Annotation 15 страница

Баффі подзвонила об одинадцятій годині ночі. Він не відразу впізнав її голос у слухавці. — Арсене, — вона затиналася, — я його бачила… Там… у грі… це мій дід. — Ти впізнала? — Точно. Я намагалася з ним говорити. Але там нема такої… можливості. Він просто повторює своє ім’я, і — «Не треба мене шукати…» Як це може бути? — Хтось з розробників знав його особисто. Це пітерська філія… Напевно, вони зустрічалися. Напевно, це хтось із його учнів. Можна пошукати? Можна з’ясувати, пов’язаний хтось із його учнів з фірмою «Нові іграшки», чи ні? — Так, — голос Баффі зміцнів. — Так, це схоже на правду. Там ще, у грі, такі нетрі… Я впізнала, це ті самі місця, де він нас водив з мамою й двоюрідною сестрою. Я впізнала. Тільки вони моторошні. Розумієш, він же божеволів в останні роки. То нічого, а то… — Він розповідав комусь. Комусь із учнів. Подав ідею. — Дуже страшна гра, — помовчавши, зізналася Баффі. — У мене на полиці стояли три томи Достоєвського… То я їх зняла й заховала. Мені на них дивитися… неприємно. — Ти занадто вразлива, — сказав Арсен. І зціпив зуби, щоб не цокотіли. — Ти могла б порозпитувати… — Кого? Я в Пітері сто років не була й тепер, мабуть, ще довго не буду… Хіба що мати поїде щось з дідовою квартирою вирішувати… Але це ще не скоро… Ти ж у цій фірмі працюєш, от і попитав би? — Ага, — сказав Арсен. * * *

— Максиме, там реальна людина… у персонажах. У «Злочині й карі». — Пантелькін? — одразу відгукнувся Максим. — Так. — Пітерці, — сказав Максим з теплотою в голосі. — Творчі люди. Арсен стис мишку в кишені. — Чого там Пантелькін, як ти думаєш? — Легко намалювати персонаж, схожий на реальну людину, — Максим подивився зі співчуттям. — Голу дівчину в татуюванні, наприклад. «Правда». — А навіщо було малювати Пантелькіна? — Він виразний, — Максим переглядав свої картинки в такому темпі, що Арсенові в очах мерехтіло. — Божевільний учитель літератури. Правнук аристократа, син блокадниці. «Правда». — А ти знаєш, що він… пропав безвісти? — Знаю, — Максим повернув голову. — Вибач, це погана новина. Він був геть божевільний. Його треба було краще доглядати. «Правда». — А чого він говорить: Не треба мене шукати»? — Хвора фантазія примхлива. «Правда». — Ага, — сказав Арсен. Він відійшов у свій куток, сів, закинувши ноги на стіл. Схаменувся, спустив ноги на підлогу. В останні місяці він ловив себе на Максимових інтонаціях, на Максимових жестах, на його улюблених слівцях. Тепер ще й ноги на стіл… — Поганого навчитися простіше, — сказав Максим у нього за спиною. «Правда». — Ти що, думки читаєш?! — Якщо людина щось робить, не замислюючись, потім швиденько перестає й сидить, трагічно наморщивши лоба… Що тебе мучить, працівник? Чому не пожинаєш плоди таланту, праці й везіння? — Максиме, — сказав Арсен і прокашлявся. — Той, хто тобою керує… Він чого хоче для Землі? — Добра, — не замислюючись, відгукнувся Максим. — Правильності. Упорядкованості. Добра. «Правда». — Цілком природно сумніватися, — сказав Максим іншим тоном. — Незрозуміле лякає. Ти мене й досі боїшся. — Ні. — «Неправда», — сказав Максим голосом мультяшного робота й одразу розсміявся. — Якщо не боїшся — хочеш, утнемо з тобою одну штуку? — Й-яку? Максим устав. Потягся, так що рукава вільного зеленого светра з’їхали до ліктів. Розставив ноги в синіх потертих джинсах, у незмінних білих кросівках: — У тебе на робочому столі ще залишилося місце? — Ну… — Створи кілька великих папок і розсортуй програми. Щоб стіл був майже вільний. — Зараз? — Так. Арсен витяг свою мишку. Поспіхом, нашвидку, скинув у новостворену папку майже всі свої програми: «Гроші», «Чікси», «Невидимість», «Ключ», «Правду життя», «Владу слова», вічно ввімкнений фільтр, ще якийсь дріб’язок, тільки «Піноккіо» залишив на опустілому робочому столі поряд із закритою, казенною на вигляд віртуальною папкою. — Я зробив. — Добре. Давай руки — обидві. Дивись: програму такої структури я тобі ще не прописував. — Що це? — Бережи дихання. Ти не зможеш використати мишу — у тебе не буде пальців, щоб натискати на кнопки. У тебе не буде рота, щоб давати команди… Тихо, не бійся. Ти ж зі мною. Отже, один біт: так чи ні. Рух важільця. Одиниця інформації. «Так» — ти цифровий. «Ні» — ти на м’ясі, на звичному носії. Дуже просто запам’ятати. Ти і є тумблер, ти сам себе перемикатимеш. Зрозумів? — Т-так. — Заплющ очі. Уяви цю програму, що я тобі прописав, як Велику Червону Кнопку. Арсен заплющив очі. Нервово розсміявся. — Я не казав про павіанову дупу, про геніталії, про щось подібне, — терпляче сказав Максим. — Зайва фантазія бере на себе зайвий ресурс. Просто червона кнопка. Велика. Є? — Так. — Тепер розплющ очі. На Максимових долонях, широких, з синюватими прожилками, лежав подовжувач для USB-порту: білястий шмат проводу з прямокутними масивними штекерами. — Пам’ятаєш, я тобі казав, що не боюся смерті? — Так. — Тому, що я цифровий. Ти тепер теж. — Ні, я… — Цей провід сам по собі нічого не значить… він наче твоя мишка. Символ. Підказка для фантазії. Але ти його візьми. Уяви, що ти пристрій, увімкнутий через USB-порт. Арсен облизав губи. — Тепер, по команді, просто натисни Червону Кнопку. Раз, два… лети. * * *

