Annotation 7 страница

 Кав’ярня на околиці була надто малою, аби мати назву. Бармен здивовано вирячився на дивну пару: середніх років чоловік, плеканий, із начебто знайомим бармену обличчям, у компанії рудої дівчини, з розбитим носом і запаленими очима, у светрі з бурими плямами крови. Бармен збирався подзвонити до поліції — але чомусь утримався. — Я замовлю тобі вина… Зняти стрес. — А ви? — Я за кермом. — Не треба. — He вигадуй… Втім, як хочеш. А то знову звинувачуватимеш мене в патологічному потязі до приневолювання. Івга старанно роздивлялася скатертину. Інквізитор зітхнув — так сумирно, що вона нашорошилася. Нетипова поведінка природно викликає збентеження. — Голова ще болить? — Менше. — Добре… Скажи мені, Івго. Скільки разів у житті тобі доводилося говорити… дивне? У нападі люті або жаху чи болю. Бувало таке, що слова виникали… наче нізвідки? І співрозмовник дивувався? Івга зрозуміла, про що запитання. Насупилася, намагаючися згадати. А що, власне, вона сказала Інквізитору… за що він мало не витряс з неї душу… Марно — вона пам’ятала лише, що казала якісь слова, але слова без змісту — аморфні, безбарвні, безглузді… — Згадуй. Вона вже відкрила рот, аби сказати: не пам’ятаю. І згадала. — Було? Було. Актова зала повна люду; директриса з червоними плямами на щоках рекомендує дівчаткам «пана Інквізитора». Нудота, слабість і злість; і порожнеча довкола, багатозначне мовчання, пильні погляди. Продовження у кабінеті. Повістка, гидливо злякані очі, «школу нам тепер не відмити…» І ще щось дошкульне, слово — канчук. Щось про відьом і шльондр… до знемоги бридке, особливо зважаючи на те, що у свої п’ятнадцять Івга ще ні з ким не цілувалась. І вищиряється Інквізитор. Тоді вона взяла і сказала. Щось. Від чого директриса осіла на підлогу, здіймаючи паніку і надаючи змогу втекти з-під самого інквізиторського носа. Щось про печінку. Що буде дірявою. Здається. Якийсь медичний термін. — А що за школа? — Художньо-прикладних… дизайну й усього такого. Не розумію… до чого тут печінка, чия… — Місто Рідна? — Так. — Зачекай дві хвилини. Мені треба зателефонувати. Молоденька офіціантка провела його поглядом. І позирнула на Івгу — оцінювально, не приховуючи цікавости. Івга відвернулася. Інквізитор повернувся не за дві, а за двадцять хвилин. — Директриса твоєї школи померла у віці сорока двох років від цирозу печінки. Інквізитор, з яким ти мала справу, Ітрус Совка, не дослужився до кураторського крісла — звільнений два роки тому за професійну непридатність. Видно, твоє невдале затримання було не єдиним його прорахунком. Я його не знав. Івга закрила обличчя руками. — Ти плачеш? — Вона… була приречена? А я… — Ймовірно, вона вже підозрювала… лікарі вагались і недоговорювали, вона передчувала недобре, але гнала від себе похмурі думки. До часу… — А я… — Ти не винна. — Я таки відьма. — Так, звісно. Можливо, потенційна стяг-відьма. У тебе це дивно проявляється — ти вловлюєш чужі таємниці. Несвідомо. У стресовому стані… Іж. Вона слухняно опустила очі в тарілку. Мляво покопирсалася виделкою в курячому боці, згадала, що не хотіла нічого замовляти й відсунула тарілку: — Сьогодні я упіймала… і вашу таємницю? І що мені за це?.. — Нічого. — Хотілося б вірити. — Івго, ти хотіла займатися… цими… художніми промислами? Чи просто місце трапилося… Вона потримала в долонях бокал з білим вином. Поставила на стіл: — Я хотіла… начебто… дизайнером. Ну, а потім… — Перехотіла? Івга зітхнула. — Скажіть чесно… Назар… відмовився від мене? — Ні. — Я думала… коли людина… любить… вона може пробачити, — вона перепочила, — відьмі, що вона… відьма. — Коли б ти справді так думала, зізналася б Назару. Сама, — Інквізитор потягнувся до попільнички. Івга прослідкувала його рух, затримала погляд на купці попелу. А що, такі, як вона, можуть читати в душах навіть по осаду… будь-якому. — З вами… важко. Ви часто говорите… те, чого не хочеться… чути.
