Annotation 33 страница

Блу-Гіджаб і Карла сиділи на підлозі біля балкона, схрестивши ноги, і килими навколо них були мов ставок медитації. Також стояла таця з ароматизованим трояндовим і м’ятним мигдалем, шматочки чорного шоколаду й пелюстки глазурованого імбиру, а ще наполовину випиті келихи лаймового соку. Червоні й жовті вогники на світлофорах унизу м’яко освітлювали жіночі обличчя в темній кімнаті. Повільний підвісний вентилятор розганяв пасмами фіміам, а легенький бриз нагадував нам, що надворі неосяжна ніч. — Сядь тут, Шантараме, — запропонувала Карла, сіпаючи мене до себе. — Блу-Гіджаб уже має йти. Але перед цим у неї є добрі й не дуже добрі новини. — Як ти? — запитав я. — Усе гаразд? — Зі мною все гаразд, алгамдулілла. Ти хочеш спочатку добрі чи не дуже добрі новини? — Давай спочатку недобрі, — обрав я. — Мадам Жу і досі жива, — повідомила Блу-Гіджаб. — І ще на свободі. — А добрі новини? — Її метальників кислоти вже нейтралізовано, а близнюки мертві. — Стривай-но, — сказав я. — А ми можемо відмотати трохи назад? Звідки ти знаєш про мадам Жу? І чому ти тут? — Я не знала про мадам Жу, — розповіла вона. — І не цікавилася нею. Мені потрібні були метальники кислоти. Ми їх упродовж року шукали. — Вони попекли когось із твоїх знайомих, — усвідомив я. — Мені шкода. — Вона була добрим бійцем і залишається доброю товаришкою і подругою. Вона поїхала до Індії, щоб відпочити від війни. Хтось найняв цих метальників кислоти, і вони перетворили її обличчя на маску. На протестну маску, можна її так назвати. — Вона жива? — запитала Карла. — Так. — А ми можемо якось допомогти? — Не думаю, Карло, — відповіла Блу-Гіджаб. — Хіба що вирішите допомогти покарати метальників кислоти, чим вона зараз і займається. Це забере ще трохи часу. — Ви спіймали метальників кислоти? — здивувалася Карла. — Ніхто не попікся? — Ми накрили їх покривалами і гамселили, доки ті не повикидали пляшечки з кислотою, а потім відволокли їх подалі. — А близнюки кинулись їм допомагати, — здогадавсь я, — сприйнявши вас за загрозу для мадам Жу. — Так і було. Ми не усвідомлювали, що вони захищали мадам Жу. Нам було байдуже. Нам потрібні були метальники кислоти. Мадам Жу втекла, а ми не перешкоджали. Ми зупинили близнюків і схопили метальників кислоти. — А ви назавжди зупинили близнюків? — Так. — Що ви з ними зробили? — Покинули їх там. Саме тому я не можу залишатися тут, іншалла. — Хай що тобі знадобиться, воно твоє, — пообіцяв я. — А чому ти вирішила розповісти про це мені? — Ми відвезли їх у нетрища. Там живуть четверо братів і двадцять чотири кузени обпеченої дівчини. Та й дівчина теж там живе з багатьма іншими, хто її любить. Ми допитали метальників кислоти. Хотіли отримати імена всіх облитих ними дівчат. — Навіщо? — Щоб пізніше відвідати всі їхні родини і розповісти, що ці люди вже мертві й більше ніколи не зроблять такого з жодною дівчиною. А потім відвідати кожного їхнього клієнта, які наймали метальників для обливання кислотою дівчат, змусити готівкою заплатити за завдане пекло й віддати ті гроші постраждалим дівчатам, іншалла. — Блу-Гіджаб, — сказала Карла. — Ми тільки-но познайомились, а я вже тебе люблю. Блу-Гіджаб узяла Карлу за зап’ясток. — Коли метальники кислоти заговорили, — провадила вона, обертаючись до мене, — ми почули в переліку твоє ім’я. Вони розповіли, що слідкували за тобою для мадам — тієї жінки, яка втекла. Я змусила метальників кислоти розповісти, де ти живеш, і прийшла сюди, щоб тебе попередити. Це стало шоком, і не одним, особливо думка, що метальників кислоти замучили до смерті їхні власні жертви. Це вже було занадто. — Спасибі за попередження, Блу-Гіджаб, — мовив я. — Ти сьогодні їдеш. Як ми можемо допомогти? — У мене є все необхідне, — запевнила Блу-Гіджаб, — але до ранку маю бути якнайдалі звідси. Моя єдина проблема — це Анкіт. Я не можу взяти його з собою, бо раптова зміна планів дозволяє провезти лише одну людину за раз. Я знаю, що Анкіт наполягатиме