Annotation 8 страница

Клавдій знав, що на знеболююче годі сподіватись; маркований Інквізитор позбувається можливости засинати від снодійного й лікуватися піґулками. Біль має долатися зусиллям волі — але ж, як на гріх, ніяк не вдається зосередитись. Ні, поранена рука — дурниці; біль угніздився десь дуже глибоко, глухий, придушений товщею забуття, і як важко йому вибиратися на поверхню… набути вираження… Очі дівчинки блищали в напівтемряві вітальні. Мідяне волосся розсипалося по плечах. Вражаюче… який захист. Йому не доводилося зустрічати відьму, яка могла би так стійко витримувати такі важкі випробування; щоправда, на площі вона таки мало не зомліла і добряче пом’яла його поранену руку… Хоча — хіба це рана? Яке зубожіння… Відьма з вогнепальною зброєю. Ще років десять тому це було б украй диким — тепер вони ладні на все. Не вистачає власних сил — що ж, техніка допоможе… Навряд чи «лисичка» носить добру білизну. Отже, форми під светром — її власні. Вона перехопила його погляд — і зашарілася. Йому також зробилося незручно. І не тому, що розглядав її — бачив він жінок на своєму віку. У чому тільки і без чого тільки вони не були… — Пане Клавдію, — покликала хатня робітниця з кухні. — Я сир заберу, бо він у вас просто в пакеті скисне. Я з нього сирник спечу. Вам як, одну порцію готувати? — Дві, — спокійно виправив Клавдій. Дівчина зітхнула. Дурень усе ж таки Юлек, — раптом розлютився Клавдій. Дурень. Ніколи з його хлопця не буде чоловіка. Може, це й зручно — слухняний син… Як би склалося в Назара з Івгою? Добре склалося б. Дівчина достатньо розумна… аби і батькові, і синові було з нею комфортно. Звідки така палка любов? У Назара ніякої любови й немає, так, хлопчик захопився яскравою, екзотичною дівчинкою… У Івги — незрозуміло. Просто дивно, наскільки вона віддана цьому дурникові, навіть ладна заради цього витримати… Коли б Назар хоч на хвилину уявив, що саме… Можливо, він і порозумнішав би. «Вам за ранґом…» — За ранґом мені, — всміхнувся він, — належаться винятково такі жінки, яких я забажаю. У цьому переваги… високого становища. Дівчина зухвало скинула підборіддя: — То ось у чому справа! Ото ж то я і не могла на вашому ліжку спати — тіні ваших красунь спокою не давали, розумієте… * * *

Після вечері виявилось, що кураж, який надавав їй сили, минув. Там, на узбіччі, лишилися білі кульбабки; жінку, яка залишилась у палаючому театрі, звали Гелена Торка. «Якщо відьма, яку не ініціювали, подібна до тебе або мене, то ініційовану не можна вважати людиною. Ні тобі, ні мені ніколи не зрозуміти її. Як рибі — законів вогню». — Івго, ти мене чуєш? Вона знову мало не плакала. Так шкода було Гелену… і когось іще. Нестерпно шкода. — Тримайся, Івго. Мені також сумно. — Вона… позбавила себе життя? Пауза. — Їй просто більше не було для чого жити. Її театр, її учениці… — Чому?! — Відьми, Івго. Ніхто не розуміє, чому щасливі своїм мистецтвом дівчатка… яких і які люблять… раптом ідуть проти всього, що було святе для них. Убивають учительку, спалюють… — Але ж Торка також була… — Відьмою. Так. Я не можу пояснити тобі, чому Торка… воліла померти, але не зробитися ДІЮЧОЮ. Я намагаюся зрозуміти це… марно, Івго. — «Як рибі зрозуміти закони вогню? » — Швидше навпаки, як вогню — рибу… — Ти в школі добре вчилася? З такою пам’яттю? — Погано. Ледве до сьомого класу… Мені недобре. — Розумію… Потерпи. — Не відвозьте мене… Туди. Я боюся… сама. — Тіней моїх коханок? Івга подивилася на нього — тепер він був оповитий… не димом… спогадом диму. Може, куритися він перестане тільки тоді, як зовсім згасне і захолоне… Зараз він був теплий. Гарячий. Цікаво, він розуміє, чого саме вона боїться? Не просто непевні страхи нервового підлітка — себе вона боїться. Себе, яка віддзеркалилася сьогодні в нелюдській безодні відьомських очей. «Ні тобі, ні мені, ніколи не…» Екран телевізора згас. Івга лежала в кріслі, і їй марилося, що вона їде в автобусі. Через ранковий ліс, і стовбури за вікном вкутані млою. А за кожним деревом стоїть нерухома жіноча постать… Івга схлипнула. Висока кам’яна стіна — і прірва. Звідти, з порожняви, дивляться безмежно злі очі дівчиська з бутербродами, які все розуміють, усе бачили… Опущена за кам’яний край рука мертвої Гелени Торки… Дівчина затремтіла і розплющила очі. У кімнаті було темно; телевізор мерехтів червоним, шторами тинялися тіні дерев, підсвічені вуличним ліхтарем. «В тебе немає… гірше, коли тебе… без вини». Ні, це не пам’ять… Слова звучали в повітрі — не в голові. Хто тут? * * *

