Annotation 38 страница

Любов і віра, неначе надія і правосуддя, — це сузір’я в нескінченності правди. І вони завжди збирають натовп. Так багато прихильників кави зібралось у кав’ярні «Любов& віра» на нічне відкриття, що Ранвей зателефонувала й попросила нас прийти трохи пізніше, бо самі лише любов і віра не гарантували вільного місця. Ми розшукали Дідьє в «Лео»: він отримував задоволення від образ одночасно від двох офіціантів, які надавали йому бажаний сервіс. «Леопольд» був неначе та божевільня. Відвідувачі реготали з усього і волали на все з радісним завзяттям. Виглядало це весело, але нам потрібно було йти в інше місце. — Лише один келих, — благав Дідьє. — У кав’ярні «Любов& віра» не подають алкоголю. Ти таке взагалі чув? — Один келих, — погодилася Карла, сідаючи біля нього. — І не на зміну настрою більше. — Офіціанте! — покликав Дідьє. — Ти думаєш, що ти єдиний клієнт, який хоче тут випити? — запитав Солоденький, ляскаючи ганчіркою по столику. — Неси алкоголю, ти, дурню! — гаркнув Дідьє. — У мене комендантська година. — А в мене ціле життя, — заявив Солоденький, човгаючи геть. — Маю віддати тобі належне, Дідьє, — сказав я. — Ти повернув усе в норму. Я ніколи не бачив Солоденького похмурішим. — А що таке належне, — оживився Дідьє, — як не те, що тобі доводиться віддавати, та ще й з відсотками. — Лін тепер неозброєний, Дідьє, голий перед світом, — розповіла Карла. — Він сьогодні зранку викинув ножі в море. — Море викине їх назад, — мовив Дідьє. — Море не може змиритися з тим, що ми виповзли на сушу. Запам’ятай мої слова, Ліне. Море — це ревнива жінка без чарівливості. До нашого столика підійшов чоловік з посилкою в руках. Це був Вікрант — виробник ножів, і на секунду я відчув докір сумління через те, що його чудово зроблені інструменти — мої ножі — опинилися на дні мілкого моря. — Привіт, Карло, — сказав він. — Я шукав тебе, Ліне. Твій меч уже готовий. Він розгорнув ситцеву тканину, демонструючи меча Хадербгая. Його полатали золотими заклепками; заклепки були забиті й в очі двох драконів, що сходились у хвості. Це була чудова робота, але боляче було згадувати меча. Я забув його за рік гір і спалених маєтків, і мене пекло, що таке сталося. — Як я й казав, — нагадав Дідьє. — Море — це ревнива жінка. Дідьє ніколи не помиляється. — Ти можеш забрати хлопчика від меча, — жартувала Карла, — але ніколи не забереш меча від хлопчика. — Чудова робота, — зауважив я. — Скільки я тобі винен, Вікранте? — Це була справжня праця любові, — розповів він, відходячи. — За мій рахунок. Не вбий ним нікого. Бувай, Карло. — Бувай, Вікранте. Принесли напої, і ми вже збиралися виголосити тост, але я зупинив його піднятою рукою. — Погляньте на оту дівчину, — сказав я. — Ліне, не дуже галантно робити зауваження про іншу жінку, коли твоя жінка... — Просто добре придивися, Дідьє. — Гадаєш, це вона? — запитала Карла. — О так. — Хто? — зажадав Дідьє. — Карлеша, — пояснила Карла. — Це Олегова Карлеша. — Це правда! Дівчина була висока і трохи нагадувала Карлу: чорне волосся і зелені очі. Вона була одягнена в тісні чорні джинси, чорну мотоциклетну футболку й ковбойські чоботи. — Карлеша, — пробурмотіла Карла. — Непоганий стиль. — Солоденький, — покликав я, й офіціант поплентався до столика. — Ти ще маєш фото, яке дав Олег? Він ображено перевірив кишені й дістав пом’яте фото. Ми підняли його на рівень обличчя дівчини, яка сиділа за п’ять