Annotation 5 страница

Хвилин через сорок реального часу — у грі пройшло кілька годин — Арсен зрозумів, що вмирає з голоду. Довелося на якийсь час покинути «Аню» на березі каламутної тропічної річечки. Він одкрив холодильник. Накидав на тарілку бутербродів. Налив у чашку какао з величезного термоса; ті, хто споряджав ґеймерів на сьогоднішню ігрову сесію, передбачили, здавалося, всі випадки життя: у туалеті була аптечка з зеленкою, валідолом та упаковкою ліків од усіх хвороб. З тацею в руках Арсен повернувся до екрана, відкусив од бутерброда раз, два — і зрозумів, що сир сухий, мов картон, а ковбаса огидна. Вони що, вирішили заощадити на хавці?! Теж мені, багата фірма; тим часом їсти хотілось дедалі дужче. Гра розгорталася зовсім не так, як би йому хотілося. Крім хлопчиська-Ігоря, що керував Шреком, не вдалося впізнати жодного гравця. Персонаж Мазай виявився присадкуватим дідуганом з довгою бородою. Пухнастик — гладкою дамою. Джонні — чорним, мов сажа, худим і довгим базікалом. Він теревенив не перестаючи, друкував з безліччю помилок. Він забивав віконце чату безглуздими «Бу-бу», «Ги-ги» й «Лол! », і, здавалось би, природно було впізнати його, як персонаж Толіка — проте Арсен не поспішав. Найгірше було те, що він і досі не вирахував справжньої Ані, а спочатку ж здавалося, що це так просто. Дівиця залізно трималася в рамках ігрової поведінки: хоч би хто був її персонажем, він одігравав намальовану «Аню» цілком відповідно до ролі. Джонні зустрів «Аню» криком «Вау! » і вибухнув серією вульгарних компліментів. Мазай пожалівся на вік: жаль, мовляв, що сивий, а то б позалицявся. Дама Пухнастик (на бігу в неї мальовничо тряслися круті боки) раз у раз розкривала приватне віконце, бажаючи поговорити «про наше, жіноче». Її балаканина весь час скочувалася до прямолінійних неігрових запитань: «А в тебе в кімнаті є кондиціонер? », «А тобі поклали в холодильник пиво чи тільки воду? » Сходило намальоване сонце. Ніхто не спішив укладати союзи. Йшло нагромадження ресурсів, іноді торгівля, іноді обмін. Шрек насідав на Джонні, бажаючи вдвох грабувати інших; Джонні три чи чотири рази запропонували заткнутися й не засмічувати чат, проте африканець усе базікав і базікав. Мазай одмовчувався. Зрештою, Арсен засумнівався навіть у, здавалось би, очевидному: що, як Шрек — це не Ігор? Що, як це теж роль? Хтось, невидимий за екраном, грає хлопця, що грається в комп’ютерну гру… Він відсунув тарілку з надкушеними бутербродами. У холодильнику, пригадує, було щось апетитніше. Здається, йогурт; точно, яскраві баночки приємної форми, крапельки поту на сріблястих кришках. У животі смокче, от лихо, він сьогодні погано поснідав — спішив, та й не було апетиту… Ігрове сонце стояло в зеніті. «Аня» бігала по джунглях, ловила рибу саморобною вудкою, брала участь у загальній балаканині, проте всі репліки, звернені до неї, в основному стосувалися тем «нижче пояса». Арсен відзначав на карті нові відкриті місця. Наростало неясне роздратування. Страждала його гордість: гра якось не складалася, все, що здавалося елементарним, не піддавалося розв’язанню. Йому починало здаватися, що інші персонажі давно між собою домовилися, давно знюхалися в приватних чатах, глузують з нього, а він не чує. Усі давно знають, що «Аня» — це Арсен. І говорять приблизно так: «Якби цей шмаркач підійшов до тебе, Аню, в реалі — ти б вирішила, що малюк заблукав і просить провести його додому. Не іржіть — є стаття за педофілію… Не іржіть! Пацан, може, намалював собі цю дівку, щоб дрочити за грою…» Арсен заскреготів зубами. Захотілося кинути все й вийти з гри. Він зусиллям волі змусив себе думати про інше. Ось, ти ба, в джунглях гребля впоперек струмка, і водоспад. Височенний… Краса. Він привів свою «Аню» під падаючі струмені. Глибоко зітхнув. Затремтіли ніздрі: Арсен відчув запах води, теплої вогкої землі, побачив веселки під опущеними повіками… А вода дедалі холодніша. І намальоване сонце почало заходити. — Поговорімо? Арсен навіть здригнувся. Відкрилося приватне віконце: звертався чорний Джонні, сам на сам. — Я знаю, що ти Арсен, — цього разу людина, що грає за Джонні, писала без єдиної помилки, з усіма розділовими знаками. — Навіщо ти намалював собі дівку? Чи ти трансвестит, у душі почуваєшся дівчинкою? Ось воно, почалося. Вони справді змовилися. Джонні транслює їхній діалог у приватні чати іншим. Моргав курсор, запрошуючи відповісти. Арсен, витримуючи паузу, відійшов до холодильника, взяв собі ще йогурту. — Дуже сексуальне татуювання, — продовжував у приватному віконці Джонні. — Як ти знаєш, що в цієї дівки на животі? Чи ти бачив її голу? Арсен, не дивлячись, запустив ложку в білу пластикову баночку. Ні, не так. Джонні не знущатися прийшов, не повтішатися, він чогось хоче від співрозмовника. Чого? Він зачерпував ложкою рожеву масу з м’якими шматочками фруктів. У роті було дуже солодко. Коли глумляться — намагаються роздратувати прицільно; у цього приціл збитий. У кількох репліках — і «трансвестит», і тут же — ледь