Annotation 12 страница

Розпорядник повіту Лулун на ім’я Лю Женьґун добре знав, якими підступними є кідані, тому зазвичай він вибирав собі генералів і тренував війська, а дочекавшись пізньої осені, переходив на той бік хребта Чжайсін і нападав на кіданів. Кідані боялися його. І завжди, коли починала випадати паморозь, Женьґун надсилав людей підпалити траву біля укріплень, тоді коні кіданів помирали з голоду. Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Перша частина останнього розділу про імператора Тан Чжао-цзуна» Монголи звикли робити так: «Якщо хтось шкодитиме степу й траві, піднімаючи цілину, або залишить після себе вогонь і підпалить траву, всю родину того скарають на смерть». Пен Дая (епоха Сун). «Окремі відомості про чорних татар»
Бао Шуньґуй та Улзій на чолі з кількома кадровиками скотгоспу оглянули усі трофеї на місці ловів і після цього під'їхали до Біліґа. Бао Шуньґуй, спішившись, схвильовано сказав до Старого: — Оце так перемога! Ми — перемогли, і найбільша заслуга в цьому — ваша! Я проситиму для вас нагороди у начальства, — і він простягнув обидві руки, щоб потиснути руки Старого. Однак Старий відвів свої руки, заюшені вовчою кров'ю, й сказав: — Годі, я весь у крові. Однак Бао Шуньґуй не відставав і, схопивши Старого за обидві руки, сказав: — Вимазатися у вовчу кров — те саме, що й собі долучитися до вашого успіху, до ореолу вашої звитяги. Однак обличчя Старого несподівано спохмурніло: — І не кажіть про ці звитяги. Чим більша звитяга — тим більший гріх. Надалі не можна так убивати вовків, бо якщо так і буде, то вони швидко зникнуть, а дзерени, ховрахи, зайці й байбаки підуть проти нас, і степу настане кінець. Тенґер тоді розгнівається і стягне з нас плату в вигляді наших корів, кіз і коней, — і Старий розвів свої заюшені кров’ю руки та підняв до неба обличчя, сповнене щирого жаху. Бао Шуньґуй тільки вимушено посміхнувся й повернувся до Ерлана, також усього перемазаного кров’ю, та захоплено сказав: — Це і є той дикий собака? Ну й великий же він — аж страшно! Я бачив зі схилу, як він бив і давив вовків — справжній тобі богатир! Самотужки кинувся прямо в гущу вовків і загриз одного великого, а решта так злякалися, що відступили! Скільки всього вовків на його рахунку? — Чотири, — відповів Чень. — Молодець, молодець! — повторював Бао Шуньґуй. — Я чув, що ви утримуєте дикого собаку, який до цього був не проти поласувати баранинкою, дехто навіть висловлював мені протест, мовляв, ви порушуєте правила степу, і змушували мене забити цього собаку. Однак сьогодні я приймаю рішення, що ви можете й далі його утримувати, ще й гарно годувати, щоб він тримався в силі. Якщо ж він потім усе-таки загризе вівцю, життя в нього віднімати не будемо. Однак шкуру вівці ви повинні віддати державі, а за м’ясо заплатити. І Чень Чжень, і Ян Ке з радістю пристали на таку умову. — Ніхто з молодих інтелігентів на цих ловах не вбив жодного вовка, тож ми навіть до собак не можемо рівнятися, особливо до цього дикого, — зауважив Чень, і весь натовп розреготався, включаючи й самих молодих інтелігентів. — Не схоже, щоб це ханець так казав, — розсміявся Улзій. — Цей хлопець дуже переймається справами степу, — задоволено сказав Біліґ. — З нього буде користь. — Я ще чув, що ви вдвох спустошили вовчу нору? — запитав Улзій. Ян Ке без задньої думки доповів: — Учора. Усього — сім цуценят. Без вказівки Батька Біліґа ми б удвох ніколи їх не знайшли. — Семеро! — приєднався до розмови Бао Шуньґуй. — Восени це б уже була ціла зграя! Це ви складну справу зробили! Приносьте мені шкурки за кілька днів, я заплачу за них по найвищій ціні, ще й випишу вам трохи більше патронів, — сказавши це, він підібрав із землі два вовчих опудала, що належали тепер хлопцям, і продовжив: — Я оглянув усі трофеї і вважаю, що саме ці дві шкури найбільші й хутро в них гарне, тож домовлюся з вами наперед, що дам за них найвищу ціну. Я знаю одного старого начальника, який пройшов усю війну і йому часто доводилося перебувати на кризі й лежати в снігу, тож він заробив собі ревматизм ніг. Він давно вже хоче пошити собі штани з вовчої шкури, тож я піднесу йому такий подарунок. — Однак я ще повинен вивісити ці шкури перед дверима на кілька днів, щоб реабілітувати нашого дикого собаку! — Ну тоді я прийду по шкури днів за п’ять-шість, — розсміявся Бао Шуньґуй. На місці ловів скрізь виднілися сліди свіжої крові й різала очі білизна оббілованих вовчих трупів, тільки на лапах вовків ще залишалося хутро. Бао Шуньґуй зібрав до себе мисливців і наказав стягнути всі трупи в одне місце та скласти їх решіткою — в два поздовжні і два поперечних ряди. Невдовзі більше тридцяти вовчих тіл були складені на купу й утворили цілу «пагоду» майже у зріст людини. Бао Шуньґуй дістав свій фотоапарат і наставив його об’єктив на цю «пагоду», потім зробив чотири-п’ять знімків із різних ракурсів, після чого наказав усім мисливцям, які вполювали собі шкури, узяти їх і вишикуватися в дві шеренги по обидва боки від купи вовчих тіл. Більше тридцятьох