Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 7 страница



 Літня жінка в лікарському халаті, з ординарним обличчям, яке важко запам’ятати, довго переводила погляд з розбитого вікна в машині на запухлу Івгу. І знову на скло. — Потребуєте допомоги? Аварія? — Дякую, пані Сато. Дівчині краще; прослідкуйте, щоб охоронець біля воріт перевіряв документи. — Але, патроне, він упізнав вас. — Поясніть йому, що він повинен питати перепустку. У ВСІХ. Абсолютно; тепер ми з дівчиною підемо вниз, нам потрібен проводир з ключами… — Я сама могла б… — Коли вас не обтяжить… Зо три хвилини вони чекали, поки жінка вийме з сейфа низку ключів, а з високої шафи — два білих халати. Крохмальна тканина гостро пахнула дезинфекцією — Івгу пройняв мороз од терпкого шурхоту — довелося закотити надто довгі рукави. У коридорі запах посилився. Івга з дитинства ненавиділа його — характерна атмосфера медичного закладу. Непевне світло денних ламп, вазони з неприродно яскравою зеленню, чистий лінолеум. — Це лікарня? — Так. Я тобі згодом поясню, що це. Голова вибухнула новим болем, Івга не втрималась, піднесла руку до скроні. За коридором — сходи вниз; двоє широкоплечих хлопців у халатах — їхні пози були одночасно погрозливі й розслаблені. Перед жінкою з ключами обидва витягнулись, перед Інквізитором — стали струнко. — Тут стрімкі сходинки, візьми мене під руку. Івга слухняно намацала його лікоть; знову легкий розряд од першого дотику. Не неприємно. Навіть заспокоює… Жінка відімкнула двері. Ще одні, ще. Підозріло багато замків. Надто різко блищать нікельовані ручки. Коридор, короткий і глухий, вперся у стіну; праворуч і ліворуч були двері, Івга не рахувала їх. У кожній — зачинене віконечко; в’язниця. Жінка прочинила одне з них. Зазирнула; запитально поглянула на Інквізитора. Той кивнув: — Відчиняйте. Двері відчинилися без жодного звуку. Наче не важка броньована стулка, а двері спальні. Добре тут змащують завіси… — Івго, йди сюди. — Не хочу. — Подивись. Так треба. Її взяли за плечі й поставили в проріз дверей. Запах дезинфекції… І ще один, недобрий, моторошний присмак. Важке повітря, мов у палаті тяжкохворого. Кімната видалася Івзі великою, наче бальна зала, і такою ж порожньою. Коли б не п’ять… ні, шість ліжок уздовж стін. Під сірими ковдрами — обриси скоцюрблених тіл. Голені голови на білих подушках; одне ліжко шкіриться смугастим матрацом. Порожнє. Для неї… Божевільна… Вона — божевільна відьма. Божевільма. — Ми можемо ввійти. Сама того не бажаючи, Івга намертво вчепилася у лікоть супутника: — Це… хто?! — Подивись. Вельми божевільна… П’ятеро жінок на ліжках в однакових позах — з колінами, підтягнутими до живота. З широко розплющеними, тьмяними, безтямними очима. Ніхто з них не відреаґував на відвідувачів — ніяк; на напіврозтулених губах зблискує слина. — Не бійся, Івго. — Можна мені піти? — Так. Достатньо. Пані Сат чекала в коридорі. Інквізитор кивнув: — Ну, туди нам не треба… Там те саме. А ось тут відімкніть, будь ласка. Івго, я хочу тебе познайомити… Ця кімната була значно менша; у кріслі сиділа жінка з відсутнім, якимось заплилим обличчям. Першої миті Івзі здалося, що погляд її спрямовано просто на неї; насправді ж у цих очей не було зору. Небесно-блакитні, вони були шліфованими скельцями… на худеньких плечах висить безформна темна сукня. Голену голову обтягує чорна шапинка. — Вітаю, Тімо, — якось ніжно, по-справжньому тепло сказав Інквізитор. — Це Івга. Жінка не відповіла. Руки безсило обтяжують бильця крісла, прекрасні, з тонкими пальцями і коротко стриженими нігтями. — Її звати Тіма Леус, — голос Інквізитора захрип. — Нейрохірург. Єдина з відомих мені відьом, яка змогла отримати вищу освіту і досягти успіхів у науці. — Відьма?! — Була… Її коханий поставив їй умову… не хотів одружуватися з відьмою, і вона присягла, що дотримається її. Спроби позбавити відьму відьомства почалися не вчора. І не чотири роки тому, коли ми з Тімою розгорнули… програму. І не чотириста років… Івга знову поглянула на жінку в кріслі. Груди її ледь здіймалися — і все. Інквізитор накрив долонею руку на бильці — нічого не змінилось. Навіть вії не здригнулись. Рослина. — Відьомство. Комплекс властивостей… надто тісно переплетений з ядром особистости… Убиваючи відьму в людині, ми знищуємо в ній і людину. Всього в програмі взяли участь п’ятнадцять жінок. На чолі з Тімою; всі з власної волі та зі сподіванням. В усіх була причина… Особливо в Тіми. Вона ж бо кохала. Івга звела подих. Інквізитор гірко всміхнувся: — Тіма… Блискучий розум. Сталева воля. Красуня. Подивись, навіть тепер ще видно. Напередодні операції вона жартувала, знущалася наді мною, нерішучим… Він затнувся. Зазирнув у нерухомі вічі й відвів погляд: — З п’ятнадцяти… вижили десять. Усі — у