Annotation 30 страница

Я повернувся до «Амрітсару» і виповз по сходах, не обминувши жодної сходинки: моє тіло було важчим за силу волі. — Ти мав рацію, Джасванте, — повідомив я, оминаючи його стола на шляху до своєї кімнати. — Мені потрібен душ. — Я ж казав! Але тепер уже немає гарячої води, і все місто дуріє, тож так тобі й треба, баба, і на добраніч. Гарних снів. Я сів за своїм столом, розгорнув записника і записав там свої почуття й побачене тієї ночі. Попіл з моєї руки бруднив сторінки. Моя ліва долоня притискала записник, лишаючи відбитки пальців, ідеально розташовані та добре промальовані, поки моя права долоня описувала сцену злочину. Смоляні чорнильні язики полум’я обрамлювали сторінки. Язики полум’я відбивалися в очах поліцейських, полум’я відображалось у хромовано-блакитній стіні велосипедів, неонові язики з мотоциклетних викидів і сталевих чобіт, що викрешували бунтарські іскри з праведних манівців помсти. Коли я вже не міг писати, то взяв пляшку і завалився в душ, як у в’язниці, повністю одягнений. Я трохи випив і виправ свій брудний одяг, облущуючи його як листя — по одному листку за раз; випив ще трохи і помив своє ще брудніше тіло. Шкіра була квасна від запахів страху та його двійника — несамовитого страху. «Їх застрелили. Вбили. Спалили. Вони мертві». Чистий, обсохлий і голий, я запнув штори, заборонивши дню з’являтися, замкнув усі замки, розклав зброю в різних кутках кімнати, де вона могла б знадобитися, увімкнув музику на поганенькій акустичній системі, промовив молитву вдячності своїй поганенькій акустичній системі й почав міряти кімнату кроками. Коли достатньо часу проводиш у камері, то вчишся ходити, бо ходьба заспокоює внутрішній голос, який закликає тебе втікати. «Не смій ставити на мені крапку». Я ходив. Ще трохи випив. Музика стала голоснішою, чи, може, вона просто здавалася голоснішою. Я опинився на хвилі Боба Марлі, яка знавісніло неслась до яскравішого узбережжя; хотілося побачити усмішку Карли, але раптом я усвідомив, що не маю її світлини. Я безуспішно шукав, усе перерив і вирішив, що може допомогти косяк. Косяк допоміг віднайти безліч цікавих речей, про наявність яких я не знав, включно з дружнім цвіркуном, який не співав і переїхав на балкон, але фото Карли так і не знайшлося. Я почав ловити кайф, і перша річ, що з’явилась у моєму записнику після безплідного пошуку, це запитання: «Чи справжня Карла»? Я написав ще багато іншого. Цитував поезію. «Коли тебе ганьбить і доля, й людські очі, — почав я і писав далі, — як того, в кого друзі одержимі», — аж тут хтось дійсно одержимий почав тарабанити у двері. Я продовжив свій бойовий танок, присвячений мертвим, і стукіт припинився, а гуркіт музики провів мене по кімнаті, й тоді я знову зміг писати. Я написав кілька сторінок про Назіра. Любі небіжчики ніколи не полишають нашого серця, але їхня жива подоба блякне, вицвітаючи у річці спогадів. Я хотів описати ті очі: вони часто бували очима звіра — звіра на полюванні, невідомого і здатного на будь-що; ті гірські очі, народжені в полі зору найвищої вершини нашої планети, які тільки зрідка бували лампами в печері його ніжності. Я описав почуття гумору, яке ховалося в його зморшках, коли він кривив обличчя. Я описав тінь, що накривала його обличчя за будь-якого освітлення, неначе на ньому від початку викарбували блідість. Я описав його долоні — кігтясті лапи дракона Комодо. Чорна земля ранніх років праці затаврувала їх на все життя, проклавши марсіанські канали зморщок на його кістлявих пальцях. Деякі з них були такі глибокі, що нагадували порізи від ножа. Я описав Тарика. Я написав про маленькі краплинки поту, що виступали в нього над устами, коли він удавав когось іншого. Я описав точність рухів, неначе його життя було чайною церемонією, яка ніколи не закінчувалась. Я описав його красу. У цьому незграбному хлопчині вже зростав і формувався вродливий чоловік: це обличчя змусить дівчат принаймні двічі про нього згадати, а хоробрий погляд викликатиме на поєдинок кожного зустрічного чоловіка. Я намагався його описати, залишити тут, урятувати і його, і Назіра словами, які, можливо, житимуть і далі. Я писав, поки щось не видихалося, поки все не видихалося, і тоді я досяг того стану, коли слова зупиняються, і думки зупиняються, і залишаються лише емоції, відчуття — залишається одиноке серцебиття, яке звучить крізь холодні глибини внутрішнього океану. І я заснув, і снив про Карлу, яка витягала мене з вогню: її поцілунки випалювали кохання на моїй шкірі. Частина XII

