Annotation 11 страница

— …Води. — Ну, молодець, молодець… Я не сумнівався, що в тебе вийде. Ну, майже не сумнівався. Браво, браво, ти нам усім утер носа… Батько на моніторі міряв кабінет кроками. Дівка з гострим носом напівлежала в кріслі у сусідній кімнаті — всі зібралися навколо, відпоювали її валідолом, обмахували папірцями й давали цінні поради. Два монітори, дві локації. Арсенові теж було погано. Гірше, мабуть, ніж дівці. …Він був у голові в рідного батька! Максим йому допоміг у вирішальну мить. Максимові нічого робити в татовій голові. Арсенові там теж нічого робити. Кольорокорекція — процес, коли одні образи в пам’яті яскравішають, а інші — штучно тьмянішають. Проста робота у фотошопі. Тільки замість картинок — людська свідомість. Татова. Яке щастя, що Арсен майже відразу майже все забув — у нього нема в голові чарунок… Немає пристроїв, щоб зберігати інформацію в такому форматі. І не треба. — Мені, чесно кажучи, ця його фіфа не сподобалася зовсім, — заклопотано говорив Максим. — Типова хижа кицька, такий, знаєш, агресивно бабський тип… Все, ти її віднадив навіки. Каяття в нього буде, але важкого комплексу провини — ні. А навіщо нам важкі комплекси? Він підніс чашку з водою Арсенові під носа: — Випий. Арсен сьорбнув. Потріскані губи всотали воду, наче ґрунт у посуху. Угамування дикої спраги — от радість для людини, і кожному ж доступна, кожному. — Максиме, — Арсен прокашлявся. — Я що, сидів, уп’явшись… як зомбі? — Як дуже захоплена грою людина. При візуалізації ти не знепритомнів, і непритомніти не повинен. У цьому немає нічого неприродного: коли ти читаєш цікаву книжку… я розумію, що це в минулому, але ж ти читав, як був молодший? Коли читаєш книжку, то можеш забути, що перебуваєш у метро. Можеш проїхати свою станцію. Але при цьому ти залишаєшся собою, дихаєш, перетравлюєш з’їдений перед тим бутерброд, і, коли щось станеться поряд — пожежа! — ти негайно покинеш своє захопливе заняття й повернешся з мрій у реальність. Ану подивись на мене, — Максим відтяг йому нижні повіки. — Тримайся, тримайся. Психіка твоя, нікуди не втечеш, — підліткова, з усім букетом. І вестибулярний апарат… ехе-хе. Я на тебе цілу справу завів, після тренінгу. Знаю твою психо-фізіологічну конфігурацію майже як свою… жартую. Ти як? — Дякую, — сказав Арсен, віддихавшись. — Тепер… усе буде… добре, так? * * *

Ту божевільну маніпуляцію він пам’ятав уривками. Лице «фіфине» не міг відновити перед внутрішнім поглядом, зате запам’яталися великі перса, впалий живіт, пуп з кільцем, і… Ні, не можна лазити синам у голови батьків; не можна навіть з добрими намірами. Він домігся, чого хотів. Максим його хвалив, це було приємно, від похвал навіть шуміло трохи в голові. І водночас не покидало відчуття, що життя розділилося на дві половини: до того, як він уліз батькові в голову, і тепер, після маніпуляції. Тепер він не зможе дивитися на тата колишніми очима. Пригадувалися уривками давні свята, батько йшов крізь юрбу, несучи трирічного Арсена на плечах. Арсен сидів, стискаючи ниточку кульки, і був, мов людство на плечах титана: внизу велетень з широчезними плечима, над головою синє небо й червона кулька, що тягне вгору, наче мрія про майбутнє. Арсен пам’ятав солодке почуття любові: мій тато найвищий, мій тато найкращий. А тепер він виріс і подорослішав, але якось ривком, і якось зненацька. Ні, не можна синам лазити в голови батькам… У п’ятницю ввечері батьки пішли в ресторан. Арсен провів їх до дверей і потім дивився у вікно, як вони йдуть. За день батько двічі сказав мамі: «Я тебе кохаю». І вбудована в Арсена програма-розпізнавач двічі підтвердила: «Правда». Розділ п’ятий
«Влада слова» та «Чікси»