столиків. — Зателефонуй Олегу й отримай свою нагороду, — порадив я. — Отам сидить дівчина, на яку він чекав. Він повитріщався на світлину, глянув на дівчину і кинувся до телефону. — Ми вже закінчуємо? — запитав я. — Ти не хочеш залишитись і побачити возз’єднання Олега з Карлешою? — дражнила Карла. — Я стомився бути невільним спільником Долі, — оголосив я. — Я мушу побачити возз’єднання, — заявив Дідьє. — І не зрушу з цього місця, доки не засвідчу все власними очима. — Гаразд, — сказав я, готуючись піти. До нашого столика підійшов чоловік. Він був низький, худорлявий, темношкірий і впевнений. — Пробачте, — мовив він, — ви той, кого називають Шантарамом? — А хто хоче знати? — гаркнув Дідьє. — Мене звати Татіф, і я маю дещо обговорити з паном Шантарамом. — Обговорюйте, — запропонувала Карла, махаючи на мене. — Я чув, що ви будь-що зробите за гроші, — почав Татіф. — Це надзвичайно образлива заява, Татіфе, — посміхнулася Карла. — Однозначно, — погодився Дідьє. — А скільки грошей? Я підніс руку, щоб зупинити аукціон. — Краще призначмо зустріч, Татіфе, — сказав я. — Повертайся сюди завтра о третій. Ми поговоримо. — Дякую, — мовив він. — Усім доброї ночі. Він прошмигнув поміж столиками і вийшов на вулицю. — Ти навіть не уявляєш, що в нього на думці, у цього, цього Татіфа, — попередив Дідьє. — Мені сподобався його вигляд. А тобі хіба ні? — Мені теж, — приєдналася Карла. — І гадаю, ми його ще побачимо. — Однозначно ні, — надувся Дідьє. — Ви що — не бачили його черевиків? — Звісно, — згадав я. — Військові напівчоботи, по боках білі від солі, а ще сіль на краях його жакета. Я б сказав, що він нещодавно багато часу перебував біля морської води. — Я маю на увазі стиль, Ліне, — зітхнув Дідьє. — Це просто огидно. Я бачив таксидермію з більшим смаком. — Бувай, Дідьє, — мовила Карла, підводячись. — Побачимось на відкритті. Ми з Карлою їхали заюрмленою нічною набережною і за кілька кварталів від кав’ярні «Любов& віра» побачили навіть більший натовп, який розливався на тротуар і розбризкувався на дорогу. Ми припаркувалися і трохи посиділи на мотоциклі. Вивіска над дверима демонструвала символи усіх релігій і була написана на хінді, маратхі й англійською, а ще підсвічувалася колом магнолієвих вогників. Вуличне вікно обрамлював темно-червоний німб вогників франджипані, а всередині відвідувачі пили еспресо, доки Вінсон з Ранвей працювали на італійській кавовій машині, й пара піднімалася мало не в промислових масштабах. Біля вигнутого шинкваса на п’ятнадцять місць було лише троє вільних стільців. Ранвей зарезервувала їх для нас, але я ще не був готовий зайти до того куточка любові, який вони створили. Мої думки були про дівчину з Норвегії: от щойно вона була в медальйоні, а вже за годину — в затінку Долі. Я дивився на неї: у вікні любові й віри вона усміхалася, поринувши у власну щасливу вічність. Вінсон обмінявся з нею швидким поглядом, мерщій усміхнувся і радісно почав теревенити з відвідувачем. Я не хотів заходити всередину. У тому, чим вони стали разом, була чистота, і я не хотів втручатися. — Я залишуся тут на хвилинку, — сказав я, стоячи біля мотоцикла. — Ти можеш заходити. Я буду за хвилину. — Завжди разом, — нагадала Карла, знову сідаючи на мотоцикла і запалюючи косяк. До нас приєднався Дідьє, заспокійливо приклавши руку до задиханих грудей. — Що сталося? — запитала Карла. Дідьє витягнув руку, щоб зупинити її, та