Annotation 10 страница

 — Здрастуйте. Мені мишу, найдешевшу. — Для USB-порту? — Будь-яку. Найпростішу. Торговий центр був напханий технікою на всі випадки життя. Екрани, щоб дивитися, навушники й динаміки, щоб слухати, величезні пральні машини, крихітні плеєри, телефони, вони ж фотоапарати, планшети з екранчиком, покликані замінити собою всі книги на світі. Жодна з цих речей, навіть найдорожча й найблискучіша, не могла зрівнятися потужністю з однією маленькою дешевою мишею. Арсен пробив на касі чек і одержав на руки коробочку з картону й целулоїду, з гарантійним чеком усередині. Пройшовся ще раз уздовж стелажів, повільно, дуже повільно. Колись він любив тут ходити — мріяти про отакий ось ноутбук, отакий плеєр, такі навушники. Він ніколи не мріяв, щоб до нього з’явився чарівник і запропонував усемогутність. Причому не Дід Мороз, ні. Злий чаклун. Арсен заново прокручував у голові їхню з Максимом розмову й розумів з прикрістю, що розклеївся в найвідповідальніший момент. «Те, що ти бачиш перед собою, — білкова істота, термінал, за допомогою якого я з тобою спілкуюся…» Після цієї відповіді Арсен зобов’язаний був негайно запитати: а сам ти, справжній, по своїй суті — хто такий? Але в ту мить він дуже злякався. Уявив собі невідоме чудовисько, що сидить за компом десь у далекій галактиці, і грає Максимом, водить Максима, як персонажа, клавішами «W», «А», «D». І залишилося єдине бажання: рятуватися, тікати й більше не мати з цим жахіттям нічого спільного. І він утік, залишивши собі єдиний подарунок. Утиліту. Яку збирається к бісу відімкнути й більше ніколи не користуватися. Арсен вийшов з гіпермаркету. Летів тополиний пух. Нескінченне літо. Завжди так скоро закінчується, а тепер тягнеться й тягнеться. Можна подзвонити Мар’яні Чабан, задати кілька відвертих питань і про все зразу довідатися. Можна зачекати хвилину, коли батько залишиться вдома сам, і з’ясувати в нього, куди він ходить. Це ж не вперше! Таке бувало й раніше, просто Арсен нічого не помічав, не звертав уваги, ну, працює людина, ненормований робочий день, гроші для родини, багато хто так працює. Так приблизно мама й міркує. А в батька є коханка — постійна, і вже давно! На яскравому сонці йому стало холодно. Він пройшов повз автостоянку, на розі розпакував мишу й викинув упаковку в урну. Кишеньковим ножиком одчикрижив штекер і викинув туди ж. Блондинка, що наводила макіяж за кермом яскраво-жовтої машини, подивилася на нього, мов на божевільного. Арсен їй підморгнув. Останні дні зробили його дуже сміливим. Що там йому пропонували, регулятор емоцій? Засіб, щоб усі дівчата були мої? Гроші? Що ще? Політ у космос? Подорож на машині часу? Усі знання світу — упакувати б їх у голову одразу, минаючи роки навчання? Заговорити всіма мовами? Що ще міг запропонувати Максим, що?! Навчитися грати на скрипці. І взагалі на всьому, що грає. Співати краще за Паваротті. Грати у футбол краще за Марадону. Що ще? Уміти досконало маніпулювати людьми. Сказати батькові одне-єдине слово… Нехай навіть кілька слів, але — знати б яких і знати б коли. Так, щоб він змінився, щоб засоромився, щоб миттю забув цю свою… тітку. Так, щоб мама ніколи ні про що не довідалась. От що означає «маніпулювати людьми», і дарма вважають, що це справа негідна. Він сів на лавку. Поклав на коліна сумку, організувавши більш-менш плоску поверхню, й узявся за мишу. Якщо нічого зараз не вийде, а це більш ніж можливо, — можна буде кинути мишу в смітник, услід за коробкою та штекером. Я впевнений, що нічого не вийде… «Неправда». Арсен заплющив очі. Одразу ж побачив дві цеглини: на лівій, крім штампу цегельні, був тепер напис: «Вимкнути розпізнання неправди», а на правій — «Увімкнути розпізнання правди». Арсен ворухнув мишею. Ліва цеглина освітилася, наче перед нею розгорілася свічка. Арсен побачив курсор, звичайний стандартний курсор у вигляді стрілочки. Поворухнув мишею — курсор од’їхав убік, цеглина згасла. Повернув курсор — цеглина освітилась. Арсен клацнув по ній, але не лівою кнопкою миші, а правою. Зорова пам’ять працювала бездоганно. У