Annotation 9 страница

 Вечір. Гарячий вітер крутив куряву, тополиний пух і обгортки цукерок. А в підвалах Інквізиції всі пори року однаково сірі… Зустрічні дівчата хизувалися бронзовою смагою, яка заробляється довгими і нудними годинами на пляжі. І дощове літо лишається літом. Івга зітхнула. Вітер грався легкими подолами веселих дівчат — і тупо тикався у непроникну тканину її джинсів. …Вітер. Земля далеко внизу… До теплого вечора домішався крижаний струмінь ТОГО, нічного вітру; вона затремтіла… — Хочеш морозива? Похитала головою. Таке враження, наче Клавдій розірваний на безліч шматків… Говорить з нею, думає про неї — і про щось інше також. І ще про щось… — Взагалі, хочеш чогось? На пляж? Обнову? Івга приречено поглянула на нього. Зайнята людина. Обличчя Клавдія — пісочний годинник, видно, як тече час, який марнується на неї. Вона нецікава йому… поза підвалом. Зараз він спитає те, заради чого перервав свою роботу… і піде. А вона зможе поблукати містом, як вільна людина. Наведе порядок у почуттях. З’їсть цілу гору морозива… — Івго, що тебе пригнічує? Це запитання. Пролетів хлопчисько на роликах. Обдав вітром. Зник за рогом. — Тобі неприємне те, що ти робиш? Що я примушую тебе? Вона кисло посміхнулась. Він раптом схопив її за плечі й рвучко притягнув до себе. Івга злякано відчула його жорстку руку на шиї — коли захоче, по-простому задушить. Місцем, де вона тільки що стояла, пролетів інший роликовий хлопчисько. Наступної миті він наштовхнувся на урну й упав на асфальт. Клавдій відпустив її. Вона дивилася повз його очі. — Що тебе турбує? Це важливо. Ні, не пісочний годинник. Справді настільки переймається нею… Чи це знову «важливі справи»? — Ви любите собак? — Люблю, — відповів він без тіні подиву. — А кішок? — Також. — А морських свинок? — Ні… І хом’яків. А ще рибок і папужок. Що ще? — Я для вас хом’як чи собака? Сподівалась, розгубиться. Дарма. — Ти — людина. Хіба я образив тебе чим? Повівся, мов із твариною?.. Ну ось, тепер доведеться виправдовуватись. Вона нервово закусила губу: — Мені… сумно. Я не бачу себе тут. Ніде. Здається, підійду до дзеркала — і побачу порожню кімнату. Без себе. Відьма проти відьом. Наречена без нареченого… Наче я ваша річ — дешева, стара… — Ти — мій помічник, — м’яко сказав Клавдій. — Мій… ДРУГ. — Ні, помічникам кажуть правду. З друзями… з ними взагалі важко. У мене ніколи не було друзів… і у вас також. — Звідки ти знаєш? Івга отямилась. Сутеніло. Десь далеко дзвеніло банджо. По світло-сірому асфальту пройшли червоні лакові туфлі на неймовірно високих підборах. — У нас знову день відчинених дверей? Проливаємо світло на душевний морок. — Немає тут нічого темного. Людина, яка хоч трохи поспілкується з вами… одразу зрозуміє — що друзів у вас не буває. — Це погано? — Не знаю… можливо. Але нічого не поробиш. — Коли б ти не була відьмою, я сказав би, що ти самородок. Клубок інтуїції… — у голосі щире захоплення… і ще щось… — Отже, я не спроможний ні на віддану дружбу, ні на піднесені почуття. Ну звісно ж, одразу холодний душ. Вона відвернулась. Сперлася ліктями на чавунну огорожу клумби: — На піднесене почуття… Ви спроможні. Я знаю. — Тобі та не знати. Ти ж бачила це ліжко, просторе, як моє серце… — Облиште! Образилася до сліз. Хоча й незрозуміло, чия це кривда — її? Клавдія? Відьми, що в її душу вона сьогодні зазирала? …Вітер у обличчя, почуття безмежної свободи; ліс, верхівками якого котяться зелені хвилі… Невже їй подобається бути відьмою? Бути вільною. Бути. — Не чіпайте… любови. Ліжко ваше… низьке. І Назар мене покинув… Але любові що до того? Їй байдуже, що ми про неї думаємо, що в нас її немає. Вона просто є. І мені від цього трохи легше. — Так би мовити — любов об’єктивна реальність, яка не залежить од суб’єктивного сприйняття. — Смійтеся скільки завгодно. — Я не сміюся… Вкрай значуще. — Що? — Для тебе це — любов. Для сучасних відьом — матка… — А для вас — цигарки. Все, я пішла. У неї вистачило злости не озирнутись.