— …Бачиш курсор? Чітко бачиш? Ніякого курсора на великому моніторі, звісно, не було. Курсор треба було уявити. І уявити, як він соває мишею з відрізаним штекером. Це було складніше, ніж під заплющеними повіками бачити іконки та кнопки. Але й це вдавалося дедалі легше. — Бачиш, іде дід у молочний відділ… Хай візьме сметану! Арсен стис мокрою долонею мишку. Старий ішов, у лівій руці тримаючи ґратчастий кошик супермаркету, а права, зморшкувата права рука, була вільна. От курсор… Курсор на праву руку… Ану, діду, тобі треба взяти сметану. Необхідно. Що, не збирався? А доведеться. Ану бери, сметана свіжа… Які гроші вкладають у рекламу, які зусилля, щоб покупець зробив чужий вибір, сприйнявши його за свій! Як багато значить сусідчина порада: обов’язково візьміть сметану «Світоч», вона як домашня й зовсім недорога… Як багато залежить од випадковості, од розташування пакета на полиці, від настрою, від звички… Один рух миші. Є. Він бере сметану. Він крутить її в руках, ще не знаючи, навіщо взяв. Кладе в кошик. Покірно несе на касу. — Добре. Потренуйся вдома. — З чим?! — Телевізор увімкни, яку-небудь пряму трансляцію. Та хоч новини. Увечері Арсен, сам удома, сів перед телевізором і змусив диктора в новинах затнутися тричі підряд. Він просто наводив на його губи уявний курсор і тицяв, наче пальцем, а диктор затинався дуже смішно. Арсен записав цей сюжет на флешку, щоб викласти потім у мережу. Він навів лад на своєму уявному робочому столі. Вишикував за рангом іконки, деякі вигадливі, деякі прості. Прибрав дві недоречні цеглини, які забирали багато місця; розпізнавач неправди охрестив «Піноккіо» і зобразив у вигляді профілю з довгим носом. «Візуалізація» так і залишилася оком, зате замість мурахи на іконці «Блохи» Арсен уявляв зелену горошину. Потім він порився в шухляді й знайшов старий брелок з масивним залізним карабіном. Прив’язав до карабіна обрізаний провід миші й начепив на поясі. Миша, легка, пластмасова, висіла там, наче мисливський трофей. Арсен пройшовся по кімнаті раз, удруге, зупинився коло вікна; якщо це сон, подумалось йому, якщо мені все це тільки сниться — то вам же гірше. * * *

Хлопець і дівчина стояли коло стелажа в супермаркеті, не замислюючись, що стелаж — під спостереженням камери. Арсен сповільнив ходу, плавно завернув за ріг і побачив монітор. На моніторі, розглядаючи різні сорти чаю, стояли за сантиметр одне від одного хлопець і дівчина. Арсен опустив праву руку в кишеню вітровки. Крізь тонку тканину підкладки намацав на поясі мишу. Поклав пальці на кнопки. Хлопець і дівчина мовчали, розглядаючи кольорові коробочки з чорним, зеленим, білим, ароматизованим, ще якимось чаєм, і нічого не збиралися купувати. Дивлячись на монітор, Арсен обережно повів мишею. Курсор бачив тільки він один. Хлопець поклав руку дівчині на талію. Та здивувалася, зробила рух, ніби хотіла вивільнитись, — проте стрималася й не заперечувала. Хлопець кашлянув. — Прохолодно сьогодні, — сказала зніяковіло дівчина. «Неправда». — Ходімо в кіно, — запропонував хлопець. — Тут класна кінуха йде навпроти… «Неправда». — Мені додому треба, — пробурмотіла дівчина. «Неправда». Долоня в кишені затерпла. Арсен дуже обережно випустив мишку. Хлопець так і стояв, обіймаючи дівчину за талію, і якась тіточка, якій був потрібен чай, ніяк не могла протиснутися до полиці. — Агов, дружок, — запитав Арсена охоронець, — ти щось береш чи так стоїш? Арсен йому всміхнувся. Охоронець, кволий чоловік років тридцяти, позадкував від цієї усмішки. Арсен вийшов з супермаркету; місто метушилося навколо, витріщившись само на себе тисячами камер. Відтворюючи життя в реальному режимі на сотнях екранів. Коло супермаркету світилися вітрини ігрових автоматів, у плексигласових коробках-акваріумах навалом лежали різнобарвні іграшки. Залізні лабети поринали в строкату купу, хапали м’які іграшкові тільця, намагаючись маніпулювати, — і зісковзували. Арсен привалився плечем до такого автомата. Дівча років десяти напружено водило важільцем, підводячи залізну лапу до обраної іграшки, потім натисло червону кнопку — лапа, розчепірившись, пішла вниз. Схопила ядучо-зеленого зайця. Підняла над іншими — і впустила в контейнер для виграшів. Дівча заверещало, нахилилося, вихопило зайця й пригорнуло до грудей. Навіщо їй цей заєць, подумав Арсен, він же страшний, як смертний гріх. Прагнучи результату, слід одімкнути замок на боці автомата, підняти прозору стінку й запустити в іграшки обидві руки. Усе місто — купа яскравих іграшок, подумав Арсен. Та що там — цілий світ. І я ще тільки збираюся запустити туди руки. Тільки приміряюся. Він потягся до своєї миші, — та тут у внутрішній кишені вітровки затремтів телефон, наче забилося з жаху друге серце. — Привіт, — сказав Максим. — Як? — Можна очманіти, — щиро зізнався Арсен. — Завтра машина приїде по тебе о дев’ятій. Будь напоготові. * * *

