Annotation 12 страница

— Ну де ти був?! Дзвоню — поза зоною досяжності… Це ж твій день народження! Десята година вечора, ну, Арсенчику, як же так можна… — Пробач, мамо, — сказав він, стягаючи кросівки в коридорчику. — Я гуляв. З дівчатами. — З якими дівчатами? Тобто ми з татом не проти, але… — Уперше чую, що тебе цікавлять дівчата, — тато вийшов з ванної. — Бо ми з мамою думали, що тебе цікавить комп’ютер. І ще торт, свічки, листівка від тітки Міли, шампанське… Ти ж вип’єш з нами, синку? На кухні справді чекав торт. Арсен дивитися не міг на солодке. Його нудило. П’ятнадцять свічок і пляшка шампанського. З днем народження. …Він почувався останнім гадом. Досхочу націлувавшись з Мар’яною на очах у всієї кав’ярні, він сказав їй, що замовлення обурливо довго не несуть, і підійшов до стойки. Там видерся на стілець поруч з дівчиною, схожою на Аню, і замовив їй коктейль. Сам він нічого не пив, ні грама алкоголю. Його трясло від самого адреналіну. Ця дівчина, коротко стрижена, запросила його додому. Прямо зараз. Вона живе поблизу. У неї гарна колекція аніме. Вона була старша за Арсена років на три, не менше. Мар’яна сиділа за столиком, одна, перед нею лежав поліетиленовий пакет з цукерками й свічником. На неї поглядали скоса. А що це в тебе за мишка, спитала дівчина. Арсен подумав, що вона про Мар’яну. Але дівчина запитувала про мишу з одрізаним штекером, яку він мимоволі весь час крутив у руках. — Це чарівна паличка, — сказав Арсен. — Хочеш сто доларів? Він витяг гроші й простяг їй. Вона спалахнула. Відіпхнула його руку: — Ти що, оцапів, молокосос? І розридалася негайно, під поглядами подруг. Мар’яна сиділа в кутку, кольорові блискітки грали на її розкішному топіку. Очі блищали, й блищали доріжки на щоках. Я здурію, весело подумав Арсен. Він знайшов офіціантку й розплатився за все п’ятисотенною купюрою. Порозпихав по кишенях папірці — здачу. І витяг Мар’яну з кав’ярні, забувши на столику її подарунок. — Що з тобою, Арсене? Що з тобою сталося? Ти ніколи не був такий злий… Її голосіння його ще більше розохотило. Вона поводилась, наче персонаж Сімс-2, чудової, але абсолютно дівчачої гри. «Ти ніколи не був такий злий», це ж треба! Потім він цілувався з нею в під’їзді. Потім їх якогось дідька занесло в парк, де було темно, наче в шлунку. І тут, одурівши від її м’якої покірності, від власної нескінченної крутості, він зробив те, чого Мар’яна, зрозуміло, чекала: перекинув її на траву. Він був звіреня, геть недосвідчене в сексі, але сьогодні, у свій день народження, мав, схоже, необмежений кредит удачі. Вона плакала й клялася, що їй добре. Хоч цілком ясно було, що їй погано, бо вперше, і що вона терпить тільки заради нього. Такі вже закохані дівчиська. Потім він довго допомагав їй привести себе до ладу, обіймав, клявся у вічному коханні й казав усі ті слова, які належить казати в дівчачих іграх. Потім він провів її додому. Потім довго бродив дворами, відчуваючи легке розчарування. Ні, дарма він попросив такий подарунок. Треба було придумати щось веселіше. Реальні дівчата можуть бути дурні, незграбні, з жирною помадою на губах чи з дуже сильним запахом парфумів. У них загрузаєш, наче у вершковому морозиві, і настає ситість, схожа на провину. А в підсвідомості сидить бридка думка: що, якби не було при тобі чудової програми «Чікси»? Там, у чужому темному дворі, він сів на гойдалку й знайшов у телефоні Анін номер. Утримався в останню мить і не подзвонив: він гадки не мав, що за програми носить на собі дівчина з орхідеями. Бо Максим міг і їй щось подарувати. А винахідливості в Ані більше, ніж в Арсена, не кажучи вже про практику та звичайний життєвий досвід. Ні, не треба бути дурнем. Не треба нариватися. — З днем народження, синку! Ти став такий великий! Задзвеніли келихи. * * *