 

 
 Сонце губилося за дахами; оживали реклами численних літніх барів — наче очі нічного звіра. Банджо в ресторанчику за рогом змовкло. Тепер там співали під гітару. Не дивлячися ні на кого, Івга присіла до найближчого столичка. — Слухаю Вас? Грошей — тільки на морозиво. — Морозива. — Ще щось? Співали гарно. Щось про весну. — Два коктейлі. І два «асорті». Ти ж, як завжди, голодна, Івго? Вона здригнулась. Пров був одягнений у цивільне. Строката сорочка, світлі штани. На відкритій шиї — срібний ланцюжок. Ховає посвідчення на грудях… — Дякую, я не хочу, — та що йому до її бажань. Чугайстир посміхнувся. Недобра була ця посмішка. Івга мимоволі втягнула живіт. — Зате я хочу. Дуже… І вже давно, — він крутнув ресторанний стілець. Сперся підборіддям на спинку. — Зараз ми вип’ємо… і танцюватимемо. Набридло в колі — хочу запросити персональну даму. Офіціантка принесла два високих фужери з жовтогарячою, навіть якоюсь сяйливою рідиною. І дві складні споруди з маринованих овочів. Івга дивилась, як часточка цитрини на тонкому склі вловлює барвисті вогні, які блимають у такт пісні; власне обличчя видавалося їй змертвілим, як машкара. Пров із задоволенням смакував кольоровий коктейль і її блідість. — Прове… Я погано… вчинила. Вибач мені. Я не хотіла… образити тебе. — Так?! — Повір… Я була сама не своя. Його губи розтягнулися до вух. Чугайстир-блазень. Злий блазнюк. — Я шукав тебе… у різних сумнівних місцях. А зустрів у своєму улюбленому ресторанчику. Добридень, Івго. Вона з тугою зазирала в обличчя перехожих — жодного знайомого. А Клавдій давно пішов — знищувати погань. Пров перетворив трапезу на фарс — жонглював овочами — і ловив їх ротом. Встромив у кутики рота дві пір’їни цибулі — скорчив гримасу: «вампір із зеленими іклами». За сусідніми столиками сміялись. — Вибач… — безпорадно повторила Івга. Блазень утягнув свої ікла — і зробився ще страшнішим. Він не вміє пробачати. А хто вміє? — Прове… — хіба вона сама пробачила Клавдію? І Назар… — Що для тебе — украй важливе? Ти тремтиш, коли патраєш нявку? Якщо її слова і зачепили його — зовні це ніяк не виявилось. Чугайстир, як утомлений вершник з коня, зліз зі стільця. Обернувся до співака. Прова тут і справді знали. Співак урвав пісню, і в тиші, яка запанувала, чугайстру не довелося підвищувати голос: — Ми просимо запальний танок. У Івги захололи долоні. — Прове… Я не хочу. Він стиснув її руку і підвів: — Не тремти. До смерти не затанцюю. Вона, якщо й пручалася, то мляво; Чугайстир вивів дівчину на яскраво освітлену маленьку арену танцмайданчика. Туге повітря вдарило їй в обличчя. Ось він, танок Чугайстра. Вона бігла колом, бажаючи вирватися з кільця — і щоразу рука партнера перехоплювала її за мить до звільнення. Строката сорочка Прова палала під променями прожекторів; у вогонь, то у вогонь… Івга прийняла правила гри. Вона не буде псувати вистави. Підлога під ногами її курилася. Вона танцювала нестямно і злісно, без супротиву партнерові, але й не підкоряючись. Спогад шугання понад деревами. Голка в серці-зорі. Запах пожежі в театрі. Так, наче довкола в’ються величезні метелики. ТОРКАються обличчя крильцями… З них осипається пилок, але очі не можна втерти, і вони печуть і плачуть. Все заплуталось, наче