відповідь на клацання відкрилося додаткове меню. Арсен, щосили стиснувши повіки, прочитав його пункти: «Масштаб. Елемент вірогідності. Правдоподібність. Міра небезпеки. Згорнути». Він обережно згорнув додаткове меню й вимкнув розпізнавання неправди. Навколо, як і раніше, було повно неправди, безпечної, звичної, як старий вивих. Арсен, знаючи про її присутність, тепер не вмів її точно розпізнати. Він сидів, очманілий, з мишею в руці, і збоку нагадував психа. Одна з умов маніпуляції — людина не повинна розуміти, коли їй брешуть. Максим дав Арсенові це вміння — чи це означає, що Арсеном більше не можна маніпулювати? Чи це означає, що Максим і не збирався Арсеном маніпулювати?! Чи, може, правда — не менш ефективний важіль? Він устав і знову сів. Яскраво блищало сонце на дахах машин, на їхніх чисто помитих боках, тремтіло розігріте повітря над автостоянкою. Вітрові шиби, зсередини прикриті шторками з фольги, здавалися величезними плитками шоколаду. Арсен міцно, аж до сліз, заплющив очі — і зависло перед ним меню; розплющив очі — й меню пропало. Простяглася на асфальті його тінь, наче малюнок, і два недопалки — наче брови. Він устав і побрів до метро. Сонце, небо, літо, — життя навколо, чого ж тобі не живеться, як нормальній людині?! Він ледь не ступнув на перехресті під машину. Забув, що тут однобічний рух. Мабуть, якби машина його збила, тато хутко забув би ту тітку! Або ні. Особливо, якщо на смерть. Тато скаже: ну, тепер, коли нас не пов’язує нічого, крім спільних спогадів… Які бридкі думки лізуть у голову. Поза сумнівом, можна встановити програму — блокатор дурних думок. Він проїхав на метро кілька станцій, розглядаючи рекламні плакати на стінах і намагаючись, для переміни, думати тільки про футбол. Якщо матч іде в прямому ефірі — то Максим зможе коригувати його, як завгодно? А якщо якась політична подія — звернення президента, наприклад, — у прямому ефірі?! Це ж цілий світ можна запхнути за пазуху. Закон збереження енергії — шлагбаум, звісно, проте загалом… у цілому… …Можна сказати батькові: «Я знаю, що ти обманюєш маму. Якщо ти негайно не перестанеш, я…» Що — я? Розповім їй? Та мені спочатку язик одсохне. Напишу листа твоєму шефові на роботу? Перетворю тебе на пацюка?! Хворі думки повернулися знову. Арсен потоптався перед кав’ярнею «Агат», де вони з Максимом колись вели ділові переговори. Потім зайшов у двір і сів на ту саму лаву, де сидів одного розмитого дощового дня, викинутий з життя, з долею, роз’їденою «імовірнісним черв’яком». Так, отут він сидів, а з балкона на нього дивилися мама й незнайома дівчинка. Наполовину сестра. Мама могла вийти за іншого. Може, так було б краще? Цей інший її не обманював би… як зрадник? Як злодій? З цим іншим вона не влипла б у свої блоґи, наче муха в желе? Хто тут більше винний? І взагалі, чи винний хто-небудь, чи це природно, як настання осені? Арсен уявив собі батька, як той каже, опустивши голову: «Ти мужчина, ти зрозумій мене. У нас кохання… Те, що було з мамою, залишилося в минулому, не варто опоганювати його сварками, лайкою…» Тьху, серіал якийсь виходить. Арсен спроможний усе змінити. Ось вона, миша. Щоправда, програма є всього одна, зате яка ефективна; якщо людину весь час ловити на неправді — може, вона перестане брехати? Пробіг пудель, за ним дівча в жовтому спортивному костюмчику, з повідцем: «Цезар! Цезар, до мене! » Молода мамуся з третього під’їзду розвернула возика так, щоб сонце не било в очі дитині. Арсен похитав головою, сподіваючись, що дамочка не сприйме його за божевільного; батько врешті-решт розлютиться й піде, грюкнувши дверима. Нікому не буває приємно, коли ловлять на брехні, особливо в сім’ї, особливо син. Нема в Арсена жодних несхибних засобів, щоб допомогти в цій ситуації. Є, як і у всіх інших, трохи такту, трохи співчуття, трохи твердості… І жодної гарантії, що від його втручання не стане ще гірше. Він виявив, що якогось дідька тримає в руках телефон і гортає розділ «Контакти». Хоч потрібний номер, на «А», стоїть майже на початку. Заплющивши очі, ялозячи мишею по коліну, він