Annotation 13 страница

 Заставка на робочому столі зображала сад орхідей. Неприродно гарні, вигадливі квіти. — Епіфіти, — сказав Арсен. — Ти запам’ятав? — Аня уважно на нього подивилася. — Тотемна квітка. — Тотемна, — підтвердила вона без усмішки. — Тебе Максим на конвеєр поставив? — Про що ти? — Ну, мишкою ти в нього працюєш, так? — Аня всміхнулася, задоволена двозначністю фрази. — Клац-клац-клац-клац. — До чого тут конвеєр? — спалахнувши, запитав Арсен і відразу зрозумів, до чого: справді, роботу він робив завжди ту саму, тільки об’єкти та суб’єкти мінялися. Клац-клац-клац-клац… — А ти, мабуть, англійською королевою працюєш, — сказав він, намагаючись приховати, що його це зачепило. — Ні, — Аня відтягла комір светра, наче їй було жарко. — Ти на утилітах? — Так. — Давай конвенцію — я вимкну всі свої, а ти всі свої? Арсен забарився. — Не довіряєш? — Аня підморгнула. — У мене й так усі вимкнені, — зізнався Арсен. Аня секунду швидко міркувала. — Підловив, — сказала нарешті. — Простодушність буває сильніша за хитрість. Ну нехай, якщо вже я зголосилася… Вона заплющила очі й провела пальцями в повітрі перед собою, наче протирала запітніле вікно. Розплющила очі: — Тепер усе… Ось, дивися. Вона сіла за стіл, відкинулась на спинку старенького офісного крісла й ворухнула мишкою. Відкрилося вікно, ні на що не схоже: екзотичний стильний простір з безліччю деталей, об’ємні предмети, що плавають у повітрі — чи то риби на глибині, чи дирижаблі в піднебессі. Виявилося, це іконки; кожен рух миші так різко міняв кут зору, що в Арсена за секунду запаморочилася голова. Аня клацнула по символу, схожому на тенісну ракетку. Розкрилося нове вікно, Арсен побачив ніби ляльковий будинок зсередини. Рядами стояли крихітні столи з моніторами, за кожним містилася людська фігурка. Вони були різнобарвні, і проводи, що з’єднували їх, були теж кольорові — кручені шнури або вовняні нитки. — Це мої юзери, — недбало сказала Аня. — Можеш подивитися ближче. Вона встала. Арсен сів у крісло, тепле від її тіла, кашлянув, подивився знизу вгору: — І що робити? — Просто подивись. Робити нічого не треба. Тим більше, що ти не вмієш. Він узявся за її мишку, маленьку й теж теплу. Крутнув вказівним пальцем ребристе коліща. Картинка наблизилася, збільшилася, стали помітні окремі кахлі на підлозі, в деталях — обличчя та одяг сидячих і навіть мікроскопічна пачка сигарет на столі. Риси й фігури у сидячих юзерів були гротескні, наче в ляльок у жанровому спектаклі. Злісний карлик. Сноб-інтелектуал. Дурник. Сільський чубатий хлопець. Баба-Яга. Попелюшка. Стукач-зрадник. Характер персонажа було написано на лиці, проте, коли Арсен навів курсор на лице дівулі, що сиділа скраю, на вигляд — Зацькованої Жертви, — спливло додаткове інформаційне вікно: «Userinfo»… — На старості у ляльок граюся, — зізналася Аня. — Гарні? — Сама малювала? — Їх не треба малювати. Їхні обличчя взагалі не мають значення, це так, для мене, для зручності. — Що ти ними робиш? — Граюся. Це мої персонажі, у кожного свій блоґ, у кожному блозі — багато тисяч читачів. У кожного з персонажів, бачиш, біографія. У кожного — сотня знайомих, які начебто бачили їх у реалі. Всі страшенно емоційні, — Аня говорила з ніжністю, дивлячись через Арсенове плече на екран. — Ось, дивися, що червоніші щоки — то вищий емоційний градус. Цей узагалі розкочегарився, — вона тицьнула пальцем у сноба-інтелектуала. — Бачиш, у них щодня щось відбувається. Війна. Замирення. Цькування. То перформанс з дохлих жаб, то наркомани проводять акцію проти геїв, то дівчину вбили на пейнтболі… — Фонд Зої, — пробурмотів Арсен. — До тебе теж докотилося? — Аня сперлася ліктями на спинку крісла. — Деякі справжні подразники я їм теж згодовую. Але частіше беру вже оцифровані, з телека… Цей, бачиш, у мене провокатор — його журнал постійно зламують. Оцей, у зеленому светрі, сидить поруч — от він найчастіше й зламує. — Як складно, — Арсен відхилився від монітора. — Спершу складно, авжеж. Ти вмієш плести? — Ні, — він навіть розгубився. — Спочатку, коли береш у руки шпиці, — плутаєшся, як