Розділ 68

Прокинувшись, я збагнув, що це не Карлині поцілунки обпалювали мені шкіру: я вимкнувся, упершись обличчям у статуетку бога Шиви, і його тризубець відчеканив свій слід на моїй щоці. Я заліз у душ і знову сполоснувся, вирішивши не відчиняти дверей ще принаймні кілька днів, а може, навіть продовжити своє вшанування померлих. Але витершись і поглянувши у дзеркало, я побачив, що слід тризубця нікуди не зник. Здавалося, що він залишиться на щоці ще кілька днів. І я знав: якщо я став настільки нерозсудливим, щоб нализатись і затаврувати своє обличчя, коли деякі вороги з радістю зроблять це за мене, то прийшов час завершувати з пиятиками. А з цією освіжаючою думкою також прийшло усвідомлення, що Карла могла раніше піти з вечірки для фетишистів — і одразу ж застрягнути десь у Місті-Острові через заколот. Я одягнув свій бойовий стрій, перевірив кишені й вийшов до вестибюлю. Біля дверей, які вели на сходи, стояла барикада з меблів. У ті роки це була звичайна практика в готелях під час поліцейського перекриття міста, щоб підтримувати безпеку гостей на цьому боці барикади, а мародерів та погромників тримати на тому. — Увесь Південний Бомбей перекритий, — повідомив Джасвант, читаючи газету. — Мені пощастило дістати цю газету. І ні, ти не зможеш її отримати, доки я не закінчу. — Де? — Ти ніде не зможеш її дістати. Бачиш межу, баба? — Що саме перекрили? — Усе. Ця ізоляція означала, що я не зможу вдень їздити містом: ніхто не зможе. — Як довго? — Хіба тобі в біса не байдуже? — Дідько, Джасванте. Як ти гадаєш? Один день — чи чотири? — Враховуючи пожежі й бунти вчора вночі, я ставлю на три дні, — відповів він. — І повторюю, хіба тобі в біса не байдуже? — Три дні? Не думаю, що маю досить натхнення на три дні. — Натхнення! — сказав Джасвант, відкладаючи газету і розвертаючи до мене своє шикарне нове директорське крісло. Він натиснув важіль на своєму столі й відсунув панель на стіні біля мене. Це була потаємна полиця, наповнена алкоголем, цигарками, перекусками, малесенькими пакетиками з пластівцями, картонками з молоком, пачками з кубиками цукру, горщиками з медом, тунцем, смаженими бобами, сірниками, свічками, аптечками і ще невідомо чим, напханим у банки. Він узявся за ще один важіль, і навколо полиці спалахнув каскад манюсіньких вогників. — Агов, — здивувався він, вглядаючись у тризубець на моєму обличчі, який підсвічувало його різнокольорове освітлення. — А ти в курсі, що в тебе на обличчі відбилася тришула^[142]? — Не треба фамільярності, Джасванте. Він махнув рукою на свою полицю задоволень. — Завжди радий залишити стосунки на бізнесовому рівні, баба, — мовив він, зводячи брови. — Тут ще й музика є. Він натисну ще одного перемикача, і з колонок на столі вибухнула бганґра^[143]. Прес-пап’є танцювало зі степлером на скляній поверхні, гоцаючи туди-сюди на відображенні Джасвантової посмішки. — Ми — сикхи — навчилися пристосовуватись, — перекрикував музику він. — Якщо хочеш пережити Третю світову війну, то переїдь до сикхського району. Він дограв пісню до кінця, а це була досить довга пісня. — Це ніколи не набридає, — зітхнув він. — Хочеш ще раз послухати? — Ні. Дякую. Я хочу купити твою випивку, поки до неї не дістався Дідьє. — Дідьє тут немає. — Я не хочу так ризикувати. — Це... мабуть, найрозумніша річ, яку ти коли-небудь мені казав. — Люди не кажуть нічого розумного, Джасванте, бо твоя поведінка не спонукає до цього. — До біса поведінку, — вирішив він. — Обвинувачення питань не має. — Поведінка не оплачує мені оренди. — Загорни мені трішки тієї оренди, Джасванте. — Гаразд, гаразд, тільки не скидай