мисливців високо підняли свої трофеї, при цьому майже з кожної шкури хвіст «підмітав» землю, перед собою мисливці ще посадили рядком собак, які також убивали вовків, і тому всі були в ранах і перемазані вовчою кров’ю, вони посилено дихали і від їхніх пащ ішов пар. Бао Шуньґуй попросив Ченя зробити фото, а сам узяв найбільшу і найдовшу вовчу шкуру і став у самій середині команди мисливців, тримаючи свій трофей найвище. Старий Біліґ при цьому натягнув шкуру на праве плече й низько опустив голову, гірко посміхаючись. Чень Чжень зробив для гарантії два знімки. Після цього Бао Шуньґуй виступив уперед кроків на шість-сім, повернувся до мисливців і сказав: — Я, від імені ревкому аймаку і керівництва військового району, дякую всім! Ви всі — герої боротьби з вовками! За кілька днів ці фото будуть розміщені в газеті. Я хочу, щоб усі побачили, яким страшним лихом є вовки для Орхонського степу, і що ми за один раз убили так багато вовків, які здебільшого приходять сюди із Зовнішньої Монголії. І найбільше лихо табунам військових коней чинять саме вони. Я також хочу повідомити всім, що політкадри й скотарі Орхонського степу, а також молода інтелігенція, не схилили перед вовчим лихом голови, а з непохитною рішучістю дали вовчим зграям жорстку відсіч, ретельно організовану. Цьогорічний рух за знищення вовків тільки почався, але ми віримо в те, що вовки Орхонського степу будуть винищені дощенту, цілком і повністю. Наостанок Бао Шуньґуй випростав уперед руку й проголосив: — Поки не знищимо остаточно вовків і шакалів, не полишимо поле бою! Однак, крім родини Доржа й кількох молодих інтелігентів, ніхто особливо цей заклик не підтримав. Бао Шуньґуй віддав наказ команді розходитись і відпочивати тут на місці в очікуванні Бата. Сам Бао Шуньґуй всівся на землю, підібгавши під себе ноги, й звернувся до Улзія: — Нині ситуація на кордоні дуже напружена, зверху на мене постійно тиснуть, щоб я чимшвидше збирав народне ополчення й проводив із ним військову підготовку. А тут, ти бачиш, підвернулася така нагода провести справжній бій, ще й з першого разу все вийшло. — Степові монголи — природжені воїни, — відповів Улзій. — Якщо почнеться справжня війна, їм тільки видай рушницю, і вони вже готові йти в бій. Однак сьогодні ти справді одним махом двох зайців убив — точніше, і вовків убив, і провів військову підготовку. Тож можеш написати відразу цілих дві доповіді, начальство обов’язково буде задоволене. Молоді інтелігенти зібралися навколо вовчих опудал Ченя і Яна. Погладжуючи вовче хутро, вони, вочевидь, заздрили. Ван Цзюньлі сказав: — Завдяки цьому дикому собаці з вашої юрти, молоді інтелігенти цього разу не осоромилися. Інакше на нас дивилися б, як на рядових прислужників монгольської кінноти. — Ще з давнини ми, ханьці, за військовим мистецтвом і сміливістю не могли дорівнятися кочовикам, тож нам не завадило б і повчитися в людей. А бути рядовим прислужником у скотаря, щоб на практиці повчитися мисливства війни, — така можливість теж не часто випаде. Ван Цзюньлі презирливо зауважив: — Хоча кочовики часто й господарювали на Великій рівнині і двічі завойовували весь Китай, однак, зрештою ж, були підкорені прогресивною китайською культурою? Хоча одне покоління степовиків і виявилося улюбленцем Неба, однак насправді вони тільки й могли, що «натягати тятиву й стріляти в беркутів», ^[79] а крім військового мистецтва, нічим більше похвалитися не могли. — Ну, це не зовсім так, — заперечив Чень Чжень. — Не потрібно применшувати значення військового мистецтва перед гуманітарним знанням. Якщо б усі минулі династії не мали військової міці, як би вони могли провадити цивільне управління? Без військового мистецтва, якою б не була блискучою культура, вона все одно може перетворитися на купу черепиці. Наприклад, цивільне управління у великих імперіях Хань і Тан будувалося на військовому мистецтві. І навпаки: скільки давніх великих цивілізацій у світовій історії були зруйновані вщент саме відсталими кочовиками, які, втім, мали потужне військове мистецтво? Навіть їхня мова й писемність зникли. Ти кажеш, що китайська культура підкорила відсталих кочовиків? Але це теж не зовсім так. Монголи тривалий час зберігають свою мову і писемність, віру в свій тотем, звичаї свого народу і досі стійко охороняють степ. Якби монголи прийняли китайську хліборобську культуру, вони б уже давно розорали Великий Степ і перетворили б його на Велике Поле. І тоді б китайська цивілізація на Великій рівнині, можливо, давно б уже була поглинута піском. От Хрущов, наприклад, вважав, що велика російська сільськогосподарська й індустріальна цивілізація підкорить кочову казахську цивілізацію, і що ж вийшло? Першокласний степ, яких не так багато зустрінеш у світі, раптом підкорився… пустелі. Представниця жіночої половини молодих інтелігентів Сунь Веньцзюань, побачивши, що кілька войовничо налаштованих хлопців збираються розгорнути «словесну війну», поспішила втрутитися в розмову: — Годі вам! Ви зазвичай пасете худобу кожний у своїй