Annotation 3 страница

 Тісне склепінчасте приміщення освітлювалося смолоскипом з-за спини допитувача. Клавдій простягнув руку в темряву, і невидимий вартівник миттєво накинув йому на лікоть тонкий невагомий плащ. Усе облаштування камери складалося з довгого дубового стола і крісла з високою, різьбленою спинкою; сів і автоматично потягнувся за цигаркою — крізь непроникний шовк плаща рука намацала пачку. Отямився. Накрив голову каптуром; тканина із запахом нафталіну і вільгости до губ закрила обличчя. Прорізи навпроти очей; за хвилину він не відчуватиме незручности. Призвичаївся. Деякий час у камері панувала тиша; Клавдій дивився просто перед собою. Зустріч з відьмою не терпить легковажности; він по краплині наповнювався Великим Інквізитором. — Вперед, — сказав він нарешті. — По одній. Протяжний поскрип кованих дверей; завіси, за традицією не змащували. Клавдій чекав. Молода. Не більше тридцяти. Зап’ястя і кісточки в скрипицях — отже, її вважають небезпечною. Байдужо-зверхнє обличчя… Очі в прорізах звузились. Та, яка стояла зараз перед ним, була щит-відьмою, і ті, хто виловили і закували її, зовсім не були дурними. Відьма, на долю якої вже випадали зустрічі з Інквізицією, — близька присутність Старжа була їй нестерпна, однак зовні це ніяк не виявлялося. Вона зустріла удар мужньо — і звично; так згрубіла шкіра приймає удар батога. — Вітаю, щите, — сказав Клавдій. — В тебе є ім’я? Відьма мовчала. За спиною її двома темними стовпами височіли вартові. Клавдій поклав руку на папери, що лежали перед ним: — Маґда Ревер. Мені однаково, назвали тебе так при народженні чи ти сама нагородила себе цим ім’ям… Можливо, хочеш жити? Хвиля його натиску накрила її з головою; Клавдій упіймав зверхній погляд і вґвинтився у нього, вимірюючи «рівень колодязя». Відьма смикнулась, але в широко розплющених очах не було болю. Щит цей кували не дилетанти. Клавдій сперся об спинку крісла. За єдиною шкалою її «колодязь» — сімдесят два. Високо. Навіть надто. Небезпечно… — Розумієш, що на тебе чекає? Будеш говорити — чи я допоможу тобі розповісти те, що мені потрібно? Маґда Ревер сіпнула щокою: — Не зумієш. — Хіба? — Клавдій подався допереду. Він не збирався виконувати своєї погрози. Після важкого дня в нього не було ніякого бажання продиратися крізь щит рівня сімдесят два; однак відьма сприйняла його рух буквально. Губи її розквітнули дівочою, майже дитячою посмішкою; зім’ятий діловий костюм, у якому її взяли, з брудно-сірого зробився сніжно-білим, розповзся клаптиками й упав на кам’яну підлогу. Маґда Ревер лишилася голою; скрипиці, які з’єднували її зап’ястя і кісточки, здавалися породженням сексуального збочення. Вона закинула голову, тілом її пройшла довга, глибока, хтива судома. Перса напружились і затремтіли; у вухах Клавдія глухо вдарили барабани. Голосніше, ще… Він зціпив зуби і викинув уперед праву руку. Відьма не стримала болісного зойку. Кілька хвилин Клавдій роздивлявся власну тінь, що тремтіла разом з вогнем смолоскипа, слухав, як спадає напруга. Такі-от віражі він не полюбляв особливо: після цього надто довго почуваєшся жеребцем, надто сильно зневажаєш себе… Він здійняв очі. Маґда Ревер скоцюрбилася, але лишилася на ногах; на ній знову був сірий костюм, і вартівники за її спиною були незворушні. Вони нічого не бачили. Щит-відьма не розпорошується на ціле товариство… — Маґдо, — прошепотів він. — Ти заробила своє вогнище. Вона здригнулась, проте очі не змінили свого відчужено-зверхнього виразу. — У тебе дві години на роздуми… Я хочу зробити Рянку округом без відьом. Це складно — але ти допоможеш мені… Губи відьми розповзлись. — …або не допоможеш, — незворушно провадив Клавдій, — і в ката не буде приводу для