Annotation 5 страница

Телефон ридма ридав. Довгими гудками-зойками: підійди до мене, підійди. Візьми трубку, це ж так важливо, від цього залежить людське життя… Чи не людське? Відьма… Нелюд… Назар не чув. Висмикнув шнур, запровадив тишу і спокій у своєму світі. Затишному. Людському… Можливо, просто спить. Івга втомлено впала на лаву. У вітальні Прова був телефон. На маленькому столику; в неї стало сил розвернути його, поставити поперек. Торцем у двері ванної, іншим — у протилежну стіну, — тісний коридор у Прова. Вільна… Там, у коридорі, натягнула мокру білизну. Ковтаючи сльози, влізла в джинси і светр. Не зав’язувала шнурівки, вилетіла за двері; шум води урвався. Її заплеснув страх — майже як на пустищі, серед нерухомих, чорних вагонів. Вільна відьма… Вільма. Вона побігла. Сумка товклася позаду, наче підганяючи; на доріжці перед будинком Івга налякала зграйку дітей. Старий з сіткою ледве втримався на ногах; вона заскочила в автобус і цілих п’ять зупинок боялася, що Пров її дожене. За віщо вона так з ним? Що він їй зробив, крім добра? І… І що буде, коли таки розшукає? Коли шукатиме… Шукатиме. Ці такого не вибачають. Коли б Назар підійшов… Івга не мовчала би — вона вже готова говорити. Принижено проХАТИ. Проситися до хати. Служницею. Весілля не буде, це дурний зрозуміє, Івга більше не горда, взагалі ніяка. Ніщо — ось вона що… не хоче Назар любитися з відьмою — най хоч захистить. Зглянеться на… Яка там вона вільна… Візьми мене, Назаре, — навіть лисиці бувають вірні, як собаки. Погляд жінки, яка пройшла мимо, вдарив, мов ляпас. Жалісно-зверхній погляд на молоду нетягу з мокрими очима і червоним од сліз носом; Івга відчула себе слимаком, що налип на дошці. Бридким; чи не захоче поліцейський патруль розпитати підозріле дівчисько? Руда виразно уявила себе в прийомнику-розподільнику. Безробітна відьма без місця проживання стукає п’ястучком по столу капітана: «Я подзвоню Великому Інквізитору Віжни! Особисто! Негайно! От тоді ви…» Патруль наближався; Івга подолала в собі панічне бажання тікати. Намацала в сумці записник, розкрила навмання і заглибилася у вивчення власного паскудного почерку. Людина зайнята справою — вона абітурієнтка, яка приїхала з провінції, трохи обшарпана, але дуже старанна учениця… Вона бачила, як їхні тіні проповзли на відстані сантиметра від її кросівок. Не зачепили — добра прикмета… — Не трусися, дурна, їм не до тебе. На іншому кінці лави — дівчисько в шкільній сукенці, поруч візок з канапками. — Ти б імідж змінила, — сказала їй Івга крізь зуби. Дівчисько звело брови: — Що? — Імідж, — Івга презирливо скривила вуста. — Купи собі перуку і парасольку… Або ж шкіряну куртку з наліпками і мотоцикл. Мене вже нудить од цих «бутербродів». Дівчисько посміхнулось: — Боюся — змінити імідж доведеться ТОБІ. Стань сьогодні на облік — тобі допоможуть у виборі долі. Целюлозна фабрика в передмісті та батьківський нагляд Інквізиції цілком відповідають твоїм поглядам на життя, еге ж? Івга мовчала. З вузьких щілинок дівчиськових очей дивилася хижа, досвідчена, мудра істота. — Чого тобі? — спитала Івга безпорадно. Дівча скривилось: — Розповісти тобі, як беруть на облік? Звелять роздягнутися. Потім оголять твою душу — будеш говорити без упину, слова вухами полізуть… на одну, а то й на кілька касет. І прийде такий-от лобуряка, — «школярка» смикнулась, мов би від болю, — з тих, які… Маркований інквізитор. Полізе немитими руками — у тебе… — Це ТЕБЕ так брали? — тихо спитала Івга. Її співрозмовниця вишкірилася. До неї повернулося самовладання; зрештою, вона його й не губила. Просто дозволила собі трохи емоцій, задля переконливости. — Йшла би ти, — попрохала Івга. — Будь ласка. Га? Дівчисько витягло з візочка канапку, акуратно відкусило. На нижній губі налипла гілочка петрушки. — Мене просто вражає, як довго ти думаєш… — зелена гілочка зникла, — як старанно борсаєшся ти у цій… гидоті. І жодного слова більше. Підвелося і рушило вздовж вулиці; короткий брунатний поділ раз у раз занурювався під лантухувату сіру кофтину.
Увечері до Івги причепилися двоє хлопців з нестямними каламутними очима. Вона прямувала раптом спорожнілою вулицею й відчувала за спиною настирливі погляди нахаб; аби відірватися від них, вона завернула до крамниці: там, серед високих стелажів і неквапливих покупців, хлопці наздогнали її знову; зупинилися біля входу та захоплено роздивлялися ятку з порножурналами. Часом кидали на Івгу оцінюючі погляди — порівнювали її принади з обкладинками. Вона потроху розпалювалась і відчула, нарешті, нестямну лють. Зціпила зуби і пройшла повз хлопців до виходу; від них тхнуло. Ледь чутно, солодкаво, нудотно — Івгу не цікавило, що було в їхніх цигарках; порожні очі переслідувачів більше не справляли на неї враження. Обкурена погань… — Гей, лисеня! Руда мимохіть смикнулась. Так інколи називав її Назар; тепер лагідне прізвисько назавжди спаплюжене чужим смердючим ротом. Вона прискорила ходу. — Лисеня, не біжи так… Хочеш ковтнути? — Геть, — крізь зуби кинула Івга. Серце стукотіло, мов божевільне, у роті гидкий присмак. Знайомий — страху. Чіпка лапа боляче вхопила її за плече: — Треба ж, кожна курва королеву з себе корчить. Очі Івги потьмарились. Дні і ночі приниженої втечі. Перед Інквізицією вона безсила, чугайстри навіюють жах — але чому будь-яка погань… Подальші події вона пам’ятала погано; ніч кліпнула тьмавим вогником закинутої під лаву пляшки, і зручна шийка сама лягла в долоню. Брязкіт. Блискучі скалки: — Геть! Хотіла додати ще, хто вони є, ці двоє — але не змогла. Лайка здавалася надто прісною, тому вона просто ступила назустріч переслідувачам із наміром розпороти їхні животи. — Та йди ти, відьмо… Вони забралися і лайки свої забрали з собою. «Відьма» не було викриттям — лише ланкою в ланцюзі подібних епітетів; нечисленні перехожі заметушилися, Івзі почувся поліцейський свисток. Вона подивилася на розбиту пляшку в руці, що вишкірялася кривими іклами скалок. І заходилася шукати урну. Чомусь їй видавалося важливим не насмітити на вулиці; щастя, що виявилася поруч… «Як старанно ти борсаєшся…» Чорні краплини крови на пальцях. Порізалась.