Шланг був, мов кручена гірка в аквапарку, він петляв, струменів, і Арсен летів по ньому в бризках води, затамувавши дух. У місті Кракові, у найпершому баченому ним у житті аквапарку. А потім одразу виявилося, що він більше не Арсен. Він розчинився в потоці теплої води й сам став потоком. Вирвався зі шланга й розлетівся бризками — над газоном, над зеленим городом, на тисячі крапель, і кожна — кругла, туга, прозора, — була і окремо, і частиною одного цілого, і повільно переходила з синього в зелене. З неба в траву. З ідеального — в матеріальне. Він устиг побачити цей город у деталях: іржаві штирі, на яких навесні трималася теплиця, ряди веселої помідорної розсади, трава на стежках, бур’яни на огіркових грядках. Дівчинку в жовтій кепці, що з незадоволеним лицем висапувала ці бур’яни — городянка… І жінку в бордовій хустинці, що тримала шланг розтрубом у небо. Арсен не мав рук, не мав язика, не мав тіла. Він тисячею крапель висів над городом, але це більше не був город. Арсен перестав бачити — у нього не було очей. Він чув. Широкою рікою лилася неправда, розбавляла правду, скрипучим ламаним строєм ішли віртуальні фінанси. Розмаїття мов вило, як вітер на Вавилонській вежі, одначе Арсен зрозумів за коротку одиницю часу, що мови йому не потрібні: він приймає інформацію в незакодованому, первозданному вигляді. Це не слова, не мовні конструкції, не графіки, не таблиці. Не стовпчики цифр, не послідовності команд. Це інформація гола, позбавлена форми і носія, інформація як така. Він завис посеред нескінченного простору, вражений. Отетерілий. Життєво важливі відомості про висоту та силу вітру текли поряд з банківськими рахунками, багатопалі руки нишпорили наосліп, обмацуючи нитки, вишукуючи зерен. Насправді ніяких рук не було: просто Арсен, за людською звичкою, шукав образів. Придумував аналогії. Чуття підказало йому, що це можна й навіть зручно. Повернулись кольори. Червоним розпливалася агресія, шкірились на публіку потворні личини пристойних людей. Незграбні лапи-маніпулятори, звичайні людські знаряддя, тягли інформацію й розчленовували її, і згодовували, згодовували в мільярди жадібно роззявлених ротів. Сміття, схоже на тонни старої жуйки, заліплювало зсередини чужі монітори. Арсенові стали тісно, неначе людські образи та аналогії обліпили його висхлою, тісною шкурою. Тоді він розмножився. Це було чудово. Мільярди Арсенів заселили цілий світ за частку секунди. Він обробляв одночасно мільярди сигналів. Він був спрут з мацаками, він був амеба й хмара. Він був офіційним сайтом посольства малої африканської країни в Лондоні. Він був диспетчерським пунктом аеропорту Чанґі міста Сінгапур, і сотні літаків висіли в повітрі: ніколи в житті, навіть у ранньому дитинстві, він не мав стільки іграшкових літаків. Потім він побачив себе Сніговою королевою — він дивився з монітора, немов крізь шибку, на обличчя хлопчика й дівчинки, а вони дивилися звідтіля, зовні, в екран. Він подихав на монітор — і той укрився крижаними візерунками; він устиг помітити, поки мутніло скло, як хлопчик підхоплюється й кричить з жаху, широко роззявляючи рота, а дівчинка, навпаки, заворожено дивиться, щось хоче побачити на гаснучому екрані… Він зрозумів, що поруч хтось є. Такий же великий і вільний. Він хоче, щоб Арсен повернувся. Йому страшенно не хотілося повертатися. Він зіщулився, став малесенький, і хмарою завис перед величезною панеллю освітлених вікон. Він дивився на людей: тисячі, мільйони облич. Він бачив їх усіх одночасно: крізь монітори комп’ютерів. Крізь моніторчики мобілок. Крізь віконця ай-подів, нескінченних ігрових та робочих пристроїв, усього, що під’єднане до мережі. Це були люди, і його маленькій людській часточці захотілося з ними погратися. Але той, що був поруч, дав зрозуміти, що треба повертатися. І Арсен перемкнув себе, мов тумблер. * * *

