Annotation 10 страница

В одному з монгольських літописів написано наступне: …рід тайджиут бере свій початок від сина Кайду-хана (предок Чингісхана в б-му поколінні. — Цзян Жун) Чараке-лінгума… Кайду-хан мав трьох синів. Старшого звали Байсонкур (предок Чингісхана в 5-му поколінні. — Цзян Жун), і від нього прямо походить рід Чингісхана… Середнього звали Чараке-лінгум… Після смерті свого старшого брата Байсонкура, Чараке-лінгум узяв собі за дружину свою невістку, яка була матір’ю Тумбі-не-хана (предок Чингісхана в 4-му поколінні. — Цзян Жун)… Від неї в нього народилося двоє синів: одного звали Ґенду-чине, іншого — Улукчин-чине… ці імена означають «вовк» і «вовчиця»… Нащадки цих двох синів утворили рід чинос. (Чино в перекладі з монгольської означає вовк, чинос — це множина від чино, тобто вовки. — Цзян Жун. ) Рашид-ад-дін. «Збірник літописів» (Персія)
Стримано вислухавши розповідь Ченя й не випускаючи із зубів свою люльку, Старий Біліґ досить безцеремонно висварив хлопця. Найбільше його розсердило те, що двоє студентів-ханьців спробували підірвати вовче лігво газовими балончиками, оскільки він навіть не здогадувався, що в житла вовків можна закидати петарди і це матиме такий сильний ефект. Кришечка люльки, яку Старий постійно смикав туди-сюди, подзенькувала від ударів об люльку. У Старого аж трусилися вуса, коли він говорив до Ченя: — Біда, та й годі… Ваші петарди викурили вовчицю. Ви, ханьці, набагато безжальніше за монголів використовуєте вогонь та дим. У вовчиці не лишилося навіть часу на те, щоб нарити землі й закупорити печеру, адже монгольські вовки найбільше бояться запаху пороху. Якби ви підірвали печеру з вовченятами, вони б усі звідти вибігли і ви б їх половили. Якщо в такий спосіб убивати цуценят, то невдовзі в степу й вовків не залишиться! Їх потрібно вбивати, але ж не так! Якщо робити так, то Тенґер розсердиться, й тоді степу настане кінець. Більше ніколи не підривайте вовчих лігв і ніколи не подавайте такої ідеї конопасам чи іншим людям. Конопаси тільки заведуть вас у халепу… Чень Чжень навіть не здогадувався, що Старий може так розсердитися. Слова Біліґа змусили його усвідомити всю глибину наслідків підриву вовчого лігва заради знищення цуценят. Якщо цей спосіб колись пошириться, то якими ретельними не були б запобіжні заходи вовків, вони не зможуть перешкодити гуркоту вибухівки й не стримають запаху пороху. У степу ніколи не було звичаю запускати хлопавки й феєрверки на свята, ці речі привезли сюди заробітчани й молода інтелігенція, причому, якщо патрони в степу були на суворому обрахунку, то петардам ніяк не запобігали й не вилучали їх у тих, хто приїжджав з внутрішніх територій у степ, тому їх було дуже легко провезти. Якщо ж петарди різко поширяться в степу і збільшиться кількість пороху, молотого перцю та сльозогінного порошку, які будуть використані на вбивство вовків, то цим тваринам, які правили степом десятки тисяч років, важко буде уникнути лихої долі, й вони дійсно можуть бути остаточно винищені. Для степу, що досі перебуває на стадії якогось первісного кочівництва, порох є абсолютною вбивчою силою, і це має епохальне значення. Однак, якщо буде винищений тотем однієї з націй, то і її дух буде вбито. А ще й степ, який вигодував монголів, також може після цього зникнути… Чень Чжень навіть злякався й, витерши з чола піт, сказав: — Батьку, не сердіться, я можу пообіцяти Тенґеру, що більше ніколи не буду закидати петарди у вовчі нори й ми ніколи нікому не розкажемо про такий спосіб знищення вовченят. Ченю довелося двічі повторити свою клятву, оскільки в степу серед монголів репутація є основою взаємодії між людьми й одним із заповітів Великого хана. Слово «обіцяю» тут важить дуже багато, й степовики завжди йому вірили. Монголи дотримують навіть обіцянки, які дають на п’яну голову, тому часто втрачають гарних собак, коней або ножі чи аркани, а то й іноді своїх дружин. Обличчя Старого трохи розгладилося й він сказав, дивлячись на Ченя: — Я знаю, що ти вбиваєш вовків заради того, аби захистити овець і коней, однак захищати степ набагато важливіше, ніж цих свійських тварин. Тепер молоді інтелігенти й молоді конопаси цілими днями тільки й змагаються в тому, хто більше вб’є вовків, а це — дуже нерозумно з їхнього боку… Ще й по радіо весь час вихваляють «героїв» цих змагань! Землероби порядкують у скотарському степу, мов сліпці. Якщо так піде й далі, то бідний степ просто закатують… Ґасмаа передала Ченю миску локшини з бараниною, ще й спеціально поставила перед ним невелику консервну банку з диким пореєм. Потім вона присіла перед піччю, щоб додати локші Старому, й сказала до Ченя: — До слів Батька зараз мало хто дослухається — він учить інших не вбивати вовків, а сам перебив їх чимало… Хто ж буде йому вірити? Старому лишалося тільки гірко посміятися, однак він відразу ж запитав Ченя: — Ну а ти віриш словам Батька? — Вірю, справді вірю. Якщо не буде вовків, степ буде дуже легко зруйнувати. Далеко-далеко на південному сході є країна Австралія. Вона має великі степові території, однак раніше там не було ні вовків, ні кролів. Потім люди завезли туди кроликів у свої господарства, однак частина цих кроликів утекла в степ, оскільки ж там не було вовків, то кролики дуже швидко розмножилися й перерили увесь степ, попсувавши землі своїми нірками, а також вигризли добру половину пасовиськ, чим завдали значних збитків австралійському скотарству. До яких засобів не вдавався уряд Австралії, нічого не допомогло. Зрештою, вони вирішили застелити землю металевою сіткою, щоб трава могла рости, але кролі не могли б звідти вилізти. Вони думали, що таким чином усі кролі поздихають під землею з голоду. Однак і цей план провалився, оскільки степ там великий і уряду не вдалося роздобути так багато сітки. Я раніше думав, що і в монгольському степу багато зайців, оскільки тут така гарна трава, однак коли потрапив до Орхону, помітив, що їх тут не так уже й багато. Це, напевне, завдяки вовкам. Коли я пас овець у степу, я багато разів бачив, як вовки ловили зайців, причому, якщо вовків двоє, то вони без здобичі точно не залишаться. Під час цієї оповіді Старий занурився в свої думки і його погляд поступово пом’якшився. Він постійно бубонів до себе: «Австралія, Австралія, Австралія…», а потім сказав: — Принеси мені завтра карту, я хочу подивитися, де є ця Австралія. Тепер якщо хтось заговорить про те, щоб повністю винищити вовків, я буду розповідати йому про Австралію. Кролі вміють зруйнувати степ, крім того, вони за рік можуть окотитися не один раз, а кроленят в одному окоті набагато більше, ніж цуценят в одному вовчому лігві. На зиму байбаки й пацюки зариваються глибоко в нори, однак зайці все одно вилізають у пошуках їжі, тож вони стають «зимовою поживою» для вовків, а завдяки тому, що вовк з’їсть зайця, цілими залишиться чимало баранів. Однак, якщо просто вбивати зайців, ніколи їх не переб’єш. Якби в степу не було вовків, то люди що три кроки натикалися б на заячі нори. — Я завтра ж принесу вам карту, — швидко відповів Чень Чжень. — У мене є велика карта світу, на ній ви все зможете побачити. — Ну гаразд! Ти втомився за останні дні, тож повертайся швидше додому відпочивати, — сказав Старий, однак, помітивши, що Чень не хоче йти, додав: — Ти, напевне, хочеш запитати свого Старого батька, як же витягти з того лігва цуценят? Чень Чжень, трохи посумнівавшись, усе ж ствердно кивнув головою й сказав: — Це ж я вперше витягаю цуценят, тож ви так чи інакше повинні допомогти мені досягти успіху. — Я можу тобі підказати цього разу, але надалі не роби цього часто. — Звісно, — дав ще одну обіцянку Чень Чжень. Старий ковтнув молочного чаю й загадково посміхнувся: — Якби ти не запитав свого Старого, то й думати було б годі тобі витягти тих цуценят. Однак, гадаю, тобі краще пожаліти цю вовчицю й не доводити цю справу до кінця. — Але чому я не зможу дістати цих цуценят? — схвильовано запитав Чень. Прибравши з обличчя посмішку, Старий сказав: — Одну печеру ви підірвали, в іншу — залізли, тож там з’явився людський запах, а ще й отвір до неї заліпили. Вовчиця сьогодні ввечері неодмінно почне «переїжджати» — розриє один з потаємних ходів до печери й повиносить звідти цуценят до іншої, тимчасової печери, й заховає їх там. А за кілька днів знову переміститься до іншої печери, й так, поки не заховається надійно від людей. — А цю тимчасову печеру легко знайти? — швидко запитав Чень Чжень, у якого аж тьохнуло серце від слів Старого. — Людина навряд чи знайде, натомість собака може знайти. Твій рудий собака й обидва чорних цілком упораються. Я бачу, ти ніби заприсягнувся з цією вовчицею остаточно звести рахунки? — Батьку, давайте ви завтра підете туди разом з нами, а то Ян Ке вже боїться усіх цих вовчих хитрощів! — Завтра я повинен оглянути капкани на півночі, — засміявся Старий. — У ті капкани, які ми встановили вчора вночі, потрапив один великий вовк, однак я поки що його не чіпав. Північні зграї зголодніли й знову повернулися, тож завтра, можливо, доведеться уже звільняти від них усі капкани. А ти за найближчі два дні повинен гарно виспатися, щоб підготуватися до ловів, тож пошуки цуценят краще було б відкласти на потім, коли завершимо лови. Від такої пропозиції Чень Чжень аж побілів, тож Старий, дивлячись на нього, заспокійливо додав: — Утім, ви можете піти завтра вдвох подивитись. Вовче лігво видає сильний запах, тож якщо обійти ту місцину з собаками, вона обов’язково знайдеться. Крім того, нова нора не буде глибокою, однак якщо вовчиця перенесе цуценят до якоїсь із великих запасних нір, тоді буде складно. Однак нічого не вдієш — видобування цуценят завжди пов’язане із везінням. Якщо ж і завтра вас спіткає невдача, тоді вже я піду. А коли буду я, можна взяти з собою Баяра, він точно зможе пролізти в печеру. Тут Баяр з виглядом знавця приєднався до розмови: — Я точно зміг би пролізти за ту перегородку, про яку ти розповідав. Коли залізеш у вовчу печеру, потрібно все робити швидко, інакше там просто задихнешся. Якби ви взяли мене з собою сьогодні, я б витягнув вам звідти всіх цуценят. Коли Чень Чжень повернувся до своєї юрти, Ян Ке ще не спав, чекаючи на нього. Чень двічі переповів йому усі пропозиції й судження Старого, однак Ян Ке все ще непокоївся. Серед ночі Чень Чжень прокинувся від скаженого гавкоту — з’ясувалося, що повернувся Ерлан, якого, вочевидь, не стали брати в кільце облоги вовки. Почувши його впевнені кроки поза юртою, де він одразу почав вартувати подвір’я, Чень Чжень хотів вийти погодувати його й перев’язати його рани, однак був такий сонний, що не міг і поворушитися, тож коли гавкіт собаки стих, він знову заснув, як убитий.