Бронзовий Міністр дивився вдалину. Лопушок схилив перед ним голову. Арсен не користувався візуалізацією. Після всіх подій цього вечора, та ще й після келиха шампанського, йому не хотілось опинитися всередині простору, де верх і низ різняться тільки кольорами. Він сидів перед монітором у трусах і майці, ворушив пальцями босих ніг на килимі й вів персонажа клавішами «W», «А», «D». Під постаментом пам’ятника лежали квіти. Ціла гора, ти ба. Варто вмерти, щоб тебе оцінили. Ще святого зроблять з бідного Міністра. У пізню пору тут не було нікого. Тільки одна фігурка — в плащі з каптуром — завмерла коло самого підніжжя, наче в роздумах. Скоріше за все, гравець залишив тут свого персонажа, а сам відійшов заварити чай. Чи заспокоїти дитину. Або по-швидкому виконати подружній обов’язок і повернутися за комп’ютер. Арсен підвів Лопушка до чужого персонажа. Так близько, що стало видно напис над головою: «Квіні»; Лопушок за інерцією зробив кілька кроків і ледь не налетів на Руду. Вона обернулася. Це справді була Квіні, власною віртуальною персоною. Арсен клацнув по іконці фізичної дії: уклін. Лопушок уклонився. «Якого рівня? » — з’явилося питання у віконці чату. — Другого, — зізнався Лопушок. — Я взагалі щойно ввійшов. «І одразу до Міністра? » — лице намальованої жінки нічого не виражало. — Здалеку видно… Ти статую маєш на увазі? — Статую, — Квіні говорила, не ворушачись. — Знаєш, кому пам’ятник? — Ні. А кому? — Тут написано. Її намальована фігурка поворухнулася, обернулась обличчям до постаменту. Арсен прочитав напис: «Я був надто сильний, і мене вдарили в спину. Але я пам’ятаю все». — Нічого не зрозуміло, — повідомив він Квіні. — Кого вдарили в спину? — Якийсь ти дурненький, Лопушок, — сказала Руда. — Нік одіграєш? — Га? — Якщо в загробному царстві ти зустрінеш дух Міністра, скажи йому, будь ласка, що Квіні ніколи не бажала йому зла. Ледь договоривши, вона розвернулась і покрокувала до міста по вузькій стежці, ледве помітній серед високої трави. «Якщо в загробному царстві ти зустрінеш дух Міністра…» Це натяк? Чи просто базікання? Чи що вона має на увазі? Чи… Шанс. Єдиний, можливо, шанс. Вони одні серед поля, Квіні йде, хоч би вона ще дивилася на екран, а не відвернулась, не пустила персонажа в автоматичний біг до міських воріт… Він випустив ігрову мишу й узявся за ту, з одрізаним штекером. Заплющив очі. «Причепа. ON». «Візуалізація. ON». Уявне око розплющилось. Арсена перевернуло кілька разів. Так, ефект шампанського, не сподівався. Трава, квіти, ніч, усі барви приглушені. Він рвонув бігти, одразу відчув кольку в боку, проте Квіні не встигла зайти далеко. Вона обернулась. Почула його кроки? Гарна, руда, дуже сумна… Картинка… Він моргнув. Намальована жінка зробилася схожа на пластиковий манекен, потім на манекен з плоті, потім на живу людську істоту. На дуже справжню, втомлену, сумну жінку. Вона постарішала! Уночі під містом було прохолодно, босі Лопушкові ноги відчували вологу на траві. Роса. Намальована Квіні стала старша за ці півроку, як це можливо? Фантазія, подумав Арсен. Моя фантазія. Я впевнений, що вона мала постаріти, і от — я це бачу. — Ви вже йдете, пані? — Хто ти такий, Лопушок, щоб мене допитувати? — Ніхто… Я хотів з вами говорити. Мені подобається на вас дивитися. — Ти зухвалий. — Ні, я просто нуб, новачок, я кажу, що думаю… Ви дуже мені подобаєтеся. Ви… Говорячи, він ступнув уперед, обійняв Квіні й завис на ній важким одягом. Поєднав обриси — так картою накривають карту. Дідько його знає, який це вигляд має збоку: як обійми… Чи як глюк, помилка в грі: буває, хтось зайде в стіну без дверей, чи персонажі зіллються… Лице Квіні, тонке золотаве лице, вивернулося навиворіт і наділося на Арсена, мов маска. Дихати! Квіні завмерла; зараз у неї обірветься зв’язок з сервером… Є. Не стало пам’ятника. Арсен висів, наче шуба на вішалці, ось він, найнеприємніший момент роботи з «Причепою». Ще за мить він виявив, що сидить за столом. Навколо темрява. Гола лампочка без абажура… Що за місце? Він побачив руки на клавіатурі. Жіночі. Спокійно, Квіні, спокійно, дорогенька. Де ти? Це твій будинок? Чому так темно? Жінка встала. Арсен висів на ній скафандром, і