такому стані. Назавжди. Зрозуміло? Івга мовчала. — Ось про що ти прохала мене. Ось що прагнула ти, коли звинувачувала мене в брехні. Зрозуміло чи ні? Було дуже тихо, навіть пані Сат у коридорі не брязкала ключами. — Так, — Івзі хотілося плакати. Рука Інквізитора злегка потиснула безвладну долоню колишньої відьми і колишньої людини, розумниці й красуні Тіми: — До побачення. Сподіваюся, тобі… добре. Зворотній шлях. Мовчки. У Івги знову розболілася голова; скрегіт замків відлунював у потилиці та змушував її щулитись і стинатись. Інквізитор розпрощався з пані Сат, і охоронець намірився було перевірити його перепустку, але Інквізитор проігнорував цю спробу виправитись — мертв’яку-бо кадило не допоможе. Завзятість потрібна ДО ТОГО, а не після… До розбитого вікна вривався прохолодний вітер. Дівчина зібгалася на задньому сидінні й дала волю сльозам. * * *

 Кав’ярня на околиці була надто малою, аби мати назву. Бармен здивовано вирячився на дивну пару: середніх років чоловік, плеканий, із начебто знайомим бармену обличчям, у компанії рудої дівчини, з розбитим носом і запаленими очима, у светрі з бурими плямами крови. Бармен збирався подзвонити до поліції — але чомусь утримався. — Я замовлю тобі вина… Зняти стрес. — А ви? — Я за кермом. — Не треба. — He вигадуй… Втім, як хочеш. А то знову звинувачуватимеш мене в патологічному потязі до приневолювання. Івга старанно роздивлялася скатертину. Інквізитор зітхнув — так сумирно, що вона нашорошилася. Нетипова поведінка природно викликає збентеження. — Голова ще болить? — Менше. — Добре… Скажи мені, Івго. Скільки разів у житті тобі доводилося говорити… дивне? У нападі люті або жаху чи болю. Бувало таке, що слова виникали… наче нізвідки? І співрозмовник дивувався? Івга зрозуміла, про що запитання. Насупилася, намагаючися згадати. А що, власне, вона сказала Інквізитору… за що він мало не витряс з неї душу… Марно — вона пам’ятала лише, що казала якісь слова, але слова без змісту — аморфні, безбарвні, безглузді… — Згадуй. Вона вже відкрила рот, аби сказати: не пам’ятаю. І згадала. — Було? Було. Актова зала повна люду; директриса з червоними плямами на щоках рекомендує дівчаткам «пана Інквізитора». Нудота, слабість і злість; і порожнеча довкола, багатозначне мовчання, пильні погляди. Продовження у кабінеті. Повістка, гидливо злякані очі, «школу нам тепер не відмити…» І ще щось дошкульне, слово — канчук. Щось про відьом і шльондр… до знемоги бридке, особливо зважаючи на те, що у свої п’ятнадцять Івга ще ні з ким не цілувалась. І вищиряється Інквізитор. Тоді вона взяла і сказала. Щось. Від чого директриса осіла на підлогу, здіймаючи паніку і надаючи змогу втекти з-під самого інквізиторського носа. Щось про печінку. Що буде дірявою. Здається. Якийсь медичний термін. — А що за школа? — Художньо-прикладних… дизайну й усього такого. Не розумію… до чого тут печінка, чия… — Місто Рідна? — Так. — Зачекай дві хвилини. Мені треба зателефонувати. Молоденька офіціантка провела його поглядом. І позирнула на Івгу — оцінювально, не приховуючи цікавости. Івга відвернулася. Інквізитор повернувся не за дві, а за двадцять хвилин. — Директриса твоєї школи померла у віці сорока двох років від цирозу печінки. Інквізитор, з яким ти мала справу, Ітрус Совка, не дослужився до кураторського крісла — звільнений два роки тому за професійну непридатність. Видно, твоє невдале затримання було не єдиним його прорахунком. Я його не знав. Івга закрила обличчя руками. — Ти плачеш? — Вона… була приречена? А я… — Ймовірно, вона вже підозрювала… лікарі вагались і недоговорювали, вона передчувала недобре, але гнала від себе похмурі думки. До часу… — А я… — Ти не винна. — Я таки відьма. — Так, звісно. Можливо, потенційна стяг-відьма. У тебе це дивно проявляється — ти вловлюєш чужі таємниці. Несвідомо. У стресовому стані… Іж. Вона слухняно опустила очі в тарілку. Мляво покопирсалася виделкою в курячому боці, згадала, що не хотіла нічого замовляти й відсунула тарілку: — Сьогодні я упіймала… і вашу таємницю? І що мені за це?.. — Нічого. — Хотілося б вірити. — Івго, ти хотіла займатися… цими… художніми промислами? Чи просто місце трапилося… Вона потримала в долонях бокал з білим вином. Поставила на стіл: — Я хотіла… начебто… дизайнером. Ну, а потім… — Перехотіла? Івга зітхнула. — Скажіть чесно… Назар… відмовився від мене? — Ні. — Я думала… коли людина… любить… вона може пробачити, — вона перепочила, — відьмі, що вона… відьма. — Коли б ти справді так думала, зізналася б Назару. Сама, — Інквізитор потягнувся до попільнички. Івга прослідкувала його рух, затримала погляд на купці попелу. А що, такі, як вона, можуть читати в душах навіть по осаду… будь-якому. — З вами… важко. Ви часто говорите… те, чого не хочеться… чути.