чи не статевий гігант, хлопчисько-спокусник. І початок розмови дивний: «Поговорімо? » Якось занадто літературненько. Хто б це міг бути? «Аня» й далі стояла коло водоспаду, коли гілля навпроти раптом заворушилося. З джунглів виліз Джонні власною віртуальною персоною — чорний, лискучий, з великими вивернутими губами, з налитими кров’ю очима під низьким лобом. Арсенові здалося, що Джонні дивиться на нього з глибини рідкокристалічного монітора, дивиться не на «Аню» — на самого гравця: — Ти що, образився? — запитав Джонні. — Чи образилася? — Я граю тим, на кого мені приємно дивитися, — невиразно відгукнувся Арсен. — Авжеж, дивитися на ці цицьки приємніше, ніж на маскулінного Шрека, — Джонні підстрибнув. — Ти Аня, — квапливо написав Арсен. Коротенька пауза. — Чому? — Ти написала «маскулінний». Я на це слово натрапляв тільки у феміністок. — Фігня! Ти маленький шмаркач. Я не феміністка! І Джонні затанцював на місці. Арсен плюнув, влучив на клавіатуру, терміново почав витирати; він знову впоров дурницю. Може, це справді Аня, а може, Толік. А може, Вадик. Визначити не можу. Максим, мабуть, читає зараз наш приват, точно знає, хто за кого грає, й хихикає в кулачок… Або не хихикає, а робить виміри й будує графіки? — Агов, — Джонні стурбовано застрибав на місці, — вони змовилися! Дивись! У лівому верхньому кутку екрана з’явилася нова «іконка» — імена персонажів, сковані ланцюгом, Пухнастик і Мазай. Поки Арсен міркував, що відповісти Джонні, до новоствореного клану приєднався третій учасник — Шрек. Формально це означало перемогу трьох, які перші зуміли домовитися. Тепер вони з’являться, щоб за правом сильного забрати дрова, кресала та все інше, встановити новий світовий порядок. Вони переможці… Якщо, звісно, вважати метою гри саме ту, про яку повідомив гравцям Максим. — Ну й що нам тепер, з тобою, фіфочко, альянс укладати? — запитав Джонні. — Може, я краще здохну, ніж сяду з трансвеститом на одному полі! З верхівок пальм починало падати жовтіюче листя. Насправді укладення альянсу з Джонні тепер би привело до програшу обох. Шанс лишався тільки в кожного поодинці: втертися в довіру, влізти в провідний клан, виживши відтіля, приміром, Шрека. Або Мазая. Або дочекатися, поки вони самі перелаються. Я програю по всіх статтях, подумав Арсен. І формально. І фактично. Я нікого не вирахував, навіть Ані. А Джонні вирахував мене. А може, не він один. Може, всі. Я думав, що я в цій компанії найкрутіший — а виявилося, що я лузер. Ні радості від гри, ні задоволення, та ще й жерти весь час хочеться… До речі, а чого так хочеться жерти? * * *

Арсен вийняв з холодильника все, що там було. Окремо склав лотки з неторканими бутербродами, пиріжками, млинцями. Окремо — запечатані баночки йогуртів. Витяг зі сміттєвого кошика порожні, розкриті упаковки. Склав гіркою. Облизав губи. Захоплений грою, він їв тільки йогурт. Проте в холодильнику залишилося ще шість баночок: білі, без картинок і написів. Зате на всіх порожніх, витягнутих зі сміттєвого кошика, був логотип «Йорг» і зображення полуниці. Арсен кілька секунд сидів, тупо вивчаючи вміст білків і вуглеводів. Потім розкрив баночку без етикетки. Усередині виявився самий такий йогурт, густий, рожевий, із приємним запахом. Проте їсти його не хотілося. Хоч од голоду смоктало в животі. Він повернувся до екрана. Віконце чату було заповнене безграмотними матюками — Арсен здивувався, побачивши, що це вправляється Мазай. Секунда — і Мазаєве ім’я відокремилося від клану. Тепер ланцюг сковував тільки імена «Пухнастик» та «Шрек». — Пухнастик, — написав Арсен у приватному вікні, — що з дідком? — Набухався, — була лаконічна відповідь. — Тобто?! — Хіба я знаю? Таке враження, що він у дупель п’яний… Є місце в клані, підеш? — А чому не ти до мене? Зараз ми з’єднаємося з Джонні, і буде два на два… — Зараз ми заберемо Джонні до себе, і буде один проти трьох… — Пухнастик, у тебе є пиво в холодильнику? — Тобі що, робити нічого? — Ну, подивися в холодильник. Перевір, що з’їдено, що лишилося. Запала пауза. Намальована «Аня» була одна-однісінька в джунглях, чужі персонажі шастали десь, але для розмови в чаті — і для укладення союзів — відстань не мала значення. — Фігня якась, — написала Пухнастик у приваті. — Йогурт? — У мене плавлені сирки. Що це доводить? — Не знаю. Двадцять п’ятий кадр, або щось у цьому роді. — Який на фіг двадцять п’ятий кадр у компі! — Не знаю. — Пухнастик, кинь мені свій телефон. Мобільний. — У нас же телефони відібрали! — Але ввечері ж оддадуть? Кинь домашній. — А якщо обдурю? З’явився «смайлик». — То буду обдурена, — написав Арсен від імені «Ані». Відкрилося віконце розмови з Джонні. — Агов, слухай, вони тут у мене витрусили все — рибу, жир, кресало… Шо тепера робить? Він одімкнув динаміки. Потім розпотрошив аптечку й позатикав вуха ватою — на той випадок, якщо в кімнаті запущено нечутну звичайним слухом рекламу, що діє на підсвідомість. Як і слід було думати, результату це не дало — як і раніше мучив голод, од свіжих млинців