вони могли чергуватися або підмінювати один одного за потреби — тоді хтось один працював цілу добу або й дві доби поспіль. Маючи гарних собак і гарний загін, навесні на чергуванні вночі теж можна було гарно виспатися. Однак в інші три сезони так не виходило, оскільки отару виганяли в степ, де вже не було мурованих загонів, призначених лише на час окоту, і загорожу майстрували з возів та штахетів, укритих повстю, які лише захищали отару від вітру, але не становили перешкоди для вовків. Якщо вовки напосідали, то чергування вночі перетворювалося на важке завдання, і тоді цілу ніч годі було й думати, щоб поспати, — потрібно було ходити навколо отари з увімкненим ліхтариком і горлати цілу ніч із собаками до хрипоти в горлі, відлякуючи вовків. Улзій казав, що нічні чергування введені здебільшого для убезпечення від сірих розбійників, і щороку на пасовищі видатки на оплату трудових одиниць за нічні чергування становлять приблизно одну третину від загальної суми таких видатків. Для пасовища вовки — це ще одна стаття видатків. У скотарських районах Монголії нічні чергування вважають важливим обов'язком жінок — уночі вони чергують, а вдень виконують хатню роботу, тож рідко коли протягом цілого року можуть виспатися. Люди працюють удень, а вовки воюють уночі, тож коли людей зморює сон, вовки, навпаки, сповнюються енергії, і через них порушується нормальний ритм життя степовиків, вони не можуть ні спокійно їсти, ні спокійно спати, і ця напруга виснажила не одну родину й не одне покоління жінок. Через це господині монгольських юрт здебільшого мають багато хвороб і довго не живуть, однак, з іншого боку, таке життя вигартувало й деяких міцних жінок, тіла яких не виснажуються навіть і в таких умовах. Степові вовки дивовижно плодовиті, а степове населення не може збільшуватися такими швидкими темпами з року в рік. Тож у монгольських степах споконвіку не траплялося такого, щоб через перенаселення мешканці змушені були піднімати цілину, аби добути собі харч. Степові вовки, таким чином, завжди стримували розвиток степового населення в комфортних межах. Вівці — це основа скотарства в степу. Коли є вівці, є також і баранина, щоб їсти, є овечі шкури, щоб одягатися, є овечий кізяк, щоб опалювати житло, і два види трудових одиниць як прибуток — тож первісне кочове життя набуває базового забезпечення. Однак робота чабана — нудна й нецікава. Вона виснажує людину, тримаючи її припнутою до отари, і доводиться проводити своє життя з ранку до вечора серед зеленої або білої рівнини в компанії з вівцями, а якщо випадає переганяти їх до далеких гір, то взагалі на десятки кілометрів навколо жодної людини не зустрінеш. Поговорити ні з ким, а зосередитися на книзі не можеш, оскільки постійно вимушений пильнувати овець. Людина завжди почувалася билинкою серед цієї пустелі, перебувала тут, мов у полоні, як той Су У, ^[54] коли він пас овець, оскільки уникнути роботи не можна було, а виконуючи її, людина хворіла. Чень Чжень почувався старим, дуже старим, навіть старішим від Су У. Тисячолітній степ анітрохи не змінився — люди все так само вели первісне кочове життя, все так само боролися з вовками за їжу, причому ця боротьба була так само жорстокою і не давала зрозуміти, хто ж у ній переможець. Чень Чжень часто почувався так, ніби він — один із тих шаньдіндунців, ^[55] які були розкопані поблизу Пекіна, ніби він був занесений у цей степ і зустрів тут ворогів — все тих же вовків. Якби одного дня з ранкового туману в степу до нього вийшов Су У зі своїм посохом або якийсь загорнутий у звірину шкуру синантроп, він би не здивувався. І спілкувалися б вони жестами під час такої зустрічі, напевне, про тих же вовків. Мабуть, час в Орхонському степу можна було б порівняти із закам’янілим годинником, з якого вже не витікають краплі-секунди. Що ж змусило обличчя степу застигнути в цій давній первісній масці? Може, ті самі вовки?