Двері під’їзду були зачинені. Івга довго стояла в підворітті й слухала, як тече рівчаками лінива дощова вода. Куди дивляться вікна квартири номер чотири? На площу, чи у двір, де смиренно мокнула дитяча гойдалка?.. Її рішучість танула. Проклята ніч… І хмари… І замок на дверях; можливо, за ними ще й охоронець. Куняє, дивиться маленький телевізор, гріє ноги біля електричного каміна та поглядає в бік четвертої… З підворіття вона перебігла до телефонної будки. Зачаровано задивилася на танок краплин на склі. Набрала номер, який не потребує запису. Шрам у пам’яті. Довгі гудки. Івга сповзла спиною по стіні, обійняла коліна і змусила себе ні про що не думати.
Двері відчинилися на світанку. Стара з песиком, чимось невловимо схожі одне на одного. Породисті, доглянуті, серйозні. Вийшли на ритуальну прогулянку. Івга дочекалась, поки вони зроблять кілька кіл подвір’ям і повернуться до під’їзду. Стара пропустила песика вперед. І зоставила двері відчиненими. Починався новий день. Там пахло дощем. Охоронця не було — в куті стояв лише м’ясистий фікус, який бачив стареньку — дівчатком, а песика — щеням… Івга залишала мокрі сліди на світлих сходинках. Стелі в будинку були такі високі, що над сходами панував напівморок. Сходинок виявилося несподівано багато — хоча підніматися було всього на другий поверх. До великих, чорних, панцерних дверей… Вона відсмикнула руку від зеленої, мов ґудзик на її старому пальто, кнопки. Але дзвоник уже теленькнув… Пізно. Мовчання. Тиша; на третьому клацнув замок і збуджено завив пес. Дівчина відсахнулася від дверей. Полювання триває. Відьма… Стара стояла в просвіті. На обличчі її не було ні страху, ні підозрілости. Просто безмірна цікавість: — А пана Старжа, здається, немає… Поїхав післявчора. Ви щось хотіли? — Ні, — Івга відвернулась. Старенька здивувалася ще більше: — Але ж ви до Клава? Тобто, до пана Старжа?.. Мабуть, треба щось сказати. Хвилину вона намагалася вичавити з себе бодай слово; потім скорилася і мовчки рушила вниз. Брудна долоня безсило ковзала по жовтому лаку поручів. * * *

Клавдій спав. І був рибою. Круглою, мов куля, і зовсім сивою; добре бути рибою, але коли літак зайшов на посадку, сон урвався неприємним завмиранням у грудях. Двох він катував марно — вони нічого не знали. Третя знала, але вивідати це знання було неможливо навіть йому… П’ята довго трималася, але таки розповіла… Все. Хоча навряд чи «все». Мавин — професіонал… Йому доведеться тяжко працювати, але це саме робота, а не гарячкове гасіння пожежі. Її вони, начебто, припинили. На який час?! «Ти ж усе розумієш? Що відбувається? Ти зупиниш це, так?.. » А грець його знає… Літак поринав у повітряні ями; шлунок Клавдія стрибав до самого горла. Втім, його млоїло б і на землі. Тепер його нудитиме довго… Усе життя. Треба було примусити Мавина, — запізніло розлютився він. Нехай би попрацював куратор. Наступив би на горло власній гідності і… ще чомусь, від чого в Клавдія залишився тільки спогад. І той — у синцях; треба було Федору… Вона баба жорстока. Але… Мавин, і тим більше Федора, не домоглися би ТОГО зізнання. Приємно усвідомлювати професійну вищість. Як у тому анекдоті про асенізаторів: «Учися, синку, а то будеш усе життя ключі подавати»… Літак торкнувся бетонки; на превеликий жаль, почуття невагомости змінилося трясаниною на злітній смузі. Зараз він приїде додому, вимкне телефон і знову стане рибою. І не буде ні важкого передчуття, ні відьом, ні бетонної тарелі з людським місивом… Його сіпнуло. З таким самим почуттям учора він спускався у підвал. А сьогодні додалася ще і картинка: тисячі людей у паніці кидаються до виходів… Криваве вариво… Літак зупинився. Доста. Зараз ми цю думку зітремо… Клавдій набрав повні груди повітря й уявив усе це в подробицях і барвах — аж до чиїхось розчавлених окулярів під лавою. Потім — як по яскравій картинці повзуть тріщинки, мов розбили скло. І скалки з брязкотом осипаються; полегшений видих; усе. Дощ. — Як там Одниця, патроне? — приязно спитався охоронець. — Курортний сезон у розпалі, — Клавдій посміхнувся. — Маґнолія… Бери відпустку, Салю, жінку — і на пляж… Драбант засміявся: — Я розлучений… — Отакої, — здивувався Клавдій. — То й добре… Від жінок самі неприємності. І чи не кожна друга — відьма… Обидва розреготались. Дві години тому Федора проводжала Клавдія — до самого трапа. Мовчки; власне, за етикетом їй і належало супроводжувати його. Бо ж куратор Мавин має пильні справи, а візит Великого Інквізитора був робочим… Навіть чорноробським. Суцільно чорним. Федора мовчала, а йому не терпілося залишитися на самоті. І спробувати зализати рани. Повернути хоча б позірність душевної рівноваги… — Тримайся, Федоро. Дітям вітання… Їм подобається тут? Море… — Мабуть. — До побачення. — Щасливої дороги… Клаве. Він аналізував, згадував, але