— Отже, підведімо проміжні підсумки. Ти вийшов на новий рівень, Арсене! Ти вмієш маніпулювати цифровими копіями людей на екрані й знаєш, що така маніпуляція здатна змінювати поведінку оригінальних, гм, екземплярів. Поздоровляю. Але ж ти не можеш ганятися з камерами за всіма на світі, не можеш керувати одночасно не те що десятком — навіть парою людей. Індивідуальна маніпуляція — дуже корисно й ефективно, ми бачили це на прикладі твого батька… Як він? — Наче шовковий, — зізнався Арсен. — З руки їсть. — Чудово, — Максим кивнув. — Але нас цікавить, насамперед, маніпуляція масами народу, масами, розумієш? — А навіщо? — Бо якщо ми хочемо перетворити величезне поле, то нам ніколи возитися з кожною стеблинкою. Ми повинні полити все це з літака добривами, і шкідники здохнуть, а рослини, навпаки, зміцніють і зацвітуть. Якщо вже компанія «Нові іграшки» запросила тебе на посаду тестера-оператора — будь ласкав, опановуй нові вміння, опануй усю суму знань, які… Ох, ні, це з іншої опери. Максим одсунув ноутбук. Арсен давно перестав навіть намагатися зрозуміти, коли він говорить серйозно, коли м’яко жартує й коли злісно знущається. Максим, як видно, насміхався завжди — однак об’єкт глузування змінювався в нього непомітно й зненацька. Здається, він часто глузував з себе, проте більшої частини жартів Арсен не розумів. — Ти вже маніпулював людьми на екранах. Тепер трохи ускладнимо і водночас спростимо тобі завдання. Як я вже казав, мережеву гру ми використаємо, як трамплін або полігон. На щастя, тобі не треба пояснювати, що таке мережеві ігри… У Арсена закалатало серце. — Дай руку, — Максим підібрав зі стола маркер. — Прописуємо тобі нову програму. Вона називається — «Причепа». За дією схожа на «Блоху», однак простіша для першого досвіду. Найпростіша з аналогічних програм. Дозволяє захоплювати чужих персонажів у грі: чіплятися, перекидатися. Через секунду ініціюється екстрений розрив зв’язку в рецептора. Найскладніший момент — перехід з персонажа на ґеймера, з цифри на м’ясо. Увага, Арсене! Якщо твій ґеймер під час гри робить щось інше, якщо його лає шеф чи мама кличе обідати, якщо він не зосереджений — на цьому етапі причепа відпаде, й ти здобудеш негативний досвід. Тому: для моменту переходу обирай ігрові ситуації, які вимагають від ґеймера уваги. Коли він уважно дивиться на екран, а не колупається в носі. Здебільшого, це бойові сутички: битви. Чи масові видовища, такі, як жертвопринесення Чорній Богині. Маркер лоскотно ковзав по шкірі. Арсен нервово засміявся. — Уяви собі іконку на робочому столі, — велів Максим. — Уявив? — Яку? — Яку хочеш. Арсен спробував згадати, яка на вигляд риба-причепа, але потім просто уявив дві умовні людські фігури, як на вивісках у туалеті, і стрілку між ними. — Ти маєш тиждень, щоб навчитися працювати з «Причепою» досконало. Обери собі мережеву гру, щоб практикуватися. Яку хочеш? — «Королівський бал», — Арсен не повірив своєму щастю. — Можна? — Добре, — Максим вимкнув кондиціонер, відчинив кватирку, впускаючи в кімнату горобиний гамір за вікном. — Тільки спершу уважно прочитай інструкцію, — і виклав на стіл перед Арсеном швидкозшивач з товстою паперовою підшивкою. * * *

