Annotation 7 страница

Уранці, перед сніданком, мешканців табору зібрали на лінійку. Арсен спостерігав з холу, розсівшись у кріслі перед плазмовою панеллю. Камера, встановлена на флагштоку, транслювала картинку з плацу, вкритого старими бетонними плитами: там, під ранковим сонцем, вишикувалися дві шеренги заспаних підлітків у шортах, майках, тренувальних штанях. Стояли нерівно, не тихо, перемовлялися, гули; Максим, повернений до камери потилицею, підняв мікрофон, і його голос з величезних динаміків перекрив бурчання «піонерів»: — Доброго ранку, друзі. Сьогодні починається віртуальна мережева гра, презентована таборові «Сосновий бір» фірмою «Нові іграшки». Кожний з вас уже знає, до якої команди належить. Хочу доповнити: наша фірма призначає нагороду учасникам команди-переможця. Кожен переможець — кожен! — одержить чудовий новий ноутбук. Лінійка заворушилася. Збуджений гул на секунду перекрив Максимів голос у динаміках. — Учасники команди, що посяде друге місце, одержать утішальний приз, — продовжував Максим, — МПЗ-плеєр. І тільки учасники команди, що посяде останнє, третє місце, не одержать нічого, крім образливої клички «лузер». Гра стартує сьогодні об одинадцятій у великому залі бібліотеки. Арсен побачив Мар’яну. Вона шепотіла щось на вухо сусідці — дівчинці, красуні років п’ятнадцяти з довгим каштановим волоссям. Чорнявий нахаба зі шрамом зухвало стояв осторонь, на газоні, і курив, випускаючи дим крізь зціплені зуби. — Знаєш, що таке епіфіт? Він здригнувся. Аня, виявляється, вже давно не дивилася на екран — вона стояла перед декоративним корчем, на якому яскравими плямами виділялися орхідеї — бузкові, жовті, рожеві в цяточку. — Їм не потрібно землі, вони тримаються за чужий стовбур і так ростуть, — продовжувала Аня. — Воду беруть з повітря. Арсен про всяк випадок озирнувся. Нікого, крім нього й Ані, у холі не було — Толік вийшов дві хвилини тому. — Орхідеї, — сказала Аня якось дивно. — Це в тебе тотемна квітка, — зненацька для себе сказав Арсен. — Що? — Ну, знаєш, є тотемні звірі… а в тебе тотемна квітка. Вона нарешті зрозуміла й засміялася: — Так. Мені їх дарують. — Він дарує? Той, кому ти довіряєш? — З тобою небезпечно мати справу, — Аня примружилась. — Усе помічаєш. Усе запам’ятовуєш… Ну так. Він дарує. Заздри. Камера спостереження досі транслювала картинку з лінійки. Хлопці юрбою віддалялися в напрямку їдальні. Двоє хлопців у комбінезонах техніків розмонтовували підсилювач. Максим стояв, спостерігаючи за білкою — блідо-рудий звір майнув раз, удруге й щез серед листя. Максим обернувся й подивився в камеру — Арсенові здалося, що прямо йому у вічі. Аня помахала перед екраном розчепіреною п’ятірнею. Максим раптом усміхнувся й помахав у відповідь. * * *

Арсен стояв перед знайомим третім корпусом. Лави, накидані обгортки з чіпсів та сухарів, фарбований старий ґанок — усе було таке саме, як учора ввечері. Гойдалися гілки сосен, нерухомо стояли дикі, давно не стрижені кущі. Арсен був один-однісінький; ляскала, відкриваючись і закриваючись, кватирка на другому поверсі, над балконом. Учора, стоячи тут же, він кричав нерівним голосом: «Клан Ящерів! Збираємося перед корпусом! » Зараз двадцять підлітків, хлопців і дівчат, сидять у бібліотеці перед своїми терміналами й намагаються щось зрозуміти в редакторі персонажів. Або не намагаються — курять, сміються і лущать горіхи. Або не дійшли ще до бібліотеки — розпивають пиво, крадькома куплене в найближчому селі. Де вони? Де хоч один?! Уже п’ять на дванадцяту, стратегічний об’єкт стоїть без охорони, гра почалась, а ґеймерів і близько нема! Він розгорнув карту. Три корпуси, три бази ворогуючих кланів, були розділені спортивними майданчиками. Тут, в альтанці, і тут, у гайку, треба виставити чати. Треба стрільця посадити на дах корпусу… Краще двох стрільців. Де ці виродки? Чи розуміють хоч краплею мозку, які вони ідіоти, які безпорадні мавпи?! Беззвучно зіткалася з повітря фігура дівчини: висока, як модель, у зеленій кепці клану, з каштановими волоссям до плечей. З’явився нечіткий спогад: учора Мар’яна перешіптувалася з якоюсь дівчиною… Ця, намальована, була схожа на ельфа, і тільки колір волосся, яскраво-каштановий, уподібнював її до своєї авторки. Над головою ім’я — «Баффі Гнатенко». Така умова: прізвище у грі висвічується справжнє, а нікнейм кожний придумує сам. Он як; дівчина, звісно, талановита, але думає про себе дуже багато. — Де ви там? — швидко написав Арсен у полі чату. — Де гравці? Пауза. «Тут, у бібліотеці». — Нехай швидко входять у гру! Скільки можна чухатись! «Зараз». Війнув вітер, кинуті