вернуло, хотілося саме йогурту, і тільки йогурту «Йорг». Виявилось, що каміння з греблі можна виймати. «Аня» з Джонні так і робили — виймали й складали; вирішили спочатку, що з прямокутних каменюк побудують будинок. Проте намальована вода дуже натурально рвонула, зносячи благеньку греблю, і озерце в скельному розламі ринуло вниз, оголюючи порослі водоростями стінки. Відкрилася печера — маленька, з вузьким входом, тільки для трьох. Найкращий притулок на всій ігровій території. Наближалася холодна віртуальна ніч. Листя пальм жовкло й облітало, ліани сохли й скручувалися дротом. На шкалі життя персонажа «Аня» неухильно коротшала червона лінія — намальована дівчина страждала від холоду й незабаром мусила померти. Протистояння загострилося: тепер грали два на два, Шрек і Пухнастик проти «Ані» та Джонні. Персонаж Мазай став непрогнозований — він то випадав з гри, не відповідав у чаті, і намальований старий застигав на одному місці. То проявлявся знову, набивав нескладний текст, приєднувався то до одного, то до другого клану і псував усім гру. Арсен легко запам’ятав телефон, який йому написала в приваті Пухнастик. Тепер він був майже впевнений, що товстулю обрала собі в персонажі справжня дівчина Аня. Раціональне обґрунтування цієї впевненості було тільки одне: Пухнастик єдина ні разу не пожартувала з приводу татуювання на «Аніному» животі. Єдиний побічний доказ — проте Арсен звик довіряти своїй інтуїції. Пухнастик — Аня, Мазай, отже, Вадик. А Джонні — це Толік; Арсен нарешті відчув кураж. Він увійшов в альянс з Джонні. І дуже елегантно підставив його за кілька хвилин до настання ночі. У печері, відкритій Арсеном за допомогою Джонні, знайшли притулок Пухнастик, Шрек та «Аня». Розпалили величезне багаття; невдахи — очманілий Мазай та обдурений Джонні — залишилися надворі й картинно ґиґнули на білому снігу: чорний-пречорний тубілець у спідничці та дід з довгою сивою бородою. На їхніх тілах красиво танцювали відблиски вогню. * * *

— Ти казав, що я буду випробувачем. А зробив піддослідним. — У нас конкурс, ти забув? У нас змагання. — І хто переміг? — Результати завтра, — видно було, що Максим дуже задоволений. Утім, він завжди мав задоволений вигляд: його активно-червона сорочка яскравою плямою плавала у напівтемряві цього вечора. Арсенові було приємно, що Максим приділяє йому, персонально йому, ці вечірні хвилини: проводить до машини. Розпитує про враження. Здавалося, що це добрий знак. — Хвилюєшся? — недбало запитав Максим. — Я? Ну… А як це діє — технічно? — Хочеш, щоб тобі пояснили на пальцях? — Хочу знати, що зі мною буде. Може, я звихнуся й більше нічого в житті, крім цього паскудного «Йоргу», не їстиму… — Ну, що ти. Це гра, і «Йорг» — його частина. Спокійніше стався. Завтра забудеш. Вони зійшли в підземний гараж. Максим ішов попереду, повз ряд різних машин, дорогих і дешевих, чистих і заляпаних болотом по самі шибки. — Слухай, — Арсен дріботів поруч, намагаючись пристосуватися до його широкої ходи, — у таку гру ніхто не захоче грати. Постійно неприємне враження, ніби ти щось забув, не врахував, зробив не так. Почуття провини, щось таке. Обиватель зжере кілька банок цього клятого йогурту, а потім знесе з компа таку гру й ніколи в житті не купить нічого такого, на чому написано «Йорг». Якщо не розкусить раніше, чого йому так хріново, не здійме скандал, не притягне вашу фірму до кримінальної відповідальності… — Програму не розраховано на масове застосування, — Максим трохи не лускав із задоволення. Здавалося, Арсенів монолог став для нього неабиякою втіхою. — Навіщо ж вона тоді? — Для вивчення деяких аспектів маніпулювання людьми, — Максим клацнув пальцями. — Мною, наприклад? — Та ти сам такий маніпулятор, що рятуйся, хто може. Як ти це зробив, га! — Що я зробив? Я проморгав усю сесію… — Так? Сама поява такого персонажа, як твоя дівчинка, — це ж бомба! Атомна бомба! Уся гра пішла по-іншому, ти всім, буквально всім поламав «домашні заготовки»! Я вже мовчу про деталі — про те, як ти підставив Джонні, наприклад. До речі, той номер, що написала тобі Пухнастик: гра — це гра. Життя — це життя, — Максим відчинив перед ним дверці машини. — Глибокодумно… Я запам’ятаю. * * *

Він упав у ліжко, ледве встигши роздягтися. На ранок довго удавав сплячого, чекав, коли заінтриговані батьки розбіжаться по офісах. Делікатно клацнули, замикаючись, вхідні двері. Арсен сів на ліжку. Їсти не хотілося зовсім. Арсен зварив собі кави й тим обмежився. О десятій подзвонив Максим. — Як ти себе почуваєш? — запитав веселим голосом лікаря Айболитя. — Паршиво. — Поздоровляю, ти пройшов у другий тур. — Так швидко?! — Це ж гра. — Це шкідливе виробництво. Мене цілий ранок нудить од вашого йогурту! — Незабаром має перестати… До речі, де тебе сильніше захитує — в машині чи на кораблі? — У машині мене взагалі не захитує. — Особливості вестибулярного апарата. Через півгодини по тебе приїдуть, збирайся. — Хто ще пройшов? — запитав Арсен. — Чи… всі? — Не всі, — чути було, як Максим усміхається. — Сам