Annotation 11 страница

О сьомій вечора — нагальний виїзд наряду Інквізиції; о сьомій тридцять з оточеного будинку міського цирку почали виводити дітей і дорослих. Клавдій шкріб нігтем пластир на чолі. Що далі, то цікавіше: нічний клуб, цирк… Напередодні герцоґ вимагав звіту — Клавдію вдалося відбитися. Влада завжди бажала підкорити собі Інквізицію — коли з жадібности, коли зі страху; усі Великі Інквізитори вдало протистояли цьому. Клавдій не був винятком. Ранішні газети вийшли з фотографіями перекинутого трамвая; у вечірніх ішлося лише про навалу відьом. Коста повернувся до свідомости в реанімації міського шпиталю, але стан його здоров’я лишався невизначеним. Крововилив у мозок. Клавдій чудово розумів, що, на відміну від Рянкської епідемії та спроби теракту на стадіоні в Одниці, все, що відбувається у Віжні — просто психологічна атака. Ефектне залякування: страх для НИХ — живильне середовище. Чорнозем… Але кров… Мокнули під дощем трупи лева і трьох тигрів. Санітарні машини вивозили скривавлених глядачів; жінок, які були того вечора в цирку, відсортували, оточили пластиковими щитами і почали випускати через єдиний вихід, по одній, під перехресні погляди двох Інквізиторів; плакали діти, чіпляючись за материні руки. Лускали повітряні кульки; хтось кляв відьом, хтось Інквізицію. Клавдій не чув відьми. Як тоді, в клубі; він боявся помилитись і тому бездіяльно стояв і чекав. Метушливий натовп обтікав його, не торкаючись; лише дівчинка років восьми, з білим бантом на потилиці, налетіла на нього і скинула круглі від жаху очі. Десь у переляканому натовпі металася у такому ж розпачі її мати. Або не могла вирватися з-за щитів… — Не бійся, — сказав Клавдій, але дівчинка реагувала не на слова, які й не зрозуміла, а на чуже, жорстке, страшне обличчя. І тому заридала і кинулася геть. Подробиці цієї вистави Клавдій з’ясував згодом. За відеозаписом свідчень, звітами і пояснювальними записками він відтворив хід подій краще, аніж міг би роздивитися його із зали, серед чепурної дитячої юрби; якоїсь миті він, оповитий хмарами диму, абсолютно реально і гостро відчув себе дитиною на виставі. Хоча б тією дівчинкою з бантом…
…У фойє продавали повітряні кульки і цукерки на паличках; запах парфумів, пудри, і, головне, звірів — хвилюючий, лоскотний… Зала; дерев’яні крісла з відкидними сидіннями, три дзвінки — і завмирання у грудях, коли яскраве світло повільно згасло. Як давно не була в цирку ця дитина… Років зо тридцять, не менше. У другому відділенні була анонсована група дресированих хижаків, у першому виступали брати-штукарі у червоних картузах. Дитина із залу, яка взяла участь у номері, отримувала на пам’ять такий самий картуз; бажаючих було чимало, і назбиралося б іще більше, коли б турботливі мами і бабці не втримували своїх дітей — їм було неприємно дивитись, як ті залазять у чорні скрині, що їх потім штрикають шпагами і розпилюють пилами. Дітям, навпаки, вистава подобалась… Жагуче бажання вистрибнути на арену, куди дивиться тисяча очей, де колами лягає кольорове світло прожекторів, куди біжать ті, які старші й сміливіші. І полохлива сором’язливість, від якої тремтіли ноги та хололо серце. Як тьохкало воно, коли пилка вгризалася у скриню, куди перед тим улізли троє хлопчаків. Яка радість, що вони вийшли неушкоджені, щоправда, тільки двоє. Може, третій вискочив з іншої скрині? Гримів оркестр, найсправжнісінький, з перламутровими барабанами і жовтими тарелями. На музиках фраки з лелітками. Аби помилуватися ними, дівчинці доводилося підводитися з місця і витягувати шию… Біля краю арени стояла тітка в блакитній сукні й щось казала, а губи її тремтіли. Вийшов височенний розпорядник. На його вусатому обличчі, такому самовпевненому на початку вистави, був тепер страх. Такий відвертий, що дівчинка злякалася також. Розпорядник вигукнув щось удавано веселим голосом. І дівчинка зрозуміла, що йому зовсім не весело. Тітка в блакитному перелізла через бортик і спочатку заглядала в скрині, а потім почала хапати за плечі братів-штукарів, і дівчинка розчула, що вона каже: «Де дитина… де… облиште дурні жарти, у нього хворі нирки… Йому не можна… Віддайте…» Біля входу на арену зібралися ще якісь люди, і всі вони чомусь насідали на розпорядника, але той не схотів з ними розмовляти, втік за оксамитову портьєру… І згасло світло. Хтось засміявся, хтось зааплодував, хтось засвистів. Зляканий хлопчик-сусіда заревів, і його мама схопила його на руки. Чийсь батько соромив свого сина — нема-бо чого боятися, страхополохів у цирк не пускають. На арені хтось залементував. І хтось закричав серед публіки… Світло заблимало, як під час аварії на космічному кораблі — у кіно. На арені була клітка. Без дверцят; смугастий тигр стояв на штукарі: морда в нього була зачервонена. Жінка в блакитному все шукала свою дитину… Вийшли два тигри. І лев, такий красивий, як на картинці. Дівчинка зовсім не злякалась — але поглянула на маму й відчула, як мокріє сидіння. Вискочив чоловік зі шлангом, наче поливати квіти. І вдарив струменем тигра з червоною мордою, хотів її помити. Другий тигр стрибнув на садівника. Щось бабахнуло… дівчинка побачила, що вусатий розпорядник стріляє з пістолета. Тоді всі кинулися до виходів, і когось придавили. Приборкувач у червоному. І також почав стріляти. …Її роз’єднали з мамою… Вона наштовхнулася на чоловіка з таким жахливим обличчям… ма-мо… Вітаю з поверненням у себе, Клавдію.
Тієї миті, коли дівчинка зникла в натовпі, наче плівка луснула в його мозку. Він УЧУВ. Збиваючи зустрічних, він кинувся до службового виходу. Через арену, по уламках магічних скринь. Так собака біжить по стиглому сліду. Що ось-ось загубиться… «Швидка допомога» від’їжджала. Він закричав поліціянтові, аби зупинив, але той розгубився, не зрозумів; тоді Клавдій вихопив пістолет і вистрілив у колеса машини. — Інквізиція!.. Тицьнув значок поліцейському та кинувся до «Швидкої». Ще не відчиняючи дверцят, він відчув хижу готовність відьми. Поруч із водієм сидів юнак у капелюсі та франтівській краватці; Клавдій різко викинув зціплені руки в напрямку його звужених очей. Застогнав поранений на ношах. Хлопець схопив себе за горло. Вигнувся, намагаючись вислизнути з інквізиторської хватки; бліді щоки позеленіли. Потужна агресія — але слабкий захист… Юнак заверещав; маринарка на грудях розійшлася, і на них натягнулася шовкова сорочка окреслюючи дівочі перса. Клавдій ударив ще. І ще раз — але це вже було зайвою жорстокістю. Відьма знепритомніла. Водій дивився з широко відкритим ротом, і в очах його Клавдій побачив себе — бузувіра, який знущається над жінкою. Якщо й виявився хлопець у капелюсі дівчиною — це не привід, аби стріляти в машину. — Інквізиція, — з огидою вимовив Клавдій. До машини бігли. З усіх боків. * * *

«… Хто дивиться збоку — дивується і лякається. Інквізитор уражає відьму, не торкаючись її, одним нечутним наказом. Знаки вирізьблюються на камені та карбуються на залізі — вони допомагають тримати добродійок моїх у шорах. Знак — щит, а інколи й вістря. Але не у відкритому двобої. Дехто з братів моїх матеріалізує знак просто в повітрі — але для багатьох це неможливо, та й рідко призводить до перемоги… бо знак у повітрі потребує великих зусиль. А натомість дає зовсім мало. Сьогодні я уперше зупинився перепочити на своїх сходах. Старість… Куховарка засолила на зиму десять барилець різноманітних солінь… Я не хочу осені. У мене погане передчуття. …звільнити тих трьох. А ту, яка труїла колодязі, доправити на суд у її громаду. Час гнітить мої плечі, і що скажу я Небесному Судді? Що все життя знищував ЇХ, бо й ВОНИ нищили також? Навіщо я узяв на себе цей камінь? Мені мариться — я стою на вогнищі, яке сам поклав. Провина добродійок моїх важча за мою. Я скажу ЙОМУ — нехай зважить…» Телефонний дзвінок видався їй нестерпно голосним. Цілий день проминув у тиші над щоденником людини, яка померла чотириста років тому; ще не підняла трубки, а долоні вже змокріли. Назар? Слухавка була важкою; до кінця життя Івга буде ненавидіти телефони. За зрадницьку невизначеність. — Ти мені потрібна. Зараз. Клавдій. Дивно, але вона відчула полегшення. Вона ПОТРІБНА.