бригаді за десятки й сотні кілометрів один від одного, і так рідко маєте змогу зустрітися, але як побачите один одного, так і починаєте воювати! Ви, чоловіки, як тільки потрапляєте в степ, так дуже швидко перетворюєтеся на вовків і починаєте давити один одного! Чи це коли-небудь скінчиться? Ерлан, побачивши, що так багато людей обмацують його трофеї, почувався дуже неспокійно і почав повільно наближатися до них. Сунь Веньцзюань чомусь вирішила, що собаки з юрт молодих інтелігентів не кусають інших молодих інтелігентів, тому вийняла з-за пазухи два шматочки молочного доуфу й простягнула Ерлану як винагороду: — Ерлане, Ерлане, іди сюди, гарненький песик… Однак Ерлан, не видаючи ні звуку й не виляючи хвостом, а злостиво дивлячись на всіх, попрямував до натовпу. Сунь Веньцзюань навіть трохи злякалася й відступила на декілька кроків. Чень Чжень вигукнув: «Вернися! », однак було вже пізно, Ерлан загарчав і зробив рвучкий стрибок у напрямку молодих інтелігентів. Тепер Сунь Веньцзюань аж присіла від страху. Ян Ке розсердився на собаку й крикнув: «Дурень! » — і схопив батіг із наміром ударити Ерлана, проте той тільки витягнув шию з таким виглядом, що краще буде битим, але не втече. Оскільки це був дикий собака, який одним махом загриз чотирьох вовків, Ян Ке злякався, що зможе пробудити в ньому вовчу натуру, тому не наважився його вдарити, а тільки вимушений був опустити батіг. Ван Цзюньлі, аж заходячись від обурення, сказав: — Гадаєте, хтось після цього ще прийде до вашої юрти? Якби не його заслуги у вбивстві вовків, я обов'язково зідрав би з нього шкуру й поласував би його м’ясом. — Це — дивний собака, — сказав Чень, поспішивши вибачитись, — у нього більше вовча натура, і він не розуміє людей. Якщо ви будете частіше приходити, він до вас призвичаїться й не буде на вас кидатися. Більшість молодих інтелігентів розійшлися. Чень Чжень поплескав Ерлана по голові й спитав: — Що, мої однокласники тебе образили? Ян Ке майже пошепки сказав: — Якщо наш злий собака так налякав людей, то… чи хтось із них наважиться прийти до нашої юрти, коли вовченя виросте? — Не прийдуть — то й не треба, — відповів Чень Чжень. — Тварини цікавіші за деяких людей, тож будемо спілкуватися з вовками й собаками. Чжан Цзіюань підійшов до Ерлана й, чухаючи його голову, сказав: — А мені все більше подобається Ерлан. Людина дійсно повинна мати трохи чогось від вовка. От я не заарканив того вовка не тому, що в мене техніка погана, а тому, що мені сміливості забракло, руки обм’якли. Ерлан зробив декілька кроків у напрямку до «пагоди» і застиг у якійсь нестямі, дивлячись на білісінькі вовчі тіла. Декілька десятків великих собак стояли віддалік і помахували до нього хвостами з повагою й острахом, і тільки Бар наважився, підвівши голову, широкими кроками підійти до нього і навіть вийти вперед. Ерлан, без зарозумілості, але й не принижуючись, зустрівся з ним носами. Після того, як керівництво й скотарі пасовища схвально кивнули головами на Ерлана, він був нарешті прийнятий і всіма великими собаками Другої бригади, однак Чень Чжень читав у його очах розчарування, та міг тільки обійняти його за шию, не знаючи, як інакше заспокоїти цього собаку.
Бао Шуньґуй запросив Біліґа підійти до однієї з найбільших груп мисливців. Опинившись у середині кола мисливців, Старий підібрав із землі кілька овечих «горошин» і кінських «яєць» і змайстрував із них макет загінного майданчика та почав роз’яснювати стратегію цих ловів. Усі слухали дуже уважно. Бао Шуньґуй іноді ще й ставив питання або підкидав схвальні вигуки. Він сказав: — Цю битву справді варто вписати в підручники з військової справи, вона навіть більш блискуча, ніж атака вовків на табун, а ви — справжній воїн! Цією битвою не кожний командир полку міг би керувати. — Якби це відбулося за часів Чингісхана, — втрутився у розмову Чень Чжень. — Батько Біліґ обов’язково був би видатним генералом і не поступився б ані Мухалі, ^[80] ані Субедею. ^[81] — Ніяк не можна мене з ними порівнювати, — заперечив Старий, розмахуючи руками, — інакше Тенґер розгнівається. Названі вами люди — святі для монголів, коли вони вступали в битву, вони могли відразу розбити сім-вісім країн, декілька десятків міст і декількасот тисяч вояків. Якби не вони, монгольський степ давно був би розораний. А хто я такий? Я лише раб. Де ж мені до них рівнятися? Час уже наближався до обіду, а Бат все ще не повернувся, проте загін готувався вирушати вже до табору. У цей час із північно-західної сторони з’явився кінь і швидко помчав до них. Коли він наблизився, конопас Бух, ледь переводячи подих, випалив до Улзія і Бао Шуньґуя: — Бат каже, щоб ви якнайшвидше їхали до нього, зранку ви оточили тільки половину вовків, а інша половина ще до світанку вислизнула з кільця оточення і заховалась в очереті під горою на північному заході. — Не може бути, щоб так багато, — витріщився на нього Біліґ. Бух наполягав: — Ми з Батом блукали в цьому очереті півдня, там на снігу повно відбитків вовчих лап і всі свіжісінькі. Бат