обгортки зашелестіли, наче справжні. Згустилися хмари. Арсен мимоволі глянув за вікно свого номера: над лісом світило сонце в блакитному небі. А тут, у грі, збиралося на дощ. — Баффі, чекай тут. Як зберуться перші п’ятеро — веди за мною, в корпус. У кімнаті номер один має бути арсенал. Він залишив її саму й вибіг по фарбованих сходах. Вони дуже натурально скрипіли під ногами; система керування тут була, як у багатьох іграх: «W» — уперед, «А» — ліворуч, «D» — праворуч. «Пробіл» — підстрибнути, ліва клавіша миші — стріляти або бити… Усередині корпус був так само облізлий, як і зовні. Довгий коридор з лінолеумом на підлозі, двері в спільний туалет з буквами «Ч» та «Ж», далі — фарбовані білі двері в кімнати. На перших праворуч — бляшана цифра «1». Не замкнено. Арсен натис на літеру «Е» — відчинити. На дерев’яній підлозі залишилися сліди від ліжкових ніжок. Ліжок не було, уздовж стін містилися стойки зі зброєю, точніше, з тим, що мало замінити зброю на першому етапі гри: десять залізних прутів. У сейфі з відчиненими дверцятами — три пістолети ПМ і три коробки з набоями. Арсен розкрив свою віртуальну сумку. Особиста зброя — автоматичний пістолет невідомої Арсенові марки — був на місці. Він гадки не мав, як поводитися зі зброєю в реалі. Добре, що в грі можна просто натиснути «R»: «Зарядити». Він підійшов до вікна. Його загін збирався: перед корпусом манячило вже восьмеро чи дев’ятеро персонажів у зелених кепках, у загальному чаті велося жваве, проте дуже далеке від справи спілкування. — Ящери! — написав він у командному віконці. — У збройову, швидко! Він збирався видати зброю тим, хто швидше добіжить. Хто впевненіше освоїться з керуванням. * * *

За дві перші ігрові години — з одинадцятої до тринадцятої нуль-нуль тактична розстановка не змінилася. Жоден клан не захопив новий об’єкт. Жоден клан не був вибитий зі своєї бази — з рідного корпусу. Але в Арсеновому загоні несподівано знайшовся справжній ґеймер — та сама Баффі Гнатенко, яка перша сконструювала собі персонаж. Разом з персонажем Мар’яни Чабан — «Лессі Чабан» — вона дуже вдало відбила атаку Аніних Черепах. Троє хлопців у жовтих кепках обійшли волейбольний майданчик по периметру, ховаючись у кущах: ішли, видно, на розвідку. Баффі й Лессі підстерегли їх і пішли в атаку, розмахуючи залізними прутами. Щоб перемогти в такій сутичці, не треба бути сильним: досить спритно клацати мишкою й правильно вибирати час для удару. Червоні лінійки, що відображають запас життя ворогів, почали скорочуватись. Один з хлопців упав, остаточно вбитий, під волейбольною сіткою, і тіло його повільно розчинилося в повітрі. Двоє інших відступили, сильно ушкоджені. Баффі й Лессі принесли на базу два трофейні залізні прути; обидві одержали другий рівень. — Збираємось о четвертій. Хто останній увійде в гру — того я сам особисто пристрелю, і він чекатиме своєї черги до завтра! Походіть в обід по табору, добре огляньте місцевість, лазівки, тактично вигідні місця. О четвертій старт! Він вийшов з гри й кілька хвилин дивився за вікно, на залиту сонцем галявину. Незвично й приємно було бачити сонце після двох напружених годин у грі: там ішов дощ, увесь час дощ. Як і слід було сподіватися, той чорнявий зі шрамом — на прізвище Іванченко — виявився поганим гравцем. Його персонаж натикався на перешкоди при ходьбі, і смішно було дивитися, як він біжить на місці, упершись лобом у цегляну стіну. «Брюс Іванченко», аякже. Коли Арсен обіцяв пристрелити останнього, хто ввійде в гру — він таємно сподівався, що цим останнім виявиться «Брюс». Обід було накрито тут же, в готелі, на зарослій плющем веранді. Толік був якийсь незвично замислений. Аня сиділа, як звичайно, згорбившись над столом, і замислено ворушила листя петрушки у своїй тарілці. — Ходімо в басейн? — запросив її Толік. — Дощ, — відповідала вона меланхолійно. — Який дощ! Ти навколо подивися! Сонце висіло в зеніті, в безхмарному небі, на галявину падали тіні сосен, крізь живу стіну плюща пробивалося проміння. — Так, — сказала Аня, помовчавши. — Тоді ходімо. Вона в грі, подумав Арсен. Змодельований світ для неї реальніший, ніж справжній. Йому страшенно закортіло відмовитися зараз від цього сонця. Повернутися в корпус-барак, де стукає дощ по бляшаних козирках над круговим балконом. Послати добувачів по ресурси. Торговець в адміністративному будинку заплатить за брухт, за траву чистотілу, за дрова, за металеві болванки; торговець — це тільки програма, він мовчки продає зброю й медикаменти, проте все це коштує скажених грошей. Весь клан Ящірок повинен трудитись у поті чола: збирати чистотіл у лісі й бляшанки на смітнику, відбивати добро у ворожих кланів. Патрульні й розвідники — ласа здобич, але ті ходять великими загонами, а на прямий штурм жовтого корпусу поки що бракує сил. Треба терміново налагодити роботу майстерні: хлопці, які в житті дриля в руках не тримали, зможуть точити віртуальні деталі на намальованому верстаті. А якщо цей верстат проапґрейдити, тобто купити в торговця відсутні деталі, то… — Алло, Арсене! Ти заснув? Максим опустився на стілець навпроти. Поставив перед собою тонку порцелянову чашку: — Будеш каву? Чи чай? — Чай, — Арсен труснув головою. — Ще не пора? Котра година? — Третя. У тебе є час відпочити до наступної сесії. Як думаєш, ноутбук — нормальна для них мотивація? — Добра ідея, — визнав Арсен. Максим кивнув: — Важко пояснити, що таке гра, людині, яка ніколи не грала. Природний процес адаптації: складно освоїти керування, складно психологічно вжитися. Потрібний був простий стимул, щоб вони не кинули цю витівку через півгодини. — Як в’язка сіна під носом в осла. — Осел не одержує сіна, якщо я правильно зрозумів твою аналогію. А вони одержать. Двадцять ноутів чекають на своїх нових хазяїв… Як ти оцінюєш гру? — Чудова графіка, — визнав Арсен. — Дуже точні фактури. — Тобі сподобалося? — Так. Скажи… Що ти туди підсунув цього разу? Який неявний… сенс? Стимулятор? — Та нічого особливого, — Максим подумав. — Принаймні ти — ви з Анею й Толіком — граєте саме в ту гру, що була заявлена. Ваша мета — перемога. Шлях досягнення — шлях лідерства, виграшна стратегія, гнучка тактика. Переможець буде один. — Команди грають за ноутбук, а ми — за місце в корпорації? Максим помішав ложечкою в дзвінкій порцеляновій чашці: — Ми всі хочемо одержати приз, але граємо тому, що нам подобається грати. Правильно? * * *

О четвертій годині персонажі перед корпусом стали з’являтися один за одним. Арсен їх лічив: п’ять, сім, чотирнадцять, шістнадцять; Брюс Іванченко, у грі так само чорнявий, як і в житті, з’явився дев’ятнадцятим. Остання — через кілька секунд — у гру ввійшла Мар’яна Чабан, Лессі. — Арсене, вибач, мені мама подзвонила… Він стис кулаки, що лежали по обидва боки клавіатури: — Я сказав, що останній вибуває. Вибач, Лессі, але ми з тобою побачимося завтра. За правилами гри вбитий персонаж міг повернутися в гру тільки в наступну сесію. Арсен мигцем подумав, що витрачати боєприпаси в такій ситуації нерозумно, але забивати Лессі залізним прутом було занадто навіть для гри. — Та мені ж мама подзвонила! Я відпо… Арсен натис ліву кнопку миші. Лессі — блондинка в зеленій кепці — дуже натурально сіпнулася від пострілу, відхитнулася, повалилася на землю перед корпусом на очах усього клану, і її тіло розтало. Арсен сховав пістолет. У віконці чату було порожньо — напевно, гравці мали можливість обмінятися враженнями живцем. Вони там сидять і балакають, похмуро подумав Арсен. А через тонку стінку сидять і балакають суперники… Треба щось з цим робити. Треба закрити їм роти. — Я завжди виконую свої обіцянки, — написав він у командному вікні. — Патрульні — кого я розставив уранці — по місцях. Збирачі — на смітник, по ресурси. Баффі — у розвідку. Майстри, ті, хто без зброї — прокачувати скіли, у майстерню. — Я не гратиму, — написав хтось у загальному чаті, й Арсен не одразу зрозумів, що це Баффі. — Я не гратиму, — написала вона знову, ніби боячись, що Арсен перший раз не прочитав. — Не хочу. І її фігурка розтала разом із залізним прутом, що був у Баффі в інвентарі і становив колосальну цінність — зброї бракувало. Арсен вилаявся. — Скажіть їй, — написав він у командному вікні, — нехай повернеться й поверне зброю. І котиться під три чорти, щоб у грі я її більше не бачив! Через кілька секунд повернулася Баффі, кинула залізний прут і знову розтала. * * *

Чотирьох ігрових годин на добу категорично не вистачало. Арсен не звик командувати великими загонами: він був по натурі самітник, одинак-стратег. А тепер доводилося поєднувати ролі генерала, капітана й старшини, що підтирає носи й б’є морди підлеглим. Другий і третій день гри були дуже важкі. Його бійці свавільно вплутувалися в одну авантюру за одною. Патрульні, замість давати сигнал про наближення ворожого загону, вступали в бій з переважаючими силами ворога — і гинули в цих сутичках, втрачали зброю, і ще добре, що ворог трапився так само недосвідчений і легковажний. Воїни-Черепахи загубили в гаю два прути — Арсен власноручно їх відшукав серед торішнього прілого листя. Листя було намальоване, як справжнє, і він відчував його запах. У майстерні так-сяк налагодили виробництво