побачиш. Арсен поклав слухавку. Запитав себе: що він почуває? Радий? І зрозумів з подивом: страшенно радий. Неймовірно. Він звик бути першим, бути особливим, і якби провалився на першому ж завданні, то здох би з розчарування, як чорний Джонні на білому снігу. Річ навіть не в тім, що йому хочеться мати цю роботу… Хоч роботу теж. Йому хочеться грати, грати, грати, сидіти коло монітора все життя, не зважати ні на що, грати! Йому захотілося з кимось поділитися радістю. Він задумався; ні батько, ні мати не схвалювали дзвінків на роботу. До того ж, їм доведеться все пояснювати, розжовувати, відповідати на дурні питання… Він трохи повагався й набрав номер, який йому дала Пухнастик. Відповів чоловічий голос: — Алло. — Добрий день, — сказав Арсен, неприємно здивований. — Можна Аню? — Яку Аню? З татуйовкою на пузі? Арсен прикусив язика. — Її нема дома, — зловтішно сказав чоловік, і Арсен упізнав його голос. — Що, пацан, помилився? Арсен швидко натис «відбій» і хвилини три стояв з тонким дзвоном у палаючих од сорому вухах. Це він — маніпулятор?! Він, блискучий Арсен, а в минулому Міністр? Толік обвів його круг пальця. Тупий громило Толік. Хоч би він лишився в першому турі, заблагав Арсен невідомо кого, — хоч би ніколи його більше не бачити! Ганьбище… * * *

— Фактично перед вами стояло три завдання. З першим, ігровим, упоралося троє: Арсен, що грав за «Аню», Толік, що грав за Пухнастика, та Ігор, що грав за Шрека. З другим, неявним завданням — упізнати всіх учасників гри — впоралися повністю тільки Толік та Аня. Третє, приховане завдання, виявилося непосильним для чотирьох з п’яти учасників: тільки Арсен розпізнав додатковий прихований вплив і свідомо став йому чинити опір… От якби не опирався, тебе б зараз не нудило. Арсен промовчав. «Тільки Арсен написав цю контрольну на п’ять». «Тільки Арсен упорався з додатковим завданням». Він багато разів це чув і сприймав, як належне. З п’яти учасників тренінгу залишилося троє. Арсен сидів за круглим столом сам. Аня й Толік — за сусіднім столом, разом. Аня здавалася ще прозорішою, білою, замість обтислої майки на ній була блузка зі стоячим коміром, з рукавами до ліктів. Замість джинсів — широкі світлі штани. Арсен прийшов у м’ятій шкільній сорочці й сидів тепер, високо піднявши комір, щоб заховати палаючі вуха. Перед тим як з’явився Максим, Толік щось розповідав Ані на вухо, і Аня сміялася, поглядаючи на Арсена. «Тільки Арсен виявився таким дурнем…» — Таким чином, далі в тренінгу берете участь ви троє, — Максим потер долоні, наче велика хитра муха. — А Ігореві й Вадику сказали, що вони лузери? — запитала Аня. Вона водила кульковою ручкою по аркушу з зошита — як і вчора. Малювала орхідеї, бджіл та мух. — Ігореві й Вадику сказали, що вони переможці, — Максим по-дружньому їй кивнув. — Що вони пройшли в наступний тур. І, власне, ми будемо їх залучати до випробувань як статистів, підсобну силу. У вас з ними прямих контактів не буде. — Цинічненько, — пробурмотіла дівчина. — А як нам знати, кого ви обманюєте — нас чи їх? Толік гойдався на стільці. Він сидів дуже близько від Ані, майже торкаючись її плеча. Він її теж учора підставив, подумав Арсен люто. Його персонаж, гладка дама-Пухнастик, сидів у сховку, поки Анін Джонні вмирав на снігу! А тепер, наче нічого й не сталося, сопе їй у вухо! Арсен рідко замислювався, що можна в грі й чого не можна. Якщо я гратиму за негідника, якщо мій персонаж буде проклятим убивцею, шахраєм, людожером, — як це позначиться на мені? На мені, людині, не позначиться ніяк, це гра. Намальованих людей не шкода, проте є один закон: віртуальні собаки страждати не повинні. Мої собаки тепер, мабуть, у нових хазяїв. Чи не забувають з ними гратися? Чи не забувають погодувати? Як це намальованому щеняті — вмирати в темряві з голоду? — Поясни, чого мені так хотілося жерти! — зажадав Арсен, і питання його пролунало несподівано грубо. — Пояснюю, — Максим не образився. — Твою систему було заражено відповідним вірусом. Докладніше на цьому етапі пояснити не можу, але ти маєш рацію: маніпуляція таки була. Для довідки: вірус одержали всі, хто брав участь в експерименті, кожний — свою модифікацію. Сприйняли його всі по-різному. Найбільше постраждав Вадик: він автоматично випив п’ять літрів пива й навіть не встиг зрозуміти, що відбувається. Але зіставити вміст холодильника й кошика для сміття здогадався тільки Арсен! Арсен стримався, щоб не глянути на Толіка. Хотілося реваншу. Хотілося, щоб Аня була свідком. — Вадик просто тупо любить пиво, — не піднімаючи голови, сказала дівчина. — Особливо шарове. Вірус — це неклітинна форма життя, автономні генетичні структури. Комп’ютерний вірус — програма, здатна самостійно розмножуватися. А те, що ви нам говорите, Максиме, — тупа розводка для домогосподарок. — Для чарівних домогосподарок, — Максим широко всміхнувся Ані. — Звісно, людина не може заразитися від машини, це ненаукова фантастика. Але якщо у візерунку листя мільйон разів зашифрувати «Йогурт Йорг», щоб