 (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
 Він не був на ЦІЙ могилі три місяці; від часу його останніх відвідин багато змінилось. Зникли дерев’яні вазони з млявими зимовими квітами і з’явився надгробок з чорного каменю; уночі падав дощ, і Дюнчине обличчя на барельєфі було мокрим і напрочуд живим. Клав навіть побачив, як тремтять змійки злиплого волосся — але, звісно, це було не так. Скульптор дивився на стару фотографію, де вона мала пишну святкову зачіску. Клав відчув докір сумління. Від дня похорону він не бачився ні з ким з її родичів; настільки був ображений тими словами? «Май совість, Клавдію… наче Докію любив ти один». Це правда. Він не хотів ділитися своїм горем. Дюнка була — його. Тепер він стоїть перед доглянутою могилою, дивиться на кам’яну, але неприємно живу Дюнку і намагається позбутися нав’язливого відчуття… Вона там, під каменем. Там? Чи там — порожньо? День був незвично холодним для весни. Клав тремтів і намагався зігріти себе руками, але у власних обіймах не зігрієшся. Це Дюнку він міг перетворити на полум’я… Вогонь. Паливо. Топка. Той тепловоз він не забуде до кінця днів своїх. Він навіть на трамвайну колію у житті не вийде без тремтіння, а дві паралельні риски будуть мати для нього лише одне значення — рейки. І викликатимуть жах. Де Дюнка? Під каменем, тут, чи там, у замкненій задушливій квартирці? Куди йому потрібно повернутись. Чи не потрібно? Третій день густа мла вкривала землю. І з’їдала звуки. Один збіг — неприємно. Два… Але чому їх не може бути два? Скільки людей гине під колесами? Особливо в туман… Хоча б і тільки у власній голові. Клав торкнувся пульсуючих скронь. Учора, в гуртожитку, він видудлив пляшку коньяку «на свято». Юлек мало з глузду не з’їхав, коли побачив його з порожньою… і напою шкода, і, головне… Але з Клавом нічого не трапилось. Навіть не сп’янів; щоправда, ноги віднялись, та голова лишалася ясною, хоч вий, і, мов збожеволіла білка в колесі, вертілася у ній одна думка. Хоча це злочин — думати таке. Може, він таки був п’яний… тоді? Може, не пам’ятає? Намагалися ж вони з Дюнкою зігрітися… зсередини? Ні. Це сьогодні холодно. І пив він опісля — той день був теплий, і голова його була твереза. Кам’яна Дюнка дивилася з якимось докором. Наче казала — і ти ТАК про мене думаєш? Про МЕНЕ?! — Та чи ти… — прошепотів Клав. — Чи ти… На чорний камінь безтурботно всілася кругла, мов куля, весела весняна синиця.  Розділ 6
 

 

 
 За три квартали до площі Переможного Штурму в його автомобілі заблимав червоний вогник, нагальний виклик; Клавдій забороняв турбувати себе в дорозі, коли справа не пильна. Цей вогник на пульті інколи снився йому — настирливий, гострий, тривожний. — Смерть погані… — голос диспетчера бринить од напруги. — Сигнал. Від Графині. — Прийнято, — глухо озвався Клавдій. — Звідки? — Оперний… — Підсилений наряд. Буду за десять хвилин. Він не став класти слухавку, кинув її на крісло поруч; викликав у пам’яті карту центру міста. Різко повернув кермо; Івга на задньому сидінні тихо зойкнула. Графинею була Гелена Торка. Інформатор з неї був ніякий, Клавдій ніколи і не чекав од неї такого роду послуг — і прізвисько їй дав просто «для годиться»; сигнал од неї був криком жаху. Дівчина мовчала. Ні про що не питається, розумниця. — Ми їдемо в оперу, — пояснив Клавдій. Бруківка змінилася асфальтом, він вправно обходив машину за машиною. — Я думала, ви не вмієте, — прошепотіла Івга. Клавдій двічі проскочив на жовте; оперний відкрився одразу весь — громіздка споруда в псевдокласичному стилі з мідним гербом міста на величному фасаді та купкою людей біля головного входу. Година до початку вистави. Клавдій утримався від спокуси кинути «ґраф» просто на пішохідну площу перед театром, де поява будь-чого на чотирьох колесах буде громом посеред ясного неба; не варто до часу здіймати галас. Хоча його однаково не вдасться уникнути. Він зупинився край тротуару, під знаком «стоянку заборонено», і вимкнув мотор; машину вже помітили. Її помітили б і на стоянці біля службового входу; а так у нього, принаймні, є перевага раптовости… Зуби Клавдія скрипнули; як багато