Прокинувшись уранці, Чень Чжень побачив Яна Ке й Ґао Цзяньчжуна біля печі, де вони разом з Доржем пили чай, їли м’ясо й обговорювали справу руйнування вовчого лігва. Дорж був чабаном у третій бригаді, мав 24–25 років, вирізнявся кмітливістю й статечністю. Він закінчив середню школу, після чого повернувся додому пасти корів, однак за сумісництвом працював у бригаді бухгалтером і був відомим серед тутешніх скотарів мисливцем. Його батько походив із напівхліборобського-напівскотарського району на північному сході, однак переїхав з родиною жити в ці місця після того, як тут організували скотарське господарство. Їхня родина була однією з нечисленних монгольських родин-вихідців з північно-східних монголів. В Орхонському степу їхні звичаї різко відрізнялися від звичаїв місцевих монголів і між ними рідко укладалися шлюби. Монголи з напівхліборобських північно-східних районів вільно володіли китайською, хоча й говорили з відчутним північно-східним акцентом, однак серед студентів у Пекіні саме вони були першими викладачами й перекладачами з монгольської. Проте Біліґ та інші старі місцеві скотарі майже не спілкувалися з ними, а представники молодої інтелігенції не хотіли втручатися у їхні відносини й поглиблювати суперечності між ними. Те, що Ян Ке з самого ранку привів у свою юрту Доржа, свідчило про те, що він дуже не хотів ще раз потрапити в халепу й наражатися на небезпеку, тож Дорж мав стати консультантом і своєрідною гарантією успіху. Дорж належав до тих мисливців, які не випустять орла, поки не побачать зайця, тому його присутність, безперечно, додавала впевненості в процесі пошуку вовченят. Чень Чжень швидко підвівся, і, вдягаючись, привітав Доржа. Той, посміхнувшись до нього, сказав: — Я чув, ти наважився залізти в вовчу печеру? Тепер будь обережним: вовчиця запам’ятала твій запах, і куди б ти не пішов, буде тебе переслідувати. Чень Чжень аж підстрибнув від несподіванки й ледь не заплутався у власній білизні, проте швидко відповів на це: — Ну тоді нам справді доведеться вбити ту вовчицю, інакше як мені залишитися живим? Дорж розсміявся: — Не бійся, це я пожартував! Вовки бояться людей, тому навіть якщо вона й запам’ятала твій запах, все одно не наважиться тебе чіпати. Якби вовки були здатні на таке, вони б уже давно мене з’їли. Підлітком я залазив у вовчі печери й витягав цуценят, але досі живий і неушкоджений. Чень із полегшенням зітхнув і запитав: — Ти у нас у бригаді зразковий мисливець на вовків, от скажи, за ці роки скільки всього вовків ти вбив? — Якщо не рахувати вовченят, то всього набереться штук 60–70. А якщо рахувати вовченят, то до цього слід додати 7–8 лігв. — У 7–8 лігвах мінімум буде 50–60 тварин, чи не так? Виходить, що кількість убитих тобою вовків наближається до 120–130. І вовки тобі ще не помстилися? — Як же не помстилися? За десять років вони загризли 7–8 моїх собак, а овець — так ще більше, навіть і не порахую. — От ти вбив уже так багато вовків, але якщо їх перебити всіх, як же бути з померлими людьми? — Ми, іх-зууські^[69] монголи, в цьому мало відрізняємося від ханьців — ми не годуємо вовків небіжчиками, а ховаємо їх у труні в землю. Тутешні ж монголи дуже відсталі. — Годувати вовків небіжчиками — це тутешній звичай, але в Тибеті є подібний звичай годувати небіжчиками орлів. Однак, якщо ти винищиш тут усіх вовків, чи тутешні люди не будуть тебе ненавидіти? — В Орхоні вовків дуже багато, хіба ж їх можна всіх винищити? Уряд нині закликає скотарів убивати вовків, кажуть, що вб’єш одного вовка — вбережеш сто баранів, а задавиш лігво цуценят — вбережеш десять отар овець. Я, вважай, ще небагато вбив вовків. От у колгоспі Баянґов є герой, який навесні минулого року знищив п’ять вовчих лігв — майже стільки, скільки я за десять років! У них у колгоспі багато немісцевих, багато монголів з північного сходу, тому там багато хто вбиває вовків і вже їх залишилося мало. — А як у них там розвивається скотарство? — запитав Чень Чжень. — Ніяк, набагато гірше, ніж у нашому господарстві. У них пасовища погані, забагато зайців та щурів. Накинувши плащ, Чень Чжень вибіг надвір подивитись на Ерлана. Той лежав за ворітьми загону й доїдав мертве ягня, якого до цього вже оббілували. Навесні завжди кожні три-п’ять днів помирали деякі ягнята — чи то від хвороб, чи від холоду й голоду, тож вони були найкращою їжею для собак, причому степові собаки їли тільки оббілованих ягнят і ніколи не кидалися на живих. Однак Чень Чжень помітив, що Ерлан, хрумкаючи маслачками мертвого ягняти, в той же час позирає на живих, які, граючись, стрибають у загоні. Чень Чжень покликав його, але він навіть не підняв голови, продовжуючи лежати й обгризати м’ясо, тільки злегка поворухнув хвостом. А Хуанхуан та Еле відразу ж підбігли до Ченя й позакидали свої передні лапи йому на плечі. Виявилося, що Ян Ке з хлопцями вже забинтували Ерлана, однак було схоже, що бинти дошкуляють йому і він постійно хоче стягнути їх зубами, а рани зализати своїм язиком. Судячи з його вигляду, його можна було знову брати з собою в гори. Поївши м’яса й випивши ранкового чаю, Чень Чжень знову пішов просити сусіда Ґомбо підмінити їх. Ґао Цзяньчжун, побачивши, що Чень Чжень і Ян Ке намірилися все-таки дістати цуценят, теж ніби заразився «лихоманкою» розворушення вовчих лігв і, в свою чергу, пішов до сина Ґомбо просити його попасти замість нього один день корів. Адже здобутися на лігво вовченят в Орхонському степу — почесна справа. Зрештою, вони вчотирьох, прихопивши інструмент і зброю, а також їжі на цілий день та двох собак, поспішили в напрямку гір Хар чулуут. Холод цієї весни накочувався лавиною, а відступав волоком. За останні 4–5 днів сонячне проміння так і не змогло пробити товстий шар хмар, і в похмурому степу обличчя скотарів поступово втратили свій пурпуровий відтінок, залишився тільки звичайний рум’янець, а паростки трави під снігом поступово ставали жовтими, мов накритий ковдрою порей зимової вигонки, — в них не було ні краплі зелені, тож навіть вівці не хотіли їх їсти. Обличчя Доржа, коли він побачив розідрані на клапті хмари, просвітліло, й він сказав: — Останнім часом тримались морози, тож животи вовків спорожніли. Учора вночі собаки в таборі гавкали, мов скажені, — відсотків на вісімдесят можна стверджувати, що вовчі зграї тут. Хлопці вже більше двох годин швидко просувалися вперед по залишених учора слідах копит, поки досягли тієї гірської ущелини, зарослої густим колючим чагарником. Устромлена всередину закупореного отвору лопата була на місці, а на приступці перед отвором з’явилися свіжі сліди від великих вовчих лап. Проте ні земля, якою вони вчора засипали вхід, ні камінь перед ним не були порушені — очевидно, вовчиця, повернувшись сюди й побачивши лопату, злякалась і втекла. Обидва собаки, досягнувши цього місця, виявили надзвичайне збудження — опустивши голови, вони обнюхували все навколо, мов щось розшукуючи. Особливо нервувався Ерлан, очі якого були сповнені пристрасного бажання взяти реванш. Чень Чжень простягнув руку, вказуючи на сусідній гірський схил, і двічі крикнув: «Ату, ату! » Собаки миттю розділилися й двома різними дорогами побігли туди, принюхуючись до вовчих слідів. Хлопці ж, усі четверо, пішли до іншого входу до печери. Там також з’явилися свіжі вовчі сліди, однак загородка із землі й каміння не була порушена. Дорж запропонував їм також розділитися й обшукати інші входи до печери, однак уже на другому колі пошуків вони почули гарчання й гавкіт собак з північного боку схилу, тож покинули свої пошуки й помчали туди; Чень Чжень устиг висмикнути й прихопити з собою свою залізну лопату. Коли їхні коні заїхали на вершину схилу, вони побачили на рівній місцині внизу обох собак, які скажено гавкали, при цьому Ерлан ще й заповзято рив лапами землю, а Хуанхуан допомагав йому в цьому, задравши свій зад, і грудки землі летіли на всі боки. Дорж вигукнув: — Знайшли вовченят! І хлопці піднесено, навіть не звертаючи уваги на каміння, що підверталося під копита коням, помчали вниз до собак. Коли вони просто скотилися з сідел, собаки, навіть побачивши господарів, все одно не облишили своєї справи, продовжуючи рити землю, а Ерлан ще й постійно просовував свою пащу в середину печери, із ненавистю намагаючись ухопити зубами щось усередині. Чень Чжень підійшов до собаки й, обхопивши його за задню частину тіла, витягнув із нори. Однак ситуація, яка відкрилася його очам, ледь не засмутила його: на абсолютно рівній земляній поверхні тут виднівся невеличкий