Annotation 6 страница

Його хитало. Він прийняв душ, стягнувши з себе наскрізь пропотілі ганчірки, змив з обличчя темну липку рідину. Йому здавалося, що все обличчя в синцях — але дзеркало відобразило бліду, чисту фізіономію з божевільними очима; якби йому не нагадали про лінзи й не допомогли їх зняти, він так би й пішов — з картиною світу, доповненою трьома кольоровими шкалами на краю поля зору. Ніколи в житті він так не бився. Толікова сила удару перевищувала його силу удару — власне, як і в житті. Але в реалі після такої бійки Арсена відвезла б швидка. А так — він ішов на своїх ногах, і навіть струсу мозку нема — його не били, це намальований персонаж сукав рученятами на екрані, зате з якою люттю сукав! Він усе правильно розрахував. Толік був набагато розумніший, ніж здавався, проте деякі душевні порухи самця неможливо амортизувати ніяким інтелектом. Зазнавши приниження від Арсена, Толік ринувся його бити й бив, поки не було проголошено Аніну перемогу. Арсен перший прийшов у кімнату для обговорень. Прийшов — і зупинився на порозі; на трьох величезних екранах крутились оперативні зйомки. Синхронно, як це, ймовірно, відбувалося в реальному часі. Аня й Толік, одягнені в чорні костюми з металевим відблиском, металися, мов божевільні, а на третьому моніторі метався Арсен. Дивитись на це було моторошно, огидно й дуже смішно: всі троє били кулаками в порожнечу й смикалися, мов гумові ляльки. Усі троє голосно кричали, захлинаючись люттю, бризкаючи слиною. Їхні чорні обличчя справляли моторошне враження. Виходить, ми всі троє були «під шубою», подумав Арсен. Виходить, жеребкування — черговий обман. «Відчуй себе оселедцем». Рвучко відчинилися двері кімнати для обговорень. Зайшов Толік, байдуже ковзнув поглядом по екранах. Попрямував до Арсена й, не розмахуючись, угатив його кулаком в обличчя. Не було лінійок, що висвічують силу удару, не було додаткової інформації. Арсен одлетів, повалився спиною на стіл, Толік устиг ударити його ще раз, перш ніж Арсен, викрутившись, дотягся носаком черевика до його коліна. Толік засичав і заматюкався. Арсен буцнув його, але невдало; від болю скаламутилося перед очима; ще через частку секунди Толіка відтягли двоє охоронців у блакитних сорочках з бейджами. Аня, що стояла у дверях, кілька разів стулила долоні, зображаючи оплески. — Анатолію, все? — здалеку спитав Максим. — Все, — прохрипів Толік. — Відпустіть його. Арсене, йди вмийся. Його провели по коридору, він знов опинився в душовій. Цього разу лице було розбите, наливалася й важчала повіка, неспинно текла кров з розсіченої губи. Він почувався напрочуд спокійно — начебто все, що з ним відбувалося, стосувалося намальованого персонажа. Оце так. Оце сила впливу. Один маленький жест, який не має ніякого сенсу, — крім того, що надає йому збуджена свідомість. Як багато значить знак у нашому житті. Знак, символ, одинички, нулі… Арсен не тільки змусив Толіка програти, але й виставив ідіотом перед Максимом та Анею. Здоровенний дядько, що кидається з кулаками на підлітка під час тренінгу в серйозній конторі — о, це жалюгідне видовище. — Жалюгідне, — із задоволенням повторив Арсен уголос. Губи надулися, мов перекачані автомобільні шини. * * *

— Нікого з вас не збентежила необхідність насильства — цілком зрозуміло, ви ґеймери. Проте кримінальний кодекс ніхто не скасовував — завдавання тілесних ушкоджень, незалежно від ступеня важкості, спричиняє відповідальність, — Максим говорив підкреслено ліниво, вигляд похмурого, незадоволеного собою Толіка його веселив. — З одного боку, маємо доказ успішності нашого експерименту. З другого боку — хто все пояснить Арсеновим батькам? — Адвокат, — Арсен краєм ока спостерігав за Анею. — Усі питання — до адвоката. — Ти серйозно? Ні, ти жартуєш, я ж бачу… — Максим сів на стіл. — Якщо хочеш вийти з гри, Арсене, — будь ласка, до адвоката, до прокурора, до президента, куди завгодно. Але ми тут перебуваємо в рамках заданих стосунків, і наслідки конфліктів мусимо ліквідувати самотужки. Анатолій попросить у тебе пробачення… — Хріна, — пробурмотів Толік. — А ти попросиш