ЇХ у цьому будинку. Ініційованих, ДІЮЧИХ. Аж не віриться, що в одному місці може зібратися стільки… Вільних. — Мені страшно, — тендітний дівочий голос за спиною. Вона також відчуває. Тільки не здатна ще дати раду своєму віданню. — Посидь у машині. — Лишати її тут саму? — Ні. Підемо. Від мене ні на крок… Праворуч, ліворуч і на службовій стоянці паркувалися непримітні машини; так прибуває спецназ — чи то автобус з екскурсантами, чи то продукти до буфету. «Чи повинен Великий Інквізитор особисто брати участь в операціях? » Коли це відбувається за сигналом од Гелени Торки — так. У трупі — семеро «глухих». У школі — десять… Діючої — жодної, згідно офіційних даних. То ЗВІДКИ? Все як завжди. Театрали чекають відкриття високих дверей. Тільки вони не відчиняться. Поки що це не дивує. Трапляється — глядачів затримують і на півгодини. Дзеркальні дверцята службового входу; біля турнікета старенька з вольовим обличчям: — Ваші перепустки, панове?! — Інквізиція, — Клавдій відкотив манжету, блимнув ліхтарик-значок. — Лишайтеся на місці. Театр — місце особливе. Стара мовчки відступила в тінь — надто добре знала слово «Інквізиція». Івга поруч. Клавдій пошукав, кому б її доручити; начальник спецгрупи був уже тут, в очах його стояло питання: хто керуватиме? — Ви, — кивнув Клавдій. — Я у вашому розпорядженні. Дівчинка… зі мною. Начальник кивнув: — Прошу Вас узяти на себе Торку, патроне. — Пішли, — Клавдій утягнув Івгу в бічний коридор. Добре, що свого часу йому вистачило розуму ознайомитись із залаштунковим світом Віжненської опери. Дівчина не пручалася. Терпіла його залізну хватку — і тремтіла. Нервово; Івзі тут не місце. Не хочеться лишати її без догляду — але це краще, аніж тягти її туди… До НИХ. Хоча поки що загрози начебто немає. Вони пройшли повз зграйку жінок в уніформі. І гладкого чоловіка з товстим портфелем, і двох високих хлопців у трико, і дошки оголошень, і сходів до буфету, і холу з фікусом. Вони проминули напівпрочинені двері до дзеркальної зали, та ще з десяток дверей, за якими тупотіли, сміялися і сварилися; ще один хол — і Клавдій зупинився перед полірованою стулкою зі суворою табличкою. Постукав, і, не чекаючи відповіді, увійшов; Івга спотикнулася на порозі. Вона чомусь була впевнена, що двері не відчиняться. — Пані Торко! Порожньо. Стіл секретарки, напівпорожня склянка чаю, зім’ятий бланк, двоє дверей — праворуч і ліворуч. Вимкнутий телефон. Івга повела носом; Клавдій також відчув запах серцевих крапель. Ледь чутний. Двері праворуч. Порожньо. Дивно, що незамкнені. Ліворуч… Жіночий піджак, на спинці робочого крісла. Ящики стола вивернуті; обшук? Погром? Цікаво, чи склала Гелена списки своїх улюблених відьом. І де зберігала?.. Телефонну слухавку акуратно зрізано. Поруч низка ключів. Клавдій майже не роздумував. — Івго, йди-но сюди. Руда підійшла, торкнулася його плечем. — Залишися тут. Потім я тебе заберу. Очі її злякано округлилися: — Н-ні… я… — Ненадовго. Він двічі прокрутив ключ у замку; дівчинка, на щастя, не почала ні кричати, ані рюмсати. Раптом йому зробилося ніяково. Так, наче на нього дивляться з докором, а він не має сили відвернутись. — Я скоро, — сказав він у двері. Від розміреного життя театру вже не лишилося і сліду. Все позмішувалося, зжужмилося і покотило бозна-куди; двері вбиралень розчахнуті, а коридором шурхотить сухий, підкреслено спокійний голос: «Прохання до всіх працівників театру лишатися на місцях. Підготування до вистави припинено. Не виходьте зі своїх кімнат». Власник голосу був добре знайомий з технікою наказу. Його слухалися — принаймні, поки що. Коридори були порожні; Клавдій минав злякані погляди; з бічних дверей визирнула літня жінка з оберемком зловісно багряних плащів: — Молодий чоловіче… Клавдій обернувся; у стані бойової готовости виглядав він… хоч загортайся у такий от плащ до брів. Жінка відсахнулась. Начальника спецгрупи він знайшов у адміністраторській. Дві жінки і чоловік у фраку злякано позирали з кута на непроханих гостей. — Ми переловили їх, патроне. Дівчиська. Дев’ять. Усі «глухі», як і зазначено в досьє. Глядачі до театру не допускаються; прочісуємо