 (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
 Він не був на ЦІЙ могилі три місяці; від часу його останніх відвідин багато змінилось. Зникли дерев’яні вазони з млявими зимовими квітами і з’явився надгробок з чорного каменю; уночі падав дощ, і Дюнчине обличчя на барельєфі було мокрим і напрочуд живим. Клав навіть побачив, як тремтять змійки злиплого волосся — але, звісно, це було не так. Скульптор дивився на стару фотографію, де вона мала пишну святкову зачіску. Клав відчув докір сумління. Від дня похорону він не бачився ні з ким з її родичів; настільки був ображений тими словами? «Май совість, Клавдію… наче Докію любив ти один». Це правда. Він не хотів ділитися своїм горем. Дюнка була — його. Тепер він стоїть перед доглянутою могилою, дивиться на кам’яну, але неприємно живу Дюнку і намагається позбутися нав’язливого відчуття… Вона там, під каменем. Там? Чи там — порожньо? День був незвично холодним для весни. Клав тремтів і намагався зігріти себе руками, але у власних обіймах не зігрієшся. Це Дюнку він міг перетворити на полум’я… Вогонь. Паливо. Топка. Той тепловоз він не забуде до кінця днів своїх. Він навіть на трамвайну колію у житті не вийде без тремтіння, а дві паралельні риски будуть мати для нього лише одне значення — рейки. І викликатимуть жах. Де Дюнка? Під каменем, тут, чи там, у замкненій задушливій квартирці? Куди йому потрібно повернутись. Чи не потрібно? Третій день густа мла вкривала землю. І з’їдала звуки. Один збіг — неприємно. Два… Але чому їх не може бути два? Скільки людей гине під колесами? Особливо в туман… Хоча б і тільки у власній голові. Клав торкнувся пульсуючих скронь. Учора, в гуртожитку, він видудлив пляшку коньяку «на свято». Юлек мало з глузду не з’їхав, коли побачив його з порожньою… і напою шкода, і, головне… Але з Клавом нічого не трапилось. Навіть не сп’янів; щоправда, ноги віднялись, та голова лишалася ясною, хоч вий, і, мов збожеволіла білка в колесі, вертілася у ній одна думка. Хоча це злочин — думати таке. Може, він таки був п’яний… тоді? Може, не пам’ятає? Намагалися ж вони з Дюнкою зігрітися… зсередини? Ні. Це сьогодні холодно. І пив він опісля — той день був теплий, і голова його була твереза. Кам’яна Дюнка дивилася з якимось докором. Наче казала — і ти ТАК про мене думаєш? Про МЕНЕ?! — Та чи ти… — прошепотів Клав. — Чи ти… На чорний камінь безтурботно всілася кругла, мов куля, весела весняна синиця.  Розділ 6
 

 
 За три квартали до площі Переможного Штурму в його автомобілі заблимав червоний вогник, нагальний виклик; Клавдій забороняв турбувати себе в дорозі, коли справа не пильна. Цей вогник на пульті інколи снився йому — настирливий, гострий, тривожний. — Смерть погані… — голос диспетчера бринить од напруги. — Сигнал. Від Графині. — Прийнято, — глухо озвався Клавдій. — Звідки? — Оперний… — Підсилений наряд. Буду за десять хвилин. Він не став класти слухавку, кинув її на крісло поруч; викликав у пам’яті карту центру міста. Різко повернув кермо; Івга на задньому сидінні тихо зойкнула. Графинею була Гелена Торка. Інформатор з неї був ніякий, Клавдій ніколи і не чекав од неї такого роду послуг — і прізвисько їй дав просто «для годиться»; сигнал од неї був криком жаху. Дівчина мовчала. Ні про що не питається, розумниця. — Ми їдемо в оперу, — пояснив Клавдій. Бруківка змінилася асфальтом, він вправно обходив машину за машиною. — Я думала, ви не вмієте, — прошепотіла Івга. Клавдій двічі проскочив на жовте; оперний відкрився одразу весь — громіздка споруда в псевдокласичному стилі з мідним гербом міста на величному фасаді та купкою людей біля головного входу. Година до початку вистави. Клавдій утримався від спокуси кинути «ґраф» просто на пішохідну площу перед театром, де поява будь-чого