отвір, сантиметрів 30 у діаметрі, що зовсім було не схоже на вовчі нори, які він бачив раніше. Перед цим отвором зовсім не було приступки, а лише тяглась якась земляна доріжка, розсіяна по залишках снігу, однак собаки вже майже розмісили своїми лапами цей невеличкий насип. Ґао Цзяньчжун, побачивши це, навіть скривився: — Хіба це вовча нора? Її хіба що заєць вирив, або байбак! — Але поглянь, — спокійно й розважливо зауважив Дорж, — це — нова нора, земля тут — щойно вирита, тож напевне вовчиця перетягла своїх цуценят саме сюди. Чень Чжень також висловив свій сумнів: — Навіть нова вовча нора не може бути такою маленькою, інакше як туди вовчиця пролізе? — Це — тимчасова нора, а вовчиця — худа, вона цілком туди пролізе. Вона спочатку заховала тут цуценят, а за кілька днів вириє для них глибшу нору в іншому місці. Ян Ке, розмахуючи лопатою, сказав: — Чи вовк це, чи кролик — головне, щоб ми впіймали живу здобич, тоді хоч недарма сьогодні сюди прийшли. Ану розступіться, я зараз розкопаю цю нору. Однак Дорж зупинив його такими словами: — Я спочатку подивлюся, наскільки глибока ця нора і чи є в ній хтось. — Договоривши, він зняв з дерев'яної жердини наконечник з арканом і потім устромив жердину товщим кінцем у нору, помалу просуваючи її вглиб. Коли жердина досягла відстані більше метра, обличчя Доржа засвітилося, він підняв голову й сказав до Ченя: — Усередині є щось м’яке, попробуй. Чень Чжень прийняв від Доржа жердину й теж спробував просунути її вглиб: дійсно, його руки відчули, що жердина наштовхнулася на щось м’яке й гнучке. Чень Чжень не приховував радости: — Там щось є, там щось є! Добре, якщо це вовченята! Ян Ке й Ґао Цзяньчжун і собі перехопили жердину, мацаючи нею всередині і в один голос підтверджуючи, що там є щось живе. Однак ніхто ще не наважувався вірити, що це живе — вовченята. Дорж поступово пропхнув жердину до кінця, зафіксувавши її на отворі в печеру, а потім вийняв жердину і поклав на землі в тому ж напрямку, в якому йшов хід, вимірюючи точно місце, нарешті підвівся й поставив носом черевика мітку на цьому місці, впевнено сказавши: — Копати потрібно тут, і обережніше — щоб не поранити малих. — Як вони глибоко? — запитав Чень Чжень, висмикуючи в Яна Ке з рук лопату. — Один-два чи, — відповів Дорж, відмірюючи відстань жестом. — Вовченята, напевне, своїм теплом розморозили землю, тож не потрібно докладати багато зусиль, щоб тут розкопати. Чень Чжень спочатку розчистив лопатою залишки снігу, а потім укопнув землю, спочатку надавивши на лопату тільки злегка, а потім додавши трохи сили, при цьому земля під ногами раптом почала провалюватися вниз. Обидва собаки не змовляючись разом підбігли до отвору й почали скажено гарчати й гавкати. Чень Чжень відчув, як гаряча кров приливає йому до голови, і теж ніби збожеволів. Цей один копок лопати схвилював його більше, ніж відкриття якоїсь могили князя Західної Хань — для нього він був ще більшим успіхом. Крізь грудки землі й камінці перед його очами раптом з’явилися вовченята — ціле кубло — чорні, з сіренькими загривками. — Вовченята! Вовченята! — заволали всі троє пекінських студентів, коли минулося кількасекундне остовпіння. Хлопцям було від чого остовпіти — адже вони ніяк не очікували, що цей проект, на який вони витратили кілька днів і ночей, протягом яких пережили і страх, і напругу, і небезпеку, і втому, і на завершення якого очікували «жорстокої і кривавої» вирішальної битви або тривалої виснажливої боротьби, раптом вирішиться так просто — одним копком лопати! Вони вдвох просто не наважувалися повірити, що ці звірята, на яких вони дивляться, справді вовченята. І як це невловимі, хитрі й підступні володарі степу монгольські вовки раптом так просто подарували своє гніздо пекінським студентам? Однак такий фінал викликав у них несамовиту радість. Ян Ке сказав: — Чому мені здається, що я бачу сон? Ці цуценята просто звели нас із розуму! Ґао Цзяньчжун зло пожартував: — Хто б міг подумати, що ви, двоє сліпих пекінських котів, раптом наштовхнетеся на ціле кубло живих монгольських вовченят! ^[70] І навіщо тільки я тренувався в ушу останні дні, сподіваючись застосувати сьогодні всі свої вміння? Чень Чжень присів перед отвором і, нахилившись, почав обережно збирати грудочки й камінці, що насипалися на тільця малюків. Уважно порахувавши, він виявив, що в цьому кублі семеро цуценят. Вони були трошки більшими за розкриту долоню і так міцно притислися одне до одного своїми чорними мордочками, що утворили один великий клубок. Цуценята не рухались, однак повіки в кожного з них уже були відкриті, й було видно сіру плівку, яка все ще вкривала оченята й крізь яку все ж вгадувався темно-блакитний колір вологого ока й чорні зіниці. Він сказав, подумки звертаючись до цуценят: «Я так довго вас шукав і от, нарешті, знайшов». — Цим маленьким вовкам незабаром виповниться 20 днів, оскільки вони тільки мають розплющити очі, — сказав Дорж. — Вони що, сплять? — запитав Чень Чжень. — Чому вони не рухаються? — Вовки з дитинства хитрі, — відповів Дорж. — Гавкіт собак і крики людей щойно попередили їх про небезпеку, тож вони вдають мертвих, тому й не рухаються. Якщо не віриш, візьми одного з них, подивись. Чень Чжень уперше за все життя брав у руки живого вовка, тому навіть не наважувався безпосередньо торкнутися його тіла, а обережно затис між своїми великим та вказівним пальцями пряме кругле вушко вовченяти і так витяг його з нори. Воно так і не поворушилося, кумедно звісивши вниз свої чотири лапки, і навіть не думало захищатися зубами чи пазурями, змушуючи людину будь-що повернути його назад до нори. Воно швидше було схоже на дохле кошеня, ніж на дитинча вовка. Коли маля з’явилося перед очами трьох пекінців, Чень Чжень, добре обізнаний з виглядом собачих цуценят, розглядаючи тепер так близько вовченя, відразу ж відчув істотну різницю між диким вовком і свійським собакою. У цуценят від народження шерстка охайна й гладенька, тож вони з першого погляду викликають у людини симпатію; у вовченяти ж усе навпаки — воно є дика істота, й хоча його тіло щільно вкрите м’якеньким пушком сірого кольору, крізь нього проступають довгі чорні волосини жорсткої вовчої холки, і безладна суміш твердого й м’якого, довгого й короткого хутра справляє враження дикості, ніби ви тримаєте в руках колючий каштан. Мордочку вовченяти вкривало чорне й блискуче хутро, ніби його намазали вугіллям. Його очі ще не повністю розкрилися, однак тонесенькі вовчі ікла вже вилізли й виступали з-під губи справжнім лютим вишкіром. Від вовченяти, якого щойно витягли з нори, тхнуло земляною сирістю й вовчою сечею, тож воно не йшло ні в яке порівняння із чистим і симпатичним домашнім цуценям. Однак для Ченя це була найдорожча, найрідкісніша й найпрекрасніша маленька істота великого монгольського степу. Чень Чжень усе тримав цуценя в руках, не наважуючись його покласти на землю, а воно так і вдавало мертвого, не виявляючи жодного натяку на протистояння і не видаючи жодного звуку. Однак коли Чень помацав маленькі груди вовченяти, він ледь не злякався — так швидко билося в того серце. Дорж сказав: — Поклади його на землю, подивимось, що буде. Щойно Чень Чжень так і зробив, як вовченя раптом ожило і щодуху чкурнуло туди, де було поменше собак і людей, причому так швидко, ніби заведена на пружину іграшкова машинка. Хуанхуан кинувся за ним і наздогнав у два кроки, однак коли він уже намірився вкусити вовченя, люди голосом зупинили його, а Чень швидко підбіг і вхопив маля, вкинувши його в свою брезентову сумку. Хуанхуан надзвичайно невдоволено дивився на Ченя, даючи зрозуміти, що він просто повинен власними зубами загризти парочку вовченят і тільки тоді зможе дати вихід своїй ненависті. При цьому Чень помітив, що Ерлан завмер перед норою з цуценятами, ще й злегка помахує хвостом. Чень Чжень відкрив свою сумку, і троє пекінців, з таким натхненням, мов малі бешкетники, які нишком втекли за місто драти пташині яйця, почали по черзі витягати за вуха решту вовченят із нори, і за мить малюки опинилися в брезентовій сумці. Чень Чжень міцно зав’язав її і повісив на сідло, маючи намір повертатися. Дорж сказав, уважно роздивившись навколо: — Вовчиця, напевне, десь недалеко, тож нам доведеться повертатися в обхід, інакше вона переслідуватиме нас до самого табору. Троє пекінців ніби раптом усвідомили всю небезпеку свого становища і тільки тепер нарешті зрозуміли, що в сумці в них не пташині яйця, а вовки, які завжди наводили жах на ханьців. 11

