Annotation 35 страница

Гора посіла власне місце в часі, позначене ритуалами й заходами сонця, прийомами їжі й медитаціями, вогнищами, спокутою, молитвами і сміхом. Один по одному друзі з нашої команди покинули плато вчителя, і нарешті ми з Карлою залишилися з Ідрисом, Силвано й кількома учнями. Карла правильно запропонувала пожити подалі від міста: спрощене життя, як не дивно, додало нової складності нашим стосункам, і гостряки міського життя повільно затупилися на ратищі порозуміння. Ми годинами розмовляли одне з одним, щодня і щоночі, поринаючи в минуле, а тим часом теперішнє втікало від нас. — Він урятував мене, — одного дня, за кілька тижнів, розповіла Карла, коли наша розмова перетекла на ті роки, коли ми знали Хадербгая. — Ти зустріла його на літаку, коли переховувалася. — Так. Я була сама не своя. Я вбила людину — ґвалтівника, мого ґвалтівника, і навіть знаючи, що зробила б це і вдруге, усе одно була розчавлена. Я дісталась аеропорту, придбала квитка і сіла у літак, але в повітрі втратила контроль. На висоті п’ятьох миль над землею. Хадербгай сидів біля мене. У нього був зворотній квиток до Бомбея, а я мала квиток в один кінець. Хадербгай поговорив зі мною, а коли літак приземлився, то привіз мене сюди, на гору. А наступного дня я почала на нього працювати. — Ти його любила, — зрозумів я, бо й сам його любив. — Так. Він мені не подобався, і я про це повідомила, а ще я не погоджувалась з тим, як він усе робить, але все одно любила. — Хай там як, він мав вплив на місто і на всі наші життя. — Він мене використав, — мовила вона. — А я дозволила. Я ж використовувала людей, яких він просив використати. І тебе я теж використала для нього. Але я не відчуваю нічого, окрім... любові... до нього, коли згадую. Для тебе це так само? — Так. — Я й досі інколи відчуваю його за спиною, коли все летить шкереберть. — Я також, — підтвердив я. — Я також. Ми з Карлою насолоджувалися часом на святій горі, але все одно підтримували контакт з грішним містом. Щотижня на гору потрапляла газета, а нерегулярні відвідувачі приносили новини про друзів і ворогів, але найкращі звіти приходили від молодого роніна — Джаґата, який керував моїми справами. Джаґат зустрічався з нами на стоянці під печерами що два тижні. Новини з міста завжди приносили нам додатковий стимул підніматися по крутій стежці на вершину. Джаґат доповідав, що політики й інші фанатики робили все, щоб співпраця була неможливою, особливо поміж друзями. У деяких районах розпочалася сегрегація сусідів: люди зводили пластикові барикади; інколи навіть різні смаки в їжі розбивали оболонку толерантності. На вулицях, у нетрищах, на робочих місцях по всьому місту люди будь-яких переконань завжди співіснували нормально і досить непогано співпрацювали. Але в офісах політичних партій ті, яких обирали, щоб представляти народ, зводили паркани між людьми, тільки-но відчували, що їхня дружба може призвести до політичної війни. І люди наосліп згуртовувались обабіч цієї межі, забуваючи, що барикади роз’єднують лише армії бідняків. Вішну закінчив свою чистку, і повністю індуїстську «Компанію 307» благословили святі люди у його новому маєтку на Кармайкл-роуд, неподалік художньої галереї, яку Карла віддала Таджу, але ще краще його благословила бомбейська еліта з глибокими кишенями. Щедрі входини відігріли холодні кирпи місцевих снобів, і як розповів Джаґат, деякі кінозірки стали постійними його гостями. — Вішну вклав гроші в дуже масштабне індійське кіно, — мовив