Annotation 17 страница

Джип прокотився п’ять метрів і став у безнадійній пробці. Праворуч, ліворуч, спереду й позаду чередою юрмилися машини. На світлофорі горів зелений, проте ніхто не рушав з місця: забите перехрестя. — Це надовго, — сказав Максим. Він сидів поруч з Арсеном за кермом свого джипа, мальовничо неголений, у розстебнутій лимонній вітровці, з-під якої визирала біла чиста футболка без єдиної плямочки крові. Арсен скорчився замружившись, вчепившись у сидіння, як щойно в Івановій машині. У машині, що перетворилася на гармошку. Скрегіт металу й досі стояв у вухах. — Я думав, ти вже звик, — сказав Максим. — Ми цифрові, брат. Файл знищено, на його місце став резервний. А тачка все одно була погана й числилась у викраденні. — Більше ніколи так не роби, — прохрипів Арсен. — Вибач. Виробнича необхідність. Ні, чесно, я не хотів тебе скривдити чи там налякати. — Дякую. Ти дуже добрий. Максим винувато знизав плечима і ввімкнув радіо. — …і тепер там здоровенна пробка! — прокричав чоловік, здається, по телефону. — Алло, в студії, ви мене чуєте? — Чуємо, спасибі, — відгукнувся дівочий статечний голос. — Нам дзвонили з приводу цієї аварії вже кілька разів… А правда, що постраждала «Шкода» була порожня? — Не знаю! Самоскид поперек шосе, не проїхати, не пробитися… — Спасибі. Отже, ми нагадуємо нашим слухачам… Арсен вимкнув приймач. Джип проїхав два метри й знову став. — А ти жахлива істота, — сказав Арсен. Максим довго мовчав, та Арсен і не чекав відповіді. — Я просто хочу додому, — сказав Максим, і Арсен навіть здригнувся від звуку його голосу. — Мій дім дуже далеко. Єдиний шанс — надіслати себе, як файл по мережі… якщо зберу інформаційну машину достатньої потужності. — То ти справді інопланетянин? — Я чужий, — сказав Максим з дивною інтонацією. — Чужо… земець. Чужо… світець, так точніше. Я частина тієї сили, що вічно хоче зла й вічно чинить добро… Цитати з мене пруть і пруть, і все не по суті. — Був би шанс для людства, — сказав Арсен. — Якби воно все тебе зненавиділо. І об’єдналося. — Та що з ним буде, з твоїм людством?! — Максим раптом розізлився. — Воно й крутіші бачило часи! І війни! І переселення! І кризи! Воно живуче, зараза, ніщо його не бере. Я піду, а воно залишиться, і через десять-двадцять років усе стане, як і було. Поки не з’явиться черговий бідолаха… Чогось мені здається, що я не перший, хто цю машинку використав за призначенням. І не останній. Арсен помацав сидіння під собою. Сухе, от щастя. У тій «Шкоді» (то це була «Шкода»! ), котра влетіла під самоскид, сидіння мокре напевно. І нікого нема. Машина-примара. — Думаєш, після цього я на тебе працюватиму? — А в тебе є вибір? — сумно запитав Максим. Машина нарешті проїхала перехрестя й знову зупинилася. — Подивись там, у бардачку, — так само сумно сказав Максим. Арсен відкрив пластикові дверцятка. Бардачок був забитий дисками в тонких прозорих коробочках. Перші два диски, малинові, з логотипом невідомої фірми, були підписані маркером: «Аня». «Толік». — Брешеш ти все, — вичавив Арсен. Максим знизав плечима: — Мені дуже жаль. Аня порушила баланс. Поки вона спала з Іваном, кохала Івана, слухалася Івана, все йшло за правилами. Але коли вона захотіла здивувати Івана, зрівнятися з Іваном, довести, що вона не просто дівка, а ще й сильна особистість… — Цить. — Це не ігри, не бійся. Твої товариші тепер — програми. Вони втратили частину функціональності, зате не питатимуть, чи етично зносити захист чужого компа або тримати в мережі п’ятдесят фальшивих ЖЖ-юзерів. Арсен повернув диск з написом «Аня» й побачив на його світлому, блискучому боці віддзеркалення свого