каже, що там щонайменше двадцять вовків і серед них, схоже, той білий ватажок, який загнав табун. Бат каже, що поки не піймає його, не піде звідти. — Люди й коні з ночі не їли, — зауважив Улзій до Бао Шуньґуя, — і собак чимало поранено. Я знаю цей очерет — він дуже великий, кілька сотень му, ^[82] і тими силами, що в нас є, ми ніколи його не оточимо. Я пропоную облишити цю справу. Очі Бао Шуньґуя сповнилися підозрою, і він, прискіпливо дивлячись на Біліґа, сказав: — Заробітчани й дехто з молодих інтелігентів скаржилися мені, що ти постійно вигороджуєш вовків. Може, й цього разу ти навмисне випустив частину вовків? З тією кількістю людей і собак, які в тебе були, ти міг би оточити тих двадцятьох вовків, а якби їх оточили — ми б їх могли забити! — Ти щось не те говориш, — поспішив зауважити Улзій, — сьогодні зранку ми загнали вовків не багато і не мало, якраз достатньо для начинки великого пельменя. Якби їх було більше, то лови перетворилися б на погром і пельмень би луснув. — Я все-таки думаю, що ти навмисне випустив цих вовків, — не вгавав Бао Шуньґуй, звертаючись до Біліґа. Біліґ витріщився на нього, як на недоумкуватого, й сказав: — Оточити вовків — це вам не локшину з миски виловити! На дворі була глупа ніч, а між людьми й кіньми — значна відстань, тож хіба можна було не пропустити якогось вовка? Якби це ти вів кільце оточення, даю вісімдесят відсотків, що ти й одного вовка не загнав би. Обличчя Бао Шуньґуя почало мінитися кольорами — зеленим, білим, червоним і, нарешті, стало фіолетовим від спроб стримати гнів. Він ляснув батогом себе по долоні й вигукнув: — Хоча людей, коней і собак у нас недостатньо, однак ми ще не використали всі патрони в наших рушницях. Хай там як, але цього разу як тільки побачимо вовка в очереті, не дамо йому втекти! Стан справ ворога — це наша бойова ситуація. Цього разу командуватиму я! — Бао Шуньґуй верхи на коні заїхав на найближчий пагорбок і звернувся до всього загону: — Товариші! В очереті на північному заході виявлено ще одну зграю вовків. А в нас є ще люди, яким не припало вовчих шкур. Особливо молоді інтелігенти — ви скаржилися, що керівництво не послало вас на передову? Цього разу ви будете попереду! Товариші, ми повинні підсилювати в собі дух боротьби й не боятися втоми та постійно готуватися до війни! Тож рішуче підемо в наступ на цю зграю вовків! Декілька молодих інтелігентів і мисливців у натовпі з радістю погодилися спробувати. Бао Шуньґуй гучно заявив: — Тепер я оголошу свій план, і щоб його виконати, нам не знадобиться багато зусиль. Зараз ми всі оточимо очерет, потім підпалимо його і викуримо таким чином звідти вовків, а потім перестріляємо їх з рушниць, не шкодуючи патронів. Почувши про підпал, мисливці й скотарі злякалися. У степу випал — це велике табу, і мисливці наважуються розпалювати тут тільки невеликі багаття, ніколи не влаштовуючи великий вогонь. Тому в натовпі відразу ж спалахнула суперечка. Біліґ сказав: — Підпал степу — це порушення небесного порядку. Якщо ми будемо задимлювати обличчя Тенґера, то чи він виявлятиме до нас добрий його вираз? Якщо ми зафарбуємо в чорне річкову воду, то чи дух води буде давати нашій худобі напитися? Шамани й лами ніколи не дозволяли підпалювати степ. І з давніх давен так повелося, що монгольські хани вбивали всю родину того, хто підпалював степ. Зараз згідно з державною політикою також не можна підпалювати степ. Обличчя Ґасмаа аж напнулося й почервоніло від гніву, коли вона висловлювала свою думку: — Вогонь — це ж велика біда для степу. Зазвичай ми лупцюємо дітей до червоних сідниць, коли вони граються з вогнем, а цього разу раптом дорослі вирішили велике вогнище влаштувати! А якщо потім моя дитина, граючись з вогнем, підпалить степ і скаже, що це вона в представника Бао навчилася, хто буде за це відповідати? Гнів Лхамжава напнув його грубу волячу шию, й він аж прокричав: — У давнину тільки ханьські солдати й могли підпалити степ. Це був найбільш жорстокий їхній чин. А сьогодні ханьці вже на таке не наважуються, так монголи вирішили повести перед? Представнику Бао, ти ж монгол, еге ж? — Зараз ще сніг не зійшов, тож запобігти поширенню вогню буде нелегко, — додав Санж. — Якщо почати зараз палити степ, потім лиха не оберемося. До того ж вогонь швидко перекинеться на хутро вовків, і їхні шкури вже будуть нічого не варті. — Так, — погодився з ним Саацерен, — палити вовків — то збиткова справа. Якщо всіх вовків випалити, то в голодні роки хто буде звільняти степ від падла худоби? А якщо не прибирати його, то сморід стоятиме аж до неба, ще й зараза якась пошириться, тож тоді людям буде ніяк тут і жити. І ще, якщо винищити вовків, то хіба ховрахи й зайці не вириють тоді з-під трави Гобі? ^[83] Чжан Цзіюань сказав: — Поки ми, троє конопасів, тут полюємо на вовків, наш табун залишається в горах уже цілу добу, тож якщо зараз не повернутися, вовчі зграї можуть обійти нас і відрізати нам зворотний шлях. Я повинен чимшвидше повертатися до табуна, інакше, якщо щось станеться, я не