Джаґат. — Його зніматимуть у Болгарії та Австралії. За кордоном. Фото Вішну було в усіх газетах, фотографували на вечірці для великих цабе, коли представили це нове кіно. — І ніхто не спробував заарештувати його за вбивство афганської охорони, за вбивство Назіра з Тариком і за підпал, що злизав будинок Хадербгая, та ще й частину міста? — Немає свідків, баба. Звинувачення зняті. На тій вечірці був заступник комісара. Головний герой фільму — це брутальний коп, а прототипом став сам заступник комісара: вся його крутість у боротьбі зі злочинами та злочинцями, бо він чимало людей убив під час різних сутичок. А Вішну це оплачує. Я не доганяю, чоловіче. Це наче грабувати власний банк. — Я тебе розумію, — сказав я. — Кумедні хлопці, — розсміялася Карла. — Скільки Вішну взяв із собою охоронців? — Гадаю, чотирьох, — відповів Джаґат. — Десь так само, як і заступник комісара. — А чого ти питаєш про охорону? — поцікавився я. — Зворотній закон чесності. Що більше охорони, то менше чесності. — А велосипедні вбивці повністю змінили свій імідж, — повідомив Джаґат, хитаючи головою. — Вигляд у них цілком новий. — Перероблені вбивці, — запропонувала Карла. — І як новий вигляд? — Ну, гадаю, можна сказати, що кращий, ніж старий. Вони носять білі штани і сорочки кольору м’яти. — Усі вони? — Так. Тепер вони герої. — Герої? — не повірив я. — Я не жартую. Люди обожнюють цих хлопців. Навіть моя дівчина подарувала мені таку саму сорочку кольору м’яти. — Велосипедні вбивці на джипах, га? — На джипах і з велосипедами, причепленими збоку. — І вони вже не вбивають людей? — Ні. Тепер їх називають «Без проблем». — «Без проблем»? — заінтриговано перепитала Карла. — Так. — Це неначе називати себе «Окей», — вирішив я. — В Індії всі повторюють «без проблем» що три хвилини. Люди кажуть «без проблем», навіть коли проблеми є. — Отож-бо, — відповів Джаґат. — Це блискуче. Немає завеликих чи замалих проблем. Без проблем. — Знущаєшся, Джаґате. — Аж ніяк, баба, — наполягав він. — Присягаюсь. І це працює. Люди просять їх вести переговори під час викрадень і таке інше. Минулого тижня вони звільнили викраденого мільйонера, але пальці у нього залишилися лише на лівій руці. Ті пальці теж були під загрозою, доки не втрутилися «Без проблем». Люди просять їх вирішити проблеми з будівництвом, на яких роками вимивали десятки мільйонів рупій, чоловіче. Вони розгребуть будь-яке лайно, якщо заплатити. — Круто, — заявила Карла. — Ага, — мовив я, не заспокоївшись після почутого. Бек-стріт, Мейн-стріт і Волл-стріт — це три великі вулиці в кожному місті, й не хочуть вони сходитися на розі переплутаних банків. Ці вулиці живуть окремо: облудні розбіжності не дають їм зійтися, бо тільки-но очі їхніх мешканців знаходять кохання, а розум бачить несправедливість, то правда їх звільняє. Влада на будь-якій вулиці може багато втратити через вільні уми й серця, бо влада — це протилежність свободи. Як один з безвладних, я був не проти, щоб хлопці з Бек-стріт трималися подалі від Мейн-стріт, щоб копи самі фінансували власні фільми, а хлопці з Волл-стріт залишалися подалі від усього, доки всі вулиці не стануть Однією вулицею. Треба було переключитися: я знав, що кожна година з нами означала, що коли Джаґат повертатиметься до міста, на дорогах ставатиме дедалі більше транспорту. Карла, мабуть, подумала те саме, бо привела мене до тями. — Ти перевіряв, як там Дідьє? — запитала вона в молодого роніна. — Джарур, — запевнив молодий вуличний солдат, спльовуючи. — Він