на чотирьох колесах буде громом посеред ясного неба; не варто до часу здіймати галас. Хоча його однаково не вдасться уникнути. Він зупинився край тротуару, під знаком «стоянку заборонено», і вимкнув мотор; машину вже помітили. Її помітили б і на стоянці біля службового входу; а так у нього, принаймні, є перевага раптовости… Зуби Клавдія скрипнули; як багато ЇХ у цьому будинку. Ініційованих, ДІЮЧИХ. Аж не віриться, що в одному місці може зібратися стільки… Вільних. — Мені страшно, — тендітний дівочий голос за спиною. Вона також відчуває. Тільки не здатна ще дати раду своєму віданню. — Посидь у машині. — Лишати її тут саму? — Ні. Підемо. Від мене ні на крок… Праворуч, ліворуч і на службовій стоянці паркувалися непримітні машини; так прибуває спецназ — чи то автобус з екскурсантами, чи то продукти до буфету. «Чи повинен Великий Інквізитор особисто брати участь в операціях? » Коли це відбувається за сигналом од Гелени Торки — так. У трупі — семеро «глухих». У школі — десять… Діючої — жодної, згідно офіційних даних. То ЗВІДКИ? Все як завжди. Театрали чекають відкриття високих дверей. Тільки вони не відчиняться. Поки що це не дивує. Трапляється — глядачів затримують і на півгодини. Дзеркальні дверцята службового входу; біля турнікета старенька з вольовим обличчям: — Ваші перепустки, панове?! — Інквізиція, — Клавдій відкотив манжету, блимнув ліхтарик-значок. — Лишайтеся на місці. Театр — місце особливе. Стара мовчки відступила в тінь — надто добре знала слово «Інквізиція». Івга поруч. Клавдій пошукав, кому б її доручити; начальник спецгрупи був уже тут, в очах його стояло питання: хто керуватиме? — Ви, — кивнув Клавдій. — Я у вашому розпорядженні. Дівчинка… зі мною. Начальник кивнув: — Прошу Вас узяти на себе Торку, патроне. — Пішли, — Клавдій утягнув Івгу в бічний коридор. Добре, що свого часу йому вистачило розуму ознайомитись із залаштунковим світом Віжненської опери. Дівчина не пручалася. Терпіла його залізну хватку — і тремтіла. Нервово; Івзі тут не місце. Не хочеться лишати її без догляду — але це краще, аніж тягти її туди… До НИХ. Хоча поки що загрози начебто немає. Вони пройшли повз зграйку жінок в уніформі. І гладкого чоловіка з товстим портфелем, і двох високих хлопців у трико, і дошки оголошень, і сходів до буфету, і холу з фікусом. Вони проминули напівпрочинені двері до дзеркальної зали, та ще з десяток дверей, за якими тупотіли, сміялися і сварилися; ще один хол — і Клавдій зупинився перед полірованою стулкою зі суворою табличкою. Постукав, і, не чекаючи відповіді, увійшов; Івга спотикнулася на порозі. Вона чомусь була впевнена, що двері не відчиняться. — Пані Торко! Порожньо. Стіл секретарки, напівпорожня склянка чаю, зім’ятий бланк, двоє дверей — праворуч і ліворуч. Вимкнутий телефон. Івга повела носом; Клавдій також відчув запах серцевих крапель. Ледь чутний. Двері праворуч. Порожньо. Дивно, що незамкнені. Ліворуч… Жіночий піджак, на спинці робочого крісла. Ящики стола вивернуті; обшук? Погром? Цікаво, чи склала Гелена списки своїх улюблених відьом. І де зберігала?.. Телефонну слухавку акуратно зрізано. Поруч низка ключів. Клавдій майже не роздумував. — Івго, йди-но сюди. Руда підійшла, торкнулася його плечем. — Залишися тут. Потім я тебе заберу. Очі її злякано округлилися: — Н-ні… я… — Ненадовго. Він двічі прокрутив ключ у замку; дівчинка, на щастя, не почала ні кричати, ані рюмсати. Раптом йому зробилося ніяково. Так, наче на нього дивляться з докором, а він не має сили відвернутись. — Я скоро, — сказав він у двері. Від розміреного життя театру вже не лишилося і сліду. Все позмішувалося, зжужмилося і покотило бозна-куди; двері вбиралень розчахнуті, а коридором шурхотить сухий, підкреслено спокійний голос: «Прохання до всіх