Це був найважчий і найщасливіший тиждень. Можливо, найщасливіший у його житті. Він так і не реанімував Міністра. Не зважився тривожити мерця. Жив у славі, умер важко й ганебно, проте піднімати труп… це зайве. Арсен обмежився тим, що побудував у передмісті пам’ятник — бронзову статую, височенну, на мармуровому постаменті. На це пішли майже всі віртуальні гроші, що ще збереглися в Арсенових гаманцях, ще й довелося трохи позичити в Максима. Адміністрація ігрового сервера не здивувалася з бажання анонімного користувача поставити пам’ятник страченому чиновникові, однак загилила астрономічну суму, і Арсен заплатив. Крім нього, в Міністра знайшлися ще шанувальники: щойно з’явився пам’ятник, щойно поширилась про нього звістка, як у передмістя потік ланцюжок цікавих. Багато хто приносив квіти, а один підприємливий співак взявся співати коло постаменту баладу про життя й загибель Міністра. Вийшло несподівано зворушливо. За три дні, проведені в грі, Арсен прослухав баладу разів десять. Увійшовши в гру, він щоразу створював нового персонажа. Тепер створив собі ремісника, худого хлопчика в простій полотняній одежинці. Таких повно на базарному майдані: вчорашні підмайстри, вони шукають роботи у великих цехах або відкривають, на свій ризик, власні майстерні. Ім’я персонажа — Лопушок; він нічого не вміє, не володіє жодним ремеслом, він бідний, як церковна миша, і єдина його чеснота — непомітність. Вхід; Лопушок смішно закліпав віями, опинившись на галявині перед храмом Матері Всього Сущого — в місці, де завжди «просинаються» новачки. «Ласкаво просимо, Лопушок, у світ Королівського балу! Перед тобою відкрито блискучі можливості, і тільки від тебе залежить, яких вершин ти сягнеш! Щоб побачити своє майно, клацни по іконці «Сумка» у правому кутку екрана…» Арсен вимкнув підказки. Лопушок вибрів на стежку й бігцем подався в напрямку міста. На бігу він рухав зігнутими в ліктях руками, смішно підстрибував і здавався зворушливо-незграбним. На шлях од «родильного» храму до міста ішло всього хвилин п’ять, проте Лопушкові треба було зробити гак до пам’ятника Міністрові. Арсен узяв з полиці чашку з остиглим чаєм. Він у ці дні забував їсти й пити. І, зрозуміло, майже не спав. Яке щастя. Добре, що батьки, поглинуті особистим життям, не помічали, що син, який відучився було від «віртуальної зарази», знову сидить у грі з головою — глибше, ніж будь-коли досі. Він дедалі краще розумів Максима з його вічно червоними очима: коли тобі цікаво жити — щохвилини так цікаво жити — сон здається ідіотським марнуванням часу… Чалапали босі п’яти. Кружляли метелики над квітами при узбіччі. Лопушок, щойно народжений у грі новачок, біг до пам’ятника великому Міністрові. Стояв вечір, ясний і сонячний, набагато яскравіший і кращий за той, що за вікном. Сьогодні п’ятниця, а ввечері в п’ятницю Чорній Богині приносять жертву, і віртуальний народ збирається на площі коло храму. Ось і пам’ятник. Міністр, величний і скорботний, стояв, піднявши голову, наче дивився в лице своїм ворогам. Губи склалися саркастично й гірко. На чорному мармурі горів золотом напис: «Я був надто сильний, і мене вдарили в спину. Але я пам’ятаю все». Арсен сам вигадав цей напис. Він знав, що його трактували по-різному, дехто навіть вважав, що це пряма погроза тим, хто погубив Міністра півроку тому. Відтоді змінилося багато що. Місце Канцлера посіла Руда Квіні, і сиділа там міцно, спритно розправляючись з конкурентами. Багато хто пропав, багато хто з’явився, однак Міністра не забули. Поява пам’ятника викликала фурор. Лопушок схилив голову перед великим попередником. Для Арсена це був ритуал — він завжди приводив свіжих персонажів до пам’ятника. Скільки їх створено за ці дні? Лопушок дев’ятий. Ану кланяйся, телепню. Міністр був великий чоловік, а ти — опудало у дранті. Кланяйся… Арсен затримав подих. Узявся за мишу з одрізаним штекером. Щоразу це моторошно, проте відмовитись просто неможливо. Мороз по спині. Ну, давай… Клац. Розплющилось око на уявній панелі. Приступ запаморочення. Е, тепер уже нічого, а от уперше він трохи з крісла не випав… Ось воно! Я — Лопушок, злився зі своїм персонажем, це мої долоні — широкі й тверді, це мої босі ноги… А трава ж холодна! Арсен підняв очі. Міністр дивився поверх його голови, і лице в нього було провісницьке. * * *