мереживо збожеволілої майстрині. Ритм, який все підкорює собі, скажений партнер… Спогад понад… Спонад. Дерев’яна підлога. Стеля у декоративних сталактитах; мерехтливі вогники. Пров танцював неймовірно. Ноги його не дотикалися гладеньких дощок сцени; у нього неначе не було ні кісток, ні жил, він вигинався у всі боки, мов ґумова тінь. Виточена тінь з до йоти вивіреними рухами; коли він тягнув дівчину у тільки йому одному знану фігуру невідомого іншим танцю, вона відчувала запах фіалок. Запах чужої волі. Павутиння, що розтягнулося в повітрі. І тоді на неї також находило, і вона витанцьовувала з потроєним темпераментом; павутиння потріскувало і рвалося. У залі злякано скрикували… Музика урвалась — так, наче обрізали всі ниточки в танцюючої маріонетки. Івга впала — біля самої підлоги її підхопили. Люди за столиками аплодували. Щось вигукували; перед ресторанчиком зібрався натовп, і тротуару йому було мало. Машини не могли проїхати й сигналили, мов божевільні. П’яти пекли немилосердно. Вона опустила очі — кросівки просто згоріли. Хотілося зарюмати від болю, але не змогла; Пров волік її, притискаючи до себе так, що вона відчувала металеве посвідчення під його сорочкою. Мокрою. І сам він ледве тримався на ногах. Не намагайся перемогти податкового інспектора в суперечці, шулера — у грі і чугайстра — у танці. У гітариста луснула струна; він з подивом дивився на свій інструмент. Пров захрип: — Відьма… Ну, відьма… — Пусти… — Івга шарпнулася і важко впала на стілець. — Ну ти й відьма… — Що, маєш? — вона посміхнулась, майже як переможець. — Відтанцював? Досить? — Відьма! — Чугайстир обернувся до збуджених відвідувачів. — Панове, викликайте Інквізицію. Він чекав побачити сум’яття і жах у очах Івги. А вона не думала про себе. Вона вже готова була СКАЗАТИ… сказати таке, від чого Пров поточиться і перетвориться на побитого пса з підібганим хвостом. Вона саме відкривала рот, даючи волю ТОМУ, що підіймалося з неї… Коли на плече її лягла важка рука: — Інквізиція до ваших послуг. Голос — шарудіння змії по листю; на обличчі Прова вперше з’явився розгублений… майже розгублений вираз. Зблиснув значок на лацкані. — Дякую за пильність, юначе. Відьму затримано. Івга шкірою відчувала погляди. Бридливі, злякані, і навіть із проблисками співчуття. Молоденька відьма в безжальних інквізиторських лапах. В очах Прова щось змінилось. Вона зрозуміла, що він упізнав Клавдія Старжа. Великий Інквізитор незворушно кивнув: — Пішли, арештантко. Дівчина судомно вхопилася за вельми вчасно запропонований лікоть. Як потопаючий за мотузку. Пров ошкірився. Безтурботна пустотлива машкара нарешті сповзла з його обличчя, вічно всміхнені губи нервово сіпонулись. — Оце так протеґування… Ти, Івго, не розмінюєшся. На дрібноту. Ну я, звісно… коли так, то я знічуюсь, але… — він подався уперед, до самого обличчя Старжа. — Мій Інквізиторе… Рекомендую вам перевірити, гм, здоров’я цієї красуні. Десь я читав, що основні переносники цієї справи такі от дівчатка з ясними очима, а не… дипломовані шльондри. Прощавайте, — Чугайстир увічливо схилив голову. Івга відчула, як м’язи руки, за яку вона трималася, кам’яніють…