на тому, щоб зостатися й дозволити мені виїхати першій, і саме так я і збираюся вчинити, але боюся залишати його самого. — Ніхто не нашкодить йому, якщо Анкіт залишиться з нами, — сказав я. — Ні, — пояснила вона. — Я боюся залишати його, бо він може бути надзвичайно агресивний. Я згадав люб’язного нічного портьє з його делікатним передбаченням потреб інших, елегантними вусами й ідеальними коктейлями — і не зміг скласти все це докупи. — Анкіт? — Він дуже вправний агент, — розповіла Блу-Гіджаб. — Один з найкращих і найбільш небезпечних. Небагато хто доживає до сивого волосся в цій війні. Але йому вже час іти на пенсію. Його останнє завдання було майже три роки тому, в ролі нічного портьє в готелі, де всі журналісти полюбляли перехилити чарчину і погомоніти. Але зараз він занадто відомий. Це було його останнє завдання. Я мала привезти його до наших зв’язкових у Делі, де Анкіт мав розпочати нове життя, але вбивство близнюків змінило план. — Він у розшуку? — запитав я. — Нам його заховати? — Ні, — нахмурилася вона. — Чому б його шукали? — Двоє мертвих близнюків одразу ж спадають на думку. — Це ми з компаньйонами застрелили близнюків. Він узагалі не має до цього стосунку. — Близнюків важко зупинити. Ти застрелила їх тим невеличким пістолетом? — Звісно ж, ні, — сказала вона, — виймаючи з кишені своєї спідниці невеличкого напівавтоматичного пістолета і тримаючи на долоні. — Цим я стріляю лише у свого чоловіка. Саме тому він його в мене поцупив. — Але ж ти тримала його в руці вітаючись, — усміхнувсь я. — З інших причин, — пояснила вона, мрійливо дивлячись на пістолета на долоні. — Я можу на нього поглянути? — попросила Карла. Блу-Гіджаб передала їй маленького пістолета. Карла його обдивилася, поклавши собі на долоню в те місце, де лінії намірів перетинаються з силою наслідків. Потім повільно звела погляд, доки не зустрілася зі мною очима. — Класний, — сказала вона, повертаючи зброю Блу-Гіджаб. — Хочеш подивитися на мого? — Звісно, — загорілася Блу-Гіджаб. — Але я хочу, щоб ти зберегла цього пістолета. Я вже незабаром зустрінуся зі своїм Мехму, іншалла, і знаю, що цього разу й надалі обійдеться без зброї. Ми багато розмовляли, і тепер наші стосунки стали набагато кращими, алгамдулілла. — Ти хочеш мені його віддати? — здивувалася Карла, забираючи назад невеличкого пістолета. — Так, я планувала віддати його Шантараму, але після знайомства з тобою, гадаю, краще зробити так. Ти приймеш мого подарунка? — Так. — Добре. Я не проти подивитися на твою зброю. Карла мала матово-чорний кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, з магазином на п’ять патронів. Вона дістала його з-під килима біля себе, вивільнила магазин, повибивала патрони собі на коліна і прилаштувала магазин назад. — Без образ, — сказала вона, передаючи револьвера Блу-Гіджаб. — Чутливий спусковий механізм. Блу-Гіджаб огледіла невеличку смертельну зброю, як справжній експерт, і віддала її назад. Карла знову відчула підбадьорливу вагу зброї на долоні, обхопивши пальцями й перезаряджаючи кирпатий револьвер. На кілька митей вони обидві, зі зброєю в руках, перевели погляди на мене — з замисленими виразами обличчя і водночас без будь-яких емоцій. Для мене це була стіна жіночності в їхніх очах: я не мав гадки, що відбувається. Я просто радів стати свідком — побачити зустріч двох шалених, сильних духом жінок. — Блу-Гіджаб, — за хвильку заговорила Карла, — прошу, дозволь мені зробити подарунок у відповідь. Вона витягнула довгого зубця з Гульки в себе на потилиці, випускаючи на волю чорне волосся, неначе лапи пантери. — Для часів, коли ти не носиш гіджаб, — пояснила вона, пропонуючи шпильку для волосся. — Будь дуже обережна. Тримай її лише за камінчика, як я. Чутливий спусковий механізм. Це був отруйний дротик. На тупому кінці тримався невеличкий рубін у латунній рамці. Карла стрибнула на ноги, збігала до спальні й повернулася з довгою тонкою пляшкою з червоного скла. На покришці був дизайн