пробачення в Анатолія, бо ти, Арсене, виступив агресором і… маніпулятором. Останнє слово Максим вимовив без звуку, одними губами, але дуже виразно. — Я прошу пробачення, — Арсен ясно подивився Толікові у вічі своїм єдиним оком (друге майже все запливло). — Я свідомо спровокував Анатолія, це було ницо й підло з мого боку. Я змусив його вчинити дію, потрібну мені, все одно, що клацнув мишкою. Це, безумовно, недобре. Толік налився кров’ю. Арсен на секунду злякався, що перейшов заборонену лінію: а йому, все-таки, в цьому місті ще жити… Максим розреготався. — Толіку, віддаймо належне цьому шмаркачеві… тобто юнакові, я хотів сказати. Ти подивись на нього: пика розбита, а свою гру грає… Арсен подивився на Аню. Вона водила кульковою ручкою на аркуші блокнота, не піднімаючи очей, наче нічого не чуючи. Здавалося, вона тут стороння. Толік повільно всміхнувся: наче від’їхали важкі автоматичні двері гаража: — Твоя правда, Максе. Офіційно прошу пробачення в учасника тренінгу Арсена Сніжицького. Іншим разом пики не чіпатиму: в разі чого відшмагаю паском. — Чудово, — Максим сів за свій стіл з таким виглядом, ніби інцидент було вичерпано. — Підіб’ємо підсумки. Чиста перемога — у Ганни, хоч ви, чоловіки, цілком могли стримувати і її, і один одного, по черзі прокачуючи параметри, і в результаті перемога не дісталася б нікому. Арсен, розуміючи це, вирішив за краще драматургічно вибудувати свою поразку: це, по суті, теж перемога, бо ціною стала Толікова поразка. Ось результат: Арсен одержав виробничу травму, а ми стали свідками неконтрольованого виливу агресії. — Хто пройшов у наступний тур? — підкреслено спокійно запитав Толік. Арсен перевернув торбинку з льодом, яку тримав коло ока. Максим усміхнувся: — Ганна перемогла формально, Арсен переміг у рамках поставленого собі завдання. Анатолій, на жаль, програв двічі… Та ще й у такому простому й природному жанрі, як мордобій… Зависла пауза. Арсен боявся дивитися на Толіка. — Проте, — тихо почав Максим, — я щасливий повідомити вам, що всі троє учасників переходять у наступний тур. Усі троє винятково цікаві для проекту — кожен по-своєму. Марафон триває, і попереду чекають нові цікаві випробування. На сьогодні всі вільні, крім Арсена: я попрошу нашу медчастину якось тобі допомогти. * * *

Його синці замазали жирним кремом без кольору й запаху. Шкіра під кремом легенько пощипувала. На очі поклали подушечки, наповнені холодним гелем. — Персонаж обов’язково має бути кращий за прототип, тобто за ґеймера, — Максим сів у крісло навпроти. — Розумніший. Сильніший. Красивіший. Пам’ятаєш нашу розмову тримісячної давнини? — Про що? — Про маминого синка, що влізе в шкуру персонажа й піде розмахувати бойовим молотом. Як думаєш, купиться мамин синок? — Купиться, — подумавши, сказав Арсен. — І, сповнений відваги, піде потім по життю з високо піднятою головою. І в найближчому підворітті його покалічать або вб’ють — бо він поводитиметься зухвало, такий супермен, Карлсон без мотора… Він лежав на кушетці. Було ще рано, приблизно четверта година дня. За вікном, на охоронній території, працював мотор. — У наших інтересах, — вкрадливо проказав Максим, — щоб любі користувачі жили довго й щасливо. Вони потрібні нам цілі й неушкоджені. Ігровий принцип, який ви сьогодні випробовували, основного проекту стосується лише побічно. — Максиме, — сказав Арсен, прислухаючись до своїх відчуттів (набряки начебто спадали). — Минулого разу ви підклали в гру, навіть не знаю як, тупу рекламу продуктів. Цього разу — стимулятор агресії, так? — Ні. Всього-на-всього розмітку вартостей. Шкалу. — Не зрозумів. — Система сигналів, досить проста. Вона переводить сприйняття у двійковий код «лузер-віннер». Зрозуміло, розмітка діє, якщо свідомість готова її сприйняти. А ваша свідомість готова: ти лідер, Толік лідер, Аня за своєю природою сірий кардинал… Проте в Толіка сприйняття обтяжене ще й тюремним, або армійським, стереотипом зграї приматів. Ти дуже точно підібрав вплив. — Інтуїтивно. — У нашій справі інтуїція незамінна. Пишайся: тебе побили за те, що ти виграв. — Як це… це технічно