— Чим небезпечна часта зміна носіїв, треба пояснювати? — Треба. — Руйнуються звичні зв’язки. Ти відвикаєш чутися людиною. Як після тривалого лежання люди заново вчаться ходити — так після частої зміни носіїв тобі доведеться нагадувати, як робити ковтальний рух. Тому запам’ятай одразу, Іхтіандре: півдня у воді, півдня на повітрі. — Чому «Іхтіандр»? — Чого ти нічого не читаєш? У твоєму віці… — Я читав, — Арсен образився. — Я не розумію іншого. Оце — твій світ? — Мій інструмент. — На якого біса тобі, з таким інструментом, потрібні ми? Арсен на секунду заплющив очі. На частку секунди. — Питання зрозумів, — Максим кивнув. — Пояснюю: будь-яка рукотворна програма програє спеціально підготовленій людині. «Правда». — Це як робот ще довго — завжди — буде всього-на-всього бляшанкою з компом у голові, — так і програма, написана програмістом, буде всього-на-всього програмою, незалежно від просунутості. Але якщо в мережу запустити оцифровану людину — о, це геть інше, Арсене. Інший рівень можливостей. «Правда». — Коли я в мережі — я програма? — Коли ти в мережі, ти цифровий. — А ти сам? — Що — я? — Коли ти в мережі? — Я завжди в мережі, — помовчавши, зізнався Максим. — Частина мене принаймні. Але я не комп’ютерний супермозок, як це могло б здатися читачеві коміксів. «Правда». — А хто ти? — Перетворювач. Трансформатор. Транслюю матеріальне в ідеальне й назад. «Правда». — Е-е-е… — Чарівник, — Максим усміхнувся. «Неправда». — Ти вмієш воскрешати мертвих? Повертати час назад? Ти можеш дати людям сейви, щоб вони зберігалися, а потім могли повернутися до збереженої… гри? — А ти хотів би? — До чого тут я! В Ані брат загинув, усе життя пішло шкереберть… Слухай, Максиме, може, підсадити Ані «імовірнісного черв’яка», щоб цей її брат не впав з балкона? Була ж така ймовірність, дуже висока?! — Тоді не буде Ані. Тобто буде інша, а цю доведеться назавжди видалити… з диска. Як твою ймовірну сестру, що народилася замість тебе, прожила дванадцять… чи скільки там… років і вірила, що оцей світ, де вона існує, один-єдиний. — Перестань. — Перестав, — Максим сумно кивнув. — Як, по-твоєму, співвідносяться всемогутність і воля? — Гадки не маю. Автомат з гарячими напоями видав одну за одною дві порції кави, Максим перелив з пластикових стаканчиків у порцелянові чашки й обережно переніс на підвіконня: — Усемогутньому нічого робити й нічого бажати. Ось тобі, наприклад. Ну, злітав ти в Лондон, злітав у Париж. І що? — Скрізь те саме. — Правильно. А от якби ти купив собі квиток на останні гроші, поїхав автобусом через усю Європу, рано-вранці на бензозаправці в чистім полі вмивався б зі шланга крижаною водою, після ночі в духоті й трясці, без сну… Отоді ти був би щасливий, розумієш? — Ні. — Тоді я поясню на прикладі програми «Чікси»… — Не треба! — похопився Арсен. — Я зрозумів! — Чудово. Той, хто все може, не хоче нічогісінько. Той, хто може майже все, майже нічого не хоче. Той, хто нічого не може, — хоче всього, хоче з усієї сили, але ж він не може, розумієш? — Бідолаха. — Щасливчик, йому є куди рости… А всемогутньому гірше. Його могутність витиснула волю, він нічого не хоче й тому в депресії. Як, по-твоєму, боротися зі всемогутністю? — Ранковою зарядкою. — Грою, Арсене. Грою. Штучно встановленими правилами. Якщо футбол — то, будьте ласкаві, руками м’яча не хапайте. Якщо перетягування каната — то обходьтеся без трактора. Якщо шахи — то тура ходить тільки по прямій, а кінь — буквою «Г». Ти скаль зуби, це правильно, такі речі всерйоз говорити непристойно… Як тобі подобаються ці чашки? Ганьбище з нашими пластиковими стаканчиками, видно, що немає жінки в офісі. Ти міг би, як молодший, теж виявити ініціативу, а не чекати, поки я піду й куплю ці чашки… Як вони тобі? — Чашки як чашки, — сказав Арсен. — Це не творчий підхід, — суворо зауважив Максим і додав без паузи: — Ти, цифровий, звісно, вирішив, що інформаційне середовище для тебе — теплий і добрий океан? — Мені сподобалося, — зізнався Арсен. — Я на те й розраховував. Але не будь самовпевнений. Ти, за рівнем можливостей, — дачник у прогулянковому човнику. Коли штиль і коло берега, і з інструктором — чудо. А ледь піде хвиля, або човник трісне, або інструктор відвернеться… Максим помовчав і почав іншим тоном, дуже серйозно: — Я прошу тебе, цифровий, не нишпорити в мережі без догляду. Бо там живуть, серед інших, і злі демони. А ти ще недосвідчений, цифровий. — По-моєму, вже досвідчений, — сказав Арсен. Максим смутно всміхнувся: — У тебе стоїть аварійка на екстрене повернення. Але це, по-перше, неприємно й шкідливо. А, по-друге… я не впевнений, що наші шпигуни-конкуренти ще не винайшли утиліти, котра дозволяє блокувати твою аварійку. Я попередив. * * *