поверхи. — Торки в кабінеті немає. Ви впевнені, що вона в театрі? — Всі бачили, як вона входила. Як виходила, не бачив ніхто. — Скільки ЇX, Косто, за вашими відчуттями? Начальником спецгрупи був маркований Інквізитор, який де в чому, в чутті зокрема, перевершував навіть Клавдія. Він не допитує відьом, він їх ловить. — Багато, патроне… П'ять-шість. Ми ще не відшукали жодної. — Добре, Косто. Робіть свою справу. А я шукаю Торку. Він відчув відьму, коли спинався мармуровими сходами на третій ярус. Чітко і виразно — воїн-відьма. Як близько підкралася непоміченою… Подумки він послав супротивниці наказ-примус. Відповіддю був короткий стогін; Клавдій кинувся на звук, відхилив портьєру, опинився на аварійних сходах. Внизу сквапно віддалюється перестук підборчиків. — Стояти!! Двері на другий ярус. На перший. Червона сукня двома майданчиками нижче… Несамовитий скрик у залі. На сцені. Запах диму. Відьма зупинилась. Поверхом нижче, наче питаючи: що тепер? Знахабніли, бісові діти… — Поже-жа! Двері в ложу зовсім поруч. Величезна зала губиться в сутінках; завісу забрано — милуйся пишними декораціями прем’єрного балету. Оксамитовий палац, парчова в’язниця, рожевий серпанок світанку. Чорний дим. Ця розкіш чудово горить, навіть окроплена протипожежною сумішшю. Як солома. Увімкнулася сигналізація. На сцену посипалися люди з вогнегасниками. Дим невпинно здіймався. Гіпсові обличчя на сцені посіріли, у мертво-незворушних очах раптом проступила зовсім людська втома. Чи привиділось? Відьма. Близько. Подолала біль його удару, і… Клавдій з подивом озирнувся. Це щось новеньке… У груди йому дивилося дуло револьвера. — Інквізиторе… Дурненька, вирішила висловити інквізиторові наостанку все, що вона про нього думає. Якби стріляла відразу — в неї був би шанс. — Ти помилилась, дівчинко. Його натиск відкинув її на стіну. Револьвер упав на доріжку. Інквізитор зазирнув у чорні від болю очі… «Колодязь» — вісімдесят. Зі слідами нещодавньої ініціації. Він узяв її за руку — незвичайно худу, тонкокосту руку балерини. Намацав пульс. — Хто тебе ініціював? Де? Навіщо ти це зробила, танцювала б своїх лелек… — Я відьма, — прохрипіла вона йому в обличчя. — Ти людина! — Я відьма, відьма! Ви ще зазнаєте… Очі її закотилися. Вона вводила себе в нестяму. — Де? Голова на тоненькій шиї закинулась. На Клавдія дивилися білі очні яблука; яскраво спалахнули оксамитові лаштунки. В оркестровій ямі метушилися люди. Ядуче запахло смаленою пластмасою. Він схопив дівчину на руки і витягнув у коридор. Молоденьких балерин не так важко носити — але, хоч і непритомна, вона збивала йому чуття. Близька присутність однієї відьми не давала відчути інших. Пожежна сирена. Протяги; люди біжать до аварійних виходів. Сльози в очах одних. Цікавість — в інших. — Патроне?! — Схопили ЇХ? На вилицях начальника групи грали жовна. Він розумів, що операція провалюється — і не розумів, чому. — Дівчину до машини… А, чорт!! Ключі. — Івга… Грець! Він набрав у груди повітря і висловився так, що начальник спецгрупи зблід.
 Івга відчула запах диму. «Не маєш переступати порога. Навіть, коли пожежа…» Так, але замкнено її на замок, а не на здоровий глузд. Вона вилізла на підвіконня. Вікно кабінету директриси виходило на площу перед головним входом; на бруківці зібралась юрба ґав. Який-бо театр запропонує видовище, цікавіше за події у Віженському оперному в цю хвилину. Рама була зачинена намертво. А скло — непробивне. Кого боялася Гелена Торка? Івга облишила марні спроби і метнулася до дверей. Посмикала ручку; стулки червоного дерева. Міцний замок. Ні, у Гелени Торки безумовно манія переслідування… Позирнула в замкову щілину — око засльозилось. Приймальня наповнена димом. Нарешті вона злякалася по-справжньому. Останні дні страх був її постійним супутником — але не ТАКИЙ. Від такого людське тіло готове на все, навіть на негідне, на найганебніше; Івга скоцюбилась од гострого болю внизу живота. Ось і вогнище. Клалося двісті років. Плюс її вісімнадцять… Але ж не так… Без повітря. Як щур. Живцем… Вона вдарила у двері. Ще. Ще: «Завершимо ж обряд. Як велить нам наша ненароджена мати…» Маячня.