На відьмі були вільні штани і шовкова сорочка під чоловічою маринаркою. У присутності Клавдія в неї пішла носом кров, і вона не відіймала від обличчя хустинки; зі своєї схованки Івга бачила весь допит, і по спині її дер неприємний мороз — ніколи раніше вона не бачила Клавдія ТАКИМ. Інквізитор на всі сто… наче чорний каптур приріс до його обличчя. Страшно дивитись і, що найнеприємніше, від його тиску Івгу знову нудить і болить голова. — …Подумай. І про те, що на тебе чекає… — Плювати. Не лякайте. — Бачу, як ти це робиш, воїне. Захист твій не міцніший од шкаралупи яйця. Не примушуй мене готувати омлет. — Що вам треба?.. — відьмі було непереливки. Івга всією душею бажала, аби ЦЕ скінчилося чимшвидше. — Імена. — Не знаю… — Ім’я твоєї ненародженої матері. Чи вже народженої? Відьма заточилася. — Стояти! Матка покликала тебе? Кличе й зараз? — Н-ні… — Слухай мене, Юліє. Дивися на мене… Думай про приємне. Івго!! Вона здригнулася від його крику. Перечекала спалах головного болю і вибралася з ніші; відьма в трансі, руки Клавдія у неї на плечах. — Шукай Поклик, Івго. Найдорожче, найрадісніше. Тепле, улюблене… щоб його! — Не мучте її, — прошепотіла вона. — Що?! — Ви поводитеся з нею, як з твариною. — А п’ятеро дітей, які загинули в цирку? А дев’ять — у шпиталі? А четверо хлопчиків, які зникли безвісти, і сотня поранених по лікарнях — це як? Івга з подивом зауважила — Клавдій не просто втратив спокій, він ледве стримує шаленство. — Ти розумієш? Розумієш, що тепер доведеться ув’язнити ВСІХ відьом. А діючих… не знаю, відстрілювати, чи що. І тебе, між іншим, доведеться посадити за ґрати, бо матка може сидіти і в тобі також. Чорт… Шукай, Івго. Шукай її… — Не хвилюйтесь, — несподівано для себе сказала Івга. І побачила, як спалахнули очі в прорізах: — Що?! — Заспокойтесь. Істерикою справі не зарадиш. А в мене від вас дуже голова болить. І в неї — також. Візьміть себе в руки, Інквізиторе. Тиша. Тільки важке дихання відьми. — Дякую… За добру пораду. Вважай — я скористався нею. Будемо працювати. Він узяв з рук відьми хустинку і ретельно, без гидливости, втер її скривавлені губи.
Допит завершився під ранок; Івга почувала себе, як після купання у каналізаційному стоці. У молодій відьмі вирували пристрасті. Людські спонуки були для неї теплою мішаниною; Івзі являлися чорно-білі картинки юрбищ — переплетення запахів, звуків і тіл. Звиваючись од напруги, Івга накривала натовп долонями — і відчувала, як лоскочуть шкіру злякані клубочки. Легенько стискала пальці — і відпускала знову, ледве стримуючись, аби не стулити міцніше, і в цьому балансуванні на межі екстазу знаходила величезну втіху… Раптом усе закінчилось. Тепер вона була дитиною, кількома дітьми одночасно. Дівчинкою в білій бальній сукні, яка сама посеред порожньої зали, немовлям у темряві й підлітком у промоклому наскрізь одязі. І ще кимось, і ще… Дівчинка обережно переставляла ніжки в тісних черевичках, вслухалася у тишу, напружено чекаючи чийогось поклику, немовля вперто повзло по холодній підлозі, відчуваючи попереду тепло, а підліток брьохав по коліно у воді, сподіваючись побачити проблиск світла. Івга заплакала з туги. Так болюче, так нескінченно довго тягнулося це чекання. А потім екстаз вибухнув усередині неї, як петарда. Аж посипалися іскри з очей. Дівчинка затремтіла від передчуття. Зараз вона почує рідний голос — і кинеться назустріч, захлинаючись од щастя. Немовля радісно скрикнуло — зараз воно припаде до теплих щедрих грудей. Підліток заплющив очі, зсередини повертаючи собі зір — за мить він побачить, нарешті, далекий смолоскип над маслянистою поверхнею вічних вод… Івга рвонулася вислизнути зі світу ВІДЬМИ — але передчуття абсолютного блаженства, яке володіло дівчинкою, немовлям, підлітком, іще, ще кимось… позбавляло її волі. Абсолютної насолоди не існує — не існує поза її світом, навіщо ж тікати з нього, коли можна… дочекатись… І вона вже віддавала себе йому, відьомському — однак хтось іззовні рвучко висмикнув Івгу в її власний світ, що продувається усіма вітрами. «Я намагався полишити своє ремесло. Я завжди знав, що воно жорстоке і брудне. Але хтось повинен чистити нужники, інакше світ захлинеться в нечистотах. Котрий день мене переслідує запах диму… Я купив будиночок у передмісті. Невигідно, але ж луки й озеро, можливо, почну розводити коропів і вирощувати