Annotation 2 страница

Сухорлявий і двоє його співпрацівників неквапливо оточили нявку, так, що вона виявилася центром рівностороннього трикутника; їхні розкинуті руки на мить зіткнулись — наче чугайстри зібралися вести коло… Нявка закричала з новою силою — цієї миті автобус рушив. За вікном пливли дерева та віддалені похилі покрівлі; через кілька хвилин Івга зрозуміла, що сидить просто на маслакуватому хлопці, і той не наважується ворухнутись. В автобусі говорили одразу всі; плакала дитина. Хтось голосно лаявся, хтось хихотів, хтось реготав; більшість обурювалися. Що нявок аж надто багато. Що служба «Чугайстир» виловлює їх надто повільно. Що робити це в громадських місцях аморально, однаково, наче відстрілювати безпритульних собак на дитячому майданчику. Що влада бездіяльна, податки йдуть невідь нікуди, а місто ось-ось захлинеться в погані; нявки, та й відьми… — Вибачте, — сказала Івга маслакуватому. Той по-дурному всміхнувся. Крісло праворуч було порожнім; на багажній полиці над ним похитувався охайний поліетиленовий пакет. Його господарки зараз уже немає серед живих… Втім, її немає серед них давно. Нявку не можна вбити — вона й без того мертва; її можна лише випатрати, знищити, і чугайстри добре знаються на цьому… Івга бачила. Якось. Вони-бо не соромляться нічиєї присутности і не бояться мати свідків; у їхній відвертості є щось гидке. Зазвичай вони не відводять жертву далі, ніж за ріг сусіднього будинку; просто на вулиці або у дворі вони провадять ритуал, місце якому хіба що десь у темному підземеллі. Іноді навіть діти робляться свідками цього видовища — а вночі обмочують простирадла, завдаючи батькам безліч турбот і неприємностей; чугайстри знищують нявку танцем, що обсотує жертву незримими тенетами, душить і спустошує; нявку після дематеріалізації Івга бачила також. Точніше, могла би побачити — але злякалась… Під вікном пропливли плечі ровериста. Вона ковтнула гірку слину; у порівнянні з чугайстрами Інквізиція — Дід Мороз. Добрий такий дідуган, що спочатку розподіляє подарунки цяцям, а в спорожнілий мішок пхає решту, непослухів… Маслакуватий вирішив, що він отримав на Івгу деякі права, позаяк тримав її на колінах, і хлопець раптом хвацько їй підморгнув. Вона з огидою відвернулась. * * *

Клавдій ніколи дарма не ганяв машиною. Навіть тепер, на порожній позаміській трасі, він не мчав стрімголов, як вимагали того свіжі сили «ґрафа». Він просто долав потрібну відстань — неквапно, хоча й не надто повільно; у дорозі слід відпочивати, а не розважатись. Гострих відчуттів Великому Інквізитору стане й без перегонів, а останнім часом — навіть надміру… Він звик довіряти інтуїції. Коли неприємна, але звичайна, загалом, подія відлунює неясною тривогою, котра давно мала б зникнути, та ніяк не минає, треба спробувати усвідомити цей неспокій. Звідки?.. Клавдій їхав крізь рідку вранішню імлу; на сидінні поруч — напівпорожня пачка дорогих цигарок. Клавдій виставив лікоть у вікно і курив; на вітровому склі тулилася картинка: бешкетне дівчисько на мітлі, з пустотливо оголеною ніжкою і чарівними ямочками на щоках… Клавдій придбав її минулого року, на ятці. Вибрав серед купи ящерів, роботів, фей і магів; серед покупців він був єдиним дорослим… На мить він відірвав погляд од порожньої дороги та побачив своє відображення у лобовому склі. Розмите і бліде, наче привид, з неприємною посмішкою на тонких губах. Забобони… Кому, як не йому, знати про заплутану сіть забобонів, що здавна в’ється довкола відьом. Йому та й не бачити міцного коріння цих нечітких страхів. Коли б Юліан відав про відьом те, що зі службового обов’язку знає Великий Інквізитор, він спалив би Івгу просто на своїй галявині для вечірок… Ні, і все ж таки. Що за сплетення подій захрясло в пам’яті, не бажаючи вийти на поверхню — але й не зникаючи? Звідки відчуття небезпеки, передчуття біди?.. Не треба було відпускати її. Просто не хтів улаштовувати потворну сцену насильства на очах у двох ідеалістів — старого і молодого. Соромно демонструвати старому другові професійне вміння викручувати руки… Молодій дівчині, яка встигла зробитися для них не чужою. Майже своєю, рідною… Він хворобливо скривився, коли згадав, як плакав Назар… По-дитячому невтішно. І якими недоречними виявилися жалюгідні спроби лекції на тему «Відьма — також людина»… А от Юліан — той, безумовно, образився. Зрештою, друг має право чекати від друга допомоги за важких обставин, допомоги, а не абстрактних роздумів. І він, Клавдій, міг таки надати її — розповісти Назару декілька випадків з практики, аби той, учорашній закоханий, приніс до вогнища власне полінце… Дорога повернула; Клавдій пригальмував. На узбіччі стояла машина чугайстрів — світла, з жовто-зеленою блималкою. Він утопив у попільничці недопалок цигарки й зігнав з обличчя огиду, що проступила несамохіть. Двоє здоровезних хлопів пакували в пластиковий мішок те, що нещодавно було нявкою; третій стояв біля дороги і курив. Зелений «ґраф» цікавив його більше, ніж імла, що танула на очах. Клавдій стримав бажання зупинитись. Зрештою, служба «Чугайстир» ніколи не втручається до справ Інквізиції, хоч би ким була та нещасна, що її тлін зараз складають у мішок, насамперед вона була живим трупом, істотою, що несе смерть… Його струсонуло. Машина з блималкою та люди на узбіччі давно залишилися позаду, а він курив і курив, і нишпорив у шухлядці, навпомацки відшукуючи нову, від себе ж приховану пачку.