Для Ченя Чженя були й певні переваги в тому, щоб пасти овець — один у степу він завжди знаходив час спокійно подумати і поступово перетравити, «ремиґаючи», мов його підопічні, ті відомі твори, дві валізи яких він привіз із Пекіна, та вибрані історичні й заборонені книжки, що містилися у валізі Яна Ке. Увечері, при світлі гасової лампи, він «ремиґав» і пережовував давню класику, а вдень, поряд з отарою, він пережовував шедеври китайської та іноземної культури. Після такого пережовування й обмірковування, раптом з’являлося відчуття, що старий папір раптом ставав насиченим і соковитим, мов свіжа трава. Отже, випасаючи вдень овець, Чень Чжень здебільшого проводив час за ремиґанням, пережовуванням і обмірковуванням. Іноді він міг одним оком пробігти кілька сторінок книжки, однак наважувався читати тільки тоді, коли переконувався, що навколо немає вовків. Невже все і є так, як казав Старий Біліґ: якщо хочеш зрозуміти степ і монголів, потрібно зрозуміти вовків? Невже тисячолітній степ застиг у своєму первісному обличчі, а степові народи ніяк не можуть просунутися в розвитку до рівня великих націй теж через вовків? Він думав, що це можливо. Принаймні атаки вовчих зграй щороку спричиняють пасовищам значні збитки, частину з яких навіть не можна точно підрахувати, через що скотарі не можуть зробити навіть первинних накопичень, і люди й худоба залишаються на рівні простого відтворення, тримаючись усе в тому самому первісному стані й не маючи змоги виділити ні сили, ні кошти, щоб зайнятися торгівлею чи сільським господарством, не кажучи вже про промисловість. Дійсно, вовки мають стосунок до дуже складних питань… Однак і вовків зрозуміти не так просто. Якщо люди перебувають на видноті, то вовки завжди ховаються в темряві, і хоча їхнє виття розноситься далеко, його не можна слухати зблизька. Останніми днями в душі Ченя міцніла невідв’язна думка — він справді хотів упіймати вовченя і доглядати його в юрті, щоб, спостерігаючи за його розвитком удень і вночі, розгадати поведінку вовків.
Йому знову згадалася та вовчиця, яка за кілька днів до цього поцупила в них ягня й понесла його в зубах своїм вовченятам, схованим невідь у якій печері. Того дня він щойно обійшов отару з усіх чотирьох боків і не помітив ознак небезпеки, після чого вмостився на траві, пильнуючи степового орла, який кружляв у блакитному небі. Раптом він почув, що отарою пройшов якийсь шурхіт, і миттю підхопився. Він побачив, що в отару проникнула велика вовчиця, ухопила зубами за загривок ягня, потім мотнула головою, закинула ягня собі на спину і так, вивернувши на бік шию, щоб підтримувати здобич, майнула уздовж гірської ущелини, зникнувши в напрямку гір Хат чулуут. Зазвичай ягнята — найбільші крикуни, ще й голоси мають дзвінкі та високі, тож якщо яке ягня закричить з переляку — це відразу викличе ланцюгову реакцію сотень інших ягнят і матусь-овечок. Однак, якщо вовк ухопить ягня за загривок, то затисне йому горло і здушить так, що той не видасть ані звуку. Тож «візит» вовчиці відбувся беззвучно і не порушив спокою отари. Більшість овець навіть не знала, що відбулося, мабуть, і матуся вхопленого ягняти ще не знала, що втратила дитинча. Якби Чень Чжень був менш сторожким, він би також, як ця дурна вівця, помітив би пропажу тільки після обіду, коли був час рахувати ягнят. Чень Чжень стояв уражений, ніби був свідком неперевершеної злодійської роботи, коли злодій, навіть не криючись, відбирає в нього гаманець, а він тільки кліпає очима. Коли дихання трохи втамувалося, Чень Чжень сів на коня і поїхав оглядати місце, звідки вовчиця напала на отару. Він помітив у високій траві рівчак, трава в якому була повністю притоптана: вочевидь, та вовчиця підповзла до отари не здалеку, інакше Чень Чжень би її помітив. Насправді вовчиця заздалегідь занишкла в цьому рівчаку і чекала, поки отара наблизиться до неї, аж тоді вистрибнула зі свого укриття. Чень Чжень подивився на сонце й підрахував, що вовчиця мусила пролежати тут аж більше трьох годин. У цей сезон хапати живцем ягнят могли тільки вовчиці, так вони здобували «живий посібник» для того, щоб учити своїх вовченят, як ловити живих істот, живу іграшку для них, а також і найбільш придатне для ще сліпих сосунків м’ясо — ніжне і легке для перетравлювання. Чень Чжень аж кипів від злості, однак у глибині душі він вітав себе. Останнім часом, кожні три-п’ять днів, вони з Яном Ке постійно недораховувалися ягнят і підозрювали в крадійстві орлів та беркутів. Ці крилаті злодії були дуже швидкими в рухах і могли, несподівано спікірувавши, вхопити ягня й понести його в небо. Однак цілячи в ягня, орел змушений був низько літати, а це лякало отару, й вона починала безладно волати й бігати, чого не могли не помітити люди-сторожі. Однак вони з Яном Ке нічого такого не помічали, тому дуже дивувалися цій загадці. І тільки тепер, побачивши на власні очі вовчицю, яка майстерно поцупила ягня, і цей рівчак у траві, Чень Чжень розгадав цю справу. Аби не цей випадок, вовчиця і далі б тягала ягнят. Як би не