так і не зрозумів, як вона дивилася на нього. Як на ката? Навряд чи… Недоречна помисливість. Як на героя?.. Такий погляд був у її дочки. Їй було років п’ять, коли матір від’їжджала у відрядження — надовго, і дівчинка дивилася втомлено та безнадійно, наче повторюючи: що я можу супроти долі… що я можу вдіяти… що я… Відрядження називалося — «місяць з дядьком Клавом на турбазі». Що ми всі можемо супроти долі? Машина виїхала на площу Переможного Штурму, і Клавдій із задоволенням зрозумів, що успішно подолав заборонені думки. Кілька годин сну — і він буде в змозі «розгрібати» далі. Чомусь був певен, відьми з глибоким «колодязем» плодяться не лише в Рянці та Одниці… Але — пізніше. Згодом. Драбант зазирнув у під’їзд, повернувся і поштиво став за плечем, чекаючи, доки Великий Інквізитор облишить розглядати квітник з півниками й підійметься нагору. Клавдій мляво махнув рукою: — Йди, Салю… Бувай. На сходах холодно і волого. Мокрі сліди — спогад… Нема чого казати — «успішно подолав…» Тільки на половині прольоту Клавдій відчув близьку присутність відьми.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
Він приносив їй хліб, кефір, обіди зі студентської їдальні… Вона нічого не їла. Кришила булку і розливала кефір у кілька склянок — ілюзія трапези; Клав безмовно мив посуд і приносив нову порцію. Прийняв правила гри і намагався у них повірити. Він геть закинув заняття, схуд і змарнів. Другий тиждень Юлек не бажав з ним розмовляти; Клав без жодного приводу образив його, але найгірше, що від бойкоту страждав сам ображений, Клаву ж було не до цих сентиментів. Клав жив за непроникною для світу плівкою. У крихітній квартирці на п’ятнадцятому поверсі його щомиті чекала кохана жінка, начебто мертва; Клав намагався вирішити питання, головне в своєму житті — щастя це чи тортури. Йому було потрібне зусилля, аби торкнутися її. Затамовував подих, аби не відчувати запаху води, який постійно від неї походив, і через силу розтуляв губи, відповідаючи на її поцілунок. Але минала хвилина нестерпної боротьби — і його тіло пізнавало в її пестощах справжню спраглу плоть. Дюнка зігрівалася в його теплі, її тіло втрачало холод і скутість, уста наливалися живим кольором… Він пестив високу шию дівчини та відчував її божевільний пульс. Новонароджені поштовхи її крови. Пам’ять повертала лагідне літо, і він із каяттям шепотів: «Дюно, вибач» — і обіймав її так, наче хотів задушити. Вже місяць вони жили як чоловік із жінкою. Він продав букіністу з десяток улюблених книжок і придбав їй сукню, білизну, туфлі… Навіть пантофлі та косметичний набір; йому думалося, речі з людського побуту допоможуть позбутися осуги маячні на запалених пристрастю губах, серпанку марення в кімнаті. Він так забувся, що навіть запропонував якось: — Подзвонимо твоїм батькам? Дюнка довго не відводила від нього змертвілих очей. І він пошкодував, що настільки… повірив у справжність їхнього життя.

Її волосся ніяк не просихало. Коли обіймав її, мокрі пасма крижаними змійками торкалися його плечей; він перерахував залишок грошей і купив фен. Нібито, зраділа. Він нестямно слухав стугін з ванної; згодом до нього додався хлюпіт води. Він зазирнув; Дюнка посміхнулася і спрямувала струмінь гарячого повітря йому в обличчя. Клав відчув себе бедуїном у пустелі. Ванна була повною; біла піна мало не перевалювалася через край. — Кому пива? — бовкнув Клавдій і зрадів, коли вона засміялася. — Будеш? Дюнка похитала головою. — Отже, кінва — мені? Вона кивнула, дивно задоволена. Наче Клав був укритий триденним брудом… Він майже образився… — Добре… Я зараз, — торкнувся Дюнкиної щоки. Вона була теплою. Вперше! Дюнка вийшла і причинила за собою двері. Клав роздягнувся. Під піною було затишно. Він зручно витягнувся і заплющив очі. УСЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. Вже повертається: хтозна-скільки мешканців цього міста живуть… з ними. З коханими, які з-за МЕЖІ прийшли на їхній заклик! Хто має право їм завадити? Чугайстри… недоречний спогад, але хіба вони знайдуть її? Ніколи… В жерлі крана набрякала краплина. Вже хвилину… Кап… У тиші її падіння видалося маленькою катастрофою. Утім, ні. Не в тиші. Муркотіння… Дюнка. Ніяк не набавиться новою іграшкою… У кімнаті. Клавдій розплющив очі. Ні… Не в кімнаті… Фен лежав на поличці для шампунів, що якимсь дивом утримувалася на двох іржавих шурупах. Клавдій простежив шлях чорного дроту — той міцно сидів у розетці. Як вона могла залишити його? І як він міг не помітити, він-бо не самогубець? Чи він збожеволів?.. Був такий фільм. Вони дивилися його разом з Дюнкою в літньому кінотеатрі, де безжально жалили комарі, та вилися у потоці світла нічні метелики… там дівчина, яку переслідував убивця, штовхнула його у ванну й услід жбурнула ввімкнений електричний прилад. Власне, фен. Рідко