Annotation 31 страница

Життя втікача натягує власні загорожі. Вітальня була переповнена мирними друзями, але також і небезпечною зброєю. Я продумано розклав зброю в кожному кутку на меблях, від балкона до дверей, прорахувавши будь-яку ймовірність нападу. Я не врахував, що до кімнати можуть вторгнутися друзі. Я пішов назад у вітальню і зібрав нотатки й записники, принесені в жертву Джасвантом заради його плитки. — Народе, народе, — звернувсь я, перериваючи веселощі. Усі поглянули вгору. Вони посміхалися. — Сьогодні я чекав непроханих гостей, а натомість з’явилися звані гості. Вони зраділи і заплескали в долоні. — Ні, стривайте, вам тут, звісно, раді, й, дякуючи Джасвантовій передбачливості, у нас буде вдосталь їжі та води, а ще інші речі, щоб усе це перечекати... Вони веселились і плескали в долоні. — Ні, стривайте, річ у тому, що я чекав на непроханих гостей, розумієте, тож порозкладав навкруги зброю. Присутні підморгнули мені. Вони гадали, що це жарт, і, мабуть, чекали на кульмінацію. Я потягнувся до майже порожньої книжкової полиці й дістав звідти томагавк. — Просто повертайтеся до своїх справ, — сказав я, тримаючи томагавка. — Розслабтесь. Я пройдусь по кімнаті та позбираю зброю, бо не хочу, щоб хтось випадково поранився. Гаразд? Вони знову мені підморгнули. Дідьє вдягнув на обличчя маску, але й він підморгнув. — Ого, — проспівали Чару й Парі. Я поклав зброю вуличних джунглів на своє дерев’яне ліжко і повернувся до кімнати, збираючи ножі, пістолета, два кийки й елегантного кастета. Останньою зброєю був Вікрантів набір метальних ножів, які я заховав за рогом балконної опори, неподалік місця, де сиділа Діва. — Ти або трагічно параноїдальний, — зауважила Діва, — або трагічно передбачливий. — У мене часу немає бути параноїдальним, — розсміявся я. — Забагато людей хочуть мене дістати. Я запхав пістолет у кишеню жилета. Я не міг ховати його в апартаментах, бо не міг довіряти жодному з присутніх, якщо його знайдуть. «Погана карма — дозволити комусь загинути з твоїм пістолетом, — колись сказав мені Фарід, Фарід Посередник. — Це у переліку якраз під убивством когось власноруч». Дідьє з Олегом мали власні пістолети, якщо потрібно. І був шанс, якщо все погіршиться, що це знадобиться. Бунтівники палять міські квартали Бомбея й інші індійські міста. А довкруж пожежі зімкнули коло озброєні ножами й кийками люди, які затіяли цю пожежу, чекаючи на втечу здобичі. Я домовився з Домініком на наступну поїздку за дві години. Йому потрібно було з’їздити додому, поїсти, поспати і відрапортувати керівництву. Під час ізоляції міста кожен коп був на кожній зміні. Я планував пропустити їжу й одразу перейти до сну, та коли моє житло наповнилося людьми, а матрац опинився на підлозі, то ніч перепланувала себе. Я повернувся до вітальні й перебрав припаси Джасванта, накидані на стіл біля плитки. Однією рукою я зірвав банана з грона, а другою взяв мигдаль. Випив півкелиха з глечика меду. Потім розбив троє яєць у велику склянку, налив згори молока, всипав трохи куркуми і все це випив. Дівчата за всім цим спостерігали. — Фу-у-у, — мовила Чару. Вона була гарненькою дівчиною. На мить моєму марнославному «я» захотілося пояснити, що потрібно повертатися на вулиці, а там нема де поїсти, куховарити ж нема часу. Але я був закоханий, і марнославство — та невеличка тінь гордості — не могла мене ослабити. — Хочеш? — запропонував я, простягаючи їй склянку. — Фу-у-у, — повторила Чару. — Це якийсь фокус, чи що? — запитала Парі. — Якщо ви полюбляєте фокуси, міс Парі, — заявив Дідьє, — то не шукайте нікого, крім Дідьє. — Ого. Я хочу побачити всі твої фокуси, Дідьє, — зажадала Чару. — Перетвори це на дійство, Дідьє, — додала Парі. Все знову стало небуденно. Усі ненавмисно казали щось істотне. Я повернувся до спальні, закрутив у простирадло зброю і залишив на підвіконні, за комодом. — А знаєш, якби це був фільм жахів, — сказав Олег, обіпершись на двері позаду мене, — то захована зброя була б точкою напруги. — Ну, якби про це знав ти, — відповів я, запихаючи клунка подалі. — Тоді ти і став би точкою напруги. — Дідько! — озвався він. — Ти коли-небудь грав у «Пошуки дракона»? Люди божеволіють від цього у Москві. — Я забираюся звідси, Олеже, — оголосив я, повернувшись до нього. — Почекай, — випалив він, — ти забираєшся звідси? Я гадав, ніхто нікуди не піде. Ніколи не розділятися. Це перше правило тактики виживання під час шалених часів. — Хай як дивно це прозвучить, але я залишаю тебе на чолі. — На чолі чого? — На чолі цієї кімнати, поки мене не буде. — Гаразд, — міркував він. — Що мені з нею робити? — Оберігай мої записники. Переконайся, що їжа рівномірно розподілене між присутніми. І якщо по мене прийде Карла, стережи її. — Певен, що хочеш отак ризикнути зі мною? — запитав він. — Тепер я став точкою напруги, бо знаю, де зброя. — Припини це, Олеже. — Пробач, — посміхнувся він. — Але це дуже кумедно. Рендалл розповів, що в лабораторії неподалік проводили стрьомні експерименти, й один з об’єктів нещодавно втік. Це було в газетах. Дівчата нажахані до напівсмерті. Сьогодні мені може пощастити. А це дозволено, якщо на дивані? Я дивився на нього, думаючи про охоплені вогнем будівлі й охоплених вогнем друзів. — Цей погляд означає «так» чи «ні»? — посміхаючись, поцікавився він. — А ти про це напишеш, Олеже, про сьогоднішні події? — Звісно ж. Фіксую все, неначе та камера. А ти що — ні? Це досить незвичайна ситуація, і досить незвичайне зборисько людей. Я хочу сказати... — Не лягай спати, Олеже. Будинки можуть загорітися, коли палять Бомбей. Це не жарт. Саме тому я не пив. Саме тому я не палив. Ситуація просто гівняна, і ти маєш залишатись у нормальному стані, поки я не повернуся. — Не хвилюйся про рятувальний човен, поки я тут, — пожартував він. — Вони будуть на місці, коли припливеш назад. — Ти нещодавно записав це, еге ж? — Черт, да. Надзвичайно тобі дякую, Ліне, — мовив він. — Я справді це ціную. — Якщо Карла повернеться раніше за мене, тримай її тут. — Ображаєш, — запевнив він. — Ти вже казав про це. — Я маю на