можливо? — Побити тебе? — Ні! Що за система сигналів? — Мені важко перелічити всі її, гм, складові. — Проміння, що проникає крізь стіни, інопланетяни, гіпноз по телевізору… — Я не можу наспівати тобі «Наталку Полтавку» від початку до кінця, та це не означає, що такої опери не існує. — Нехай, — Арсен провів язиком по шерхлих губах. — Чого ж я тоді не захотів бути Царем гори? Обійшов усі підступи, так? — Ні. Ти підмінив собі завдання. Ти взагалі спритно підмінюєш завдання — замість нав’язаних правилами гри, ти ставиш нові, свої. І перемогою вважаєш розв’язання внутрішніх завдань, а не зовнішніх. Ти захотів поставити Толіка на місце — ти це зробив. Крем застигав на щоках, стягуючи шкіру. — І ще в тебе прекрасне вживання, — сказав Максим іншим голосом. — Ти прямо-таки вливаєшся в персонаж, без швів, без лакун. — Це добре? — Для нашої справи — чудесно. У тебе є непоганий шанс одержати роботу. Щоправда, в тих двох шанс теж пристойний: у Толіка чудова ігрова техніка. А дівчина — взагалі маленьке чудо. Вона, зрозуміло, меланхолік, людина дуже замкнута й недобра, але як аналітик гри — майже геній. — Вона мені програла, — не стримався Арсен. — Коли вела Джонні. — Ти вдарив її нижче пояса. З самого початку, намалювавши собі голу татуйовану «Аню». А дівчина, між іншим, і так була на нервах через Вадика. Вони півроку жили разом, потім розійшлися зі скандалом, і вона не знала, що зустріне його на тренінгу. Знову точний, розрахований вплив: ти свого домігся? — Десь так, — неохоче зізнався Арсен. — Тепер і вона мене ненавидить. — Та вже ж, не любить, — констатував Максим із задоволенням. — Для того, щоб маніпулювати людиною, потрібно її емоційно зачепити. Або піймати момент, коли вона емоційно нестабільна. Циганки-ворожки, лікарі-шарлатани, політики… особливо політики. — Максиме, — сказав Арсен. — А що, власне, відбувається? Це ж не тренінг, не кастинг, це шаманство якесь. — Гра. — А ми фішки? — Ви гравці, а я тренер. — Ти глядач. Вуаєрист. — У твої роки я не знав таких слів. Звідки? Ти ж книжок не читаєш — не лишається часу. — Я рано навчився читати, — сказав Арсен. — Я не глядач, і не… цей самий. Мене аж ніяк не радують ваші розбірки. Хоч дух гострого суперництва — на користь проектові. — Як ти думаєш, — сказав Арсен, помовчавши, — якщо хлопець лупить дівчину по морді, нехай навіть віртуально… усе добре, нічого не дряпає? — А в шахи з дівчиною можна грати? В теніс? Чи ти чоловіча шовіністична свиня? — Я свиня, це точно, — визнав Арсен. — Ти ба, — Максим, схилившись, вивчав його лице, — наші лікарі сотворили чудо. Ще видно, що тебе били. Але складається враження, що били багато днів тому. — Наступного разу буде струс мозку. — Наступного разу Толік тебе не зачепить, навіть якщо ти вгатиш йому ногою в пах. Він добре навчається. Майже як ти. Розділ третій
Клани

— Це що, піонерський табір?! Напівпорожній мікроавтобус хвилину постояв перед шлагбаумом, потім заїхав на територію. Справа і зліва від шляху височіли сосни, в підліску в’юнилися стежки, траву було добряче витоптано. То там, то сям траплялися реліктові залишки альтанок, лавочок, дерев’яних скульптур; Арсен очам своїм не повірив, побачивши кований напис на арці, під яку заїжджав мікроавтобус: «Будь напоготові! — Завжди напоготові! » Біля дороги й далі в лісі стояли гноми, облізлі й страшні, наче вискочили прямо з пекла. Лікар Айболить, через свою занедбаність схожий на патологоанатома, тяг до мікроавтобуса кукси дерев’яних рук. Арсен згадав, що, за традицією, піонерський табір — місце, де кояться різні жахіття. — П’ятизірковий готель, — Аня всміхнулася. Вона сиділа біля вікна, поклавши ноги в білих шкарпеточках на протилежне порожнє сидіння. Усю дорогу Арсен дивився на її маленькі ступні, на рожеве вухо, на їжачок коротко стриженого волосся, і придумував тему для розмови — хоч би якусь випадкову. Зрештою, вони знайомі вже не перший день, вона його бачила в ділі, можна хоч кількома словами обмінятися! Проте він мовчав, а дорога була довга. Дві години, з урахуванням пробок на виїзді з міста. Толік, влаштувавшись на задньому ряду