племені майя. — Кураре^[152], — повідомила вона. — Я виграла дротик і пляшку у словесній грі з антропологом. — Ти виграла це у «скрабл»? — запитала Блу-Гіджаб, тримаючи пляшку в одній руці, а дротика в другій. — Щось таке, — відповіла Карла. — Залишай дротика замочуватись на ніч у кураре кожного повного місяця. І не забувай: носи його обережно, я колись подряпалась і кілька годин мучилася від дуже реалістичних снів. — Чудово, — вирішила Блу-Гіджаб. — Воно справді діє так швидко? — Запхай це чоловікові в шию — і він пройде за тобою лише шість чи сім кроків. Компенсує незручність високих підборів. — Я в захваті, — поділилася Блу-Гіджаб. — Я справді можу його собі залишити? — Ти просто мусиш. — Дякую, — сором’язливо сказала Блу-Гіджаб. — Мені дуже подобається твій подарунок. — Що буде на кону під час вашої з Мехму дуелі на світанку? — поцікавилася Карла. — Гіджаб, — відповіла Блу-Гіджаб, зітхаючи на згадку про минулі бійки. — Він вважає його занадто ортодоксальним? — Ні, Карло, він вважає його недосить крутим. Він надзвичайно захоплюється модою. У нього є дванадцять пар джинсів і у всіх дванадцятьох парах він бореться за права бідняків. Він хоче, щоб я зняла гіджаб і мала такий самий крутий вигляд, як усі інші, які приїхали з Європи, а ще стала білявкою. — У тебе й так крутий вигляд, — запевнила Карла. — Це чудовий блакитний колір, до речі. — Але не настільки крутий, як в інших товаришок, — прогарчала Блу-Гіджаб. — Інших товаришок? Блу-Гіджаб глянула на мене, а потім назад на Карлу. — Шантарам не розповідав тобі про мене, еге ж? — Я нічого не знаю, — мовив я. — Не знаю, якого кольору твій прапор, і не питав. — Ти не відданий якомусь одному прапору? — насупилася Блу-Гіджаб. — Не зовсім, — сказав я. — Але часто відданий особі, яка тримає цього прапора. — Мехму, Анкіт і я — комуністи, — оголосила вона, знову обертаючись до Карли. — Ми входили до групи Габаша. Ми тренувалися з палестинцями Народного фронту визволення Палестини в Лівії, але мусили забиратися звідти. Вони стали занадто... емоційними у своїх діях. — А що саме тамілка зі Шрі-Ланки робить в Індії з палестинцями? — запитала Карла. Якщо, звісно, я не лізу цим питанням у твій город. — Учиться захищати наш народ. — А це обов’язково мала бути ти? — м’яко запитала Карла. — А хто ж тоді підніме зброю, якщо ми всі її складемо? — гірко відповіла Блу-Гіджаб, потрапивши у пастку в колесі помсти, що підтримувало обертання люті. — Ви з Мехму справді воюєте через гіджаб? — не вірила Карла, пом’якшуючи ситуацію посмішкою. — Постійно, — посміхнулась у відповідь Блу-Гіджаб, прикриваючи свого дівчачого ротика своєю солдатською долонею. — Я вистрелила в нього вперше, бо негідник сказав, що гіджаб додає мені десять фунтів. — Сам нарвався, — розсміялася Карла. — Ти ж це вважаєш, що це правда, еге ж? — Твій гіджаб візуально звужує, — запевнила Карла. — І в тебе дуже гарненьке личко. — Ти так вважаєш? — Почекай трішки, — попросила Карла, прудко підстрибуючи й кидаючись до спальні. — Тобі надзвичайно пощастило, — сказала Блу-Гіджаб. — Я знаю, — посміхнувсь я, а очі чекали на повернення Карли. — І Мехму теж. — Ні, — мовила Блу-Гіджаб, — я про те, що твоє ім’я у переліку метальників кислоти було наступним. Я повернувся до неї і побачив темряву в очах цієї жінки, і з’явилася ця темрява там з темного боку. Карла причимчикувала до нас. У неї в руках була маленька вельветова торбиночка, і Карла втисла її в руки Блу-Гіджаб. — Помада, тіні, лак для нігтів, гашиш, шоколад і збірочка поем Сеферіса^[153], — пояснила вона. — Почитаєш, коли дістанешся, куди треба, і зможеш зачинити по собі двері. — Дуже тобі дякую, — зашарілася Блу-Гіджаб. — Ми — дівчата — маємо триматися разом, — сказала Карла. — Хто ж іще врятує наших чоловіків? Розкажи мені про той випадок, коли ти вдруге підстрелила свого чоловіка. — Вдруге це сталося, коли він сказав, що одна дівчина зі східнонімецької делегації наполягла, щоб Мехму торкнувся її довгого