буду нести відповідальності. — Тихо! Тихо! — скомандував Бао Шуньґуй. — Нікому не дозволено повертатися! Ми вбиваємо вовків для того, щоб вони не шкодили народу і для того, щоб охороняти державне майно. А найкращий спосіб охорони — це винищити вовків до останку, тоді вони не зможуть відрізати нам зворотній шлях. Ми вбиваємо вовків не лише заради того, щоб здобути їхні шкури, і навіть обпалена вовча шкура є військовим трофеєм. Я хочу скласти ще одну гору вовчих трупів і зробити ще декілька фотографій, щоб показати керівництву наші величезні військові досягнення… Хто не підкориться наказу, того я відправлю на перевиховання! Вирушаймо всі разом! — Ти хочеш — вирушай, а я сказав не піду, значить — не піду! — різким голосом вигукнув Лхамжав, скипівши так, що його очі аж округлилися, сповнившись гніву. — Я повинен повертатися до табуна! За ним і інші конопаси почали по черзі розвертати коней і вигукувати: «Повертаймося! Повертаймося! » Батіг Бао Шуньґуя просвистів у повітрі, і він прокричав: — Хто наважиться залишити поле бою й дезертирувати, того я звільню з посади конопаса! Ще й зроблю так, щоб ви потім не знайшли собі роботи! Старий Біліґ подивився на Улзія після чого, безнадійно махнувши рукою, сказав: — Не варто більше сперечатися! Я — голова нинішніх ловів, тож буде так, як я скажу: нехай по одному конопасові від кожного табуна повертаються на свої робочі місця, до своїх табунів, а решта — підемо з представником Бао. Це — остаточне рішення! — Тоді я повертаюся до табуна, — сказав Лхамжав до Чжана Цзіюаня. — А ти після завершення справи їдь додому й відпочинь пару днів. Сказавши це, він швидко помчав до табуна, прихопивши з собою ще з десяток конопасів із цієї бригади й інших.
Вершники з собаками перейшли за Бао Шуньґуєм гірський хребет і спустилися до моря сухого очерету, що, мов біле золото, розливалося біля його підніжжя. Навколо цього моря скрізь виднілися залишки сліпучо-білого снігу. Ван Цзюньлі й ще п’ятеро-шестеро молодих інтелігентів скупчились навколо Бао Шуньґуя, доводячи, що це — ідеальне місце для підпалу. На Вана Цзюньлі навіть найшло натхнення, й він виголосив такий вірш: «Якщо хочеш здолати вовка — необхідно вдатися до підпалу. Все вже готове, не проґавимо ж західний вітер». З очерету виїхав Бат і сказав до Улзія та Бао Шуньґуя: — Я нібито не налякав вовків, їх там багатенько, всі засіли в очереті. Бао Шуньґуй, вказуючи батогом на очерет, сказав: — Командири бригад, слухайте уважно: перша бригада йде на схід, друга — на захід, третя — на північ, оточуєте очерет з трьох боків. Четверта бригада йде в обхід на південь і з південно-східної сторони першою підпалює очерет, щоб відрізати вовкам шлях до відступу, а потім відступає подалі проти вітру. Інші три бригади, побачивши дим з південного боку, також підпалюють очерет, кожна зі своєї сторони. Потім усі чекають неподалік вогню, і коли вовки вискочать, спускають на них собак і стріляють з рушниць. Все! Приступаємо до виконання! Молоді інтелігенти четвертої бригади помчали попереду всіх до призначеного їм місця, скотарям лишилося тільки рухатися за ними. Інші бригади також попрямували до вказаних місць, беручи очерет у лещата. Чень Чжень в’їхав в очерет за Старим Біліґом і уважно все роздивлявся. Ця місцина давно вже не знала природних пожеж, тож сухі стебла тут складали кілька поверхів — найвищий сягав у два зрости людини, а під ним щільним шаром стояли надламані тростини старого очерету, заввишки з півметра. Однак як старі, так і нові тростини були сухі-сухісінькі й достатньо масні. Старий сказав: — Вовки в очереті, напевне, слухають усю цю метушню собак і людей назовні, однак вони не бояться: очерет — щільний, собаки бігають не швидко, люди тут не зможуть застосувати аркан, і хоча всередині нічого не видно, однак коли кінь наступає на сухий очерет, той шурхотить, тому вовки знають, куди йдуть люди. В очереті у вовків є багато своїх ходів, тож коли люди з собаками увійдуть на цю територію, вовки дуже швидко цими ходами можуть перебігти тобі в тил. Узимку й навесні очерет — вовче царство, тож ловити їх тут — навряд чи спіймаєш. Орхонські вовки бували в природних пожежах, однак вони ж не можуть здогадатися, що люди здатні навмисне підпалити очерет! У степу ж ніколи такого не бувало… Це все прибульці повигадували, ніяк не залишать вовків у спокої. Тож цій зграї — кінець… Раптом хтось закричав: — Вогонь! Вогонь! Чень Чжень, ухопившись за вуздечку коня Біліґа, швидко виїхав за ним з очерету. На південному сході вже клубами піднімався чорний дим, і за мить з інших трьох сторін також запалав вогонь. Бао Шуньґуй ще наказав скручувати з гнучких тростин «вінки», підпалювати їх і закидати подалі вглиб очерету. Аж лискучий від сухості очерет, ставши місцем зустрічі вогню й вітру, умить запалав, мов підірваний нафтовий термінал, і полум’я в кілька чжанів^[84] заввишки викидало над собою ще на кілька десятків чжанів густий дим, що клубочився й розлізався по небу. Очеретяне море в кілька тисяч му швидко