пора було перехоплювати керування. Де тут дзеркало? Де папір? Зараз ти напишеш нам, хто ти, де живеш. Ми роздрукуємо скріншот, і… Жінка зупинилася посеред кімнати з голими цегляними стінами. Під ногами — бетон. Підлоги нема. Новобудова? Ні, скоріше стара квартира під капітальним ремонтом. Дуже капітальним. Ні меблів. Ні клаптика паперу чи тканини. Тільки біле вапно, лампочки на кручених шнурах — у кожній кімнаті… Скільки тут кімнат? Багато. Ціла анфілада. Де ж дзеркало?! Жінка, корячись його наказові, повільно рушила до дверей. Зупинилася. Витягла телефон. Чудово, подумав Арсен. Відішли CMC. Навіть не треба відсилати: просто набери текст. Я побачу. Дисплей телефону освітився. Жінка вибрала ім’я в «Контактах» — «ОрхОЗ». — Я вловила вірус, — сказала без передмов. — Не можу визначити який. Допоможи. Терміново. А нехай йому, подумав Арсен. — Як уловила? — запитав жіночий голос у телефоні, спотворений, і через це ніби знайомий. — На балу. — Висмикни кабель. Вимкни все. Чекай, я приїду з інструментом. Тоненька ниточка, що перетворювала жінку на Арсенів ігровий персонаж, порвалася. Він знову став одягом, безвладною куфайкою на її плечах. Дуже важка, майже гладка, вона міркувала швидко й волю мала залізну. Він відчував її, як відчувають напругу високовольтної лінії — дроти тріскотять, під ними неприємно й моторошно стояти. Свідомість жінки була поруч, за непрозорою тонкою стінкою. Арсен міг би залізти їй у голову, як колись був заліз у свідомість до рідного батька… Ні, не міг. Тоді поруч був Максим. А з цією жінкою наодинці нізащо не впоратися. Його власні думки розшарувалися — був страх, як уві сні, коли тікаєш і не можеш тікати, коли лежиш, дуже слабкий, на рейках і чуєш, як стугонить, ідучи, поїзд. І була цікавість: отже, вона — Квіні? Тоненька, мов соломинка для коктейлю, Квіні — персонаж товстухи, що живе за компом серед голих цегляних стін, на бетонній підлозі. Хто вона? Дзеркало, хоч би мені дзеркало… Жінка поволі повернулась до комп’ютера. Монітор височів на єдиному в кімнаті столі, — древньому столі під древньою клейонкою, яка була колись строката, проте згодом втратила малюнок і кольори. Під столом, між алюмінієвими кривими ніжками, стояв системний блок, на ньому чорна коробка модема. Жінка потяглася до кабеля. Ні, сказав Арсен. Було дуже важко. Наче він намагався надати форму сухому піску, зібраному в поліетиленову торбинку. Колишні його жертви — ті, кого він змушував писати на папері ім’я й підходити до дзеркала з цим саморобним плакатом, — випадкові люди сприймали його, як частину себе. Ця жінка пручалася: руки її, без перснів, без жодних прикрас, з коротко обрізаними нігтями, тяглися до модема. Вона його вимкне або висмикне кабель — тоді Арсен не зможе повернутися. Фігня, сказав він собі. Я вдома, я сиджу за своїм столом, я загрався, дивлюсь на монітор… Що переді мною на екрані? «Королівський бал», пам’ятник Міністрові, стоїть Лопушок, він порожній зсередини, намальована фігурка, ніким не керована. Де я? Що таке «я»? Арсен перед монітором — теж фігурка, тільки з плоті та крові, ніким не керована… А я де?! Він зібрав усю волю. «Причепа», зовнішній кістяк цієї жінки, з желеподібного став пружним, мов м’язи молюска, що стуляє мушлю. Він змусив жінку випростатись, змусив подивитися на монітор, і сила його розпачу була така, що вона на секунду знову зробилась його ігровим персонажем. На її робочому столі, на екрані, була картинка — тропічний берег, сліди босих ніг на вологому піску, збитий з дощок поміст вів удалину, і хилилась до моря кокосова пальма. На пальмовому листі, мов ялинкова іграшка, жовтіла іконка «Королівського балу». Арсен смикнув жіночу руку, кинув на мишу, і рухова пам’ять не підвела — курсор сполучився з іконкою. Палець натис на кнопку перш, ніж жінка встигла знову звільнитися. Залишалося кілька секунд, поки програма завантажиться… Жінка, на якій Арсен висів, ніби риба-причепа, ривком вивільнилася з його волі. Упала на коліна, схопила модем і рвонула кабель. * * *