увазі, що ти маєш охороняти її пильніше, ніж будь-кого і будь-що. Ти ж розумієш, правда? — Я розумію, — вишкірився він. — Стає дедалі краще. Я підійшов до комода й одягнувся для битви. Дідьє грав у «камінь-ножиці-папір» з Дівою. Чару й Парі намагалися пояснити правила Вінсону, який дивився на забагато рук, щоб їх розібрати. Рендалл стежив за рахунком з увічливим махлярством. Усі реготалися. Я вийшов до вестибюля. — Невже знову треба відсунути цю бісову барикаду? — пожалівся Джасвант. — Відчиняй, Джасванте. — Там же бандобаст, ідіоте! За кілька годин прийде світанок, і тоді ти перетворишся на сидячу гуску. — Качку. На сидячу качку. Відчиняй. — Хіба не доходить, — терпляче провадив він, — що кожне відкриття барикади її ослаблює. — Прошу, Джасванте. — Якби мій друг-парс був тут, він би порадив рухому барикаду за таких непередбачених обставин, але... — Джасванте, відсовуй барикаду, і якщо після мого повернення ти запитаєш у мене пароль, я найму ювеліра, щоб той написав його на твоєму кара^[145]. — Через мій товстий пенджабський зад, — обурився він, підтягуючи своє видатне черево до своїх видатних грудей. — І вибачення приймаються. Він відволік барикаду від дверей, та коли я вже просовувався за неї, він мене зупинив. — Якщо повернеться міс Карла, — сказав він, — зі мною вона буде в безпеці. — Ти щойно став мені другом, Джасванте. — Але за безпеку буде плата, — повідомив він, поки я протискався крізь дірку в дверях. — За мої послуги охоронця. Я включу це в твій рахунок. Я пострибав по сходах, ковзнув уздовж стіни, шукаючи Домініка, який нетерпляче чекав на мене в провулку під аркою готелю. — А ти не поспішав, — дорікнув він, коли ми від’їхали. — Твою присутність і так важко пояснити, Шантараме, а тут ще доведеться пояснювати моє запізнення на зміну. — Ти хоч трохи поспав? — гукнув я йому. — Годинку. А ти? — У мене були гості. Які останні новини? Наскільки все погано? — Дуже погано, — розповів він, а у вікнах будівель пролітало зображення мотоцикла. — Спалахнули пожежі в Донгрі, Маладі й Андгері. Сотні людей втратили будинки та крамниці. Вокзал «Вікторія-Термінус»^[146] переповнений утікачами, які шукають прихистку чи залишають місто. — А бійки були? — Молодіжні лідери індуїстської та мусульманської громад згуртували своїх людей. Коли пожежа спалахує в індійському районі, то приїжджають на вантажівках індійські студенти. Вони ставлять кордон зі свідків, щоб не почалася бійня. Те саме на мусульманському боці. Вони не хочуть повторення останніх заворушень у Бомбеї. — І як це працює? — Поки що студенти досить непогано зберігають мир. Нам би не завадило провести роботу з їхнього вербування. Такі молодики будуть чудовим доповненням для поліції. — Хто займається підпалами? — Коли вогонь охоплює вулицю в Бомбеї, — мовив Домінік, спльовуючи на дорогу, — то роль підпалювача виконує торгівельний центр або житловий комплекс. Спекулянти інколи використовували напругу в суспільстві як можливість знищити вогнем вулиці з маленькими крамничками, які стояли на заваді їхнім прибутковим схемам. Вони наймали горлорізів, в’язали на їхні голови помаранчеві бандани, коли ті палили мусульманські крамниці, й зелені бандани, коли ті палили індуїстські вулиці. Домінік не сприймав правду з цинізмом: вона його просто причавила. Йому було тридцять років, він мав трьох дітей — двох дівчаток десятьох і вісьмох років і чотирирічного хлопчика. Він був чесним роботягою, який цілодобово ризикував своїм життям, одягаючи уніформу, але перестав вірити в систему, яка одягла його і дала зброю для її захисту. Під час тієї поїздки він говорив з гіркотою, і я вже багато разів чув таке у нетрищах, на вулицях і в крамничках. Це був голос обурення через подвійну нечесність соціальної нерівності, яка збиткується з бідняків, переконуючи, що їхня карма — жити у злиднях. Дідусь Домініка ще сповідував індуїзм. Родина перехрестилася під час хвилі навернення, викликаної елегантними й незабутніми промовами доктора Амбедкара, першого міністра юстиції Індії і поборника касти недоторканних^[147]. Спочатку родина страждала через навернення, та коли Домінік з дружиною створювали свою сім’ю, вони вже цілковито інтегрувались у християнську комуну, так само як багато інших стали буддистами чи мусульманами, щоб позбутися ланцюгів кастової ієрархії. Вони були тими самими людьми, тими самими сусідами, які лише обрали інше місце, щоб поєднатися з Джерелом. Але кожна релігія обурювалась, а інколи й жорстоко протистояла тертям усередині власного кола, і питання лишалося дуже спірним. Ми проїхали Домініковим маршрутом по місту, від Нейві-Нагару до «Ворлі Джанкшн», перевіривши всі можливі дороги. Нас оминали вантажівки, переповнені індусами й мусульманами в молитві, їхні стяги маяли навколо — помаранчеві для індусів і зелені для мусульман. Політики й багатії не зважали на ізоляцію, їздячи з озброєними кортежами порожніми дорогами, завжди женучи, неначе боялися погоні. Тут і там кілька сміливців ризикували вийти на вулицю. Коли ми їх помічали, а вони нас теж, то втікали геть. Але в іншому місто перед світанком було безлюдним. Не було жодних зомбі, але вдосталь собак і щурів вешталися вулицями, шукаючи їжу, бо люди не забороняли їм цього. Вони захопили багато порожніх вулиць, завиваючи та гребучись у відходах. Домінік був надзвичайно обережний. Індуси люблять собак і щурів. Індуси практично всіх люблять. Він навіть зупинився, коли навала щурів заблокувала нам проїзд, наче ті вівці на сільській дорозі. Він газонув, блимнув дальніми фарами і посигналив. Щурі навіть не ворухнулися. — Є якісь ідеї? — запитав він. — Ти можеш постріляти в повітря, щоб їх розігнати. Копи чинять так з людьми, коли ті перегороджують дорогу. — Не варіант, — сказав Домінік. Худоребрий вуличний пес почав наближатися до нас, тремтячи, його тоненькі ноги дригалися на бігу. Індійські вуличні собаки жили тут тисячі років, і цей точно знав свій район. Він зупинився і почав якось складно гарчати і гавкати, неначе щось розповідаючи. Щурі заметушилися, продріботіли