слова не сприймалися мозком, але читалися підсвідомістю, — якщо при цьому трохи знати смаки здобувана… А я Арсена кілька разів пригощав обідом і приблизно уявляю його смаки… — Це нечесно, — сказав Арсен, червоний і гарячий, мов осіннє яблуко опівдні. — Це одне — маніпулювати свідомістю, тобто правильно брехати. І геть інше… — Друже мій, — Максим налив собі води з пляшки з синьою пластиковою кришкою, — маніпулювати свідомістю — це не тільки брехати й не обов’язково брехати… — Проти танка не попреш! — Арсен ніяк не міг заспокоїтися. — А якби ви зашифрували там слово «лайно»? А якби… — Згодний, — Максим м’яко його перервав. — Це шахрайство. Але це реальність. Звісно, поки що такі програми грубі, дають багато побічних ефектів, але їхній золотий вік попереду, — Максим мрійливо заплющив очі. — Настане час, і програми, що коригують свідомість, стануть частиною громадського життя. Тоді захиститися від реклами чи від пропаганди зможе тільки сліпа, глуха й паралізована людина, цілком одрізана від джерел інформації. — Це нечесно! — повторив Арсен. — Ти не попереджав… — Друзяко, це гра! Якщо все знати заздалегідь, не буде цікаво! Одне я обіцяю, поклавши руку на серце, — Максим притулив долоню до печінки. — Усе, що з вами відбувається й відбуватиметься, абсолютно безпечно й нешкідливо. Хто сумнівається в моїх словах, може розірвати контракт негайно й без заперечень з мого боку — я зрозумію. То як, хтось хоче вийти з гри? У кімнаті стало тихо. — Чудово, — Максим піднявся навшпиньки. — Бо у нас набагато цікавіша справа, ніж упарювати обивателям йогурти та кандидатів у президенти. Ходімо, я вам щось покажу. * * *

Годилося б наздогнати Аню, котра йшла спереду, і попросити пробачення за вчорашнє. Однак Арсен укотре виявив слабкість духу. Аня йшла, похитуючи вузькими стегнами, а поруч крокував Толік, ставлячи ноги носаками всередину, і Арсен мимоволі слухав їхню розмову. — По-моєму, на нас тупо випробовують дурну рекламу, — сказав Толік. Аня знизала плечима: — Мені за це гроші платять. Поки платять — я граю. — От ти кажеш, що Вадик любить шарове пиво… Ви знайомі? — Мій колишній, — проказала Аня підкреслено байдуже. — А що? Арсен закусив губу. «Бомба». Ну авжеж. Максим заздалегідь знав ці розклади. Що повинна була подумати Аня, зустрівши «Аню» серед персонажів? Знаючи, що в грі бере участь «колишній»? Татуювання у вирізі майки. Татуювання на животі й на грудях. Що повинен був подумати Вадик?! Арсена вразив професіоналізм гравців: ніхто не скотився до базарних розбірок у приваті. Вадик нічого не сказав, навіть реактивно напившись: виверг потік матюків, ні до кого конкретно не звернений, і згинув. Бідолашний Вадик. Бачу закономірність, подумав Арсен. Усі персонажі гри, всі члени групи, як виявилось, емоційно пов’язані: Аня з Вадиком — «колишні». Ігор з Толіком — агресор і жертва. І тільки Арсен осторонь… Хоча, як же осторонь? Он як зачепила його Аня. Навіть снилася, здається. Хоча над ранок він не міг той сон згадати. Максим приклав картку до електронного замка. Відчинилися броньовані двері. Четверо зайшли у великий напівтемний зал; розважальний центр, подумав Арсен. Гарно. — Наш парк експериментальної техніки, — Максим розвів руками, наче пропонував розділити його радість. — Деякі з цих штучок знадобляться нам у роботі, інші годяться для розваги. Ось, наприклад, подарунок тим, кому ліньки ходити в тренажерний зал. Звичайний велотренажер під’єднуєш до рідного комп’ютера, крутиш педалі й здійснюєш віртуальну подорож, не виходячи з дому. У комплекті — шолом з окулярами, навушниками, кондиціонером та генератором запахів. Повний ефект присутності. Велосипедна прогулянка лісом, полем, берегом моря, пустелею — на вибір. Мережевий варіант — для тих, хто хоче змагатися чи просто спілкуватися під час тренувань. Аналогічні пристрої — лижний тренажер, бігова доріжка… — А це що? — Толік стояв перед пристроєм, схожим на високотехнологічну шибеницю. — Це, — Максим підняв долоні, наче жрець коло вівтаря, — миша й клавіатура для божевільних. Ми називаємо цю штуку «шуба», вона дозволяє водити персонажа всім тілом, влазити в його віртуальну шкуру. Стендовий варіант — не дивіться, що він такий громіздкий, просто він підтримує функції, які рядовому користувачу не потрібні. Цей пристрій, наприклад, дозволяє взаємодіяти традиційним намальованим персонажам — і персонажам-проекціям, людям, які злилися зі своїм віртуальним героєм. Саме цей пристрій вам сьогодні пропонуємо випробувати. — Завдання? — одразу ж запитала Аня. — Елементарне, набагато простіше за вчорашнє. Будемо битися, гра називається «Цар гори». Переможцем вважається той, хто протримається на вершині гори шістдесят секунд. Хтось із вас — за жеребком — керуватиме персонажем за допомогою «шуби», а отже, стрибатиме й махатиме кулаками. Хтось — мишкою, сидячи за столом. Хто нудьгує за екраном, хто скаче в «шубі» — не буде відомо до кінця ігрової сесії. Ясно? — Чому така назва? — запитав Арсен. — Оселедець у шубі… Максим знизав плечима: — Прижилося. Як кажуть, відчуй себе оселедцем. * * *