— То, виходить, жарти скінчилися? — Максим закинув ноги на стіл і потягся, піднявши до стелі маслакуваті кулаки. Арсен залишився стояти. У кімнаті без вікон беззвучно працювали кондиціонери. — Ти ж мене не попереджав, — сказав Арсен. — Це було востаннє, що ти входив з дому, — Максим кивнув. — Відтепер — ось твоє робоче місце, — він кивнув на комп’ютер у кутку. — А твій комп, скажи батькам, хай продадуть. — Ти мене не попереджав, що так може бути! Що це небезпечно! — Небезпечно?! Тьху на тебе. Ніякої небезпеки немає. А що таке може бути, я сам не припускав… Максим говорив й, тицяючи пальцем, перебирав крихітні картинки-екранчики на моніторі свого ноутбука. По черзі виводив їх на більші екрани: дама перед банкоматом, ескалатор метро, кабінет офісного працівника, автостоянка, перон; він переглядав їх і знову збирав на екрані ноута, і Арсенові здавалось іноді, що Максим складає величезну головоломку, пазл. — Що це було? — Арсен почухав роздряпану долоню. — Вона сказала… сказала, що я вірус? — Ну який ти вірус? — Максим говорив, не відриваючись од своєї справи. — Вірус — це програма, здатна створювати свої функціонально ідентичні копії. Ти можеш створювати свої копії? Ні? Просто за обивательською звичкою ми називаємо вірусом усе, що переміщається й шкодить. Чи просто переміщається без відома користувача. Не стовбич, візьми собі кави. Арсен потоптався ще, потім сів. Він опам’ятався вночі від того, що мама трясла його за плече й плакала. Батько готовий був викликати «швидку»; Арсен ледве сів і виявив себе на підлозі під столом. Його комп’ютер безтурботно спав, викинувши на екран заставку-скрінсейвер. — Що з тобою? Та що з тобою, ти знепритомнів?! — Я просто заснув, — сказав Арсен і всміхнувся. — Я десять хвилин не могла тебе добудитися! Ти ж тільки один келих шампанського… Якби я знала… Він заспокоїв батьків, як міг. Уранці встав раніше й напоказ зробив зарядку, прийняв контрастний душ, потім узяв роликові ковзани й подався в парк. Батьки дивились недовірливо, і правильно робили: проїхавши коло по парку, засапавшись і двічі гепнувшись, Арсен подзвонив Максимові, і той прислав по нього машину. — Що зі мною сталося, ти можеш пояснити? Що вона збиралася зі мною робити? — Думаю, вона збиралася записати тебе на знімний вінчестер і гарненько препарувати. Проте аварійна програма, яку я тобі прописав, увімкнулася, знищила захоплену копію й активувала резервну. — То, виходить, копія все-таки була?! — Арсене, ну а як ти думаєш? Що ти справді стрибаєш, мов блоха, чи мов бродяча душа, з тіла в тіло? З екрана в реальність і назад? Це інформаційні фантоми, це всього-навсього програмки, які виконують для нас певну роботу… Візьми собі кави, прошу тебе, і заспокойся. — А якби ти не прописав мені аварійний вихід… — Мене треба було б повісити за недбалість. — Я серйозно. — І я серйозно. Я дурний, по-твоєму? Подивись на мене — я дурний? Максим випростався в кріслі, всім своїм виглядом показуючи, що сама постановка питання його обурює. Арсен виявив, що й досі тримає в руках сумку з роликовими ковзанами. — Проте жарти справді закінчилися, — на тон нижче сказав Максим. — Деякі користувачі просунуті до неподобства. Ти міг би подумати, перш ніж зачіпати Квіні. — Я не знав. Хто вона така? — У тебе «Піноккіо» запущений? — Максим усміхнувся. — Чи ні? — Вона така сама, як ти? — жадібно запитав Арсен. — Ну, запусти свою утиліту. Якщо хочеш. Арсен завагався. Вмикати зараз програму, яка розпізнає неправду, ввімкнути на Максимове прохання, здалось йому, неетично. — То хто вона така? Максим схилив голову до плеча: — Не запустив? Звертаю увагу: ти піддався маніпулюванню, вчинив дію — точніше, відмовився від дії — не у своїх інтересах, а в моїх. В Арсена запалали вуха. Схотілося грюкнути кулаком об стіну, закричати: «Я так не граюся! » — й піти. — Як твої чікси? — Максим миттю змінив тему. — Вийшло? — Добре, — Арсен переміг себе й вирівняв дихання. — Не