геть, як густий сірий кожух, шукаючи іншого скупчення сміття. Собака почав на нас гавкати. «Забирайтеся геть», — начебто погрожував він. Ми поїхали далі. — Гарний собака, — озирнувся Домінік. — Так, добре, що в нього не було друзів неподалік. В Індії від сказу щорічно гине тридцять п’ять тисяч осіб. — Ти справді бачиш усе в негативному світлі, — зауважив він, повертаючи мотоцикла до Ворлі-Нака. — Я бачу все з точки зору виживання, Домініку. — Ти маєш впустити в серце Ісуса. — Ісус уже й так у кожному серці, брате. — Ти серйозно? — Звісно. Я обожнюю його. А хтось хіба ні? — Багато людей, — розсміявся він. — Дехто навіть ненавидить Ісуса. — Ні. Блискучий розум, любляче серце, значна спокута: Ісус був неабиким. Вони можуть недолюблювати деяких християн, але ніхто не ненавидить Ісуса. — Сподіваймося, що сьогодні вночі Його ніхто не зненавидить, — мовив Домінік, роззираючись навколо. Ми досягай Ворлі-Нака — перехрестя на п’ять смуг під яскравими ліхтарями, з футбольним полем простору навколо єдиного копа, який був на патрулюванні. Домінік під’їхав до нього і вимкнув двигун. — Ти один, Магане? — звернувся на маратхі він. — Так, сер. Але не зараз, сер. Бо ви приїхали сюди, сер. Хто цей білий тип? — Він перекладач. Волонтер. — Волонтер? Маган мене огледів, ретельно стежачи, щоб я не робив жодних непотрібних рухів, бо лише безумець добровільно вийде на вулицю. — Волонтер? Він що — божевільний? — Та рапортуй уже в біса, Магане, — гаркнув Домінік. — Сер! Усе спокійно, сер, відколи почалася моя зміна о... Долинув подвійний глухий удар: доверху набита вантажівка досягла «лежачого поліцейського». Ми обернулись і побачили, як вона наближається зі сходу. Величезна вантажівка мала дерев’яний кузов з бортами, що сягали по груди людям, які туди напхалися. Коли вантажівка проїжджала під ліхтарями, то помаранчеві прапори здавалися спалахами жовтогарячого світла. Вантажівка подолала другого «лежачого поліцейського»; співаючі люди в кузові підстрибували вгору-вниз, коли колеса наїжджали на перешкоду, і від передніх до задніх, притиснутих до заднього борту, прокотилося дві хвилі. «Рам! Рам! » — так вони співали. Позаду нас почувся гудок, і ми розвернулися, щоб побачити іншу вантажівку, яка їхала з заходу. На ній маяли зелені прапори. «Аллагуакбар! » — чулося звідти. Ми всі обернулися на помаранчеву вантажівку, а потім на зелену. Було ясно, що автомобілі проминуть одне одного дуже близько — в тому місці, де ми стояли посеред дороги. — Ну добре, — спокійно сказав Домінік, ставлячи мотоцикла на бокову опору. — Радуйся, Маріє. — Нараяні, — пробубнів Маган, також молячись жіночому божеству. Я стояв разом з копами. Ми вертіли голови праворуч і ліворуч, стежачи за просуванням вантажівок, які скидали швидкість і вже ледве повзли. Маган — коп, який самотужки наглядав за широким перехрестям, мав при собі поліцейську рацію і бамбукового кийка. Я зиркнув на нього і піймав його погляд. — Усе гаразд, — заспокоював він. — Не хвилюйтеся. Сер тут не сам, а з нами. — А ми разом із сером, — на маратхі відповів я. — Правда! — на маратхі мовив Маган. — Вам до вподоби місцевий алкоголь? — Він нікому не до вподоби, — розсміявсь я, а він приєднався. Водії вирішили перевірити свою вправність, проїжджаючи одне одного якомога ближче. Підручні в кабіні поховали бокові дзеркала і попіднімали прапори вгору. Інші перехилялися через борти, вигукуючи інструкції водіям і гатячи по дерев’яних дошках. Вантажівки — слони на черепахах — повзли, неначе ті черепахи назустріч одна одній, так близько, що рятувала тільки віра. Неподалік нас ці вантажівки призупинилися, співаки біля співаків. У кожному кузові було приблизно по сто скандуючих чоловіків, їхня віра була шалена. Їхній піт освячував їх. На кілька куплетів їхні співи розгортались і зливались, слова перегукувалися зі словами, а потім помаранчеві вихваляли зелених, а зелені вихваляли помаранчевих, оспівуючи одного Бога. Я стояв напружено, готуючись до будь-чого, але у вантажівках не було злості. Молоді студенти дивилися лише на своїх братів і на Бога, без упину читаючи молитви. Вони були на завданні. Пожежні загони не могли доїхати на пожежі в індуїстських і мусульманських районах через натовпи людей. Молодь у вантажівках була громадськими свідками, які ризикували власними життями, щоб загроза не заважала світським органам влади виконувати свою роботу. Їхня місія була священна — рятувати громади, і тому поза провокаціями. Вантажівки потихеньку роз’їхалися, не зупиняючи шалених співів, але без жодного злого погляду. Коли вантажівки роз’їхалися, продовжуючи співати, я побачив її — Карлу. Вона стояла сама в дальньому кінці дорожньої розв’язки. Під’їхала на одній з вантажівок. Вона була одягнена у чорні джинси, чорну блузку без рукавів і тоненький червоний плащ з каптуром, що ховав її чорне волосся, її дорожня сумка висіла на плечі. Її високі черевики були прив’язані до сумки. Вона стояла босоніж. Я помітив, як вона махала вантажівці з зеленими прапорами, а потім побіг до неї. — Я така рада тебе бачити! — сказала вона, коли ми обійнялися. — Гадала, що це забере цілу вічність. — Що саме забере цілу вічність? — здивувавсь я, тримаючи її близько. — Твої пошуки, — уточнила Карла, поки вуличні ліхтарі освітили зелених ферзів. — Я думала, що ти застряг десь із сумнівними суб’єктами. І збиралась тебе рятувати. — Це кумедно. Я гадав, що якраз ти застрягла десь із сумнівними суб’єктами, і саме збирався рятувати тебе. Поцілуй мене. Вона мене поцілувала і відхилилася, знову поглинаючи поглядом. — Ти тренувався? — Усе в житті — це тренування, Карло. — Іди до біса, Шантараме. Використовувати проти мене мої ж рядки! Ганьба. — Це не єдине, що я б хотів проти тебе використати. — Ловлю тебе на слові, — розсміялася вона. — Не зовсім. Не знаю, які в тебе плани і що саме збираєшся ти робити, але доки все в місті не заспокоїться, прошу, поїхали зі мною, Карло. Лише, ну, знаєш, щоб ти переконалась у моїй безпеці. Вона знову зареготалася. — Переконав. Показуй шлях. — Ходімо, познайомлю з