перетворилося на море вогню і над цим морем у повітрі затанцювали чорні листя й стебла, що їх піднімав угору потужний потік гарячого повітря, ніби це зграя чорних кажанів налетіла з південного заходу й затулила собою небо і сонце. Бао Шуньгуй щось схвально вигукував з висоти пагорбка, ніби полководець держави Східна У, який командує підпалом табору противника, що розтягнувся на сімсот лі. ^[85] Біліґ, перебуваючи в клубах диму й пороху на західному боці очеретяного моря, раптом повернувся на схід, обличчям до неба, і впав на коліна; його обличчя було мокре від сліз. Він довго не вставав з колін, все бубонів якісь слова. Чень Чжень не міг їх розчути, однак здогадувався, що говорить Старий. Напрямок вітру несподівано змінився, і цей скажений володар степу обрушив на голову Старого їдкий чорний дим і вогонь. Чень Чжень і Ян Ке кинулися допомогти Старому підвестися й вибігти з цього диму на засніжений схил. Усе обличчя Старого було чорним від сажі, а очі — повні чорних сліз. Коли Чень дивився на нього, в його душі виник якийсь дивний невисловлюваний резонанс, а перед його очима постав цей страшний і шанований вовк-тотем, що здійнявся до неба в потужному вогні й густому димі й полетів високо-високо до Тенґера, забираючи з собою і вперту монгольську душу. А його брати й сестри, діти й онуки, яким пощастило лишитися живими, будуть і далі нести лихо і щастя Великому монгольському степу і стануть гордістю і славою кочовиків. Сильний вітер проштовхнув хвилю вогню вперед, і вона пожерла до останку старий очерет, а потім вітер здійняв до неба гору попелу і розвіяв його по ще вкритому снігом пасовищу у південно-східному напрямку. Велике вогнище палало добру половину дня по обіді, і там, де пройшли вогонь і вітер, жодного сліду від очерету не залишилося. Нарешті згасли останні іскри і тисячі му, що золотилися сухим очеретом, перетворилися на згарище, а з підвітряного боку показалися десятки тисяч му чорної землі. Однак ані з півночі, ані з півдня, ані зі сходу, ані з заходу не чутно було ні гавкоту собак, ні рушничних пострілів. Коли вітер розвіяв рештки диму, над згарищем поступово стало холодно. Бао Шуньґуй наказав усій команді роззосередитися в ряд і прочесати згарище в пошуках вовчих тіл, щоб порахувати свої здобутки. Дехто очікував, що у вогні згоріло більше двадцяти вовків, а дехто передбачав, що військовий успіх цього разу перевершить ранковий. Бао Шуньґуй сказав: — Не важливо скільки і не важливо, що від них лишилося, але знайдіть мені всіх і ретельно складіть докупи, я їх зафотографую, адже ми не можемо подавати помилкові відомості про військовий стан. Я хочу, щоб усі в наших аймаках і хошунах знали, що називається справжньою боротьбою з вовчим лихом, а не полюванням заради хутра. Чень Чжень їхав поряд зі Старим Біліґом з віддаленого краю загону вершників. Він нишком спитав: — Батьку, а ви думаєте, скільки вовків могло згоріти? — Палити степ — це ваші ханьські витівки, — сказав Старий, — монголи бояться вогню — як же я можу знати, скільки в такий спосіб можна вбити вовків? Я боюся, щоб Бао Шуньґуй, випаливши очерет, не надумав тут піднімати цілину… Прочісуючи згарище, вони тримали не швидку й не повільну ходу загону, а коли їм траплялася більш-менш помітна купка попелу, вони схвильовано ворушили її кінцем держака аркана або розбивали її кількома ударами, і щоразу, коли купка зрівнювалася із землею і в ній нічого не виявлялося, Старий зітхав із полегшенням. Вітер слабшав, однак піднятий кінськими копитами попіл запорошував до сліз очі і людям, і тваринам, час від часу з різних місць загону лунали кахикання чи форкання, а невдовзі й собаки почали покашлювати. Іноді собаки могли наступити на ще не згаслі іскри, й тоді чулося їхнє «ау-ау» через біль від опіку. Загін уже прочесав більшу половину згарища, але так нічого й не знайшов. Бао Шуньґуй дещо нервувався й постійно кричав: — Повільніше! Повільніше! Жодної купки попелу не пропустіть! Похмуре обличчя Старого Біліґа поступово розгладилося, і Чень не втримався, щоб не спитати: — Тож вовкам удалося заздалегідь утекти? Інакше ми б обов’язково знайшли хоча б парочку з них. — Мабуть, Тенґер знову їм допоміг, — сказав Старий зі сповненими надією очима. Здаля раптом долетів крик: «Тут є дохлий вовк! » — і обличчя Старого знову потемніло; вони вдвох підстьобнули своїх коней і помчали до того місця, звідки долинув крик. Туди ж стягнувся й увесь загін. Бао Шуньґуй, уже в центрі натовпу, в піднесенні запросив Біліґа всередину розпізнати труп. На чорному попелі вони побачили якісь чорні обвуглені рештки, від яких ішов різкий запах сажі й горілого м’яса. Натовп узявся обговорювати побачене, а Ван Цзюньлі з ентузіазмом сказав: — Війна вогнем удалася! Якщо ми знайшли одного, знайдемо й усю зграю! — Однак це не схоже на вовка, — зауважив Саацерен, — вовки не бувають такими маленькими. — Коли тіло вовка горить, воно збігається, — сказав Бао Шуньґуй, — тому він природно меншає. — А може, це — вовченя, — додав своє припущення Ван