шовкового волосся, і йому сподобалося, тож я мала зняти гіджаб і теж показати своє волосся. — Ну, я б, мабуть, вистрелила в неї, — усміхнулася Карла. — Я не можу підстрелити її За таку пропозицію, — серйозно мовила Блу-Гіджаб, — Мехму — вродливий чоловік. Але я виправдано підстрелила його за таку дію. — Куди ти поцілила? — азартно поцікавилася Карла. — У біцепс. Чоловіки ненавидять втрачати свого великого м’яза аж на шість місяців, і це не завдає непоправної шкоди. Береш пістолет невеликого калібру, притискаєш його до внутрішнього боку біцепса, цілишся назовні й випускаєш одну кулю. Усе, що потрібно, це добра стіна з того боку, щоб зупинити кулю. — Ти не розглядала варіант сімейного психолога? — замислилася Карла. — Ми вже все спробували... — Ні, я маю на увазі, чи не думала ти стати сімейним психологом? — уточнила Карла. — Гадаю, у тебе природжений талант, а в цій будівлі є один вільний офіс. Ми могли би включити це в мій бізнес. — А що це конкретно? — спитала Блу-Гіджаб. — Якщо, звісно, я не лізу цим питанням у твій город. — Я — партнер у компанії під назвою «Бюро втраченого кохання». Ми знаходимо втрачених коханих і возз’єднуємо їх з родинами. Інколи знаходити так само дивно, як і втрачати, тож возз’єднані кохані потребують терапії. Ти можеш підійти. — Мені до вподоби ця ідея, — засоромилася Блу-Гіджаб. — Я шукала нове вікно, не затулене газетами. Я... дуже втомилася, і Мехму також. Коли буде безпечно повернутися, я приїду знову це обговорити, Карло, іншалла. Я намагався бути непомітним, і це добре виходило. Їхні потаємні жіночі справи розігрувалися переді мною, а чоловікам таке не показують, ну, хіба на запрошення. Тоді вони мене не помічали, тож начебто не запросили. Карла посміхалась, але Блу-Гіджаб насупила брови, тримаючи отруєного дротика. — Ти... е-е-е... сказала, що маєш проблеми з Анкітом? — нагадав я. — Канал для втечі є лише для мене, оскільки план помінявся, — розповіла Блу-Гіджаб, трохи м’якшаючи і обертаючись до Карли. — Я не можу взяти його з собою. Але й не можу його просто кинути. Він добрий товариш. І хороша людина. — Я можу знайти йому роботу на чорному ринку, якщо хочеш, — запропонував я. — З ним буде все гаразд, доки ти не повернешся. — Його найму я, — заявила Карла. — Чоловік цілих три роки був нічним портьє у великому готелі. Такі таланти завжди пригодяться. — Або він міг би працювати на чорному ринку зі мною, — повторив я, захищаючи свою канаву. — Або ні, — заперечила Карла, посміхаючись мені. — За жодних обставин. — У будь-якому разі, він з нами не пропаде, — сказав я. — Не хвилюйся. Блу-Гіджаб засунула коштовну шпильку в довгу тонку пляшку і закрутила той смертельний шпичак всередині. Заховала це ще в одну невидиму кишеню своєї спідниці. — Мені вже час, — мовила вона, підводячись трохи непевно. Ми з Карлою кинулися допомогти їй, але жінка не дозволила цього, виставивши руки, як анемони. — Зі мною все гаразд, — сказала вона, — усе добре, алгамдулілла. Вона випросталася, розправила спідниці й пішла з нами до Джасвантового столу. Анкіта не було видно. Джасванта за столом теж не було, він під’їдав припаси зі своєї ж заначки. Він глянув на мене, з крихтами в бороді й печивом у руках. — Де Анкіт? — запитав його я. — Анкіт? — зойкнув він, наче я звинуватив його в тому, що він з’їв гостя. — Коктейльний капітан. Де він? — А, він. Гарний хлопець. Трохи сором’язливий. Він поринув у транс, струшуючи печиво з бороди і дивлячись на його візерунок на підлозі. — Скільки ти випив коктейлів, Джасванте? — Три, — відповів він, виставивши чотири пальці. — Повісь табличку з написом «Зачинено», — порадив я. — Ти в хімічній подорожі. Де Анкіт? — Сюди піднявся Рендалл, випив кілька коктейлів і повів його вниз, щоб показати авто. А що? — Де Навін? І Дідьє? — Хто? Я обернувся до Блу-Гіджаб і Карли. — Я можу відвести тебе до Анкіта, — сказав я. — Ні, — випалила вона. — Я не зможу з ним попрощатися. Забагато разів я прощалась і більше не