Домініком. Він друг і допомагає мені. — Де твій мотоцикл? — Місто повністю перекрите, — нагадав я. — Я об’єднався з Домініком. Це єдиний варіант пересуватися містом і продовжувати твої пошуки. — Ти справді їздив позаду дорожнього копа? Вона глянула через порожнє поле світла на Магана і Домініка. — Він ще й стане нашим таксі додому, — повідомив я, — якщо ти не проти їхати втрьох. — Тільки якщо я посередині, — вирішила вона, беручи мене за руку. — Як ти змогла потрапити на ту вантажівку? Вона зупинилася посеред безлюдної дорожньої розв’язки, поки ми не дійшли до Домініка. Схопила комірці мого жилета і потягнула мене для ще одного поцілунку. Коли я отямився від нього, то вона відійшла на крок, а я й досі нахилявся, неначе для цього була причина. Копи свистіли, співали і танцювали. Я підбіг до них і відрекомендував її. — Дуже приємно, міс Карло, — мовив Домінік. — Ми шукали вас дуже високо і дуже низько. Індійська розсудливість означає, що тебе не перебивають, щоб розповісти щось нерозсудливе. — Як люб’язно, Домініку, — щебетала Карла. — Я не проти почути про ваші враження від тих низьких місць, коли не рятуватимете місто. Ми поїхали втрьох. Карла сиділа спиною до моїх грудей. Вона приліпилася до мене, схопившись руками за мого жилета, ще більше нас зближуючи. Поклала голову мені на груди і заплющила очі. Я почувався би краще, якби її стегна не обхоплювали Домініка, а її ноги не лежали на паливному баці його мотоцикла. Ми оминали блокпости, неначе зачаровані. Домінік використовував лише одну мантру, щоб об’їхати поліцейські барикади. «Не питайте», — говорив він на маратхі, коли проминав дорожні загорожі зі мною позаду й Карлиними ногами, що прикрашали перед. Ніхто з копів нічого не питав. Ніхто навіть не кліпнув. «Тобі мають подобатися копи, — колись сказав мені мудрець. — Вони думають, як ми, діють, як ми, і б’ються теж, як ми. Вони злочинці, які продалися багатіям, але той злочинний дух залишається всередині». Домінік висадив нас у провулку за готелем. — Дякую, Домініку, — мовила Карла, поклавши руку на серце. — Гарна поїздка. Я віддав йому всю наявну готівку. Це були здебільшого американські долари, але також поєднання кількох інших валют, зібраних для непередбачених обставин.. Там було десь двадцять тисяч доларів. Така сума проходила крізь мої руки ледь не щодня, але це було чимало грошей для чоловіка, який жив на п’ятдесят доларів на місяць. Цього було досить, аби придбати невеличкого будиночка, що було Домініковою мрією, бо коп, який рятував місто під час ізоляції, як і більшість інших, жив у старих бараках. — Тут забагато, — насупився він, і я усвідомив, що образив його. — Це все, що є в моїх кишенях, Домініку, — сказав я, наполягаючи, щоб він забрав гроші. — Якби було більше, то й те віддав би тобі. Я надзвичайно щасливий. Я тобі буду винен. Зателефонуй, якщо потрібна буде моя допомога, гаразд? — Дякую, Ліне, — погодився він, запихаючи гроші в сорочку; його очі вже бігали: він вирішував, скільки часу потрібно, щоб дістатися додому після своїх обов’язкових об’їздів і розповісти про все дружині. Він поїхав геть, і Карла рушила до аркового провулку, але я її зупинив. — Агов, — розхвилювавсь я, притримуючи її за лікоть. — Мадам Жу має звичку вискакувати з цих тіней. Карла глянула на новий день, що малював брудно-сірий обрій навколо будівель. — Не думаю, що вона виходить за білого дня, — вирішила Карла, ступаючи вперед. — Це шкодить її шкірі. Ми піднялися сходами до заблокованих дверей на нашому поверсі. — Пароль? — гукнув Джасвант. — Абсурд, — загорлав я. — Ти що — бісовий екстрасенс, чоловіче? — відповів він, але барикада не зрушила. — Звідки ти можеш це знати? — Відчини двері, Джасванте. Я привів із собою інфіковану дівчину. — Інфіковану? — Відсунь... барикаду... і відчини... двері! — Баба, ти абсолютно не відчуваєш гри, — розчарувався він, відсовуючи мистецьку барикаду набік. Він трішки відчинив двері, й Карла прослизнула всередину. — Ви взагалі не схожі на інфіковану, міс Карло, — виспівував Джасвант. — Ви просто сяєте. — Дякую, Джасванте, — відповіла Карла. — А ти нічим не запасався на випадок такої катастрофи? — Ви ж знаєте нас, сикхів, пані, — сказав Джасвант, крутячи пасма своєї бороди. — Трохи більшу щілину у дверях, Джасванте, — нагадав я, і досі намагаючись протиснутися. Він відсунув ту штуку, я просунувся, і менеджер підгорнув усе назад. — Які новини? — запитав мене він, стираючи пил зі своїх рук. — Пішов ти, Джасванте. — Зачекай-но! — серйозно звернувся він. — Я хочу знати, що діється на вулицях. Що може доповісти твоя розвідка? — Моя розвідка? — здивувавсь я, намагаючись обійти його і дістатися своєї кімнати. — Не так швидко, — наполягав він, блокуючи мені шлях. — Що таке? — Ти не відрапортував! Що там відбувається? Ти єдиний, хто був назовні за останні шістнадцять годин. Наскільки все погано? Він був щирий. І справді хотів знати. Після анти-сикхських заворушень було таке, що люди ходили вулицями з відрубаними сикхськими головами в руках, неначе з торбами. Це була індійська трагедія. Це була людська трагедія. — Гаразд, гаразд, — погодився я, підіграючи. — Погані новини, хоча залежить від того, як на це подивитись: я не бачив ніяких зомбі. Жодного, ніде, якщо не враховувати пияків і політиків. — О, — мовив він, трішки розчарувавшись. — Але хороші новини — місто заполонили ріки щурів і зграї ненажерливих собак. — Добре, — сказав він, ляскаючи руками. — Я зателефоную своєму другу-парсу. Він роками діставав мене щодо цього Плану щурячої чуми. Він дуже зрадіє цим новинам. Ми залишили його, коли він набирав свого друга-парса. — За тобою оплата резервного охоронця, — нагадав мені він, поки набирав номер. — Я ж резервний, навіть попри те, що міс Карла повернулася з тобою. Я запишу це на твій рахунок. Двері моєї кімнати були незамкнені. Всередині ми почули дивні звуки. Я тихенько відчинив двері. Дідьє лизався з Чару на матраці, доки Олег залишав свій запах на Парі й моєму дивані. Той дивний звук, який ми почули, — то був Вінсон, що догори дриґом намагався