віддихався. — Чи... чи... чи моє місце й досі там зарезервоване? — хапав повітря Дідьє. — По центру, — заспокоїв я. — Що було з Олегом і Карлешою? — Олег залетів усередину, — відповів Дідьє, поки його серце сповільнювалося до медично прийнятних показників, — і просто підняв її, неначе мішок цибулі, й пішов у ніч. — І ти за ним не пішов? — поцікавилася Карла, розсміявшись. — Ну звісно, пішов, — обурився Дідьє. — Дідьє — детектив «Бюро втраченого кохання», як-не-як. — Куди вони рушили? — хотів я знати. — Він зник, — просичав Дідьє, — у лімузині Рендалла. А він дратівливий, той Рендалл. — У найкращому можливому сенсі, — мовила Карла. — Уперед, Дідьє. Заціни тусовку. — Ну, тоді виходить, саме Дідьє має підняти прапора любові й віри, — сказав Дідьє, перекидаючи свого шарфа через плече. — Ми живемо в час якнайширше-розтуленого-рота. Дивіться, як я верещатиму й горлатиму за нас трьох. Він розгладив піджак, перетнув тротуар і увірвався всередину. Сів біля молодого бізнесмена, трохи підштовхнувши свою вродливу жертву. Бізнесмену це сподобалось, і він почав радісну розмову. Ми сіли і почали мовчки спостерігати за гучним успішним відкриттям, а потім Карла притулилася до мене. — Мені до вподоби мотоциклетна розмова, — мовила вона. — Навіть якщо ми просто пліч-о-пліч. — Мені теж. — Хочеш дізнатися, хто став новим мовчазним партнером Кавіти Синг? — стиха запитала вона. — А мене це налякає? — Мабуть, — відповіла вона. — Добре. Розповідай. — Мадам Жу, — сказала Карла. — А це як сталося? — Мадам Жу хотіла шантажувати своїх колишніх клієнтів і повернутися до Бомбея. Доля і трохи сторонньої допомоги привели її до Кавіти. Жу має книжку, де записані усі її клієнти та всі їхні сексуальні смаки. Я б не проти таке прочитати, коли вона вже їм буде непотрібна. — Чому Жу прийшла по допомогу до Кавіти? — Це я вклала цю ідею в її голову. — Як? — Тобі потрібні всі відповіді, еге ж? — Я хочу абсолютно все знати, коли йдеться про тебе, — розсміявсь я. — Я знала про книжку і знала, що мадам Жу без свого Палацу втратила силу, але все одно мала амбіції. А ще я знала ім’я її найбільш відданого покровителя. Він — бізнесмен, і я придбала його бізнес. Натомість він підказав, що ідеальною пособницею для створення угрупування шантажистів може стати Кавіта Синг. Саме тоді мадам Жу почала цікавитись Кавітою. — А коли вбили близнюків, вона звернулася по допомогу до Кавіти. — Як я й сподівалася. Пороки живуть звичками, а звички роблять людей передбачуваними. — А яка в цьому вигода для Кавіти? — Окрім сексу? — Прошу, Карло, не... — Жартую. Я ще шість тижнів тому розповіла Кавіті, що мадам Жу вбила її хлопця. Її нареченого, узагалі-то. Він протестував проти того, що мадам Жу підкупила місцевих посадовців. Він збирав прихильників. Вона його за це вбила. — А як ти дізналася, хто це зробив? — Ти справді хочеш знати? — Ну, я... — Від Лайзи. — Від Лайзи? А як дізналася вона? — У той час вона працювала на мадам Жу в Палаці. Це було до того, як я її витягнула звідти. — І спалила те місце. — І спалила те місце. Лайза не могла розповісти Кавіті про те, що знала, тож розповіла мені. — А чому Лайза не могла розповісти Кавіті? — Ти ж знаєш, якою була Лайза. Вона не могла бути відвертою з тими, з ким спала. — Я починаю думати, що ти знала її краще за мене. — Ні, — сказала Карла, м’яко посміхаючись. — Але в нас була домовленість щодо тебе. — Вона щось таке казала. Як ви