обличчя. Вона така сама утиліта для Максима, як і я, подумав він, дивлячись собі у вічі. Але тільки мною маніпулювали, розважаючи, почухуючи черевце, підгодовуючи самолюбство лестощами. Аню тримали на повідку, використовуючи натуральне кохання. Справжнє, без домішок, жертовне, таке, як у Трістана та Ізольди. — Ти заморочився? — стурбовано спитав Максим. — Не заморочуйся, послухай давнього друга. Питання стоїть просто: хто ти — тварюка тремтлива чи… ні, вибач, знову я не в тему. Радий тобі повідомити: за підсумками нашого тренінгу ти, Арсене, виявився абсолютним лідером. Поздоровляю. Арсен мовчав. — Є на світі речі, які всім не можна, — Максим підморгнув. — А тобі й мені — можна. — Метеликів чавити, — сказав Арсен. — Можна, я твій ноут візьму? — Бери, аякже. На дні бардачка, під упаковками дисків, лежав тонкий, мов аркуш, Максимів ноутбук. Вічно ввімкнений. В Арсеновій кишені, у внутрішній кишені вітровки, лежав, згорнувшись, кабель з USB-портом. Не кваплячись, підкреслено повільно, він виклав вміст бардачка собі на коліна, вийняв ноут, склав диски рівним стосиком і поклав назад у бардачок. Клацнув пластиковим замком. — Тому, Арсене, я вважаю, що нижче твоєї гідності тебе залякувати. Чи до чогось примушувати. Бо ти за інтелектом дорівнюєш мені… Ти настільки перевершуєш пересічну людину за всіма показниками, що я говорю з тобою, як з рівнею. — Дякую, — сказав Арсен. — Я оцінив довіру… Мені здається, що ти дечого не врахував. — Чого? — Я тобі дорівнюю не тільки за інтелектом. — Гм, — Максим зам’явся. — Ти людина, в цьому полягає твоя маленька слабкість. — Я цифровий, Максиме. Я не людина. — Ти так думаєш? — Цілком точно, — сказав Арсен. — І я маю для тебе погані новини: ти пригрів на грудях гадюку. «Так» — він подумки натис Велику Червону Кнопку. Перейшов у інформацію, перелився в цифру до останньої одинички й ковзнув у USB-порт, наче змія в схованку. * * *

Нічим дихати. Нічим дивитися. Потоки, відтінки, фантазія відтягують на себе ресурси, тому треба обходитись без образів-підпірок. Я від діда втік, я од баби втік. Я в мережі. Я цифровий. Червона смужка життя тане з кожною секундою. Звідки смужка, чому тане, що я роблю не так? Вороже оточення. Мережа мені ворожа. Дрібні антивіруси б’ють, наче електричні розряди, б’ють по мацаках… У мене мацаки?! Клята фантазія, на фіг. Я програма, мене багато, я дублюю себе, відтворюю… Ідіот. Я повинен ховатися. Мене мало. Я геть крихітний. Мене не знайти… Ох, як посипалися мої копії, наче мітлою їх змели. Я сиджу під листком тихо, тихо. Я заархівований файл. Текстовий файл. Ох, тісно, та доведеться потерпіти. Він опинився в мережевому щоденнику незнайомої жінки. Розтікся по лінках, і ще розтікся, дублюючи себе, мов лист щастя. Знайшов щоденник Мар’яни Чабан. І ще за одиницю часу знайшов мамин щоденник. Як багато її тут, її колишньої, з дитинства. Як пахне свіжозмеленою кавою, котлетами, новим пуховим светром та її улюбленими парфумами. Ось де вона; ось де тепло, а там, по той бік монітора, сидить мумія, висохла оболонка. Останнє повідомлення відправлене в мережу дві хвилини тому… «…Дублюю лінк на прохання френда… Жорстоко побито студента двома особами зрозуміло якої національності, передайте по ланцюжку далі…» «Мамо, — написав Арсен у коментах до повідомлення, — це я. Ти не хвилюйся, якщо я сьогодні не прийду вчасно додому. Знай, що в мене все добре, зв’язок будемо підтримувати через твій журнал…» «Цей юзер вимкнув можливість залишати коментарі анонімним користувачам». «Я не анонімний користувач. Я твій син, Арсен». «Цей юзер вимкнув можливість залишати коментарі анонімним