У картонну коробку кинули три скручені папірці. Перший брав Толік, за ним Аня, третій папірець дістався Арсенові. «Низький статус у групі, — подумав він меланхолійно. — Омега, або, іншими словами, тютя чи муля». Ні на Толіка, ні на Аню він намагався не дивитися. Жінка середнього віку провела Арсена в якусь подобу роздягальні при спортивному залі. Він розгорнув зім’ятий папірець; на ньому було надруковано одне слово: «Шуба». Він зрадів набагато більше, ніж од себе очікував: «Подивимося, хто тут омега». — Поздоровляю, — серйозно сказала жінка. — Тут у шафі підберіть собі костюм. І через оті двері пройдіть до стенда. Маєте п’ятнадцять хвилин на підготовку. «Чого ж так мало? » Дочекавшись, коли жінка піде, Арсен замкнув на засувку обоє дверей. Роззирнувся: вздовж однієї стіни тяглася довга шафа-купе, на другій висіли дзеркала. Арсен відсунув двері шафи; на полицях стосами лежали трикотажні куртки та штани різних розмірів, темно-сині, з приємним сріблястим полиском. В окремих шухлядах горою валялися рукавички та шкарпетки. Арсен майже зразу підібрав собі куртку й хвилин десять згаяв на штани: ті, що підходили йому за зростом, висіли мішком. Ті, що сиділи більш-менш пристойно, були заледве по кісточки. Арсен вийшов зі становища, натягши вище чорні шкарпетки: зрештою, не на бал же йому йти в такому вигляді. Увімкнувся динамік під стелею. — Арсене, ти готовий? Тебе чекають на стенді! — Іду… Ступаючи по гладенькій підлозі в самих шкарпетках, він вийшов крізь двері, що вели до стенда. Опинився в майже цілковитій темряві. Срібним полотнищем мерехтів великий екран. Рухаючись навпомацки, Арсен пройшов до стола, за яким щось робив незнайомий чоловік у білому халаті, а поруч з ним височів Максим. — Ти коли-небудь носив контактні лінзи? — Ні… — Тоді просто дивися вгору. Арсен заморгав. Чоловік у білому халаті, ні слова не кажучи, тицьнув йому в око чимось мокрим. — Обережно! — Арсен гарячково закліпав віями. — Не дриґайся… Друга лінза присмокталася до очного яблука. Темний світ навколо Арсена смикнувся й поплив. «Це буде крутіше за йогурт…» На поясі в нього затягли пасок. — Увага, зараз ти ввійдеш у гру. Створювати персонажа не треба — він уже існує, і це ти. Освойся з ігровою пластикою. Зверни увагу: твої параметри можуть змінюватися. Можна «прокачати» силу удару, тренуючись на опудалах під горою. Але якщо дуже довго будеш розгойдуватися, то хтось із суперників встигне просидіти на вершині свою хвилину й виграє… Арсен дивився на Максима — і бачив одночасно його, чоловіка в білому халаті, який настроював монітори, стіни залу, що йшли високо вгору — і три шкали ліворуч унизу: «Витривалість», «Сила удару», «Захист». Арсен подивився вгору, на стелю. Шкали попливли вслід за його поглядом і залишилися на колишньому місці — праворуч унизу, на краю поля зору. — Упродовж завдання зчитуй корисну інформацію, — сказав Максим. — Як лінзи, нормально сидять, не подразнюють? — Чого їм подразнювати, це добрі лінзи, — буркнув чоловік у білому халаті. — Так, готовність є? — Секунду. Арсене, стань у центрі майданчика, там, де хрестик намальований. У тебе буде круговий огляд, не обмежуй собі рухів. До Арсенового паска ззаду пристебнули гнучке залізне вудлище, схоже на телескопічну антену. — Це кулачний бій, сам розумієш, панькатися нічого, — продовжував інструктувати Максим. — Не затримуй дихання. Агов, увімкніть там кондиціонер інтенсивніше! — Аня й Толік за компами? — запитав Арсен. — З клавіатурою й мишкою? — Так, вони вже готові, чекають тільки тебе… Ану, заплющ очі й секунду не дихай. Арсен міцно заплющив очі. Й одразу здригнувся: в лице йому вдарив струмінь з балончика. Таке враження, що Максим облив його лаком для волосся. — Що за гидота?! — Твою міміку ми теж будемо транслювати в мережу, — задоволено промуркотів Максим, — твоє рідне обличчя, твої природні реакції. Це нешкідливо, потім умиєшся. Дайте йому хтось дзеркало… Піднесли дзеркало. Арсен, щойно розліпив вії, побачив себе — шкіра блищала, лице здавалося темним і хитким, ніби відлитим зі ртуті. — Готовність? — повторив чоловік у білому халаті. — Є… Арсене, персонажі твоїх супротивників будуть портретно схожі. Ти їх упізнаєш. Тепер знов заплющ очі, щоб голова не запаморочилась. Як дам команду — розплющиш. Арсен знову заплющив очі. Нічого не відбувалося. Він розрізняв чиєсь дихання, шарудіння одягу, ледь чутний шум кондиціонерів… — Раз, два, три! — почувся відлік, нагадавши Арсенові дитячий майданчик. — Ти в грі! * * *