хто тримає у ванній телевізор. Який він ідіот… Обережно, аби верхівка пінної гори не торкнулася полички з феном, він узявся руками за слизький край. Поличка здригнулася — іржаві шурупи відслужили своє. Клав завмер. Млосна нудота в животі. Фен з гарчанням підповз ближче до води. Потягнувся до неї білою мордою виснаженої жагою тварини. Під подихом його піна затремтіла й осіла; оголився темний острівець чистої води. Ополонка в снігу. Фен повільно, але невтримно падав, і ця мить тягнулася для Клава кілька жахливих хвилин. Йому не згадалося нічого з традиційного опису таких ситуацій — ані історія його життя, ані мати, ані перший поцілунок. Згадався йому старий лум з хворими очима на розумному обличчі. Темне віття старої ялиці. Все. Ні! Ніхто не вчив його цьому рухові. Він викинув уперед обидві руки, наче відштовхував саму смерть. Вода здійнялася хвилею… Незрозуміло, чому електрична іграшка на мить припинила своє падіння. Можливо, зачепилося за щось важке ребристе руків’я; Клав уже вистрибував, вихлюпуючи піняву воду. Під босими ногами шерхлий гумовий килимок, мокра рука хапається за кручений дріт… Він був упевнений, що шнур не подасться — але вилка легко вийшла з розетки, вдарилася об стіну, відскочила і плюснула у воду — вслід за феном… Клав стояв у вистиглій калюжі. З полички по черзі зіслизали шампунь, мильничка і пензлик для гоління; фен нерухомо лежав на білому дні. Мов потонуле страховисько. Спину його лизнуло прохолодне повітря. Прочинилися двері. Дюнка стояла на порозі. Мовчала. З нерозумінням переводила погляд з тремтячого хлопця на ванну і назад. — Ось, — Клав неприродно захихотів. — Мене заледве не підсмажило. Дюнка мовчала. Виразу її очей він не зрозумів. * * *

Івга вислизнула з напівсну, коли внизу почулися кроки. Затамувала подих і вслухалась у чорну мовчазну присутність — прибулець постояв поруч із фікусом, повернувся і вийшов. Вона не встигла звести дихання — у під’їзд увійшли знову, і дівчина відчула знайому нудоту. Притискаючися до сумки, вона кинулася нагору, але підвернула ногу і просто відповзла в темний кут. Принаймні, від панцерних дверей її роздивитися неможливо. Присутність Інквізитора стала ще важчою. Крізь стукіт крови у вухах Івга чула кроки. Спочатку рішучі, потім уповільнені, наче замислився той… — Хто тут? Удар. Вона скрутилася, затиснула рота долонею. Біль прилинув і відступив; вона розгледіла сходинки і ноги в темних черевиках. Зовсім сухих, незважаючи на дощ. — Не треба було цього робити, Івго. Вона зітхнула глибоко, як могла. Тиск майже зник. Тільки злегка трусилися руки. — Не треба чатувати за рогом. Небезпечно… Давай, підводься. — Я не хочу на облік, — вона втиснулася спиною в холодну стіну. — Не хочу в тюрму. Не буду там жити… — Івго… — втомлено. — Мені б твої проблеми. Передусім Клавдій оглянув вміст холодильника. Їсти не хотілося — але споглядання їжі допомагало… не виглядати таким жахливим. Так йому здавалося. Мітець-молодший помилявся. Його наречена не відсиджувалася у подруги. Не так виглядає. І вираз очей не той. — Не час, — сказав він до самого себе. — Не час відьмі, яка не стала на облік, блукати вулицями і ночувати на вокзалах. Не бачив Івгу — але відчув, як вона скинулась. Уявить, наче він читає думки. Чи місто повне його нишпорок… Він згадував її нещодавно. Так, вона ж телефонувала… А він передзвонював Назару. — Довго чекала на мене? Вдих. — Не знаю… Годинник зупинився… — «Зупинився годинник залізний
Ім’я моє закуй в залізо
У світ пекельного заліза
Тендітну квітку…»

Він безтямно покрутив у руках пакунок з шинкою. Цікаво, що тепер з нею робити… З Івгою. Зважаючи на власний учорашній наказ… Він повернувся до вітальні. Дівчина стояла біля дверей, на вільному від килима місці. У мокрій куртці, з сумкою коло грудей. — Відучора, — Клавдій підкинув пакунок на долоні, — життя відьом ускладнилось… втім, ускладнилося воно ще раніше… коли почалися самосуди. У самій лише Рянці… А Віжна задовільнилася пікетами… — його погляд зупинився на етикетці пакунку. — Чому на шинці малюють усміхнених свиней? Їх що, тішить перспектива вудження? — Не більше… ніж відьму, — силувано озвалася Івга. — Скоро… з’являться дитячі конструктори «Спали відьму» — з барвистою етикеткою, де посміхається… — Її голос зірвався. — Роздягайся, — сказав він сухо. Її напружені очі зробилися майже божевільними; Клавдій виправився: — Я мав на увазі куртку… І кросівки. Аби не бентежити дівчину, Клавдій відвернувся й увімкнув телевізор. На інформаційному каналі говорили не про відьом. Клавдій був вдячний — світ складається не лише з шабашів. Навіть коли їх страшенно багато… — Ти дзвонила Назару? — місце засмаглого диктора зайняла жінка зі спортивною зачіскою. Івга схлипнула: — Я не піду на облік. Вони… Я не піду! Клавдій підняв слухавку.