Порядна людина вже сьогодні подала б у відставку. А він сидить, дивиться на склянку з холодним чаєм і здоровою рукою кришить цигарку. Намагається забути останні слова Гелени Торки: «Дякую, Клавдію… Ви були добрим…» Коли б він не був добрим… так по-дурному. Гелена була б жива. І театр не згорів би: якби так помилився хтось із підлеглих, Клавдій із задоволенням розмазав би його по стіні. Підлеглі вичікують; завтра герцоґ траурним голосом привітає із закінченням оперного сезону, а Клавдій сухо повідомить, що складає повноваження… Він уявив собі обличчя герцоґа — і на хвилину йому стало майже весело. Відповіддю буде… згода. «Дякую, Клавдію, ви були…» Він обхопив обличчя долонями. Гелено, Гелено… «Ви були…» Все. На цьому його доброта закінчується; можна скільки завгодно фантазувати про відставку, море… Хто-хто, а Федора буде в захопленні. «Клаве, лишайся з нами. Ну чого тобі ще треба?! » Розчерк пера — і ти вже не тягнеш ярма своєї відповідальности. Не властолюбний негідник, на якого виливають помиї по телебаченню і в пресі; ти шляхетний мученик і, виявляється, не все, що ти зробив, було таке вже погане. Усе. Помріяв — і годі. Навіть коли громадськість вирішить, що театр він підпалив власноруч — він лишатиметься на вершині своєї посади, поки його не скинуть. А скинути буде ох як не просто. Стерво; які потужні, і п’ятеро. Богема, чорт. Колектив. Як болить… Душа, мабуть. Якщо це взагалі має якусь назву.
(ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)
У кімнаті сутеніло. Білою стелею танцювали смуги світла — відображення вечірнього життя вулиці. Далеко внизу… — Клаве?.. В її голосі вже виразно бринить неспокій. Клав щільніше охопив плечі руками, вгруз у крісло — замкнутися… зачинити себе на всі замки. — Клаве, чому ти… мовчиш? — Дюно, — понад силу видушив із себе він. — Ти… словом… Ще мить, і він буркне: а ти, взагалі, хто? Морок у подобі коханої чи дівчина, яку я знаю з дванадцяти років?.. Ні, він ще не такий… не кат. — Дюно, пам’ятаєш, як ми пішли на «Сліпих танцюристів»… Без квитка і… Він затнувся. Спогад виявився напрочуд живим і теплим. Навіть незрозуміло — чи влаштовує він Дюнці іспит, чи ховається від холодного «сьогодні» у м’якому і доброму «колись». — Пам’ятаю, — Дюнка посміхнулась. — Станко нам вікно відчинив. Клав заплющив очі. Тоді був літній вечір, задушливий, гарячий… А в тепловоза величезна червона морда. І залізна борода… Клава сіпонуло. — Хіба Солен відчиняв? — глухо спитав він. — Звісно, — здивувалася Дюнка. — Він тоді прибиральником у Західному Клубі підпрацьовував, його вигнати могли, коли б відкрилося, що це він нас провів. Без пауз. Може, вона читає його власні спогади?.. — Дюнко, — він квапився… Не дати часу на роздуми. Ні їй, ані собі. — Що ми закопали під бузком? Біля дитячого майданчика? — Свистунець, — дівчина не вагалася. Жодної миті. Хоча і не розуміла, навіщо? — Глиняну пташку. От дурні були, правда? Клав зчепив пальці. Що йому треба? Які спогади могли довести йому, що Дюнка — не Дюнка. Хіба ж він сліпий?! Не бачить без допиту? Вона справжня, це з ним щось не… — Дурні, — прошепотів він. — Дюно, а що тобі… понад усе… пам’ятаєш? Вона довго мовчала, і він уже вирішив, що спитався надто незрозуміло… — Як ми зійшли… Тоді на гору. Таке відчуття, що ось-ось зрозумієш… головне. Клава пробрав мороз. Спогад був… пронизливий. Спини гір… паморочиться у голові. Вітер. Дюнчина долоня і — так гостро і природно, мов запах смерекової смоли — дотик уст. «Наче ось-ось зрозумієш…» Ніхто, крім Дюнки, не міг так сказати. Він розчахнув себе, вириваючи з м’ясом гачки і засуви. — Дюнко, давай… Хоч на балкон вийдемо. Як… тоді. — Краще на дах, — попрохала вона. — Підемо, Клаве… Будь ласка. * * *