(ДЮНКА. ЧЕРВЕНЬ)
— Не питайся, по кому… Мурашка повзе по тобі. Пісок був дивного кольору. Яскраво-жовті плями на брудно-сірому тлі; тверда кірка, що залишилася після вчорашнього дощику, слухняно ламалася під ногами, а в ямках слідів з’являлися чорні, сумирні мурашки. — …на той берег? Дюнка посміхалась. Мабуть, усе це вже відбувалося з кимось. Колись. Надто знайомо… П’яти огортає теплий пісок. Пахне водою і лозами. — Як добре, — начебто. Хоча, чому тільки наче? — Слухай, просто чудово, еге ж? (Його гордість, його бездоганна інтуїція оніміла й оглухла… Знепритомніла. ) Дюнка збирала волосся. Його завжди дивувало, як можна розмовляти, тримаючи в роті з півдесятка шпильок: — То пливемо чи ні? На другому березі — смереки. П’ять високих щогол, що незрозумілим чином опинилися посеред верболозу. По килиму з глиці стрибала пухнаста вивірка. — Ти ж знаєш, як я плаваю… — ледь роздратовано. Дюнка кліпнула віями. З однокурсниками вона не панькалася, але нетактовність у стосунках з Клавом доводила її просто до нестями. А зараз вона таки зачепила його самолюбство, бо йому не доплисти. — Тоді на «бублиці» покатаємось. Власники «бублика», троє хлопців на потертих килимках, пили лимонад і мляво перекидались якимись фішками; а біля води лежала величезна камера від самоскида. Висихала. Клаву було гидко просити, та ще й у цих, але Дюнка вже йшла до них, вилискуючи зміїною лускою купальника, і три пари каламутних очей відриваються од гри і спалахують у них вогники, що обпікають Клавдія. Ревнощі… Коли тільки ЦІ дозволять собі щось ТАКЕ… Чи щось, що сприйме як ТАКЕ він… Ні. З Дюнкою ТАКЕ не проходить. У голосі її жодної ніяковости чи виклику, жодного страху чи розв’язности. Дюнка вміє розмовляти хоч з вівцею, хоч з вовком, хоч з директором ліцею паном Федулом. Складнощі виникали в неї тільки з Клавом. Вона патологічно боїться його образити. І зовсім не приховує своєї прив’язаности, а це недобре. Розпружує. Жінка має бути злегка недосяжною… Камера захиталася на воді. — Пане Старже, підіймайтеся на палубу! З нашого фрегата вже втекли всі щури, вам нічого не загрожує. Гей, ще мить, і команда повстане! Золота і рому! Він завжди побоювався води, і тому заліз на камеру раніше, ніж ноги його перестали сягати дна. Вода довкола вирувала — Дюнка била руками, пірнала, сяючи зміїною шкірою. Вона любила казати про себе, що вона — морський змій. Клав і не гадав, що ці змії — такі спокусливі. Замружив очі. Він зрозумів раптом, який щасливий… Безмежно. Мить, яку не можна затримати, — тільки запам’ятати. І згадувати ціле життя… Подруга відчула його настрій. Припинила борсатись і відштовхнула «бублик» до стіни очерету, подалі від берега. — Знаєш, Клаве… Голос її був ледь захриплим. Чи то від прохолодної води, чи то від корсарських зойків. — Клаве… Давай одружимося? Завтра. Підемо й поберемось, от сміху буде!.. — Завтра, — зітхнув він, — у мене іспит. Історія. — А післязавтра в мене, — засмутилася дівчина. — Коли ж одружимось? Клав стурбовано відчув, що не розуміє, жартує вона чи ні. І, навіть якщо жартує, яка частка істини в цьому?.. Він трусонув головою. Дурні іспити — без відсотків і подумати не може… — А добре було б влаштувати весільну подорож, — мріяла Дюнка. — Далеко-далеко, за море, де старовинні замки… У кільці камери тихенько цмокала вода. У це віконце Клав бачив дно і ноги Дюнки. — Я