Він стояв під горою. Дзюрчала вода: поряд крутилося мірошницьке колесо. Саме колесо, без млина. Гора на вигляд була дуже крута, схил її знизу оживляв газон, ближче до вершини починався пісок, а ще вище — каміння. Вершина гори блищала круглою шапочкою льоду. — Ні фіга собі, — сказав Арсен і не почув власного голосу. Унизу, на краю поля зору, як і раніше мерехтіли три шкали. Кожна була заповнена тільки на одну поділку: «Витривалість 1». «Сила удару 1». «Захист 0». Арсен подивився вниз, на своє тіло. Побачив чужі руки з непропорційно величезними кулацюрами. Спробував розслабити пальці — кулаки розтислися, Арсен бачив тепер долоні, вузлуваті й мозолясті. На його подив, долоні були пописані, наче в школяра на іспиті: «Сила є — навіщо розум? », «Морда просить каменюку», «Ну, чого витріщився? » Він опустив руки. Переступив з ноги на ногу. Тіло слухалося. Він рушив нагору, спершу відчуваючи під ногами траву, потім пісок. Потім у нього збилося дихання: схил був дуже крутий… З-за протилежного схилу гори з’явився хтось із його супротивників. Тепер Арсен зміг краще оцінити, який вигляд має збоку: у чужого персонажа був величезний м’язистий корпус і руки зі здоровецькими кулаками, а з одягу він мав тільки боксерські атласні труси. Голова на могутній шиї здавалася дуже маленькою, і це була голова Толіка, його об’ємний портрет. Арсен зупинився. Толік, беззвучно ворушачи губами, посунув на нього своїм неосяжним тілом — і раптом садонув кулаком у вухо, і Арсен не встиг ухилитися. Перед очима засвітились намальовані зірки, наче в коміксі. Арсен перекинувся, застрибав м’ячем, у наступну секунду виявив, що лежить на траві. Гула голова, бухало в грудях серце, проте болю не було. Перед очима, наче на екрані, висвітилася службова інформація: «Сила прийнятого удару один. Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: п’ятдесят дві… п’ятдесят одна… п’ятдесят… сорок дев’ять…» Арсен устав. Гора, здавалось, була недосяжна, її крижана шапка сяяла. Крига, мабуть, слизька; ті двоє сидять за моніторами, не відчувають ні ударів, ні падінь, а тільки дивляться, як перекидаються на екрані чоловічки. Відстороненість у бойовій грі — перевага, треба було б сказати про це розробникам… Він побачив, як Толік переможно розмахує кулаками. І в наступну секунду — як він же котиться по схилу вниз. «Цар гори — Ганна. Час до перемоги — п’ятдесят шість, п’ятдесят п’ять…» Ну й примітивна штука. Такі ігри були популярні в часи Арсенового дитинства: на каламутних екранах стрибали каратисти, у кожного було по три-чотири рухи. Ні сеттингу пристойного, ні історії, ні стратегії… Що там казав Максим про можливість «прокачувати» параметри персонажа? Він озирнувся. Зовсім недалеко, коло підніжжя, стояло опудало на тичці, зі шкіряним м’ячем замість голови. «Цар гори — Ганна. Час до перемоги — сорок п’ять, сорок чотири…» Толік піднімався по найкрутішій частині схилу. Його ноги важко бухали об каміння, проте більше нічого чути не було. Цікаво, а Толік та Аня знають, що я — в «шубі»? Навряд. Вони можуть тільки гадати. Кожен відкривав свій жеребок в окремій кімнаті… Знову хтось скотився по схилу. «Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: п’ятдесят сім, п’ятдесят шість…» Арсен підійшов до опудала. Дві перехрещені палиці, крива посмішка на круглій шкіряній мармизі, боксерські рукавички. Як з цим тренуватися? Арсен розмахнувся й ударив «у диню». Одним кулаком, другим; опудало розгойдувалося, не перестаючи посміхатися, ліворуч унизу з’явилася нова шкала: «Прогрес»… «Сила удару плюс один. Захист плюс один. Сила удару плюс два. Захист плюс два. Сила удару плюс три…» «Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: двадцять три, двадцять дві, двадцять…» Арсен любив стратегічні ігри. Не шутери-стрілялки, не квести: тільки стратегічки, та й Міністр був насамперед стратегом, а вже потім персонажем рольової гри. Набратися досвіду, здобути нові можливості; навчитися гончарної справи, зліпити глечик. Продати, одержати гроші, купити інструменти; зробити амфору. Продати, одержати гроші, купити майстерню, найняти працівників… Життя було б ідеальною стратегічною грою, якби не тяглося так довго, і якби не були такі неявні зв’язки між затраченим зусиллям — та результатом. А тут цей зв’язок був кришталево чистий. Зусилля — результат. Удар — перемога. Він рвонув по схилу вгору. Під ногами зашурхотів пісок — дуже реальне відчуття, коли провалюються ноги й важко бігти. Каміння; крижана кірка. Толік стояв до Арсена лицем, у боксерській стійці, зігнувши коліна, переступаючи босими ногами на льоду. Арсен прийняв його удар кулаком лівої руки, Толік похитнувся, заточившись, і тоді Арсен ударив його правою — у щелепу знизу. Реальні фізичні параметри Арсена й Толіка не мали значення: обидва перебували в грі. Однак Арсенова шкала «Сила удару» показувала чотири одиниці, тоді як Толікова сила залишалася на рівні «Один». Хрясь! Толік упав на спину, перекинувся через плече й покотився вниз по камінню. Забувши, що треба захопити гору, Арсен кинувся за ним і підскочив у той момент, коли Толік уже майже встав. Хрясь! Толік намагався відбиватися, проте його ігровий захист залишався на нулі. Арсен ударив ще раз — Толік захитався; втретє — Толік упав. Арсен, переповнений бойовою люттю, хотів було топтати його ногами, але зрозумів, що таку функцію в грі не передбачено. Він бачить картинку на екрані, сказав собі Арсен. Це я відчуваю все на своїй шкурі — а