Світло на кухні. Івга напомацки пробралася через темний коридор; Інквізитор зсутулився за столом. Широка спина з низкою гострих хребців, півмісяць шраму біля правої лопатки, бинт на руці трохи вище ліктя… — Що, Івго? Він не обертався, а вона наблизилася нечутно. Він відчував її. Як собака. — Я там на канапі тобі ковдру… Лягай. Третя ночі. Вона схлипнула знову. Він обернувся; на грудях ще один шрам, точно навпроти першого. Півмісяцем. — Я не можу бути сама, — прошепотіла дівчина. Голос тремтів. — Мені… однаково з ким… але поруч. Можна, я на вулицю… Там люди… не можу сама… це… в голові щось. Це мине, якщо я не збожеволію. — Не збожеволієш, — зі спинки стільця він підібрав халат. — Хай-но я одягнуся. Струм дотику. — Коли тобі байдуже, з ким… Я також «люди». І теж не сплю. У неї були гарячі, сухі, тверді долоні. Він подумав, що у своєму прикладному вона особливо добре ліпила з глини. І розписувала готові глечики прекрасними квітами. — …А потім вона каже — у тебе немає вибору. Однаково спалять. — Полювання за «глухими»… Брехня. — Каже… догола роздягають — спершу тіло, потім душу. Маркований Інквізитор… — Ну… — І полізе брудними лапами всередину тебе… целюлоїдна фабрика й батьківський нагляд… А я не можу під наглядом… В мене з дитинства сон жахливий, наче я — у в’язниці! Лисеня. Згорнулася клубком на канапі… Він поклав долоню на мідяну потилицю. Лисеня з його дитинства. Воно народилося знову — рудою дівчинкою… Івгою Лис. — Ніхто тебе не образить. — Справді? Тепер він має спокутувати свою дитячу безпорадність. Скільки разів він подумки ламав клітку і випускав руденьке в ліс. А це — людина. І дуже непогана. Не погань. Він схилився над нею. Обійняв. Обережно притиснув до себе, зосереджено огортаючи її своїм спокоєм. — Мене ж не ініціюють… СИЛОЮ? — Ні. Ніколи. Вона нервово розсміялася: — То чого ж я… боюся? — Все буде добре. — І Назар… Ім’я вихопилося мимоволі; вона раптом перестала тремтіти. Завмерла. Зазирнула Клавдію в очі, так глибоко, як могла: — …мене… не кине? Він не буде брехати; вона раптом злякано затулила йому рот своєю гарячою долонею: — Не відповідайте… І зніяковіла. Відсмикнула руку. Відвела очі. — Івго, — з щирим зацікавленням, — звідки ти? Де ти жила раніше? Вона довго мовчала. Клавдій ледь відсторонився, але руки з потилиці не забрав. — Селище… Тишка. Рідненська область.
…Хлопчиськів було троє. Дівчаток — четверо; п’ята навколішках, бо її руда коса загорнута допереду безжальними дитячими руками. — Це родимка. — Дурна! Це відьмачий знак! У родимці волосинки мають бути, а тута нема! — Дай подивлюся… Дай! — Гади, — схлипнула руда. — Свині недорізані… Косу смиконули. Дівчинка різко втягнула в себе повітря, але не зронила ні звуку. Сукню на її спині розстебнули до пояса. Коротеньку нижню сорочку задрали. — Знак, коли вогнем… так не боляче, — повідомив молодший з хлопців. — Свині собачі… — Заткайся, відьмо… Це ось він? — Ні, це синець. Знак — біля лопатки. — Ух ти… Чигиркнув сірник; дівчинка зойкнула і вдарила мучителів ногами…
Івга стріпнулася. — От бидло, — сказав Інквізитор. Дівчина намагалася втамувати дихання. Вона забула, забула і не згадувала, а тепер бачила і зламаний ящик на задньому дворі школи… З одним цвяхом. І траву під їхніми черевичками. І холодну землю під щокою. — А правда… про знак? — Що — знак? Може бути, може не бути… Багато дівчаток народжуються з позначками на тілі. Коли лишається на ціле життя — родимка. Коли зникає десь у період статевого визрівання… Зникла? — Так. — Знак. Вторинна ознака відьомства. Буває. Івга мовчала. Рука на голові її була несподівано приємна. Боялася ворухнутись, аби не скинути її. Аби не подумав, що заважає… — Ви… Вона не знала, як його називати — дотепер Івзі вдавалось уникати прямих звертань. — …знаєте, я боюся… себе. Того, що всередині… сидить. Розумієте? Долоня перебралася їй на чоло: — Нічого в тобі не сидить, дівчинко. Твоя МОЖЛИВА доля — це ти, ти сама. Не схочеш бути «діючою», не будеш. — Направду?.. Клавдій кивнув. Івга зібралася на силі: — Відьми… я розумію. Звідки така… Чому ненавидять їх… НАС. За що… — Поки я поруч, ніхто тобі не зашкодить. — Д…я…кую… Минула хвилина її гарячої та гарячкової подяки, і руда засоромилась. Відсторонилася: — Я… нічого? — Нічого… Я розумію. Що далі?