застерігали його чабани, Чень Чжень все одно не міг гарантувати вівцям повну безпеку. Війни не відбуваються за однаковою схемою, і степові вовки змінюють свою тактику залежно від місцевих умов. Хоча у вовків немає крил, як у степових орлів, однак справжніми крилатими злодіями в степу є саме вони. Вони щоразу змушують людину дивуватися, а також постійно напружувати свою кмітливість і душевні сили. Чень Чжень злегка почухав шию Ерлану, однак той ніяк не виявив своєї подяки. У повітрі закружляли сніжинки, і Чень Чжень повернувся до юрти, щоб разом із Яном Ке й Ґао Цзяньчжуном, розсівшись навколо «буржуйки», попити ранкового чаю, поїсти м’яса і молочного доуфу, якого прислала Ґасмаа. Скориставшись вільним часом, він знову почав переконувати двох товаришів піти разом з ним спустошувати вовчі лігва, адже вважав, що мав для цього вагомі причини: «Ми і надалі нікуди не дінемося від боротьби з вовками, а з’ясувати характер вовків по-справжньому можна тільки тоді, якщо вигодувати вовченя і познайомитися з ним». Ґао Цзяньчжун підсмажував м’ясо на поверхні буржуйки, і на його обличчі тримався вираз збентеженості: — Спустошення вовчих лігв — це не іграшки! Ось декілька днів тому Лхамжав з товаришами викурили з лігва вовчицю, а вона, важачи життям, кинулася на них і ледь не перекусила Лхамжаву руку. Так вони були втрьох, ще й з сімома-вісьмома великими собаками, і то ледь її прикінчили. А ще й нора виявилася глибокою, вони двозмінно відкопували її два дні, аж поки витягли цуценят. Якщо вівця наважується буцнути людину, захищаючи своє ягня, то що вже чекати від вовчиці, яка охороняє своїх цуценят? А в нас навіть рушниць немає! Що ж, ми підемо на неї з лопатою й батогом? Спустошувати вовчі нори — не така вже й легка робота. Минулого разу, коли я допомагав Сайжу, ми рили з ним два дні, але так і не розрили лігво до кінця, тож вимушені були розпалити багаття, щоб печера заповнилася димом, і знову замурувати її та й облишити, не знаючи, чи вчаділи ті цуценята, чи ні. Санж сказав, що вовчиці можуть перекривати дим, а також роблять у печері таємний отвір, крізь який туди проникає повітря. До того ж знайти печеру, у якій були б вовченята, — ще складніше, адже вовки — майстри рити обманні ходи. Чабани кажуть: у десяти вовчих печерах дев’ять отворів. А ще вовчиця постійно переносить дитинчат. Якщо чабанам складно руйнувати вовчі лігва, то що вже про нас казати? Однак Ян Ке несподівано радісно сказав до Ченя: — А я піду з тобою! У мене є залізний дрючок з гострою верхівкою, якраз мені по руці, мов маленький спис. Якщо надибаємо вовчицю, то я не вірю, що ми вдвох її одну не поборемо. Візьмемо ще сокиру та декілька «стусанів», ^[56] як рубонемо, як бабахнемо — так вона і дремене від нас. А якщо нам удасться забити великого вовка — тим краще. На що Ґао Цзяньчжун покпинив: — Завбачливий вовк спочатку видряпає тобі очі своїми пазурями, а потім покусає до сказу, так що з тебе й дух вилетить. Ян Ке похитав головою: — Нічого, в мене дух міцний, коли в школі тоді була бійка, з п’яти хлопців з нашої 1-ї групи чотирьох було поранено, і тільки я залишився неушкодженим. Чому ми наперед повинні всього боятися? От через таких ханьців, як ти, кочовики й завойовували завжди Серединну рівнину. Лхамжав завжди каже, що я — травоїдний баран, а він — вовк-м’ясоїд. Якщо ж ми самотужки випатраємо вовче лігво, то подивимось, чи зможе він ще так казати. Нехай мені й очі видеруть, але я виграю цю суперечку! — От і добре! Домовились? Тільки потім не передумай! Ян Ке гепнув чайним кухлем по столі й вигукнув: — Гей, ти кажи, коли йдемо! І чим швидше підемо, тим краще! А то якщо запізнимося, Комітет пасовища змусить нас заганяти вовків. Але мені дуже хочеться взяти участь у колективних ловах на вовків. Чень Чжень підвівся й сказав: — Ну тоді поїмо й підемо, спочатку розвідаємо ситуацію. — Ех, знову доведеться Ґомбо пасти овець замість вас двох, а нашу юрту знову позбавлять кількох трудових одиниць, — пробурчав Ґао Цзяньчжун. На це Ян Ке уїдливо сказав: — А ти згадай, скільки трудових одиниць ми з Ченем заробили, коли притягли цілий віз дзеренів! На кілька місяців уперед! І що за людина — тільки збитки рахує, а прибутків не бачить. Аж нецікаво! Чень Чжень і Ян Ке пішли готувати сідла, коли до їхньої юрти прискакав Баяр на великому рудому коні передати, що дідусь просить Ченя Чженя прийти до нього. Чень Чжень сказав: — Якщо Батько послав по мене, отже, щось термінове. Ян Ке додав: — І не виключено, що стосується облави на вовків. Тож іди швидше, якраз попитаєш у Старого науки про те, як витягати вовчих цуценят. Чень Чжень відразу ж скочив на коня. Баяр же, оскільки був ще невисокий на зріст, не міг заскочити в сідло із землі, і Ян Ке запропонував підсадити його, однак малий хотів усе робити сам: він притяг свого коня ближче до воза, заліз на його голоблю, дотягся звідти до стремена й заскочив у сідло. Після цього вони вдвох з Ченем Чженем помчали до юрти Старого Біліґа. 8

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