зустрілися в «Каяні» й обговорювали нас. Вона ніжно розсміялася. — Ти справді хочеш дізнатися, що сталося? — Знову ти з цим «справді хочеш дізнатися»? — посміхнувсь я. — Я наглядала за тобою з тієї миті, як ми розійшлися. Спочатку я була щаслива за тебе, бо здавалося, ви з Лайзою теж щасливі. Але я знала Лайзу і знала, що вона все зіпсує. — Почекай-но. Ти стежила за мною аж два роки? — Звісно. Я ж тебе кохаю. Така чиста, така ясна довіра в людських очах! — А як усе це... — почав я, отямлюючись, — пов’язане з твоєю домовленістю з Лайзою? Карла сумно всміхнулася. — Я почула, що Лайза повернулася до своїх нечестивих звичок і частенько ходила наліво, а ти про це не знав. — Я й не питав. — Я знаю, — запевнила вона. — Але всі про це базікали. Усі, крім тебе. — Це неважливо. І тоді теж не мало значення. — Це було неправильно, бо ти кращий і заслуговуєш на краще. Тож одного дня я підійшла до неї ззаду в улюбленій крамниці суконь і постукала по плечу. — І що ти їй сказала? — Я попросила розповісти тобі про те, чим вона займається, і дозволити вирішити, чи залишатися з нею, або Лайза може волочитися з усіма підряд. — Волочитися з усіма підряд? Це якось грубо. — Грубо? У тій галереї жоден чоловік чи жінка не були в безпеці, включно з клієнтами. Мені б не було діла до чогось такого, але це стосувалося тебе. — І ти домовилася з нею? — Не тоді. Я дала їй шанс. Я любила її. Ти ж знаєш, як просто було її полюбити — достатньо подивитися. Але вона не виправилася. Тож я зустрілася з Лайзою в «Каяні» і розповіла, що кохаю тебе і більше не хочу, щоб вона завдавала тобі такого болю. — Що вона відповіла? — Погодилася відпустити тебе. Вона не була в тебе закохана, але дуже любила. Вона сказала, що хоче робити це поступово, а не просто зникнути після розриву. — Ти розбила наші з Лайзою стосунки? — запитав я, стурбований поривом правди. — То це тоді сталося? — Не зовсім, — зітхнула вона. — У мене й досі стоїть перед очима її обличчя, коли я знайшла її там, на ліжку. Ляж казала їй: якщо не зізнаєшся і завдаватимеш йому болю й далі, я сама тебе зупиню. — І ти це сказала серйозно? Навіть попри те, що любила її? — Останнього року, коли ти ходив з Лайзою на побачення, — тихо сказала вона, — то обідав з її коханцями, інколи навіть з подружжям, і був єдиний за столом, хто нічого не знав. Мені шкода. — Її часто не було вдома, а я ніколи не запитував. Мене теж часто не було, і розповісти, де був чи що саме перевозив, я не міг. Вона була в біді, а я й не усвідомлював. — Вона не була в біді, а сама була бідою. Коли того дня в «Каяні» вона погодилася не дурити тебе, то почала зі мною загравати. — Справді? — розсміявсь я. — Ой дідько, так. Вона ж була Лайзою. Вродливою, божевільною і популярною. — Це правда. — А знаєш, спочатку я думала, ти наївний. Але це не так. Ти просто довірливий, і я це люблю. Люблю, коли мені вірять. Довіра — це душевний наркотик на вибір. Мені так важливо, що ти не здався. Для мене наша довіра під час розриву вартує більше, ніж якби ми вірили одно одному, залишаючись разом. Ти розумієш, що я маю на увазі? — Гадаю, так. Але відтепер ми тільки разом, Карло. — Відтепер завжди разом, — повторила вона, прихилившись до мене. — Ти справді постійно за мною стежила? — Так. А ти так і не виїхав з міста, як обіцяв. — Я не міг. Не тоді, коли ти лишалася тут. Люди сміялись і жартували на тротуарі біля кав’ярні «Любов& віра». Я