— Мені здається, щось відбувається, — сказала Баффі. Вони сиділи на тій самій автобусній зупинці, де зустрілися кілька тижнів тому. Йшов сніг. — Тобто як? — запитав Арсен. — Та так… Знову війна на Близькому Сході, чув? — Там завжди воюють. — А мій брат кидає свій інститут, на п’ятому курсі, і йде в армію. — Навіщо? — А от — навіщо? — Баффі повернула до нього серйозне бліде обличчя. Крайка плетеної шапочки синім карнизом окреслювала її чоло. — Мати в істериці. А він затявся, і край. Ну ніяк. Життя, каже, коротке, я хочу бути причетний до чогось справжнього… — До війни? — А мама, щоб заспокоїтись, ліпить з хлібного м’якуша коники. — Що?! — У них цілий клуб таких, знаєш, жінок різного віку… інтелігентних. Вони ліплять коники з хліба. Висушують. Зберігають. Я вже дивитися на це не можу. — Може, вони божевільні? — Ні, — Баффі пересмикнула плечима. — Божевільних я бачила. Ти вибач, але мій дід, він… — Це ти вибач, — швидко сказав Арсен. — Отож, вони не божевільні. Вони нормальніші нас. І тому поглядають на нас зверхньо: ми нічого не розуміємо в житті і в мистецтві. Арсен нервово хихикнув. Насправді йому було анітрохи не смішно. — А бабуся від цих коників у сказ впадає, — продовжувала Баффі. — Каже, це ж святий хліб, як можна так з нього знущатися… Над зупинкою вився сніг. Зібрався народ, втягся в черево автобуса, що нарешті підійшов, і знову стало порожньо. Відбитки підошов на снігу заново наповнювались пластівцями. Засніжений тротуар хотів спокою; Баффі подзвонила Арсенові сама — вчора, дуже пізно. Сказала — обов’язково треба зустрітися. — Щось відбувається, Арсене. Ти помічаєш? — Чого, — він обережно добирав слова, — ти в мене питаєш? Саме в мене? Я, по-твоєму, до цього причетний? Баффі подивилася здивовано. — Мені більше нікого спитати, — сказала сухувато. — Але якщо ти зайнятий, я… — Я не в тому сенсі! — Арсен захвилювався. — Я просто… неточно… неправильно сказав. — У мене повний дім народу, а говорити ні з ким, — сказала Баффі так само сухо. — У тебе, мабуть, купа друзів, подруг усяких… — Ні. — А я чомусь згадую наш літній табір, — сказала Баффі. — Особливо коли батько ввечері за монітором. Він так їх ненавидить… — Кого? — Їх, — Баффі подивилася важко. — Не розумієш, чи що? Гоміків, негрів, нациків, москалів, уряд, Раду, багатих, бідних, євреїв, арабів… Краще б він коники з хліба ліпив. — Він блоґер? — Він зірка, — сказала Баффі з незрозумілим виразом. — Тисячник, багатотисячник. Він тільки цим і живе. Сидить, транслює свою огиду, як… як транслюють рекламу по телеку. — Чому огиду? — Тому що це останній ступінь ненависті, — Баффі подивилася йому в зіниці. — Огида. Коли твій супротивник — не рівний тобі, не людина, а мерзота. Ти сам його призначив мерзотою. І відчуваєш не злість, не лють, а… Вона осіклася. Потім сказала уривчасто й діловито: — Ходімо до мене додому. Нікого нема сьогодні. Рідкісний випадок. Арсен швидко заплющив очі. — Ти чого? — Зараз, вибач… Ні. Не було ніякої випадковості. Програма «Чікси» вимкнена, і моргав курсор, пропонуючи її ввімкнути, пропонуючи владу. Але ж мої вуха точно чули — «Ходімо до мене додому»? — Я змерзла, — тихо сказала Баффі. І Арсен узяв її за руку. * * *

— Ти ж наче не граєшся в ігри? — Тепер граюся, — вона говорила так само уривчасто й чітко, наче автомат. У кімнаті Баффі, занадто чистій і прибраній, як на Арсенів погляд, на полиці стояли в ідеальному порядку книжки й диски. Упаковок з найновішими іграми Арсен налічив штук тридцять. — Ти що, в усе це перегралася?! — Так, — вона дивилася, не відводячи очей. — А тепер, завдяки тобі, в мене є ще й «Нові іграшки». На столі лежали стосиком «Злочин і кара», «Сто рецептів домашнього бальзамування» та «Цуцики в темряві». Дві останні гри Арсен тестував і засівав зовсім недавно. Обидві були моторошні, і в цій моторошності таїлася основна принада. Перша гра — рольова, з елементами шутера. Друга — стратегічка-горор. — Баффі… Тобто, Іро. Невже тобі таке… подобається? — Так, — вона впала на диван. — Після того як я приїхала тоді з табору, я довго не могла заспокоїтися. Злилася, казилася. Пам’ятаєш, коли ти мене проводжав на електричку, — пам’ятаєш, там на пероні лежав дохлий жук-олень? — Не пам’ятаю, — він обережно сів на край дивана поруч з нею, наче боячись обпектися. Баффі дивилась Арсенові у праве око, ігноруючи ліве. Від цього її погляд не метався, як іноді буває, а застиг непорушно. — Чесно кажучи, — вона перевела погляд на його губи, — мені схотілося… я намагалася зрозуміти, чим вони тобі подобаються, ці ігри. Що ти за людина така. — Я? — Я хотіла стати для тебе своєю, — її морозило. — І для цього почала гратися в ігри. А вони тепер мене не відпускають. Я, коли граюся, стаю тобі… — вона помовчала й знову наполегливо повторила: — Своєю. І рвучко, начебто кидаючись у воду, обняла його. * * *