злись на мене, — сказав Максим. — Річ у тому, що розробки нашої фірми якийсь час тому пішли гуляти в результаті промислового шпигунства. Дещо потрапило до конкурентів. «Шуба», наприклад. Хоч за «шубою» немає майбутнього, це побічний продукт, технічний кадавр… Отож: в останні місяці контроль над «Королівським балом» захопило угруповання, котре володіє частиною наших маленьких славних фішок. Квіні, точніше, одна з тих, хто за неї грають, входить у це угруповання або співпрацює з ним. Вона просунутий користувач, як ти. А таких, як я, Арсене, тут більше немає. Я один такий. Максим усміхнувся. Арсен знову відчув холод у волоссі. Наче протягом повіяло. — Ти… комп’ютерний… хто? — Супермозок з Інтернету? — Максим усміхнувся дуже тепло. — До речі: якщо відповіді формулювати у формі запитань, твій «Піноккіо» не зможе їх тестувати. Арсен нарешті поставив сумку на підлогу. У нього трохи тряслися руки. Максим зняв з колін ноутбук, витяг звідкись пакет зі свіжою булкою і апетитно відкусив шматок: — То як пройшов твій досвід з дівчатками та інші задоволення? Розкажи, мені ж цікаво. — А більше тобі нічого не цікаво? — нагрубіянив Арсен. Максим не образився: — Грошиками хоч устиг покористуватися? — Морозиво. Сік. — І це все?! — Поки що. Або… навіщо мені гроші, якщо я не знаю, на що їх витрачати? Максим ляснув себе по коліну: — Ти мудрий. Багато людей, значно старших, все життя не можуть дійти такої простої думки. І навіщо тобі дівчата, якщо ти їх не любиш, а тільки джикаєш? — Я не джикаю, я… — Арсен почувався безнадійним дурнем. — Хто засікатиме, люблю я чи ні? У кого з собою любиметр? — Та не виправдовуйся, — Максим відкусив шматок булки, злизнув крихту з верхньої губи. — Ти думаєш, чому багатії й зірки так часто страждають на депресії? Коли є все, нема чого бажати. Прісно. Порожньо. — Мені не прісно й не порожньо, — сказав Арсен. — Я просто весь час думаю… от не було б у мене цієї програми, цих «Чікс». Вони б на мене дивилися? Виходить, вони клюють не на мене, а на програму? — Ти все-таки дуже недосвідчений, — Максим жував. — Підрахуй, скільки дівок клює на машини, гаманці, славу, родовід, квартиру, гарненьку пичку… — Мені так нецікаво. — Золоті твої слова, — Максим заковтнув останній кусень булки. — Цікаво — працювати, Арсене. Єдина нормальна радість у людини — крім сексу, звісно, — це робота. Улюблена робота. Згодний? — Ну… — Тоді давай до роботи. А то справді вирішиш, що я тобі не працедавець, а добродійник чи спокусник. — Ну, я… — Чудово. Вважаймо, що ти освоїв «Причепу», але після екстремального досвіду з Квіні мережеві ігри краще поки що відкласти. Тим більше, що в мене для тебе є серія однотипних завдань, досить простих, але водночас і складних… Витягай мишку. Твій екран крайній ліворуч, оцей, бачиш? По ввімкненому екрану йшли сірі смуги. — Уважно стеж за руками… Жартую. Той раз ми навчилися робити за людину вибір. Тепер ми крихітку ускладнимо завдання: спершу поставимо її перед необхідністю вибору, а вже потім виберемо за неї. Максим ворухнув мишкою. На екрані з’явилася прохідна заводу: вертушка, скляна будка охорони, палаючий червоним косий хрестик-павучок: прохід заборонено. — Зараз сюди прийдуть люди, — сказав Максим. — Бачиш цього дядька в будці? За каламутним склом сидів охоронець у відомчій формі, на вигляд — п’яничка років п’ятдесяти. — Нехай устане й сяде. Арсен узявся за мишку. Зосередився. Дядько був важкий, кілограмів дев’яносто, йому крутило в суглобах… Поболювала голова… — Ну, вважаймо, що впорався, хоч він у тебе тільки зад підняв. Типова помилка новачка: ти починаєш вникати в його проблеми, замість тільки вдавати. — Вдавати що? — Вдавати, що ти йому співчуваєш. Якби лікар ридав над кожним своїм хворим, він би нікого, на фіг, не вилікував. Не влазь у дядькову душу! Близько не підходь! Тобі треба, для його ж добра, щоб він устав і сів! Арсен повторив вправу. — Краще. Тепер увага: я покажу тобі один раз, що і як ти муситимеш робити. І потім ти це повториш і повторюватимеш за різних обставин, з різними людьми, сам, без мене. Впораєшся? * * *