квапливо увімкнув розпізнавання правди й неправди. — Алло? Аню, це я, Арсен… — Привіт, — судячи з голосу, вона не здивувалася. — А ми тут якраз закінчили. Ящери вийшли на почесне третє місце. — Як прикро… Він запнувся. Заготовлені слова розсипалися, мов цвяхи з коробочки. — Аню, е-е-е… ти за мною скучаєш? — Трошки. «Правда». Арсен поперхнувся. — Ти думаєш, я дурень? — Зрозуміло, що дурень… «Неправда». — Слухай, — нарешті здивувалась Аня, — ти п’яний, чи що? Чого це ти раптом мені дзвониш? — Можна, краще я тебе питатиму? Просто, щоб послухати твій голос? — Арсене! — вона засміялася. — Ну добре. Мені якраз робити нічого. Ми машину чекаємо. — І Толік? — Це тебе напружує? — Ні. Звідки в тебе таке гарне татуювання? — З салону, дурнику. Стиль такий. «Неправда». — Ти знала Максима раніше? — Так, іноді зустрічалися. «Правда». — Як ти до мене ставишся? — Ні, ти точно напився. Як я можу до тебе ставитися? Як до сина — рано, як до брата — нерозумно, як мужчина ти мене не цікавиш — молодий дуже. Ясно? «Правда». Арсен зціпив зуби. — Виходить, я тобі байдужний? — Так. «Неправда». — Ти справді хочеш одержати в Максима роботу? Ти добре його знаєш? Ти знаєш, хто він такий насправді? — У якому сенсі? — Анін голос раптом утратив теплоту. Арсен розгубився. — Ти знаєш, хто він? Пауза. — Аню? Ти мене чуєш? — Прекрасно чую. «Правда». — Навіщо ти прийшла на тренінг до Максима? Чому ти досі від нього не пішла? — Вибач, — сказала вона рвучко. — Машина приїхала. Мене кличуть. Бай-бай. І вимкнула зв’язок. Можна привести коня на водопій, але не можна змусити його пити. Можна запитувати, але як змусити відповідати? Кати вміють, шантажисти вміють, Арсена не вабила поки що ні кар’єра ката, ні шантажиста. Він подивився на порожній балкон. Понеділок. У цей час у батька зазвичай перерва… Онімілими пальцями він вибрав у «Контактах» номер. — Тату? — Арсен? Привіт, щось сталося? — Ні, все гаразд. Просто вирішив тобі подзвонити, ти не зайнятий? — Зараз ні… Дві хвилини. Погано, що ти знову сидиш удома, треба тобі придумати на канікули якусь справу… — Тату, в мого однокласника проблема. Можна порадитись? — А що? — голос у слухавці насторожився. — Він довідався, що його батько зраджує матір. І тепер мучиться. Нікому не може сказати… Арсен перевів дух. Мимо повільно проїхала сусідська машина — темно-синій «Шевроле». — Як ти думаєш, чим йому можна допомогти? — А я тут при чому? — запитав батько враз інакшим, важким, мов свинець, голосом. — Таких проблем, знаєш, сторонні люди не вирішать… «Правда». — Але ж він своєму батькові не сторонній! — Скажи йому, хай не втручається. Інтимні стосунки батьків — це не для дітей… тема. Скажи, що якось само розсмокчеться, так завжди буває. А якщо почати щось робити — буде тільки гірше. Отак приблизно й скажи. — Ти справді так вважаєш? — Ну аякже. «Неправда». — Дякую, тату, я йому так і скажу… — Як його звуть, до речі? — Ти ж його не знаєш. Крім того, він просив нікому не казати. — Добре… Радий, що в тебе з’явилися друзі. «Неправда». — Бувай, тату. — Удачі. Відбій. Арсен посидів іще. Тепер або щось зміниться, або нічого не зміниться вже ніколи, і з цим доведеться якось жити… Він покрутив мишу на провідку. Сам собі нагадав Максима. Тепер зрозуміло, що означає цей жест, — жест чаклуна, що з усмішкою грається чарівною паличкою немислимої могутності. А я ж не витримаю, подумав Арсен. Я просто не зможу отак повернутись і відмовитися від… усього цього. Оцього, що він мені показав. Тим більше тепер, коли мені так потрібен чарівник. Мамі потрібен. Та й батькові теж. Вовків боятися… «Терміном на один рік, — було написано в договорі. — З можливістю продовження… за погодженням сторін… з можливістю дострокового розірвання без попереднього повідомлення…» Так, але коли він скористався своїм правом, його долю раптом перелопатив «імовірнісний черв’як»! Так, але укладати договір з істотою, що користується людським тілом, як ігровим персонажем… Арсена вбили, він відродився. Життя, наче зіпсований файл… Це ж божевілля — знову йому дзвонити. Напрошуватися на