сумнівів. Щит-відьма мовчала. Під маринаркою раптом виразно окреслилися перса; він процідив крізь зуби: — Ми поїдемо до Рянки. І ти передаси мені всі ці тоненькі ниточки… не смикайся. Ти це зробиш, чи хто інший. Хтось та зробить… Він скинув руку на знак завершення допиту. Маґда хотіла щось сказати, але передумала, тільки очі її на мить стали вузькими, як фортечні бійниці. — Номер сімсот дванадцятий, Маґда Ревер, — сказав Клавдій у простір. — Режим утримання — жорсткий. Дві години, відведені їй на роздуми, щит-відьма проведе в стаціонарних скрипицях, в одиночці, де в кожну стіну вмуровано знак «дзеркала» і навіть думки відбиваються од стін і повертаються до свого джерела… Коли Маґда прагне жити, їй доведеться думати про приємне. Клавдій криво всміхнувся. Від думки про куратора округу Рянка посмішка його стала зловтішною; принаймні, отепер він знає, що сказати людині, яка ось уже кілька неприємних годин сидить у його приймальні. Знає, заради чого принизив колегу — не з вродженої паскудности характеру і не з помсти за колишні інтриґи; затримання щит-відьми увінчало би рянчанина лаврами, коли б відбулося перед епідемією, а не під час неї. Тепер бідака не дочекається хвали… Клавдій притлумив бажання курити. Сіпнувся, коли згадав Маґду, і присягнув собі працювати сьогодні до нестями. Аби будь-які бажання зникли взагалі, Як у мерця. — Далі, — сказав він глухо. — Наступна. Скрип. Жінка без кайданів. Засичала й осіла на руки вартівників. Звичайна робоча відьма. Середня за багатьма показниками: незрозуміло, чому її відзначили серед інших і доправили до нього на допит. Хоча з «колодязем» тут щось негаразд. Дивний якийсь. — Підводься, — неголосно сказав він. Вартівникам доводилося підтримувати її. Вона безсило повисла на них; захисних сил у неї вистачило лише на те, аби не знепритомніти. — Давай не будемо воювати, — він трохи припасував до очей прорізи. — У тебе немає сил для цього, у мене — бажання… У Рянці — що? «Удар» чи «тенета»? — Не знаю, — прохрипіла вона з ненавистю; за брехню він уґвинтився в погляд допитуваної і заміряв «колодязь». Відьма загарчала, не в силі терпіти біль; Клавдій зціпив зуби. Сімдесят чотири. У сіренької, звичайної, робочої відьми… Щось схоже почуває садівник, на ділянці якого виловили вовчка розміром з вовка. Жінка втратила свідомість. Клавдій зазирнув у протокол попередніх допитів. Ксена Утоп, вчитель початкової школи за фахом. Він стулив повіки, уявив собі рянкського куратора. Подумки взяв за барки і струсонув… Доведеться їхати в Рянку. Де не сьогодні-завтра запалають вогнища самосудів. І горіти в них будуть не щит-відьми і не воїн-відьми, навіть не робочі відьми — а просто дурненькі неініційовані дівчатка, як от та руденька, схожа на лисеня…
 

 
 — Номер сімсот дев’ятий, — сказав він у темряву. — Ксена Утоп, режим — нейтральний… І лікаря. Відчинились і зачинилися двері. Наступна ввійшла до камери з гордовито піднесеною головою, і Клавдій упізнав її… «Це ще початок!.. » — Вітаю, причинна, — недбало кинув він. Дівчиську було років п’ятнадцять. Присутність Інквізитора обтяжувала малу — але не більше; її внутрішньому захистові позаздрив би важкий танк. — Вітаю, кате, — незворушно озвалася вона. — Дровиняк зібрав? — Зібрав, — лагідно заспокоїв Клавдій. — То що, кажеш, це лише початок? Дівчисько вищирилося: — Сам побачиш. Стяг-відьма. Ці фанатичні до безумства і, що найнеприємніше, можуть дещо передбачити. Істеричні віщунки, які навіженством приховують холодний розум. — Ти повнолітня? — запитав Клавдій. — Ні, — безтурботно повідомило дівчисько. — Мені немає вісімнадцяти… Згідно статті закону про відьом, неповнолітні особи не підлягають допиту з тортурами, рівно ж як і