Програма «Чікси» так і була вимкнена, її іконка — темна. Арсен почувався новачком, боявся, нервувався, поводився по-дурному, поки не відчув нарешті те просте, про що казала Баффі: вона своя. Була чужа, проте доклала зусиль, щоб його зрозуміти. І тепер — цілковито своя. Він ледве стримувався, щоб не репетувати від щастя й не лякати сусідів. Він був її чоловік, а вона — його жінка. Не залишилося ні дівчаток, ні дівок, ні чікс, ні хлопців, ні пацанів, — усі непотрібні слова-ярлички змилися, наче з дошки мокрою ганчіркою. І щасливе позачасся тривало дуже довго. Напевно, хвилин тридцять. А потім стрілки годинника знову здригнулися й пішли. * * *

Мама сиділа на кухні, де громадилися в раковині немиті чашки й тарілки. Вона гризла яблуко й дивилася в монітор. Лице в неї було щасливе. — Мамо? — Привіт, — мама щойно відкусила шматок яблука й говорила, квапливо жуючи, не дуже виразно. — Ну, є все-таки справедливість на світі. Розігнали це кубло, де тітка тримала хом’яків… Стривай, Арсене, я ще щось хотіла тобі… Вона наморщила лоба, болісно намагаючись пригадати. — Щось таке я збиралася тобі… От біда, потім згадаю й скажу. Ні! — вона зраділа. — Слухай, дзвонив батько твоєї однокласниці… — Якої? — Арсен зупинився у дверях. — Цієї… Марини… — Мар’яни? — Точно! Мар’яни. — Чабан?! — Так. Дзвонив батько, питав… Просив передзвонити, як повернешся. Арсен кинув туфлі посеред передпокою. Взяв телефон, у шкарпетках пройшов до себе в кімнату. Підлога була холодна й давно не мита. Упав у крісло. Заплющив очі, подумки перебрав утиліти. Ввімкнув «Піноккіо». Що ще може знадобитись? Мар’янин батько просто так дзвонити не став би в жодному разі. Що вона там наговорила, можна тільки припускати. — Алло, — глухий чоловічий голос на тому кінці проводу. — Добрий вечір, це Арсен Сніжицький, ви просили… — Так, — з голосу Арсен відразу зрозумів, що катастрофи поки що не сталося: Мар’яна не назвала його батьком своєї дитини, для втомленого чоловіка по той бік проводу він тільки однокласник дочки, один з багатьох однокласників. — Арсене, я хотів спитати: коли ти востаннє бачив Мар’яну? — Е-е-е… Востаннє вони бачилися на Арсенів день народження. У серпні. — Улітку, — сказав він чесно. — Так вийшло, що я до школи зараз не ходжу… — Вона тобі не дзвонила? Востаннє Мар’яна дзвонила місяць тому, не менше. — Ну, тижнів три тому, — сказав він непевно. — А… що сталося? — Вона пішла з дому, — сухо сказав чоловік на тому кінці проводу. — Якщо довідаєшся від друзів, де вона, — прошу, передзвони. Пожалій її матір. — Я… аякже. Обов’язково. Тільки я нічого не знаю… — Ніхто нічого не знає, — нудним голосом сказав батько. — Та якщо довідаєшся. Ану ж. — Добре. Він послухав короткі гудки в слухавці. Впустив телефон на коліна. Мар’яна. Серпень. Ніч, парк, трава волога й не дуже чиста. Програма «Чікси». Треба ж було виявитися таким дурнем! З Баффі, без усяких програм, вийшло геть по-іншому. З Мар’яною вони мовчали — а з Баффі розмовляли, не змовкаючи. Він говорив про ігри — в ліжку з дівчиною. І обом було добре. Ще кілька годин тому; як же було добре, до сліз на очах. Він розбазікався, він виявився захопленим й екзальтованим, він розповів їй Максимовими словами про всемогутність, котра не має сенсу, бо усуває волю. І про гру, як спосіб досягати всемогутності поступово, крок за кроком, завжди прагнути до неї — і ніколи не досягати. І додав, вигадав у пориві натхнення, відсебеньки: може, людство — це гра Бога, його спосіб перебороти власну всемогутність. Одразу зрозумів, що це банальна нісенітниця. Однак Баффі слухала. І ось тепер — Мар’яна. Ще нічого не ясно, та на душі вже неприємно. «Щось відбувається. Ти помічаєш? » Він увімкнув комп’ютер. Поки той завантажувався, дивився у вікно. Швидко поночіло, у вікнах будинку навпроти загорялися вікна… Арсен моргнув. У майже цілковитій темряві вікна згасли всі разом. Потім раптом заморгали не влад; ні, таки влад. Мов на величезному осцилографі, метнувся графік: вікна загорялися одне за одним, викреслюючи криву лінію вгору… вниз… пройшла хвиля спалахів справа наліво, все згасло — і житлові квадратики засвітилися знову, затишно, спокійно, як зимові вікна вночі. І одразу погасло світло в Арсеновій кімнаті. Погасло й знов засвітилося. Арсен обернувся, впевнений, що це стрибок у мережі, що комп’ютер зараз теж перевантажиться… У дверях стояв тато. — Ой, пробач, я думав, у кімнаті нікого нема, — сказав він винувато. — Думаю, навіщо дарма світло горить — вимкну… І, наче згадавши про щось, пішов у вітальню до свого телевізора. Арсен сів до монітора. Витяг з кишені подовжувач для USB-порту. Насправді це просто шматок проводу зі штекерами, сам по собі він нічого не значить, це підказка, підпірка для фантазії та пам’яті, те саме, що й миша з обрізаним штекером. Арсен кинув його на стіл поряд з клавіатурою. Зайшов у пошуковик і легко, за два клаци, знайшов мережевий щоденник Мар’яни Чабан. * * *