У класної керівнички було тонке, нервове обличчя: — Зрозумій, Івго Лис. Ніхто з нас не бажає бачити в школі цих… З Інквізиторської комісії у справах неповнолітніх. Навіщо зволікати. Тобі ж надсилали запрошення… Двічі, здається? — Я не відьма. Вони брешуть. — Тим більше ти повинна відвідати. Мені також неприємно вислуховувати від директора. А йому від… — Я не відьма! Чого вам усім од мене треба!.. — Не грубіянь! — Я не груба… не грубіяню. Я невинна! — Хто тебе звинувачує? Коли хто хворий, наприклад, на заразну хворобу, його ставлять на облік у диспансері… — Я не заразна! У порожньому класі дзиґотіла муха. Билася у скло, і дивно було, як таке маленьке тільце спричиняється до такого голосного шуму…
— А потім?.. — Увечері я пішла. У Рідну. До тітки. До рідної тітки… У Рідну до рідних. І по тиші. Рівно, як і по затишку. У напівтемному підвальчику було сизо від диму. Якась дівчина рюмала в куті, і тремтіла в її руках тека з розв’язаними мотузочками; до стенду неможливо було проштовхнутись. Пахло потом, парфумами… Але найбільше — тютюном. — Гей, руденька… Тебе взяли? — спитав хлопець із засмаглим вилицюватим обличчям. — Прийняли тебе? Руде дівча здригнулось. З певного часу воно сіпалося від окликів. — Не можу… пробитись. — Така слабенька? — здивувався вилицюватий. — Давай я… Як прізвище? Лис? Івга кивнула. Внизу, біля входу, хтось сварився. Зверху, на гвинтових сходах, стояв ставний юнак у білому… Отримував задоволення від вивищення над іншими. — Гей, Лис! З тебе пляшка — танцюй! Дівчинка не вірила.
Узяли… Ясно, що взяли. Івга нарозхват.
Десь нагорі відчинилися скляні двері. Гладкий чоловік з портфелем передав юнакові на сходах білий аркуш, і той прочитав уголос: — Увага, інформація… Студентам першого курсу звертатися з приводу гуртожитків. Військовозобов’язаним з’явитись у контору п’ять. Студенткам-відьмам — до директора і мати з собою свідоцтва про облік з окружного управління Інквізиції. — Відьом приймають, — злісно сказало зарюмсане дівчисько з папкою, — знаємо ми… На неї поглянули зі співчутливим презирством. Тому, що відьом насправді не приймають НІКУДИ.
— Не вигадуй. Вони не мають деяких громадянських прав — але не права на професію… Івга ледве втрималась, аби не скорчити гримасу. Як мало знають Великі про життя під ніжками їхніх стільців. «Почалися спогади — зустрічайте старість». Яке глупство — витягати на світ Божий це занафталінене шмаття. І тим більше — отримувати від цього задоволення. Найгидкішою грою для неї була гра у відверті відповіді. Бо доводилося ввесь час мовчати, і на неї починали позирати скоса. А потім вона почала відверто брехати на відверті питання, од яких її вивертало. І всі її полюбили. Своя… — Я поняття не мав, що є така гра. — Є… особливо, коли вечір. Дівчаток у спальні п’ятеро, кортить потеревенити… Тим більше, коли всі трохи випили. Інквізитор похилив голову; тепер він сидів упівоберта, і дівчина бачила половину його обличчя. Навіщо вона розповідає? Навіщо… йому… це? Професійна цікавість? Скільки таких сповідей він вислуховує протягом робочого дня. Раптом згадалося його ліжко… там. — А ви так і живете? Запитання вирвалося саме собою, і вона з жахом зрозуміла, що назад його вже не повернеш. Слова не полова. Не відсієш, не викинеш. — І як саме я живу? Івга приречено зітхнула: — Ось так… ціле життя? Я чула, Інквізиторам заборонено одружуватись. Вона чекала якої завгодно реакції… Насміху, під’юджування, крижаного подиху; коли Інквізитор повільно обернув голову, вона кинулася перепрошувати: — Я… спитала зайве. Ви… Він посміхнувся. Тепло. — Нічого особливого ти не спитала.
(ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)
Горище не замикалося. Мовчки проминули бетонну коробку, де стирчали двигуни двох ліфтів, низенькі двері з начіпною колодкою, підійнялися залізними сходами і вистрибнули у вільгість весняного вечора. Двадцять п’ять поверхів не наблизили їх до зірок. Колись тут було кафе. Від нього лишився іржавий залізний кістяк «грибка». Старі перила іржаві також. Клав не притулявся до них. Тут не потрібно світла. Фасад будинку навпроти залитий миготливою рекламою, і Дюнчине обличчя робилося то жовтим, то бузковим, то зеленим. Вона посміхнулася краєчком уст: — Цирк… Клав скулився. Висоти він не боявся, але вітер проймав до кісток. — Клаве… я… тебе люблю. Він чомусь здригнувся. Поклав холодні долоні їй на плечі: — Дюнонько… — Клаве… — Дюно, а що… коли я помру? Що ти робитимеш? Коли раптом… Вираз її очей змінився. Здається, тепер це був жах. — Вибач. — Не бійся, Клаве, — зараз обличчя її було мідяне, мов у червоношкірого. — Ти не… помреш. Рекламні вогні змигнули синім. Обличчя дівчини з прохально напіврозтуленими вустами було як… … як той барельєф на надгробку. Клав несамохіть відсахнувся, але руки її зімкнулися довкола його шиї: — Не залишай… мене… Руки розімкнулись. Дюнка відступила, у новому спалаху вогнів Клав побачив, які мокрі в неї вії. І різанув гострий жаль. — Я… ніколи… чого ти… Дюнка точилася назад. З очей її котилися важкі сльози; вона ледь помітно хитнула головою. Наче кажучи: ні… — Ти не віриш мені?! Ідіот. Вона ж усе розуміє. Як це їй — чекати і боятися, що не повернеться, зрадив, зрікся?! — Дюно, присягаюся… чим хочеш. Життям своїм… Вона вислизала від нього, наче вві сні. Ні, руки ніколи її не досягнуть, упіймають пустку… Він полегшено зітхнув, коли торкнувся-таки її похилених, тремтячих плечей. І подався обійняти, притиснути до себе: — Я ніколи… Вона ледь-ледь ухилилась. І зникла. Під самими його підошвами текла нічна вулиця. Череда машин, крихітні постаті перед вітринами… Віртуальний світ. Повітря згусло і не наповнювало його судомно відкритий рот. Між ним і порожнечею не було нічого. Віч на віч. Вулиця злилася перед очима в одну строкату стрічку. Дах повільно похилився, скидаючи людину, мов печиво з листа. Готове… Він побачив сітку дротів… Акуратний ряд порцелянових ізоляторів. І фантик біля урни. Неможливо розгледіти картинку з такої висоти, але він бачив її так, наче тримав на долоні. Дах став сторчма; повітря густе, але на нього не спертися. Порожнява… ПорожНЯВКА. Ослизла вирва неминучого падіння. Під ногами — нічого… Земля. Падіння у ніщо. В землю. Вона чекає. Зачарований, впокорений Клав балансував на межі свого життя. І своєї смерти. Криниця стін. Вода вогнів. І тоді нарешті прокинувся внутрішній страж. Старжів страж. Страж-страх — гострий, злісний, намертво вживлений у мозок центр, який пантрує паралізовану волю і вже двічі за цей тиждень рятував йому життя. Гострий і злий інстинкт самозбереження. Ні!.. МЕЖА смикнулась; замість вулиці перед очима постала стіна протилежного будинку… Старж відкинув себе від проломини в іржавій огорожі. …Небо. Три тьмяних зорі в проривах хмар; він на асфальті, дивиться у небо скляними очима, а довкола метушаться перехожі… Він лежав на даху. Ближче до зірок на двадцять п’ять поверхів. А над ним схилялося одне-єдине обличчя, мертвотно-зелене у світлі реклами. У мокрих очах застиг незрозумілий, але цілком виразний моторошний вираз. * * *