Мар’яна подзвонила йому на другий день. І на наступний. Голос її був сповнений удаваної байдужості. Потім вона перестала дзвонити; Арсен знав напевно, що вона думає про нього, сидить над телефоном, можливо, плаче. — Вибач, я дуже зайнятий, — казав він, і це була щира правда. Щоранку о пів на дев’яту по нього приїжджала машина. Уже знайомий водій привозив його в офіс до Максима. Робота, яку Арсенові доводилось тепер робити, виявилася досить важкою, проте він помічав це тільки під вечір, коли перед очима плавав туман, а права рука, що цілий день пролежала на миші, посмикувалася сама собою, як лапка вбитої жаби. На моніторі один за одним проявлялися офіси, коридори, прохідні. Провінційні. Облізлі. З іще радянськими залізними брамами, зі стінами, до половини пофарбованими зеленою олійною фарбою, з розбитими кахлями на щербатій підлозі. Новенькі, відремонтовані, з блискучим паркетом, з вертушками. З охороною: дідами у куфайках, мордатими хлопцями у відомчій формі, відставними військовими, бандитського вигляду молодиками. Арсенове завдання було зробити так, щоб охорона впустила в будинок бригаду електромонтажників. Монтажники теж були різні. З’являлись вони іноді поодинці, частіше по двоє, рідко по троє. Вони показували на пропускному пункті документи, і Арсен, стиснувши мишку в пітній долоні, клацав на пульті: пропустити. Охоронці тупо дивилися в розгорнуті перед ними «ксиви». Іноді дивилися в списки, розкладені під скляним віконцем. Потім кивали; кивок виходив у Арсена найкраще. Клац мишкою — і голена голова, кошлата голова, сива, маленька, кругла, — будь-яка голова різко падала вперед, наче струшувала сигаретний попіл з маківки. Кивок. А потім вони пропускали монтажників. Хоча, чесно кажучи, не було жодних підстав їх пропускати: монтажники приходили, ніким не кликані, їх не було ні в яких списках, і документи вони пред’являли липові. Кивок. Пропустити. Відчинялися брами. Проверталися вертушки. Монтажники проходили в будинок і губилися в плетиві коридорів. Арсен відчував гостру втіху від цієї важкої, такої одноманітної роботи. Як артист, що ридає на сцені — і щасливий од того, що чудово грає. Як Данило-майстер, цілковито задоволений кам’яною квіткою. Він працював, з його погляду, віртуозно, — і все-таки двічі помилився. Обидва рази це сталося за однакових обставин. Прохідні величезних заводів були обвиті проводами й кабелями, мов старечі руки — вузлуватими венами. Сенсори, камери, ціла колегія охоронців — Арсен не встигав відкоригувати всіх. Починалася тяганина, дзвінки «нагору», ремонтники спершу сердились і навіть кричали, потім упадали в апатію й закурювали. У першому випадку спрацювала протипожежна сигналізація, у другому — охоронець вискочив зі своєї будки з лементом: «Не можна курити! Погасіть! » Обидва рази ремонтники пішли ні з чим. — Нічого, не переживай, я ж тебе не лаю! — втішав Максим. Арсен прокусив губу до крові. Він почувався жорстоко приниженим, причому привселюдно, і сам не знав, де взялося таке почуття. — Емоційно відкочує, — пояснював йому Максим. — Провал у творчій роботі сприймається дуже важко. Тримайся! Зосередься! Кожна твоя удача виправдовує десять поразок, ні, сто поразок! Зосередься. Їдемо далі. На третій раз, коли попалася величезна серйозна прохідна, Арсен був готовий впасти у відчай. Уявний курсор двоївся й троївся, здавалося, смітинка потрапила під лазерне «око» непрацюючої миші й заважає керувати тим, що діється на екрані. — Спокійно, — сказав, нечутно підійшовши, Максим. — Не нервуйся, тебе за це не розстріляють і не позбавлять преміальних. Бери оцього, вусатого, я нейтралізую решту. Він вийняв свій мобільний. Через секунду в скляній будці на прохідній задзвонив телефон. Найпаскудніший з контролерів, низенький і жовтий, запопадливо схопився за слухавку: — Прохідна! У цю мить вусатий охоронець подивився в списки, де