страті… Еге? — Еге, — кивнув він і впіймав її погляд. Миттєва пауза; мала різко зблідла, та болю не виказала. Клавдій відпустив її — і втомлено заплющив очі. «Рівень колодязя» — сімдесят шість і п’ять. Або ж куратору округу Рянка слід виділити премію за виловлення трьох найбільш небезпечних відьом країни, або ж… Або з деяких пір у Рянці народжуються такі от відьмачі монстри. Мов гриби на рівному місці. Нестерпно кортіло курити. Стяг-відьма. Передчуття, передбачення, таємні страхи і сподівання… — Ніяких допитів з тортурами, — сказав він крізь зуби. Його права рука простяглася в напрямку співрозмовниці, і пучки його напружених пальців опинилися на рівні її зелених зухвалих оченят. У стяг-відьом є одне слабке місце — вони надто люблять пророчити. — Забе… ріть! — видихнуло дівча; пальці Клавдія зімкнулись. …Навряд чи тортури змусили б її говорити; проте пророцтва лізли з неї самі, і вона не могла стримати цей бурхливий темний потік. Зелені очища натхненно палали: — Вона… іде! Вже йде, вона… — нерозбірливе бурмотіння. — ВОНА візьме нас до себе, і… — безладні скрики. Блаженна усмішка. Клавдій не полінувався перевірити — диктофон працював. Він візьме до уваги цей текст — дещо може виявитися цікавим, хоча теперішній зміст віщування чаїться, вочевидь, в одному слові: — Одниця! — вигукувало дівчисько в екстазі. — Одниця, так, так!.. Слово «Одниця» для багатьох людей звучало, наче музика. Округ-курорт, принада туристів з усього світу, нескінченні смуги пляжів, солодке життя, чарівна мрія, яка зігріває довгі місяці осені та зими і змушує збирати гроші «На Одницю»… Округ Одниця межує з Рянкою. І куратором там була людина Клавдія, перевірена, вірна… До Рянки вже нема чого їхати. Пізно. Одниця… Одниця… Дівчисько скінчило пророкувати через десять секунд опісля зняття примусу. Криво посміхнулось у спробі повернути втрачену гідність; вона-бо скорилася насильству. Зробила те, чого вимагали від неї… Помста не забарилась. — Ти скінчиш своє життя на вогнищі! Клавдій здійняв брови: — Невже? Ні з ким не сплутала? — Помреш у полум’ї, — впевнено повторила дівчинка. — Шкода — я цього не побачу. — Знайшла, за чим шкодувати, — щиро здивувався він, але дівчисько не вгамовувалося і продовжувало волати з коридору: — На вогнищі… Великий Інквізитор помре, як відьма, на… Двері проковтнули кінець фрази; Клавдій вирішив, що надто пізно для перекуру. Четверта із затриманих була суха, мов тріска. Побачила Клавдія — чорна постать, підсвічена смолоскипом, пильні вічі у вузьких прорізах, — затулила обличчя руками і дрібно затрусилася. Якийсь час він дещо ошелешено дивився на неї. Він звик довіряти професійному шостому — чи то сьомому? — почуттю, і зараз не вірив очам: «Діана Луц… Адміністратор танцювального ансамблю. Приблизна класифікація — воїн-відьма, хоча…» Клавдій переглянув текст протоколу і, коли дійшов до нижнього краю листка, туди, де підписи, відчув щось на зразок полегшення; отак-от, кураторе Рянки. Тепер тебе можна усунути легко і без жодних сумнівів — тому що такої помилки не вибачають навіть друзям. Теж мені, «воїн…» — Я не відьма, — прошепотіла жінка, не відводячи рук од обличчя. — Це жахливо. Присягаюся, я не відьма… не відь… — Я знаю, — озвався Клавдій. Жінка на мить затихла. Відірвала від очей мокрі пальці: — Ви… Я не… За що?! — Верховна Інквізиція приносить вам щирі вибачення, сказав він офіційно-безбарвним тоном. — Винні в трагічній помилці будуть суворо покарані. Вона схлипнула: — Мене… як… разом з… як мені тепер… жити… Здивовані вартівники вже випроваджували її; Клавдій не витримав і опустив очі. Двері зачинились; Інквізитор роздратовано відкинув каптур, стягнув шовковий плащ і намацав жадану пачку цигарок.