багатоніжка у своїх колінах. А потім такі узори можна виплітати… А це, — вона подивилась на екран, — цікавіше. Інтерактивна система: ти їй підкинеш подразник, вона прореагує, а ти візьмеш її реакцію й обережненько сформуєш для своїх потреб. Приглушиш, розів’єш, потім підкинеш ще новіший подразник. Вони ж, наче залізні ошурки, вздовж силових ліній шикуються… Та найважче — знаєш, що? — Що? Аня по-змовницьки поманила його пальцем. Вони разом схилилися до монітора, до яскравого вікна, за яким розгорталося невидиме для ока життя лялькового будинку. Арсенові здавалося, що він відчуває щокою тепло Аніного лиця. — Енергія йде у двох напрямках, — сказала Аня. — Я впливаю на них, вони на мене, і я стаю однією з них. Сама починаю цим жити… Ось, до речі, одна з останніх гарячих тем: хлопчик, що роздає на вулицях гроші. Легенда чи реальність? — Що? — Арсен швидко пригладив волосся так, щоб воно закрило вуха. — Фальшивомонетник? — мружачись, продовжувала Аня. — Гакер? Ошалілий синок олігарха? Я цю темку приглушила про всяк випадок, тим більше, що в мене за розкладом були пологи зебри в зоопарку. — Що?! Аня засміялася: — Думаєш, ти один такий добрий, тобі одному спадало на думку бути Робін Гудом? — Я всього разів два, — він ніби виправдовувався. — Старчихам. І… ще одній дівчині, вона… Арсен затнувся. Тиждень тому він тицьнув кілька купюр дівчинці років шістнадцяти, дуже блідій, що стояла перед вітриною якогось бутика. Видно було по її пальтечку, пошитому, мабуть, ще у вісімдесятих, по дерматинових кросівках та шапочці з секонд-генду, що вона ніколи в житті не купувала в таких магазинах не те що одягу — навіть шпильок. Арсен постояв, виймаючи з кишені купюри одну за одною, і, коли зібрався товстенький жмут — підійшов до дівчинки і вклав їй гроші в холодну руку. Потім увімкнув «Невидимість». Потім, хвилин через п’ятнадцять, побачив дівчинку в супермаркеті. Вона на всі гроші купила памперсів — для дітей і для дорослих. — Буває, — сказала Аня, спостерігаючи за ним. — Як ти думаєш, багато ще таких, як ми, в окрузі? — Таких добрих і щедрих? — проскрипів Арсен, сам здивувавшись, як мерзенно звучить його голос. — Ну, ти розумієш, про що я. Ти нікого більше не зустрічав з Максимових працівників? — А в нього багато працівників? — От і мені цікаво, — Аня потяглася, мов кішка, і провела долонями по потилиці. — Ти схожа на каштанчик, — ні сіло ні впало сказав Арсен. Аня роззявила рота. Здається, Арсенові нарешті таки вдалося її здивувати. — На каштанчик, — повторив він з незрозумілим смутком. — Коли вони в голчастій шкірці. — Ти прикольний, — визнала вона. — Не жадібний. Узагалі… якби ти був старший — був би кльовий друг. — Молодість — штука минуща, — сказав Арсен. — Моя — теж, — відрізала Аня. — І взагалі, ти для мене занадто гарний. Я жорстока, похмура, жадібна… — Справді? Аня помовчала. — Мені гроші просто голову знесли на початку, — зізналася вона нарешті. — Прикинь, я цілий день сиділа й витягала з кишені по сто доларів. Цілий день. Потім пішла й купила квартиру. Таку… таку квартиру, Арсене, з двома рівнями, з трьома балконами… Ти до мене в гості приходь. — А ти запроси. — І запрошу, — вона всміхнулася. — Там тільки не прибирає ніхто. Пилюка… Я з чотирнадцяти років по чужих хатах. Пішла з дому. — Чого? Аня пошкодувала про сказане — Арсен бачив. — Не хочеш — не кажи, — постарався сказати без образи. — Скажу, — вона зіщулилась. — У мене був брат… твій ровесник. Чи трохи молодший. Андрій. От батьки десь пішли, мене залишили за ним дивитися. Мені було десять, йому п’ять. І я як сіла за батьків комп гратися в «Квейк»… Андрій нащось поліз на балкон, табуретку підставив — і беркиць через поруччя. Десятий поверх. Вона відвернулася. — Аню, — промимрив Арсен. — Рано або пізно, — сказала Аня погрозливо, звертаючись незрозуміло до кого, — люди придумають собі сейви. Я готова вся піти в цифру, назавжди, тільки б зберігатися — і потім завантажувати збереження. Хтось умер — а ти перезавантажився — і він знов живий… Ну все, йди, працюй. У мене тут теж… блоґери заждалися. * * *