Коли помер його старший брат Чарахай-Лінху, він узяв собі його дружину і в них народилося двоє синів, одного назвали Ґенду-чине, іншого — Улукчин-чине. У перекладі з монгольської чине означає вовк… У «Збірнику літописів»^[71] спеціально зауважено, що ці імена означають «вовк» і «вовчиця». Рід Чинос — це нащадки цих двох синів. Рід Чинос згадується в генеалогічних таблицях «Історії династії Юань», закінчення — с (s) означає множину, тобто назва роду перекладається як «зграя вовків». Хань Жулінь. ^[72] «13 родів, підвладних Чингісхану»
Троє пекінців поспішили сісти в сідла й поїхали за Доржем на захід через очерет, а потім — на південь, огинаючи солончаки й спеціально вибираючи такі місця, де не залишаються відбитки кінських копит. Дорогою додому всі троє пекінців дещо хвилювалися: вони не тільки не почувалися переможцями, а, навпаки, відчували докори сумління, мов злодії під ворітьми знатної родини, які бояться, що коли господар дізнається про злочин, то кинеться за ними навздогін, охоплений люттю, на чолі своїх охоронців, і тоді їм буде непереливки. Однак, коли Чень згадав про ягня, вкрадене вовчицею, йому вдалося дещо відновити душевну рівновагу, адже його сьогоднішні дії можна розглядати як відплату чабана за своє вбите ягня. Знищити одне лігво вовків — все одно, що врятувати одну отару овець. Якби вони не помітили й не забрали вовченят із цього лігва, хто знає, якої шкоди їхні нащадки завдали б худобі! Винищувати вовчі лігва — це, безсумнівно, найбільш ефективний спосіб боротьби за виживання між людьми й вовками в монгольському степу. Знищити одне лігво вовченят — це те саме, що знищити невелику зграю вовків, причому, хоча дістатися до цих малих було важко, знищити їх все одно набагато легше, ніж убити сімох великих вовків. Однак тут поставало ще одне питання: чому ж, якщо монголи давно вже винайшли такий швидкий і ефективний засіб боротьби з вовками; поголів’я їх у степу так і не зменшується? Чень вирішив запитати про це в Доржа. Той роз’яснив ситуацію таким чином: — Вовки дуже хитрі, вони вміють вибрати час для народження цуценят. Хоча й кажуть, що колись давно вовки й собаки були однією родиною, однак насправді вовки набагато шахраюватіші, ніж собаки. У собак цуценята народжуються щороку через півмісяця після Свята весни, а вовки дають потомство, як навмисне, на початку весни, коли тільки-тільки розтане сніг і в овець почнеться ягніння. За весь рік для монголів — це період найбільшої заклопотаності, втоми й хвилювання, коли потрібно одну отару розділити на дві, тож вони всі свої сили віддають вівцям. Люди так стомлюються, що навіть про їжу не згадують, де ж у них ще будуть сили полювати на вовченят? А коли період окоту в овець завершиться й у людей з’явиться вільний час, вовченята вже виростуть і вийдуть зі своїх нір. Адже зазвичай вовки не живуть у норах, вони роблять їх, тільки коли вовчиці час народжувати. Вовченята розплющують очі приблизно через місяць після народження, а ще через місяць з лишком вони вже можуть скрізь бігати за мамою. Тож у цей час вже немає сенсу шукати їхні нори — вони будуть порожніми. Якби вовченята народжувалися в якусь іншу пору року, не навесні, тоді б люди мали достатньо часу для полювання на них і вже давно б їх винищили. Однак у тому, що вовченята народжуються навесні, для вовків є ще одна вигода — вовчиця якраз може красти ягнят, щоб нагодувати своїх малюків, а ще навчити їх здобувати собі їжу. Ніжне м’ясо ягняти — найкраща їжа для вовченят, якщо воно є, вовчиця не переживає, що в неї забракне молока на весь приплід і може прогодувати навіть більше десятка малюків… Ян Ке, вдаривши по сідлу, сказав: — Ех, вовки-вовки! Я справді здаюсь! Ти ба, вони навіть можуть розрахувати час для приплоду! І справді: навесні під час ягніння дуже стомлюєшся — щодня бігаєш за цією отарою з великим повстяним мішком за плечима, в якому по четверо-п’ятеро ягнят, і поки так за день зробиш з десяток ходок, на вечір і ноги простягнеш. Якби не цікавість і бажання спробувати вперше на смак полювання на вовченят, хто б і витрачав на це так багато сил! Більше я не піду на них полювати. А сьогодні після повернення хочу нарешті гарно виспатися. Ян Ке дійсно постійно позіхав. Чень Чжень також раптом відчув, що його охоплює сон і йому хочеться швидше повернутися до юрти, розтягтися на ліжку й заснути. Однак міркування про вовків також не йшли йому з голови, тож він, підбадьорившись як міг, запитав: — Чому тутешні старі чабани так не полюбляють руйнувати вовчі нори? — Усі місцеві чабани сповідують ламаїзм, — відповів Дорж. — Раніше майже з кожної родини забирали когось у лами. Лама ж повинен чинити тільки добро, він не може нікого безпідставно вбивати. Крім того, вбивство вовченят теж може вплинути на відміряний йому вік. Я не вірю в ламаїзм і не боюся зіпсувати собі життя. Ми, монголи з північного заходу, не віддаємо своїх небіжчиків на поживу вовкам, тож нехай хоч і всі вовки будуть винищені — я не боюся. Після того, як ми, північні монголи, навчилися обробляти землю, ми почали, як і ви, ханьці, бачити спокій у поверненні в землю. Хоча вони дедалі більше віддалялися від пограбованої вовчої нори, Чень Чжень постійно відчував за спиною чиюсь присутність, мов якась примара слідувала за ними у пронизливому диханні вітру, тож усю дорогу на душі йому було неспокійно, він усвідомлював якийсь тваринний жах глибоко в душі. Як це йому, вихідцеві з великої столиці, який раніше не мав жодного стосунку до вовків, раптом випало вирішити долю сімох монгольських вовків? Їхня ж мати — надзвичайно люта й хитра, і, хто знає, може, ці вовченята є нащадками того ватажка зграї? Або найкращими представниками породи монгольських степових вовків? Якби не його настирлива пристрасть, ці семеро малюків, напевне, могли б усього цього уникнути, виросли б здоровими великими вовками й стали б грізними охоронцями степу. Однак його приїзд докорінно змінив долю малюків, і тепер він назавжди пов’язаний нерозривними узами з вовчими зграями усього степу, що стали тепер його лютими ворогами. Усі вовчі родини Орхонського степу можуть тепер, очолювані Цією мудрою і впертою вовчицею, під покривом темної степової ночі прийти до нього з вимогою повернути духовний борг і будуть невпинно гризти його душу. Тепер він почав усвідомлювати, що, напевне, припустився великої помилки. Коли вони повернулися до юрти, було вже далеко за південь. Чень Чжень повісив сумку з вовченятами на округлу стіну юрти і вони всі четверо розсілися навколо вогню, щоб підігріти чаю, поїсти м'яса й вирішити, що робити далі з малюками. — А що тут обговорювати? — запитав Дорж. — Ось вип'ємо чаю і подивитесь — за дві хвилини все буде покінчено. Чень Чжень розумів, що насувається розв'язання найбільш діткливого для нього питання — про можливість узяти на виховання вовка. Від самого початку, коли тільки в нього виникла ця думка, він уже знав, що такий вчинок неодмінно наштовхнеться на спротив майже всіх чабанів, політруків і молодої інтелігенції. Вигодувати вовка — великий злочин, породжений підступними й злими замислами, з якої точки зору на це не дивись — політики, віросповідання, релігії, міжнаціональних відносин чи психології, виробництва чи безпеки. На початку «культурної революції» в пекінському зоопарку стався випадок, коли працівник закладу помістив у клітку до тигреняти, якому не вистачало молока, собаку, яка змогла його вигодувати, і це перетворилося тоді на велике політичне питання: казали, що це — проповідування реакційної теорії примирення класів, а працівника зоопарку почали ретельно перевіряти й критикувати. Тож якщо вигодувати вовка поряд з вівцями, коровами й домашніми собаками, чи це не буде відверте змішання «свого» і «чужого» й навіть визнання ворога другом? У степу вовк — це ворог чабанів, але разом з тим дух і тотем, який викликає змішане почуття поваги й остраху в них, особливо в чабанів старшого покоління, оскільки вважається носієм їхніх душ на небо. Однак духу чи тотему б'ють поклони, хіба ж можна його вигодувати вдома, мов собаку чи раба? Якщо ж подивитись із точки зору релігійної психології або безпеки виробництва, то це — те саме, що змію на грудях пригріти. І ще: якщо взятися вигодувати вовка, чи Старий Біліґ не відмовиться більше й знатися з ним, сином ханьців? Однак Чень Чжень жодним чином не мав намірів якось спрофанувати душу чи релігійні почуття монголів. Навпаки, саме тому, що він відчував велику повагу до вовка як тотема монголів і був пристрасно захоплений