свою довбану пом’яту сорочку, баба, — сказав він, приєднавшись до мене біля вікна та складаючи вказані припаси. — А в тебе є хоч трохи вже скручених косяків? — запитав я. — Звісно, у мене п’ятірки, десятки, п’ятнадцяти!... — Я їх візьму. — «Їх» — це скільки? — Усі. — Чі, чі! Чоловіче, невже ніхто не навчив тебе мистецтва ведення бізнесу? — Просто дай мені шмаль, Джасванте. — Ти ж навіть не питав про її вартість, друже. — Скільки вона коштує, Джасванте? — Бісовий мішок грошей, чоловіче. — Підходить. Загорни. — Ну ось, знову. Ти ж маєш битися за ціну, або це вже не ціна. Ти ж дуриш мене, коли не торгуєшся, навіть якщо я все одно отримаю навар. Так усе має бути, чоловіче. — То скажи чесну ціну, Джасванте, а я її оплачу. — Тобі не доходить, — спокійно пояснив він, неначе навчаючи мавпу. — Ця гра для двох, і в неї грають, щоб знайти ту чесну ціну. Це єдиний спосіб визначити будь-яку ціну. Якщо ми всі не будемо цього робити, то прийде капець. Саме такі шкідники, як ти, все паскудять, бо готові заплатити будь-що за невідь-що. — Я заплачу цю суму, Джасванте. — Дозволь тобі дещо розповісти. Ти не можеш відмовитися від цієї системи, чоловіче, хай як би намагався. Торг є основою бізнесу. Хіба ніхто тебе цього не навчив? — Мені байдуже, скільки це коштує. — Нікому не байдуже, скільки це коштує. — Мені байдуже. Якщо я не зможу чогось собі дозволити, то не хочу цього. А якщо хочу щось, то можу це собі дозволити, і байдуже, скільки це коштує. Саме для цього і є гроші, хіба не так? — Гроші — це річка, чоловіче. Дехто з нас пливе за течією, а дехто гребе до берега. — Досить цих старих сикхських приказок. — Це нова сикхська приказка. Я її щойно вигадав. — Загорни припаси, Джасванте. Джасвант зітхнув. — Ти мені подобаєшся, — зізнався він. — Я ніколи не повторю цього на публіці, бо не люблю виносити свої почуття на люди. Усі це знають. Але ти мені подобаєшся, і в тобі можна розгледіти деякі досить цікаві якості. Я також бачу деякі помилки в твоєму духовному мисленні, а оскільки ти мені подобаєшся, радо можу перелаштувати кілька чакр, так би мовити. — Ти вже виголошував цю промову, хіба ні? — поцікавився я, забираючи два пакунки необхідних речей. — Кілька разів. — І як усе минулося? — Я вмію говорити, Ліне. Одного разу я грав Отелло у... — Приємно вести з тобою справи, Джасванте. — Саме так! — сказав він. — Саме це я й намагався тобі донести раніше! Ти мені подобаєшся, розумієш, та коли ти поводишся, неначе дитина, а сам уже не дитина, то забираєш усю забаву з процесу бути дорослим, дійшло? Прийшов час для музики. Він увімкнув музику бганґра. Я заховав свої припаси, з’їв дві банки тунця; поки всідалася їжа, погострив два свої ножі, а потім віджимався і підтягувався, доки ніч не дозволила пересуватися містом. Цілковитий бандобаст, чи ізоляцію міста, неможливо порушити за білого дня. Дурень, який з’являється на центральній вулиці опівдні, — це жертва, або скоро нею стане. Копи були налякані. Їх було замало, щоб зупинити людей, коли ті підуть воювати одне з одним, чи навіть захистити банки. Ізоляція істотно спрощувала ситуацію для копів: якщо ти на вулиці, то перетворюєшся на м’ясо. — Я йду надвір, Джасванте, — незадовго до опівночі сказав я. — Дідька лисого. Ця барикада залишається на місці. — Я її зіпсую, якщо спробую відсунути, — пояснив я, підходячи до барикади. — Нізащо! — мовив він, обходячи свого стола, щоб відсунути барикаду від дверей. — Це заплутана оборона. Мій друг-парс міг би зробити її кращою, якби був тут. Але вона підійде, щоб стримати зомбі. — Зомбі? — Саме так усе й починається, — не вгавав він. — Усі це знають. Він відсунув витвір зі стільців і лав від дверей і прочинив їх: показалася тоненька шпарина. — Тобі потрібен пароль, — вирішив він. — Навіщо? — Щоб повернутися назад. Щоб я тебе впізнав. — А може, підійде: відчини двері. — Я схилявся до чогось більш персонального. — Якщо повернуся, а ти не відчиниш дверей, то я їх виб’ю. — Як? — Завіси ззовні, Джасванте. — Завіси! — просичав він. — Мій друг-парс передбачив би це. Закладаюся, що його