працівників театру лишатися на місцях. Підготування до вистави припинено. Не виходьте зі своїх кімнат». Власник голосу був добре знайомий з технікою наказу. Його слухалися — принаймні, поки що. Коридори були порожні; Клавдій минав злякані погляди; з бічних дверей визирнула літня жінка з оберемком зловісно багряних плащів: — Молодий чоловіче… Клавдій обернувся; у стані бойової готовости виглядав він… хоч загортайся у такий от плащ до брів. Жінка відсахнулась. Начальника спецгрупи він знайшов у адміністраторській. Дві жінки і чоловік у фраку злякано позирали з кута на непроханих гостей. — Ми переловили їх, патроне. Дівчиська. Дев’ять. Усі «глухі», як і зазначено в досьє. Глядачі до театру не допускаються; прочісуємо поверхи. — Торки в кабінеті немає. Ви впевнені, що вона в театрі? — Всі бачили, як вона входила. Як виходила, не бачив ніхто. — Скільки ЇX, Косто, за вашими відчуттями? Начальником спецгрупи був маркований Інквізитор, який де в чому, в чутті зокрема, перевершував навіть Клавдія. Він не допитує відьом, він їх ловить. — Багато, патроне… П'ять-шість. Ми ще не відшукали жодної. — Добре, Косто. Робіть свою справу. А я шукаю Торку. Він відчув відьму, коли спинався мармуровими сходами на третій ярус. Чітко і виразно — воїн-відьма. Як близько підкралася непоміченою… Подумки він послав супротивниці наказ-примус. Відповіддю був короткий стогін; Клавдій кинувся на звук, відхилив портьєру, опинився на аварійних сходах. Внизу сквапно віддалюється перестук підборчиків. — Стояти!! Двері на другий ярус. На перший. Червона сукня двома майданчиками нижче… Несамовитий скрик у залі. На сцені. Запах диму. Відьма зупинилась. Поверхом нижче, наче питаючи: що тепер? Знахабніли, бісові діти… — Поже-жа! Двері в ложу зовсім поруч. Величезна зала губиться в сутінках; завісу забрано — милуйся пишними декораціями прем’єрного балету. Оксамитовий палац, парчова в’язниця, рожевий серпанок світанку. Чорний дим. Ця розкіш чудово горить, навіть окроплена протипожежною сумішшю. Як солома. Увімкнулася сигналізація. На сцену посипалися люди з вогнегасниками. Дим невпинно здіймався. Гіпсові обличчя на сцені посіріли, у мертво-незворушних очах раптом проступила зовсім людська втома. Чи привиділось? Відьма. Близько. Подолала біль його удару, і… Клавдій з подивом озирнувся. Це щось новеньке… У груди йому дивилося дуло револьвера. — Інквізиторе… Дурненька, вирішила висловити інквізиторові наостанку все, що вона про нього думає. Якби стріляла відразу — в неї був би шанс. — Ти помилилась, дівчинко. Його натиск відкинув її на стіну. Револьвер упав на доріжку. Інквізитор зазирнув у чорні від болю очі… «Колодязь» — вісімдесят. Зі слідами нещодавньої ініціації. Він узяв її за руку — незвичайно худу, тонкокосту руку балерини. Намацав пульс. — Хто тебе ініціював? Де? Навіщо ти це зробила, танцювала б своїх лелек… — Я відьма, — прохрипіла вона йому в обличчя. — Ти людина! — Я відьма, відьма! Ви ще зазнаєте… Очі її закотилися. Вона вводила себе в нестяму. — Де? Голова на тоненькій шиї закинулась. На Клавдія дивилися білі очні яблука; яскраво спалахнули оксамитові лаштунки. В оркестровій ямі метушилися люди. Ядуче запахло смаленою пластмасою. Він схопив дівчину на руки і витягнув у коридор. Молоденьких балерин не так важко носити — але, хоч і непритомна, вона збивала йому чуття. Близька присутність однієї відьми не давала відчути інших. Пожежна сирена. Протяги; люди біжать до аварійних виходів. Сльози в очах одних. Цікавість — в інших. — Патроне?! — Схопили ЇХ? На вилицях начальника групи грали жовна. Він розумів, що операція провалюється — і не розумів, чому. — Дівчину до машини… А, чорт!! Ключі. — Івга… Грець! Він набрав у груди повітря і висловився так, що начальник спецгрупи зблід.