лілеї. Може, мені час на спочинок, в оточенні бджіл, які гуготять над суцвіттями. … бо я, і тільки я, відповім за діяння свої перед Небесним Престолом. І прокльони добродійок моїх відьом, що лежать на мені коростою, будуть мені за провину — або заслугу…» Здавалося — палац Інквізиції порожній. П’ята година; ріденький ранок за ґратами вікон, сірим снігом на поруччі прокуреного сходового майданчика лежить остиглий попіл. Івга здивувалася його бажанню зупинитися тут, між поверхами, у напівмороці ґвинтових сходів — а він просто не бажав бачити свого кабінету. Ні приймальні, ні референта, ні таблички на дверях. — Дайте мені цигарку, — попрохала дівчина. Він механічно простягнув їй пачку — і одразу відсмикнув руку: — Ти ж не куриш! — Курю. Чи вам шкода? — Шкода, — він сховав пачку в кишеню. Скривилась. Незвична гримаска дуже не личила їй. Наче хтось приклеїв до її рудої гриви чуже, неприємне обличчя: — Боїтесь, я стану недостатньо здоровою, аби йти на вогнище? Він чекав од себе роздратування — але нічого не відчув. Тільки втому. — Івго, відчепись. Не зли… Ми ж… друзі. — Еге ж, — неприємний вираз ніяк не сходив з обличчя. Вона дивилася вниз, у темний квадратний колодязь з ліфтовою шахтою посередині. Раптом згадав… оце так-так, сухар-склеротик. Але ж як змінились обставини. Важливе ще післявчора тепер забувається так легко. — Вибач. Я хотів спитати. Назар? Відповіді чекати не було чого. Ось вона. Похмуро змітає попіл з перил і дивиться, як падають сірі сніжинки. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Івга підвела голову: — Скількох ви відправили на вогнище, Клавдію? — Яке там вогнище… Останні сто років… це інакше. Тільки називається так. — А відбувається — як? — Тобі що з того? Гуманно… до біса! Чого ти від мене хочеш, Івго?! — «Я намагався полишити своє ремесло. Але хтось повинен чистити нужники. » Вона цитувала, дивлячися повз його очі, розмірено і спокійно. — Ти мені лестиш, — сказав він глухо. — Мені дуже далеко до Атрика. Дівчина щиро здивувалась: — Чому? Бо його спалили? — Ні. Ціною життя його було життя матки. А спалити й мене можуть, не штука… Нарешті вона повернулася до нього обличчям. І вперше за розмову зазирнула йому в очі: — Не треба так говорити. Він знизав плечима: як хочеш. Унизу пронизливо рипнули двері. З’явилася сухенька жінка з відром і ганчіркою; і не повірила своїм очам — чи не Великий там, нагорі? — Не хотілося думати про це, — визнав Інквізитор. — Але мені доведеться зустрітися з маткою… як і Атрику. Хоча, на відміну від нього, я зовсім не впевнений, що зумію її подолати. — Атрик Оль також не був упевнений, — прошепотіла Івга. Клавдій раптом відчув вдячність. Може, саме за ці слова. А може, це було запізніле визнання її самовідданости. Робота цієї ночі була небезпечною і важкою, а вона тільки що зазнала серйозної особистої драми. — Івго. Розкажи мені… про Назара? Вона похилила голову. Руді пасма заховали від нього її обличчя. — Мені хочеться помитись, — сказала вона. — Змити з себе… Він зрозумів її раніше, ніж вона закінчила фразу. Йому давно хотілося цього ж — змити цю ніч. Здерти зі шкіри події останнього місяця, забутись, хоч на пару годин. Можливо, Атрик Оль почував щось схоже, коли купував будинок у передмісті, аби «вирощувати лілеї…» — В оточенні бджіл, які гудуть над суцвіттям, — голосно сказав він. Взяв Івгу за руку і почвалав до ліфта. * * *

Дорога зайняла півгодини — весь цей час вони спали на задньому сидінні. Клавдій заснув миттєво і глибоко, Івга куняла, час од часу через силу розтуляючи повіки. Якісь городи, будинки, вулиці… Таксист пригальмував на роздоріжжі та повернув праворуч; дорога перетворилася на дві зарослі колії серед некошеної трави. Зупинилися перед темними воротами, що височіли поміж залишків огорожі. З новеньким знаком: «Вулиця Річкова, 217». Клавдій неквапно відімкнув їх; Івга чекала. Це виглядало старовинним, а від того вагомим ритуалом — відімкнути браму посеред чистого поля. Рипучі стулки відчинились. Одна з них одразу повисла на єдиній уцілілій завісі, що не завадило Клавдію галантно пропустити даму вперед. В будинку пахло вільгістю. Зі столу метнулася миша; до гуркоту горнятка, що впало, приєднався мелодійний дзвоник. Дівчина здригнулась; Клавдій витягнув з кишені телефон: — Ґлюре… ні, не бажаю слухати. Знаю… В мене двадцять годин. Ні. Вважай — я помер.