барикада проти зомбі просто ідеальна. — Джасванте, просто відчини кляті двері, коли я повернуся. — Повертайся, будь ласка, неінфікованим, — звернувся він, знову барикадуючи двері. Ніч — це Істина, яка носить багряну мантію, і люди танцюють вночі зовсім інакше. Найбезпечніший спосіб пересуватися Бомбеєм під час перекриття міста, якщо тобі справді припекло кудись висунутися, — це їхати на задньому сидінні поліцейського мотоцикла. Я знав гарного копа, який потребував грошей. Корупція — це податок, накладений на будь-яке суспільство, яке не платить людям достатньо, щоб ті самі з нею боролися. На блокпостах коп розповідав про мене, що я — перекладач-волонтер, який попереджає туристів не виходити вночі на вулицю. І ми дійсно час до часу зустрічали збентежених туристів, людей з рюкзаками, не наповненими припасами, щоб забарикадуватися в готелі у місті привидів, і люди раділи побачити копа, та ще й з іноземцем. Ми проїжджали більшість блокпостів на холостому ходу, відповідаючи на запитання вигуком і помахом, і я їхав мовчазним містом позаду копа з пістолетом, платячи йому погодинно, щоб він під час своїх об’їздів допоміг мені знайти Карлу. Я хотів бути з нею чи принаймні знати, що вона в безпеці. Легенди пишуть кров’ю та вогнем, а вулиці були достатньо закривавлені, щоб створити нові легенди. Дорожній коп, який мене супроводжував, розповів, що біля мечеті Набіла спалахнули запеклі зіткнення. Кілька людей загинуло, а багатьох поранили. Мечеть не постраждала — жодна кахля не тріснула. Люди назвали це дивом, забуваючи, скільки пожежників постраждало під час порятунку святого місця. — Разючі часи, — по-індійському висловився дорожній коп Домінік, гукаючи через плече, поки ми їхали зі швидкістю равлика порожніми вулицями. — Разюче лячні, Домініку. — Отож-бо! — розсміявся він. — Спробуймо готель «Магеш», — запропонував я. — Про ці часи можна буде розповідати своїм онукам, — сказав Домінік, повертаючи до «Магешу» і вдивляючись у кожен безлюдний провулок крізь завіси тіней. — Про часи, коли по Бомбею вільно блукали привиди. Ми не знайшли Карлу, але знайшли її авто. Коли до нього під’їхали, то побачили за кермом Рендалла, а Вінсон сидів на задньому сидінні. Рендалл зі свистом опустив вікно. Вінсон зі свистом хлебтав віскі. — Привіт, Рендалле. Де Карла? — Я не знаю, сер. Я не бачив її, відколи мадам поїхала на мотоциклі з міс Бенісією. — Я її знайшов! — заволав із заднього сидіння Вінсон, трохи п’яний. Я обернувся до нього. — Де? — В ашрамі! — радісно заявив він. — Карла в ашрамі? Ні, хіба що вона його купує. — Не Карла. Ранвей. Навін її знайшов. Вона в ашрамі, десь за сотню миль звідси. Я поїду туди, тільки-но все це вляжеться. Я знову обернувся до Рендалла. — Що відбувається? — Мені наказали зустріти міс Карлу біля готелю «Амрітсар», — розповів він. — Але бандобаст був такий стрімкий, що поліція заборонила кудись їхати, а покинути автомобіля не варіант, отож я й застряг тут, сер. — А пасажир? — Пан Вінсон вскочив до авто, коли мародер намагався вкрасти іншого автомобіля, схожого на цей, і його застрелили посеред вулиці, о другій годині дня, сер. — Мені пощастило, що ти відімкнув дверцята, Рендалле, — сказав Вінсон, висуваючи шухлядку з алкоголем. — І ти був тут увесь цей час? — Так, сер, чекаючи на шанс зустрітися з міс Карлою в готелі «Амрітсар». — «Магеш» лише за п’ятсот метрів звідси, Рендалле, — нагадав я. — Це невдала ніч, щоб стирчати надворі. Тобі там буде безпечніше. — Я не покину транспортного засобу, сер, крім випадку загрози моєму життю. Мені досить комфортно. Але, може, пан Вінсон захоче добігти туди. — Нізащо, чоловіче, — промимрив Вінсон. — Я хочу бути живим, аби знайти мою дівчину. Вона в ашрамі... А це потужна хрінь, друже. Я глянув на Домініка. «Заплатиш», — досить справедливо промовив його погляд: я забагато просив. — Перетвори це на авто преси, — вигадав він, хитаючи головою. — Ми прорвемося. — У тебе є ручка й аркуш білого паперу? — запитав я. — Можеш намалювати табличку «ПРЕСА»? Вони сперечалися через ескіз напису, як інколи чинять