сидінь, читав книжку з КПК: може, збірку анекдотів. А може, «Війну і мир». Автобус котився через гай. У такому самому піонерському таборі — а може, саме в цьому — відпочивали в дитинстві Арсенові батьки. Мама іноді, в доброму гуморі, розповідала історії з тих часів: манна каша, піонерська лінійка, багаття, волейбол, страшні казки на ніч… Автобус проїхав повз майданчик, де в давні часи проводили піонерські лінійки. Це місце так і називалося — «лінійка»; крізь бетонні плити пробивалася трава. Вище за сосни стирчав у небо іржавий флагшток. Тут уранці і ввечері ровесники Арсенових батьків шикувались позагінно, дружно чи як вийде викрикували девіз, піднімали руку в салюті; цікаво, куди нас усе-таки везуть, подумав Арсен. На узбіччі стояли з сигаретами підлітки років п’ятнадцяти, двоє хлопців і дівчина. Провели автобус очима. Погляди були, як здалося Арсенові, ревниві, ледь чи не заздрісні. Автобус звернув. Серед дерев з’явився корпус — збережений з давніх часів дерев’яний барак з різьбленими ґаночками. — Вони що, знущаються? — меланхолійно почала Аня, та тут автобус знову звернув, проїхав під іще одним шлагбаумом і опинився на новій території. Тут не було стежок у лісі — тільки галявинки з акуратно підстриженими газонами. Вигравало сонце на поверхні басейну, круглого й досить великого. Мікроавтобус зупинився перед котеджем з димчастими шибками, з «тарілкою» антени на червоному черепичному даху. Назустріч автобусові метнулись хлопці в уніформі, схожій на спортивні лівреї. Від’їхали дверці, відкрилося багажне відділення, й Аніна валіза, Толікова спортивна сумка та Арсенів рюкзак опинились на готельному візку для багажу. — Ласкаво просимо, — з ґанку спускався Максим, одягнений у лимонного кольору шорти й строкато-жовтогарячу футболку. — Сьогодні день для відпочинку й облаштування. О п’ятій вечора чекаю вас у холі — буде невеликий інструктаж перед завтрашнім раундом. * * *

— Ну ти глянь, — сказав Толік. Арсен уже збирався виходити з басейну. Хоч як йому подобалося купатися й плавати в тіні сосен, Толікове товариство спроможне було отруїти навіть цей райський куточок. Толік шумно хлюпався, веселим матюччям коментуючи, як хороше у воді і яке красиве червневе небо, і Арсен ніяк не міг вилучити його з власної картини світу, не міг перестати помічати, хоч басейн був великий і, за задумом, для двох місця там вистачало. Арсен зібрався йти, навіть ухопився за металеву стійку драбинки, коли на краю басейну з’явилася Аня в мікроскопічному червоному купальнику. Толік зацокав язиком. Арсен по ніздрі пішов у воду: навколо пупка в Ані були витатуювані квіти, орхідеї. Саме так Арсен уявляв собі це татуювання. Погляд його мимоволі скочив на Аніну ліву грудь: є там квітка чи ні? Але купальник, хоч який малий він був, беріг деякі таємниці. — От я не розумію, — сказав Толік. — Де ти раніше бачив її голу? Чи вона для журналів знімалася? — Не знімалася, — процідив Арсен. — Не бачив. Він пірнув, під водою перетнув майже весь басейн і, задихаючись, випірнув біля протилежного бортика. Аня вже зайшла у воду й про щось розмовляла з усміхненим, мов місяць уповні, Толіком. * * *

— Табір структурно належав до оборонного заводу, розрахований був на п’ятсот дітей, і я свого часу проводив тут по три зміни, — настрій Максим, здавалося, мав елегійний. — Мій батько був старший інженер. Батьки щороку робили у квартирі ремонт, а потім їздили відпочивати — тато в Юрмалу, мама в Ялту. А я сидів три зміни в таборі, і непогано тут бувало, особливо як уже звикнеш… Нічого, що я так багато про себе розповідаю? Шкіряні крісла приємно холодили шкіру. Хол був обставлений розкішно й зі смаком; у центрі містився маленький стильний фонтан. Серед декоративної зелені виділялися орхідеї, білі й жовті. — Розкажи ще, — сказала Аня. — Мені завжди цікаво слухати, як сучасні магнати ностальгують за макаронами по-флотськи. — А я магнат? Ні, Ганнусю, я науковець, а що змушений брати на себе обов’язки організатора, адміністратора, добувати гроші — то це завжди так було, чистої науки на світі не існує або майже не існує. Але