 

 
 Івга подивилася на свої долоні. Ліва в крові — всього лише зламаний ніготь. Що це — «завершимо… обряд». «Хаос не вічний. Візьміть свічки…» Величезна темна зала. Спіральні сходи, вогонь, стін немає… є безкрая рівнина з червоними горами на обрії. Вони намальовані на… — Допоможіть!.. Назаре! «Хаос відступає. Краще вогнища — тільки пожежа. Сестри, зімкнемо руки.. » Регіт. Хоч вуха затуляй. — Назаре! Рятуйте. Хто-небуть… Гуркіт. Двері розчахуються. Хтось оповитий димом, як привид… …Можна читати долю… По всьому, що дотикалося до людського нутра. По осадові на денці випитої філіжанки кави, попелу від викуреної цигарки. По диму. Принаймні, ЙОГО долю… Біль од присутности Інквізитора… — Івго?! Жорсткі руки хапають її. Голова обертом… Візьма. — Вони під сценою, — вона не впізнала свого голосу. — Що?! — Під сценою. Там… Вони… ініціюють. Зараз… Івга захлинулася кашлем, намагаючись виштовхнути з легенів їдкий дим. Людина з пласким жовтим обличчям. Також Інквізитор… Злий. У респіраторі. — Де ВОНИ? Де тепер, Івго? — Не знаю. Жовтолиций обернувся: — Ми візьмемо їх самі, патроне… Відьми! Відьми її! — Театр горить, ви не помітили?! — Операцією керую я, патроне! Беріть дівчинку й ідіть… Секунду вони дивляться один на одного. Старший поступається: — Івго… Підемо. Тільки свідомости не втрачай, не балерина ти, тягати тебе… Задимлені коридори. Кашель роздирає груди. Вона спотикнулася на зім’ятому килимі — Інквізитор підхопив її на руки. Сходи вниз. Двері. Він зупинився, наче вкопаний. Обережно опустив дівчину на землю: — Івго, стань мені за спину. Двері відчинились.
 Не п’ять. Не шість. Вісім; двійко, щоправда, «свіжих». Тільки що ініційованих, вражених. Фанатичних. Невмілих, але цілком боєздатних. — Вітаємо, Інквізиторе. Нам потрібно пройти. Не нападають. Така відчутна перевага, що можна не квапитися: щит-відьма, чотири воїн-відьми, три робочі… — Вітаю, дівчата. Вас заарештовано. Надто довга фраза. Непробачна помилка. Поки він говорить, він уразливий. Діалог — вірна смерть. — Твій час прийшов, Інквізиторе. Інквізитори також горять. Цікаво, головна в них не щит, а найпотужніша з воїнів. Незвичний розклад. — З дороги, Інквізиторе. Він вилаявся. Так цинічно і злісно, як ніколи в житті.
 Івга відсахнулась. П’ятеро одночасно ступили вперед, і вона побачила — не очима! — як п’ять білих голок устромилися у голову Клавдія. Івга зіщулилась — її також зачепило, наче ляснули тугим джгутом, сплетеним з ненависти, туги і сорому. Старж упав. Свідомість Івги роздвоїлася. Вона бачила, як п’ятеро навалюються на Інквізитора, зливаються в одне темне важке ЩОСЬ, аби розчавити і зжерти простерте на підлозі тіло — однак ці п’ятеро не зійшли зі своїх місць, лише воля їхня подалася допереду. Івга відповзала, мов злякане звірятко; напад відьом бив і по ній. Сили надто нерівні. Інквізитору кінець. А її заберуть з собою… сестри. З темряви над Інквізитором випручалася рука. Наосліп, судомно хапаючи повітря. Якісь непотрібні, зайві рухи… На сторонній погляд. Тиск відьом посилився, рука здригнулася, але справу завершила — і, не очима, Івга побачила вібруючі контури складного знака, од якого відкинулась, наче від удару в обличчя. Відьми відступили. Чорний клубок розплівся. «Мені б твої проблеми, Івго…» Клавдій Старж підводився. Долаючи нову хвилю нападу, вставав… Наче мрець з могили. «Чому на шинці… сміються свині? » Випростався. Лікті його розсунули тугу, мов ґумове кільце, перепону. Нова серія голок ударила в димчастий захисний пояс — і відлетіла назад. А їм услід — віяло жовто-гарячих іскор. Одна з жінок мовчки осіла на підлогу. Інша схопилася за обличчя, наче хотіла видряпати собі очі; троє застигли з викинутими в захисному жесті руками, і тоді одна з трьох, які ще не встрявали в бій… — Старже!! Клавдій устиг відсахнутись. Постріл здався іграшково тихим. Через скоцюрблену Івгу переступила якась жінка й опинилася у самому… пеклі. Чорне волосся розсипане по плечах. Чорне з сивиною. — Відступниця, — засичала крізь зуби одна з відьом. Жінка зі скуйовдженим волоссям здійняла руки: — Відступники — ви. Ви знищили свій Театр… проклинаю. Йдіть із прокляттям Гелени Торки — довічним. Та, яка стріляла, зробила це ще тричі. Торка лишилася на ногах. — Ріно, я вважала тебе донькою. Саніє, тобі не допоможе ініціація, ти нездара… Доно, я взяла тебе з притулку… Кліцо… Ще