досі зависає в «Леопольді» й усе гаразд... А ті типи, Зодіаки, — за мить сказав він, — мільйонери, вони повернулись у місто. — Де? — Готель «Магеш», — розповів він. — Я не можу перевірити те місце зсередини. Не народжений з правильним штрих-кодом для сканера, розумієш? — Коли щось дізнаєшся, дай знати. — Звісно. Агов, а ти знаєш, чому люди так наглядали за тими двома іноземцями, коли вони жили на вулиці? — замислився він. — Вони хороші хлопці? — припустив я. — Цього недосить, — наполягала Карла, завжди зацікавлена внутрішнім сонцем. — Їх називали Зодіаками Джорджами, — здався Джаґат. — Саме тому. В Індії це начебто дуже серйозна річ, розумієте? Це неначе назватися Кармою абощо. Хай куди йшли, вони завдяки цим іменам носили з собою зодіак. Коли ти годував їх, то годував зодіак. Коли пропонував їм прихисток, то пропонував захист зодіаку. Коли захищав їх від хуліганів, то захищав зодіак від негативних енергій. А робити підношення планетам, що скеровують нас і збивають зі шляху, дуже важливо. Тепер у місті багацько людей, баба, які сумують, бо проґавили шанс запропонувати щось Зодіакам, а тепер вони такі заможні, що нічого не потребують. Індія. Час вимірюється збігами, а логіка — протиріччями. Джаґат зіштовхнув мене з карниза рівноваги, якого, як здавалося, я домігся в Індії. Але такий шок приходив щодня і щоразу трусив гілку. Світ, у якому я жив, але не народився, сипав дивними квітами з кожного дерева, яке надавало прихисток. — Це чарівна історія, Джаґате, — сказала Карла. — Справді? — здивувався він, приховуючи скромність за серйозністю. — Так. Дякую, що поділився нею. Джаґат, чиє ім’я означає «світ», зашарівся і відвів погляд, інстинктивно тягнучись до ножа в себе на поясі. — Слухай, друже, — обернувся до мене він, а пошрамоване молоде обличчя розповідало однакові історії кожним поглядом. — Я почуваюсь якось некомфортно, забираючи всі гроші з твоїх оборудок. — Ти виконуєш усю роботу, — нагадав я. — Чому ж не забирати всі гроші? Це я тобі заборгував, бо ти тримаєш усе на плаву. Джаґате, я добряче тобі винен за це. — Пішов ти, чоловіче, — розсміявся він. — Я щотижня відкладаю для тебе двадцять п’ять відсотків, подобається це тобі чи ні, гаразд? — Круто, джаван, — погодивсь я, використовуючи слово, що на хінді означало «солдат». — Згода. — Тож коли повернешся з цього лячного місця, переповненого тиграми і святими, то вони чекатимуть на тебе. — Коли повернуся до твого лячного місця, переповненого бізнесменами й копами, — сказав я, — то збіса буду радий їх отримати. — Їдьмо з Джаґатом до траси і назад, — запропонувала Карла. — Хороша ідея. Джаґате, хочеш проїхатися разом, чи на це вже немає часу? — Проїдьмося неквапливо, баба. — Клёво! — мовила Карла. — Це що таке? Олег учив тебе російської? — запитав я, знімаючи мотоцикла з підставки. — Спросите его, — захихотіла вона. — А це означає? — Запитайте його. — Так і зроблю, — запевнив я, а вона вже заливалася сміхом. Мотоцикл — це заздрісний метал. Мотоцикл, який тебе любить, завжди знає, коли навіть думка промайне про інший транспорт. А коли знає, то не заведеться. Й оскільки я дивився на мотоцикла Джаґата, мій не завівся, навіть після трьох спроб. Джаґат вибивав на своєму сталевому коні повільне стакато мотоциклетної музики. «350сс» з однопоршневим двигуном співає, неначе барабан, що везе тебе з місця на місце, якщо тільки дозволиш йому грати власну мелодію. Я знову спробував ножним стартером, але у відповідь почув лише сміховинний кашель. Карла