люди, навіть коли на кону важливі речі, але нарешті узгодили макет. Рендалл прилаштував табличку на панелі приладів, підперши до скла за допомогою Карлиного черевика. Домінік проводив нас через блокпост за блокпостом. Рендалл віддавав честь. Вінсон пив, удаючи представника преси. У провулку за готелем «Амрітсар» я заплатив Домініку й подякував йому за допомогу. — Ти гарна людина, Ліне, — посміхнувся він, ховаючи гроші. — Якби я думав навпаки, то пристрелив би тебе. Побачимося за дві години. Не хвилюйся. Ми знайдемо твою дівчину. Це ж Бомбей, яар. Бомбей завжди знаходить шлях до кохання. Відпочинь трохи. Коп від’їхав геть, деренчання його мотоцикла нагадувало людям за зачиненими віконницями та дверима, що тут ще хтось — хоробрий чоловік, який підтримує лад. Її горлорізи: — близнюки й метальники кислоти — випірнули з тіні. Я саме зібрався відповісти, але Рендалл зробив крок уперед, ставши біля мене. Розділ 69

Коли Домінік поїхав, Рендалл прошмигнув навколо машини, щоб відчинити дверцята для Вінсона. Перш ніж він їх досягнув, з провулку озвався голос, і ми обоє завмерли. — Я ж тебе попереджала, — сказала мадам Жу. — Я попереджала триматися подалі від Кавіти Синг. — Прошу, — тихо втрутився він. — Я все тримаю під контролем, Рендалле, — мовив я, намагаючись водночас спостерігати за п’ятьма небезпечними особами. — Мадам Жу проводить регулярні вистави в цьому провулку, і якимось чином я завжди маю на них квиток. Вона розреготалася, але ніхто до неї не приєднався. — Прошу, дозвольте мені сказати, — м’яко наполягав Рендалл. — Я чекав цього. Він це серйозно хотів зробити. Я йому дозволив. — Дозвольте мені відрекомендуватися, мадам, — почав він, звертаючись до постаті з вуаллю. — Я — Рендалл Соарес, один з двох чоловіків, які охороняють тут Жінку. Якщо хоч волосина впаде з її голови, я вб’ю тебе і твоїх посіпак. Це моє останнє попередження, мадам. Облиш нас, бо помреш. Він був сміливцем. Це було більше, ніж я б зробив на його місці, бо знав, що спеціалізацією мадам Жу була другорядна помста. Я сподівався, що Рендалл не мав родичів, які носять спільне з ним прізвище і яких можна таким чином вистежити. Рендалл тримав руку на кишені свого жакета. Метальники кислоти тримали свої руки в кишенях. Я тримав руки на своїх ножах. Мадам Жу почала задкувати в провулок, доки темрява знову її не поглинула. — Рендалл Соарес, — повторила вона, перетворивши останнє слово на сичання гримучої змії. — Рендалл Соарес. Посіпаки теж заховались у темряві. Провулок поринув у тишу. — Знайди всіх знайомих Соаресів, — порадив я йому. — Ця жінка дуже злопам’ятна. — У мене немає родини, — повідомив Рендалл. — Я сирота, якого віддали відразу після народження і ніколи не всиновлювали, а в шістнадцять випхнули з сиротинцю. Мадам Жу не може нашкодити родині, якої в мене нема. — Ти справді б їх повбивав? — А ви б такого не зробили хіба, сер? — Я сподіваюся до цього не довести. Ти колишній військовий? — Ні, сер, Індійська морська піхота. — Морська піхота, га? Як довго? — Шість років, сер. — Що сталося? — гукнув з автомобіля Вінсон. — Кажан потрапив не в ту дзвіницю, сер, — пояснив Рендалл, відчиняючи йому двері. — Кулачок, що стукає у ворота Пекла. — Як у біса добре вибратися на повітря, — сказав Вінсон, потягуючись. — Я годинами сидів у авто. Маю відлити, чоловіче, негайно. Він кинувся до найближчої стіни. — Будь цивілізованим, Вінсоне, — мовив я. — Потерпи, поки не опинимося нагорі. Тут паркують мотоцикли. Рендалл поставив авто біля стіни в арковому провулку, щоб інший транспорт міг проїжджати, але також забезпечивши можливість швидкої втечі. — Ніхто його не зачепить, — запевнив я, коли Рендалл замкнув авто. — Ти можеш піднятися нагору і відпочити. — Чудово, сер. — Досить уже з цим сером, Рендалле. Називай мене Ліном, або Шантарамом, якщо подобається, але тільки не сером. Це неначе називати мене босом. — Спасибі, пане Шантараме, — усміхнувся він, а в очах спалахнуло гоанське призахідне сонце. — Я можу десь відлити? — запитав Вінсон, підстрибуючи на доріжці. Ми з Рендаллом