До жертвопринесення лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше. — Хто йде? — вартовий коло південних воріт ліниво підняв списа. — Лопушок. Нуб. — Перший прохід безкоштовний, потім платитимеш п’ять монет за кожну годину в місті. Тож краще починай з ферм — там можна гриби збирати в лісі й здавати чарівникові… Вартовий був добрий і задарма давав поради. Арсен знайшов у торбі на боку сірий сувій — вірчу грамоту новачка, що вперше з’явився в столиці. — Нате. — Ну, йди. Добу часу маєш, зрозумів? Далі — за гроші! Лопушок пройшов попід ворітьми, височенними, прикрашеними фігурами драконів та єдинорогів. Змінилися звуки: з’явилася луна кроків од стін, голоси стали сильніші, накотив звичний вуличний гамір; Арсен примружив очі. Він у місті. Він удома. * * *

На головному майдані столиці зібралася така юрба, що протискатися доводилось маневруючи. Юрба — це чудово, це всякий кишеньковий злодій знає. Очікування події, емоційна напруга, — чудово. Жодне дійство в грі не викликає такої цікавості, як жертвопринесення Чорній Богині. Стільки часу минуло, а їм ніяк не набридне… Арсен-Лопушок раптом відчув непевність. Скільки вже він це робив, спершу під Максимовим наглядом, потім сам. Це легше, ніж тоді, в офісі… Та все одно ще немає впевненості. Страшно. Він обрав собі жертву — високого ельфа з гострими вухами й зеленуватою шкірою. Ішов за ним, повторюючи ходу, намагаючись внутрішньо відчути ритм, і це було нелегко. Ельфи рухаються інакше… Лопушок ішов за ним слід у слід. Нарешті ельф зупинився. Арсен підійшов до нього ззаду, затримав подих… Давай! Він ступнув уперед, захопив ельфа позаду й зайняв один з ним простір. Поєднав обриси їхніх фігур — так картою накривають карту. Тіло відразу набрякло й потягло вниз. Ельфова фізіономія натяглася на лице, мов маска протигаза. Арсен задихав часто й неглибоко. Ельф поворухнувся, стривожився. Зараз у нього обірветься зв’язок із сервером… Є. Картинка навколо потьмяніла, не стало майдану. Арсен висів на ельфі, наче одяг, наче роздутий водолазний костюм, і це було не найприємніше відчуття. Ще через мить він опинився за столом у чужій кімнаті. Хтось — гравець — уголос виматюкав ненадійний зв’язок. Голос був жіночий. Арсен був зараз оболонкою, надягнутою на цю жінку. «Причепа» простіша у виконанні, ніж «Блоха». Не розгублюватися, працювати. Зберігати спокій. Цей стіл. Чужа квартира. Порожньо, вона одна. Тітка грає за ельфа. З дому. Буває. Все буває. Вечір п’ятниці, вона ввійшла в гру й приперлася помилуватися на жертвопринесення… Де тут ручка? Клаптик паперу? Дзеркало?! Ось якийсь конверт на краю стола. Він потягся до нього пухкою жіночою рукою. Тітка задумалася й не знає, навіщо їй цей конверт… Ось фломастер. Зараза, не пише. Ось олівець, тупий, але не страшно. Жінка вивела на звороті конверта великими буквами: «Світлана Павленко, 32 роки». Що ще? А бодай їй, Арсен забув професію. Нехай вона напише професію… Не хоче. Ну то й нехай. Де в цій квартирі дзеркало?! Жінка, непевно ступаючи, вийшла в передпокій. Арсен побачив її очима, що дзеркало завішене рушником; у неї хтось зовсім недавно вмер, а вона ганяє іграшку?! Ось воно, сумка під дзеркалом. Портфель. У тітки має бути косметичка. Ану шукай! Жінка повагалася й витягла великий шкіряний футляр. Розкрила; Арсен зрадів: дзеркало, кишенькове, але досить велике. Тепер подивися в нього… Оце таке… А нічого тітка, гарна й моложава, тільки видно по очах, що дуже нещасна. Поверни скло! Зміни ракурс, конверта не видно! Секунда. Ще одна. Команда — зробити скріншот, знімок з екрана. Тепер пора звідси змиватися. Іди до комп’ютера… Іди, поновлюй зв’язок… Ельф з’явився на тому самому майдані. Жертвопринесення почалося… Ще ні. Усього три хвилини минуло, а здається, що всі двадцять! Де Лопушок?! Сюди… Сюди… Наче важка тканина зісковзнула з ельфових плечей. Арсен знову переметнувся на Лопушка й майже одразу вийшов з гри. Голова моя, хай їй грець, забув вимкнути віртуалізацію… Уже вкотре забуваю, ідіот… * * *