два; патрони закінчились. Дівчина зі схлипом кинула в Торку свій пістолет. Гелена не падала. — Ви обрали свій шлях, любі діти мої. Живіть із прокляттям матері! — Наша матір — ненароджена матір! — тоненько скрикнула молодша з відьом. Років чотирнадцяти. Удар. Наче палкою по голові; Івга розпласталася, хапаючи ротом повітря. Дівчина, яка волала про ненароджену… впала без жодного звуку. Та, що звинувачувала Торку у відступництві, забилася на підлозі, мов поранена змія. Старж накрив своєю волею одразу всіх — молодих і старих, діючих і глухих відьом. Навіть Гелена поточилася. — Аніруш! Інквізиція! Нарешті… Свідомість Івги відпливала. Далека подорож… Крик. Спалах головного болю; дівчину, яка стріляла, тягнули за волосся. Як боляче… Тонкий спів у вухах. Гелена все ще стояла. З чорною, лискучою плямою на сукні. На грудях… — … послугу… старій… приятельці… Нехай моїм… вогнищем… буде… — Гелено… — Будь ласка, Клавдію… я хочу… Моя остання… воля. Високі хвилі… диму. Івга знепритомніла. * * *

 «Кожне створіння має своє призначення. Лише людина його шукає; у прагненні душевного комфорту вигадує собі зміст і відкидає відьму, вона-бо втілення беззмістовности, вільна до абсурду, вона раптова і стихійна, вона непередбачувана. Вона не знає ні любови, ні прихильности — її не можна ПРИВ’ЯЗАТИ, можна тільки ув’язнити. Але людство без відьом схоже на дитину без дитячости, раціоналіста і циніка. Людство ж, яке дає відьмам волю, — розумово відстале дитя, яке бодай на мить не може зосередитися, борсаючись у власних примхах. Чи потрібна відьмам влада над світом? Вони не знають, що таке влада, вона-бо примушує не тільки підвладних, але і владик; відьми, що існують у тілі людства, пригнічені однією його присутністю. Вони ображені вже тим, що живуть серед людей; цей світ не влаштовує їх. Тому відьми мстять оточенню. Порожній світ, у якому відьма, — сама — єдине, що влаштовувало би кожну з НИХ. Земля була би порожнявою, коли б усі відьми… хотіли разом. На щастя, будь-яка спілка — примус. Чи правда, що хаОС відьом перетворюється на дисципліновану армію ОС, коли приходить МАТКА? Знімемо покришку вулика; для чого існує й як часто з’являється на світ бджолина матка? Отже, чи життєспроможний вид, коли матка народжується раз на півтисячоліття…» Нечутно відчинилися двері, Івга підвела голову — від різкого руху світ перед очима хитнувся і поплив. Жовтолиций Інквізитор… не злий. От і добре — інше її не цікавило. Дивно, до чого серце зловісної Інквізиції схоже на звичайну контору. Вона все життя боялася потрапити сюди — і ось сидить на канапі, читає книжку. Тиша. З кабінету вийшов лікар; референт запитливо поглянув йому в очі. Лікар кивнув. Івга пововтузилася: — Може, мені… увійти? — Вас не кликали, — холодно повідомив референт. Подивився на неї — і раптом пом’якшав. — Вам краще туди не заходити. Там знак дізнання, відьмам не подобається. — Чоловіки так рідко замислюються над тим, що подобається відьмам, — звабливо всміхнулася йому Івга, — що дуже приємно хоч зрідка відчути турботу про себе. Вона перевела подих, милуючися витягнутою від подиву пикою. — Чоловіки взагалі рідко замислюються, — сказав селектор на столі. — Почекай ще п’ятнадцять хвилин, згода? Тепер уже в неї вигляд геть не розумний. Якось не думала, що кожне слово з приймальні чути в кабінеті. Референт нагородив її насмішкуватим поглядом; вона майнула рудим хвостом і сховалася у книгу: «… Ви заперечите: відьми не мають нащадків. Хоча в них і народжуються дівчатка, відсоток відьом серед них такий самий, як серед народжених од звичайних матерів… Але чому чисельність відьом стала? Або ж чому раптове зростання їхньої кількости змінюється спадом, коли відьма стає рідкістю, а ініційована — реліктом?.. Чому періоди бур і воєн змінюються тишею, коли навіть мистецтва занепадають? » — З усіх запропонованих тобі книжок ти обрала найнуднішу. Подобаються довгі красиві фрази? Інквізитор ішов через приймальню якось незвично, і за мить Івга зрозуміла чому. Беріг ліву руку. Навіть світлий широкий піджак не міг приховати скутости його рухів. Зранку він був у куртці. Вона добре запам’ятала її… Власним обличчям… Зіпсували річ. Дірка і пляма крови. Спробуй тепер відчистити. — Міране, — Інквізитор обережно обернувся до референта. — Подзвоніть у гараж — мою машину нехай підженуть додому… Івго, ми вийдемо чорним ходом.