сюрикенів зі сталевих заготовок. Арсен поставив перед корпусом мішень і змусив усіх тренуватися. Його бійці одним клацанням мишки відсилали в політ металеві зірочки, і ті втикалися в щити з неголосним страшнуватим звуком. Оновлення арсеналу негайно себе виправдало: Ящери легко відбили напад Змій, і Арсен вирішив, що пора встановити контроль над так званим туристським будиночком. У давні часи тут працювали гуртки за інтересами. Вутлу, майже фанерну будівлю було розписано під хатинку Баби-Яги, проте фарба давно облупилася. У реалі тут містилися запилюжені стенди, стоси пожовклих папок з дитячими малюнками, кульгавий мольберт та модель водонапірної вежі. У грі — і це було цікавіше — в турбудиночку можна було відкрити цех з виготовлення бронежилетів, і цей об’єкт, хоч і не належав до стратегічних, різко підвищував статус клану, який ним володіє. Захопили легко — будиночок, власне, ніхто не охороняв. Одразу ж постала проблема — як утримати; гостро не вистачало людей. Позначалася відсутність двох гравців: Лессі й Баффі. За двадцять хвилин до закінчення ігрової сесії з’явилася жахлива новина: клан Змій знайшов схованку з двома пістолетами. Про це Арсенові бійці довідалися не з гри — прислухалися до радісних криків за стінкою. Арсен завив уголос: про схованки він знав з самого початку, але не вважав за потрібне марнувати час на пошуки. В єдиній схованці, яку Ящери в перший же день відкрили в туалетному бачку, містилося кілька гайок і бинт — ну хто міг припустити, що Зміям так пощастить! Клан, на чолі якого стояв Толік, одним ходом здобув колосальну перевагу. Виробництво бронежилетів стало справою життя або смерті. Тим часом Лессі й Баффі образилися на Арсена й не бажали входити в гру. Він сам — його персонаж — став за верстат і за п’ятнадцять хвилин устиг зробити дві «жилетки». Уже щось: стрільці Змій усе-таки не Робін Гуди, так зразу в голову не влучать. Сам Толік, щоправда, фахівець з шутерів. Якщо в атаку піде проводир Змій, Ящерам буде непереливки. Може, укласти тактичний союз з Черепахами? Бо ж ясно, що, задавивши один клан, Толік легко розіб’є останнього ворога… До кінця ігрового часу лишалося тридцять секунд. — Скажіть цим дівкам, — написав він у командному вікні, — нехай завтра приходять грати. Інакше ми всі виявимося лузерами. Його наручний годинник пискнув, відбиваючи шосту годину. Персонажі в зелених кепках танули на екрані, останні Арсенові слова ще висіли в командному вікні. Слово «лузер» нагадувало йому про насіння — його можна лузати, заганяючи кулі в лузу… Колись він терпіти не міг цього слова. Воно здавалося йому вульгарним, як провінційна лайка. Але ж усюди, де є переможці, конче є переможені? Задзвонив телефон. Арсен глянув на номер — дзвонили з дому. Мигцем згадалася Мар’яна, вона ж Лессі: «Мені мама подзвонила…» З батькового голосу Арсен одразу ж зрозумів, що вдома все гаразд, але що батьки сумують за сином більше, ніж самі від себе очікували. — З погодою пощастило! Що, може, ми з мамою під’їдемо на вихідні? — Не знаю, — зізнався Арсен. — У нас тут робота. — Що, і у вихідні? — Теж. Це тренінг… — Зрозуміло, — батьків голос посумнішав. — А що ви конкретно там робите? Як це відбувається? — Я потім розповім, — пообіцяв Арсен. — Довго розказувати по телефону. Але, загалом, демонструємо лідерство, соціальні навички… — Будеш менеджером, — зі смутком констатував батько. — Ну чому? Не обов’язково. — А знаєш, — батько подумав, — у нас тут на роботі випадок дикий. Уяви, наш системник, Павло, взяв і переформатував усі диски. Кілька разів. — Навіщо? — А хто його знає. Каже, був сам не свій. Каже, побачив якусь картинку на моніторі й наче з глузду з’їхав. Вірус йому такий прийшов, — батько посміхнувся. — Матеріалів багато пропало… Шкода Павла, страшне. Хороший хлопець, фахівець… Вони поговорили ще кілька хвилин і розпрощались. Арсен передав мамі вітання. Батько запевнив, що вона передзвонить увечері. Літній день не думав закінчуватися. Можна було піти в басейн, чи погуляти по лісі, чи просто повалятися на ліжку, заплющивши очі. Арсен відкрив браузер, зайшов на інформаційний портал, набрав у рядку пошуку «переформатував жорсткий диск» і велів шукати в новинах. Знайшлось одразу. «…Хатня господиня з Мінська переформатувала жорсткий диск на синовому комп’ютері — за її словами, не усвідомлюючи своїх дій. «Я увімкнула комп’ютер на півгодини, щоб посидіти в чаті. Отямилася перед порожнім екраном. Я думала, це вірус. Туманно пам’ятаю, як я щось там перемикала — гадки не маю, як воно все влаштовано, я ніколи не відкривала цих папок…» «…Якби я