глибоко таємничою темою вовків, він з кожним днем все більше хотів виростити вовченя. Зазвичай вовки ховаються від людей, тож якщо він не вигодує власноруч справжнього живого вовка, який завжди буде в межах досяжності, тоді його знання про вовків так і залишаться на рівні містичних народних оповідок або знань пересічної людини, а то й, ще гірше, в межах національних упереджень ханьців, які люто ненавидять вовків. Починаючи з їхньої групи молоді, яка раніше, ще в 1967 році, полишила Пекін, велика кількість людей з внутрішніх районів країни, а разом з ними і зброя та патрони звідти ринули в монгольський степ. Поголів’я степових вовків почало скорочуватися, тож за кілька років люди, можливо, уже й не зможуть знайти такої вовчої нори, в якій було б семеро цуценят. З іншого боку, в чабанів ніколи не здобудеш вовченя, потрібно тільки вловити його власноруч. Оскільки ж тепер йому це вдалося і він вловив кількох, він не міг більше чекати, а повинен був вигодувати одного з них. Однак, щоб не образити почуття інших чабанів, особливо старих, він повинен був вигадати причину, яку б вони змушені були прийняти. Ще до цього походу за вовченятами він кілька днів сушив голову над цим питанням і врешті знайшов достатньо раціональне, на його думку, пояснення для такого вчинку: виховання вовка — це науковий експеримент, метою якого є спарувати вовка і собаку й отримати вівчарку. Вівчарки, ці вовко-собаки, були надзвичайно знаменитими в Орхонському степу, оскільки прикордонники мали в себе по п’ять-шість військових вівчарок, великих і войовничих, та надзвичайно швидких. У полюванні на вовків і лисиць вони завжди були швидкими, точними й безжальними, впольовували здобич у дев’яноста випадках із ста. Одного разу командир прикордонного пункту на прізвище Чжао з двома солдатами, прихопивши ще двох вівчарок, поїхав до бригади скотарів перевіряти, як працюють народні ополченці, і дорогою до бригади ці два собаки одним махом уполювали чотирьох великих лисиць! Можна сказати, яку побачать, ту й упіймають. Усі мисливці бригади були просто зачудовані такою вдалою поїздкою — і роботу перевірили, і лисячі шкірки здобули! Згодом чабанам захотілося й собі здобути вівчарку, однак у ті часи вони були рідкісним «військовим ресурсом», і якими б не були гарними відносини між військовими й чабанами, останнім так і не вдалося отримати хоча б одне цуценя. Чень Чжень міркував таким чином: хіба вівчарка не є плодом схрещення вовка-самця й собаки-самиці? Тож якщо виростити вовка-самця, а потім схрестити його з собакою-самицею, хіба ми не отримаємо вівчарку? А якщо, таким чином, пообіцяти подарувати чабанам вівчарку, то можна здобути можливість для себе виховати вовка. До того ж вовки монгольського степу є найкращими представниками своєї породи в усьому світі, тож якщо цей експеримент удасться, то можна буде навіть вивести ще кращу породу вівчарок, ніж є в військових Німеччини чи Радянського Союзу. Таким чином, можливо, ще й вдасться розвинути нову галузь тваринництва в монгольському степу. Чень Чжень поставив піалу з чаєм і сказав до Доржа: — З шістьма вовченятами ти можеш покінчити, але одного залишиш мені, найбільш здорового. Я хочу виховати вовка. Дорж заціпенів, а потім, дивлячись секунд десять на Ченя, мов на того вовка, повільно вимовив: — Ти хочеш виховати вовка? — Ну так, — відповів Чень. — Я хочу виховати вовка, а потім, коли він виросте, схрестити його з собакою. Хтозна, може, таким чином вдасться отримати вівчарку, кращу, ніж у прикордонників? Гадаю, що коли народяться маленькі вівчарки, чабани їх тільки так розхапають. Дорж повів очами і в них раптом спалахнув вогник, який буває в очах мисливського собаки, що вгледів здобич. Поспішно перевівши подих, він сказав: — Оце так ідея! А раптом і справді вийде! Якщо в нас буде вівчарка, тоді полювати на вовків і лисиць буде значно простіше. А якщо ми розпродамо цуценят, то, може, й розбагатіємо. — Боюся, що на бригаді не дозволять, — сказав Чень. — Але ж ми будемо виховувати вовка, щоб убивати вовків і охороняти колективне майно! А хто буде проти того, щоб ми виростили вовка для такої мети, тому ми не дамо потім цуценят-вівчарок. Ян Ке, сміючись, сказав: — О, тобі теж схотілося виростити вовка? — Якщо ви собі візьмете одного, я теж візьму одного, — рішуче сказав Дорж. — От і добре! — навіть плеснувши в долоні, сказав Чень Чжень. — Якщо дві родини візьмуться вирощувати вовка, то шанси на успіх збільшаться удвічі! — і, подумавши, додав: — Однак, я не зовсім впевнений, чи дійсно зможе вовк, коли виросте, спаритися з собакою? — Це — нескладно, — відповів Дорж. — У мене є один спосіб. Три роки тому я роздобув одну гарну породисту сучку і хотів спарувати її з найбільш швидким і войовничим собакою серед своїх домашніх. Однак у мене в родині всього десять собак, і вісім з них — пси, є гарні, але є й ліниві, і я боявся, щоб ця сучка не надумала спершу спаруватися з лінивим псом, тоді всі мої старання зійшли б нанівець. Тож я вигадав такий спосіб: коли підійшов час злучки, я знайшов один виритий наполовину сухий колодязь, завбільшки з монгольську юрту і завглибшки зо два людських зрости, і вкинув туди одного з найкращих псів і цю сучку, а також тушу одного мертвого барана, потім за декілька днів додав їм води та їжі. Коли я їх витягнув звідти через двадцять днів, сучка й справді вже була вагітною. Ще до початку весни вона привела гарних цуценят — аж вісім штук! Я тоді забив чотирьох сучок, а лишив чотирьох песиків і вигодував їх. Тепер у мене в родині більше десятка собак, але ці четверо — найбільші, найшвидші й найлихіші. Більшість упольованих за рік вовків і лисиць у нас — заслуга цих чотирьох собак. Якщо ми й тепер вдамося до такого способу, то неодмінно отримаємо гарних цуценят вівчарки. Тільки запам’ятай: вовченя потрібно з дитинства тримати разом із цуценям-сучкою. Чень Чжень і Ян Ке — обидва схвалили таку ідею. Парусинова сумка заворушилася — напевне, вовченятам вже затерпли тільця лежати скрученими в сумці, а може, вони зголодніли, тож урешті-решт припинили вдавати мертвих і, навпаки, почали борсатися в пошуках шпарини, щоб вилізти на волю. Це були сім дорогоцінних «маленьких життів», яких Чень Чжень поважав і перед якими схилявся, однак п’ятьом із них належало невдовзі померти. У Ченя відразу стало важко на серці. Перед очима йому промайнула стіна з барельєфом, у якій був облаштований головний вхід до Пекінського зоопарку. Як би було добре відправити цих п’ятьох туди — адже ж вони є чистокровними представниками породи монгольських вовків із самої глибини степу! Цієї миті перед ним розкрилась уся правда про жахливу безодню людських сердець, охоплених жадібністю й марнославством: адже він ішов витягати вовченят заради того, щоб виростити вовка, але для цього можна було забрати собі тільки одне вовченя, і ще було би прийнятним, якби він серед цих сімох вибрав собі одного самця. Але чому він раптом притягнув додому ціле кубло? Насправді непотрібно було брати з собою Доржа й Ґао Цзяньчжуна. Однак, якби цих двох не було, чи він би приніс із собою тільки одне вовченя? Теж ні. Адже принести ціле кубло вовченят означає перемогу, сміливість, зиск, славу, означає появу перед іншими в новому образі, порівняно з цим усім життя сімох малюків — лише піщинка на терезах. Серце Ченя защеміло. Він зрозумів, що насправді ці малюки візразу ж йому сподобалися. Він тужив за вовченям уже майже два роки і ледь не божеволів від бажання мати його в себе. Він справді хотів залишити їх усіх. Однак це було неможливо — скільки ж йому доведеться здобути їжі, щоб прогодувати й виростити сімох маленьких вовків? Йому раптом сяйнула одна думка: а якщо сісти зараз на коня й відвезти п’ятьох до їхньої нори? Проте, крім Яна Ке, ніхто не поїде з ним, а сам він тим більше не наважиться туди з’явитися, крім того, на дорогу туди й назад знадобиться чотири години, але ж ані людина, ані кінь такого не витримають. Та вовчиця, напевне, тужить біля своєї нори й гризе землю від горя. Тож відвозити зараз вовченят дорівнює самогубству. Чень Чжень, тримаючи підвішеною сумку, надзвичайно повільними кроками вийшов із юрти. Він сказав: — Вирішимо з ними через кілька днів, я хочу ще гарненько їх роздивитися. — А чим ти будеш їх годувати? — запитав Дорж. — У такий холод вовченя якщо день не поїсть молока, здохне від голоду. — Я назбираю коров’ячого молока, — відповів Чень Чжень. При цих словах потемніло обличчя в Ґао Цзяньчжуна: — Е ні, так не вийде! Я пасу