Із закушеною до крови губою Івга дивилась, як чіпка рука з візерунком жил набирає номер. Ґрати, ланцюги, сморід смолоскипів… У мене в будинку відьма. Візьміть її… Вона вчинила так, як од неї чекали. Скорилася на милість переможця. Як зневажливо посміхнеться дівчисько в сірій кофтині: «Що? Догралася? Ти ж цього хотіла? Сама прийшла до НЬОГО? » — Смерть погані… — це в слухавку, не Івзі — але вона відчула себе так, наче вислухала смертний вирок. Відьма Івга… Інквізитор довго мовчав. Івга чекала. «У мене…». — Так, — глухо зронив Інквізитор. — Ділитися враженнями будемо згодом, Ґлюре. Спочатку доведи це все до кінця… Через три години мені потрібен повний звіт. Усе, на ці три години вважай — я помер… Трубку покладено. — Не піду на… — прошепотіла дівчина. — У тебе добрий внутрішній захист, — сказав Інквізитор, дивлячись у вікно. — Як себе почуваєш? Івга з подивом зрозуміла, що нудота минула. — Добрий захист, — неуважно повторив Інквізитор. — Івго, ти хочеш спати?.. Я — дуже. Коли я зараз не посплю хоч дві години, відьми всіх провінцій відсвяткують мою смерть… Він потер очі. Так, що почервоніли повіки: — Я буду спати, Івго. Піди на кухню, візьми в холодильнику, що сподобається, і з’їж… Можеш поспати, на канапі. Тільки, — він видихнув, — не роби двох речей. Не торкайся вхідних дверей і не заходь до мене в кабінет. Я одразу прокинусь, а це «зіпсує мені нерви». І слухавку не піднімай… Вона мовчала. Вражаюча нереальність… Жорсткий килим під ногами; ручна робота. Шкарпетки мокрі, але не знімати ж їх перед Великим… Несолідно… Зачинилися важкі двері кабінету. Клацнула химерно вигнута ручка; Івга де стояла, там і сіла на підлогу.
Дощ не припинявся. На екрані — метушливий рекламний ролик. Сиділа і слухала, як ниють ноги. Джинси відсиріли наскрізь… Зараз би до вогню… До вогнища. Івга здригнулась. Вогнище палало на екрані, але аматорська камера постійно смикалася і не давала розгледіти металевий каркас, довкола якого зібралися люди… Баскетбольний стояк зі щитом. Сітка на кільці вже згоріла. Люди, схожі на вболівальників. Німо кричать; запис без звуку. До металевої опори прив’язана людина… Пожежна машина, люди у формі… Екран гасне… Голова засмаглого коментатора: — …даний комплекс заходів за своєю суворістю не має аналогів… ефективність його така, що вже за дві години в окрузі Одниця було знищено п’ять особливо небезпечних і затримано дев’ятнадцять стандартних відьом. Водночас Великий Інквізитор підкреслив, що, працюючи в тісному контакті з Відомством Громадського Спокою, не дозволить подальшого розповсюдження самосудів як шкідливого для Інквізиції, антигуманного і блюзнірського явища… Дівчина підійшла до телевізора. Надто близький екран обпік їй очі. — … основним напрямом залишається виявлення незареєстрованих відьом. Вироки Інквізиції відтепер будуть виконуватися протягом доби, значно розширюється список приписів, за якими відьма ізолюється або знищується… Івга відчула гостру насолоду від власної влади, коли натиснула кнопку, і диктор зблід і зник. От. Вона сидить у квартирі Великого… На підлозі. Перед мертвим екраном. Спокійно, відьмо… Там, під дощем, ще гірше… Мокрими слідами позначила свій шлях до кухні. Прочинила холодильник. У роті миттєво стало тепло і вогко; добре — її апетит сильніший од негараздів. От тільки чай… Вона обернулася до плити. Чайник сяяв дзеркальним боком, в якому відображувалася темна постать у дверному прорізі. Руки налилися свинцем. Чайник не підняти — хоча води в ньому якихось дві склянки. — Не можу заснути, — вибачився Інквізитор. — Неприємно, але не дивує. На ньому — чорний халат, що нагадував своїм кроєм середньовічний плащ. — Є багато чудових піґулок, — сказала Івга, вивчаючи підлогу. Інквізитор похитав головою: — Мене — не бере. У мене своєрідний організм — не помітила? Івга злякалася, що нудота почнеться знову. Інквізитор дивно посміхнувся: — Твоєму захистові позаздрить будь-яка воїн-відьма. Давай-но поїмо. Їсти їй розхотілось. На боці чайника шипіли випадкові краплини. — Що ви робитимете зі мною? Інквізитор провів рукою по чолі: — Добре питання, Івго… Вона вперше насмілилася поглянути йому в обличчя. Втомлене. З відблиском білих ліхтарів, хоча за вікном — білий день. Інквізитор витягнув булку: — То ти Назару дзвонила? Руда відвернулася. — Знаєш… — Інквізитор акуратно різав хліб. — Мене з дитинства привчили, що особисті проблеми кожного з нас — це тільки його проблеми. Розумієш?.. — Навіщо ви сказали їм? — прошепотіла дівчина. — Ви мене… живцем… за віщо, що я вам?!. — Назара образила твоя брехня, — сухо повідомив Інквізитор. — Якби це відкрилося пізніше, було би тільки гірше. — Гірше не буває. — Це ти так думаєш, — голос Інквізитора… стиглий сірий попіл у каміні. Івга змерзла і затремтіла. Чайник закипав і скавчав, наче пес. — Особисті проблеми… — пробурмотіла вона зло. — Не треба змішувати… Їх і службовий обов’язок. А ви тільки це і… Інквізитор зітхнув: — Сядь, Івго. — Я постою. — СІДАЙ. Аби втриматися на ногах, вона вчепилася за край стола. Ось як вони це роблять. Ось як… Правду казало дівчисько в шкільній сукенці. Підлога зовсім поруч. Чиста… Веселі квадратики лінолеуму… Боротьба її волі з недбало кинутим наказом завершилася нічим. Просто урвалась. Наказ зник, і воля Івги лишилася без опори. Дзвін у вухах і біль у розбитій руці… — Вибач, я не хотів. Вона підвелася. Не можна лежати