 Івга відчула запах диму. «Не маєш переступати порога. Навіть, коли пожежа…» Так, але замкнено її на замок, а не на здоровий глузд. Вона вилізла на підвіконня. Вікно кабінету директриси виходило на площу перед головним входом; на бруківці зібралась юрба ґав. Який-бо театр запропонує видовище, цікавіше за події у Віженському оперному в цю хвилину. Рама була зачинена намертво. А скло — непробивне. Кого боялася Гелена Торка? Івга облишила марні спроби і метнулася до дверей. Посмикала ручку; стулки червоного дерева. Міцний замок. Ні, у Гелени Торки безумовно манія переслідування… Позирнула в замкову щілину — око засльозилось. Приймальня наповнена димом. Нарешті вона злякалася по-справжньому. Останні дні страх був її постійним супутником — але не ТАКИЙ. Від такого людське тіло готове на все, навіть на негідне, на найганебніше; Івга скоцюбилась од гострого болю внизу живота. Ось і вогнище. Клалося двісті років. Плюс її вісімнадцять… Але ж не так… Без повітря. Як щур. Живцем… Вона вдарила у двері. Ще. Ще: «Завершимо ж обряд. Як велить нам наша ненароджена мати…» Маячня.
 

 
 Івга подивилася на свої долоні. Ліва в крові — всього лише зламаний ніготь. Що це — «завершимо… обряд». «Хаос не вічний. Візьміть свічки…» Величезна темна зала. Спіральні сходи, вогонь, стін немає… є безкрая рівнина з червоними горами на обрії. Вони намальовані на… — Допоможіть!.. Назаре! «Хаос відступає. Краще вогнища — тільки пожежа. Сестри, зімкнемо руки.. » Регіт. Хоч вуха затуляй. — Назаре! Рятуйте. Хто-небуть… Гуркіт. Двері розчахуються. Хтось оповитий димом, як привид… …Можна читати долю… По всьому, що дотикалося до людського нутра. По осадові на денці випитої філіжанки кави, попелу від викуреної цигарки. По диму. Принаймні, ЙОГО долю… Біль од присутности Інквізитора… — Івго?! Жорсткі руки хапають її. Голова обертом… Візьма. — Вони під сценою, — вона не впізнала свого голосу. — Що?! — Під сценою. Там… Вони… ініціюють. Зараз… Івга захлинулася кашлем, намагаючись виштовхнути з легенів їдкий дим. Людина з пласким жовтим обличчям. Також Інквізитор… Злий. У респіраторі. — Де ВОНИ? Де тепер, Івго? — Не знаю. Жовтолиций обернувся: — Ми візьмемо їх самі, патроне… Відьми! Відьми її! — Театр горить, ви не помітили?! — Операцією керую я, патроне! Беріть дівчинку й ідіть… Секунду вони дивляться один на одного. Старший поступається: — Івго… Підемо. Тільки свідомости не втрачай, не балерина ти, тягати тебе… Задимлені коридори. Кашель роздирає груди. Вона спотикнулася на зім’ятому килимі — Інквізитор підхопив її на руки. Сходи вниз. Двері. Він зупинився, наче вкопаний. Обережно опустив дівчину на землю: — Івго, стань мені за спину. Двері відчинились.