корів для того, щоб люди пили молоко! Де таке бачено, щоб коров’ячим молоком поїти вовків? Ще потім на бригаді мені не дозволять пасти череду! У розмову втрутився Ян Ке, намагаючись усіх помирити: — Нехай Дорж усе-таки покінчить із ними. Ґасмаа саме хвилюється через те, що не зможе виконати завдання, тож якщо ми додамо їй п’ять вовчих шкірок, у неї буде на одну мороку менше, а нам це дасть змогу крадькома виростити вовченя, адже якщо всі цікаві з бригади прийдуть подивитися на ціле кубло вовченят, ти тоді жодного з них не зможеш залишити живим. Тож нехай Дорж швидше береться до своєї справи, тому що в нього не так часто буває час ходити до нас, а я не зможу забити вовченят, ти — тим більше… — Іншого виходу справді немає… — зітхнув Чень, і на очі йому навернулися сльози. Чень Чжень повернувся до юрти, витягнув на її середину дерев’яний ящик із сухим коров’ячим кізяком, перевернув його, щоб висипати з нього кізяки, після чого витрусив туди вовченят зі своєї сумки. Малюки розлізлися на всі боки, однак коли хтось із них потрапляв у куток, то відразу зупинявся й починав удавати мертвого — ці «малі життя» навіть в останню мить боролися за те, щоб уникнути лихої долі. При цьому всі вони тремтіли, і здавалося, що по довгих і жорстких волосках їхнього загривку пропустили електричний струм. Дорж оглянув кожного з них, перебираючи, мов кроленят, потім, підвівши голову, сказав до Ченя: — Четверо «хлопчиків» і три «дівчинки». Оцей, найбільший і найсправніший, буде тобі, оцей — мені! — після чого переловив решту п’ятьох цуценят і вкинув їх назад у сумку. Дорж виніс сумку на відкритий простір перед юртою, витягнув одне цуценя і, подивившись на його животик, сказав: — Це — дівчинка, відправимо її до Тенґера. Договоривши, він закинув назад руку, присів на праве коліно, розмахнувся і справненьке вовченя полетіло до Тенґера — все було так само, як щороку на Свято весни, коли скотарі позбавляються від зайвих цуценят: до Тенґера летять їхні душі, а на землю падають їхні тілесні оболонки. Чень Чжень і Ян Ке багато разів бачили цей давній обряд, а також постійно чули про те, що до нього скотарі вдаються й тоді, коли потрібно порішити з вовченятами, однак це вперше їм довелося на власні очі спостерігати, як чабан у такий спосіб позбавляє життя здобутих ними вовченят. Обличчя в них посіріли, ніби набули кольору того брудного снігу, що ще лежав попід юртою. Проте вовченя, якого закидали в небо, здавалося, не хотіло так рано йди до Тенґера. «Дівчинка», яка весь час удавала мертву заради збереження життя й зовсім не рухалась, коли її закинули в небо, очевидно зрозумівши, куди їй належить піти, тієї ж миті зібрала всі свої сили, розчепірила свої ніжні лапки й пазурці й почала розмахувати ними в повітрі, мовби намагаючись за щось ухопитися — чи то за мамине тіло, чи то за татову шию, чи хоча б за одну рятівну волосинку з вовчої гриви. Ченю навіть здалося, що він побачив, як від надмірного жаху луснула сіра оболонка, що вкривала очі вовченяти, й показалося переповнене кров’ю чорне око з червоною зіницею. Бідне вовченя! Хоча очі йому розкрилися ще до того, як воно потрапило на небо, однак воно так і не побачило ясно-блакитного Тенґера, оскільки небесна блакить була затягнута чорними хмарами, а очі вовченяті заливала кров. Воно відкрило пащу, ніби хапаючи повітря, й полетіло назад на землю, досягнувши найвищої точки в траєкторії свого польоту. Унизу на нього чекала тверда безсніжна земля, зайнята монгольським табором. Вовченя бухнулося на землю, мов жовтороте пташеня, і розбилося. Його маленьке тільце навіть не встигло забитися в конвульсіях і завмерло, з пащі, носа й очей потекла ріденька рожева кров, ніби вона все ще містила молоко. Серце Ченя ніби теж упало звідкись із горла назад у груди і так боліло, що вже нічого не відчувало. Троє собак підбігли до цуценяти, однак Дорж цикнув на них і зробив кілька великих кроків, аби перейняти їх, — він боявся, щоб вони не прогризли таку дорогоцінну шкірку вовченяти. Тієї миті Чень Чжень ненароком помітив, що Ерлан, який також підбіг, гарчить на своїх двох товаришів, вочевидь також намагаючись перешкодити Хуанхуану й Еле вкусити вовченя. Ерлан, який мав генеральську вдачу й не знав батога, нібито вподобав вовченя. Дорж вийняв із сумки ще одне вовченя. Воно ніби вже відчуло запах крові своєї сестрички, тож тільки-но потрапило Доржу в руки, вже більше не вдавало мертвого, а почало з усіх сил пручатися, і з тильного боку долоні Доржа почали проступати доріжки білих слідів, залишені його маленькими пазурцями. Той уже розмахнувся, щоб підкинути його вгору, але раптом зупинився й промовив до Ченя: — А ти не хочеш випробувати свою сміливість і власноруч убити вовка? Зніми з себе зарік на вбивство! Який же чабан у степу не вбивав вовка? — Ні, краще ти, — аж відступив на крок назад Чень. — Ви, ханьці, — слабаки: так ненавидите вовків, а навіть вовченя не наважуєтеся вбити! Де ж вам уміти воювати? Не дивно, що ви витратили так багато зусиль, аби побудувати Велику стіну! Ось дивись на мене… — щойно завмер звук його слів, як вовченя полетіло в небо. І ще не встигло воно впасти, як за ним злетіло в небо інше. Кожне наступне вбивство ніби ще більше надихало Доржа, він примовляв: — Піднімайся до Тенґера, там ти будеш щасливе! Чень же відчував, що його хоробрість не тільки не зростає, а, навпаки, зникає. Він глибоко відчував величезну різницю в психології землероба й скотаря — для націй, які орудують сікачем, кров і метал є, звичайно ж, набагато більш звичними речами, ніж для націй, які орудують косою. Чому ж давні ханьці не виплекали в середині своєї нації хоча би одну групу скотарів як відгалуження власне китайської культури? Адже в межі традиційно китайських земель входили й степи, цілком придатні для скотарства, на просторах яких цілком можна було б виховати власних, китайських «козаків». Якщо бути до кінця відвертим, то слід визнати, що побудова стін і колонізація цілинних земель військовими переселенцями як способи охорони кордонів не йдуть ні в яке порівняння з утримуванням скотарів на своїх кордонах, тому що молодецтво й хоробрість останніх тільки загартовуються з року в рік у таких суворих умовах життя. П’ятеро нещасних вовченят повернулися з польоту в небо, їхні закривавлені тілесні оболонки лежали тепер на землі. Чень Чжень зібрав мертвих вовченят у кошик, а потім довго дивився вгору, на захмарене небо, сподіваючись, що Тенґер зможе прийняти їхні душі. Дорж, схоже, був дуже задоволеним. Нахилившись, він витер руки об свої монгольські чоботи із загнутими носами й сказав: — Нечасто випадає вбити за один день п’ятьох вовків. Куди ж людям до сірих — якщо вовку випаде можливість, то він за один раз може вбити й 100–200 баранів. Де ж мені рівнятися до них з убивством лише п’ятьох вовків? Однак уже й не рано, мені слід повертатися додому заганяти корів. Договоривши, він уже хотів іти забирати своє вовченя, коли Чень Чжень сказав до нього: — Зачекай іще, допоможи нам оббілувати цих цуценят. — І то правда, — погодився Дорж, — якщо допомагати людям, то вже допомагати до кінця. З цим ми швидко покінчимо. Ерлан, який уже стояв біля кошика з наміром до останнього охороняти вовченят, двічі люто рикнув на Доржа і вже присів для стрибка, однак Чень Чжень поквапився обійняти його за шию і стримати. Дорж діяв так само, як тоді, коли білують ягня, і приказував: — Шкірка вовченяти дуже маленька, вона не згодиться на опудало. Невдовзі п’ятеро маленьких шкірок уже були обідрані, і Дорж розтягнув їх на круглому даху юрти, міцно закріпивши в такому стані, після чого додав: — Це хутро — товар найвищого ґатунку, якби в нас було 40 таких шкірок, ми могли б пошити з них куртку, і вона була б і легкою, теплою, і красивою, тож їй би й ціни не було. Дорж ухопив жменю снігу, щоб помити руки, потім підійшов до возика, узяв лопату й сказав: — Ви самі й справді нічого не вмієте робити! Тож доведеться мені все за вас завершити: собаки не їдять м’яса вовченят, тож потрібно швидше закопати мертвих, і то — поглибше, щоб вовчиця не відчула, інакше вашим вівцям і коровам буде амба. Вони відійшли на декілька десятків метрів від юрти з її західного боку й вирили яму з метр завглибшки, після чого закопали в ній п’ять трупиків, зрівняли й притоптали землю, ще й притрусили це місце дихлофосом, щоб перебити запах вовчого падла. Ян Ке запитав: — Може, потрібно облаштувати вовченяті кубло? — Краще вирити йому нору, щоб воно жило в землі, — відповів Дорж.