користувачам. Створити свій журнал ви можете за адресою…» «Арсене, обережно. Я тебе попереджав щодо мережі, буде шкода, якщо тебе пристукне антивірусом разом з усіма резервними копіями». «Пішов на…» «Цей юзер не схвалює матюки у своєму щоденнику». Різко зменшився доступний простір. Ба більше — усох час. Арсен покинув щоденник і звично розсипався копіями — проте більша частина з них одразу загинула, мов ікринки на сухому піску чи насіння на камені. «Арсене, обережно. Вийди, поговоримо». Він не відповів. Розсипав себе по стандартних іграшках, які йдуть на кожному компі, і знову зібрався в ціле. Не можна завмерти ні на частку секунди, ані на крихітну одиницю часу. Змінюватися, змінюватися, обманювати жадібні руки, що нишпорять у темряві, прагнучи його схопити. Немає ніяких рук, це знову дурна образна обманка, фантазія забирає ресурс. Це не руки. Це решета. Вони ковзають туди-сюди, й вічка в них дедалі менші. Я не зможу весь час крізь них прослизати, я вже гальмую сам себе. Особливо, коли починаю фантазувати; моя фантазія мене губить. Фантазія — людська властивість. На фіг. Джгути користувальницьких каналів. Багатоголосий тріск, що не вгасає ні на мить. Я — коливання в мережі, я голос. Один з багатьох. Мене немає. Фільтр накриває балаканину, як парашут, що спадає з неба, накриває сільський базар. Знову картинка. Я ледве встигаю розпастися на фрагменти — і зібратися знову. Вони сидять коло своїх віконець — і ті, хто працює, і ті, хто ледарює. І діти на екваторі. І старі в тундрі. Моїми зусиллями. Усі. Півпланети спить… Півпланети в офісах… Торговці мигцем поглядають на екранчики мобілок, касири, урвавши хвилинку, розкладають пасьянси. Водії звіряють шлях з картою на екрані навігатора. Хтось у полі, оре й сіє без мобілок і навігаторів, щасливий, йому не страшно… Страшно всім. Страшно мені. Бо для мене зараз — вони всі свої. Це моторошне відчуття, коли вся планета — свої. Люди. Я так не звик. Я — людина — жив відокремлено, нікого, власне, не любив… Але відчуття свого — це навіть не любов. Це, мабуть, крутіше. Треба було стати цифровим, щоб зробитися святим. Я святий, мені всі свої. Усі, хто людина. А ти, інопланетна скотино, чи хто ти там є, вимітайся з мого дому. Будь-якою ціною, але я їх витягну, своїх, з-під твоєї влади. Тільки святий має право вбивати своїх, щоб погубити чужого. Це хірургія, а не вбивство. Ось людство, гіркий п’яниця, що не може відмовитися від своєї пляшки, але ми туди дечого підсиплемо. Прямо зараз… …Прямо зараз. Треба спішити, поки мене не прищучили. Нічого не спадає на думку, тільки зависання, як казав Толік. Нехай зависнуть на простій дії, кожний на своєму. Чистити зуби багато годин підряд, мити машину багато годин підряд, пити чай багато годин… Та вони ж умруть, це особливо збочене вбивство. Вони ж свої, свої вмруть. Щось простіше. Епілептичний напад од вигляду екрана. У всіх. Чи раптова сліпота. Чи те й те. І сотні літаків у повітрі. І ядерні електростанції. І хворі на операційних столах. І екрани, екрани, екранчики… Що станеться з Максимом, коли я все це підірву? Він зникне чи ні? Я виб’ю зброю з його з рук, і багато століть мине, поки система відновиться. Код, клятий двійковий код ніде не дінеться. Людина вижила тому, що вміла розрізняти чужих і своїх. І це ж її погубить. Міркування заважають швидкодії. Поки я міркував, мене обклали. Подивимось… Знову вивернувся навиворіт, розпався й склався заново, але відчуття, що на нього йде полювання, не пропало — навпаки, зміцніло. Тут не тільки я, зрозумів Арсен. Тут повно таких, як я, навчених ловити таких, як я. Аня й Толік казали правду: Максим не