перед ним. Нехай у ногах валяються переможені. — Вибач… Ти якась патологічно вільнолюбна. Бачиш примус там, де його і немає. Івга хотіла сказати, що Великий… не може не силувати. Він так призвичаївся до своєї ролі, що примушує навіть у дрібницях. Не усвідомлюючи… Безпричинно. Але навіщо? Інквізитор їв. Неквапно, але звично швидко, як вояк… Як вовк. — Ти в школі тести складала? Німе запитання… — Ось тобі тест… Місто. У ньому — вибухівка. Спрацює через годину, чи в метро, чи в лікарні, чи в дитячому садку… Єдина людина, котра знає, де, — жінка, яка не бажає відповідати ні на які запитання. А ти — слідчий. Твої дії? Івга тупо мовчала. Чого йому треба? До чого тут вона?.. Інквізитор відсунув тарілку. Витягнув цигарки, жадібно, навіть сласно, закурив: — Не пов’язуй із собою. Історія — вигадана. Загадка. Як би ти вчинила? — Не знаю. — Ти думаєш, людям… які загинуть через годину, легше від твого незнання? Івга стривожилась. Вона надто вірила у владу слів над реальністю; навіть вигадана історія може справдитись — у віртуальному світі. І вбити уявних людей… Насправді, вбити. — Треба… дізнатися, — видушила вона. — Як? — у голосі Інквізитора такий розпач, наче гра невпинно втілюється в життя. — Як… коли ця… погань мовчить? — Навіщо їй це? — безпорадно спитала дівчина. Інквізитор знизав плечима: — Якби ж я знав… Час спливає. Вона стиснула долоні: — А більше ніхто не знає? — Ніхто, — Інквізитор затягнувся. — Слухай, що ж я димлю, тебе не спитався. Ти ж не куриш? — Не може бути, щоби ніхто… — Може. Руда нарешті сіла. Нервово звела коліна: — Не знаю. Катувати, щоби сказала… Пальці Інквізитора зім’яли цигарку. На стіл посипався попіл. Вона злякалася. Щось не так? — Не впевнений, — Інквізитор постарів на очах. — Учора я весь день, Івго, займався тим, що катував жінок. Ти, отже, мене підтримуєш?.. Він просто таки вп’явся у неї очима. — Чого ж ви хотіли… від них? — вона намагалася надати голосу байдужости і холоду. — Чого хотів — те отримав, — витягнув нову. — Зрештою, неважливо. Мовчали. Слухали, як крапає з крана вода… Івзі привиділося просторе приміщення з нікельованими раковинами і цинковими столами, а на них… — Коли тебе ініціюють, — Інквізитор уважно слідкував за її обличчям, — коли це станеться, на тебе чекає блискуча кар’єра… Якщо так можна охарактеризувати ЇХНЮ ієрархію. З твоїми здібностями ти була би щит-відьмою. Або і стяг-відьмою, бо чуття у тебе позамежне… Але все ж не ініціюйся, лисичко, прошу тебе. Не спричиняйся до мого головного болю… — він сумно всміхнувся. — Чого ВОНИ прагнуть? — Івга знову згадала те дівчисько. — Багато б я дав, аби зрозуміти. Іноді здається… ось, зараз. Але… для цього потрібно БУТИ відьмою. Коли будеш… скажеш мені… як старому знайомому. Чого їм треба? — А ви спитайте в них під тортурами, — не втрималася вона. Інквізитор скривився, відкрив було рот, — але цієї миті дзенькнули телефони — на кухні та в кімнаті. Івга раптом злякалась. Панічно, безнадійно і зовсім без приводу — напевно, просто нерви… від різкого звуку. Інквізитор потягнувся до слухавки: — Так… Обличчя його не змінилось, але вона зрозуміла, хто подзвонив. — Звісно, мене не було. Я тільки сьогодні повернувся, з курорту… Цікава в мене робота, як бачиш… Облиш. Які образи, ми ж з тобою начебто дорослі… Ні, цей тиждень можна викреслити. Так, ти чув… Що?.. Івга взяла кусень булки. Автоматично відкусила, намагаючись утамувати не голод — інше почуття, невизначене, але від того не менш відчутне. Жувати, жувати… Інквізитор не дивився на неї. Слухав. Споглядав як димує цигарка в попільничці. Івга чекала. — Бачиш, — мовив Інквізитор тоном нижче, — мені такими речами займатися не годиться… Вибач, але саме зараз нічого не можу сказати. Він позирнув на Руду. Мигцем, але вона помітила. У слухавці збуджено тріскотів металевий, змінений відстанню голос. Переконував у чомусь. — Добре, — озвався Інквізитор. — Але чому ти, а не він? Він начебто дорослий і у твердій пам’яті. Івзі зробилося неприємно. Назара образили. При ній. — Добре, — втомлено повторив Інквізитор. — Нехай подзвонить мені… Або я, коли будуть новини. Так?.. Дівчина підвелася. Нечутно повернулася до вітальні. Подивилася відсутнім поглядом і сіла в куті. Неввічливо підслуховувати.
Він поклав трубку і кілька хвилин дивився, як дотліває цигарка. От воно як — виховувати сина самотньому батькові. Відбиток… на особистості. Принаймні, Юлекової. Він-бо природжена нянька… Дівчисько сиділо у вітальні. Просто на підлозі. Руда. Лисиця у пастці. Запитально здійняла очі — і відразу сховала. Очі запалені — але не зацьковані… Більма… звідкіля взялося це слівце?.. — Ось що, Івго… Мій друг, твій, якоюсь мірою, свекор — зайшов у дур. Його, природно, більше цікавить доля сина, ніж наші з тобою аргументи. У дечому він мав рацію. Зараз ми почекаємо півгодини, ти все добре обміркуєш і зателефонуєш… йому. — Ні, — швидко зреагувала вона. — Я не… ні. Не знаю, що… казати. Клавдій з удаваним подивом розвів руками: — Тоді — що? Що нам робити? Дівчина знову напружилась. Наїжачилась. Клавдій укотре відчув тугий клубок її потенційної енергії. Хоча… Після ініціації кожна з них може виявитись як видатним воїном, так і сіреньким робітником. — Подзвони, — примирливо сказав він. — Він нервується. Шукає тебе… Зрозумій… Я вийду. І пішов до кабінету. Довго, дуже довго в кімнаті було тихо. Потім таки заклацали кнопки