Останні записи були під замком, та Арсен з ним упорався завиграшки, відімкнув віртуальний замок так само легко, як одмикав справжні. «…Я розумію, що це і є справжнє життя. Я надіялась, що згодом трохи поблякне, ба ні — з кожним днем дедалі яскравіше і яскравіше. Я існую тільки для того, щоб пам’ятати одну людину, думати про неї, шукати в мережі його фотки. Я бачу його в кожному хлопцеві, що йде по вулиці назустріч. Я вимикаю коментарі до цього поста, бо мені не треба порад. Мені треба просто виговоритися…» Арсен стис у кулаках провід з USB-портом. Заплющив очі. Велика Червона Кнопка, зайва фантазія забере на себе зайвий ресурс… «Так». Він розпався, розмножився й зібрався знову, мов головоломка. Він був у Мар’яниному щоденнику — всередині. Це не був щоденник мертвої людини — такі він визначав з першого погляду. Мережеві щоденники мерців інакші. Арсен намагався розмовляти з мертвими, у нього вистачило нерозсудливості, і мертві навіть іноді відповідали на сторінках своїх щоденників. Та то не були гості з того світу — просто вітер, що бродить по порожніх кімнатах. Відгомін, луна. А Мар’янин щоденник був щоденником живої людини. Скоріше за все, вона просто оф-лайн, подумав Арсен. Вона втекла з дому й тусується десь, «вписалася» до когось на квартиру. Вона ще повернеться… І відразу зрозумів: ні. «Мар’яно, — написав він під повідомленням із закритими коментарями, — де ти? » Немає відповіді. Ледь помітне коливання — ніби подих. Ну що я роблю? Мільярди Арсенів заполонили мережу, я дивлюся зсередини на обличчя користувачів: білі, чорні, жовті, юні, старі. Бачу маму… Аню… Толіка. Бачу Максима, він підморгує. Він роздивився мене крізь картинки та рядки. Страшно уявити, що він таке. Не буду про це думати. Мільйони користувачів. Мар’яни немає серед них. Але щоденник живий. «Не треба мене шукати». Звідки прийшла відповідь?! Він обнишпорив мережу, збиваючи антивірусні програми, мов кеглі ребром долоні. Мар’яни не було в мережі. Ні за екраном комп’ютера, ні за екранчиком мобілки, ні за будь-яким іншим девайсом, — Мар’яни не було. Не було Мар’яни — людини. Невже вона теж цифрова?! * * *

— Я шукаю одну людину, Максиме. — Ти шукаєш Мар’яну Чабан, — Максим сидів, закинувши ноги на стіл, збираючи на екрані ноута свій нескінченний пазл з картинок, облич, рухомих і нерухомих фрагментів. — Так. Вона пішла з дому тиждень тому. — Є такий факт, — Максим кивнув. — Подивись на столі, там, поряд з автоматом. Арсен озирнувся. Кімната з моніторами не мінялася. Щоранку прибиральниця мила підлогу, викидала використані стаканчики й заправляла нові в пластикову тубу автомата з гарячими напоями. Продукція фірми «Нові іграшки» — коробки з іграми, що заполонили ринок, — рядком стояли на столі через відсутність полиці. Арсену впала в око нова коробка, якої він іще не бачив: «Дівочий закон». Обкладинка проста й мелодраматична: лист на вирваному із зошита аркуші потопає в калюжі крові. Арсен придивився: перші рядки листа, написаного круглим дівчачим почерком, — насилу, проте можна було розібрати: «Я розумію, що… життя. Я сподівалася, що згодом трохи поблякне, ба ні… по суті… тільки для того, щоб пам’ятати одну людину…» Арсен впустив коробку з диском. Вона не вдержалася на столі й зісковзнула додолу, легко, майже беззвучно. — Що? — запитав Максим, не обертаючись. — Як ти це зробив? — Що саме? І чому ти впевнений, що це зробив саме я? Арсен стис кулаки. Заплющив очі. Нічого не побачив, крім круглої червоної кнопки. «Так». У цьому будинку повно було працюючих комп’ютерів. Він розлетівся мільйоном копій. Зібрався разом, як величезне фасеточне око. Притисся зсередини до екранів. Тисячі, десятки тисяч уже грали в «Дівочий закон», переважно дівчата. Але й жінки теж. І навіть чоловіки. Арсен побачив початок гри, і середину гри, і двадцять кінцівок з можливих двадцяти трьох. Всі ігри, запущені в мережі, в локалці, на кожному компі, склалися в єдиний світ: з «Королівського балу» можна було пройти в «Тетріс» на мобілці, і котились поїзди транспортних стратегічок, і ордами йшли варвари, біг пацюк в єлизаветинському комірці, грівся коло багаття нещасний Пантелькін, божевільний учитель з