 Він не марнував часу на куратора. Підписав наказ про звільнення і звелів Ґлюру довести до відома. Півтори години з’їли зведення і повідомлення; епідемію в Рянці вдалося притлумити, зате в Бернсті, на іншому кінці країни, почався падіж худоби. Перед палацом Інквізиції мокнув під дощем розлютований пікет. Клавдій узяв до рук ще тепле фото, з якого дивилися похмурі обличчя й образливі плакати; він був певен, що цієї ж миті таке ж фото лягає на стіл до герцоґа. Наче відповідаючи його думкам, зморгнув червоний вогник на панелі урядового телефону. — Нелегко до вас додзвонитися, пане Великий Інквізиторе. — Праця заради безпеки держави потребує мобільности, ваша світлосте, — озвався Клавдій сухо. Герцоґ гмикнув: — Тоді лишається сподіватись, що в найближчі години ви будете мобільніші, ніж останні півроку… Коли, звісно, тут є якийсь зв’язок. Між вашою рухливістю та збитками в господарстві Бернста; ви чули, від чого там здихають корови? — Задля чистоти експерименту, — повільно мовив Клавдій, — слід було б відправити мене на відпочинок… на курорт у Одниці, наприклад… І подивитись — можливо, буде краще? Може, корови оживуть? — Вдалий час злегка пожартувати, — голос герцоґа з холодно-насмішкуватого перетворився на просто холодний. — Вдалий час злегка мене пришпорити, — озвався Клавдій у тон. — В одному анекдоті пастушок лупцював бика-плідника просто під час процесу… Аби покращити якість плоду. Так? Герцоґ зробив паузу. Неабияку. Значущу. Будь-який урядовець за цей час тричі намочив би штанці. — Без образ, Клаве, — сказав він тоном нижче. — Але мені не подобається те, що відбувається. — Ми зробимо все, щоби воно відбуло, — запевнив Старж. На цьому і порішили. Кілька хвилин Клавдій тримав у руці порожню слухавку; потім клацнув і викликав заступника: — Завтра зранку, Ґлюре, я маю бути в Одниці.