Чень Чжень і Ян Ке вирили в землі за десять кроків на південний захід від юрти невеличку квадратну нору, зі стороною квадрата з півметра і сантиметрів 60 у глибину, підстелили туди кілька шматків драної овечої шкури, залишивши, однак, певні ділянки неприкритими, й пустили туди маленького вовка. Опинившись на землі, вовченя відразу ожило, почало скрізь рознюхуватися й роздивлятися, кружляти по норі, ніби повернулося до себе додому. Поступово воно вгомонилося і вляглося на підстелені шкури, скрутившись калачиком, однак все ще продовжувало чогось видивлятися, ніби розшукуючи своїх братиків і сестричок. Ченю раптом схотілося залишити собі й друге вовченя, щоб було цьому компаньйоном, однак Дорж уже вкинув того собі за пазуху, скочив на коня, і помчав додому, мов вітер. Ґао Цзяньчжун, кинувши на вовченя холодний погляд, також сів на коня й поскакав заганяти корів. Чень Чжень і Ян Ке присіли перед норою, стурбовано дивлячись на малого. Чень сказав: — Я справді не знаю, чи зможемо ми його виховати й виростити. У нас тепер додасться клопоту. — Чутка про те, що ми взяли собі вовченя, швидко пошириться, як кажуть: гарна слава лежить, а дурна — біжить. Ось побачиш. Нині скрізь по країні співають: «Поки не знищимо до останку вовків і шакалів, не припинимо бій! », а ми з тобою раптом узялися ворога вигодовувати! — Тут, у степу, «небо високо, а імператор далеко», хто дізнається, що ми з тобою тримаємо вовка? Я більше боюся, що Старий Біліґ мені не дозволить його виховувати… — Корови давно вже повернулися, я піду назбираю трохи молока, малий, напевне, вже зголоднів. Чень, заперечуючи, замахав руками: — Краще поїти його молоком собаки. Нехай Еле його погодує. Якщо собака може годувати тигреня, то вовченя — тим більше. Чень Чжень витяг вовченя з нори і притис його обома руками до грудей. Оскільки воно цілий день нічого не їло, то животик йому підтягло, а лапки були такі холодні, мов камінці під снігом. Воно було і холодне, і голодне, та ще й наполохане, тож усе тремтіло, й виглядало набагато більш приголомшеним, ніж коли його тільки витягли з нори. Чень пошвидше закинув його за пазуху, щоб спершу трохи відігріти. Наближалася вечірня година, коли Еле повертається до свого кубла годувати цуценят, тож хлопці пішли туди. Попереднє кубло, яке вони спорудили для Еле у великому сніжному заметі, з приходом перших хвиль тепла розтало й просіло, а новий шар снігу був невеликим, і замети з нього не утворювалися, тож тепер собаче кубло перемістилося до купи сухих коров’ячих кізяків з правого боку попереду юрти: у купі кізяків люди вирили невеличку нору, в яку підстелили товстим шаром старі овечі шкури, а вхід завісили шматком цупкої й товстої жереб’ячої шкіри. Тут і була домівка Еле та її трьох цуценят. Ян Ке годував Еле справжнім м’ясним бульйоном і пшоняною кашею, поївши, вона бігла до свого кубла, мордою відкривала шкіряні «двері» й залазила всередину, після чого обережно вмощувалася під стінкою, згортаючись калачиком. Цуценята відразу ж знаходили соски й починали щодуху ссати молоко. Чень потихеньку наблизився до Еле, присів і почав гладити її по голові, намагаючись таким чином перекрити їй видимість. Еле подобалося отримувати ласку від господаря, тож вона почала радісно лизати Ченю долоню. Тим часом Ян Ке відняв від неї одне цуценя й почав видоювати у неї молоко собі в долоню. Коли молока набралося вже з півдолоні, Чень Чжень обережно вийняв з-за пазухи вовченя, а Ян Ке обмазав його з ніг до голови собачим молоком. Тут він скористався давнім і ефективним способом, яким чабани в степу змушують вівцю прийняти ягня-сироту. Ян Ке і Чень Чжень вирішили вдатися до нього, щоб змусити Еле прийняти вовченя. Однак собаки значно розумніші за овець, і нюх у них набагато гостріший. Можливо, якби Еле втратила власних цуценят, вона могла б швидше прийняти вовченя, однак зараз у неї було троє своїх дітей, тож вона очевидно давала зрозуміти, що не хоче приймати вовчого сина. Як тільки вовченя з’явилося в собачому кублі, Еле занервувала і з усіх сил намагалася підвести голову, щоб подивитися на своїх дітей. Хлопцям довелося вдаватися де до ласки, а де й до погроз, щоб змусити собаку лежати на місці й не підводити голови. Нарешті холодне й голодне вовченя опинилося поряд із сосками Еле і коли почуло запах молока, щойно мляве й напівмертве, в цю мить ошкірило зуби й випустило пазурі, набувши такого кровожерливого вигляду, мов справжній вовк, який почув запах крові, і на його мордочці з’явився типовий вираз, який ніби говорив: «У кого є молоко, та й мати». Вовченя народилося пізніше за цуценят приблизно на півмісяця, тож його голова була на порядок меншою від голів цуценят, а тіло — на цілу голову коротшим від їхніх. Однак по силі воно набагато перевершувало цуценят і було набагато вправнішим у техніці і здібностях «захоплення сосків». У двох рядках сосків на животі собаки були й великі, й маленькі, кількість молока в них також була різною. Чень Чжень і Ян Ке були просто вражені тим, що вовченя зовсім не поспішало «ухопитися за цицьку», а, ніби божевільне, почало пробувати кожний сосок, відштовхуючи й розкидаючи при цьому цуценят. За мить у завжди спокійному кублі зчинився безлад, ніби туди увірвався злодій і перевернув усе догори дриґом. У дикому шаленстві вовченя порозкидало всіх цуценят і перепробувало кожний сосок — прикладалося до одного, потім його випльовувало, потім прикладалося до іншого і також випльовувало, аж поки не дісталося до середини живота Еле і не вибрало собі найбільший та найтугіший, у якому було найбільше молока, а тоді вчепилося в нього, вже не розтискаючи щелеп, і почало скажено ссати. При цьому лапою воно прикрило ще один великий сосок — так би мовити, їло з миски, захопивши собі ще й каструлю, із таким виглядом, що не збирається поступатися здобиччю іншим. Троє покірних і справних цуценят невдовзі були розігнані по різні боки кубла. Хлопці просто остовпіли. Ян Ке з розширеними від великого подиву очима сказав: — Страшна ж вовча натура! Таке маленьке, ще й очі не розплющило, а вже таке свавільне. Я не здивуюсь, якщо вони семеро в кублі не дуже родичалися одне до одного. Чень Чжень дивився на все це у якомусь піднесенні, але і в глибокій задумі. Минув певний час, поки він прокинувся від своїх думок і, обміркувавши щось, сказав: — Ми маємо бути більш уважними: тут і справді є багато речей, які можуть виявитися для людини підказкою. От, наприклад, це собаче кубло є просто-таки проекцією й узагальненням світової історії. Мені щойно згадався один вислів Лу Сюня, який вважав, що в європейців більше якостей дикого звіра, а в китайців — свійської тварини… — і вказуючи на вовченя, продовжив: — Оце — дикий звір, — потім, указуючи на цуценят, сказав: — А це — свійська тварина. Нинішні європейці здебільшого є нащадками таких варварських мисливських племен, як тевтони, германці, англо-сакси. Давньогрецька й давньоримська цивілізації розвивалися вже більше двох тисяч років, коли вони тільки вискочили із своїх первісних лісів, мов дикі звірі, й зруйнували Давній Рим. Столове приладдя в них — ножі й виделки, а їжа — біфштекси, сир і масло. Тому можна сказати, що в нинішніх європейців первісна дика звіряча натура збереглася набагато краще, ніж у давніх хліборобів. Тож не дивно, що за останні сто років свійські по натурі китайці терпіли приниження від звірів-європейців, а попередні до цього тисячі років велика китайська нація завжди зазнавала ганебних поразок від нечисленних кочових народів. — Чень почухав голівку вовченяти й продовжив: — Характер не тільки визначає долю окремої людини, він також визначає й долю цілої нації. У характері хліборобів переважають якості свійських тварин, це — характер тюхтія, і саме він визначає долю хліборобів. Усі чотири великі цивілізації давнього світу були хліборобськими, три з них уже давно зникли, а китайська ще існує, і не тільки тому, що вона оселилася в долинах двох найбільших в світі придатних для сільського господарства рік — Хуанхе і Янцзи, які вигодували найбільше в світі населення, яке інші цивілізації нездатні були надкусити й перетравити, але ще й, можливо, тому, що кочовики перед величезним внеском китайської цивілізації… Однак цей зв’язок я ще не до кінця продумав, проте за два роки в степу я дедалі більше відчуваю, що тут є якийсь смисл… Ян Ке закивав головою й сказав: — Видно, коли виховуєш вовка, можна не тільки вивчати самого вовка, але й досліджувати людську натуру, вовчу натуру, звірину й свійську натуру, чого ані в селі, ані в місті не випадає — там можна спостерігати тільки за людьми й свійськими тваринами… — Однак якщо вивчати натуру людей і свійських тварин без порівняння з натурою вовка чи дикого звіра, то, напевне, нічого вартісного не з’ясуєш. — А то ні, — засміявся Ян Ке. — Я бачу, що вже в перший день утримування вовка ми зібрали непоганий урожай. Тож вирішено — остаточно берем його на виховання. Через безлад у кублі й ображене сопіння цуценят, безцеремонно розкиданих маленьким вовком, в Еле почала зростати підозра й загострювалася сторожкість, вона з усіх сил намагалася звестися на передні лапи й звільнитися від обіймів Ченя, та з’ясувати, що ж усе-таки коїться в її кублі. Чень Чжень боявся, що коли вона впізнає вовченя, то відразу ж загризе його, тому міцно тримав її голову, водночас стиха кличучи її по імені й намагаючись обманути ласкою. І тільки коли вовченя наїлося так, що його животик округлився, він відпустив Еле. Вона повернула голову