 П’яти її перетворилися на суцільний опік; Клавдій упіймав машину і привіз дівчину на площу Штурму. У неї підвищувалася температура і трясло її, як у пропасниці. — Г… гад. Як у нього… язик… повернувся. — Облиш. Це й було сказане в розрахунку на твої сльози. — А коли б я… не втекла тоді, я була б такою… як він каже… — Навіщо ти взагалі з ним зв’язалася? — А що мені лишалося робити? Розмова йшла вже по третьому колу. Клавдій був понадміру знервованим. Треба визнати — слова цього хлопця зачепили його більше, ніж він сподівався. Порядний чоловік у такому випадку дає ляпаса… Клавдій уявив картинку — Великий Інквізитор зчепився з чугайстром з-за молоденької відьми. Герцоґ був би втішений, чого б тільки не дав за місце в партері. Коли б не нерви, він, мабуть, зміг би поставитися до Івги з більшим тактом і співчуттям. Але нерви потребували зусилля — замкнутись; вона ж сприйняла його відчуження за гидливість. Наче цинізм цього… Прова вплинув на їхні стосунки. Забруднив їх. Пров… Клавдій довго примушував себе забути, що той — Чугайстир. І поставити себе на його місце. Гм, історія… — Тобі потрібно відпочити, — сказав він дівчині. — Завтра важливий день. З Одниці привезли трьох відьом, які працювали в зчепі. Пам’ятаєш, я казав тобі… про МЕТУ? «Лисеня» дивилося у темне вікно. Не чекав відповіді — пішов у кабінет і подзвонив Ґлюру. І ледве втримався від бажання негайно їхати на роботу з Івгою. Повернувся до кімнати. Вона не змінила пози. — Ти знаєш, що таке смок-знак? Івга похитала головою. — Знак, який зображують на одязі або шкірі. Коли на шкірі — жертва помирає за добу від повного знесилення, знезводнювання, знесолення… На одязі простіше і практичніше. Сили людини, яка його носить, малими порціями переходять до відьми. Руда голова повільно повернулася. — Ательє в Еґре, пошиття дорогого одягу. Знаки під підбійками піджаків. І молоді заможні чоловіки… марніли. Роками, кількість клієнтів уже неможливо встановити. А погоріли майстрині на раптовій жадібності. Почали ліпити знаки всім поспіль, одинадцять смертей за тиждень. Ти не уявляєш, як погладшали відьми. Івга ковтнула гіркий клубок. — У селищі Коща… передмістя Віжни. Там, у підземному ґаражі, знайшли залу для ініціацій, узяли двадцять! Діючих. Раніше стількох виловлювали за півроку… в цілому окрузі. Ти розумієш, навіщо я це все?.. Руда голівка знехочу кивнула: — Щоби я жвавіше працювала дзеркалом у перископі. Шукала вкрай… значущість. Шукатиму, куди мені подітися. Клавдій хотів сказати — коли тобі важко, відмовся. Але не сказав. Бо матку ПОТРІБНО знайти, байдуже — як. — Івго… Я хочу, аби ти була моїм свідомим спільником. Я дам тобі одну річ; чотириста років тому Великий Інквізитор Віжни Атрик Оль звітувався самому собі… на дорогому папері — про кожний минулий день. Останній запис він зробив на світанку — увечері його спалили в ім’я відьми-матки. Ось ця книжка. Наклад — п’ятсот примірників для службового користування. Жодних емоцій. — Івго… давай-но викличу я машину, поїдеш… до себе. Приймеш ванну — і спати. Вона підвела голову. Запалені очі її були злими щілинами. Губи стиснуті в нитку. — Не зрозумів, — повідомив Клавдій. Івга скинула плечем — що тут пояснювати. — Не зрозумів, — вже з подивом. — Чим я знову уразив твою волю? Га? — Руки помийте… — крізь судому в горлі схлипнула дівчина. — І