грати на моїй гітарі. Він лежав на спині, а ноги були підняті на стіну. Ніхто нас не помітив. Ми разом підійшли до дверей моєї спальні. На моєму дерев’яному ліжку розклалися Діва з Рендаллом. Вони пестили одне одного руками і вустами. Я хотів відволокти Рендалла від дівчини, яку кохав Навін, але давати йому ляпаса було завданням Діви, якби таке знадобилося. Карла потягнула мене за жилет. — Ти цей апокаліпсис не розрулиш, — прошепотіла вона, виводячи мене за руку. Ми повернулися до дверей її кімнати. Моє серце виривалося з грудей. Карла запхала ключ у замок, потім зупинилась і поглянула на мене. Я ніколи не сприймав Карлу як належне. Але ключ був у замку, який відмикав двері до її бедуїнського шатра, і моє серце занадто переповнилось надією, щоб сумніватись. Я сподівався, що цілковита ізоляція міста і міні-сатирикон у моїй кімнаті дозволить їй відчинити своє шатро. Вона посміхнулася, відчинила двері й ніжно підштовхнула мене всередину. Увімкнула приховані вогники і запалила в потрібних місцях ароматичні палички. Схопила мене за комірця жилета, поки я витріщався на знамена червоного та блакитного шовку над головою, і повела до краю свого ліжка. Карла почала мене цілувати і використала свою перевагу, штовхнувши мене на ліжко, так що ноги лишилися звисати в повітрі. Вона підсунула до ліжка тахту, сіла на неї і почала розшнуровувати один з моїх черевиків. Її пальці розплутали вузлики, потім розпустили шнурівки і зняли черевика. Він приземлився на підлозі гупнувши, а потім вона взялася за другого. Він гупнув на підлогу за кілька секунд. Вона стягнула з мене жилет і футболку, розстебнула джинси і залишила мене без одягу. — Знаєш, у чому твоя проблема? — сказала вона, оглядаючи мене. — Ти збудився більше, ніж треба. — Це ти винна, — запевнив я, тримаючи руки за головою, на Карлиних подушках, у Карлиному бедуїнському шатрі. — А хто сказав, що це провина? Просто інколи дівчина полюбляє провокувати. Я знову нічого не розумів, але це було нічого. Мені дуже подобалося дивитися на ореол шовку над головою. — Ти справді повернулася по мене? — не вірив я. — І пішла з вечірки для фетишистів, щоб мене знайти? Вона стояла, розставивши ноги, тримаючи руки на стегнах. — Я перепливу затоку Колаба-Бек заради тебе, любий, — зізналася вона, посміхаючись через моє збентеження. — Ну, гадаю, що можу попросити Рендалла приєднатися, бо не дуже добре плаваю, але я прийду по тебе, зайчику. — Індуси не вміють плавати, як австралійці, — розповів я. — В Австралії живе більше акул. Вона розстебнула свою чорну блузку і жбурнула її кудись. — А знаєш, — сказала вона, знімаючи джинси й роздягаючись догола, — усім буде легше, якщо відтепер я не випускатиму тебе з поля зору. Вона нахилила голову набік, стежачи за моєю реакцією. — Гадаю, нам узагалі не варто розлучатися, — серйозно заявив я. — Що скажеш, Карло? — Ти дізнаєшся про всі мої думки, — відповіла вона, нависаючи наді мною, щоб поцілувати, — десь через шістнадцять хвилин. Король усього — і водночас жебрак на її банкеті. Мене кидало на неї, її кидало на мене, ми крутилися, рухалися, мінилися, торкалися і пітніли після занадто-тривалої-самотності. Мої руки притислися до стіни, розганяючи тіні. Її ноги лежали в мене на грудях, ніжно промовляючи, підошви до пальців, а язики гуляли по всіх інших частинах тіла. Світ скочувався з ліжка. Моя спина на підлозі. Її коліна на килимі, різнокольорове шатро в мене над головою, лопаті вентилятора, неначе кружляючі димові голуби з сандалових ароматичних паличок... Карла припадала до мене, торкаючись своїм чолом до мого, очі-в-очі, очищуючи мене єднальним світлом. Я губився в її задоволенні, забуваючи про власне, знову його знаходячи в її очах, повертаючись додому: Карлин погляд, без страху й остороги, повертався додому і до мене. Сплутані руки, пальці зшиті разом, ноги у випадковості тіл, — ми лежали подих до подиху, згорнувшись, неначе залізничні колії, що сплять посеред лісу. Розділ 71

Ми з Карлою більше не полишали її шатра під час ізоляції. Першого ранку я прокинувся, аби побачити, як вона йде до мене з філіжанкою кави на таці. Я завжди прокидався перший, навіть у в’язниці, особливо у в’язниці, тож було дивно прокинутися, коли інша свідомість уже заправлена кавою. На Карлі було щось на зразок жіночого халата, але чорного і повністю прозорого, а ще моя кохана була під ним гола. Так наче Карла плавала в тіні, а я хотів поплавати з нею. Вона поставила тацю на великий вуличний барабан, який використовувався як тумбочка, поцілувала мене і приєдналася на ліжку. — Я хочу розповісти тобі про те, що відбувалося, — сказала вона, поклавши руку мені на коліно. — Ти про теперішні події? — сподівався почути я щось нове. — Відколи я зустріла Ранджита. — Розумію. Не теперішні. — Не теперішні. Ти знаєш, як ми з Ранджитом познайомилися? — На собачих боях? — Тобі потрібно це знати, Шантараме. — Ні, Карло, не потрібно. Мені потрібна лише ти. — Так, я тобі потрібна, але це також. — Чому? — Чому тобі потрібна я чи знати це? — Я знаю, чому мені потрібна ти: ти — друга половинка всього. Чому мені потрібно повертатися до вас із Ранджитом? — Друга половинка всього, — посміхнулася вона. — Мені подобається. Тобі потрібна ця розмова, бо я погано до тебе ставилась і тепер погано почуваюся, навіть попри те, що вчиняла правильно щодо тебе всю дорогу. — Гаразд, але... — Мені не до вподоби почуватися погано, особливо щодо тебе, тож це потрібно якось виправити. І єдиним варіантом є розповісти тобі, чим я займалася, щоб усе прояснилося. — Мені байдуже, що ти робила. — Ти заслуговуєш це знати. — Я не хочу знати. І мене це дійсно не цікавить. Вона розсміялась і потягнулася рукою до моїх грудей. — Інколи ти кумедніший навіть за правду. — І щасливіший, — додав я, цілуючи її і плаваючи в тій чорній тіні разом з нею. Трохи згодом вона принесла свіжі філіжанки з кавою в ліжко і почала знову. — Я хотіла внести розселення нетрищ у політичну програму Бомбея. — Добра кава, — мовив я. — Італійська? — Звісно, і не відволікайся. — Розселення нетрищ, — замислився