телефону, і Клавдій вдоволено кивнув. Примружив очі. Закинув ногу на бильце м’якого крісла. — Це я. Голос дівчинки звучав глухо, але цілком достойно. Твердо, без зривів і схилів; Клавдій знайшов у ящику стола льодяникову цукерку і сунув за щоку. — Я… Так. Мовчання. Цікаво, що там говорить добряк-професор. — Розумію, що винна, — голос дівчини зміцнів, теж мені — королева на ешафоті. — На жаль, у мене не було іншого виходу. Клав розкусив цукерку і запізніло згадав, що ментолу терпіти не може. Просив же ж купувати інші… — Розумію, — ось уже і метал у голосі. Оце так-так. — Гадаю, ви маєте вирішити. І Назар… Ні, не турбуйтеся. У мене все добре. Горда. Після трьох ночей на вокзалі ще казатиме, що в добрих друзів можна жити в безпеці хоч цілий рік… Він раптом відчув роздратування. Зло на обох Мітеців, які готові повірити такій зручній для них байці. І вона не подарунок… що за підліткові гордощі?! — Я? Голос дівчини напружився до краю. Пауза; Клавдій точно знав, що на другому кінці проводу також мовчать. Чекають відповіді. — Я… — дівчина зам’ялася. — Я у… пана Старжа. Он як. Збиралася збрехати, але злякалась, що Клавдій хибно витлумачить її брехню. — Так, — повторила Івга. — Звісно. Клавдій нечутно підвівся; двері його кабінету ніколи не скрипіли. Вона стояла біля вікна, спиною до нього. Шнур, мов змія, розлігся на килимі. Івга втягнула голову в плечі, трубка в її опущеній руці щось говорила — ледь напруженим але, загалом, цілком приятельським тоном. Він витягнув слухавку з її зсудомлених пальців. Приклав до вуха — пластмаса була ще теплою і ледь-ледь пахла дезодорантом. Недешевим, — зрозумів Клавдій. — …не робиться. Ти ж розумієш мене, Івго? Ти ж не бажаєш заподіяти Назарові… ну, зайвого болю?.. Звісно, не моя справа, але… Такі речі не вирішуються за один день. Він ображений, але я думаю, після деяких роздумів… Коли він буде сам готовий сказати тобі… м-м-м… Івго? Ти чуєш мене? Клавдій простягнув слухавку дівчині. Вона вперто не показувала обличчя — але голос знову був твердим, коли вона сказала: — Так. Безперечно. Клавдій перехопив її руку, яка потягнулася до телефонного важеля: зап’ясток був тонким і твердим, як гілка. — Юле, — поспіхом кинув він, поки той не урвав зв’язку. — Як бачиш, я свою обіцянку виконав… Можу я дізнатися, про що ви домовились? Пауза. Професор Мітець не чекав такої швидкої зміни співрозмовників: — Ну, Клаве… Я не знав, що… Коротше, ми домовилися дати Назарові час на роздуми. А коли він отямиться… — А це — коли? — скрадливо поцікавився Клавдій. Мітець завагався: — Може… тиждень… Може, два… — Юле, — Клавдій сам відчув, як змінився, забринів залізом його рівний голос. — Дівчинка в складному становищі. Їй нема куди йти, вона незареєстрована. Відьми, які не пройдуть реєстрацію протягом двадцяти чотирьох годин від підписання останнього наказу, — він поглянув на годинник, — підлягають примусовій ізоляції. Скажи мені виразно, чи берете ви з Назаром Івгу під опіку? ЗАРАЗ? Чи мені викликати наряд?.. Дівчина затріпотіла; він упіймав її за плече. Попросив розгублену тишу в трубці: — Юле, дай-но мені Назара. — Він спить, — глухо озвався професор. — Хлопчик три доби на снодійному. Ти думаєш… що він не хвилюється, що йому не боляче… врешті-решт, саме ти… Мітець заводив себе; Клавдій примусив свій голос звучати спокійно і м’яко: — Я все розумію, Юле. Ми, на жаль, живемо у світі, де, крім відьом, є ще багато неприємного… Я не дорікаю. Скажи спокійно, як друг, ви можете взяти дівчинку?.. Ні? — Клаве, — голос Мітеця зробився втомленим і прохальним. — Ти ж… можеш придумати що-небудь. Я благаю тебе… Як друга. Клавдій послухав, як важко, нервово дихає професор. Не в формі старий. Ніякого спорту, прогулянок, хоч і дім за містом… Чи його справді так міцно торохнуло? По нервах?.. — Добре, Юле, — майже весело сказав Клавдій. — Тільки швидше думайте, згода? Професор на тому кінці дроту напевне покивав. Забув, що його не видно. — Так, звісно… Дякую, Клаве… Така справа… Делікатна. Ти вже там… потурбуйся. — Еге ж, — Клавдій не витримав і також кивнув. — Будь здоровий. — Будь здоровий, друже. Він поставив телефон на місце і ногою засунув під столик шнур. — Ви відправите мене до ізолятора? — глухо спитала Руда. — Не знаю, — чесно зізнався Клавдій. — Мені здається — тобі там не сподобається. Уста дівчини затверднули: — Я не житиму так… Не знаю, навіщо я прийшла до вас. На що… Хотіла сказати — «…сподівалася», але говорити плаксивим тоном їй не подобалось, і тому фраза лишилася не закінченою. Клавдій добивав її, але вважав це корисним для неї досвідом: — Знаєш… ще тиждень тому я влаштував би тебе до знайомих, секретаркою в якусь контору. Без жодних докорів сумління. У цьому місті повно людей, які зробили б мені таку послугу. Але не тепер. Тепер я не можу тебе так просто відпустити… Ти ж знаєш, що відбувається… довкола відьом. Так? — Так, — сказала вона. Клавдій кивнув: — Радий, що розумієш. Івга звела на нього очі. Ось тепер вони були зацьковані. За всіма правилами полювання на лисиць — розпачливі очі звіра, якому нема куди відступити.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