квартиру продезинфікуйте. Аби така брудна тварюка, як я… не… Хвилину Клавдій думав. Нарешті зрозумів. Усе ще переживає образу. І приниження від того, що Клавдій чув… І не відреаґував. Отже, узяв до відома. Відьма до відома. — Івго, дурненька. Та мало хто що бевкнув. Він же ж… Чугайстир. Слово це вимовлялося звично важко, із запинкою. Але дуже красномовно; Івга кліпнула мокрими очима: — Він… навіщо? Помстився ж, годі… Ні… Плюнув у спину… отрутою. Чугайстри — вони всі… кати. Як з нявкою… Я бачила. Коло… Колесо. Добре намотуються нутрощі. Нявки — не люди, але ЦІ ще гірші. Чому їм ЦЕ дозволяють? Нявка… Голосить… Мішок на «змійці»… і фіалками пахне, гидко так… Клавдій затулив собі носа. Несамохіть — ховаючися від віртуального запаху. Івга затнулася. Закліпала, часто-часто, мов крилами. Він повернувся і вийшов на кухню. Витягнув з холодильника пляшку пива, відкоркував зубами і вилив у себе. Не відчуваючи смаку. Забути ТОЙ запах. Викинути з думок ТОЙ мішок… брудно-зелений, на металевій «блискавці». — Я… щось не так… сказала? Руда. З сухими очима. Уважна і напружена; а Клавдій був упевнений, що нічим не викрив себе. — Ні, Івго. Все добре. Просто… не терплю… фіалок. — Вибачте. — За що? Вона дивилася серйозно. Сумно. І співчутливо: — Я… мені здалося, нагадала про погане. Не буду більше; вибачте.
 (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)
 Дві години блукань вулицями привели його до стану хворобливого отупіння. Нестямно сигналили машини. Водії сварилися і погрожували. Щасливе небуття під колесами. Думка про самогубство була такою приємною, що довелося вдарити себе в обличчя. Істерику бісів… Бажання накласти на себе руки має властивості хвороби… прощальний подарунок безодні, яка так його і не отримала… …але отримає. Порож-НЯВКА. Порожня… Та ж — Дюнка? Чи… хто?! Він довго стояв у під’їзді. Нерухомий. Знетямлення без падіння. Отже, можна знепритомніти, але не впасти. На ногах — але без голови. Викликав ліфт і вже десь між одинадцятим і п’ятнадцятим подумав про порожнечу під ногами, у ліфтовій шахті. Відімкнув двері. Вона не спала. Вона взагалі не спить. — Клаве?.. Вираз її очей. Там, на даху, коли вона схилялася над ним, який так і не переступив МЕЖІ. Дивилася ледь розгублено… спантеличено. Розчаровано? — Я, — сказав він, хоча Дюнка, звісно, не могла його ні з ким переплутати. — Клаве… Як давно ми не бачилися. Як давно… — Відповідай мені, Докіє. Дивися у вічі й відповідай. Ти… тягнеш мене за собою? Мовчання. — Ти бажаєш моєї смерти? Чому? Думаєш, так буде краще? Ти не думала спитатися, чи ХОЧУ цього я? Обличчя Дюнки зробилося сірим, зі сутінню синяви. СиНЯВА. Вуличні вогні вихоплювали з мороку то гострі вилиці, то темну смугу вуст, то очі, які запали так, що виглядали круглими чорними очницями. Вона не жива. Жах ударив його під дих, паралізував, позбавив дару мови. ЦЕ він знав і раніше, але знати — це ще не вірити. — Ти не Дюнка, — видихнув він. — Навіщо ти мені брехала? Закліпали її змокрілі, злиплі вії. Коли вона — не вона, звідкіля в неї цей жест?! — Ні, не прикидайся. Дюнка не стала б мене… убивати. Мовчазно ворушилися темні губи. Без думки. Самі собою. Мов… хробаки. — Я винен… Але в мене немає вибору. Я хочу жити. — Клаве… — невже