я. — Розумію. Просто не певен, що хочу розуміти. — Що саме? — Карло, я тебе кохаю. Мені справді байдуже, що ти там... — Гуманне розселення жителів нетрищ, з доброю компенсацією, — пояснила вона. — Ти ж розумієш, правда? Вона наслідувала мене, і виходило це чудово. — Я розумію. Я лише... — Ми з Ранджитом познайомились у ліфті, — розповідала Карла. — Карло... — У зламаному ліфті, якщо конкретніше. — Це досить непогана метафора про Ранджита. Зламаний ліфт. — Ліфт застряг між сьомим і восьмим поверхами на цілу годину, — сказала вона, тягнучи мене у свої спогади. — На годину? — Шістдесят довгих хвилин. Нас було там лише двоє: Ранджит і я. — Він до тебе чіплявся? — Звісно. Він фліртував і почав чіплятися, а я дала йому ляпаса. Тож він спробував ще раз, і я вліпила набагато сильніше, а потім Ранджит сів на підлогу і запитав про мої життєві цілі. Я випив кави, подумки двічі давши ляпаса Ранджитові. — Це вперше у моєму житті хтось поставив це запитання, — мовила Карла. — Я ставив тобі це запитання. Я запитував це багато разів. — Ти питав, чим я хочу займатися, — пояснила вона, — так само як і я запитую, чим хочеш займатися ти. А він запитав, чого я хочу досягти у своєму житті. Це зовсім інше запитання. — Це те саме запитання, але інший ліфт. Вона почала сміятися, а потім похитала головою. — Я не збираюся зараз у це заглиблюватися, хоча дуже хочеться надерти тобі дупу. — Її треба надерти, — серйозно сказав я. — Коли тягар справді важкий. — Я цього не робитиму, Ліне. Я розкажу тобі те, що варто знати, а потім заафоризмую твою дупу так сильно, що здаватиметься, неначе ти обпився домашнього вина. — Обіцяєш? — Не переводь більше теми, згода? — Гаразд, тож ти замкнена у шлюбі, пробач, у ліфті, з Ранджитом, і коли він не зміг тебе досягти, то вирішив поцікавитися, чого хочеш досягти сама. Що ти йому відповіла? — Я відповіла навіть не думаючи. Я сказала: «Хочу домогтися пристойного розселення мешканців нетрищ». — Як він відреагував? — Він сказав: «Це просто доленосний зв’язок. Я збираюсь у політику і, якщо одружишся зі мною, зроблю твою програму пріоритетною ». — Він запропонував таке у ліфті. — Так. — І ти погодилася? — Так. — Після години у ліфті? — Так, — нахмурилася вона. Вона зазирала мені в очі, зелені ферзі розгулювали сірими небесами. — Зачекай-но, — обурилася вона. — Ти не вважаєш, що чоловік може запропонувати мені одружитися після години у зламаному ліфті, еге ж? — Я такого не казав... — Моя найшвидша пропозиція пролунала рівно через п’ять хвилин, — заявила вона. — Я такого не казав... — Я б кинула тобі виклик це переплюнути, але знаю, що ти не зможеш, тож навіть не дозволю спробувати. — Без образ, але яка в нього була мета, окрім тебе? — Він зізнався, що хотів розізлити свою родину, а це був найкращий спосіб. Він уже шукав когось схожого на мене. — Навіщо йому потрібно було злити свою родину? — Ранджит мав контроль над родинними активами, але його брати й сестри намагалися завадити проведенню деяких нечесних угод. Вони вже тричі подавали на нього до суду, намагаючись отримати гроші, які він викидав на вітер. Він шукав дружину, яку можна було перетворити на зброю. — Щоб їм протидіяти? — Отож-бо. Він їх не міг просто так позбутися і знав, що вони не зможуть тримати язик за зубами щодо його іноземної дружини, особливо якщо ця іноземна дружина не зможе мовчати про них. — Ви все це за годину виметикували? Ти вирішуєш його проблеми, а він твої. Незнайомці у ліфті, серйозно? — Саме так. Після кожної моєї вдалої провокації та образи від них він прикручував грошовий краник. Я була його пенсійним планом навпаки. — Ти надто мила, навіть коли намагаєшся такою не бути, — посміхнувсь я. — Як тобі вдалося змусити їй так тебе зненавидіти? — Вони малоприємні люди. І легко здатні зненавидіти. І Ранджит розповідав мені всі їхні брудні таємниці. Я ковтала пігулку правди під час кожної нашої зустрічі. Вони не витримували цього. — Тож коли ви з Ранджитом дісталися першого поверху, ти за нього вийшла? Вона раптом стала серйозною. — Після того, як я вчинила з тобою через Хадербгая, я гадала, що ми більше ніколи не розмовлятимемо. І я не помилилася — частково. Ми два роки були окремо і не сказали жодного слова одне одному. — Я дав тобі спокій через одруження з Ранджитом. — Я одружилася з Ранджитом, аби дати спокій тобі, — відкрилася вона. — І два роки допомагала обривати родинні зв’язки і пхалася нагору політичним пагорбом, до підйому на який Ранджит був надто погано підготовлений, мав хіба що амбіції. — Тож ти без потреби розсварила його родину, щоб він міг розтринькати родинний статок, а Ранджит натомість просував твій план розселення нетрищ? Я правильно все розумію? — Здебільшого. Принаймні такою була угода, якби він її дотримувався. — Карло, це... якось божевільно — те, що ви робили з Ранджитом. — А стосунки з Лайзою хіба не були якоюсь мірою божевільні? — Не... щодня. Вона розреготалась, а потім відвела погляд. — Ранджит відмовився від програми розселення в останню мить і зійшов з передвиборчих перегонів, бо, бачте, його налякали кілька погроз із протилежного боку. — Коли це сталося? — запитав я, міркуючи, що його рішення про вихід з політики могло якось стосуватися Лайзиної смерті. — Того дня, коли ти заявився в офіс, шукаючи мене, я саме з ним погризлася. Усе було скінчено. Усе, над чим я працювала. Він відкликав свою кандидатуру. Він трусився і пітнів. Він здався, а ти знаєш, що я терпіти не можу боягузів. Я пішла і сіла в кутку, доки він заспокоювався, і заявила, що як ми знову опинимося в одній кімнаті, то сидітимемо якнайдалі одне від одного. — Ніхто з нас не знав тоді, що Ранджит так злякався того дня, бо думав, що я знаю про його зустріч з Лайзою перед її смертю. — Я так зраділа, коли ти зайшов туди! — Настільки ж, як я радію зараз? — поцікавивсь я, цілуючи її. — Більше, — муркотіла вона. — Я сиділа в тому кутку з почуттям, що всі мої плани тепер лежать у руїнах, аж раптом зайшов ти. Я ніколи так не раділа, когось побачивши. Я подумала: мій герой. — Давай я приготую