не було ніяких монтажників, і коротко кивнув. Провернулася вертушка. Моргнув зелений сигнал. — Алло! — кричав низенький у слухавку. — Прохідна? — низьким вагомим голосом сказав Максим. — Так! Так! Степан Федорович? — Прохідна, — повторив Максим тим же глибоким голосом, задоволено, як ситий кіт. — Надбавка в касі. Після зміни. По накладній. Так! Слова його окремо не мали сенсу. Проте разом — разом вони складалися в щось схоже на заклинання для низенького жовтого охоронця — ці слова, поєднані з голосом, що їх промовляв, та з інтонацією. Це була шифровка, шарада — охоронець витратив кілька секунд, щоб її розгадати. Монтажники вже крокували коридором, незграбні у своїх робах, з витками кабелів на плечах. Максим від’єднався; жовтолиций охоронець з подивом подивився на слухавку у своїй мозолястій лапі: — З бухгалтерії, чи що? Зірвалося… Монтажники завернули за ріг і пропали з поля зору. — Є, — сказав щасливий Арсен. — Дякую! Максим ляснув його по плечу. Клац. Освітився новий екран. Перший монтажник, стоячи на драбині, дивився в очі щойно встановленій камері, ніби дивуючись результатові. Знизу, притримуючи драбинку, виднівся другий. — Вони — теж наші програми, — Максим указав на монтажників. — Маленькі утиліти. Ми їх використовуємо. Це аморально. Але ми їм потім платимо, це морально. — Ти хочеш геть усе на світі засіяти камерами? — І без мене засіюють. Уже майже засіяли. Я просто випереджаю події, наголошую на деяких об’єктах, для мене стратегічно важливих. «Правда». — Чому саме ці офіси? — Тут приймають рішення, від яких залежать мої дальші плани. Я хочу, щоб рішення були на мою користь. «Правда». — Які рішення, якого роду? — Комерційні. Управлінські. Які рішення зазвичай приймає керівництво на Важливих Нарадах? — Сподіваюся, ти не збираєшся знищити Землю? — запитав Арсен з нервовим смішком. Максим розреготався. — Я?! Я найдобріша істота! Мені потрібні мережі, я в них живу й годуюся. Тому мені треба, щоб мереж було більше. Тому я дбаю про прогрес, я хочу, щоб комп’ютер стояв у кожному селі, в кожній задрипаній халупі на екваторі й за полярним колом! Мені це вигідно — але й людству це вигідно теж! Це симбіоз розумних істот! «Правда». — Максиме, ти… інопланетянин? — Е-е-е… Строго кажучи, так. «Правда». * * *

О шостій годині вечора машина відвозила його додому. Найчастіше він просив висадити його коло перехрестя, за квартал од двору. Він знаходив радість у самотній прогулянці по відносно свіжому, ще літньому, трохи зіпсутому вихлопними газами повітрю. А цього вечора погода була чудова. Старчиха стояла коло переходу, стиснувшись, наче очікуючи лиха з усіх боків, і безнадійно тримала в тремтячій руці пластиковий стаканчик. «П’ятсот гривень». Він вийняв з кишені купюру, пітною рукою згорнув у трубочку, встромив у стаканчик і рвонув навтьоки. Звернув у чужий двір, проскочив дитячий майданчик і аж тоді зупинився. Наче баба могла за ним погнатися. Гамлет не здивувався, коли йому явився привид батька. Бо світ, у якому жив Гамлет, припускав існування примар. Світ, у якому жив Арсен, припускав, хоч і неявно, існування інопланетян. Чи я дивлюся кіно, де дівчата б’ються у дворі, бандити вбивають боржників, інопланетяни намагаються захопити світ… Ці дівчата, ці бандити, ці інопланетяни однаково для мене реальні. Я ніколи не бачив інопланетянина. Але й бандита, поклавши руку на серце, — справжнього бандита я теж не бачив. А тим більше не брав участі в розбірках. Арсен запитав тоді Максима: навіщо тобі це все? Той засміявся й відповів: я цифровий, як твої щенята. Такий спосіб існування. І заспівав: «Цифровий, цифровий, геть іди, ти не такий! » Що сказав би Міністр, якби довідався про існування на сервері, де він живе, адміністрації, користувачів, програмістів? Він би спробував вичавити з цієї інформації якнайбільше вигоди для себе, подумав Арсен. Якщо мені моторошно думати про те, хто такий Максим — то що ж, я про це не думатиму. * * *