це так звучить людський голос?! — Вибач… тільки не віддавай мене… ЇМ. Я люблю тебе, Клаве… присягаюсь. Не віддавай… Я боюся… — Визнай, що ти не Дюнка! Дві блискучі смужки на обличчі. Два неквапні слимаки повзли ним день у день… відтоді, коли вона… — Що я… не я? Як скажеш. Хотів сказати — «йди, звідки прийшла». Але не сказав. — Залишайся. Ти вільна… роби, що хочеш. Я боюся тебе, Дюнко. Я піду. — Не… кидай… — Я хочу жити! — Не залишай мене… будьмо разом. Будь ласка… Вона простягнула руки. До нього. Він поточився, наче від удару. І кинувся геть… Грюкнули двері. Стогін. Не людський; так, наче упир, що впустив здобич… І одразу — дитяче схлипування. Він забув, де ліфт. Охоплений нудотним, панічним жахом, він мчав, мало не ламаючи ноги, йому видавалося — за ним женуться. Нечутно і моторошно. На вулиці — жодної душі. Клав не втримався на ногах і впав. Фантик. Мабуть, той, який роздивлявся він з даху… За мить перед падінням. Збіг?! Спів падіння. Спів… Ніхто не бачив його… Телефонів було три. Клав обмацав кишені. Жетонів не було; утім, ЦЕЙ номер не потребує оплати. Ключ. А за дверима тужно стогне… не згадувати… Метал дзенькнув у череві урни. То це так виглядає полегшення? У слухавці гудів космос. Коли є в нього голос — це звучання порожНЯВИ в слухавці. Небо без зір… Порожнє. Три одиниці. «Запам’ятайте, громадяни: один, один, один — із вами! » Трубка впала на важіль. Ні-і… Жахний стогін з-за замкнених дверей продовжував шматувати пам’ять. Потворно чіпку. «Запам’ятайте, громадяни: вас боронитимуть од НАВИ… три одиниці на кружалі… старий „Чугайстир“ завжди з вами». Як міцно вклинюється в пам’ять усілякий мотлох. А спробуй запам’ятати щось справді потрібне… Людина — помилка. Слухавка підіймається до скроні, як пістолет… не вистачає набою. Один, один, один. Ввічливий жіночий голос: — Диспетчерська служби «Чугайстир»… Приклав дуло до скроні і натиснув курок. Смерть увійшла до нього брамою вуха… Десь уже зустрічалось. Знайомий мотив. Клав смикнув за важіль так, що мало не вирвав з гнізда. — Не ламай телефону. Як холодно. У телефонній будці потемнішало. Тінь з вулиці. — Клавдій Старж, третій віженський… Клав обернувся. Тепер він згадав, де вони зустрічались. Тепер він міг згадати будь-що з усієї гидоти, що з ним відбувалася за життя. — Бачиш, як смішно, Клаве. Ти не встиг ще номер набрати, а ми вже тут. Служба не спить, — на долоні в чорній рукавичці лежав ключ. Не гребують у сміттярках ритися… Свині. — Якось ти обдурив мене. Ошукав. Нікому, крім тебе, цього не вдавалось. Ти далеко підеш, Клавдію Старже… — прозорі очі чугайстра наблизилися, — тому що… хоча ти й обдурив мене — ти все ж залишився живим. Вітаю. Клавдій заплющив очі.
 Вулиця глибоко під ногами. Червона морда тепловоза. Фен у ванній. Чому він так хотів жити? Тільки тому, що хтось бажав його смерти? Через декілька хвилин усе закінчиться… Він боявся зрадіти. Навіть тінь полегшення — і ніколи не пробачить собі. Втратить право називати себе чоловіком… узагалі, людиною. Собою. Але він нічого не відчув. Втратив цю здатність. Вікна на п’ятнадцятому. Кроки на сходах. Ліфт… Ніхто більше не бажатиме його смерти. Отже — чи варто так чіплятися за життя? Вони вийшли. І ВОНА йшла з ними — сама.  Розділ 8