Санкт-Петербурґа: «Не треба мене шукати! » І цього теж не треба. «Ні». Клац тумблера. Усього два положення: вгору, вниз. От у чому велич людини: всі складні, найскладніші на землі поняття вкласти у двійковий код. Він виявив, що стоїть коло автомата з напоями, за секунду до падіння. От давав же собі обіцянку — не йти в цифру стоячи, спершу влаштовувати своє м’ясне тільце на дивані чи в кріслі. Вчепився за віконце видачі стаканчиків, замастив пальці липким, і схотілося руки помити. Руки липкі, таке специфічне відчуття. — Максиме! — Так? — Що сталося з Мар’яною Чабан? — Сядь. — Що з нею сталося?! — Арсене, ну не кричи. Нічого поганого з нею не сталося. Погане сталося з її родиною, бо тепер вони на якийсь час одірвалися від екранів і помітили, що весь цей час поруч була дочка, що її щось мучило, щось складалося не так… — Що з нею? — Вона в раю. — Ти її вбив?! — Вона не вмирала. Але вона в раю. Рідко кому так щастить. * * *

Гра краща за книжку, було сказано в анотації. Незабаром головним джерелом емоційного досвіду, творчого досвіду й знань стануть ігри. Тому що в грі елемент співчуття й співучасті сильний, як ніде. «Дівочий закон» виявився мелодраматичним детективом. Сищик, хлопець або дівчина, залежно від вибору гравця, виявляє в поштовій скриньці дивний лист. Лист — відправна точка; починається розслідування, розкручування клубка з багатьох ниток, і треба відновити істину: хто вбив Мар’яну Чабан? Рано чи пізно, думав Арсен, її батьки наткнуться на цю гру. Можливо, здивуються. Але нічого не зможуть удіяти. Простий збіг, збіг імені, нехай і не дуже поширеного. На імена ж немає копірайту. А що в Мар’яни був мережевий журнал… Батьки, здається, ні пароля до нього не знали, з жодним френдом знайомі не були й не могли прочитати підзамкові записи. У них було своє віртуальне життя, не пов’язане з компами, — за вікном телеекрана, за віконцем мобільника. Мар’янин брат, двадцятилітній телепень, жив на найнятій хаті зі своєю пасією і сестрині справи його не обходили. Журнал був однією з дійових осіб гри-детектива. У журналі були підказки, в журналі ж, у коментах, вороги завдавали детективові відповідних ударів. Залежно від рішень гравця, можливі були двадцять три закінчення. Жодного нещасного: двадцять три щасливі фінали! Гра була ніби здійсненою мрією скривдженої дівчинки: що буде, якщо мене не буде, і якої вони всі тоді заспівають? Виявлялося, що Мар’яна жива, але втратила пам’ять. Що Мар’яна жива, але викрадена й повернулася. Що Мар’яна мертва, але в раю і всім задоволена. Що Мар’яна знову ж таки мертва, проте здобула свободу й жорстоко поквиталася з убивцею… А потім Арсен знайшов двадцять четверте закінчення. Для єдиного користувача. Для себе. І це теж була втілена мрія: «Що я зроблю з тобою, і як тебе буде покарано». Гра в грі, послання-проклін: Арсена чекали всі муки відкинутого кохання, осміяння, самотність, довге безглузде життя й смерть попідтинню. Переглянувши фінальний ролик, він кілька секунд сидів отетерілий, слухаючи, як стихає стугін крові у вухах. Я міг би все виправити, думав Арсен. Піти до неї, подзвонити… І що? Обіцяти їй вічне кохання? Женитися? Прожити з нею до смерті? — Максиме. — Так? — Ти мені брехав. — А ти не забувай вмикати свого «Піноккіо». Я ж дав тобі зброю, Арсене. Користуйся, не лінуйся. — Ти мені брехав, — повторив Арсен монотонно. — Ти мені брехав… — Ти мене питав, чи маю я звичку перетворювати людей на ігри? Ні. — Ти брехав про розробників, про пітерську філію, про… — Є філія. Є розробники. Все є. Титри у фіналі прописати, обкладинку роздрукувати, диски в коробочки укласти. Сувенірка, буклети, бонуси… — Максиме, — Арсен розвернувся до нього на кріслі. — Це вже занадто. Це вбивство. — Хто вмер? — Де Мар’яна? — Ось, — м’яко ступаючи, Максим пройшовся по кімнаті й підняв з підлоги коробку від диска. — Вона змінила носій, та й годі. — Ти обіцяв не заподіювати мені шкоди, — швидко сказав Арсен і внутрішньо пересмикнувся. Довершений егоїст, боягуз, та ще й дурень: ну, пообіцяє він іще якийсь там раз… — Тю, Арсене, — сказав Максим з підкреслено одеською інтонацією. — Ти ретроград. Твоя дівчинка змінила носій на новий, просунутий і підходящий. Ось вона, жива, здорова й повна життя. І, смію сказати, щаслива. — Щаслива?! — Авжеж. Вона в центрі уваги. Мріяла, бідолашка, всього про тисячу френдів у своєму журналі, а тепер у неї граються сотні тисяч. Варте заздрості життя у всьому його розмаїтті. І, не забудь, ця дівчинка ніколи не вмре, поки є електрика в мережі. — Двадцять чотири закінчення, — гірко сказав Арсен. — Це життя «у всьому його розмаїтті»? — А