єдиний його термінал, і навіть не один з двох. Я не єдиний цифровий, і навіть не один з десятка. Але тільки я, я один зважився зробити те, що я зроблю. Я обернуся таким вірусом, якого людство не пам’ятало й ніколи більше не згадає, бо мережа після моєї атаки вмре. Завісити. Зациклити свідомість. Усім, хто зараз коло екранів. Жоден з тих, хто виживе, не посміє більше глянути на монітор. Це стане кошмаром, моніторами лякатимуть дітей майбутні покоління: екран, котрий позбавляє розуму. Котрий убиває. Забудьте: немає комп’ютерів, нема телевізора, навіть радіо, мабуть, немає… Він зіщулився, зробившись геть маленьким, і хмарою завис перед величезною панеллю світних вікон. Ви повинні запам’ятати науку, ви повинні запам’ятати зоровий образ… Ось вам — орхідея. Нехай квітка одночасно з’явиться на всіх моніторах, і протримається кілька секунд, а потім… Пауза. Провисання. Перешіптування в залі. Зараз усе почнеться. Зараз. Він вирощував у собі рішучість. Він її вже майже виростив. Він цифровий, а отже, вільний од сантиментів. Він цифровий, він вирішує, він бере на себе відповідальність; краще бути вбивцею, ніж боягузом. Ще крихітку… — Чорна Богине! Прийми нашу жертву! Сигнал один серед мільярдів, тоненький, слабкий. Але він, цей сигнал, порушив структуру світу довкола нього, і все змінилося. Він ковзнув уздовж живого пучка каналів і побачив майдан перед ратушею в намальованому місті. Потворний храм, поміст перед храмом і двох ігрових персонажів, що взяли в лещата дівчину. Іру Гнатенко. Баффі. * * *

Це був уже знайомий зал — з «шубою», пристроєм, що дозволяє проектувати живих людей у гру і сполучати їхні віртуальні тіні з ігровими персонажами. Жертвопринесення почалося поза графіком, тому народу на майдані було відносно мало — однак прибували й прибували, збігалися з усіх боків і виникали прямо з повітря намальовані фігурки людей та казкових персонажів, і від кожного вела ниточка до користувача за монітором — клерка, підлітка, домогосподарки. У жертвопринесенні коло храму була нез’ясована принадність; напевно, ці люди відчували, що стають свідками справжньої смерті. Хоч зовні все було порядно, за правилами гри. Там, на майдані у віртуальному світі, було сонячно й людно. Тут, у напівтемному великому приміщенні, стояли сутінки й пахло застояним сигаретним димом. Двоє сиділи за моніторами, двоє вели до помосту жертву, і без того слабку й не здатну до опору. Довговолосий хлопчина, із золотим ланцюгом на шиї, з двома товстими ланцюгами на зап’ястях, сидів за компом і керував намальованою фігуркою мага — одного з двох. Арсен вилетів з монітора, мов у страшному сні, з цифри на м’ясо. Хлопчина був кволий і знайомий. Ігор, той самий Ігор, якого колись грабували біля клубу, відібрали пароль од лицаря Ланселота, і грабіжником був Толік… Усередині його голови було тісно, душно, липко. Ігоря все життя били, в дитячому садку били, і в школі, і на вулиці, бо він був жертва від природи: слабкий і лихий. Він був злий, дріб’язковий, обмежений; Арсен затіпався, наче його занурили в купу гною. Поруч був іще хтось, і Арсен скакнув у нього «Блохою» — з м’яса на м’ясо. У цього в голові було трохи просторіше. Якби Арсен мав час і фільтри, він би влаштував собі комфортніший простір, проте часу не було; цього, другого, звали Вадик, і він теж був давній знайомий. Його покинула дівчина, покинула, покинула, сука, пішла з іншим; дівчину звали Аня. Вадик знайомився з новими, спокушав їх і кидав — тій на кару. Відгородитися від його особистості. Мені цього не треба! Ось перегородка. Ось пульт керування тілом. Уставай. Вадик схопився. Арсен побачив його очима