…А йому і до голови не прийшло замислитись, ким він є в її очах. Старий шкарбан, який старанно відділив себе-холодного-урядовця від себе-хтивого-козла-в-ліжку. Добре, що таке життя вона називає ненормальним; та сама Федора вважала такий стан речей цілком природним. Вільний, багатий, властолюбний — має право… Він зітхнув, відганяючи гостре бажання курити. Цікаво, що лисеня так щиро тягнеться до спокійного сімейного життя; це зовсім не властиво для відьми. Для звичайної… Проклятий Юлек. Проклятий Назар. Клавдій випустив її руку і підвівся. Скривився; неприємний присмак у роті — перенапруга. Вітання від п’ятьох балерин… він навіть допитувати їх не буде, віддав Ґлюру. Не тому, що боїться. Ні, боїться помститись. За цей нестерпний жах, мозок лізе з вух, а ці п’ятеро роздирають тіло на шматки. Він од початку знав, що ті троє — робочі відьми — бездіяльні не зі шляхетности. Дивно, що пістолет був лише в одної. Що ж було в двох інших? Торка… можливо, вона врятувала йому життя. — П’ятеро проти одного, Івго. Це — таки трохи більше, ніж мені хотілося б. Дівчина стріпонулась: — Що? — Нічого, — він ступив до вікна та відхилив штору. Млявий світанок. — Відьми рідко об’єднуються, Івго. Кожна — сама по собі… але коли це стається — отримуємо, наприклад, епідемію в Рянці. Справа розумного Інквізитора — зрозуміти, коли ці суки… Вибач, Івго, зберуться зробити щось гуртом. Дівчинка приглушено зітхнула. «Вони так ненавидять будь-яку неволю, що не рахуються ні з ким, окрім себе. Так два великі птахи заважають одне одному розмахом крил. Відьми не можуть жити спільно, не можуть бути разом. Відьми — хаос, а кожне співіснування передбачає самообмеження. Але буває й так: дивні закономірності історії спричиняють те, що відьми наступають на горло власній природі і створюють альянси. Це важкі часи; часи боротьби — але не треба верзти дурниць про пришестя матки!.. » Розділ 7

— …Отже, ви діяли «тенетами»? Не один потужний удар, а багато слабких, нитки, вузлики, отруєні водоймища, косиці в баранячому руні? Так? Івзі було погано. Вона всім тілом відчуває силу примусу, яка виходить од людини у високому кріслі. Хоча більша його частина припадає на жінку посеред камери допиту, Івзі також перепало — ґобелен з химерним візерунчастим знаком не захищав її. Візерунок дратував, мучив, наче пісок у очах — але він не давав змоги відьмі відчути присутність Івги. «Знак укриття…» — Цікаво, Орпино, чому ти, яка зроду-віку ні з ким не зналась, раптом так порозумілася з цими відьмами… Через дурнуватих овець? Блондинка, яку допитували, все нижче схиляла плечі; її наче тримали на припоні — за погляд. Вона хлянула, але голови не хилила і не зводила з Інквізитора очей, що аж палали ненавистю. — Що тобі обіцяли? Гроші? Що? — Я не чинила зла, — прохрипіла вона. — Людям… — Отже, ти чинила добро… Ініційована два роки тому, ти весь цей час була бездіяльна, фокуси з розмай-зіллям не рахуємо… Чому ти зайнялася худобою? Саме зараз? П’ятсот здохлих овець за тиждень, два господарства спустошені повністю… Інквізитор підвівся. Його голова в чорному каптурі заступила смолоскип; відьма відсахнулась: — Я все вже сказала. — Добре, Орпино. Ти бувала на шабаші? Відьма понад силу кивнула. — А гіпертонічні кризи в тебе траплялись? Заперечний рух. — Головні болі? Втрати свідомости? — Н-ні. — Думай про добре. Івга завмерла; м’яким, котячим жестом Інквізитор потягнувся до зомлілої відьми і поклав руки їй на плечі. Та ледь смикнулась, губи її трохи розтулилися, блиснули гострі вологі зуби. Випросталась. Притиснула руки до грудей і дивилася крізь людину в плащі. — Івго… Йди сюди. Вона змусила себе взятися за край ґобелена. Обережно, аби не торкнутися знака; наштовхнулася поглядом на темну відлогу й відвела погляд. — Інквізитор і має виглядати зловісно. Вважай — ти на карнавалі… Будемо працювати? Не боїшся? — Ні, — фальшивим голосом сказала Івга. — Я тебе не примушую, — Інквізитор намагався не тиснути… чесно намагався. — Але мені просто необхідно… аби в нас вийшло. Так? — Що я маю робити? — РОБИТИ буду я. Мені потрібно знати її справжні мотиви; сама вона не скаже, тортури гидкі, в душу їй я не влізу, вона щільно замкнена… Я буду відображувати її — в тобі, бо ти відьма й украй сприйнятлива. Технічні деталі не пояснюю. Ти — дзеркало. Зрозуміло? Що за фізика для допитливих… — Ми граємо в перископ? Він нарешті скинув каптур з голови. Обличчя було напружене. Втомлене і зле.