нагнулась, обіймаючи бак мого мотоцикла, й руками обхопила одну з ручок. — Подорож з гори й назад справді піде тобі на користь, маленький, — звернулася до мотоцикла вона. — Проїдьмося. Я спробував ще раз — і він завівся, на секунду — хизуючись — заклинивши дросельну заслінку. Ми разом з Джаґатом покотилися з гори безлюдною лісовою дорогою аж до початку вельми рішучого шосе. Тут ми попрощались і повернули назад. Ми їхали крізь вечірній ліс, що переходив від денної сміливості до нічної хитрості. Птахи поверталися на сідала, комахи злітали після перепочинку, а кажани, ширококрилі, неначе орли, прокидалися перед банкетом. Ми їхали довгою дорогою до печер настільки повільно, наскільки дозволяв мотоцикл. Їхали крізь м’який вітер у сутінках, що ховали й показували небо. Молода ніч була ясна. Прокинулися перші зорі й заходилися протирати очі. Далека листяна пожежа наповнила повітря ароматами. А ми були двома щасливими втікачами, разом і на волі. Розділ 82

Ми досягай гірської стоянки щасливі й вільні — й заскочили там Конкенона. Він сидів на багажнику червоного «понтіака» в білій сорочці. Мені кортіло зробити її одного кольору з автомобілем. — Тримайся, люба, — сказав я Карлі, нахиляючи мотоцикла, щоб зупинитися. Тоді розвернувся і спустився схилом кількасот метрів, перш ніж знову зупинитися. — Ти що робиш? — Отам дупласте дерево, — мовив я. — Почекай на мене. — Ховатися? — запитала вона, обурившись, неначе я попросив здати кров для мадам Жу. — Просто почекай. Поки я повернуся. — Ти здурів? — Це Конкенон стоїть там. — Це Конкенон? — здивувалася вона, бо її завжди інтригували інтригуючі люди. — Почекай тут, Карло, — попросив я. — Я незабаром повернуся. — Повторюю, ти здурів? Це у мене є пістолет, пам’ятаєш? І я краще стріляю. І я гадала, що ми в цьому разом, невіддільні. Це було складне рішення. Коли твій ворог безжалісний, то програш починається там, де закінчується милосердя. Але Карла була хороброю і напевне могла вистояти у будь-якій бійці. — Гаразд, — неохоче погодився я. — Але не ризикуй з цим типом. Б’ється він не гірше, ніж говорить. — Тепер я просто мушу з ним познайомитися, — сказала вона. — Спробуймо справимо враження, Шантараме. Ми поїхали назад на парковку, і там я повільно поставив мотоцикла на бокову опору. Ми з Карлою пішли, коли мотоцикл іще пихкав, і віддаль між Конкеноном і мною невпинно скорочувалася. Я добряче розбігся на останньому кроці та в стрибку влупив Конкенону. — Що за біс? — вичавив він, тримаючись за голову. Він скотився з багажника і почав танцювати навколо мене, прицілюючись кулаками. Я рухався за ним, але Конкенон добре захищався, швидко відстрибуючи. Він відтіснив мене від Карли. У нього десь могли зачаїтися друзі. Я повільно відійшов назад, ставши біля неї. — Що ти робиш аж тут, Конкеноне? Де твої посіпаки? — Я приїхав сам, хлопче, — мовив він. — А це більше, ніж я можу сказати про тебе. Він вишкірився до Карли, махаючи їй. — Привіт, — сказав він. Карла вийняла з сумки пістолета і націлила на нього. — Якщо маєш зброю, — попередила вона, — викинь. — Я ніколи не ношу з собою пістолета, міс, — відповів Конкенон. — Добре, бо я його ношу завжди. Якщо поворухнешся, я влучу двічі ще до того, як ти подолаєш половину відстані між нами. — Зрозуміло, — оскалився він. — Не дуже розумно було тут з’являтися, — зауважила вона. — У цьому лісі водяться тигри. Це добрий спосіб позбутися тіла. — Якби я був певен, що можу стати на коліно, — вишкірився Конкенон, — і при цьому