оглянув вулицю на наявність загроз, помічаючи кожного кишенькового злодія, наркоторговця й рекетира, що працювали в натовпі. Усе було нормально: незаконно тихо. — Ти ніколи нікому не розказувала того, що Лайзи розповіла про замовне вбивство, організоване мадам Жу? — Я зберігала цю таємницю, доки не трапилася слушна нагода. Тепер Кавіта про це знає і триматиме мадам Жу біля себе, доки не отримає її книжку. Потім вона познайомить ту жінку з її маленьким другом — кармою. Мадам Жу і Кавіта? Це наче монета, запрограмована нашкодити комусь, хай як упаде. — Дозволь усе розставити по поличках: мадам Жу не знає, що Кавіта була нареченою вбитого нею чоловіка? І було це десь чотири роки тому? — Усе правильно. Кавіта Синг — це не її справжнє ім’я. Вона займалася фрілансом у Лондоні, коли вбили її нареченого. Вона повернулася, скористалася своїм журналістським псевдонімом і почала працювати на Ранджита. Вона сподівалася завдяки своїй журналістській діяльності колись дізнатися, що трапилося з коханим. Я чекала, поки Кавіта стане досить впливовою, щоб протистояти мадам Жу й перемогти її, а ще вийти сухою з води. Я творила її, подарувала їй владу. А потім прийшов день, на який вона чекала, і я все розповіла. — Тож Кавіта стежить за мадам Жу, яка використовує її, щоб потрусити людей з книжки, аби відібрати втрачену владу, а коли Кавіта отримає книжку, то позбудеться мадам Жу? — Саме так. Шахи, у які грають небезпечні жінки. — Скільки Кавіті потрібно часу, щоб дістати книжку? — Недовго. — А Кавіта використає книжку, коли дістане її? — О так, — розсміялася Карла. — Збудує океанські кораблі змін. — Не знаю, котра з них лякає мене більше — Кавіта чи мадам Жу. — Я ж казала, що ти неправильно оцінюєш Кавіту, — нагадала Карла. — Я нікого не оцінюю. Я хочу жити у світі без каміння й без людей, у яких можна ним жбурляти. — Я це знаю, — захихотіла вона. — Що смішного? — Те, що колись сказав про тебе Дідьє. — Що? — Лін має добре серце, а це — непростимо. — Дякую, мабуть. — А хочеш дізнатися, хто працюватиме в третьому офісі, внизу? — Це дійсно ніч одкровень. Ти цим насолоджуєшся, правда? — Цілком, — мовила вона. — То ти хочеш знати, хто буде за дверима номер три, чи ні? — Звісно, хочу. Я хочу побачити тунель, бо ще й досі не бачив. — Тобі не схочеться підписувати угоду про нерозголошення. — Щоразу як ти підписуєш юридичний документ, Доля бере вихідний. — Це Джонні Сигар, — повідомила вона. — У кімнаті номер три? — Так. — Ну коли ти перестанеш красти моїх персонажів? Ти зібрала в «Амрітсарі» половину роману, а я навіть не почав його писати. — Джонні започатковує власний бізнес із нерухомості, — провадила вона, мило мене ігноруючи. — Він спеціалізуватиметься на розселенні нетрищ. — Оце буде райончик. — Я його профінансувала, — зізналася вона. — З останніх Ранджитових грошей на хрещення. Я трохи обдумав збільшення домочадців у готелі «Амрітсар». — Навіть коли приїхала Карлеша, — сказав я, — Олег же все одно не їде, правда? — Сподіваюся, що ні, — посміхнулася вона. — І ти теж. Тобі подобається цей хлопець. — Справді подобається. А навіть більше він подобається мені, коли на тон знижує свою радість. — А Навін сьогодні буде? — Він працює над справою для Діви. Так чи так, ця дівчина вигадує способи тримати Навіна зайнятим і близько до себе. — Гадаєш, вони зможуть бути разом? — Я не знаю, — відповів я, намагаючись не сподіватися на щось, чого