…Холодно. Таким було її перше відчуття. Вільгість; темні лінії, які розступаються і пропускають її крізь себе. Ні звуку, ні дотику — стеблини відхиляються. Високі, аж до неба; вона біжить через луки, в руках її… живе. Тріпоче. Птах… Вона не схотіла дивитися далі. Силою страху відштовхнулась, мов пірнач од дна, кинулася нагору, до сонця… Сонце. Не тепле, але сліпучо яскраве; сухий пагорб, без жодної травинки. З її долоней крапає слизька рідина… Не сонце. Повний місяць. Скособочена споруда в тіні дерев. Ні звуку — їх замінили запахи: гною, дерева… І металу — в руці її гострий ніж. Лезо легко входить у деревину — наче в пухку землю. Долоні її пестять руків’я. Дивні, незвичні рухи… Руків’я робиться вологим. І теплим. Дзенькіт краплин. Білі, важкі — вони падають у дійницю. Ось які це рухи: ритмічні витягування і стискання. Вона доїть ніж. Молоко тече по руках, у рукави… Пальці заніміли, але вона не в силі зупинитись. Вона упивається; ще, ще… Молоко вичерпується. Не бризкає струменями, ледве крапає… Знову тепло. Знову щедрий потік, але не білий відтепер. Чорний. Чорним крапає в повну дійницю. Червоним. Липнуть руки. Страх. Не чути власного крику. Страх не має звуку. Його замінює запах… Заліза. * * *

Він знову лишив її на ніч. Начхати йому, хто що подумає. Герцоґ, зокрема… Герцоґ знає багато, але… дивлячися з чим порівнювати. З деякого часу Старж веде подвійну бухгалтерію; непорядно, але коли громадськість дізнається про справжні числа… Клавдій прочитав зведення із провінцій за останні три дні, зціпив зуби і звелів Ґлюру перевірити. Усе точно. Шабаші, які не вдається відслідкувати. Масові ініціації, яким не вдається зашкодити. Цифри зі смертности, які ще ніхто не здогадався правильно витлумачити. І міжнародний дзвінок з Одниці. Федора. Отже, знайшла сповідника. Захисника. Здорова сильна баба — а туди ж. «Ти маєш знати», «ти все виправиш», «можна, я приїду»… Клавдій пошкріб підборіддя. Завтра вранці збирається Рада Кураторів. Цікаво, хто з них відчув запах смаленого — ні, власне, хто досі його не відчув. І хто підійме голос проти Великого Інквізитора як того, хто веде безвідповідальну і згубну гру… Утім, нецікаво. І так зрозуміло; новий куратор Рянки відданий йому, Мавин боїться його, а куратор Еґре — давній приятель. Куратор Бернста ображений ним. Куратор Корди нещодавно зазнав од нього публічного приниження за деякі непробачні хиби. Молодий куратор Альтиці завжди на боці сильного — поки не прийде час підвищитися самому. А найвагоміший супротивник у Раді — куратор Рідни — надто любить комфорт і Віжну. І надто ненавидить відьом. Для нього «смерть погані» — не формальний девіз, а заклик до дії. Пахне погаром. У Віжні згорів оперний… Цього разу герцоґ не задовільнився дзвінком. Він викликав Великого Інквізитора, аби відшмагати його, як хлопчака; вийшла бридка чвара. Герцоґ багато знає; цікаво, хто з найближчого оточення Клавдія отримує гроші в конвертах із державним гербом. — Можна? Івга. Він був вражений виразом її обличчя; під очима синці, що губи, що шкіра — хворобливий, блідо-жовтий колір. І смертельна втома в лисячих очах; Клавдій відчув болючий укус сумління. І — ніжности. Які гострі в неї зуби! — Іди сюди. Ти поїла? — Так. — У тебе нічого не болить? — Ні. Він пригорнув руду до себе. Посадив поруч, на канапі. — Вибач. Але в мене немає вибору. САМ я не можу. Я ж не відьма. — Шкода, — бліда подоба посмішки. Він обійняв її за плечі. Будь-який дотик до тієї ж Федори озивався у ньому болючою напругою збурення плотських бажань; тепер, відчуваючи під тонким светром Івжині ребра, він зазнає лише небажання розтискати руки. Наче вона те лисеня. Або сестра його. Чи навіть