продовжимо: тепер тут спортивно-оздоровчий табір, і, як ви розумієте, це не Париж. Путівки дорогі, харчі паскудні, матеріальна база занепала за останні роки… Аж тут знахідка: з’являється фірма «Нові іграшки», з’являється й пропонує свою шефську допомогу. Ура! Ми їм поставили в приміщенні бібліотеки шістдесят терміналів. — Скільки?! — Толік аж підвівся. — Та краще б мені віддали ці гроші! — Не переживай: ремонт бібліотеки, заміна проводки й розеток, охорона, усе в сукупності обійшлося дорожче. Термінальчики особливі: з цих компів не можна заходити в Інтернет, не можна користуватися поштою, там немає дисководів і портів, а на винті інстальовано рівно одну іграшку. Вони годяться тільки на те, щоб гратися в локальній мережі табору «Сосновий бір». Арсен перезирнувся з Анею. Вийшло це зовсім мимоволі. Арсен почервонів. Аніне вологе волосся стирчало їжачком на маківці, і вона була б схожа на хлопчика, якби не обтисла майка, під якою не було білизни. — Хіба ж не дивно після цього, що керівництво в деяких питаннях іде нам назустріч? — Максим оглянув усіх, ніби прагнучи переконатися, що ні, не дивно. — Учора, наприклад, почалася друга зміна, тематична. Зібрали не дітлашню, а підлітків од чотирнадцяти до шістнадцяти, причому переважно таких, які ніколи не захоплювалися іграми. Чистий матеріал. — У тетріс вони теж не гралися, — пробурчав Толік. — У тетріс гралися, у хрестики-нулики, а в мережеві ігри — ні. З різних причин: удома нема комп’ютера, суворі батьки, інші інтереси. — А нам тут що, бути вожатими? — запитала Аня втомлено. — Вожатий-вожатий, по-дай пі-о-нера, — по складах протяг Толік. — Я бачив, там такі жеребці… Дітки, блін! — Вожатими, так, — Максим потягся. — Ви будете з ними гратися. Підлітків розселили по трьох корпусах, заздалегідь розділили на три клани. На чолі кожного стане один з вас — за жеребком. Входити у гру будете з котеджу, кожний зі свого номера. — Одну хвилину, — Аня підняла тонку руку, — за яким принципом їх ділили? Вік, темперамент, за абеткою… — Безсистемно. І вам вони дістануться так само: от зараз, на ваших очах, я напишу на трьох папірцях… У когось є ручка? Арсен вийняв кулькову ручку з бічної кишені рюкзака. Кинув Максимові, той зловив. — Так, ось я пишу: «Черепахи», «Змії», «Ящери»… Час гри обмежений: з одинадцятої до першої, з четвертої до шостої. Більше ми не можемо собі дозволити, це все-таки оздоровчий табір, санітарні норми, те-се. — Тобто особисто ми з ними не будемо зустрічатися? — запитав Толік. — Як захочете. У вільний час можете планувати стратегію, зустрічатися з гравцями, робити, що завгодно. Єдине прохання — не залишатися на території табору після відбою. Особливо це стосується тебе, Аню. — Я туди взагалі не піду, — дівчина знизала плечима. — Тягніть, — Максим кинув папірці у свою бейсболку. — Дама перша. — «Черепахи», — Аня зім’яла в долоні половинку блокнотного аркуша. — Максиме, чого, коли ми тягнемо жереб, мені завжди здається, що ти нас дуриш? — Це прояв твоїх дівочих комплексів, — Максим усміхнувся. — Арсене, тягни. Арсен узяв перший-ліпший папірець, і дочекався, поки свій витягне Толік. — «Змії», — сказав Толік. — Ну ясно. Пригріли на грудях… — «Ящірки», — прочитав Арсен. — Не «Ящірки», а «Ящери»! Суворіше, суворіше, це ж підлітки! Тепер перезирнулись Аня й Толік — з явним підтекстом, прикрим для Арсена, а може, й образливим. — Дуже добре, — сказав Арсен. — Мета гри? — Захоплення території, будинків, ресурсів. Хто перший захопить усі стратегічні об’єкти — той переможець. Мається на увазі, що ви повинні не так воювати самі, як проявити лідерські здібності: організувати, навчити, мотивувати. Зброя, — Максим подивився на Толіка, — різноманітна, від залізного прута до автомата Калашникова. Купується за ігрові гроші або виготовляється у віртуальних майстернях за наявності відповідних ігрових умінь. — Гм, — сказала Аня. — Я чомусь думала, це казковий світ, відьми там, лісовики, гноми. Ми в лісі… — Ми в лісі, так. Ігровий простір — це табір з корпусами, їдальнею, адміністративним будиночком, медпунктом, спортмайданчиками, лінійкою та іншим. — Нічого собі, — вирвалося в Арсена. — Графіка хоч пристойна? — спитав Толік. — Побачиш. — Нівроку, — сказав Арсен. Максим проникливо всміхнувся: — Твоя правда. Виконати колосальну роботу, щоб створити сеттинг для однісінької корпоративної гри — марнотратно, але ми можемо собі це дозволити. Звісно, використання некомерційне: не з дітей же гроші брати і не з табору, вони навіть дах полагодити не можуть. Зате в майбутньому наші ігри, наш основний продукт, окуплять усе. * * *