не знав цієї людини — не повірив би. Говорить, відкрилася картинка й одразу пропала, а він почав сам, своїми руками, форматувати диск. Інформацію, звісно, можна витягти, але скільки мороки! » Арсен почухав перенісся. Під вікном співали птахи, безтурботно, радісно; пахло лісом і хвоєю. Він спустився в хол. Аня, з мокрим голчастим волоссям, сиділа в кріслі перед темною плазмовою панеллю на стіні. На колінах у неї був ноутбук. — Нова залипуха пішла по мережі, — сказав Арсен, звертаючись до коротко стриженої потилиці. — Вірус, що вражає не машину, а користувача. Тепер доведеться працювати, дивлячись у дзеркало. Щоб не скам’яніти від погляду василіска. — Гарна назва для віруса — «Василіск», — не обертаючись, сказала Аня. — Хоч «Орхідея» мені подобається більше. * * *

— …Ну чого ти йому не простиш, якщо я простила? Він мій однокласник, зрештою! Я сама вирішу наші з ним… — Він у тебе вистрілив! — Ти що?! Це ж гра! Він мишкою клацнув! — Він вистрілив у тебе. Заради свого паршивого авторитету! Паскуда він, цей твій Сніжицький. Я нічого не хочу з ним… — Це гра! — Ну що ти вперлася?! Хочеш — іди, грай з ним. Я не буду. Дівчинка з довгим каштановим волоссям різко піднялася з лави і, широко крокуючи, вийшла за межі кадру. Мар’яна Чабан подивилась їй услід, беззвучно сказала — «дурна». Потім опустила голову й замислилась. — Це що, твоя однокласниця? — запитала Аня в Арсена. — Їй на вигляд років шістнадцять, якщо не більше! — Статеве дозрівання дівчат, — сказав Арсен нудним голосом, — настає в середньому на два-три роки раніше, ніж… У кадр увійшло троє хлопців. Мовчки сіли на лаву поруч з Мар’яною. Арсен насторожився. Чорнявого Брюса Іванченка серед них не було. — Ми тут побазарили, — сказав коротко стрижений кремезний хлопець, з вигляду старший за інших. — Словом, хто завтра спізниться — тому навішаємо свистулів після гри. Ви з подружкою щоб у десять сорок п’ять були в бібліотеці як зайчики. Будете броню нам точить у дурбудиночку. Тобто в турбудиночку. У Змій два стволи додалося — погані діла. Мар’яна слухала з кам’яним лицем. * * *

На другий день усі гравці ввійшли в гру моментально й майже одночасно. Запізнень не було. Не було й Баффі. Мар’яна з’явилася перед корпусом, але з виразу обличчя її персонажа нічого не можна було збагнути. — Командир, у нас проблема, — написав у чаті один хлопець. — Ця дурка… — Заткнися, — велів Арсен. — Я забороняю їй з’являтись у грі тиждень. Ясно? Це мій наказ. Без його спеціального скасування вона не гратиме. Її ноутбук одержить той, хто найбільше відзначиться в бою. Розпорядження зустріли з ентузіазмом; не було ні хвилини на балаканину — йшла гра, велика гра, і розвідники донесли, що загін клану Змій переходить футбольне поле. Клан Черепах скористався моментом і захопив дитячий майданчик — маленький замок, оточений частоколом з цілих колод, гойдалку та гірку. Споруда була непотрібна сама по собі, однак давала кожному бійцеві клану додаткове очко захисту. Та й обороняти його було просто, вистачало одного сторожа із залізним прутом на вході. Арсен не міг не віддати належне суперникам: і Аня, й Толік грали раціонально, напористо і з фантазією. Черговий раунд закінчився з незначною перевагою Черепах; на другому місці за впливом і силою виявилися Змії, а Ящери — з крихітним відставанням — на третьому місці. — Максиме, — Арсен зупинився поруч зі столиком, за яким керівник програми неквапливо поїдав гуляш, — а у спальнях ви встановили камери спостереження чи чомусь ні? Максим прожував шматок м’яса й тільки потім відповів: — Я розумію твій сарказм. Ні в спальнях, ні в туалетах, ні в душових ніяких камер немає — тільки там, де прийнято відкрито з’ясовувати стосунки. І це не шоу, Арсене. Це серйозний експеримент. * * *

Всі спроби фізкультурника реалізувати в таборі спортивну програму закінчувалися невдачами. На третій день зміни відбувся турнір з настільного тенісу, в якому брали участь переважно дівчата. На четвертий день відкрився футбольний чемпіонат — і відразу закрився через недобір у командах. Щовечірній волейбол «у коло» збирав щораз менше охочих. Незабаром з’ясувалося, що представники різних кланів не бажають грати одне з одним, і одне велике коло розпалося на три. Табір поділився на три кольори. Ніхто не виходив з корпусу без кольорової кепки з емблемою клану. Вихователі — їх було мало, їхні функції зводилися до того, щоб заганяти вночі відпочивальників у корпуси, а вранці стусанами піднімати на зарядку — розслабилися: підтримувати дисципліну на цій дивній зміні виявилося несподівано легко. Одна з камер спостереження