неприємності. Це ж на голову не налазить. Не треба. Схаменися, востаннє прошу… — Алло… М-максим? — Так, — відгукнувся знайомий голос, але без звичної теплоти, досить-таки прохолодно. — А це хто? — Це я, — сказав Арсен, трохи вражений. — Арсен. — А-а-а… І що ж ти хочеш? Арсен запнувся. — Я… довідався, що ви там закінчили, е-е-е, сесію, в таборі… Хотів запитати… — Що саме? — Ну… — Арсене, ти просив тебе відпустити? — Так… — Я це зробив? Я від тебе відчепився? Я відмовився від твоїх послуг, хоч мені це дорого коштувало, правильно? — Так… — Тоді що ти хочеш? Побалакати? Я не маю часу на розмови, вибач. Якщо ти зі мною не працюватимеш, ти мені не цікавий. — Я тільки хотів запитати… — пробелькотів Арсен. Йому наче з розмаху заїхали по фізіономії. Відчуття було шокове. Навіть голос пропав, один хрип лишився. — Я справді дуже зайнятий, — сказав Максим трохи м’якше. — Я майже не сплю, а будь-якому людському організму треба все ж таки спати. Запитуй дуже швидко. — Чим… за це… треба платити? — За що — «за це»? — За ці… подарунки? Ти запитував мене, що я хочу… — Ти хочеш усього й одразу, і бажано задурно. Звичайна річ. Я сам так хочу. — Максиме, це… за це платять роками життя, або чимсь іще… таким? — Ти боїшся втратити безсмертну душу? — голос у телефоні зблиснув сарказмом. — Ні. Душі — не мій фах. Розписуватися кров’ю не треба. Роки життя… це взагалі з царини літератури. Я не лихвар, не оперетковий спокусник, я не співаю арій Фауста, ти безсовісно палиш мій час. Я тільки й хотів, щоб ти тестував для мене гру! Витратив на тебе казна-скільки сили, тепер треба шукати когось на заміну, знову марнувати час… Що ще? — Я можу погодитися працювати з тобою, але тільки тимчасово? — А я що, пропонував тобі довічне рабство? Ти договір узагалі читав? — М-максиме… — Арсен знову затнувся. — Я спробую, добре? — Годі морочити мені голову, — суворо сказав Максим. — У мене двоє першокласних випробувачів, Толік та Аня, а на твоє місце я когось підберу. Арсен затримав подих. Виявляється, він звик бути обраним. Бути особливим. Він знав, що розумний, а для своїх чотирнадцяти років — ледь чи не геній. Він знав, що йому дозволено більше, ніж іншим, і життя його очікує якесь особливе, бо він талановитий незвичайно, і характером твердий, і міркує, і вміє крутити людьми. Він не здивувався, коли Максим обрав його для своїх дивних пригод-авантюр. Не здивувався, ставши здобувачем престижного місця поряд з дорослими. Він сприймав це як належне і навіть не дуже радів. Максим тримався з ним як рівня. Наче вони добрі друзі: жартував, базікав, запросто садив у свій джип. Проте Арсен злякався й утік. Тепер на його місці буде хтось інший. Талановитіший. Везучіший. І сміливіший. …От і нехай той, інший, грається у своє життя на компі! Підставляється під віруси, нехай його душать голими руками, а в Арсена попереду життя, школа, інститут, робота… — Ну, чого мовчиш? Максим, виявляється, ще не вимкнув телефон. Та він же мене маринує, зрозумів Арсен. Як м’ясо, щоб я розм’як. А я вже розм’як, далі нікуди! Міністр ніколи б не став затинатися, м’ятися, трястися. Міністр завжди чітко знав, чого хоче, чим можна пожертвувати заради мети, а чим не можна. Якби Міністр, а не заляканий підліток, тримав зараз у руці слухавку… Арсен різко видихнув, підібрав м’язи живота. Потім глибоко вдихнув. — Максиме, ти ж розумієш, що людині неприємно, коли її вбивають. Це було грубе порушення правил гри з твого боку, але я визнаю, що теж учинив неправильно. Секундна тиша. — Непогано, — визнала слухавка. — Добре. Давай ми обидва визнаємо свою неправоту, і… що? Розбіжимося? — Я б хотів, — Арсенів голос здригнувся, — мати від тебе гарантії… безпеки. — Та нема нічого простішого! У тебе утиліту ввімкнено? — Так. — Питай, що хочеш! — Я можу бути… чи ти мене… я… Міністре, Міністре, допоможи! — Я можу бути впевнений у своїй безпеці, працюючи з тобою? І в безпеці своїх близьких? — Так. «Правда». — Так, — монотонно повторив Максим. — Так! «Правда. Правда». — Я, в принципі, — Арсен затнувся. — Я готовий працювати. Я готовий. * * *