 Він заїхав додому на півгодини. Знову вивчив вміст холодильника, наповненого дбайливою домогосподаркою; випив холодної води, змінив сорочку, з огидою позирнув на смердючу попільничку й упав на диван — п’ятнадцять хвилин ні-про-що-не-думання. Це святе. З напівсну його витягнув телефонний дзвінок; рука сама навпомацки знайшла рурку: — Слухаю. Тихенько потріскував невидимий коридор, що виник між ним і кимось, хто мовчав на тому кінці дроту. — Я слухаю… — механічно повторив він. У вухо його дихали. Нишком, нерішуче; ще ні-про-що-не-думаючи Клавдій сів на канапі: — Хто говорить? Ніхто. Тиша; не помилка — просто мовчання. Слухавка, намертво стиснута чиєюсь рукою. Віддалений шум міста… Стримане дихання… маленький об’єм грудної клітки… Хтось невеличкий… Лисеня… — Івго, ти?.. Злякано заторохтіли короткі гудки: ні, ні, ні, ні… Клавдій поглянув на годинник. Під вікнами вже чекає машина. Чор-рт… Він відклацав номер; слухавку, на щастя, узяв молодший Мітець. Хрипкий і сонний. — Назаре? — Клавдій подбав, аби голос звучав природно та безтурботно. — Це Клав. Як справи? — Дякую, — силувано вичавив із себе хлопець. — Добре… Я… покличу… Клавдій заквапився: — Назаре, я їду просто зараз… Хотів от спитати, чи все… А Івга не з’являлась? Пауза. Герцоґу є ще куди рости. І в кого вчитися. — Ні, — нарешті відповів Назар. — То… не кликати? — Вітання передавай, — ретирувався Клавдій. — Ну, бувай? — Бувайте… Знову промовисті короткі… Що за день?! Свято телефонного пунктиру. Він набрав інший помер. Черговий тюремного блоку відповів негайно. — Добрий вечір, Куле, це Старж… Маґда Ревер, номер сімсот дванадцятий, нічого не хоче сказати? Мовчання. Що за день… — Куле, я не вмію читати думки… — Пане Великий Інквізиторе… Десять хвилин тому я доповідав панові Ґлюру, що… — Що?! — Маґда Ревер заподіяла собі смерть. Через знак «дзеркала»… Готовий до покарання, але… — Зрозуміло, поки що продовжуйте нести службу. Все, що я хочу сказати, я висловлю вам при нагоді. Цього разу гудків не було — черговий чекав, аби Клавдій поклав слухавку першим. Це ж треба, церемонії які… Маґда однаково була приречена. Інша річ, що вбивати себе так — справжнє пекло. Як от топитися у власних нечистотах. Вона сиділа в скрепицях, у малесенькій камері та викликала всю свою ненависть і жовч; відбиваючися від «дзеркал», її власна гидота повільно душила її. Хоч, може, і швидко. Вона ж була переповнена люттю, ця Маґда Ревер. Можливо, смерть її була легкою… У двері ввічливо дзенькнули. Клавдій пройшов до передпокою, як був, напівроздягнений, чим засмутив прибулого охоронця: — Пане Старже, з аеропорту дзвонили, чекати нас чи ні… — Зачекались, — байдуже кинув Клавдій. — Можна, я хоч штани одягну? Ні? Охоронець мовчав.
 (ДЮНКА. ГРУДЕНЬ-СІЧЕНЬ)
 З того часу він перестав їздити на кладовище. Нічні відвідини не заспокоювали, навпаки — загострювали біль в душі. Юлек був радий — однак незабаром дивна поведінка приятеля почала турбувати його значно більше, аніж раніше. Клав нервувався. Сіпався від найменшого дотику, боявся темряви… І все таки жадібно вглядався у нічні вікна, і вираз його очей дуже не подобався Юлєку. — Старий, ти що… Не мовчи… Може, до лікаря?.. — Дякую, Юле. Усе гаразд. Якось Юлек повернувся з занять раніше від товариша і виявив у кімнаті сліди — босих ніг… Дівочих. — Старий, ти сьогодні нікого не чекав? Посиділа й пішла, цукерки з’їла… Чого це вона босоніж?.. Клав не зблід навіть — посинів. Юлек уперше подумав, що добре б переселитися до іншої кімнати. І він не зробив цього лише тому, що кожної ночі Клав просинається з білими від страху очима. Ніч за ніччю сниться йому обличчя, яке зазирає з води у кругле віконце «бублика». Не живе, а біле і нерухоме, наче з труни… — Юле, це ти дверима грюкнув? — Ні… Я думав, ти. — Я… Ні. — То й що? Вкрадуть у тебе щось, чи що? Істерику дурнуватий! Ґрізапам жменями їси, дивися, скоро на голку сядеш. — Одчепись…