темне приміщення, «шубу», пристрій для віртуальних розваг, двох гевалів і між ними дівчинку в сріблястому костюмі, з лицем, укритим фарбою, і навіть волосся профарбувалося пасмами. Двоє за компами вели магів у світі «Балу», а інші двоє, невидимі, тягли живу Баффі… Уже не тягли. Вийшла затримка. Вадик, від якого не чекали такої спритності, підскочив до одного й ногою вибив ритуального ножа. — Ти що робиш?! Баффі, прив’язана до стойки, не могла втекти. Вона вже навіть крикнути не могла; спереду на стіні був величезний екран, а на екрані майдан і безліч облич, що з цікавістю споглядали чужу смерть. На віртуальному помості сталася затримка: маги висунулися вперед, а їхня жертва відстала. — Стійте! — промекав з-під стола довговолосий Ігор. — Нестиковка… Підождіть! У цю мить великий екран згас, і на ньому замість майдану з’явилася орхідея — рожева. — Усі стоїмо тихо, — почувся в динаміках вкрадливий Максимів голос. — Усі стоїмо, не робимо дурниць. Арсене, тебе це особливо стосується. — Арсене, — прошепотіла Баффі. Він зіскочив з Вадика й блохою стрибнув в одного з гевалів. З м’яса на м’ясо. Це був убивця; Арсен вирвався з його голови, наче з палаючого будинку, і повернувся знову в голову Вадика, проте не зміг перехопити керування тілом. Вадик розтягся на підлозі, мов жаба. Що тут роблять ці двоє? — подумав Арсен. Вони ж не пройшли випробування. Їх, здається, відсіяли на першому етапі тренінгу… Вони що, розсердилися й пішли до конкурентів? І одразу зрозумів: нема й не було ніяких конкурентів, як нема різниці між Максимом й Іваном. Ніхто ні з ким не ворогував, ніхто не крав перспективних розробок. Поки банди на вулицях б’ються на смерть, їхні ватажки грають у покер. Поки права рука ворогує з лівою, голова п’є чай і поглядає поблажливо. Нехай борються, накачують м’язи. А подряпають один одного — заживе до весілля. Відчинилися двері. В’їхала лікарняна каталка з тілом, накритим простирадлом. Каталку віз Максим, у сліпучо-білій футболці, світлих джинсах і таких самих кросівках, круглоголовий, великоносий, незворушний. — Спокійно, Іро, — кивнув Баффі буденно, мов шкільна медсестра. — Рятувальник прийшов, супермен прилетів і якраз устиг. Розслабся, не треба плакати. Побачивши Максима, гевали відступили. Арсен, з останніх сил підкоряючи собі бридке Вадикове тіло, змусив того встати. Всі екрани в приміщенні, скільки їх було, показували орхідею. Він сковзнув у найближчий USB-порт і вилетів відтіля, наче вибитий молотом. Блок. Закрито. У доступі відмовлено. — Цифровий, — сказав Максим. — Я віддаю тобі належне, але май же совість. Давай-но, друзяко, з м’яса на дуже знайоме м’ясо… Він відкинув простирадло. На каталці лежав Арсен, його тіло, дивно довге, зовсім доросле. Він добряче виріс за минулий рік. Баффі закричала. — Ти зважився замордувати людство в жахливих муках, — проказав Максим, з жалем дивлячись на бездиханного підлітка. — Проте відразу попався, як дитина, і принадою була дівчинка. От як це в тобі поєднується? Ти ж відморозок, цифровий, ти їх усіх ледь не вбив! І все кинув заради якоїсь чікси… У цю мить Баффі, абияк відстебнувши паси, відв’язавшись од стойки з «шубою», кинулась до тіла на каталці й заплакала, заголосила над ним, намагаючись підняти. — Коли дехто думає, що він рівня декому, — меланхолійно зауважив Максим, — та ще й поводиться з деким дуже грубо, то потім стається дещо досить кривдне. Ану, йди додому. Дівчинка плаче. Арсен клацнув внутрішнім перемикачем. «Ні». Спершу він відчув її сльози на щоках. І тільки потім розплющив очі. Епілог

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 12 13 14 15 1617