й моментально помітила, що в кублі додалося цуценя, стурбовано почала обнюхувати кожного й дуже швидко виявила вовченя — можливо, молоко на його тілі змусило її трохи посумніватися, однак вона все-таки вирішила виштовхати його своїм носом до світлішого місця, підвестися й роздивитися все достеменно. Чень Чжень поквапився знову схопити Еле, він повинен був дати їй зрозуміти наміри господаря, сподіваючись, що вона прийме їх як факт і підкориться, не наважуючись протестувати. Еле норовливо зафоркала — вона, здається, вже зрозуміла, що нове дитинча в її кублі — це вовченя, щойно принесене господарем з гір, причому господар ще й змушує її годувати цього запеклого ворога. Степові собаки відрізняються від континентальних — в останніх «кругозір» значно вужчий, вони ніколи не бачили ані вовків, ані тигрів, тож дай їм тигреня — і вони наївно його годуватимуть. Однак тутешній степ — це поле битви між собаками й вовками, тож собака-мати ніяк не може сприймати ворога як друга. Еле кілька разів хотіла підвестися, щоб не давати молока, однак Чень Чжень її утримував, тож вона сердилася, нервувалася, переживала, демонструвала свою відразу, однак, з іншого боку, вона не могла образити господаря, тож, урешті, вимушена була нерухомо розтягнутися на землі, важко дихаючи. У степу люди повністю захопили в свої руки право розв’язувати питання життя й смерті собак. Чи то вдаючись до сили, чи то спокушаючи їжею, вони перетворили диких собак на свійських тварин. І будь-якого собаку, який наважувався протистояти господареві, або ж виганяли з родини, і йому залишалося тільки вмирати від холоду й голоду в степу чи потрапити в зуби вовкам, або ж убивали на місці. Собаки давно вже втратили незалежний норов дикої тварини і перетворилися на стовідсоткову свійську худобу, вони вже не могли прожити без людини. Чень Чжень глибоко переживав разом з Еле. Разом з тим він розумів, що і в людей так само — якщо сила тиску й диктатури занадто велика і діє тривалий час, люди поступово втрачають «тваринний елемент» своєї природи й перетворюються на абсолютно покірний «свійський» народ. Чим більше покірних громадян, тим легше контролювати націю зсередини, однак коли вона зіштовхується з втручанням значної зовнішньої сили, вона не має здатності до спротиву, і тоді або перетворюється на покірний іншій нації народ, або ж докорінно знищується, перетворюючись на руїни, які розкопають колись у майбутньому археологи. Скільки таких блискучих хліборобських цивілізацій тепер можна побачити тільки в музеях! Кубло поступово заспокоїлося. Еле була першою сучкою, яку Чень Чжень і Ян Ке особисто вигодовували, тому під час вагітності, пологів і годування груддю, вони надзвичайно піклувалися про неї, гарно годували її й гарно доглядали за нею. Тож молока в Еле було достатньо, а після того, як декількох її цуценят забрали, його стало навіть забагато, і тепер, коли додалося вовченя, кількість молока в Еле не повинна була становити проблему. Хоча троє цуценят були відсунуті до сосків із меншою кількістю молока, однак поступово вони теж наїлися, після чого почали гратися одне з одним, залізаючи матері на спину й шию і кусаючи одне одного за вуха. Вовченя ж продовжувало щосили ссати молоко. Чень Чжень подумав, що у вовчому кублі усі семеро вовченят були маленькими злодіями, і хто не міг захопити собі молока, той мусив померти з голоду. Навіть цей, найбільший із них, не обов’язково міг наїдатися досхочу. Тож, потрапивши цього разу до собачого кубла, він, можна сказати, знайшов застосування своїй силі, тому їв із щасливим рохканням, ніби голодний до сказу великий вовк, якому в зуби потрапила туша великої худобини, і він розлігся на ній і жадібно та, навіть не прожовуючи, ковтає свіжатину та запиває її кров’ю, абсолютно не турбуючись, чи вистачить у нього в животі місця. Чень Чжень дивився-дивився на це, аж теж почав відчувати, що тут щось негаразд: за мить живіт вовченяти зробився таким великим, що ледь не перебільшував животи справніших і старших за нього цуценят. Торкнувшись його живота, Чень аж злякався: шкіра тут була такою тоненькою, мав аркуш паперу, тож він почав переживати, чи вона не лусне, тому, схопивши маля за шкірку, почав поступово відтягати його від Еле. Однак, на подив, вовченя й не думало розтискати свої щелепи, навіть коли сосок розтягнувся вже на кілька сантиметрів, а Еле заскавучала від болю. Ян Ке поспішив розтиснути його щелепи пальцями, і тільки так їм вдалося відкрити вовченяті рот. Ян Ке, втягнувши ковток холодного повітря, сказав: — Тепер я вірю словам скотарів, які кажуть, що у вовків гумовий живіт! Чень не приховував радості: — Тільки поглянь! Якщо в нього такий гарний апетит і стільки життєвих сил, вигодувати його буде нескладно. Надалі будемо його годувати досхочу, їжі обов’язково стане. Завдяки цьому вовченяті, щойно відірваному від материнського кубла, Чень Чжень на власні очі побачив, що таке дивовижна конкурентоздатність і що таке лютий та впертий характер, а також підсвідомо відчув, як глибоко уже закорінилася в цьому маленькому створінні вовча натура.
Стемніло. Чень Чжень відніс вовченя в його нору, прихопивши з собою й маленьку сучку з цуценят, щоб уже з самого моменту, коли вовченя розплющило очі, воно звикало до неї й вони подружилися. Малюки обнюхали одне одного, і тут запах собачого молока стер між ними різницю, тож урешті вони міцно притислися один до одного й заснули. Повернувши голову, Чень Чжень помітив, що Ерлан стоїть поряд із ним і спостерігає за вовченям, а також спостерігає за кожним рухом господаря, злегка махаючи при цьому хвостом, утім, все одно сильніше, ніж то було раніше, ніби він вітає рішення господаря вигодувати вовченя. З перестороги Чень Чжень притягнув сюди стару дошку від стола і накрив нею вхід до нори, ще й притис її великим каменем. Добрий і лагідний Ґомбо вже загнав отару в загін і зачинив його, однак почувши, що хлопці повернулися додому з цілим кублом вовченят, побіг відразу до них, прихопивши ліхтарика, з’ясувати ситуацію. Побачивши на даху юрти маленькі сірі хутра, він вражено сказав: — Щоб ханьці здобували в Орхоні вовченят — такого раніше не було! Мені просто важко в це повірити! Коли троє хлопців сиділи навколо залізного казана, що стояв на печі, і їли баранину з локшиною, надворі раптом почувся собачий гавкіт і поспішний перестук копит. Повстяна завіса на вході до юрти припіднялася, дерев’яні двері прочинилися й до юрти увійшов Чжан Цзіюань. У руці він тримав дві пари віжок, надітих на голови коней, які тупотіли копитами поза юртою. Присівши перед входом, він сказав: — По пасовищу видали наказ: оскільки великі зграї вовків уже наближаються до кордону, завтра всі три бригади повинні зібратися в трьох окремих місцях для ловів. Наша бригада відповідальна за північно-західний відрізок, Комітет також перенаправив до нас на допомогу кількох мисливців з інших бригад, командування доручили Біліґу. На бригаді сказали вам повідомити, щоб ви завтра о першій ночі збиралися в юрті Біліґа. За наказом Комітету пасовища, усі мешканці юрт, крім старих і дітей, які залишаються пасти худобу, повинні брати участь у ловах, а конопаси бригади зараз же повинні виділити коней всім, чиї родини не мають власних, і заздалегідь об’їзним шляхом прибути на місце облави. Тому я пішов, а ви швидше лягайте спати і щоб у жодному разі не проспали! Чжан Цзіюань зачинив двері, швидко скочив у сідло і кудись помчав. Ґао Цзяньчжун поставив миску з їжею і з гірким виразом обличчя сказав: — Тільки малих вовків знайшли, як тут тобі й великі з’явилися. Ми швидко з цими вовками затягнемося! — Ось пробудемо в степу ще кілька років, — сказав Ян Ке, — і, дивись, самі вовками станемо! Хлопці підскочили й почали «готуватися до війни». Ґао Цзяньчжун побіг на моріжок, де паслися їхні коні, й привів їх під стіни літнього загону для худоби, після чого наносив їм вилами із загону три купки сіна. Ян Ке вийняв з плетеного кошика баранину й маслаки та віддав їх собакам, після чого ретельно перевірив сідла, попруги й аркани. Потім вони з Ченем ще знайшли два шкіряних ошийники, спеціально призначених для того, щоб водити собак на полювання. Вони двоє раніше вже брали участь у ловах невеликого масштабу, тож чудово знали, що в такій ситуації ошийник і повідок собаки мають бути максимально надійними. Чень Чжень надів шкіряний ошийник на Ерлана, потім заклав у дірку на ньому довгий повідок, мов нитку закладають у вушко голки, після чого затис у руці обидва кінці повідка. Він провів Ерлана на повідку кілька кроків і, вказуючи на північ від загону, крикнув «ату! », відпустивши водночас один кінець повідка. Ерлан помчав у вказаному напрямку, а вільний кінець повідка почав розмотуватися, поки не вискочив з отвору в ошийнику: таким чином, Ерлан з ошийником помчав кудись у ніч, а розмотаний повідок залишився в руках Ченя. Такий спосіб утримування собак на повідку під час колективнх ловів дає змогу мисливцеві повністю контролювати собаку, щоб тварина не почала діяти на свій розсуд і не порушила увесь порядок ловів, а також дає можливість багатьом мисливцям одночасно спустити собак і не дати їм змоги заплутатися ногами в повідках, що зменшило б їхню швидкість. Ян Ке надів ошийник на Хуанхуана, також затягнув у нього повідок і провів з ним тренування. Обидва собаки були слухняними, а їхні господарі не припустилися помилок у рухах, тож жодна з тварин не потягла повідок з собою. 12

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