вони, може, й не бажали. — Але я знаю, що Навін ніколи не відмовиться від Діви. Хай що він каже, а він поведений на ній. А коли поєднуєш індуса з ірландцем, то дістаєш чоловіка, який не може відмовитися від кохання. Клієнти кав’ярні «Любов& віра» зібралися на тротуарі, тримаючи футболки, й інколи ними обмінювалися. — Що це там таке? — Пам’ятаєш, слова Ідриса, які ми адаптували для футболки? Тої, яку ми дали Вінсону? — Так. — Вінсон і Ранвей використали нотатки Рендалла й зробили зі слів Ідриса написи на футболки. І роздають їх як подарунки на відкриття. Неподалік нас молодик тримав футболку так, що можна було прочитати. Я прочитав слова разом з ним, зазираючи хлопцеві через плече. Серце, повне жадоби, гордині чи ненависті, не може бути вільним. Почувши ці слова Ідриса на горі, я погодився з таким твердженням і зрадів, побачивши, що вони збережені, що вони живі, що вони вийшли у світ, навіть якщо тільки на футболці. Я також мусив визнати, що занадто часто знаходив у собі часточки жадоби й гордині. Але я вже був не сам. Як казала Ранвей, я возз’єднався. — Ну, що скажеш? — поцікавилася Карла, дивлячись, як люди обмінюються цитатами Ідриса на своїх футболках. — Учителі, як і письменники, ніколи не помирають, поки їх цитують. — Я кохаю тебе, Шантараме, — сказала вона, пригортаючись до мене. Я глянув на щасливу веселу юрбу, яка напхалася у вузьку кав’ярню. Люди, яких ми втратили за роки в Місті-Острові, теж могли б заповнити цей простір. Забагато, забагато людей померло, але ще й досі вони залишалися живими, коли я про них згадував. І майже всі ці життя могли врятувати людяність і щедрість. Вікрам, Назір, Тарик, Санджай, Вішну та всі інші імена співали до мене, а останнім завжди йшов Абдулла мій брат. Абдулла, мій брат. Карла розслабилася біля мене, її нога стукала в такт з музикою, що лунала з кав’ярні «Любов& віра». Я нахилив її обличчя до світла доки вона сама не стала світлом, і поцілував, і ми стали одним цілим. Правда — це свобода душі. Ми дуже молоді у цьому молодому всесвіті й часто зазнаємо невдачі, ганьблячись, навіть якщо лише в свідомості. Ми боремося, коли мали б танцювати. Ми змагаємося, шахраюємо і караємо невинну природу. Але це не те, чим ми є, це лише те, що ми робимо у світі, який створили для себе і в якому можемо вільно змінювати свої дії, у світі, який творимо кожної секунди свого життя. У всіх речах, які справді мають значення, ми — одне ціле. Любов і віра, довіра і співчуття, родина і дружба, заходи сонця і пісні захоплення, — у кожному бажанні, народженому людством, ми — одне ціле. Наш людський рід цієї миті нашої долі — це дитина, яка дмухає на кульбабу, бездумно і без розуміння. Але подив у дитині — це і наш подив, і немає межі для добра, на яке ми здатні, коли поєднуються людські серця. Це правда про нас. Це історія про нас. Це значення слова Бог, ми — одне ціле. Ми — одне ціле. Ми — одне ціле. Застереження

У книзі зображено деяких персонажів, які ведуть руйнівний спосіб життя. Автентичність вимагає, щоб вони пили, палили і вживали наркотики. Я не схвалюю алкоголізму, паління чи вживання наркотиків, так само як не схвалюю злочинів і злочинності як стилю життя чи жорстокості як дієвого засобу вирішення конфліктів. А схвалюю я докладання всіх зусиль, щоб бути чесними, правдивими, позитивними і творчими з собою та іншими. Грегорі Девід Робертс

⇐ Предыдущая 43 44 45 46 47 48 49 50 5152