Він отямився в офісі, перед монітором. Пітна теніска прилипла до тіла. Дві миші лежали на краю стола: одна робоча, друга з одрізаним штекером. На принтері остигала роздруківка. Фотографія з екрана: жіноче лице, під ним напис великими буквами на білому аркуші: «Світлана Павленко, 32 роки». Дев’ята за цей день. Незалік, засмучено подумав Арсен. Але вона була така… у неї хтось умер. А тут я зі своїми «причепами». На стіл перед ним стала чашка з темною рідиною, судячи із запаху — какао. — Добре, — сказав Максим. — Професії я не взяв. Рід занять. Ще адресу хотів. — Охолонь. Тітка важка трапилася. — А хто з них легкий? — Арсен узявся за чашку, та навіть верхній край був такий гарячий, що він миттю поставив чашку на місце. — Я до них у голови лізти боюся. — У тебе було завдання лізти до когось у голову? Якщо ти хоч би спробуєш без прикриття, я твою власну відгвинчу, як пробку! — Не треба, — Арсен вичавив усмішку. — Розумієш… Коли я на них вишу, причепою, якісь думки, ну… особливості… все одно відчуваю. Наче, — він почервонів, — наче я їхній коханець. — Друзяко, про те, як бути коханцем, ти довідаєшся тільки в наступному розділі, — Максим вискалив зуби. Скалозуб. — Ти прекрасно розумієш, що я маю на увазі, — Арсен розізлився. — Я звик, що я — це головне, а інші — остільки, оскільки мені потрібний комфортний світ… — Продовжуй, — Максим зацікавився. — А ці — кожне — вимагають… Хочуть… Кожне стає… цінним, неначе частиною мене, от хоч би ця Світлана Павленко. Я тепер думатиму, що ж з нею таке відбувається, хто в неї вмер, чого вона сидить сама вдома і грається в гру, що вона робитиме завтра… — Може, їй плювати на небіжчика. — Ні. Стало тихо. Тіні людей, звичні, знайомі, миготіли на моніторах, котилися машини на шосе, світили чергові лампи в порожніх коридорах офісів — п’ятниця, вечір… Мене, мабуть, батьки чекають, подумав Арсен непевно. — У мене до тебе серйозна розмова, — сказав Максим іншим голосом. Арсен напружився: — Так? — Дуже серйозна. — Е-е-е… Йому стало незатишно. У такі моменти він завжди згадував, що його вбили в цьому кабінеті, задушили голими руками он на тому столі. — У тебе післязавтра день народження. Максим зачекав іще хвилину — і скорчив зворушливу пичку. Арсен закашлявся: він забув. Уже кілька років він принципово ігнорував «дитяче свято», мама навіть ображалася… — Це і є твоя розмова?! — Так. Подумай, який ти хочеш подаруночок, — Максим підкинув і вловив свою мишу з одрізаним штекером. — А що можна? — в Арсена щось солодко стислося усередині. — Все, — Максим дивився, не кліпаючи. — Я тобі довіряю — ти хлопець розумний і каки для себе не побажаєш. Правда? * * *

«Припливла до нього рибка й спитала — чого ж тобі хочеться, діду? » «А що можна? » — «Все». Батьки подарували йому чудові роликові ковзани — сподіваючись, мабуть, що він почне іноді виходити на свіже повітря. Арсен подякував щиро, як міг. Дехто з однокласників надіслав CMC. Од Мар’яни Чабан не було нічого. О четвертій годині пополудні він сидів у Максимовому кабінеті, відчуваючи легке щасливе тремтіння. Уперше, може, років з чотирьох, він почувався справжнім іменинником. Свічки на торті… і коробка, перев’язана бантом. — Отже, чікси, — Максим покрутив у руках маркер. — Що тобі від них треба? — У якому сенсі? — Арсен почервонів. — У сенсі — відразу переспати, чи ще щось? — Мені треба, — Арсен почервонів дужче, — щоб вони були готові переспати. Щоб вони обирали мене серед усіх. Кидали своїх хлопців, яких завгодно. Заради мене. — Тобто тебе цікавить статус самця — високий статус найпривабливішого, найволохатішого в зграї… — Ага, — Арсен відчув мороз по спині. — Добре. Врахуй: тобі обриватимуть телефон, «випадково» зустрічатимуть на вулиці і в магазині… З’ясовуватимуть з тобою стосунки, битимуться… Нехай? Арсен, закусивши губу, кивнув. — А їхні колишні бойфренди зачаять на тебе злість і захочуть відлупцювати. Нехай? — Е-е-е, — Арсен зніяковів. — Може, мені ще силу супербійця? Він стражденно всміхнувся. Він хотів, щоб остання фраза пролунала жартом. — Ні, — серйозно відгукнувся Максим. — Це зайве. Тобто можна, але… неправильно. Пропишемо тобі ілюзію даху. — Тобто? — Ну, здогадайся. Ця програма створює навколо