 Вони виринули десь осторонь од Палацу, біля головного входу якого юрмилися якісь люди. Івга сіпнулася — в повітрі пахло смаленим. Ні… Це вона просякла димом. Що запах у тебе, люба, що вигляд. Було, мабуть, близько одинадцятої. Жовті прожектори ефектно підсвічували гострий дах Палацу; в Івги запаморочилося у голові, на якусь мить і ніч, і шпиль перестали існувати, лише кольорові кола та далекий шурхіт пантофель по паркету… Вона отямилася на лівій руці Інквізитора. Повисла на ній усією вагою. — Ой… Розчепила пальці й відступила, не знаючи, як вибачатись: — Я… Яка ідіотка. Вибачте. Підкотила службова машина. Відчинилися дверцята. — Даруйте, я… боляче? — Боляче, — повідомив Інквізитор. — Але — дивлячись із чим порівнювати… Сідай. Водій з подивом скосив на неї очі — чи здалося?! Нічне місто. Крутанина вогнів; новий напад знетями. Що це з нею? І книгу забула в приймальні… «Зачати відьму може будь-яка жінка; існує міф, наче це відбувається під час шабашу, який задля того і влаштовується, аби внести відьму до людського лона…» Івга уривчасто зітхнула. — Погано? — спитав Інквізитор, не обертаючись. Вона кивнула. — Взагалі-то ти мала б знепритомніти на кілька годин. Принаймні, наші подруги ще досі не отямились. Івга ковтнула гірку слину. Їй було неприємно згадувати. У дворі будинку на площі Переможного Штурму старенька вигулювала свого песика; у квартирі весела хатня робітниця завершувала роботу, і погляд, яким вона зміряла Руду гостю, не залишав простору для тлумачень. Івга дочекалась, поки та вийде з кімнати, звелася навшпиньки і прохально зазирнула Великому в очі: — Поясніть їй. Вона ж страждає, бідна, що у вас така обшарпана і негарна коханка. Вона не розуміє, як це ви примудрилися… Якийсь час Інквізитор оцінювально дивився їй у вічі. Потім серйозно, якимось незвичним голосом — день несподіванок, та й годі — спитав: — А тобі що, соромно? Коли тебе вважають моєю коханкою? Вона зітхнула: — Вам за рангом належаться доглянуті жінки. Хіба ні?..
 (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
 Старий лум розмовляв з жінкою. Здалеку Клав помилився, прийняв її за Дюнчину матір і встиг тричі вкритися потом, поки зрозумів свою помилку. Жінка була втомленою й опливлою, як свічка, що догоріла. Матір Дюнки значно молодша та жорсткіша. Лум говорив, жінка повільно відповідала, і похилі плечі її, нібито, ледь-ледь розправлялися. Нарешті жінка мляво потиснула руку старого, важко підвелася з лави і рушила геть, майже торкаючись землі сумкою в опущеній руці. Деякий час лум дивився їй услід, потім обернувся; поруч стояв похмурий, напружений хлопець. Зо три хвилини обидва стежили за вивіркою, яка крутилася довкола темного дубового стовбура. — Я потребую розради, — сказав хлопець глухо. Лум знизав плечима: — Я тут саме для цього. Але тобі навряд чи зможу допомогти, Клавдію. — А ви спробуйте, — тихо попрохав хлопець. — До кого мені ще йти? Лум мовчав. Вивірка зникла за стовбуром. Зітхнув: — Я… попереджав тебе. Ти не послухав. — Не міг послухати. Повторилося б усе… — його сіпнуло, — не послухався би знову. — Шкода, — зронив старий. — Ти міцніший од багатьох… і ти непробачно слабкий. Клав із запалом скинувся: — У чому моя провина? У тому, що любив… люблю її? Лум здійняв очі, і Клав захолов — якщо старий хоч тоненькою ниточкою зв’язаний зі службою «Чугайстир»… — Я всього лише лум, — повільно мовив старий. — Я роблю, що вмію. Нічого більше. Не приписуй мені… зайвого. Клав звів дихання: — Ви казали… я роблю заборонене. Тривожу і тримаю. Що я маю… можливість, аби… На питання, головне запитання своє, він не міг наважитися. — Я нічого не знаю достеменно, — старий задивився вдалечінь, туди, де серед зеленого віття купчилися дрібні пташки. — Можливо, ТИ її привів… Може, і ні. Ніхто не знає. — Навіщо вони приходять? Вони… заради нас? Це… саме ВОНИ чи ні? Нарешті. Він відчув полегшення, коли зумів-таки знайти для цього слова. Отже, таки наважився… — Я не можу тобі сказати більше, ніж знаю. Навіть усього того, що знаю… не можу. Це надто… особисте. — Вони жадають нашої смерти? Це… правда? Чугайстри… Клав затнувся. Краще не згадувати. — Можливо, — озвався старий. Отже, завів. Невже, невже нічого, справді нічого вже не… — Це надто… індивідуально. Я не хочу, аби ти приходив сюди. Це, мабуть, жорстоко, але ти обрав своє; не приходь. Інакше я викличу їх. Хоча й також їх не люблю… — Але ж тільки ви можете… допомогти… — Клав говорив, бо мовчати було ще гірше. Від слів він більше нічого не чекав. Так само він міг би промовляти скоромовку або… байдуже що… — Бережи себе, — лум підвівся. — Це все. І пошкандибав геть, так згинаючи спину, наче постарів років на двадцять за якусь хвилину. * * *



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.