 Чергової безсонної ночі Клав зізнався Дюнці у своєму страсі. Він боїться незнаного, того, що між «є» і «немає». Він живе заради думання про Дюнку — чому ж од того вечора думки про неї викликають жах? Не ображайся. Тільки скажи — сил, аби переступити через ЦЕ, стане… Тільки скажи. Після цієї сповіді він раптом заспокоївся; безтурботно проспав усю ніч і прокинувся рівно о сьомій — як од поштовху. Юлек розмірено сопів. В умивальні навпроти лили воду і сміялися — щоденні звуки, надто звичні, аби висмикнути з тепла глибокого сну… Запах. Дивний. Неприємний — паленої синтетики… Підвівся. Вибрався за ширму, яка відгороджувала «спальню» від «вітальні», та ввімкнув лампу. Дотик давньої заметілі. Сніг у скло… Він ще не усвідомив, у чім річ, але майка на спині вже змокріла. Старенький стіл, загромаджений консервами, печивом, сірниками і ще багато чим, споконвіку вкривала строката скатертина. Зараз на ній темнів слід свіжого опіку. Ніби торкнулися праскою — лишається чорний карб і сморід… Як тепер. Тільки от приклалися до церати не праскою. Долонею. Горілий слід п’ятірні. …Клав стримався. Здригаючись од найменшої зміни в диханні сплячого Юлека, почав здирати скатертину зі столу. Клав квапився; чомусь був упевнений, що сторонній погляд на відбиток ЦІЄЇ руки загрожує невимовною бідою. На щастя, на стільничці слід майже не проглядався — Клав зіскріб його ножем. Він накинув пальто просто на піжаму і вислизнув із кімнати з пакунком біля грудей. …Повертався, пропахлий димом. Ніхто не бачив. Ніхто не дізнається. На розі жваво розмовляли хлопці зі служби «Чугайстир». Перехожі обходили їх десятою дорогою; Клав підійшов з широкою посмішкою: — Хлопці, пригостіть цигаркою. Під п’ятьма такими поглядами Юлек, наприклад, намочив би штанці — Клав лише знизав плечима: — Немає грошей у бідного ліцеїста, мама з татом на цигарки не дають, зрозуміло? — Так, — озвався короткозорий здоровань. — Курити шкідливо, хамити небезпечно. — Гарний хлопець, — усміхнувся інший, з прозорими блакитними очима. — Тобі вже сімнадцять виповнилось? — Ні, — Клав не обтяжував себе брехнею. — Але, оскільки з жінкою я вже спав, моє повноліття сумніву не викликає. Четверо з п’яти на мить розгубились. П’ятий, літній, зі смаглявим вилицюватим обличчям, вдоволено кивнув: — Переконав. Тримай. В руку Клава лягла цигарка. Вслід простягнули запальничку: — Закурюй… І він затягнувся. Уперше. Четверо, які злилися на нього за свою розгубленість, одразу відігрались. Хлопчисько кашляв, легені не витримували лютого тютюну, з очей лилися сльози. — З жінкою так само було? Чи легше?.. Долаючи нудоту, Клав затягувався знову і знову. Перед очима його дотлівала скатертина з відбитком долоні. Коли б чугайстри бачили це… Йому потрібно було подолати страх перед ними. Йому, який знищив «доказ». Спільнику нявок. Бо тепер Дюнка буде з ним, він знав напевне. Байдуже, хто вона зараз. Вони будуть разом.  Розділ 3
 

 