тебе слабеньке інформаційне поле — таким чином, що за твоєю спиною відразу читається могутня підтримка. Дах, висловлюючись жаргонно. Тебе ніхто не посміє зачепити, бо ясно само собою: всякий, хто тобі не сподобається, дуже постраждає. — Круто, — Арсенові запаморочилось у голові. — Це психологічні аспекти проблеми. Фізіологія… Ти своїх чікс джикатимеш чи тільки в кафе водитимеш? Арсен потонув у задушливій красці. — Мене не стосується, — примирливо сказав Максим. — Я просто хочу знати, прописувати тобі, е-е, могутні тілесні сили — чи поки обійдемося тим, що мати-природа дала? — Мати-природа не скривдила, — з гідністю сказав Арсен. — З днем народження, — вкрадливо промуркотів Максим. — Давай руку. Арсен заплющив очі. Відчував, як по тильній стороні долоні волого, наче собачий ніс, ковзає маркер. — Чікси — раз, — тихо примовляв Максим. — Дах — два. Усі функції з можливістю вимкнення. Ще одна бонусна програмка. Все… Тепер поклади руку в кишеню. Арсен послухався. В кишені намацав папірець, щільний, судячи з усього — купюра. — Що це? — А ти сам скажи мені, що це. Ні! Не виймай! Спершу назви валюту й номінал. Потім виймай. — Ну… я не знаю. — Скажи — «сто доларів». — Сто доларів! Арсен витяг папірець. Бенджамін Франклін дивився на нього з купюри великими мудрими очима: наче знав заздалегідь, що було, що буде й чим серце заспокоїться. — Я подумав, що як у тебе будуть дівчатка, тобі знадобляться й гроші, — лагідно пояснив Максим. — Програма так і називається: «Гроші». Щоразу, переодягаючись — міняючи кишеню — вимикай. Потім вмикай. За один момент часу — тільки одна купюра. Номінал і валюту призначаєш сам. Арсен сягнув рукою в кишеню. Намацав папірець. — П’ятсот гривень… Витяг новеньку бежево-зеленкувату купюру. — Десять гривень… Витяг м’яту, стару, бувалу в бувальцях десятку. Покрутив у пальцях. Поклав на стіл поряд з сотнею доларів та п’ятисоткою гривень… — Максиме, не треба. — У якому сенсі? — Максим здивувався. — Не треба, — повторив Арсен, дивлячись на гроші. — Я боюся. — Боягузик. — Мені не потрібні ці гроші, — Арсен підняв очі. — Тоді вимкни функцію. Це просто. Клацни мишкою, і грошей не буде. Арсен зчепив пальці. Переплетені, вони були схожі на застібку-блискавку. — У мене таке відчуття, що… за це доведеться розплачуватись, — сказав, добираючи слова. — Не може бути купа грошей — задурно. Не може бути це все — задурно. — Не задурно, — м’яко сказав Максим. — Ти ж на мене працюєш. — Але я поки що нічого не зробив. Я ж граюся цілими днями, розважаюся. Яка тобі від мене користь? За що ти мені платиш такою… грошвою? — Ти просто недосвідчений, — Максим дивився на нього майже по-батьківськи. — Це не грошва. Ти не уявляєш, скільки грошей у мережі, у банківській системі, скільки реальних грошей і вигаданих, уявних. У світлі цього кілька сотень для підлітка… Ну, нехай кілька тисяч… Та хоч мільйон. Це сльози, Арсене, це дрібка піску. Це аж ніяк не такий карколомний подарунок, як ти собі уявив. Арсен згадав у цю мить, що визначник неправди в нього вимкнений. І що можна вийти, наприклад, у туалет і непомітно для Максима ввімкнути — про всяк випадок. — Де вони беруться? — З товстих кредиток. З астрономічних рахунків. Звідти, де їхнього зникнення ніхто не помітить. Це гакерські гроші, Арсене, програма переводить їх з віртуального стану в реал. — Як чарівна паличка? — Як банкомат. Я міг би дати тобі картку. Але навіщо тобі клопіт? Готівка у твоєму випадку зручніша. Менше проблем. — Я не заробив цих грошей, — уперто сказав Арсен. — Це подарунок. Гроші — три різні купюри — лежали на столі. Арсен механічно сягнув рукою в кишеню й намацав ще один папірець. — Радянський руб! Він вийняв — і зі здивуванням витріщився на жовтуватий прямокутник з червоним штампом: Operator invalid. — Немає в мережі, — сказав Максим. — Відмова системи. Ти б ще царських червінців попросив. Арсен раптом засміявся. Наліт містики з того, що відбувалося, злетів і йому одразу полегшало. * * *