виволокли Вінсона по сходах, і я почав гатити У двері. — Відчиняй, Джасванте. — Який пароль? — гукнув з того боку Джасвант. — Відчини бісові двері, сволото, — гаркнув я, тримаючи Вінсона. — Ліне! — сказав Джасвант, стоячи за дверима. — Чого тобі треба? — Чого мені треба, ти, орендодавська відмовка пенджабця? Мені треба задушити тебе твоїм же тюрбаном і заколоти твоїм же кирпаном^[144]. — Тільки через мою хрещену сраку, — сказав він. — Чого тобі насправді треба? Я глянув на Рендалла, який, здавалося, був собою задоволений. Я глянув на Вінсона, який обслинював мою руку. Він точно цим насолоджувався. Я глянув на замкнені двері власного готелю. — Я б хотів зайти всередину, прошу, Джасванте, — мовив я, розмовляючи якомога солодше та зціпивши зуби. — Без проблем, — погодився він. — З тобою є інфіковані? — Відчини кляті двері, Джасванте! Барикада почала зі скреготом здригатися, від’їжджаючи від дверей, і ми заштовхались усередину. Джасвант підіпхав барикаду назад, мерщій розвернувся і тицьнув на Вінсона, який був безбожно п’яний. — Він здається інфікованим, — вирішив Джасвант. — Мені дуже треба відлити, — заявив Вінсон. — З нього витікають рідини? — обурився Джасвант, відходячи. — Вони витечуть з нього на підлогу, якщо ти не замовкнеш, — запевнив я, намагаючись утекти. — Ти бачив там когось інфікованого? — запитав Джасвант. — Досить уже про зомбі, — сказав я, пхаючи Вінсона до своєї кімнати. — Це Рендалл. — Привіт, Рендалле. Я — Джасвант. Як воно там? — Поки що тихо, — розповів Рендалл. — Але я цілком підтримую тебе щодо пильнування появи зомбі. Передбачливість — це єдина мудрість, коли ситуація стосується ходячих мерців. — Отож-бо! — підтвердив Джасвант, повертаючись до свого крісла. — Я все кажу їм. Чума. Хаос. Такі випадки, як цей. Усе саме так і починається. — Джасванте, — озвавсь я, намагаючись тримати Вінсона вертикально і водночас відчинити двері своєї кімнати, що виявилося несподівано складно. — Мені потрібно більше припасів. Як бачиш, маю гостей. — Навіть не сумнівайся, іноземна ти срако, — розреготався він. Я відчинив двері й побачив у своїй кімнаті Дідьє з Олегом і Діву з Дівами — Чару й Парі. Вони всі були в костюмах. Діва була в комбінезоні з леопардовим принтом, Дідьє скинув гладіаторський верх, окрім шкіряної маски, але залишив пачку і трико. Олег був римським сенатором у сандаліях і тозі з мого простирадла. Чару і Парі переодяглися кішками, припасувавши невеличкі вушка й довгі хвости. Чару була сірим персом, а Парі — чорною кішечкою. — Ліне! — зрадів Дідьє, сидячи біля Діви на матраці посеред дерев’яної підлоги. — Ми, як ведеться, запізнювались на вечірку, і нас на блокпості зупинила поліція; ми так нікуди й не потрапили, тож повернулися сюди, якраз коли все місто поринуло в ізоляцію. — Привіт, Ліне, — сказала Діва. — Ти не проти, що ми тут? — Звісно ж, ні. Радий вас бачити. Це просто... — Рендалл, міс Діво, — відрекомендувався Рендалл. — А ваше чарівне обличчя не потребує передмови. — Ого, — пролепетали Чару й Парі. — Привіт, я — Вінсон, — мовив Вінсон, — і знайшов свою дівчину. Вона в ашрамі. — Ого, — пролепетали Чару й Парі. — Вона в ашрамі, — розповідав Вінсон, потискаючи руку Парі. — А вона що — одержима? — поцікавилася Парі. — Чи помирає від невиліковної недуги? — докинула Чару. — Що? — перепитав Вінсон, хитаючись і пробуючи сфокусуватися на них. — Знаєте, мені дійсно треба відлити. Я провів його до вбиральні й зачинив двері. — У тебе пошарпаний вигляд, Шантараме, — помітила Діва, піднімаючись і розкидаючи руки. — Обійми мене, яар. Вона обійняла мене, а потім знову присіла біля Дідьє на матраці. Я глянув на той матрац. Він здавався знайомим. Я спрямував погляд крізь двері спальні на своє ліжко. Матраца на ньому не було. Голе дерев’яне ліжко перетворилося на труну. Мій матрац лежав на підлозі. — Сподіваюся, ти не проти, Ліне, — звернувся Дідьє, попиваючи мої порції для зомбі. — Коли ми вже застрягли тут і на біс його знає скільки, то перенести матрац сюди здалося найкращим варіантом. — Джасванте! — гукнув я менеджеру. — У мене