тобі щось героїчне. Не знаю, як ти, але я помираю з голоду. — Ні, дозволь мені. Вона підготувала асорті з фініків, сиру і яблук, а ще вино у високих червоних келихах з ніжками у формі соколиних кігтів. Вона розповіла про Кавіту Синг, і як зникнення Ранджита залишило Карлу лише з одним козирем, бо вона мала право голосу за дорученням по акціях Ранджита, яке він не міг анулювати без появи на публіці. Карла призначила Кавіту заступником редактора в обмін на обіцянку перетворити питання про розселення нетрищ на окрему рубрику в газеті. Працюючи разом, Карла з Кавітою розробили загальноміську програму благоустрою, аби підштовхнути суспільство до консенсусу щодо гуманного розселення жителів нетрищ і перетворити це на громадський здобуток. Вони розіграли це на сторінках газети, що й досі технічно належала Ранджиту. — Редактор був проблемою, — сказала Карла. — Ми багато тижнів намагались отримати його підтримку. Він протистояв нам у всьому. Та коли він прийняв запрошення на вечірку фетишистів, усе вирішилось. — Що саме? — Поступливість, — мовила вона. — Хочу викурити разом з тобою косячка. — Чому ти вчора їхала на мотоциклі з Бенісією? — Тобі болить, що я була з Бенісією чи що сиділа на дуже красивому мотоциклі? — Воно все болить. Я взагалі не хочу бачити тебе на будь-якому мотоциклі, крім мого, хіба коли сидітимеш на власному. — Тоді тобі варто навчити мене його водити, відступнику. Починати треба з широко розставленими ногами, правильно? — Достатньо розставленими, щоб утриматись, — усміхнувся я. — Розділи зі мною косячка, — запропонувала вона, лежачи на ліжку і поклавши ноги на мене. — Зараз? — Дивись, місто перекрите. Ми нікуди не можемо поїхати. Джасвант має вдосталь припасів. У мене є пістолет. Розслабся і викури зі мною косяка. — Я вже достатньо розслаблений, але гаразд, якщо гадаєш, що це хороша ідея. — Деякі двері, — повільно розповіла вона, — можна відчинити за допомогою чистого бажання. Трохи пізніше вона принесла нам фрукти на блакитній скляній таці й погодувала мене своїми пальчиками, шматочок по шматочку. Кохання — це зв’язок, а щастя — це вже внутрішній зв’язок. Карла розцілувала мої руки, її волосся було неначе крила, розкинуті до сонця. І одна мить, яку благословило кохання жінки, змила всі рани. — Поступливість, — провадила Карла, вмощуючись біля мене з келихом вина. — Поступливість? — Ніщо так не спонукає людську поступливість, як вечірка фетишистів. — Головний редактор? — запитав я. — Ти, що вимикаєшся? — запитала вона. — Ну звісно, редактор. — Як ти дізналася про його фетиш? Він повідомив, чи що? — Коли прибули гості, то ми презентували всі можливі фетиші за допомогою дівчат у масках, одягнених для пекельних мук. Ми вивели їх і водили перед ним, доки одна не привернула до себе уваги. Узагалі, це доволі швидко відбулося. — Яка саме? — Доміна^[148] у сарі зі шкірозамінника. З каталогу секс-шопу. — А потім що? — Потім його зафільмували у приватній кабінці — як він підкоряється доміні. — Ви з Кавітою зняли його на камеру? — Не лише його. Ми також зафільмували суддю, політика, бізнес-магната і копа. — Ти все це підлаштувала? — У нас із Кавітою була знайома серед організаторів. — Хто? — Організаторка. — Хто саме? — Діва, — зізналася Карла. — Діва, наша Діва, яка перебуває за стіною, з Рендаллом? — Наша Діва, яка вже поїхала з Чару й Парі, поки ти спав, — розповіла вона. — Приїхало кілька автомобілів, щоб забрати їх додому. Охоронці вибивали двері. Джасвант вирішив, що зомбі намагаються прорватись усередину. Ми відсунули барикаду, і... — Стривай-но, я все це проспав? — Звісно, солдате, — мовила вона. — Діва сказала, що ти був милий. — Діва сказала що? — Вона хотіла поговорити зі мною, доки Чару й Парі збиралися. Цим дівчатам абсолютно на все потрібен час. Діва зайшла до мене, і ми посиділи на ліжку. — Поки я спав? — Так. Вона мала рацію: коли ти спиш, то набагато миліший. На щастя, я не можу встояти радше перед тим, хто не спить. — Скільки Діва була тут? — Ми викурили косяка, — розповіла Карла. — Так довго? — І випили по келиху вина. — Поки я спав? — Так, вони зайшла, щоб розповісти мені про нового таємничого шанувальника Кавіти, і що та поводиться трохи навіжено. — Кавіта і є трохи навіжена, — сказав я. — У неї були стосунки з Лайзою, і це не могло минутися так. Вона розумна і здібна, але зі мною також якось навіжено поводиться. Гадаю, що саме тому її вподобала мадам Жу. Вони варті одна одної. — Кавіта прокрутила все це разом з нами, Ліне, — сказала Карла. — Вона брала участь на кожному етапі. — А ти зробила її наступним кандидатом на керівника головної щоденної газети. — Я не дозволю тобі обмовляти її, — заявила вона. — Я нікому не дозволю обмовляти її чи будь-кого з моїх друзів. Я так само не дозволю і тебе обмовляти. — Гаразд. Справедливо. Але я вважаю своїм завданням попереджати тебе про загрози. — Твоїм завданням? — хихикнула вона. — Так, а твоє завдання — попереджати мене, — посміхнувсь я. — Тож Діва поїхала з дівчатами? — Охорона провела їх додому. Їм ще пояснювати свою відсутність цілу ніч. — І я все це проспав? — Так і було. Ми допомогли Джасванту поставити барикаду назад, я прийняла душ, повернулась у ліжко, і ти дуже зрадів мене побачити. До речі, дівчата переказували вітання. Я почувався якось дивно. Я завжди прокидався перший, незалежно від того, який був зморений, і якщо в когось у сусідній кімнаті впала ручка на підлогу, то мій глибокий сон відразу переривався. Але якимось чином я проспав цілу розмову на власному ліжку. Це було незвичне почуття, воно збивало з пантелику, доповнювалося повільним пульсом і розмитою свідомістю, а змагатися з ним було неначе ходити по палубі корабля, що розхитувався на хвилях. Мені знадобився час, щоб збагнути: я почувався спокійно. «Спокій, — сказав мені колись Ідрис, — це ідеальне прощення і є протилежністю страху». — Ти слухаєш, Шантараме? — посміхнулася Карла, трусячи мене за підборіддя. — Я уважно слухаю, Карло. — Добре, — розсміялася вона. — То на чому ми зупинилися? — Ти розповідала мені, як ви