 Не п’ять. Не шість. Вісім; двійко, щоправда, «свіжих». Тільки що ініційованих, вражених. Фанатичних. Невмілих, але цілком боєздатних. — Вітаємо, Інквізиторе. Нам потрібно пройти. Не нападають. Така відчутна перевага, що можна не квапитися: щит-відьма, чотири воїн-відьми, три робочі… — Вітаю, дівчата. Вас заарештовано. Надто довга фраза. Непробачна помилка. Поки він говорить, він уразливий. Діалог — вірна смерть. — Твій час прийшов, Інквізиторе. Інквізитори також горять. Цікаво, головна в них не щит, а найпотужніша з воїнів. Незвичний розклад. — З дороги, Інквізиторе. Він вилаявся. Так цинічно і злісно, як ніколи в житті.
 Івга відсахнулась. П’ятеро одночасно ступили вперед, і вона побачила — не очима! — як п’ять білих голок устромилися у голову Клавдія. Івга зіщулилась — її також зачепило, наче ляснули тугим джгутом, сплетеним з ненависти, туги і сорому. Старж упав. Свідомість Івги роздвоїлася. Вона бачила, як п’ятеро навалюються на Інквізитора, зливаються в одне темне важке ЩОСЬ, аби розчавити і зжерти простерте на підлозі тіло — однак ці п’ятеро не зійшли зі своїх місць, лише воля їхня подалася допереду. Івга відповзала, мов злякане звірятко; напад відьом бив і по ній. Сили надто нерівні. Інквізитору кінець. А її заберуть з собою… сестри. З темряви над Інквізитором випручалася рука. Наосліп, судомно хапаючи повітря. Якісь непотрібні, зайві рухи… На сторонній погляд. Тиск відьом посилився, рука здригнулася, але справу завершила — і, не очима, Івга побачила вібруючі контури складного знака, од якого відкинулась, наче від удару в обличчя. Відьми відступили. Чорний клубок розплівся. «Мені б твої проблеми, Івго…» Клавдій Старж підводився. Долаючи нову хвилю нападу, вставав… Наче мрець з могили. «Чому на шинці… сміються свині? » Випростався. Лікті його розсунули тугу, мов ґумове кільце, перепону. Нова серія голок ударила в димчастий захисний пояс — і відлетіла назад. А їм услід — віяло жовто-гарячих іскор. Одна з жінок мовчки осіла на підлогу. Інша схопилася за обличчя, наче хотіла видряпати собі очі; троє застигли з викинутими в захисному жесті руками, і тоді одна з трьох, які ще не встрявали в бій… — Старже!! Клавдій устиг відсахнутись. Постріл здався іграшково тихим. Через скоцюрблену Івгу переступила якась жінка й опинилася у самому… пеклі. Чорне волосся розсипане по плечах. Чорне з сивиною. — Відступниця, — засичала крізь зуби одна з відьом. Жінка зі скуйовдженим волоссям здійняла руки: — Відступники — ви. Ви знищили свій Театр… проклинаю. Йдіть із прокляттям Гелени Торки — довічним. Та, яка стріляла, зробила це ще тричі. Торка лишилася на ногах. — Ріно, я вважала тебе донькою. Саніє, тобі не допоможе ініціація, ти нездара… Доно, я взяла тебе з притулку… Кліцо… Ще два; патрони закінчились. Дівчина зі схлипом кинула в Торку свій пістолет. Гелена не падала. — Ви обрали свій шлях, любі діти мої. Живіть із прокляттям матері! — Наша матір — ненароджена матір! — тоненько скрикнула молодша з відьом. Років чотирнадцяти. Удар. Наче палкою по голові; Івга розпласталася, хапаючи ротом повітря. Дівчина, яка волала про ненароджену… впала без жодного звуку. Та, що звинувачувала Торку у відступництві, забилася на підлозі, мов поранена змія. Старж накрив своєю волею одразу всіх — молодих і старих, діючих і глухих відьом. Навіть Гелена поточилася. — Аніруш! Інквізиція! Нарешті… Свідомість Івги відпливала. Далека подорож… Крик. Спалах головного болю; дівчину, яка стріляла, тягнули за волосся. Як боляче… Тонкий спів у вухах. Гелена все ще стояла. З чорною, лискучою плямою на сукні. На грудях… — … послугу… старій… приятельці… Нехай моїм… вогнищем… буде… — Гелено… — Будь ласка, Клавдію… я хочу… Моя остання… воля. Високі хвилі… диму. Івга знепритомніла. * * *