донька. — Івго… Я хочу, аби ти розуміла. Я це не заради слави… На нас насувається якась гидота, і я не знаю, де в неї межа. Чи то просто знищення Інквізиції, чи… Він замовчав. Он вона… на верхній полиці, корінець із мішковини. Події чотиристарічної давнини видаються вигадкою. «І царство їх — на руїнах…» Повінь у Віжні. Кілька тисяч загиблих… на той час — ціле місто. Епідемія, отруєні колодязі, людські тіла, зашиті в черева корів… Тоді й людей була якась жменька. Дівчина здригнулася. Надто міцно стиснув він її плечі. Великого Інквізитора звали тоді Атрик Оль. Зимового вечора на центральній площі Віжни зграя відьом спалила його. В ім’я Великої Матері. — Ти допоможеш мені, Івго. Вдвох ми витягнемо з них… Я дізнаюсь… — Якщо це так просто… ваш «перископ»… чому ви раніше?.. Він подивився їй у вічі. І було це майже освідчення: — Це НЕ ПРОСТО. Тим більше, — він знехочу відпустив її, — у мене не було людини… відьми, якій я міг би довіряти. Беззастережно.
(ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)
Спочатку він біг, і перехожі поступалися дорогою й лаялися услід. Потім знесилився і опанував себе. Просто перед очима — вогні нічного кафе; Клав хотів замовити велику склянку чогось такого, що збиває з ніг одним ударом, — але задовільнився соком. Нема чого впадати в істерику. Солодко-кислий сік застрягав у горлі; Клав почувався зламаним апаратом, постаті людей розпливалися, ліхтар виїдав мозок… …А міг би зараз лежати на… цікаво, куди б він упав — дорога чи тротуар? Він вищирився, зображаючи мерця, і молоденька офіціантка злякано сахнулась. Ще вирішить, що маньяк. Викличе поліцію… Цікаво, що сказали б поліційні медики. Самогубство? Нова хвиля запаморочення. Ріка світла під ногами… далеко-далеко. Летів би з півхвилини. Зазирав у вікна… Чому огорожа була проламана?! Випадково. Сам винен. Дивитися треба було. Але тричі поспіль?! «Вони НАВ. Порожні оболонки людей. Нелюди…» ПорожНЯВА. Він побачив, як збіліли його пальці; ще мить, і від склянки лишиться купка скривавленого скла. Навіщо?.. Взяти себе в руки… А чим братися до рук? Він обережно поставив склянку на стіл. Страшно. І ні крапельки від того почуття, яке він звик називати щастям… ерзац-щастя. Можна не повертатися. Забути. Дюнка… та, яку він хотів бачити Дюнкою… нічого не потребує. Окрім нього. Його присутність їй життєво необхідна; коли він довго був відсутнім, обличчя її блідло і марніло, і безживно-холодним робилося тіло. Що це, гра в перетягання линви?! Він тягне її до себе, у життя… а вона… «Нявки… з людьми, аби вбити. Зрівняти шанси». — Ще що? — Соку. І… двісті коньяку. Дівчина не здивувалась. Що, коли лишити її саму? У замкненій квартирі?.. У стариганеві, що сидів навпроти, йому примрівся розрадник з кладовища. Втомлене обличчя, невідривний погляд з-під зведених брів: «…роблю, що вмію». Клав кліпнув. Зовсім інший старий. Незнайомий. Він ковтнув свій коньяк, як ліки, і мало не захлинувся; на щастя, його міцно вдарили по спині: — Хлопче, не марнуй благородного продукту! Тверезий Клав повернув голову… …і приязно кивнув чугайстрові. Від того пахло мокрим хутром. Клав підпер важку голову; коли потрапити під дощ у хутряному одязі… будеш відгонити вовком. Щоправда, дощу немає, а хутро штучне. Вони тільки ввійшли. Сіли за столиком в куті. Клав не встиг їх помітити. А вони його — встигли. І тепер один стояв перед ним. Знайомий. Але Клав не в змозі зібратися з думками та згадати, де і про що розмовляв з ним ЦЕЙ, високий, сухорлявий. — Хлопче, тобі зле? Допомогти? Голова Клава — земна куля. І обертається невпинно. Так складно хитнути головою. Простий жест відмови. * * *

⇐ Предыдущая 38 39 40 41 424344 45 46 47 Следующая ⇒