мала можливості сказати іще щось. Є інший вихід? — Обирай, — мовив я. — Є кілька. — Я сам проведу леді, — озвався Джасвант, достатньо нализавшись, щоб не боятися Блу-Гіджаб. — Мені не завадить прогулянка, щоб прочистити мізки. — Блу-Гіджаб, може, ти хочеш, щоб ми теж приєдналися? — запитала Карла. — Ні, прошу, краще, щоб я була одна. Набагато безпечніше боротися лише за себе, алгамдулілла. — Доки не зустрінешся зі своїм чоловіком, — нагадала Карла. — А тоді ви будете разом і, може, навіть спробуєте щось щасливіше, як, наприклад, сімейна психотерапія. У тебе є гроші? — Є все, що необхідно, алгамдулілла, — переконувала Блу-Гіджаб. — Ще побачимося, Карло, іншалла. — Іншалла, — всміхнулася Карла, обіймаючи її. Блу-Гіджаб повернулася до мене, й усмішка перетворилася на похмурий погляд. — Того дня в авто я плакала через нас із Мехму, — розповіла вона. — Але також і через тебе плакала. Мені шкода, що твоя дівчина померла, доки тебе не було поруч, а я не могла розповісти. Ти мені подобався. І досі подобаєшся. Я рада за тебе. Аллагафіз. — Аллагафіз, — відповів я. — Бережи себе, Джасванте, гаразд? Будь насторожі. Бо ти ж ледь на ногах тримаєшся, чоловіче. — Без проблем, — посміхнувся у відповідь той. — Охорону гарантовано. Я приплюсую це до твого рахунку. Коли ми залишилися наодинці, Карла сіла за столом Джасванта. Її палець навис над третім вимикачем. — Ти не посмієш, — пригрозив я. — Ти ж знаєш, що я ще й як посмію, — розреготалася вона, натискаючи. З колонок покотилася бганґра, і так голосно, що аж плечі ходором ходили. — Джасвант це почує і змусить мене платити, — гаркнув я. — Сподіваюся, — заверещала вона у відповідь. — Ну добре, ти сама напросилася, — вирішив я, витягуючи її з Джасвантового крісла. — Час потанцювати, Карло. Вона вилізла з-за столу, прихилилася до мене. — Ти ж знаєш, що погані дівчатка не танцюють, — сказала вона. — Ти не хочеш змушувати мене танцювати, Шантараме. — А ти й не маєш танцювати, — перекрикував я музику, відступаючи від неї на кілька кроків. — Усе нормально. Усе добре. Але я танцюю, якраз отут і ти можеш приєднатися, щойно з’явиться таке бажання. Карла посміхнулась і трохи поспостерігала за мною, але потім почала рухатись і дала собі свободу. Її руки й ноги перетворилися на морські водорості, що колихалися «4 хвилях стегон. Вона наблизилася до мене і почала обходити в танці, рухаючись колами спокуси, а потім хвиля спокуси вдарила мене, і Карла перетворилась на чорну кішку з зеленим вогнем в очах. Погані дівчатка таки танцюють, як і погані хлопчики. Вона посилала мені мрійливі хвилі музики, і я думав, що однозначно маю забрати ту мелодію у Джасванта і, можливо, його акустичну систему, аж тут утанцював у поштаря, який стояв на порозі. Карла натисла вимикача, музика припинилася, залишаючи нас із шиплячим відлунням раптової тиші. — Лист, сер, — мовив поштар, простягаючи мені блокнот на підпис. На вулиці ще й досі стояла темна ніч, а до світанку лишалося недовго, але це ж Індія. — Гаразд, — сказав я. — Лист для мене, так? — Ви — пан Шантарам, а цей лист для пана Шантарама, — терпляче повторив він. — Тож так, сер, він для вас. — Зрозуміло, — заспокоївсь я, підписуючись за листа. — Трохи запізно ви на роботі, ні? — Або зарано, — зауважила Карла, ставши біля мене і перехилившись через плече. — Що привело вас сюди в цей неробочий час, поштарю-джі? — Це моя спокута, пані, — зізнався поштар, запихаючи блокнота до сумки. — Спокута, — посміхнулась Карла. — Безвинність дорослих. Як вас звати, поштарю-джі? — Гітеш, пані, — повідомив він. — Хороша людина, — переклала вона. — На жаль, ні, пані, — відповів він, віддаючи мені листа. Я запхав його до кишені. — Чи можу я запитати, що ти маєш спокутувати? — поцікавилася Карла. — Я став п’яницею, пані. — Але тепер ти не п’яниця. — Ні, пані, не п’яниця. Але був і знехтував своїми обов’язками. — Як? — Інколи я так напивався, — тихо зізнався він, — що накопичувалося кілька мішків з листами, бо я