більше гостей. Візьму все, що маєш! — Це не так робиться, баба, — озвався він. — Ти це знаєш. — Джасванте, це буде або так, або я пришлю на переговори Дідьє. — Вибачення прийняті, — сказав він. — Усе твоє. Він приніс до кімнати картонні коробки та ящики з пивом. Повернувся з пляшкою гасу і плиткою на дві конфорки. Він відсунув мої газети і нотатки вбік і встановив плитку, підпалив її запальничкою-пістолетом на батарейках. Перевірив тиск газу, вмикаючи його на максимум і мінімум, неначе випускаючи світлячків з пляшки. — Ого, — одностайно мовили Чару й Парі. Джасвант уклонився. — Усі ресторани зачинені, — розповів він, — і немає виносу, доставок — нічого крім того, що приготуєте власноруч. Триватиме все це невідомо скільки. — Нам потрібно буде більше травички, — попросив я, стоячи в дверях спальні. — Це можна організувати, але за додаткову оплату, враховуючи цей карантин. — Я візьму все. — Ну от, знову. Хіба ти нічого не вивчив? Ти — загроза для чесного бізнесу. — Дідьє! — Вибачення прийнято. Я принесу шмаль пізніше. Вона в тунелі. — У тунелі? — Так. — Під готелем є тунель? — Звісно, там є тунель. Саме тому я придбав готель. Сикхи виживають у Третій світовій війні, пам’ятаєш? — Я можу туди спуститися? Він зіщулив очі. — Боюся... що стільки ти заплатити не зможеш, — мовив він. — Пішов ти, Джасванте. — Хіба тільки... — Пішов ти, Джасванте. — Хіба тільки, — наполягав він, — сюди прорвуться зомбі, й це буде єдиний вихід. Якби я мав того бластера, то ми б качались як сир у маслі. — Годі уже про зомбі. — Ти взагалі не маєш почуття гумору, — похнюпився він, повертаючись до свого столу. — Плитка здається в оренду. Оплату я включу до твого рахунку. Я оглянув барикаду, думаючи про Карлу й очікуючи на нові пошуки, й озирнувся на людей у кімнаті. Олег нишпорив по коробках. Він виймав звідти якісь каструлі та сковорідки. — Дуже корисно, — сказав він. — Якби ж ми тільки врятували слугу, — засмутилась Парі. Діва не втрималася, регочучи так голосно, що підтягнула коліна до грудей і скрутилась у тугий сміхотливий клубочок. — Немає потреби у прислузі, — посміхнувся Олег. — Ви коли-небудь куштували російську їжу? Ви збожеволієте від неї, обіцяю. — Ого, — проспівали Чару й Парі. Олег відіслав футболки до Москви, по одній кожній несхожій близнючці, й за правилами Дідьє міг знову набувати аромату, поки чекав на реакцію Ірини, його феромонової паломниці. Він подобався Дівам. Він усім подобався. Дідько, він і мені подобався. Але я міг думати лише про Карлу, яка була десь там — сиділа в якійсь будівлі, не маючи іншого захисту, крім як покладатися на саму себе. — Я можу допомогти з їжею? — втрутився Вінсон, п’яно човгаючи з ванни. — Недоцільно, пане Вінсон, — заспівав Рендалл. — Підозрюю, що кулінарні навички пана Олега — це видовищний вид спорту, а не кривавий. — А хто це такий? — запитала Діва, прихиляючись до Дідьє на матраці. — Він — Рендалл, — розповів Дідьє. — Я вже казав тобі про нього. Він — таємниця, роз’яснена дотепними фразами. — Я — Рендалл, міс Діво, — мовив Рендалл. — І маю за честь знову познайомитися. — Прошу, іди і посидь з нами, Рендалле, — запросила Діва, погладжуючи ліжко. — Міс Діво, можу я шанобливо попросити, щоб до мене приєднався пан Вінсон? Він, здається, залишився під моєю опікою, і гадаю, йому варто трохи прилягти. — Ну звісно, — сказала Діва, погладжуючи матраца. — Влаштовуйся, Вінсоне. — Велике спасибі, — белькотів Вінсон, поки Рендалл укладав його на моєму матраці та підклав під голову одну з моїх подушок. — Моя дівчина в ашрамі, ти ж знаєш. Тож боюся, що трохи перенапружився сьогодні, та й учора вночі теж, бо вона в ашрамі, і знаєш, це приблизно означає, що її хлопцем став Бог, якось так, то як з цим можна боротись? Як хто-небудь може змагатися з Богом? І, типу, якщо Він такий могутній, то чому не знайде собі власну дівчину? Це мене просто причавило. Цілковито. — Це добряче тебе зачепило, зайчику, — помітила Діва. — Це всіх добряче зачепило, якщо пробачите моє втручання, міс Діво, — сказав Рендалл. — Тут потрібно боротись або