Мар’янина особистість, по-твоєму, тягне на більше? — Мар’янина особистість… — Арсен раптом замовк. Що таке була для нього Мар’яна Чабан? Пригадувалася зараз смарагдова хутряна курточка й полуничка, підвішена за зелені чашолистики. З просто гарної однокласниці ця дівчинка перетворилася для нього спершу на бойову одиницю, потім — на експериментальний зразок чікси. Потім він просто втік, вважаючи, що дослід вдалий. — Мар’яна, — м’яко сказав Максим, — повір мені, і на двадцять чотири закінчення тягне з натяжкою. Ти ж грався. Не помітив повторів? Арсен мовчав. — Ти почуваєшся винним? — ще вкрадливіше запитав Максим. — А ти як думаєш? — Це помилкове почуття. Почуття вигаданої провини. — Вигаданої?! — Мільйони хлопців закохували в себе мільйони дівчат. І ситуації були куди серйозніші: аристократи й покоївки. Окупанти й окуповані. Жонаті багатії й довірливі пастушки. Ну, ти її джикнув і розлюбив. Це неетично. Проте цілком природно. Неприродна її реакція: тривала депресія, думки про самогубство… — Але це ж було під «Чіксами»! Це програма… Максим скорчив пісну фізіономію. — Я тобі розкрию маленьку таємницю: без очних побачень дія програми «Чікси» видихається через два-три дні. Мар’янина реакція — її власна, індивідуальна. Вона втріскалася з власної ініціативи. Не жертва чарівного закляття, а жертва власного психозу, ось хто вона така. Арсен узяв себе за чуба. Кілька разів рвонув. — Ну, закінчуй, — зі злегка бридливою жалістю протяг Максим. — Теж мені, грішник розкаявся… Та ти знаєш, який це вигляд має зсередини, з погляду Мар’яни? Постійне свято. Кожен новий гравець — як новий зал для глядачів. Вона й плаче в перебігу дії, і ридає, і при цьому щаслива, до чого ж гарно виходить, до чого ж глядач чуйний, завмер, сльози у відповідь ллє й по хусточку тягнеться. Ти, можна сказати, надав пересічному й сірому Мар’яниному життю сенс, кохання до тебе зробило її талановитою… І щасливою. — Де її тіло? — У якому сенсі? — Де її труп?! — Арсене, — Максим здавався дуже розстроєним. — Ти книжки з мережі читаєш? — До чого тут… — До того, що ти читаєш книгу, наприклад, з екрана, ти захопився, співпереживаєш героям, смакуєш метафори… А до тебе ввалюється хтось у валянках з сокирою й кричить, що книжку вбили, й вимагає пред’явити її труп! Арсен тричі глибоко вдихнув — і видихнув. — Максиме. Ти можеш усе повернути назад? — Вона не хоче. — А ти її питав?! — Аякже. Я тебе питав, і її запитував, я на балаканину марную купу часу, але продовжую питати, отримувати згоду… От спитай мене: хотів Пантелькін перемінити носій? — Пантелькін… теж. — Ага. Він був хворий. Біологія мозку, порок носія. Зі зміною форми існування він здобув свободу. І життя. Диски лежали на столі, прямокутні пластикові упаковки. Простіші — для «піратського» варіанту. Крутіші — для «ліцензійки». Картонні коробки подарункових видань з буклетами, сувенірами, флешками, бонусами, додатковими матеріалами… «Сто рецептів домашнього бальзамування». Мороз по спині. На обкладинці — чоловік у синій хламиді хірурга, маска-респіратор теліпається на шиї, усмішка від вуха до вуха й сережка в носі. — А це хто? — пошепки запитав Арсен. — Савицький, — сказав Максим з раптовою ніжністю. — Слава Савицький. Лікар «швидкої», спився. Свята людина, так би й умер од цирозу, всіма забутий, якби не я. — А з мене, — Арсен обернувся до нього, — з мене ти можеш зробити гру? Максим крекнув. Зітхнув. Закинув ноги на стіл. Поклав на коліна свій ноут. Уся ця довга вивірена низка звичних дій мала показати Арсенові, яку недоречну дурість він щойно запитав. — Мені дуже важливо, щоб ти не мучився, Арсене, — вагомо сказав Максим. — Щоб ти не рвав душу, а радів життю. Щоб розслабився й був щасливий. Якби для цього треба було перетворити тебе на гру — я б не вагався. Але тобі не це треба для щастя. — А що мені треба для щастя? — Бачиш, Арсене, — Максим вивів на екран ноута свій нескінченний пазл, — ти за природою своєю маніпулятор. Ти повинен грати, а не щоб у тебе гралися. Ти гравець, а не гра; якщо тебе так зачепила історія Мар’яни Чабан — можеш прямо зараз зробити корисну штуку. — Яку? — Я зараз знайду по мережі її батьків і на екрани виведу обох. Ти підеш туди, з цифри на м’ясо, ти ж тепер умієш. Не те, щоб мені їх було дуже шкода — ти ж бачив у грі, які в них стосунки… Але дочка пропала — це все-таки шок. Сядь і трохи підредагуй: візьми фільтри, висвітли сум, заретушуй страх, забери депресію, заодно попрактикуєшся в роботі з редактором. — Так, — Арсен закусив губу. — Давай. * * *

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 12 13 141516 17 Следующая ⇒