тебе бачу, — похвалився він. Дівчина посміхнулася. І зникла. Камера хитнулась — і Клав побачив Дюнчине обличчя. Вона зазирала знизу, з-під води. Він затримав дихання — підводна Дюнка посміхалася зімкненими вустами. Наче зі старовинної рами. Або з глибини свічада. І як вона може так довго не дихати?! …Очерет тріскотів. Камера розсувала його, наче криголам — невеликі айсберги. Уста її були холодні, мов рибки. Надто довго просиділа у воді. А Клав перепікся на сонці і завтра на іспиті в нього буде жар… Байдуже. Вирішив не говорити їй… Поки що. Нехай це буде таємницею… Доведеться роздобувати дозвіл на весілля. Чомусь сімнадцятирічна дівчина вважається для цього достатньо дорослою, а от хлопець, якому на рік менше… Байдуже. Він не відчуває себе підлітком. Дорослість-бо — не справа віку. Принаймні, не тільки… Троє на пляжі хвилювалися за долю камери. Але однієї посмішки Дюнки стало, аби компенсувати «моральні збитки». Шурхотіли лози, вітер намів піску в сандалі. — Як хороше, — прошепотіла дівчина. — Хороше, Клаве… Аж лячно. (Його інтуїція усе ще не прийшла до тями. ) — Оптимістично. Зазвичай лякаються, коли погано. — У мене іспит. А я нічого не знаю. — Аналогічно. — Брешеш. Ти завжди все знаєш. — Облесниця… Дай хоч підручник погортаю. — Хто заважає? — Ти. Галасували діти. Гарячий вітер сипав піском на сторінки підручника, на війни і зради. Дюнка нудилася. — Клаве, я скупаюсь, поки ти вчишся. — Не зимно? — От іще! Він провів її поглядом. Луска морського змія прощально спалахнула на сонці і зникла у воді… Йому лишалося три глави. На годину.
Він опам’ятався, коли тінь невисокої верби доповзла до самої книжки. Начитався, нічого сказати. На пляжі попросторішало. Зникли дітлахи, забралися дачники. У Дюнчиних босоніжках назбиралося повно піску, аж вони захлинулися у ньому, втонули… Хлопці, які зичили «бублик», тепер випускали з нього повітря. Струшуючи заціпеніння, Клав підвівся. Колір піску змінився. І води — також; на тому березі грали у волейбол. Клав закусив губу. Дюнка таки попливла туди… І дивно було б, коли б їй не закортіло пограти… Ця її ненормальна товариськість… Він підійшов до води і почав пильно вдивлятися у волейболістів; раз чи два йому видалось, наче бачить її купальник. Але волейболісти всі були в джинсах… Клав розсердився. Повернувся на килимок і підсунув до себе підручник — тільки от читати не виходило. — Не переживай. Поруч стояв один з трьох власників камери. Його приятелі в’ючили свої мотоцикли. — Дівчатам багато не треба: поглянь не так — і образилась… — Не сварилися ми, — Клав сам собі здивувався: як, він розмовляє з цим?.. — Гарна в тебе дівчина, — щиро, із захватом. — В мене також, але ця якась… Навіжена, чи що… За кілька хвилин мотоцикли від’їхали, і люди, які ще лишалися на пляжі, роздратовано поглянули їм услід. Клав ходив біля води. Уперед. Назад. Як у камері. Чому вона так?! Невже не розуміє, як він хвилюється? Зараз десь близько сьомої, але годинник, на який він випадково наступив сьогодні вранці, зупинився… «Зупинився годинник залізний
Ім’я моє закуй в залізо
У світ пекельного заліза
Тендітну квітку…»

Чомусь зробилося неприємно. Не міг згадати, звідки?.. Звідки ці вірші? З книжки? Зі сну? Чи це йому Дюнка розповіла? В неї був такий звичай — з таємничим виглядом прошепотіти чотири рядки і чекати реакції… Волейболісти на тому березі пішли.