— Ти з якого клану? Хлопець здавався Арсеновим ровесником. У спортивних штанях і камуфляжній майці, коротко стрижений, похмурий, він був з тих, на кого Арсенова мати казала «босяки». У місті Арсен обходив таких десятою дорогою. А тепер почав розмову, не зволікаючи ні секунди. — А тобі що до того? — А те, що я вождь клану Ящерів, і звуть мене Арсен Сніжицький. Ти з якого клану? Хлопчисько зміряв його очима з голови до п’ят: — Ну, Ящери… — У якому корпусі живете? — Ну, в третьому… — Ходімо, проведи мене. — На фіга? — Завтра гра об одинадцятій! — Арсенові здавалося, що це залізний аргумент. — А зараз уже пів на шосту! — Вечеря о шостій. — Плювати на вечерю! У нас для інструктажу лишилось часу, як кіт наплакав… Тебе як звуть? — Ну, Єгор… — Єгоре, веди мене. Не можна гаяти ні хвилини. Під лавами мерехтіли, як запилені ялинкові іграшки, пакети з-під сухариків і чіпсів. Тут прибирали недбало й не дуже часто; трава проростала крізь тріщини в асфальті. Величезні гойдалки-човники, навіки застопорені, здавалися флотилією-привидом серед іржавих конструкцій з облупленою фарбою. Незабаром стало видно корпус — старий, абияк відремонтований, із загальним балконом уздовж вікон другого поверху й фарбованим дерев’яним ґанком. На балконі, на лавах перед корпусом і прямо на траві били байдики підлітки — трохи старші за Арсена і трохи молодші, вони тинялися й чогось чекали. Вечері? — Клан Ящерів! Збираємось на інструктаж! Він хотів, щоб його голос звучав упевнено й голосно, але зв’язки підвели — останнє слово він ледве вимовив, зірвавшись на писк. До нього повернулося кілька голів — деякі хлопці мали відверто бандитський вигляд. Інші, навпаки, здавалися розгубленими «ботаніками», що казна-як потрапили в хуліганську зміну. Окремою групою стояли дівчата — стильні, манірні, унизані біжутерією й прикрашені косметикою, деякі вищі за Арсена на півголови. — Клан Ящерів! Збираємося перед корпусом! З відкритих вікон визирнули нові обличчя. З балкона полетіла вниз погано загашена сигарета. — Сніжицький! Він обернувся. З-за дівчачих спин випірнула Мар’яна Чабан, однокласниця, з якою він любив колись зайти у кав’ярню. — Арсене, ти тут чого?! — вона зраділа, видно було по очах. — А ти тут чого? — запитав він, долаючи хвилинне ніяковіння. — Мене батьки заслали за погану поведінку, — Мар’яна чарівно всміхнулась. — Умови тут жахливі, зате компанія зібралася чумна, — вона кивнула на дівчат. — Ти в якому загоні? — Я веду гру, — відгукнувся він сухо. — Клан Ящерів, усі зібралися? Ніхто не відповів. Вони дивилися на нього, вивчаючи, з подивом, а то й з відвертою зневагою. На лобі в Арсена не було написано, що він має право командувати; власне, він мав би їх підкорити манерою триматися, впевненістю, внутрішньою силою. Якби все відбувалося на моніторі — так би й було. Однак був дрімучий реал, літній вечір у підлітковому таборі, і хлопці думали тільки про те, як би випити після вечері пивця. — Ґеймерів нема? — спитав Арсен. — Не лайся, — сказав хлопець, що назвався Єгором, і криво посміхнувся. — Завтра ми починаємо гру, — Арсен насилу проштовхував крізь горло кожне слово, фрази виходили короткі й рубані. — Я домовився — о пів на сьому нам відкриють бібліотеку. Я покажу найпростіші речі. Хлопці перезирнулися. — А ти сам що за один? — неголосно запитав чорнявий, плечистий здоровило зі шрамом на переніссі. — Тобі взагалі хто слово давав? — Мене звати Арсен Сніжицький. Я поведу клан Ящерів у грі. — Куди ти його поведеш? — запитав білявий, худий, у смугастій футболці з цифрою «три». — Куди пошлють, — обізвався хтось за спинами хлопців. — Я