Цзюньлі, кивнувши головою на репліку Бао. Біліґ зійшов з коня й перевернув обвуглений труп на інший бік руків’ям свого аркана, однак і з іншого боку він так обвуглився, що не було видно жодної шерстинки. Вочевидь, це тіло лежало зверху на купі старого очерету, тому пропеклося наскрізь. Старий сказав: — Хіба це вовк? Це і не вовченя. Це — старий собака. — А як ти знаєш? — з підозрою дивлячись на нього, спитав Бао. — А подивись на зуби в пащі — у вовка ікла набагато довші, ніж у собаки, й набагато гостріші. Якщо не віриш, спробуй сфотографувати й доповісти начальству як здобуток ловів, тільки будь обережним: «нагорі» теж є люди, які розбираються, то вони відразу скажуть, що ти вводиш в оману начальство й підсовуєш фото дохлого собаки замість доказів винищення вовків. Бао Шуньгуй поспішив сказати: — Залишимо тут якусь мітку, а якщо знайдемо ще кілька таких трупів, то зможемо визначитися — вовки це чи собаки. Старий, дивлячись на обвуглений труп собаки, почувався пригніченим. Він сказав: — Старий собака, видно, зрозумів, що вже нікуди не годиться й прийшов сюди помирати — тут і від вітру прихисток, і вовків багато. Бідолаха… Тільки от чому ж вовки його тут не зачепили? Бао Шуньґуй прокричав: — Розтягуйтеся в ряд і шукаймо далі! Загін знову розтягнувся в лінію і продовжив пошуки. Люди зрівнювали із землею купку за купкою попелу, однак так нічого й не знаходили. Декілька молодих інтелігентів почали відчувати, що тут щось не так; навіть бувалі мисливці, які, втім, ніколи не брали участі у війні вогнем, вважали, що це дивно: може, Бат збрехав? Бат аж розхвилювався, коли всі на нього накинулися: — Я й Голові Мао це підтверджу, й Тенґеру заприсягнуся — ми з Бухом на власні очі їх бачили. Та й ви ж самі бачили тут свіжі відбитки вовчих лап. — Дивно, може, тоді у вовків виросли крила й вони полетіли звідси? — уїдливо сказав Бао Шуньґуй. На це Старий Біліґ посміхнувся: — Тепер бачиш, що вовки вміють літати? Це ж вовкулаки, вони й без крил можуть піднятися в небо. — Як же ж ми тоді зранку вбили так багато вовків? — гнівно запитав Бао. — Тих вовків якраз було достатньо для відплати за табун, а більше вбити їх Тенґер не дав. Тенґер — найбільш справедливий. Бао Шуньґуй перебив його: — Годі базікати про Тенґера — все це чотири пережитки! ^[86] — й додав: — Решту території я обшукаю особисто сам! Раптом двоє конопасів, які йшли попереду закричали: — Біда! Два племінних бики згоріли! Увесь загін поспішив до них, у скотарів і мисливців був дуже схвильований вигляд. Племінні бики в монгольському степу — найбільш вільні й життєрадісні тварини, яких усі поважають. Досвідчені чабани відбирають їх із найкращих телят, а коли вони виростають, то, крім сезону спарювання влітку, коли їх водять до корів різних родин і вони досхочу насолоджуються близькістю зі своїми обраницями — кому яка до вподоби, решту часу їх відділяють від череди і вони вільно пасуться собі в степу, немов вони — дикі корови, ніхто за ними не наглядає й не готує їм спеціально їжу чи воду. У племінних биків зазвичай міцне тіло, цупка шкіра й товста шия, вони достатньо сильні й агресивні, а морди в них — усі в кучеряшках величиною з равлика, вони мають грубі, гострі й прямі роги — це в них найбільш убивча зброя ближнього бою, ще небезпечніша, ніж короткі мечі римських легіонерів. Навіть володарі степу вовки, хоча б і дуже голодні, ніколи не наважуються атакувати племінних биків, адже вони не можуть прокусити цупку «броню» цих корів і не можуть протистояти їхній дикій силі. Тому племінні бики належать до такої категорії великої худоби в степу, яка не має тут природних ворогів. Вони зазвичай ходять групами по дві особини, удень вибирають собі моріжок, де трава ліпша, й наїдаються, а ввечері вмощаються хвостами один до одного й засинають. Племінні бики вважаються священними тваринами, у степу вони є символами сили, мужності, плодовитості, відваги, свободи й щастя. Монгольських борців називають бухами, оскільки бух — це і є монгольською «племінний бик». Монгольські чоловіки надзвичайно заздрять племінним бикам, оскільки в степу в них дружини й наложниці табунами бігають, а відповідальності за родину брати на себе непотрібно, і до господаря свого вони не прив'язані, тож ведуть щасливе життя одинака. Після сезону спарювання про їхніх дружин, наложниць і дітей піклуються люди. Тож багато монгольських чоловіків полюбляють давати ім’я Бух своїм синам. Кочовики в степу завжди боготворять цих тварин, вважаючи їх священними істотами, існує навіть прикмета — якщо племінні бики здорові й сильні, значить, поголів’я всієї худоби буде збільшуватися, а якщо вони худі й хворі — це означає, що біда й злидні на носу. Оскільки кількість племінних биків незначна, то їхні групки рідко коли перетинаються між собою в степу. Скотарі, коли почули, що згоріли племінні бики, всі злякалися, ніби почули звістку про смерть близького родича. Усі швидко побігли туди. Спішившись, скотарі мовчки скупчилися навколо двох громадин. Бики були вже мертві й лежали на