Здогад укусив його на зворотньому шляху. Він спізнився на останній автобус, але йому пощастило впіймати машину. Балакучий водій жив недалеко від студентського містечка і погодився безкоштовно підвезти втомленого ліцеїста: — Я все розумію, хлопче… Сам таким був… Але поночі, знаєш, хлопцю вештатися небезпечно… — Мені вже сімнадцять. — То й що? Хлопчак іще… Клав кивнув. До гуртожитку було сорок хвилин на автобусі — добрий дядько довезе його за чверть години, і добре, що Мітець ще копилить губи і не треба буде вислуховувати нескінченні запитання… На цьому його везіння скінчилось. Біля поста дорожньої інспекції машину зупинили. Водій почав з постовим розмову про погоду й якість доріг; той вивчав документи, підсвічуючи собі ліхтариком. Осторонь стояли двоє; Клава продер мороз, коли він розгледів хутряні лейбики… — Відкрийте багажник… — Шукають когось, чи що? — безтурботно поцікавився балакучий водій. — Планова перевірка, — озвався один з чугайстрів. У Клава затерпло серце. Чугайстри стали біля водія; той не звернув на них ніякої уваги. Вони байдуже оглянули вміст багажника, і обидва одночасно подивилися йому в обличчя; той відчув неспокій. На мить. — Вибачте за клопіт, — зронив вищий з чугайстрів. — Щасливої дороги. Нижчий скоса позирнув на Клава. Тому видалось, що підборіддя його торкнулася крижана рука. Жест дорослого стосовно дитини — дивися, мовляв, у вічі… — Хлопець контактний, — тихо сказав він напарнику. Клав зовсім закоцюб. Водій, який уже відчинив було дверцята, спохмурнів. Другий Чугайстир також підступив до Клава та зазирнув йому в очі. На плече хлопця опустилася долоня в рукавичці — хижо і скрадливо: — З ким ти бачився сьогодні ввечері? — Моя справа, — відповів Клав. У горлі зашерхло. — З чого мені вам доповідати? — Твоя, — спокійно повідомив високий. — Але ти контактний за НАВОЮ. Не хочу тебе лякати… Я не лякливий, — хотів сказати Клав, але промовчав. Зціпив зуби. Катувати ж не будуть?! Звідкіля їм дізнатися, де він ховає Дюнку? — …але нави, зазвичай, спілкуються з людьми лише для того, щоб убити. Зрівняти шанси… Ти вперше бачив цю дівчину? Ні? — Яку? — Клав уперто клеїв дурня. Він живе в правовому суспільстві, вони не в змозі заподіяти йому шкоду. — Дівчину, з якою ти мав інтимний зв’язок кілька годин тому, — пояснив високий. — Чи ти робив це з декількома одразу? Клав відчув що червоніє. Це він, який небезпідставно вважав, що має залізні нерви! Ось як усе просто — кілька слів, і він голий посеред натовпу… — Малий, ти сьогодні пройшов по лезу. Нема чого тепер ображатися на мене, — я тільки й хочу, що допомогти. Іншого разу може не пощастити… Вчора ми витягнули з ванни п’ятнадцятирічного хлопця. Наклав на себе руки. Ванна… Яке гидке слово… Ось тут і дістала Клава неможлива, відразлива думка. І відобразилася на обличчі його таким неудаваним жахом, що рука на плечі відчутно поважчала: — Тихо… Спокійно, все вже позаду. Увімкнений фен на краєчку полиці. АЛЕ ЯК ВІН ТАМ ОПИНИВСЯ?! Дюнка так плакала… «Ти сьогодні пройшовся лезом…» — Згадав? Клав проковтнув густу гірку слину. Неправда. Безглуздий збіг. «Я живу з нявкою, ми винаймаємо квартиру на…» — Говори, малий. Ніхто ніколи не дізнається, що саме ти сказав нам. Ніхто, крім нас. А водій?! Ось він, стоїть поруч, в очах — подив… — Дякую, — Клав незграбно йому кивнув. — Я… сам… Їдьте. Гмукання. Дзвінкий удар дверима; Клав дочекався, поки машина від’їде: — Я… Як гидко. Соромно. — … був… з дівчиною. Я… на вулиці… заплатив їй. Мабуть, повія… Губи його ледве ворушились. Зараз Клав сам вірив у те, що говорив, але відчуття було таке, наче він купається у стічній канаві. — Я… випадково сталося. Вона сама до мене підійшла, чесно… На вулиці… зараз згадаю… на розі проспекту і Проривної, біля підземного переходу. Перед очима в нього постала карта міста. Він чітко бачив місце, де трапилася уявна зустріч. Що більше подробиць, то вірогідніше… Чугайстри мовчали. Вислухали до кінця. — Адреса? — спитав високий, коли Клав зупинився. — Вулиця Вічного Ранку. Там готель… Вона взяла номер на годину… — За годину справились? Низенький не втримався від кпину. — Скільки? — поцікавився високий. — Що? — Скільки платили за номер? Клав закліпав очима: — Не знаю… Вона сама платила. Одне з двох. Або його зараз повезуть відшукувати готель, у якому він нібито був, і швидко впіймають на брехні. Або махнуть рукою — бо на вулиці Вічного Ранку повно сумнівних нічліжок, де й документів ніяких не потребують. Плати за годину — і вперед… Чугайстри дивились один на одного. Вирішували. Їм було важко уявити, що хлопчисько-підліток уміє ТАК брехати. Вони не знали Клава. — Ти все сказав? — Присягаюся чим завгодно! — Документи є? Він витягнув учнівський квиток. — Добре, Клавдію Старже, третій віженський ліцей… Ми не повідомлятимемо про твої непевні пригоди. Але іншим разом… До речі, ти не помітив хіба, що вона нявка, погань?.. Слово — ніж. Просто в серце. — Ні, вона людина, — прошепотів він. Чугайстри всміхнулись — однаково, мов брати. — Головна помилка, — повільно сказав високий. — Люди часто вбачають у них людей… Бояться видавати їх у наші руки. Ми ж бо кати… вони погань, хлопче. Вони НАВ. Порожні оболонки, заповнені… мороком. Коли ми знищуємо морок, оболонки знову порожніють… Це не люди. Це так, наче до тебе прийшов убивця у машкарі прекрасної дівчини. Або, ще гірше, під личиною твоєї матері. Клаву захтілося сісти. Просто на вологий асфальт. Йому кортіло волати: дурня! Що ви верзете, вбивці — ви, ви… а не вона! Але він звично заткнув собі рота дешевою цигаркою. Розділ 5

⇐ Предыдущая 35 36 37 38 394041 42 43 44 Следующая ⇒