тебе як пошлю… — А чого ми ящери? Ще б жабами назвали… — Кепки видали зелені… — Добре, хоч не голубі! Гримнув регіт. — У тих корпусах кепки жовті й сині… — Жовті — це китайці? — А сині — це… — Дуже голубі! Хлопці іржали, не звертаючи на Арсена уваги. Хихикали дівчата. Мар’яна щось намагалася сказати; Арсен зціпив зуби. — Ану заткніться! Хтось із вас знає, що таке сеттинг? Які є ресурси в грі і як їх використати? Як прокачувати скіли? Як крафтити предмети? — Іди на хрін, — порадив чорнявий зі шрамом. — Розкомандувався, вошка. Запхни собі свої скіли… і чеши звідси! За законами кіно про суперменів годилося дати чорнявому в щелепу. А за законами здорового глузду — вдати, ніби нічого не почув. Але ж Мар’яна все чула; Арсенові плани розсипалися моментально, мов паперовий пазл. — Що ж, — сказав він з посмішкою, від якої потріскалися губи. — На сьогодні вільні. Потім поговоримо. Він повернувся й пішов геть. Це була легкодухість: він мав би зломити їхню недовіру, завоювати авторитет, провести інструктаж хоч з ким-небудь і завтра об одинадцятій почати війну у всеозброєнні; ці мавпи зіпсували йому дебют. Що за дурна ідея — змушувати грати гамадрилів, для яких єдина гра — «побудуй ієрархію у зграї приматів»? Йому дивилися в спину — шкіра свербіла від цих поглядів. Добре, хоч не улюлюкали. * * *

У котеджі на веранді було накрито вечерю, гідну хорошого ресторану. Арсен похмуро позловтішався: ті, мабуть, давляться в їдальні макаронами з соєвими котлетами. Хоч якась перевага, тепло під серцем — у шлунку. І Аня, і Толік були настроєні так добродушно, що Арсен мимоволі запитав себе: що робили ці двоє, поки він закликав до розуму мавп? Вони суперники, обоє претендують на приз, але бойові дії почнуться тільки завтра. Толік давно накинув на дівчину оком: в Ані орхідея на животі, ще одна на спині, біля основи шиї, а волосся на потилиці коротке, мов шерсть… Арсен поспостерігав за ними кілька хвилин і відмовився від первинного припущення. Ні, між цими двома поки що нічого не було. Ба більше: навряд чи буде. Толік уміло її клеїть, а вона не менш уміло його динамить. Ні один, ні друга не беруть до уваги Арсена. — Обламали тебе? Арсен різко обернувся. Толік дивився без відвертого глузування — майже співчутливо. — Там у холі ноут лежить, — додала Аня, правильно витлумачивши Арсенову розгубленість. — Нам Максим показав, поки тебе не було. Прожуєш — поцікався! Передчуваючи щось недобре, він швидко дожував і пішов у хол. На шкіряному дивані валявся, ніби забутий, маленький ноутбук. Екран освітився, коли Арсен підняв кришку. На моніторі відкрилася схема табору з безліччю мерехтливих зелених цяток. Арсен пошукав мишку, потім згадав, що екран сенсорний, і тицьнув пальцем в один із зелених кружків. Панель на стіні перед ним беззвучно освітилась. Арсен побачив альтанку, зараз порожню; неподалік, на спортивному майданчику, хлопці ліниво буцали по м’ячу. Камери спостереження! Він узявся по черзі перевіряти їх усі; на території табору було встановлено шістнадцять таємних очей, монітор на стіні холу транслював картинки по черзі або одночасно, у шістнадцятьох різних віконцях. Арсен тицьнув пальцем у камеру, встановлену перед третім корпусом, і побачив знайомий фасад, балкон із залізним поруччям, лавку, фантики навколо чавунної урни; новостворений клан Ящерів мирно відпочивав після обіду: дівчата розглядали на лаві гламурний журнал, з відчинених вікон долинало хлопчаче гоготання й тупіт… — Оце моя киця, — сказала дівчина, показуючи пальцем на картинку в журналі, і, хоч говорила вона впівголоса, Арсен почув її цілком виразно. Он як. Виходить, поки він там метав бісер перед гамадрилами, Толік і Аня рвали од сміху животи, розвалившись у шкіряних кріслах… Задзвонив мобільник. Арсен побачив мамин номер і швидко скинув дзвінок. Йому потрібна була хвилина, щоб опанувати себе. Одна хвилина. — …Мамо, ти дзвонила? — Так, а що сталося? Дзвінок зірвався? — Я просто не на те натис, — сказав він винувато. — Як справи, що там удома? Розмовляючи, він швидко піднявся у свій номер, відімкнув двері й замкнув знову. Сів