Коли споночіло, він вирішив покинути порожній пляж. Одяг Дюнки лишився — взяти його з собою означало ПОГОДИТИСЬ. Вона прийде… Прийде — і не знайде одягу. Як вона буде, в купальнику? Вночі холодно. Спочатку біг, потім видихнувся і схопився за серце… Він тільки подзвонить — й одразу повернеться. Дюнка ображатиметься: чому не дочекався?! …У кімнаті було накурено. Дим висів над дерев’яними столами, шафами і стійками. Над кліткою в куті — для людей, не для пташок… — Ще раз ім’я — повністю. — Докія Старх. Сімнадцять років. — Ви не сварились? — Ні. Вона… вона ніколи так не робила. Вона… — Заспокойся. Він заплющив очі. Заспокойся — двадцять п’ять разів. Усі тут спокійні, усі… — Третій віженський ліцей… Гуртожиток. Кімната сімдесят чотири… Дзвінок. Ще. Крізь скло не чути слів. Ворушаться губи. Мов рибки в акваріумі. — У що вона була зодягнена? — Що? — Її одяг..? Босоніжки під шаром піску. Шорти на килимку… — Заспокойся, хлопче. Не таке трапляється… Зранку сама прийде. Вранці… Розділ 2

Автобус прибув до Віжни із запізненням на півгодини. Біля першої ж телефонної будки Івга витягнула пошарпаний записник і надовго завмерла, дивлячися крізь каламутне скло нерухомими, відчуженими очима. Це місто повне різного люду. Чимало й таких, кому словосполучення «Івга Лис» — не порожній звук. Хоча б Бета, з якою вони разом винаймали кімнату… Або ж Ґлокус, який упадав коло неї. Чи господиня антикварної крамниці на площі Руж, сувора, бундючна дама, саме та, що якось притримала Назара біля дверей і прошепотіла у саме вухо: «Це диво, а не дівчина. Не вагайтесь ані хвилини»… До антикварної крамниці не приймають без рекомендацій. Але Івга так ідеально пасувала до химерного інтер’єру, так чудово виглядали серед дещо претензійних розкошів її простацьке обличчя з лисячими очима і вогняне волосся… «Правильне в тебе прізвище. Ти — лис. Лисиця. Лисенятко…» Якийсь товстунець делікатно постукав у скло: — Дівчино, люба, ви вже закінчили? Дозволите? Вона відійшла. Сіла на лаву, стиснула в долонях ремінь сумки. Кожен з них… Яке буде обличчя в господині, коли вона дізнається, що в її крамниці півроку працювала відьма? Чи не повернуть покупці речі, що їх торкалися руки Івги?.. Ґлокус… навіть Бета, мабуть, позбудеться того картуза, котрий носила подруга-відьма… Чого ж сподіватися від них? Коли навіть Назар… Кісточки її пальців збіліли. Власне, Назар ще нічого не сказав їй. Вона поєднала його зі вчинком, якого він не робив… І втекла, не зволила нічого пояснити… Як облудниця… Крадійка… Гладун завершив розмову. Івга повернулася до телефону, відчуваючи, як гупає серце і зволожуються долоні. Довгий гудок на тому кінці дроту. Ще… ще… — Слухаю. Голос «тата». Івга проковтнула язик. — Ало! — вже з роздратуванням. Вона обережно поклала слухавку. Маленька невдача легко призводить до сліз. Усвідомлення краху назбирується по краплині. Поступово. Спустилася у метро і навмання проїхала кілька зупинок; позірна свобода збивала з пантелику. Можна йти куди заманеться — але дверцята тісної клітки вже зачинено, вона спіймалась, наче лисеня, і не в змозі нічого змінити. Так і не наважилася з’явитися перед жодним зі своїх знайомих. Наче слово «відьма» було витавровано їй на чолі. Вона втратила не лише Назара, але й таємницю, яка надавала їй змоги щасливо жити в цьому веселому місті… Що за маячня, яке ще щасливе життя без Назара?.. Дещо схоже вже було. Їй довелося поїхати з рідного селища. Кинути училище і накивати п’ятами з доброго, взагалі-то, міста Ріжни. І ще раз, коли… Її сіпнуло. Там, в суміші неприємних спогадів, був і перший її Інквізитор. Нудота, слабість, і безжальний перст, що вказує на неї: «Відьма». Вона затремтіла й озирнулась. Підземний вагон зрідка погойдувався, наче колиска: націлені на неї пальці існували тільки в її уяві. Люди читали, куняли, розмовляли, тупо дивились у темні вікна… Погано ж ви виглядаєте, панночко, — мовчки сказала Івга до свого відображення. Ви потребуєте послуг перукаря і масажиста, але насамперед — психіатра, моя люба. Очі у вас геть божевільні… навряд чи божевільну… візьмуть на облік. Божевільну відьму… Такі їм ні до чого… Отже, на роботах з неї користи — ніякої. А світить хіба вогнище… і світить, і гріє. Аж занадто… Чи що там у них? У селі по-простому, а тут, мабуть, гуманно — електрика замість полум’я… Тепла місцинка. Відьма-ґріль… Перебування у підземеллі зробилося нестерпним; вона виборсалася на поверхню і довго відновлювала рівновагу, вдаючи, наче роздивляється журнали на вітрині кіоску. Впіймала на собі кілька здивованих поглядів і схаменулася — журнали були досить фривольні; з грифом «тільки для чоловіків»… Вона рвучко відступила — і мало не зіткнулася з чоловіком в облягаючому чорному костюмі та хутряній камізельці. Чугайстир ковзнув по ній байдужим, якимось гумовим поглядом, що на мить зацікавився, але відразу ж опав, мов шланг, з якого витекла пружна вода. Івга завмерла, не в змозі відірвати від асфальту підошов. Усі вони так. Спочатку кидаються, а потім відвертають ніс — хибний слід. Чугайстри вчувають відьму, але цікавлять їх лише нявки. Вони бачать Івгу наскрізь — але не квапляться виказувати її, за що можна тільки подякувати… Чугайстир забув про неї. Байдуже, скільки неживих жінок зробив він сьогодні ще мертвішими; зараз в руках його глянцевий журнал з такою справжньою, живою, повнокровною плоттю. Такою знадливою, що зникають усі інші бажання… Івга відвернулась і попленталася геть.