з Кавітою все це організували, — нагадав я, тримаючи її близько. — Кавіта, Діва і я. Зараз, Діва — найзаможніша дівчина Бомбея, тож коли вона влаштувала вечірку для фетишистів, багатії вишикувались у лімузинах. — Але ж Діви там не було. — Ми підлаштували, щоб її завернули на блокпосту і відіслали в місто: це пристойна відмовка за будь-яких непередбачених подій під час вечірки. — Щоб захистити її активи. — Щоб захистити її активи, — підтвердила Карла, ляскаючи мене по грудях на знак згоди. Це вперше вона таке зробила: цей легенький жест цілком розслабленої у коханні жінки прошив мені шкіру. — Тож ви влаштували ігри для фетишистів і камери? — У нас було сім цілей, разом з редактором, але з’явилися лише п’ятеро. — Цілі? — Перешкоди на шляху прогресу, які ми хотіли перетворити на посудини змін. — І тепер ці п’ятеро стали... — Посудинами змін, і ми доможемося розселення нетрищ і ще більше уваги до прав жінок. Безпрограшний варіант у жіночому стилі. Я сів на ліжку. Карла запропонувала мені рушника, просякнутого імбиром, і ми витерли обличчя й руки. — Якщо ці хлопці справді великі цабе, Карло, то вони автоматично небезпечні. Це відео — бомба, і воно продовжуватиме цокати, доки існує. — У нас є посередники, — зізналася вона, знову обіпершись на мою руку. — Вони мають бути куленепробивними. — Так і є, — сказала вона. — Ми попросили велосипедних убивць бути нашими представниками. — Оце додає ситуації здорового глузду. Велосипедні вбивці? — Я не маю жодних безпосередніх контактів. Вони самі ведуть переговори з тою стороною. — Як це відбулося? — Ти справді хочеш знати? — Звісно ж, я хочу знати. — Ну, — здалася вона, сідаючи обличчям до мене в позу лотоса. — Ми з Рендаллом помітили, як велосипедні вбивці двічі слідкували за тобою, тож я послала Рендалла з’ясувати, чого їм треба. — Він сам пішов на зустріч з велосипедними вбивцями? — Без вагань. — А він справжній охоронець, — посміхнувсь я. — Добре, що він з тобою. — З нами, — виправила вона. — Що ти про це думаєш, про Рендалла й Діву? Я знаю, що Навін божеволіє через неї і гадав, що вона теж добре до нього ставиться. — Ми ж у ізоляції, Шантараме. Те, що відбувається в ізоляції, зостається в ізоляції. Краще не втручайся в це. — Ти маєш рацію, мабуть. Повертаємось до велосипедних убивць. — Тож Рендалл дізнався, що Абдулла найняв їх наглядати за тобою, а ще знайшов там кількох друзів. — А коли ти дізналася, що їх можливо найняти, то так і вчинила. — Так, і вони радо погодилися. — Ага. — Так, вони працюють над своїм іміджем. Вони б хотіли працювати в більш порядних галузях, ніж убивство людей за гроші. — Щось на зразок погроз людям за гроші. — Щось на зразок цього, — погодилася вона. — Це буде покращенням іміджу, але гадаю, що вони серйозно. Думаю, вони хочуть знайти власну нішу. — Ага. — Коли велосипедні вбивці погодилися проводити за нас переговори, я склала план. Я б не могла виконати його без них, бо важко було повірити, що хтось інший не прогнеться під тиском і не здасть нас. Коли Доля поставила їх у тебе за спиною, я поставила їх у себе за спиною. — Узагалі-то, перед собою. — Отож бо. Ішміт — бос, який веде переговори з посудинами змін. — Я знайомий з Ішмітом. — Він справжній джентльмен, — мовила вона. — Просто сіль місяця. — А Панкадж, його друг, якому ти справді подобаєшся, — він бунтівник. Я запросила його на вечірку фетишистів. — Ну звісно. І тобі справді потрібно було тримати мене в невідомості під час цієї брудної оборудки? — Я захищала тебе, — запевнила вона. — Я тримала тебе подалі від лінії вогню. — Неначе дурня? — Неначе споріднену душу, — виправила вона. — Якби все це вибухнуло, то я мала переконатися, що тебе не зачепить вибухова хвиля. Ти ж також переховуєшся, пам’ятаєш? Вона була прегарна у новому світлі. Вона захищала мене, оберігаючи часточкою своєї душі. Вона запалила ще сім ароматичних паличок, і вони були неначе світлячки, що кружляли в різнокольоровій кімнаті, та вклала їх у пащі глиняних драконів. Я спостерігав, як вона ходить по спальні, і моя свідомість боролася з Часом, намагаючись зупинити все, окрім цього. Карла знову сіла біля мене, узявши за руку. — Якби я розповіла, що збираюся підштовхнути все місто в напрямку гуманного розселення нетрищ, — поцікавилася вона, — то ти приєднався б до цієї справи чи намагався б мене зупинити? Тільки чесно. — Я спробував би тебе перевезти, й ми б разом оселилися в іншому місті. — Саме тому я тебе і захищала, — мовила вона. — І це причина? — Ти допоміг би мені, бо кохаєш, але наміри були б чисті від самого початку, і це зробило б тебе вразливим. І мене, мабуть, також. Я це осмислив, не до кінця розуміючи, але з’явилося інше запитання. — Навіщо ти це зробила, Карло? — Ти не вважаєш цю справу досить важливою? Вона мене дражнила. — Навіщо ти це зробила, Карло? Тепер вона мала подумати. Вона всміхнулась і пішла шляхом чесності. — Щоб перевірити, чи зможу, — сказала вона. — Я хотіла побачити, чи зможу це втілити. — Гадаю, що ти на все здатна, Карло. Але ми мали зробити все разом. Вона знову розсміялася. — Ти такий любий! — заявила вона. — І я дуже щаслива тобі про це розповісти. Це вже занадто — це втілення всіх мрій. Сумнів — річ, яка бореться з коханням, підштовхував мене зі скелі, спонукаючи стрибнути. Я стрибнув. — Я так кохаю тебе, Карло, що загубився в цьому, і так буде завжди. Чоловіки в коханні не люблять настільки відкривати свої почуття, укладати зброю в руку жінки і підносити до власного серця, кажучи: «Агов, отак ти можеш мене вбити». Але це було нічого. Усе було гаразд. — Я теж тебе кохаю, любий, — підтвердила Карла, сяючи всіма зеленими ферзями. — І завжди кохала, навіть коли здавалося, що це неправда. Я звихнута на тобі, тож краще звикай до цього, бо відтепер ми будемо нерозлучні. Ти ж розумієш це, правда? — Розумію, — сказав я, підтягуючи її для поцілунку. — Ти все це довго й скрупульозно обдумувала, еге ж? — Ти ж мене знаєш, — промуркотіла вона. — Я все роблю довго і скрупульозно. Частина XIII

⇐ Предыдущая 40 41 42 43 444546 47 48 49 Следующая ⇒