стояла в їдальні. У перші кілька днів кольорові кепки розсипалися по залі казна-як. Дуже скоро запанував командний дух: Ящери обідали у своєму кутку, Змії — у своєму, Черепахи — окремо. Арсен запровадив для своїх штраф за балаканину в бібліотеці. Те саме — навіть раніше — зробили Аня й Толік. Тепер під час гри чулися тільки вигуки й лайки. Все спілкування — як і передбачалося грою — відбувалося в чаті, і тим, хто повільно набирав текст, доводилося висловлюватися знаками. Йому хотілося загладити провину перед Мар’яною. Незабаром він перевів її з майстерні на оперативну роботу: розвідка, патрулювання, участь у захопленні нових об’єктів. Він майже не розмовляв з нею в чаті, прагнучи, щоб ніхто не запідозрив його особливого ставлення до Лессі. Мар’янин персонаж набирав рівні швидше за інших — вона справді старалася, швидко міркувала, час поза грою проводила з користю: саме вона, наприклад, розвідала дірку в паркані біля трансформаторної станції. У грі дірка виявилася точно в тому самому місці, що й у реальності. Збройний загін Ящерів обійшов ззаду патруль Черепах і вдарив їм у тил. П’ятеро знищених ворогів, багата здобич; Арсен вирішив, що треба прилюдно оголосити Лессі подяку. Ящери вирвалися на перше місце. Наступного дня Толік провів блискучу операцію. Клан Змій атакував одночасно два об’єкти Ящерів — турбудиночок і трансформаторну станцію. Арсен був змушений послати для оборони підкріплення, але обидві атаки виявилися обманкою. Великий загін Змій, чудово споряджений і озброєний, накинувся на корпус — базу Ящерів, і сам Толік в образі похмурого спецназівца очолив атаку. Двома пострілами Толік — позначився досвід шутерів — зняв дозорця на даху й стрільця на балконі. Почався бій у коридорі, в душових, на дерев’яних облуплених сходах. Толік прорвався на дах і почав там встановлювати синій прапор. Якби йому вдалося закінчити, клан Ящерів припинив би існування. Однак процес установки прапора був довгий і дуже кропіткий. Поки Толік возився з прапором, з кріпленням, болтами й телескопічним держаком, на базу повернулися всі Арсенові загони. Ворога було вибито з будинку, а самого персонажа-Толіка зарізали ножем у спину — за кілька секунд до остаточної установки прапора. Радість од загибелі ворожого проводиря стала Ящерам єдиною нагородою. У бою було втрачено три бронежилети, пістолет, п’ять сюрикенів і ніж, а після того ще й трансформаторну станцію. Провину за це важко було перекласти на бійців: Арсен припустився тактичної помилки. Ящери скотилися з першого місця на третє. Арсен не вийшов на вечерю й пішов блукати по лісі — просто для того, щоб ніхто не бачив його таким злим і розгубленим. Задзвонив мобільник. Арсен натис кнопку відповіді, не дивлячись на номер — упевнений, що це мама. Проте з телефона пролунав голос Мар’яни Чабан. — Вибач, будь ласка, — сказала вона без передмов, — цього кретина Іванченка пацани вже попередили… У нас є план захоплення їдальні. Там нас точно ніхто не чекає, всі думають, що ми будемо відвойовувати трансформаторну станцію! А до їдальні можна підійти з берега… — Стоп, — сказав Арсен. — Де ти зараз? — У себе в корпусі… В кімнаті… Арсен подумав. — Нічого не говори вголос, ніяких планів. Чекаю тебе біля тієї дірки в паркані, що ти розвідала. — Там патрулі Черепах! — Це в грі там патрулі Черепах! А ми з тобою розмовляємо в реалі! — А-а-а, — сказала Мар’яна після паузи. — Приходь сама, — встиг він кинути в мікрофончик, перш ніж вона обірвала зв’язок. * * *

Він повів її в гущавину кущів, там, де не було ні місця для прихованої камери, ні сенсу її встановлювати. Можна було подумати, що вони закохані, які сховалися від чужих очей, але Мар’яна думала тільки про гру; слухаючи її, дивлячись, як блищать її очі, намагаючись не переводити погляду на губи, Арсен відчував щось схоже на розчарування. — …Атакувати їдальню в усіх на очах. Щоб це було схоже на фальшиву атаку. Щоб вони сказали собі: ха-ха, на такі розводи не поведемось. А тим часом другий загін пройде уздовж берега, там болітце, але пробратися можна. Там стоять сміттєві баки, далі мийка, кухня. Другий загін візьме їдальню з боку госпдвору. Як тобі? — Ти ж раніше не грала, — сказав Арсен. — Що? — Ти не грала. Тільки в тетріс. — Арсене, ти слухаєш, що я тобі кажу?! Я кажу — є реальний шанс захопити їдальню! Територіальна перевага, плюс два захисту всім, плюс один енергії, можливість пекти хліб і здавати торговцеві, прикинь, який заробіток для клану! Вона була збуджена. Облизувала губи й поправляла волосся. Ці прості жести мали б свідчити про те, що дівчина зацікавлена