Антикварна крамниця була відчинена; руда не наважилася наблизитись, просто ввійшла до телефонної будки навпроти. Набрала номер господині й одразу смикнула важіль; потім зціпила зуби і подзвонила Мітецям — довгі, лункі, зловтішні гудки… У міській квартирі Назара також не відповідали. Вона похнюпила голову, перетнула площу Руж і опинилась у скверику, де нарешті втомлено сіла. — …Гарячі бутерброди?.. Просто перед нею зупинився низенький візок з яскравим контейнером, над яким висла сіра пара. Везла його дівчинка років чотирнадцяти; з-під довгої кофтини виглядав поділ темної сукні, схожої на шкільну форму. — Гарячі, — безапеляційним тоном повідомила дівчинка. — 3 томатом і цибулею… Всього п’ять монет. Івга подзвеніла міддю в кишені. Збайдужіло констатувала, що завтра, можливо, у неї зовсім не лишиться грошей. Навіть на хліб… Дівчинка чомусь не квапилася піти. Стояла і дивилась, як Івга їсть; можливо, чекала на похвалу. — Чудові бутерброди, — Івга видушила з себе привітну посмішку. — Ти — лисиця, що живе серед курей, — раптом сказало дівча. Без сміху. — І сподіваєшся — тебе не викриють… Івга завмерла. Кусень булки став їй поперек горла. — Лисиці не їдять пшона! — запевнила її дівчинка. — Ти побачиш… згодом, — і взялася за візок. — До побачення… Рука її боляче тицьнула Івгу в плече; руда скинулася — але дівчисько вже штовхало перед собою візок з таким урочисто-скорботним виглядом, наче був це катафалк на військовому похороні. * * *

Червоний вогник на панелі термінового виклику заблимав на в’їзді до міста; Клавдій не брав слухавки, однак передчуття у грудях боляче заворушилось — ось… Площа Переможного Штурму завжди була повна машин, от і зараз якийсь білий «макс» заступив проїзд, і Клавдію довелося роздратовано ревнути службовою сиреною. Зійшов до свого помешкання й якийсь час замислено вивчав вміст холодильника; потім зачинив дверцята, поставив на вогонь чайник і сів до телефону. — Смерть пό гані, патроне, — голос заступника був професійно холодним, але Клавдій розчув у ньому теплу нотку полегшення. — Я шукав вас… — Смерть погані, Ґлюре… Ну? — Клавдій приліг на канапу, не знімаючи запорошених мештів. — Епідемія, патроне. Випадки чуми в Рянці… — Скільки? — Десять, патроне… — Що? — Десять випадків бубонної чуми, з них три — смертельні. Санітарний гарнізон піднято за тривогою, Рянка закрита… повідомлення вже потрапило в пресу… — Далі. — Самосуд. Клавдій притримав трубку плечем. На кухні все голосніше свистів чайник. — Де? — У Рянці паніка, патроне… На головній площі. Наші люди прибули, коли вогнище вже згасло. — Дуже шкода, — голос Клавдія зробився безбарвним і сухим. — Шкода, що наші люди такі мляві. Покійниця? — Була відьмою. Але… глухаркою, неініційованою. Її причетність до епідемії… — Арешти? — П’ятнадцять. Куратор округу Рянка виявив ревність… Аби, так би мовити, загладити… — Куратора викликати сюди, до Віжни, — повільно вимовив Клавдій. — Наступником призначити… у цьому окрузі працює Юрчу? Заступник витримав паузу. Обережно, наче куштував кожне слово: — Навряд чи це сподобається Кураторській Раді… Вони і так на кожному зібранні кричать, що Віжна всюди пхає своїх людей. Клавдій посміхнувся. Його смішок було добре чути на тому кінці дроту, і тому заступник поквапно припнув язика. — Усіх заарештованих, — Клавдій клацнув золотою самопискою, — доправити сюди. До мене. — Так, патроне, — пробурмотів заступник трохи метушливіше, аніж дозволяла його гідність. Клавдій задивився на візерунок виноградного листя за вікном. Коли він передчував лише Це — що ж, нічого… буває й гірше. — Я зараз приїду — мені знадобиться детальна інформація, Ґлюре. Аж до розташування колодязів округу Рянка… До речі, чому ви досі не повідомили, що герцоґ дзвонив? Заступник затнувся: — Патроне… Звідки ви?.. — А як же ж, — гмикнув Клавдій. — Щоразу, коли в нас прокол… Ви ж розумієте, Ґлюре, що все це наш великий прокол? Так? Заступник так сіпнувся, що було чути в слухавці: — Так, патроне. Звісно, що так.