не отримати в незахищену голову від вашого хлопця, то так би і вчинив, міс Карло. Це честь. Мене звати Конкенон. — Мій хлопець дуже засмутився, — пояснила вона, — коли я спалила твого листа і не розповіла про його зміст. Я чекала такого шансу, тож добре, що ти його подарував. Перекажи його вголос, зараз, дивлячись йому в очі, якщо, звісно, маєш мужність. — О, то це лист тебе так засмутив, справді? Ні, ні, я відмовляюся від твого запрошення повторити свої непристойні пропозиції перед цим злочинцем. Не думаю, що це мудро. — Як так і думала, — посміхнулася вона. — Ти написав усе це, але не маєш сміливості повторити вголос. — То значить, тобі сподобалися мої маленькі натяки? — запитав Конкенон. — Думаю, вони були досить винахідливі. — Стули пельку, — сказав я. — От бачиш, з ким мені доводиться мати справу? — апелював до Карли Конкенон. — Заткайся, — гаркнула Карла. — Зараз ти маєш справи з нами обома. І справи йдуть не дуже добре. Що ти тут забув? — Я приїхав сказати дещо твоєму хлопцеві, — розповів Конкенон. — Якщо сяду отам на авто, як до цього, ви дозволите мені говорити? — Я б краще запхав тебе до багажника, Конкеноне, — мовив я. — І щоб машина котилася зі скелі. Конкенон посміхнувся і похитав головою. — Ворожість старить, знаєш таке? — повідомив він. — Вона додає років твоєму обличчю. То я можу спокійно посидіти на бісовому авто і поговорити з тобою, як зі ще одним християнином, чи ні? — Сідай, — наказала Карла. — Християнські руки поклади там, де я зможу їх бачити. Конкенон заліз на багажник, авто, поставивши ноги на бампер. — Це вдалий момент тобі відбрехатися, — запропонувала Карла. Конкенон розреготався, оглядаючи Карлу з голови до ніг, а потім зиркнув на мене: його очі й досі сяяли яскравою блакиттю у тьмяному світлі парковки. — Я нічого не мав з Лайзою, — мерщій почав він. — Я ніколи її не торкався. Ми зустрічалися лише раз, ну, мабуть-таки двічі, але вона мені подобалася. Вона була милою дівчиною. Я б ніколи їй нічого не зробив. Я говорив таке, щоб тебе розізлити. Я ніколи її не торкався. І навіть не збирався. Це не моє. Я хотів зупинити його. Хотів зняти прокляття, яке хтось наклав на мене і яке діяло, коли хтось згадував її ім’я. Усе, що стосувалося Конкенона, було погано. — Продовжуй, — сказала Карла. — Якби я знав, що за хворий виродок той Ранджит, то зупинив би його, — запевнив Конкенон. — Присягаюсь. Я б сам його вбив, якби знав усе заздалегідь. Його голова була опущена. Він втратив пильність. Я хотів підбігти до нього і заштовхати назад у те недобре вікно, яке він прочинив. Але Карла хотіла знати все. — Продовжуй, — наполягала вона. — Розкажи нам усе, що знаєш. — Я дізнався про все потім, — мовив Конкенон. — Якби знав зразу, то не було б ніякого «потім». — Це ми вже зрозуміли. Далі, — підохочувала Карла. — Я познайомився з тим маніяком — Ранджитом — завдяки наркоті. Великі й могутні не соромляться звертатися до таких, як я, коли хочуть дозу. Коли того вечора він сказав, що купує наркотики, аби вкласти Лайзу в ліжко, я захотів приєднатися. — Ранджит хотів наркоти, щоб укласти Лайзу в ліжко? — запитала Карла, але занадто лагідно, як на мене. — Так. Він замовив рогіпнол. Я думав, це буде просто жарт. Він стверджував, що вони друзі та влаштовують приватну вечірку. — Але навіщо ти поволікся за ним? — Щоб помучити твого хлопця, — сказав Конкенон, тицяючи на мене. — Саме тому я надіслав того маленького брудного листа і надовго зіпсував тебе своєю брудною фантазією — щоб