увагою Арсена — але він бачив, що все не так, що вона захоплена тільки грою. Але ж вона із забезпеченої родини, подумав Арсен. І комп’ютер у неї є. Проте вона досі не була ґеймером, а стала тільки тепер. Зі шкури пнеться — за перемогу, а не заради призу. Як там казав Максим — ми граємо тому, що нам подобається грати… — Мар’яно, це ж іграшка. Розвага. — Ти мені не віриш? — вона помовчала, уважно дивлячись йому в очі. — Арсене… Ти мені не віриш? Не довіряєш? У плані є дірка? Де?! — Ти схудла, — сказав він. — Вас там добре годують? Мар’яна раптом усміхнулася. І так нетовста, вона мріяла схуднути завжди, з першого класу. Арсенові слова на хвилину повернули її з гри на землю. — Так, на мені джинси висять, бо бігаю багато. Годують нормально. Та взагалі все добре… Найбільше дістають ці свині з другого корпусу, вони в нас поруч, через майданчик. Ну, свині! Недопалки кидають прямо під ноги. Кепочки їхні жовті вже засмальцьовані, навіть дівчата голів не миють! Футболок не перуть, шкарпеток не міняють, сморід од них на кілометр! Мар’яна знову змінилась. Її очі стали колючі від ненависті і затуманені од щирої огиди: — А шумлять як! Галасують і іржуть, дебіли. Як мені пощастило, що я не в другому корпусі і не в першому! У першому дівки-повії, як вийдуть на вечерю — ховайся! Колготки з люрексом в отакенну сіточку, спідниці задів не прикривають, а труси з дірками! Арсен стримався й не відповів. — Чого ти так дивишся? — Мар’яна раптом насторожилася. — Знову я щось не те сказала? — Ні, все гаразд, — він зітхнув. — А що ти там казала про Іванченка? Хто його попередив, чому? — А, ти ж не знаєш, — вона чомусь похнюпилась. — Він після гри розбухтівся, мовляв, це ти в усьому винен, ти просра… тобто пропустив атаку Змій. А наші пацани його на місце поставили. От і все. Сонце зникло за деревами, проте в лісі було світло, наче опівдні. Зелена гусениця повзла по гілочці перед Арсеновими очима. — Зрозуміло, — сказав він повільно. — Я зрозумів щодо твого плану, сьогодні посиджу над картою, прикину ймовірності. Ти, мабуть, іди, бо тебе ще почнуть шукати… — Та хто там шукатиме? У нас — воля! Тільки після відбою вихователі рахують по головах, щоб усі були в корпусі. А до відбою ще години зо дві… Зелена гусінь звалилася з гілки й пропала. — До зустрічі, — сказав Арсен, відводячи погляд. — Не турбуйся, завтра ми їм покажемо, хто у дворі хазяїн. * * *

Він вийшов з табору через центральний вхід. На воротах нудьгував самотній охоронець, він скоса глянув на Арсена й навіть ні про що не спитав. Арсен звернув з дороги, вкритої старим асфальтом, на бічну стежку й побрів лісом, слухаючи несміливого солов’я. Мар’яна сказала: «Це тому, що бігаю багато». Може, справді бігає? Територія табору велика. Розвідала ж вона якось цю дірку в паркані біля трансформаторної станції? Або це вже зовсім чітке — чіткішого годі уявити — перенесення ігрового досвіду в реал? Він побачив повалене дерево й сів. Убив на щоці комара. Треба було захопити з собою з дому якийсь репелент — бо зжеруть до кісток, кровопивці. А якщо щиро — невже йому так потрібна ця робота, за яку він змагається? Що, гроші? Та батьки непогано заробляють, у нього й у самого збереглися сякі-такі кошти в мережі — від продажу собак. Йому ще школу закінчувати, в інститут вступати… Огорнула безнадія. «Школу закінчувати», «в інститут вступати». Знову повернення до вихідного пункту, коли вже замерехтіла було світла перспектива: я ґеймер, і цим пишаюсь, і цим живу, і від нудного квесту під назвою «здобути місце в житті» можу відмовитися. Мені хочеться бути переможцем, подумав Арсен. Ну, це ясно. Є інше: мені не хочеться бути «лузером». Цілком можливо, що ця мотивація чимось нагадує несподівану пристрасть до йогурту, як же він називався… «Йорг». Виходить, цю мотивацію, як прищеплену ззовні, ми маємо повне право задавити. Що лишається? Я цілком можу дограти цю партію заради самої гри. Заради хлопців і дівчат, яким хочеться ноутбук чи, в гіршому разі, плеєр. Якщо я програю — клан програє — нічого жахливого не станеться. Ну, пообурюється Іванченко, ця горила недороблена. Нехай собі. Я не почую. Роз’їдуться по домах і всі забудуть, і Мар’яна забуде, та й хто вона мені? Ніхто… Виходить, я не повинен особливо переживати через майбутню поразку. А вона вже поруч, поразка, на відстані руки. Штурмуй їдальню, не штурмуй — треба визнати, що у воєнних операціях Толік сильніший за мене, а Аня — винахідливіша. Виходить, я лузер. Отже, місця не одержу. Так буває: з приємною усмішкою тебе виставляють за двері, спробуйте, мовляв, щастя в іншому місці. І