до вікна — на галявині під соснами блукало руде кошеня. — У мене? Ти не повіриш, тут такий шикарний готель… Він чесно розписав усі принади бази, красу й комфорт, басейн, сосновий бір і свій прекрасний номер. Мама відверто зраділа: — А так, уяви собі, сидів би ти в чотирьох стінах і цілими днями грався б у свої ігри! — Так-так, — погодився Арсен. Кошеня втекло, переслідуючи когось невидимого в траві. Арсен обережненько поклав телефон на тумбочку біля ліжка. Чи можна вважати це маніпуляцією? Він переконав маму, що в нього все гаразд і він цілком задоволений, хоч це зовсім не так, він почувається приниженим, наперед ненавидить своїх гравців і, головне, ніяк не може зрозуміти: чому, змагаючись за право працювати ігровим тестером, він повинен брати на себе обов’язки піонервожатого?! Він ліг у ліжко зовсім рано. Небо ще було світле. Довго лежав, дивлячись, як розгойдуються у вікні верхівки сосен. Потім, як стало зовсім нестерпно отак лежати на самоті, устав, знов одягся і вийшов у хол. Толіка не було. Перед великим монітором сиділа Аня. На екрані стрибали, танцювали, реготали, обіймалися підлітки, моргали кольорові вогні. Йшла трансляція з камери спостереження: на стародавньому, ще піонерському танцмайданчику було встановлено просунуту апаратуру, стрибав за пультом ді-джей у навушниках, і всі, хто приїхав відпочивати в цю дивну зміну, веселилися мов божевільні. Арсен увійшов тихо. Аня, не обертаючись, відчула його присутність. Побачила тінь, відблиск на моніторі? — Недоумки, — сказала, дивлячись на танцюючих, і стишила звук. — Ти своїх розрізняєш у цій каші? — Ні, — сказав він з відразою. — Які вони мені — «свої»? Аня гмикнула. Арсен повагався і сів поруч. — Я був схожий на дурня, правда? — Коли намагався їх напоумити? Не такий і дурень… Задум правильний. Інша річ… Вона обернулася до Арсена. — Як ти думаєш, Макс поставив у холі камеру? — Га? — Арсен роззирнувся. — Тут? Ну… Так. — Я теж упевнена. Ти помітив — у нього манька така, любить він камери. Я думаю, він одну проковтнув і поглядає через свій ноут, що там відбувається в нього в кишках… — Аня всміхнулася. — Я хотів пробачення попросити, — сказав Арсен. — Ну, той… — Та добре… Арсену здавалося, що тренінг почався давним-давно, хоч минуло трохи більше тижня. Після екстремального досвіду з «шубою» пішли тихі, навіть нудні дні, коли всі троє проходили якісь нескінченні тести на комп’ютерах, поки нарешті Максим не порадував усіх виїзною сесією: «І попрацюєте, і відпочинете в гарних умовах». Арсенові батьки сприйняли цю поїздку як подарунок долі: обоє працювали й обох гризло сумління, що син серед літа сидить у чотирьох стінах. Голою рукою Арсен відчував тепло, що йшло від Ані. На екрані ді-джей увімкнув повільний танець. Середина майданчика очистилась: «піонерам» був потрібен час, щоб з’ясувати, хто з ким танцює і чи не рано дозволяти себе мацати хлопцеві, з яким перший день знайома. — Ти віриш у те фуфло, що Макс вішає нам на вуха? — недбало запитала Аня. — У якому сенсі? — У сенсі — великі ігри майбутнього, великий тестер, відібраний з тисяч, тренінг, кастинг, бла-бла-бла… — Я конкретний договір підписав, — обережно сказав Арсен. — Де конкретно написано про ігри, тренінг і кастинг. Поки що все… майже як на вітрині. — Мені близький твій підхід, — серйозно сказала Аня. — А ти що думаєш? Вона була дуже близько. Якби він захотів — зміг би взяти її за руку. І заробити по пиці. — Якщо ця фірма не іграшки розробляє, — почав він знову, — над чим же вона працює, по-твоєму? Нові рекламні технології? — Макс нам відповість, — Аня обвела поглядом дерев’яну стелю холу. — Агов, Максе? Не відповідає… — Ти йому не віриш? — Я нікому не вірю, — відповіла вона серйозно. — А ти? Він спробував придумати дотепну відповідь і не зміг. Аня засміялася: — Жартую. Я вірю одній людині. Але тобі до неї, як до неба, а я для тебе стара. Твої чікси — отам, — і вона кивнула на монітор. Арсен повернувся до себе, ліг і насилу заснув. Йому приснилася Мар’яна Чабан, гола, з татуюванням на впалому животі. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