(ДЮНКА. ЧЕРВЕНЬ)
… У день похорону. Сестра Дюнки відкликала його вбік і, не відводячи гарячкового погляду, попрохала: — Май совість, Клавдію. Ти поводиш себе так, наче її любив лише ти один. Він осів, наче від удару. І кивнув. Три дні злилися в одну нескінченну добу. Тричі западала ніч; він відповідав на якісь запитання, а за спиною його перемовлялися приятелі, однокурсники і зовсім незнайомі люди: «Це той хлопчик, з яким вона була того дня на пляжі. Це той…» — Вона не могла втонути! Вона плавала, як… Вона не могла! — Заспокойтеся, Старже. На тілі немає слідів насильства. Звичайна судома. Звичайна. — Клаве, ти, ну, не побивайся так. Піди ось, іспит склади, чого вже тепер… — Клаве, вибач, але ж ви з нею хоча 6 раз, це… були? …Він дочекався, доки цвинтар спорожніє. Люди, які були нещодавно скорботною процесією, тягнулися до виходу; лише Юлек відстав, розгублено озираючись у пошуках Клава. Не знайшов, бігцем наздогнав товаришів, пригнічених і збуджених одночасно. Дюнчиної матері вже не було видно — за нею причинилися дверцята машини… Усі ці люди вже давно не цікавили Клава. Принаймні, кілька годин. «Мати совість» — не що інше, як бути послідовним у своєму егоїзмі. Вечоріло. Густо, міцно і гнітюче духмяніли прив’ялі квіти. — Дюнко, — сказав він і став навколішки. — Дюнко, я хотів сказати тобі, що ми одружимося після іспитів… Не жени мене. Можна, я тут посиджу? М’яке західне небо. Заспокійливі співи цикад. — Дюнко… Він не знайшов слів. Можливо, хотів розповісти, як непробачно звик до її любови. Аж дозволяв собі нехтувати нею — приходь завтра. Вона-бо була для нього напівріччю, напівдитиною, і він навіть не знає, як покарати себе за це. Та чи допоможе тепер найжахливіша кара… От тоді він і сказав те, що вважав за потрібне. Бо тоді це було правдою: — Дюно, я присягаюся тобі ніколи і нікого, крім тебе, не любити. Вітер ворухнув верхівку темної ялиці. Чи це Дюнка, яка дивилася ЗВІДТИ, обурилася, струснула мокрим волоссям?.. — Я сказав, — прошепотів він. — Вибач. За спиною в нього хряснула гілка. Він напружився, повільно дорахував до п’яти — і озирнувся. Він не запам’ятав усіх, хто були на похороні, — але чомусь був упевнений, що саме цього старого там не було. Зім’ятий темний костюм, стоптані черевики — може, сторож?.. В бурлаки, що збирає порожні пляшки, ніяк не може бути такого вольового обличчя. І такого ясного погляду. — Я лум, — сказав старий, відповідаючи на мовчазне питання. — Не турбуйся. Лум. Розрадник. Кажуть — ремесло це походить од якоїсь забутої віри, що знаходила слова для знекровлених утратою, смертельно хворих душ. Батьки Дюнки не прийняли послуг лума, гордовито не побажали ділити тягар свого горя, — можливо, старий вирішив, що самотній Клав стане його клієнтом. — Ні, — Клав одвернувся. — Дякую, але… Не вірю я в усе це. Не потрібно мені. Я сам. — У що ти не віриш? — здивувався лум. — Я хочу залишитися на самоті, — прошепотів Клав. — 3… нею. Будь ласка, ідіть собі. — Ти помиляєшся, — зітхнув старий. — Помиляєшся… але я вже йду. Тільки… Клав роздратовано скинув голову. — Тільки, — старий пожував губами, — ти… робиш, чого робити не можна. Ти турбуєш її. Кличеш. Тримаєш її, а тих, хто ТАМ, в жодному разі не можна тягнути СЮДИ. Нявки… Клав смикнувся: — Ідіть. — Прощавай… Чорне ялинкове віття здригнулось, і лум нечутно зник. Клавдій Старж, шістнадцятирічний хлопчик, який вважав себе чоловіком, залишився сам. З Дюнкою. * * *