Річка ховалася в очереті і вербах. Біля берега — напівзруйнований місточок; Клавдій забив каменем небезпечно вистромлений іржавий цвях. — Зимно, — сказала Івга. — І вода холодна… — Вода тепла, — серйозно заперечив Клавдій. На протилежному березі, вільному від очерету, але брудному, паслися білі гуси. — У мене купальника немає. — Теж мені диво — гола відьма. — Не смійтеся. — Добре, я відвернусь. Гусей не стидаєшся? Вона кинула одяг на місточок. Сторожко поглядаючи на Клава, який демонстративно дивився в далечінь, підібралася до краю дошки і завагалася… Спорохнявіла дошка не витримала ваги її вагань, і дівчина з виском хлюпнулася у воду. Чисто. Прозорість обіймає тіло. Чисте до родимки, до волосинки. Намацала ногами дно. Сіпнулася від дотику водорости, звелася, відкинула волосся. Гуси зібралися у табунець і неквапно форсували річку. — Дивись, вони сюди пливуть, — стурбовано сказав Клавдій. — Ну то й що? — Я їх боюсь, — у голосі Великого звучала справжня занепокоєність. — Гусей? — Пливуть же ж!.. Івга занурила обличчя у воду. Розплющила очі; світ став хистким і розпливчастим. Срібними спалахами закружляла довкола її стегон зграйка мальків. Вона випросталася, відфоркуючись. Інквізитор — оце так видовище. Великий у смугастих плавках сидів на краєчку місточка; його біла шкіра кидала виклик літу, сонцю та безлічі морських курортів, якими володіє, за чутками, всюдисуща Інквізиція. А дрібні клерки позасмагли до чорного, — раптом обурилась Івга. — А кажуть — в мужніх людей волохаті ноги… — Висновок? Я не мужня людина, або ноги голю? — Висновок — брешуть. — Це комплімент? На правому боці грудей знайомий шрам; хотіла спитати, звідки, але вчасно схаменулась — добре бути нетактовною, але ж не такою мірою… — Я хочу бути гускою, — видихнула вона, — з червоними лапами. Плавати… ціле літо. Їсти траву… А потім нехай ріжуть. Який сенс чекати зими? — Руда гуска, — Клавдій усміхнувся. — Лисицею народилась… Гуси повернули до місточка — свідомо. — Це до мене, — голос Клавдія впав. — Мене з дитинства гуси не люблять. — Начхати їм на вас, — оптимістично припустила Івга. І помилилась. Гуси вийшли на берег; Клавдій замахнувся вербовою лозиною — ватажок, який уражав своїми розмірами, але навіть напозір був дурніший за інших, сприйняв це як виклик. За наказом ватажка гуси згуртувались і пригнули до землі довгі шиї. — Івго, ти бачиш, — безпорадно сказав Клавдій. — Прожени їх, будь ласка. — Не можу, я ж не одягнена. — Я замружусь! Вийди, вони ж… ох! Гуси оточили Клавдія. Їхньому сичанню позаздрив би будь-який серпентарій; Великий переступав босими ногами, здіймаючи свою лозину — і чомусь не наважуючись ударити. — Івго, хай йому… Це не смішно! Я навіть без штанів… Вона намагалася надати обличчю кам’яного виразу. Губи не слухались і невтримно розповзалися до вух; сміх забивав дихання. — Х-ха… ой, ні… Чого… Їм… від вас… треба? — Не-смі-шно! Я боюся їх, зрозуміло? — Треба… знайти… господаря… нехай скаже «фу»! — Я тобі посміюся! Вийди, я тебе як людину прошу! — Я ж без одягу! — То й я без очей, ось! Давлячись сміхом, Івга вибралася на берег, підібрала кийок і з хоробрістю сільського дівчиська замахнулась: — Кін! Киш!.. Стурбовані відкриттям другого фронту, гуси заґелґотіли і відступили — вона захоплено ганяла їх доти, поки не помітила, що в Клавдія вже «є очі», й досить пильні. — Ви ж обіцяли!.. — вона розгублено прикрилася руками. — Але ж я повинен бачити, коли хтось мене збереться вкусити! Івга впала у воду — спиною, здіймаючи