згарищі з вивихнутими ратицями, вогонь обсмалив їхню щільну й густу шерсть на чорні пухирці, а їхня шкіра завтовшки з палець уся розтріскалася й стала схожою на панцир черепахи, з тріщин витікав біло-жовтий яловичий лій. Очі тварин були витріщені, мов дві великі чорні лампочки, язики вивалилися з рота десь на половину чи, а з рота й носа ще витікала якась чорна рідина. Доглядачі черед і жінки за формою рогів упізнали цих двох биків, і натовп миттю збурився. — Ой лишенько! — сказала Ґасмаа, — це ж найкращі два бики нашої бригади! Півчереди наших корів — їхні нащадки! Ось вам і результат підпалу в степу! Ви рано чи пізно знищите степ! — Ці два бики були з найкращого сорту монгольських корів — степові червоні, — сказав Біліґ. — Корови, що народжувалися від них, потім давали найбільше молока, а воли — найбільше м’яса, причому найкращої якості. Я повинен обов’язково доповісти про цей випадок начальству хошуна, і якщо буде призначена група розслідування, я обов’язково приведу їх на це місце. Люди часто завдають ще більше збитків, ніж вовки! Улзій нагадав: — Кілька років тому Управління скотгоспів аймаку хотіло забрати цих биків, однак тоді бригада пошкодувала їх віддати, надіслала тільки двох телят, що від них народилися. Тепер це — збиток чималий! — В очереті не буває вітру, — зауважив Саацерен, — от бики й умостилися тут відпочити, так ні — потрібно ж було підпалити очерет! Бики бігають повільно — хіба ж вони могли втекти від вогню? Ще й такий масний дим був, що вони задихнулися. У степу ще ніколи такого не бувало, щоб спалили корів. Тож якщо не віриш у Тенґера — поплатишся за це. Раптом чорна обвуглена шкіра одного з биків луснула й по ній пішли тріщини, утворивши дивний жахливий візерунок, ніби якесь небесне застереження чи прокляття. ^[87] Жінки так злякалися, що позакривали обличчя рукавами з овечої шкіри й повибігали з натовпу. Усі відсторонилися від Бао Шуньґуя, мов від чумного. Той залишився стояти поряд із трупами биків — усе тіло в сажі, обличчя чорного кольору. Раптом він, скрегочучи зубами, видихнув: — Збитки за спалених биків — на рахунку вовків! І що б ви не казали, я не відступлюся, поки не знищу всіх вовків в Орхоні! Вечірня заграва вже зблякла й на людей насунувся, мов сітка, степовий холод ранньої весни. Зголоднілі, змерзлі й утомлені люди й тварини поїхали, розчаровано похнюпившись, назад до табору, ніби переможені війська, голови яких присипані порохом. Ніхто не знав, як же Білому вовку, врешті-решт, удалося вивести свою зграю і з кільця оточення, і з моря вогню. Усі судили й рядили, схиляючись до думки, що вони все ж таки вилетіли звідси. Улзій сказав: — Цього разу була тільки одна лазівка — наш авангард зчинив сильний галас, тож Білий вовк зі своєю зграєю, напевне, вислизнув звідси ще до того, як ми запалили вогонь. Конопаси поспішили роз’їхатися до своїх табунів. Чень Чжень і Ян Ке повернулися думками до свого вовченяти, вони покликали Чжана Цзіюаня й Ґао Цзяньчжуна та вчотирьох відділилися від загону, поїхавши до свого табору навпростець, ближчою дорогою. Ян Ке дорогою бубонів: — Перед тим, як піти з дому вночі, ми дали вовченяті лише два шматки добре розвареної баранини, однак я не знаю, чи він може вже сам їсти м’ясо, адже Дорж казав, що вовченят відучують від молока, вже коли їм виповниться більше місяця. — Це — не біда, — відповів Чень. — Він учора так наївся молока, що його пузо ледь не луснуло, тож навіть якщо він ще не їсть сам м’яса, він з голоду не помре. Я більше боюся про інше — щоб вовчиця не простежила за нами й не знайшла нашу схованку, поки нас цілий день не було вдома. От тоді буде негаразд! Крім коня під Чжаном Цзіюанем, решта вже не мали сил бігти, тож хлопці повернулися до своєї юрти майже опівночі. Ерлан і Хуанхуан стояли поряд з порожньою собачою мискою, чекаючи, поки їх нагодують. Чень Чжень просто скотився з коня і насамперед виніс їм по великому шматку м’яса з маслаками. Чжан Цзіюань і Ґао Цзяньчжун пішли в юрту митися й гріти чай, щоб швидше повечеряти й лягати спати. Чень Чжень і Ян Ке поспішили до вовченяти. Коли вони зняли дошку, що прикривала вхід, і посвітили в середину ліхтариком, то побачили, що вовченя солодко спить у глибині нори на овечих шкурах, цуценятко ж скавучить від голоду і з усіх сил шкребеться по стіні, намагаючись знайти місце, де видобути молока, а Еле схвильовано бігає навколо нори. Чень Чжень поспішив витягнути цуценятко з нори й віддав його Еле, та, схопивши доньку в зуби, понесла її до свого кубла. Хлопці уважно обшукали дно нори, однак двох шматків м’яса як не бувало, при цьому живіт вовченяти випирав в обидва боки, мов барабан, а губи, ніс і голова лисніли від жиру. Очі в нього були заплющені, а кутики рота трохи припідняті вгору — здавалося, що він тішиться якимось гарним сном. Ян Ке зрадів: — Цей сучий син сам усе м’ясо проковтнув! Ченю теж відлягло на душі, й він сказав: — Вочевидь, вовчиця зараз сама рятується, їй не до інших. 14

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