ти стоїш, переповнений, як соплями, цінним досвідом, і тільки й думаєш, щоб він горлом не поліз… У цю мить він почув пісню. Хтось ішов лісом, по дорозі від табору, і тонким голосом співав «А Hard Days Night» пристойною англійською. Він устав і подивився крізь гілки. Каштанове волосся, зібране у хвіст, рюкзак за плечима, блакитна курточка, джинси; по дорозі від табору крокувала Баффі Гнатенко — Арсен навіть не знав, як її звуть насправді. За кілометр було видно, що її бадьорість штучна, удавана, і співає вона не з радості, а щоб підтримати себе морально. Їй нітрохи не було весело, тому вона співала голосно, хоч голос місцями й зривався. Арсен продерся крізь кущі. Вийшов на узбіччя, на потрісканий асфальт; Баффі побачила його й замовкла, наче їй заціпило. — Привіт, — Арсен ковтнув слину. — До станції пішки не менше години. Маршрутки після восьмої не ходять. Електрички після сьомої. Зараз уже чверть на дев’яту. — То й що? — запитала вона холодно. — Якщо хочеш іти — йди завтра вранці! А краще подзвони батькам, нехай машиною під’їдуть! — А тобі що до того? — вона відступила. Баффі жодного разу не входила в гру з того самого дня, як Арсен застрелив Лессі. Він, якщо чесно, забув про неї — і так мороки по горло. Він допускав, що Гнатенко виїхала — таке буває, якщо в таборі не сподобалось, стосунки не склалися… — Чому ти не можеш мені простити, якщо Мар’яна давно простила? Я ж її скривдив, а не тебе! — Я, — вона затнулася. — Я не збираюся нікому прощати. Бо я ні на кого не ображаюся. Я просто йду своєю дорогою й дозволу в тебе не питаю. Вона поправила сумку на плечі. Труснула рюкзаком, прилаштовуючи його зручніше. Арсен подумав, що все це має пристойно важити — дівчинка збиралася в табір на двадцять чотири дні, з урахуванням ночей, холодів, вечірок; у рюкзаку, мабуть, і кросівки, і туфлі на каблуках. Баффі тим часом обійшла його й знову покрокувала, не озираючись — правда, вже без пісні. — Стривай, — він її наздогнав. — Твоє зникнення помітять, шукатимуть на станції. Приїдуть по тебе, знайдуть… Вони ж підписували папери, що відповідають за твоє життя й здоров’я! Притягнуть у табір з ганьбою, все одно нікуди не відпустять, дзвонитимуть батькам… — Мої батьки в Німеччині на конференції, — сказала вона крізь зуби. — Їх немає вдома! Видно було, що Арсенові доводи справили на неї враження. Вона ніби аж понижчала, кутики губ опустилися. Бравада, яка досі додавала їй мужності, тепер витікала, мов вода з пробитого басейну. — Я переночую в лісі, — сказала вона не дуже впевнено. — Нехай шукають! — І нехай дзвонять батькам у Німеччину, що ти пропала? Вона закусила губу — спершу нижню, потім верхню. — Давай так, — він розумів, що діяти треба швидко, поки вона не розплакалася. — Зараз ти повернешся в корпус. Завтра вранці… рано, годині о сьомій… я проведу тебе на першу електричку. О сьомій ранку. У тебе будильник є? Вона моргнула: — У мобілці… Я все одно не зможу там спати! З цими… У неї опустилися плечі. Арсен узявся за верхній клапан рюкзака й допоміг Баффі звільнитися від вантажу. Вона сіла, ніби в неї підкосилися ноги — на рюкзак: — Я не можу там більше… бути! Терпіла… Батьки повинні повернутися додому через три дні, думала, дочекаюся їх… — А що там? — запитав Арсен, опускаючись поруч, прямо на асфальт. — Що там таке? Я сьогодні говорив з Мар’яною, то вона… Він осікся. Баффі дивилася на нього холодно, відсторонено, ніби з-за кам’яної стіни: — Отже, так. Мені не треба допомагати. Нікому нічого не треба говорити. Якщо скажеш — що ж, тобі видніше. Я не мовчатиму. Усе розповім батькам: про те, як ти застрелив Мар’яну. Про те… Вона замовкла — видно, сама почула, як дико звучать збоку її слова. У лісі виспівували солов’ї — тепер двоє. Під деревами збиралася темрява; наближався час, коли сутінки виберуться з-під листя й розтечуться по лісі. — У тебе батьки хто? — Інженери, — відгукнулася вона неохоче. — Безпека залізничних перевезень. — Як тебе взагалі звуть? Вона скривила губи: — Баффі! — Слухай, ти вроджений ґеймер. Як так сталося, що ти раніше не грала? — Мені книжок вистачає, — вона криво всміхнулася. — Від монітора очі болять. І взагалі… фігня це. Убивство часу. — Але тобі сподобалося? Ти ж у перший день грала краще за всіх, перша створила персонажа… Дівчину пересмикнуло так, що стрибнули плечі. — Дурниці, — вона важко піднялася. — Добре, я переночую… там. Востаннє. Але завтра мене ніхто не втримає. А ти, — вона раптом різко обернулася, з очей двома фонтанами злетіли сльози, — дай мені спокій! * * *

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