фонтани бризок. Гуси одразу атакували самотнього Клавдія, і він кинувся вслід за нею. Гуси посварилися на березі та пошкандибали геть. Плавала вона погано — тому намагалася триматися так, аби ноги досягали дна; Клавдій узагалі не силкувався плисти, просто стояв по пояс у воді і ловив долонями полохливі сонячні зблиски. — А можуть відьми… перетворити мене коли не на птаха, то хоч на лисицю? — раптом спитала Івга. — По-справжньому, назавжди? Клавдій хлюпнув водою в обличчя: — Івго… А можуть відьми обернути час? Закинути мене, Клавдія Старжа, на тридцять років назад? Ну, добре, на двадцять вісім… — Тоді було краще? Він так серйозно подивився їй у вічі, що в неї одразу захололи ноги. — Тоді було… Івго. Не знаю, чи краще. Просто БУЛО. — А тепер НЕМАЄ? — смикнуло її за язик. Він нічого не відповів. Присів, занурився у воду з головою. Підвівся, забрав мокре волосся з чола: — Івго, виходь-но на берег. Змерзла. — Щоби ви знову на мене витріщались? — Дурненька, — Клавдій вийшов на берег і обтрушувався, мов сенбернар. — Знаєш, чого я тільки не бачив? Робити мені нічого — твої сіднички роздивлятись. Дівчина похлинулася від образи: — Ах, нецікаво — то й не дивіться! І рішуче рушила до берега. Не дивлячися на Клавдія, підійшла до свого одягу. Не відвертаючись і не ховаючись, почала одягатися — жодним жестом не виказуючи поспіху. Застебнула нову «блискавку», поправила майку — і тільки тоді наважилася поглянути на Старжа. Звісно, він і не думав відводити погляду. Весь цей час дивився! Вона не знайшла в собі сили розгніватись. Посміхнулась — але якось зовсім жалібно: — Ну і що? Нічого особливого? І, — вона демонстративно позирнула на його плавки, — ніякого ефекту? Він мовчав. А їй зробилося нестерпно соромно. Як тоді, у школі, де її вважали святенницею і боягузкою, а вона, аби довести протилежне, притягнула на заняття порножурнал… І її застукав з ним учитель історії. Вона стояла перед ним і плакала. Чомусь усі її спроби опанувати фривольність оберталися проти неї. Ціле життя.
Пахло водою й очеретом. Він багато років уникав цього запаху. Над річкою кружляли бабки; надто багато років він ненавидів цю теплу прозорість з глянцевими острівцями латаття. Будиночок на березі, колись доглянутий його батьком, тепер був геть занедбаний. Клавдій не міг надивуватися дивному бажанню привезти сюди Івгу. Запах, що навіки в’ївся йому в ніздрі. І можна побачити дівчинку в зміїному купальнику, яка б’є руками по плямистій од зблисків поверхні. Давній, майже не болючий спогад. Просто красива картинка. Івга змерзла. Майка, натягнута на мокре тіло, безсоромно облягала груди… Запах… Світлий світ, за яскравістю схожий на марення. Сяйливе руде волосся. Дюнка. Овеча річка з гори, біла на синьому. Вільгість гір. Як вразило його тоді, що вони кольорові і безупину міняться під тінями таких схожих на отару хмар. Івгість… Вологість вогню. Дівочі губи. Торкання Дюнчиних уст — частина великого світу. Як дятли, річки, білі спини овець і черевця хмар… Так це відчув він тоді. Там. Нагорі. Нагорі всього свого життя. І яке болюче, жалюгідне падіння… Клавдій до хрускоту стиснув пальці. Шкода — не зберіг жодного її фото. Жодного із сотні різноманітних чорно-білих і кольорових, великих і малих. Усе зникло. Згодом, десять років по тому, він намагався знайти хоча б одне — марно. Дюнка пішла, не залишила ні сліду — навіть барельєф на надгробку втратив подібність до оригіналу. Це обличчя могло належати будь-кому, але не Дюнці, якою її пам’ятав Клавдій. Утім, чи