Ніч вона перебула на вокзалі. Хворобливе почуття незахищености гнало її з поверху на поверх, із зали до зали; кожного разу, коли вдавалося на кілька хвилин заснути в глибокому кріслі, вона прокидалася, мов у маренні, і довго не могла згадати, хто вона і де… Нарешті, втомлена від задушливого тепла і неприродного світла білих плафонів, Івга вийшла на вологий од сльоти перон; наче нічні метелики, довкола нестерпно яскравих ліхтарів увивалися хмарки росяних крапель. Прибували потяги, хтось чорний простував уздовж величезних страшних коліс і грюкав залізом до заліза. Стрілки круглого вокзального годинника завмерли на циферблаті. «Ніч назавжди», — у розпачі подумала вона. Поліцейський сержант, який чергував біля кас, поглянув на неї спочатку байдуже, потім зацікавлено; Івга зупинилася навпроти нього і демонстративно довго вивчала розклад поїздів, величезне поле назв і цифр, цілий світ на рівних мерехтливих лінієчках. Їй раптом закортіло вивернути кишені — і на останні гроші купити собі право опинитися на мить господинею вокзалу. Господаркою квитка і власної долі. Бути хоча б у цьому — абсолютно нормальною. Законослухняною. Леґальною. Думка виявилася настільки привабливою, що вона навіть ступила до віконця, зважуючи, як далеко може завезти її жалюгідний залишок фінансів; утім, вже наступний крок був значно коротшим, а потім ноги й зовсім відмовились іти, бо, якщо вона зараз поїде — Назара більше не побачить. Ніколи. Поліціянт здивовано вирячився; Івга не зводила очей з розкладу, наївна, гадала — коли сльози не течуть по щоках, їх і взагалі не видно… Очі її були переповнені. Переповнені. — Дівчино, чи можу я вам допомогти? Чоловік у формі розпливався перед очима. Здається, дивився співчутливо. Івга хитнула головою та поквапилася до виходу.
Ранок вона зустріла в товаристві наяди з міського фонтана. Куталася у подарунок Назара, аби втримати залишки тепла, не впустити за комір ані струминки вогкого повітря; на голову статуї сів голуб, і лапки його все зіслизали, зіслизали… Часом Івзі ввижалося — голуба немає. А замість наяди — кам’яна жінка, припнута до стовпа, і біля ніг її — кам’яні в’язки хмизу з кам’яним вогнем… У потилицю наче цвях убито. Вбито давно, аж він зробився там майже своїм. Пустив коріння. Скрипнули колеса; Івга смикнулась. Крізь сірий, порожній ранок чухрала дівчинка в довгій кофтині. Їй услід грукотів по асфальту її яскравий візок. — Гарячі бутерброди, — повідомила вона, хоча возик був порожній і холодний. Івга облизала губи. Цвях у потилиці. — Не ночуй на вокзалі, — «школярка» торкнулася свого перенісся, і руда раптом зрозуміла, що тій не чотирнадцять років, а значно більше. — На тебе вже накинули оком… недобрі люди. Івга мовчала, не опускаючи очей. — Недобрі люди чинять недобрі справи. Безпритульна дівчина — товар, що марнується по-дурному, — продавець бутербродів посміхнулася краєчком уст. — На вокзал не ходи. Івга злякалася. Дівчисько мовчало і шкірилося, в очах — готова відповідь на німе питання: ти знаєш, хто я. Бо знаєш, хто ти сама… Відьма. Досвідчена відьма дивилася на Івгу з хирлявого тіла школярки. Івзі пішов мороз поза спину; аби подолати страх, вона уявила свою співрозмовницю на уроці математики. Біля дошки, з крейдою в тоненькій руці, із закушеною губою… Дівчинка, схоже, здивувалась: — Що смішного?.. — Нічого, — сказала Івга, відводячи погляд. Дівча покатало візок — туди й сюди: — Підеш зі мною? — Ні, — руда підвелася і відчула, як поважчала сумка. Розлютилася на власну несміливість і додала: — Я надаю перевагу гетеросексуальним зв’язкам. Цвях у потилиці смикнувся і заскнів сильніше; Івга закинула сумку на плече і швидко рушила геть, але слова, вимовлені їй услід таки встигли боляче вдарити: — Тобі немає з чого вибирати, дурна. Гірше буде, коли тебе спалять безвинною.