втікати від почуттів. Діва перехилилася через Дідьє, щоб узяти Рендалла за руку. — Якщо я запропоную вдвічі збільшити ставку Карли, ти перейдеш на інший корабель, Рендалле? — Робота на міс Карлу — безцінна, — посміхнувся Рендалл. — Це привілей, тож з усією повагою, я залишуся на борту і допомагатиму міс Карлі гребти на шлюпці, якщо доведеться. Діва оцінила хлопця, роздивляючись його посмішку. — Ми познайомимося набагато краще, — мовила вона, — якщо залишимося замкнені тут усю ніч. — Кожна мить у вашій присутності — це честь, панно Діво. Тут я залишив їх, радіючи можливості зостатися на хвилинку сам-один у своїй спальні, але Діва негайно пішла слідом, розвернула мене і схопила за лацкани жилета. — Між Рендаллом і Карлою щось є? — прошепотіла вона. — Що? — Якщо є, то я не буду вторгатися на її територію. Карла мені подобається. — Вторгатися? — Але якщо ні, то кажу тобі, Ліне, цей хлопець просто красунчик. Він неймовірно красивий, яар. «Деякі райони в нашому чарівному Бомбеї палають, — подумав я. — Деякі райони вже зникли. Люди загинули». — Щира правда, — мовив я, дивлячись на неї і не розуміючи, чому дівчина не готувалася до ізоляції міста, яка могла тривати кілька днів, але радіючи, що побачив тигряче рикання колишньої Діви. — То все нормально? — вона невинно шукала мої очі. — Так. — І між Карлою та Рендаллом абсолютно нічого немає? Бо, ну, типу, він же красунчик, і в таке досить важко повірити, розумієш? Слова не повинні змінюватися так швидко, але, дивна річ, вони завжди таке роблять. Я нічого не міг розібрати. Карла катається з Бенісією, Навін катається з Кавітою, Діва танцює з Рендаллом, моя кімната повна людей, які вирішили перечекати бурю. У тій бурі я мав лише одну мотузку — Карлу, яка, можливо, десь застрягла, чекаючи на мою появу. — Усе гаразд, Діво. Усе добре. Вона вискочила зі спальні, а я зачинив двері й зіперся на них, не замикаючи. Я не хотів, щоб хтось почув звук замка і почувалися потім непроханим гостем. Гості могли залишитися хоч на місяць, я був не проти. Я натис на двері спиною, боячись, що хтось от-от відчинить їх, а я потребував побути хвилинку на самоті. Кавіта мала рацію. Карла ніколи не зникала з мого внутрішнього вівтаря, навіть коли я запалював свічки відданості з Лайзою. Карла і була тим внутрішнім вівтарем, з першої секунди. Хіба ж це гріх — дарувати комусь свою любов, якщо не можеш віддати свого серця? Чи помираємо ми тоді всередині, принаймні на деякий час, чи продовжуємо кохати живучи? Чи відрізала вона свої крила, моя голубка, коли відчинила навстіж вікно? Чи було наше життя щасливим, чи, може, щасливим те життя було лише для мене? Чи мав я з Лайзою справжнє життя, чи, може, це була брехня? Сміх панував у галасливій сусідній кімнаті: рятувальний човен, що дрейфує на хвилях непереборності. І на якусь спокійну хвилину небажаної правди двері за моєю спиною стали стіною зізнання, а всі мої гріхи несамохіть прокотилися крізь моє серце. Назір і Тарик — знехтувані друзі, яких спилили та вбили, і Лайза — знехтуване кохання, втрачене назавжди. Шкірою поповзло каяття за мій егоїзм. І я благав померлих мене пробачити. Сміх і тупотіння ніг линуло крізь двері, стукаючи мене по спині. Я не знав, це відпущення чи спокута. Я вирішив, що зрівняв рахунок, і почав прибирати в кімнаті, якщо раптом виживанці в сусідній кімнаті потребували місця для ночівлі. Я склав простирадла й ковдру на дерев’яній основі ліжка, щоб забезпечити якнайбільше комфорту для будь-якого змореного сонька. Причепурив кімнату, прибрав книги в один куток, а гітару — в інший, і протер підлогу вологою ганчіркою. І десь посеред тієї несподіваної послуги несподіваним гостям, десь посеред спокою, простоти й потреби всього цього, струмок жалю перетворився на річку, і я забув про Кавіту і Лайзу. Хай де вони є, хай куди прямують, живі чи мертві, я їх відпустив. Я пам’ятав, як вони сміялись, як я обох їх веселив. І я посміхнувся, згадуючи це, і та посмішка відчинила заґратоване вікно та звільнила їх. Розділ 70

⇐ Предыдущая 39 40 41 42 434445 46 47 48 Следующая ⇒