він мишкою клацає! «Цар гори — Ганна. Час до перемоги — двадцять п’ять, двадцять чотири…» Двадцять секунд до Аніної перемоги. Дівиця, мабуть, уже святкує, стрибає з нетерпіння в себе за офісним столом… Арсен покинув намальованого Толіка валятися на траві під горою. Побіг на гору, відчуваючи, як калатає серце. Він битиме Аню?! Дурниці, це її намальований персонаж — це тільки гра, картинка на моніторі… Вона стояла на п’ятачку криги: вона була Цар гори, і на це варто було подивитися. Горбкувате від м’язів, обвите жилами тіло могло належати лютій, бувалій амазонці. На могутній шиї сиділа голова справжньої Ані: губи розтулені, наче дівчина хапала повітря і носом, і ротом. Арсенові привиділась у цьому безсоромність, показна чуттєвість, провокація, знущання над «шмаркачем»… Анін кулак ударив його в груди. Він одлетів назад, але не впав, утримався, й сам ударив у відповідь. Аня не покотилась, як Толік — напевне, в останню мить Арсен усе-таки стримав руку. Але вона послизнулася й вилетіла з крижаного п’ятачка. Арсен вискочив на нього, відчув холод криги — гладеньку ненадійну поверхню під ногами. «Цар гори — Арсен. Час до перемоги: п’ятдесят дев’ять, п’ятдесят вісім…» Це час до моєї перемоги, подумав він, важко дихаючи. Менше хвилини. Ану, спробуйте… Його сильно смикнули за ногу. Він заточився; Аня встигла вдарити його двічі, поки він падав. Арсен розкарячився, намагаючись утриматися на крутому схилі. Аня стала бити його ногами — проте, як хвилину тому Арсен, переконалася, що в грі такі прийоми марні. Ах ти, паскудниця… Арсен схопився. Спробував ударити — проте дівчина ухилилась. Знову перевага гри за комп’ютером: клацаючи мишкою, можна проявити куди більшу спритність, ніж борсаючись у віртуальному тілі. Якийсь час вони тупцювали одне напроти одного, нарешті, Аня дотяглася кулаком до його вуха — і втратила пильність. Арсен вловив секунду й ударив, як перед тим бив Толіка — знизу в щелепу. Аня перекинулася в повітрі й покотилася вниз, руки запліталися навколо тіла, мигтіло лице. Яка безглузда, проте азартна гра… Дівчина скотилася під ноги Толікові. Той переступив через неї; він ішов нагору, навмисне не кваплячись, у кожному його русі приховано було загрозу. Прокачався, подумав Арсен, зціплюючи зуби. Поки ми з Анею тут тупцювали… Питання: до якого рівня він устиг підняти «Силу удару»? До чотирьох — чи вище? Щоб заволодіти цією інформацією, варто було хоч раз одержати по пиці. Арсен лишився на місці, по кісточки в піску; Толік видерся до нього й, не гаючи часу на лякання, ударив прямо в ніс. Арсен часто заморгав. Цього разу було боляче, дуже боляче; дивлячись «мультик» зі спалахуванням зірочок, він цілу вічність котився вниз, до підніжжя, як за секунду до цього — Аня. Нарешті побачив перед очима зелену траву; з’явилася службова інформація на краю поля зору: «Сила прийнятого удару шість. Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: сорок дві… сорок одна… сорок… тридцять дев’ять…» Шість! Коли він устиг?! Арсен насилу встав. Біля опудала трудилася Аня — гатила по шкіряній голові, розсікали повітря боксерські рукавички. Тепер доведеться її відганяти, щоб потренуватися самому, або шукати — де? — інше опудало. Дзюрчала вода; чого в цих іграх так люблять звук води?! Крутилося млинове колесо, пролетіли, кружляючи, два метелики… Я нічого не тямлю, подумав Арсен. Я тупо б’юся. Хоч яка тут можлива стратегія? Двоє проти одного? Аня обернулася йому назустріч, підняла кулаки. Арсен відступив на крок, показав на себе, на Аню, потім за спину, на вершину гори. «Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: двадцять дві… двадцять одна… двадцять…» Арсен жестом покликав Аню з собою. Вона, похитнувшись, послухалася; вони добігли до вершини, коли до Толікової перемоги лишалося чотири секунди. Напали з двох сторін: Аню Толік відкинув, але Арсен на мить вибив його з крижаного майданчика, і відлік часу пішов спочатку: «До перемоги п’ятдесят дев’ять… п’ятдесят вісім…» Вони діяли в мовчазній змові. Арсен, користуючись своєю прокачаною до чотирьох силою удару, кожні сорок секунд вибивав Толіка «з трону» — і, заощаджуючи сили, не перешкоджав його новому «воцарінню». Аня втекла вниз — коли через кілька хвилин вона повернулася, сила її удару зросла до десяти. Вона легко знесла з гори Толіка, а потім, не замислюючись, і Арсена; суперники піднялися на ноги вже під горою, на траві, майже одночасно. Толік, виразно глянувши, покрокував нагору: «Цар гори — Ганна. До перемоги тридцять вісім… тридцять сім…» Толік ішов, не дуже кваплячись — знав, що встигне знести Аню з трону за кілька секунд до її перемоги. І відлік почнеться спочатку. Навіть у мордобої є стратегія: двоє скинутих повинні спільно діяти проти «царя» — інакше кожне з них програє. «Що, пацан, проколовся? » Арсен відчув смак крові на губах. Він наздогнав Толіка, і, коли той обернувся, від щирого серця тицьнув йому під ніс долоню з відстовбурченим середнім пальцем. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