ПРАВИЛЬНО він її пам’ятає?.. Був час, коли не хотів пам’ятати взагалі… Змінив місце навчання, на кілька років поїхав з Віжни… Дюнчиного часу не було. Він вирізав його зі свого життя. Бажання його було таким шаленим, а воля такою міцною, що він досягнув-таки амнезії. Порожній сірий екран спогаду… Згадуючи її, він мучився неможливістю відтворити найдорожчі риси. Як шкода, що нікого з її родичів не залишилося у Віжні — Клавдій так і не знайшов їхньої нової адреси. Зрештою, чого він іще чекав? Він, який учинив два важких злочини: заклик нявки до світу живих і зрада коханої. Його позбавлено можливости згадати. А отже — вибачення. І відкуплення… Івга… Він здригнувся. Вона дивилася просто на нього, і в глибині її сторожких очей тремтів неспокій. Відчула зміну в його настрої і не може зрозуміти, в який колодязь поринула раптом його душа. Зміна долі. Десь там, за стіною млявої сонячної тиші, у далекому Палаці божеволів під тягарем повноважень Ґлюр. Ще далі борсалися куратори, строчили істеричні послання і лаяли Великого, а він сидить на спорохнілому місточку та дивиться на мокру дівчину… Вільгу… Івгу… — Все ще холодно? Вогненність вод… Вона ледь усміхнулась: — У мене до вас прохання, Клавдію. Коли… зробиться зовсім погано… скажіть мені, будь ласка — «гуси». Нагадайте… Можливо, відпустить. Волога спогаду. — Вистачить знущатися, — Клавдій підняв руки вгору. — Сама мені скажеш, коли захочеш… теж мені, жарти. Миша, вкотре зігнана зі столу, обурено вовтузилася в куті. Електричний чайник закипів на диво швидко — хоча, можливо, це час Івги чіплявся за «тепер» кожною миттю, бажаючи втриматись, розтягнутися… не зірватись у «потім». Вона не змогла уявити собі Клавдія молодшим на двадцять вісім років. Здавалося, він з дитинства такий, як зараз. Втім, ТАКИМ вона не бачила його ніколи. Сьогодні вперше виказала себе Івзі таємниця, про існування якої вона іноді здогадувалася. Важкий камінь на серці Старжа. Там була жінка, — захолола Івга. Холодне залізо впевнености. Там, у минулому його, майорів привид жінки. І наповнював змістом дивні слова, що тоді — БУЛО. А тепер — НЕМАЄ. Майже мимоволі з уст її зірвалося ледь чутне: — І в мене також — немає. Він не повинен був зрозуміти. Мав здивовано здійняти брови — «що? » Він зрозумів. — Це не страшно, Івго. Це ще не горе, не трагедія… Просто свобода. — І ви обираєте таку свободу ось уже двадцять вісім років? Клавдій занурився у пару, що здіймалася над його горнятком. Мовчав. Колись, у кімнаті гуртожитку з десятком дівочих ліжок, говорили про чоловіків і їхню любов. Більшість осіб чоловічої статі оголошувалася зрадниками — але не заперечувалось, що серед них є й такі, які здатні зберегти любов до смерти. Як лебеді. Один помре — й інший туди ж… Івгу не цікавили ці балачки. Проблема чоловічої вірности її мало хвилювала; ще кілька років тому вона надавала перевагу книжкам про подорожі. Які там романи… Хто скаже, що Клавдій схожий на героя «історії кохання»? А над усім його життям — тінь тієї жінки. Над ліжком, над підземеллям, над цим дачним будиночком. І над могилою його буде стояти ця тінь. Цей димний стовп. Наївні дівчата з гуртожитку уявляли це все зовсім інакше. Як мало вони розуміли в житті… — Про що ти думаєш, Івго? Запитання, на яке ще зроду ніхто не відповідав. Або — не відповідав чесно. Вона обрала перше. А він і не чекав іншого. — Підемо, розкладемо вогнище. — Для кого? Слова вихопилися самі собою; вона впіймала його докірливий погляд, і їй захотілося… Відьма бісова!..