 Івга виспалась у метро. Зіщулилася в куточку сидіння і продрімала годин шість; довкола сновигали якісь люди, і марилося, наче витягають з-під руки сумку, будять, хапають, тягнуть кудись… Вона з жахом розплющувала очі — і заспокоєно засинала знову. Під тьмаве світло вагонних ламп входили пасажири, виходили, за стінками вили тунелі, і голоси ці трансформувались у її сні то в лютий рев натовпу на площі, то в пронизливий дитячий плач. На кінцевій похмурий дідок в мундирі звелів їй виходити. Була перша ночі. Місце ночівлі вибирати не доводилось; на безлюдній вулиці Івга розгублено роздивлялася зорі. Духмяніла нічна фіалка, заспокійливо лопотіли дерева, вона не могла зрозуміти, в якому кінці міста знаходиться. Вздовж вулиці тягнулася жовта стіна, і вона пішла попід нею — байдуже, куди. І потрапила на залізничні колії з чередою розчеплених вантажних вагонів; пахло мастилом і знову-таки фіалкою, вітер звідкись приносив запах води, мабуть, поблизу був берег річки чи озера. Івга хотіла знайти затишну місцинку, де можна виспатись, але одразу ж відчула чиюсь незриму присутність. Руда не дуже добре бачила в темряві й людській душі, але інтуїція у неї була бездоганна, і тому те, що ночівлі тут не буде, вона зрозуміла миттєво. Не варто тут спати. Напевне, не… Білі очі ліхтариків, що примарами виринули з темряви, лише підтвердили передбачення. Івга остовпіла; усі страхіття, якими ляклива уява людини наповнює спорожнілі, занедбані місця, згадалися одночасно і посплітались у тісний клубок. Скрикнула жінка. Різко і голосно, наче великий птах; ліхтарики кинулися допереду та розсипалися півколом. Івга почувалася наче в страшному сні — ноги повинні йти, але не відриваються від асфальту. Вони вихопились Івзі назустріч. Подібні, мов близнятка — утім, роздивлятися не було часу. Обидві молоді, бліді, у дранті; в очах тваринний жах. Несамовитий, наче те, що переслідувало їх у темряві, було страшніше від смерти. Дівчина відсахнулася; вони пробігли, не помічаючи, хоча мало не збили її з ніг. Від них пахло чимось, чому Івга не могла дати назви — та ще відчутніше пашіло жахом, і вона втратила контроль над собою. Бігти. Домчати до метро, вирватися на вулицю, геть од моторошної жовтої стіни… Ще трохи, тільки мчати з усієї сили, зі шкіри випнутись… Ті двоє бігли попереду; коли вони пірнули в темну тушу вагона, Івга повірила, що там порятунок. Холодно зблиснула рейка; здираючи долоні, вона видряпалася з іншого боку — непотрібна сумка лишилася під вагоном, їй уже нічого не потрібно. Нічого… Повзла під вагонами… лисиця, яку зусібіч облягли мисливці. Рудий звір, який заплутує сліди… Цькування… Візьми її!.. Відьма!.. Яскраве світло ліхтариків віддзеркалилося від бляшанки. Вона закричала; двоє близнючок закричали теж. Івга позбулася людського розуму, перетворилася на тварину, яка висить на волосинці між життям і смертю… Візьми! Останнім зусиллям вона кинула тіло у вузьку щілину стіни. Там порятунок, там… Її схопили за ногу. Бліді жінки заволали знову — у два голоси, тоскно і моторошно. Їх було багато. Вони були всюди — кільцем. Чорні вбрання, які зливалися з ніччю, незугарні лейбики зі штучного хутра… Ось вони поклали руки на плечі один одному, ступили вперед… Зик. Коло танцю зімкнулось. Наче хижа квітка, яка вловила муху і вдоволено поводить тичинками; шлунок, що перетравлює все живе, яке потрапило до нього. Знаряддя жахливої страти — танок чугайстрів. Коло. Низка складних рухів — то повільних і заколисливих, а то миттєвих, стрімких; верстат, що витягує жили. Рама чорного, бузувірського колеса; танок смерти… …і запах фіалок. Неприродно сильний. Земля стала дибки. З кожним рухом множилися незримі тіні, які полонили свої жертви. Наче пульсуючі шланги з присосками, що всмоктують життя і душу. Дві тіні б’ються у довгій агонії і третя — божевільна Івга, яка безголосо кричить. Задушлива ніч, що вивертає й відшкрібує тельбухи з вивернутої шкіри… — Відьма… Здається, на мить їй дозволили втратити