просто не міг їх доставити. Поштовий департамент змусив мене записатися на реабілітацію, а після її завершення мені знову дадуть цю роботу, якщо я доставлю всі затримані листи в неробочий час і вибачусь перед усіма ошуканими людьми. — І це привело тебе сюди, — зрозуміла вона. — Так, пані. Я почав з готелів, бо вони відчинені в такі години. Тож прошу, прийміть мої вибачення, пане Шантараме, за таке запізнення в доставці вашого листа. — Вибачення приймаються, Гітеше, — водночас промовили ми. — Дякую. Добраніч і доброго ранку вам, — сказав він, з понурим виглядом спускаючись сходами до свого наступного місця призначення. — Індіє, — мовив я, хитаючи головою. — Я тебе люблю. — А ти не збираєшся прочитати листа? — запитала Карла. — Листа, доставленого Долею, в особі зміненої людини? — Ти маєш на увазі, чи не збираєшся ти його прочитати, правильно? — Цікавість — це власна ж винагорода, — мовила вона. — Я не хочу його читати. — Чому ні? — Лист — це лише набридлива Доля. Мені не дуже щастить з листами. — Ну ж бо, — не здавалася Карла. — Ти написав мені два листи, і вони стали найкращими листами, які я коли-небудь отримувала. — Я не проти їх писати, час до часу, але не люблю їх отримувати. Одне з моїх уявлень про пекло — це світ, де ти отримуєш листи не раз на тиждень абощо, а щохвилини, щодня, і триває це вічність. Це підстава для кошмарів. Вона глянула на мене, а потім на куточок листа, що визирав з моєї кишені. — Можеш прочитати його, Карло, якщо бажаєш, — вирішив я, віддаючи їй листа. — Зроби таку ласку. Якщо там є щось важливе для мене, ти розповіси. Якщо ж ні, то порви його. — Ти навіть не хочеш дізнатися, хто його надіслав, — звинуватила мене вона, досліджуючи конверта. — Мені байдуже, від кого він. Мені не щастить з листами. Просто розкажи мені, якщо там є щось важливе. Вона вдумливо постукала конвертом по щоці. — Він уже застарів, тож гадаю, що почитаю листа пізніше, — вирішила вона, ховаючи його в сорочку. — Потому як знайдемо Анкіта і переконаємося, що з ним усе гаразд. — Анкіт у нормі. Він може постояти за себе. Він небезпечний комуніст, тренований палестинцями в Лівії. Я б ліпше повернувся у твоє шатро і переконався, що там усе як треба. — Спочатку спустімося вниз, — посміхнулася вона, — а потім підемо туди. Розділ 77

Ми пішли вниз, мріючи про гору, і ще до того, як завернули в арку за фасадом готелю, почули голоси Рендалла й Анкіта, які реготали. Коли ми досягай лімузина з відкидним верхом, припаркованого під стіною, то знайшли Рендалла й Анкіта на задньому сидінні; Вінсон сидів на матраці між ними, а Навін сидів у кабіні водія разом з Дідьє. — Ого, — сказала Карла, широко всміхаючись. — Як ви тут, хлопці? — Карло! — заволав Дідьє. — Ти маєш приєднатися до нас! — Привіт, Карло! — озвались інші голоси. — Яка нагода? — поцікавилася Карла, нахиляючись до відчиненого заднього віконця автомобіля. — Ми жаліємо себе, — повідомив Дідьє. — Нас усіх покинули чи трагічно роз’єднали, і ти можеш отримати надзвичайне задоволення від наших чоловічих мук. — Покинуті? — глузувала Карла. — Et tu^[154], Дідьє? — Тадж сьогодні мене кинув, — схлипнув він. — Уявіть, — відповіла Карла. — Вирізьблений коханням скульптора. — Міс Діва теж мене покинула, — додав Рендалл. — І мене, — повідомив Навін. — Вона сказала, що відтепер ми будемо тільки друзями. — Я ніколи не закохувався, — зізнався Анкіт. — Ці пошуки ще не завершилися, але я сам уже давно, тож теж маю свої бульбашки смутку в келихах, які ми піднімаємо. — Ранвей витурила мене з ашраму, — розповів Вінсон. — Я знайшов її і знову втратив. Вона сказала, що я маю пожити там з нею ще місяць. Цілий місяць. Мій бізнес зійде нанівець, чоловіче, якщо таке втнути. Вона цього не зрозуміла. Вона мене вигнала. Добре, що я знайшов цих хлопців. Вони пили Анкітове знеболювальне у коктейльних келихах. Вінсон почав наповнювати чашу бульбулятора. Скляний резервуар був у формі черепа. У ньому плавала невеличка перламутрова