З днем народження, Арсене. Він зайшов у кав’ярню. При вході на нього глянули скоса, але пропустили. Він замовив морозиво, найдорожче, яке було в меню, і каву. Біля стойки сиділи дівчата. Років по вісімнадцять. Одна здавалася схожою на Аню — коротко стрижена, з ніби виточеним лицем, тонким підборіддям. Арсен набрав Мар’яну Чабан. — Алло? Привіт, Мар’яно. — Це ти? — прохолодна відповідь, щоб не сказати більше. — Це я. У мене сьогодні день народження. Приходь зараз у кав’ярню «Агат», навпроти мого дому, ти знаєш. — Чого це? — Арсен раптом відчув у її голосі непевність. Хоч правильна відповідь — логічна відповідь у такій ситуації — звучала б: «Та йди ти! » — День народження в мене, кажу. Запрошую. — Уже пізно. Уже пів на восьму. — Тебе пропустять, я домовлюся. — Сніжицький, — Мар’яна затнулася, — що з тобою? — День народження. Приходь. Він перервав розмову й хвилин двадцять сидів, то пітніючи, то холонучи. Столик було обрано з наміром: саме тут вони з Максимом сиділи в першу зустріч… Точніше, уже в другу. Дівчатка коло стойки пили коктейлі й поглядали на Арсена. Не було сумніву — вони на нього дивилися! Скоса, так, щоб ніхто, особливо подруга, не помітив. Він зняв мишку з пояса й поклав поряд на стіл. Заплющив очі. Зосередився. Ось як багато в нього тепер іконок під повіками. Останні — майже в самому центрі: «Гроші: OFF». «Чікси: OFF». Це означає, що програми запущено і їх будь-якої миті можна вимкнути. Якщо зараз з’явиться Мар’яна… Вона прийшла! Нерішуче зупинилась у дверях. Розгледілась. Побачила Арсена за столиком. Той помахав їй рукою, але вставати назустріч не став. Дівчата коло барної стойки дивились, як вона йде до нього. Висока. Легка. У чорних обтислих джинсах. У руках у неї погойдувався поліетиленовий пакет з картинкою. — Привіт, — Арсен відсунув для неї стільця. — З днем народження, — сказала Мар’яна скуто. — На. Простягла йому згорток. Там була коробка цукерок і свічник у целофановій обгортці. Напевно, з тих подарунків, що роками переходять з рук у руки: завжди ж трапляються несподівані, забуті, просто чергові дати, і комусь треба дарувати подарунок, а він ось же, готовий, подарований кимось місяць тому, зберігається на полиці саме для такого випадку. — Дякую, — великодушно сказав Арсен. — Сідай. Що питимеш? — Сік. Апельсиновий. — Добре, — Арсен підкликав офіціантку так упевнено й просто, наче все життя провів, бродячи по шинках. — Апельсиновий сік, будь ласка, і… що ти ще будеш? — Нічого. — І морозиво «Малібу» з ромом. Офіціантка охоче кивнула. — Арсене, — сказала Мар’яна, коли вона відійшла, — я себе почуваю кретинкою. — Чого б то? — Там, у таборі… Я цілком… ми всі були… Я збиралася тебе прибити, чесне слово, за те, що ти покинув команду… — А тепер? — А тепер, — вона поморщилася. — Слухай, ти когось іще запросив на день народження? — Тебе. — Отож, там, у таборі. Мені здавалося, що це дуже важливо. Наша дружба. Наша перемога. А тепер я розумію, що то все була фігня. І ти правильно зробив, що змотався, а може, тобі просто набридло. Дурна іграшка. Я взагалі не розумію ґеймерів. Як згадаю, що рвала дівкам волосся й дряпала фейси — за Ящерів! А що мені ті Ящери? Приписали мене до третього корпусу… Я його навіть не вибирала! — І батьківщину не вибирають, — сказав Арсен, розглядаючи її. — І батьків. Вона була дуже збентежена, дуже рожева, два пасма падали їй на лице. Вона поглядала на Арсена знизу вгору, очі дивно блищали. Сльози? Арсен поклав їй руку на плече. Мар’яна на секунду напружилася, а потім раптом подалась до нього. Тепер він сам здивувався. Мар’яна відсторонилася. Швидко глянула на нього, вимушено засміялася: — До школи… Трохи більше місяця лишилося… — Я візьму вільне відвідування, — сказав Арсен. — Це як? — А отак. Я тут на одну фірму працюю. Зайнятий дуже. Екстерном здаватиму. — Арсене, — вона незвично вимовила його ім’я, начебто за словом стояло щось більше. — Пам’ятаєш, ти мені розповідав… ще взимку, що працюєш міністром? Я тоді тобі майже повірила… «Неправда». Арсен притяг її до себе й поцілував у губи. * * *

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