Напад сполоху минув, залишив слабість у колінах та огидний присмак у роті; Івга сіла в трамвай і проїхала два кола, заки кондуктор не почав підозріло поглядати на неї. Кажуть, кожна відьма боїться ініціації, як незаймана дівчина — першої шлюбної ночі. Вона не знала, чи це так; цноти вона позбулася завиграшки — їй усе здавалося, що вони з Назаром бавляться. Та від думки про ініціацію її охоплював тваринний жах, наче вона опинилася на визубленому краї безодні — межі, з-за якої не повертаються. А людина і собака схожі між собою більше, аніж людина і відьма… У жахливих снах їй верзлося, ніби вона в довгому чорному вбранні схиляється над відкритою старою книгою. Ніби йде вузькою звивистою дорогою, одна з багатьох у моторошній процесії, що заворожувала, позбавляла власної волі; нарешті, ніби гола, вона летить на помелі… Але варто було прокинутись, відчути поруч із собою теплого Назара… Івга отямилась. Ось уже два дні її переслідують телефони. Вони женуться за нею назирці, хапають за руки, кидають слухавками в обличчя: набери номер! І Назар скаже: «Івго… Лисенятко моє, куди ж ти… Де…» Вона закусила губу. Голос почувся надто чітко, аби бути вигадкою; можливо, вона спроможна читати думки на відстані… Назарові думки. — Ало. Дівчина мало не скрикнула. Притиснула слухавку так, що заболіло у вусі. — Я слухаю, ало. Сухий, напружений голос. Чи чекав він на дзвінок? Чи може здогадатися, хто саме мовчить і дихає в трубку? Не може, — з відчаєм зрозуміла вона. Після цього всього — хто ж іще буде телефонувати і мовчати?! — Нічого не чути. Ало. Говоріть. Вона хотіла. Вже набрала повітря у груди, від чого телефон на тому кінці дротду сказав: … — Нічого не чути, — повідомив Назар. — Передзвоніть, будь ласка. Гудки. Лізуть з мембрани, як локшина чи пруття, яким у давнину карали неслухняних дітей. Івга з обережністю поклала слухавку — але виходити з кабіни не квапилась. Дивилась, як котяться склом краплини повільного дощу. Площа Переможного Штурму вісім, квартира чотири. Телефон… Їй завжди важко давалися телефони. Як запам’ятати низку цифр, які нічого не значать?.. Але цей номер намертво засів у голові. Цвях… Чи це в них візитівки такі? Раз поглянув — і більше ніколи не забудеш?.. Дощ залився їй за комір; вона зіщулилась.
Після цілого дня безглуздих блукань Івга натрапила на Палац Інквізиції. Ось уже кілька годин вона тинялася, кружляла, заходила в кафе на філіжанку дешевої кави, вивчала назви вулиць і, поза тим, усе звужувала та звужувала коло; нарешті, перед нею постала висока, нова, але стилізована під старовину споруда з гострим дахом. Дівчина остовпіла, наче пташеня перед зміїним лігвом. Зі стулок широких дверей дивилися мідяні герби з навскісним написом: «смерть погані». Погань — це я, — зрозуміла вона і знову, як своїм єдиним щитом, затулила груди сумкою. Праворуч од головного входу тулилися тендітні скляні дверцята і рекламний щит, тільки от замість реклами на ньому — суворий плакат: «Відьмо…» — цвях у потилиці, — «… пам’ятай, суспільство не відмовляється від тебе. Коли ти зречешся погані й станеш на облік, ти будеш повноправним громадянином. Коли ти вперто тримаєшся зла, ти приречена на горе і самотність. За статтею… закону… не стали на облік… караються роботами… винні в злодіяннях… підлягають суду Інквізиції…» Івга схлипнула. За якусь мить вона відчинить малі дверцята зі скла та ступить на шлях… назустріч іншим, нормальним громадянам, таким, як Назар. Коли суспільство не відмовляється від мене, чому це робиш ти? Ти що, кращий за суспільство?! Тильним боком долоні вона втерла ніс. Її підхопив якийсь хворобливий кураж — втім, це приємніше, ніж розпач чи паніка. От візьме і зателефонує Великому… Ось так, не розмінюючися на дріб’язок… Прокляття, де будка?! Повно ж було… Рука її впевнено відкрутила весь номер од початку до кінця, лише на останній сімці завагалась. Усього на мить. Вона сподівалася, що запам’ятала неправильно. Що такого номера не існує, і телефонний робот одразу ж повідомить їй це своїм бридким гугнявим голосом… Гудок. Довгий гудок виклику. Івзі похололо в животі. Зараз слухавку візьме яка-небудь домогосподарка: «Інквізиція? Що за дурні жарти! » Скільки гудків минуло? Три чи п’ять? Пан Великий зайнятий, його практично ніколи не буває вдома… Великий пан. На восьмому вона майже заспокоїлась. Вирішила дорахувати до десяти — і податися геть. Тим паче, що кураж уже зовсім вивітрився… — Я слухаю. Руда мало не впустила рурки. Холодний, утомлений голос, відчужений, наче з іншого світу. — Слухаю… Треба було швидше кинути слухавку. Урвати небезпечну нитку, яку так необережно простягнула між собою і… — Хто говорить? Івга облизала губи. Потягнулася до… — Івго, це ти? Вона не встигла зупинити власну руку. Її долоня так натиснула на важіль, що залізні ріжки боляче вп’ялись у тіло. * * *

⇐ Предыдущая 32 33 34 35 363738 39 40 41 Следующая ⇒