змія-емблема. Він запропонував мені, але я перевів цю забаву на Карлу. — Якщо я зроблю це і скуштую знамениті коктейлі Анкіта, — мовила вона, відмахуючись, — то маю сидіти всередині того автомобіля, хлопці. — Сідай між нами, Карло, — благав Дідьє. — Агов, Ліне, — запитала мене Карла. — Де ти хочеш сісти? — Я повитираю мотоцикла, — сказав я, знаючи, що їй чоловічий лемент у тому лімузині буде набагато цікавіший, ніж мені. — Ти відпочивай, а я приєднаюся пізніше. Вона поцілувала мене. Навін вийшов з авто і притримав для неї дверцята. Вона залізла на переднє сидіння до Дідьє, але сіла обличчям до інших хлопців. Затуливши панель приладів подушкою, вона зручно вмостилася, дивлячись на хлопців і схрестивши ноги на сидінні. Навін посміхнувся мені, сідаючи в авто, і зачинив дверцята. Рендалл увімкнув миготливі вогники з Джасвантової крамниці виживання і вручив Карлі один з Анкітових коктейлів. Вона підняла келиха. — Джентльмени! — почала вона. — За «Бюро втраченого кохання»! — За «Бюро втраченого кохання»! — вигукнули вони. Якраз цієї миті у провулок зайшов Олег, його одвічна посмішка трохи скривилася. Він значно повеселішав, коли помітив вечірку в автомобілі. — Клёво! Так добре тебе бачити, Ліне. — Де ти був, чоловіче? — Ці дівчата, — сказав він. — Ці Діви. Вони викрутили мене, наче боксерського рушника, чоловіче, а потім викинули геть. Я геть... — Разбит, — підказав я. — Разбит, — повторив він. — А на честь чого вечірка? — Це щорічна зустріч втрачених коханців, і вони почали без тебе. Приєднуйся, друже. Вони почали волати, свистіти, а потім заволокли Олега до автомобіля, де він розкинувся біля Рендалла, тримаючи коктейль. Чекаючи на свою кохану, я підійшов до мотоцикла, залишеного біля найзручнішого виїзду з провулку. З-під сидіння дістав серветки і ніжно обтер свій байк. Поки Карла реготала, а Дідьє вищав від сміху, я поговорив з мотоциклом і запевнив його, що мій помічник не самотній. Я хвилювався через мадам Жу. Я недосить добре був з нею знайомий, аби знати, наскільки вона любила близнюків чи взагалі будь-кого. Але вони були нерозлучні впродовж багатьох років. Вона й так була ненормальна і схильна до помсти. Я хотів дізнатися, чи була вона зла і переможена, чи просто зла. І тінь, з якої вона так любила час до часу матеріалізуватися, була в арці під нашим готелем — там, де Карла так душевно розважалася. До світанку була ще година, і тоді священне сонце випалить вампіра, принаймні я сподівався. Я сів на відполірованого мотоцикла і викурив косяка, спостерігаючи за двома входами у провулок і реагуючи на кожен крок чи гуркіт транспорту. Поки я міркував і хвилювався, раптом з реготом відчинилися передні дверцята автомобіля. Нетверезий Навін вивалився звідти і притримав двері з театральною елегантністю. Карла швиденько вистрибнула і попрямувала до мене, рухаючись досить повільно. Навін помахав на прощання, і хлопці в автоліжку теж почали гучно бажати нам гарної ночі. Рендалл опустив жалюзі на вікнах, готуючись до сходу сонця. — Ти не проти, якщо ми посидимо тут, доки світанок повністю не затопить місто? — запитав я. — Звісно, — сказала Карла, сідаючи біля мене на мотоциклі. — Ти сидиш на варті, еге ж? — Мадам Жу не дає мені спокою. І вона була прив’язана до тих близнюків. — Вона своє отримає, — запевнила Карла. — Вона вже трохи отримала від Блу-Гіджаб. Карма — це молот, а не пір’їна. — Я кохаю тебе, — мовив я, дивлячись, як бліді світанкові тіні осявали її обличчя, мріючи про поцілунок, але так насолоджуючись думкою про це, що проґавив нагоду. — Як там в автомобілі? — Збіса добре, — розповіла вона. — У мене є купа роботи перед наступним конкурсом афоризмів. Там неначе акупунктурна мапа чоловічих комплексів. — Озвуч мені афоризм, — попрохав я. — Нізащо, — розсміялася вона. — Вони ще не відточені. — Лише один, — благав я. — Ні. — Хоч один, — продовжував благати я. — Гаразд, гаразд, — здалася вона. — Ось один. Чоловіки — це бажання, загорнуті в таємниці, а