Вогнище — тепло і захист, нові зорі на чорному небі, незвичні, чарівні образи перед очима, коли довго дивитися на жериво… — Клавдію… можна спитати? — Звісно. — Що з нею трапилось? З тією жінкою? Незворушне обличчя, підсвічене полум’ям; давно не ставили Клавдію такого питання. Можливо, що й ніколи. Або? Його коханки на неозорому ліжку раптом відчували присутність… Почували себе нереальними в порівнянні з НЕЮ. Ревнували. Можливо, хтось із них і спитався: хто ВОНА?.. Клавдій мовчав, але Івга вже знала, що він відповість. Пломінь зводив у надрах своїх фантастичні палаци — і сам руйнував їх. — Вона загинула, Івго. Втопилася. — Двадцять вісім років тому? — Вона могла б бути твоєю матір’ю. Але ви — однолітки. Ти навіть старша. — І всі ці роки… — Неважливо. — Ні, важливо… ви вважаєте себе винним? Але ж загинула вона не з вашої вини? Багаття зів’яло. Клавдій підклав гілок, і вогонь спалахнув з новою силою. Новою молодістю. Якби так само можна було повернути молодість людині… Чи все-таки — можна? Тільки для цього потрібно… Що? Вогнище. Коло світла. Тиша. — Ми відзвичаїлись… коли тихо. У Віжні ніколи не буває тихо, так, Івго? Вона поривчасто зітхнула. Стала на всі чотири і почвалала на другий бік ватри, тягнучи за собою пухнастий коц, мов хвіст. Лисеня. Клавдій не заперечував. Вона сіла поруч. Так близько, що при бажанні могла б покласти голову на його плече. Могла, але не наважувалась; тоді він сам притягнув її до себе. Хвилина. Друга. Вічний танок полум’я. — Вогонь… не змінився. Так, Клавдію? Тисячоліття… Вони дивилися на нього — стародавні, похмурі. Вони, як ми — тисячі років тому. У голові паморочиться. Так? — Так. — Клавдію… З вами бувало так, що хочеться сказати — і не можеш? Слів таких не вигадали. Немає їх… Так? — Так. — Я… не хочу спати. Сиділа б так… до світанку. Бо… — Так, Івго. Посидимо. Тим більше, що лишилося… вже недовго. Вона влаштувала голову зручніше — і блаженно заплющила очі. * * *

О сьомій службова машина вже стояла біля воріт. Не сигналила — просто чекала. Серце Івги впало. — У нас ще двадцять хвилин, — безтурботно повідомив Клавдій. — Ще встигнемо випити чаю. Миша шурхотіла у своєму куті. Руки Клавдія лежать на краю стола, обабіч горнятка. Білі, зі слідом свіжого порізу, у мотузочках жил. Мовчав. — Клавдію… — Так? — Це завжди здається, — прошепотіла вона. — Коли втрачаєш когось… ніби винен. У нашому селі, на цвинтарі, був такий лум… Замовчала. Машина пригнічувала своєю присутністю. Клавдій блідо посміхнувся: — Ми дивно говоримо. Наче перед відчиненими дверима. Треба йти, був же ж час на розмови… А тепер — немає. Двері чекають, а ми все зволікаємо, і, виявляється, щось важливе ще не сказане, але вже ніколи. Він підвівся. Вихлюпнув у вікно чай, зняв з вішака елегантну, без єдиної зморшки маринарку: — Підемо… — Це був добрий лум. І недорого брав за розраду. Він казав, що провина існує тільки в нашій свідомості, тож ми не повинні… — Час, Івго. Гуси чекали Великого Інквізитора біля порога. Вона схопила лозину, гуси захвилювалися, затріпали крилами — але Клавдій пройшов повз них і не помітив. Забув, що має боятися. Івга навіть образилась; двадцять кроків до машини… вісімнадцять… — Я ніколи не бачила… людини, яка могла б пам’ятати когось… тридцять років. ТАК пам’ятати. Я ніколи не вірила старим казкам про кохання. — І правильно. — Hi. — Так… Це не казка. І не любов це ніяка. — Ви будете сміятись, але я… Розчинилися дверцята: — Смерть погані, патроне. Запах води і трави змінився духом гарячого салону. Водій квапливо розвертався; рука Клавдія потягнулася до телефону — але завмерла на півдорозі і, наче мимохіть, лягла на руку супутниці: — Що ти хотіла сказати, Івго? Чому я повинен сміятися? Вона мовчала. Її долоня все більше зволожувалася. Гаряче — хоч би Клавдій не помітив! Тепер вона не скаже. Не зізнається, як багато важить для неї його довіра. Що всі таємниці Інквізиції нічого не вартують у порівнянні з дивною таїною його життя. І як глибоко вона поважає цю таємницю. Розділ 10

⇐ Предыдущая 41 42 43 44 454647 48 49 50 Следующая ⇒