Мама трохи побурчала про трудове законодавство та експлуатацію праці підлітків. Арсен дуже скоро перемкнув її на позитив: його цінують, відібрали серед багатьох, він талановитий. Батьки повинні за нього радіти, як радіє він сам. Мама запропонувала в неділю разом сходити на пляж — і відразу забула про розмову, поринувши в читання френд-стрічки. Останнім часом вона дедалі рідше розмовляла і з батьком, і з Арсеном, здається, їй було простіше набивати текст на клавіатурі, ніж ворушити язиком та губами. Так батько знову втече наліво, з гіркотою подумав Арсен. — Ма, ну що там у тебе? — Та тут одна дівчина загинула, — мама зсунула брови. — Утворилося співтовариство. Збираємо гроші, ось, на адвоката. — На адвоката? — Ти впевнений, що тобі це цікаво? — мама подивилася скоса. Арсен побачив, що їй дуже хочеться розповісти. Але вона боїться, як у випадку з батьком, наткнутися на прохолодний подив або глузування. — Аякже, — сказав Арсен. — Ти її знала? — Авжеж! Це ж френдеса мого френда, я бачила її коментарі. Вона була, знаєш, така гостра, талановита, завжди блискуче аналізувала… Зоя. Фонд Зої. У неї ще лемур був на юзерпіку. Загинув наш лемурчик… — Що з нею сталося? — Убили на пейнтболі. Один маніяк приніс на пейнтбол дрібнокаліберку, знаєш, не стандартний маркер, а справжню дрібнокаліберну гвинтівку… А грали вони за містом, у якомусь новому клубі. І цей дивак почав стріляти, кількох покалічив. А їй влучив у шию. Тепер його намагаються виправдати, ми збираємо гроші Зоїному вітчимові на адвоката… — А вітчим тут при чому? — Ох, це довго пояснювати, — мама, здавалось, незадоволена Арсеновою нетямущістю. — Помий посуд, добре? Це була субота, вечір. Батько сидів перед телевізором, перемикаючи канали, щось бурмочучи під ніс. Арсен розчув тільки: «Падлюки! Ну які гади, га? Вони своє одержать, ці піндоси…» Арсен пішов до себе в кімнату. * * *

Чоловік у блискучому темно-сірому костюмі сидів у шкіряному кріслі з такою високою спинкою, що ясно ставало, хто тут хазяїн. Його товсті м’які пальці крутили авторучку, старомодну й стару, з золотим пером. Мабуть, щаслива, подумав Арсен. Мабуть, він її вже багато років тягає на підписання і на важливі зустрічі; мабуть, вона приносить йому удачу. Камера, невидима й невпізнана, містилася в щілині між стелею та дерев’яною панеллю стіни. Якість картинки була чудова. Навколо стільниці з товстого матового скла сиділи в різних позах люди дрібніші, проте кожного з них чекав у дворі будинку автомобіль представницького класу з водієм. Арсен звертав увагу на дрібниці: рудуватий миршавий чоловік з білими порцеляновими зубами крутив у руках окуляри в невагомо-тонкій оправі. Інший, повненький і чорноволосий, сидів непорушно, і тільки рух його тонкого мізинця видавав внутрішню напругу. Четверо дуже схожих широковидих, вузькооких чоловіків сиділо прямо, мов дерев’яні стовпчики, і однаковим поглядом дивилися на освітлений екран. Єдина жінка в цій компанії, суха дама років сорока, стояла коло великого монітора, на якому змінювались діаграми, й говорила голосом таким же блідим і припудреним, як її шкіра, незрозумілі Арсенові слова. Мова йшла про великі поставки оптоволоконного кабелю. — Отут — дуже чисто, будь ласка, — сказав Максим. — Ніякої самодіяльності. Сухіше, стриманіше. Максим сидів за сусіднім столом, переглядаючи картинки на своєму моніторі й тільки скоса, ніби ненароком, поглядав на екран перед Арсеном: — Сам, тепер сам. Ти все вмієш. Акуратніше, будь ласка. На столі перед чоловіком у темно-сірому завібрував телефон. Чоловік був упевнений, що перед нарадою його вимкнув; він здивовано нахилив голову, поклав ручку, потягся до надскладного розумного прилада, який йому замінював слухавку. У цю мить настала пора вирішувати. Арсен зосередився. Підвів курсор. Торкнувся пальцем рубчастого гумового коліщати — і двічі клацнув лівою кнопкою. Чоловік у високому кріслі кивнув — уривчасто, ніби струшуючи з голови попіл. * * *

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