жінки — це таємниці, загорнуті в бажання. — Круто. — Тобі подобається? — Так. — Я змогла побачити, так би мовити, відкритих чоловіків. Це, звісно ж, заслуга Дідьє. Ніхто з них не відкрився б настільки без нього на чолі. — Ти розповіла Анкіту про Блу-Гіджаб? — Так, — усміхнулася вона. — Я спромоглася втулити це в загальному вирі. Він нормально все сприйняв. — Добре. — І я запропонувала йому роботу. Це він також сприйняв непогано. — Розумний чоловік. І швидка реакція з твого боку. Що ще ти так швидко робиш, мадам Карло? Ранок уже достатньо розгорнувся навколо, щоб ми могли залишити хлопців самих, а я хотів повернутись у шатро. Я зробив крок, щоб так і вчинити, але Карла завадила. — Ти можеш дещо для мене зробити? — запитала вона. — Отепер ти говориш, — усміхнувсь я. — Саме це я й мав на думці. — Ні, — заперечила вона. — Я маю на увазі, чи поїдеш ти зі мною в одне місце? — А це нагорі, у твоєму шатрі? — Після шатра. — Звісно, — розсміявсь я, саме коли чоловіки в затемненому лімузині теж вибухнули сміхом. — Але тільки якщо перестанеш красти моїх персонажів. — Твоїх персонажів? — Анкіта, і Рендалла, і Навіна, — посміхнувсь я, знаючи, що вона зрозуміє. Вона розреготалася. — Ти і є одним з моїх персонажів, — сказала вона. — І ніколи цього не забувай. — Ну, якщо ти про таке пишеш, то куди я маю вирушити? — На гору, — повідомила вона. — До Ідриса. — Чудово, — відповів я. — Ми можемо перетворити це на тривалі вихідні. — Я думала про довший термін, — зізналася вона. — Наскільки довший? — Доки не розпочнуться дощі, — м’яко мовила вона. — І, можливо, доки вони не припиняться. Два місяці. Це було непросте запитання, особливо коли ти працюєш на чорному ринку. Я знав одного хлопця: молодого солдата на ім’я Джаґат, який вилетів з банди під час мусульманської чистки. Він був індуїстом, який виступав проти вигнання мусульман лише через їхню релігію. Вішну не міг йому нашкодити, бо той був індуїстом, але позбувся хлопця разом з мусульманами. Хлопчина був тямущий, ще й досі підтримував зв’язки з «Компанією 307» і міг наглядати за міняйлами, якщо я полишу пост. Я міг зробити перерву і призначити молодого Джаґата — роніна^[155], відлученого від компанії, — керувати моїм бізнесом. Була також можливість, що коли я повернуся після такої довгої перерви, то бізнес буде в руїнах, а молодий ронін уже помре або просто втече. — Звісно, — погодивсь я. — Карло, я будь-куди з тобою піду. Я можу так надовго відлучитись, а ти? — Я відписала проксі-акції Ранджита його найнелюбішій сестрі, — розповіла вона, беручи мене за руку, поки ми піднімалися сходами. — Свої акції в галереї я віддала Таджу і комітету акціонерів. Я відписала все, що можу успадкувати від Ранджита після затвердження заповіту, його найнелюбішому брату. Саме він підкупив Ранджитового шофера, щоб той підклав у авто фальшиву бомбу. Це здалося підходящим рішенням. — Відмила ліквідні активи Ранджита зі свого волосся. — Я трохи залишила, — сказала вона, — щоб не сісти на мілину. — Ти справді хочеш залишитись на горі аж кілька місяців? — Так. Я знаю, що там нелегко і в тебе є тут справи, але хочу подихати свіжим повітрям, наповнитися свіжими ідеями, хоч на деякий час. Мені потрібно позбутися темних привидів і розпочати все з чистого аркуша з тобою. Ти гадаєш, що можеш на таке погодитися? Для мене, для нас? Я — міський хлопець, який любить природу, але також любить міський комфорт. Для мене не найкращим варіантом було провести кілька місяців з групою інших людей у закритій громаді, миючись холодною водою та проводячи ночі на тоненькому матраці, розстеленому на землі. Але Карла цього хотіла і потребувала. І в місті ще й досі не все заспокоїлося після тих бунтів та ізоляції і неповністю всілося у свій напівхимерний стан. Це був досить вдалий момент, аби кудись поїхати. — Згода, — вирішив я, викликавши в Карли усмішку. — Подивимося, що з нами зробить гора. Частина XIV

⇐ Предыдущая 42 43 44 45 464748 49 50 51 Следующая ⇒