свідомість. Вхопили за руки і плечі й потягли по дрібним камінцях, що впинались у тіло. Ніч перетворилася на день — їй у обличчя вдарило світло кількох ліхтариків одразу, і вона скинулася, намагаючись повернути ніч. — Тихо, дурна… — Влізла… — Згодом, згодом… Їй дали спокій. Ось чому ці нявки так горлають. Ось що вони, приблизно, почувають… Лишається тільки порожня шкіра. Як панчоха. На перший погляд — тонкий, химерний комбінезон. З пластинками нігтів. Білими кулями очей. Волоссям на пласкій голові… Чугайстри закінчили. Івга тільки й спромоглася, що відповзти подалі вбік. Під вагон, де її одразу ж знайшли. — Йди сюди… Вона не чинила опору. — Ти відьма? Що ти тут робиш, дурепо? Вона би пояснила їм. Пояснила би… — Розклеїлося дівчисько, — сказав один, на чиєму ліхтарику був жовтий сонячний фільтр. — Нічого вештатися по ночах і пустках. І тікати нема чого, коли не нявка… Івга відчула, як її безсилу руку заводять на чиєсь жорстке плече: — Підемо, дівчинко… Ти, — це колезі, — свої проповіді в письмовому вигляді… Про те, як поводитися молоденьким відьмам, які ініціюватися не бажають, а на облік стати бояться. Так? — це Івзі. Вона судомно схлипнула. Надто скоро все зрозумів і надто добре пояснив це власник жорсткого плеча; земля хитнулася під ногами, довелося вхопитися за хутряний жилет. — Ти не бійся… Ми тебе не чіпатимемо. Навіщо ти нам, дурепо… — це той, з фільтром. — Інші, можливо, і скористалися би з нагоди, та нам нема потреби, у нас дівчаток таких… та й не таких, чистіших і гарніших, треба сказати… Хтось засміявся. Хтось незлосливо кинув — «заткайся»… Хоч як їй боліло, Івга все ж не втратила здатности робити висновки: власник фільтра серед них блазень. Блазень-Чугайстир, так не буває, але ж от, є… — Гей, дівча, це твоя сумка? Чи когось із ТИХ? Руда мовчки притиснула сумку до грудей. Їхні машини стояли по той бік стіни. Критий фурґон з жовто-зеленою блималкою на даху й кілька легковиків, пошарпаних і не дуже. — Тебе підкинути? — високий Чугайстир з круглою, поголеною головою розчинив перед дівчиною дверцята фургона; під пахвою він недбало тримав згорнутий пластиковий мішок на «змійці». Івга знала, що в ньому. І знання це так виразно проступило в неї на обличчі, що той, на чиє плече вона спиралась, примирливо повторив: — Не бійся… Вона мотнула головою. Не сяде вона туди, навіть під страхом смерти. Швидше ляже під його колеса… — Хочеш, я тебе довезу? — раптом чи то спитав, чи то запропонував блазень. — У мене «макс», ти ж звичайних машин не боїшся? Усі вони, хто півгодини тому були коліщатками страхітливого механізму, зараз цілком по-людськи розмовляли в неї за спиною. По черзі заводилися машини; Івга раптом зрозуміла, що стоїть біля зачинених дверцят фургона, довкола неї вже нікого, і той, за кого вона трималася, домовляється про щось з високим, і обидвоє називають майбутній день не «завтра», а «сьогодні»… А небо вже не чорне — темно-сіре, каламутне. Світанок. — Тобі що, їхати нема куди? — тихо спитав блазень. — Дому немає? Вигнали, чи ти нетутешня? Без грошей? Вона хотіла рішуче відкараскатися від нього, але замість цього лише жалібно розтягнула вуста в розгубленій посмішці. — Підемо, — він узяв її за руку. У нього і справді був «макс». Малесенький, якому наче тільки що копняка дав самоскид, від чого багажник легковика був схожий на гармошку. — Я тепер відпочиваю добу… не бійся. Я ж не звір… поглянь-но на себе, красива ж дівчина. Я розумію, інквізиція вас… але я — не інквізиція. Облиш ти сумку свою, вчепилася, не відберу. Жовта стіна попливла назад. Швидше, швидше… Івга зітхнула і заплющила очі. * * *