познущатися з цього несамовитого судимого виродка. — Заткайся, — водночас викрикнули ми. — Ну, а ви файна пара святих хуліганів. Ідеально пасуєте одне одному. — Чому ти там опинився, Конкеноне? — повторила Карла, і на звук цього імені його блакитні очі переметнулися на неї. — Я ж казав, — посміхнувся він. — Я знав, що коли наш Лін дізнається про нашу гулянку з його дівчиною, поки вона сама вдома, то розбурхається гірше за неприборканого жеребця. — А навіщо ти хотів його розбурхати? — Я зробив це, щоб нашкодити йому, бо знав, що це нашкодить тому іранцю. — Абдуллі? — здивувалася Карла. Я їй не розповів. Я не міг зіпсувати славу Абдулли, розповідаючи правду про те, ким від дозволив собі стати тієї ночі з Конкеноном. — Ми разом убили кількох людей, — мимохідь відповів Конкенон. — Нічого такого. Але він увімкнув патріота проти мене, і це переросло у війну. Твій хлопець просто був супутньою жертвою. — Гаразд, із мене вже досить, — вирішив я. — Ти колись пробував лікуватися від спалахів гніву? — поцікавився Конкенон. — Забирайся геть, Конкеноне. Я вже втомився повторювати «заткайся». — Перш ніж підеш (якщо ми це дозволимо), — втрутилася Карла, — розкажи нам усе, що знаєш про Ранджита. Я не міг цього зрозуміти. Мені було байдуже до Ранджита і не хотілося більше чути, як ім’я Лайзи зривається з гадючих губ Конкенона. Знаючи садистські нахили Конкенона, знаючи, що його навички підтвердив сам Таурег, я хотів або вирубати його або просто більше не бачити. — Не грай з нами в ігри, Конкеноне, — сказав я. — Коли є що розповісти, то давай. — Я перетнувся з Ранджитом на вечірці на Гоа. На ньому була перука і грим, але я одразу це розкусив. Оскільки він у нас мільйонер-утікач і все таке, я подумав, що десь мають бути заховані грошенята, тож накачав його кокаїном і героїном і переконав відвести до однієї зі своїх нір. — У Ранджита є будинок на Гоа? — здивувалася Карла. — Гадаю, він його орендував. Хоча дуже непогане місце. Величезне. І поки я підштовхував його до сейфа, переконуючи відчинити для мене дверцята, аж тут цей бовдур сам усе відімкнув і запропонував подивитися кіно. Карла ніжно схопила мене за руку. — Яке таке кіно? — То була домашня порнуха, — розреготався Конкенон. — Хоча це був дуже односторонній секс. Розумієте, всі дівчата були в наркотичній нетямі. Він натягнув на себе шапочку для душу і гумові рукавички, щоб не залишити і сліду своєї гріховності. Трахнув їх, знову одягнув і залишив на своєму дивані, укривши м’якенькою ковдрою, щоб коли ті дівчата прокинуться, вони й не здогадалися ні про що. — Ранджит таке робив? — Так, — мовив Конкенон. — А ти не знала? Я саме підготував ще одне «заткайся», але Карла стиснула мою руку. — А він розповів тобі, навіщо робив таке? — Він сказав, що його дружина фригідна, якщо пробачиш мені ці слова, і що ніколи не займається з ним сексом, тож використовував сплячих дівчат, уявляючи, неначе це вона. Ти, узагалі-то. Карла стиснула мою руку. — То ти кажеш, що саме це сталося з Лайзою? — Думаю, — зізнався він, а відводячи очі. — Думаю, він підсипав рогіпнолу їй у склянку, але перевищив дозу. Розумієте, мій товар абсолютно чистий. Гадаю, бідненька померла ще до того, як він нею скористався. — Ким були інші дівчата? — Цього я не знаю, — знизав плечима Конкенон. — Я впізнав лише одну з них, і то лише тому, що її обличчя інколи з’являється в газетах. Але... можу сказати вам одне. Вони всі були схожі на тебе, і він під час своїх розваг одягав їх у чорні перуки. — Я вже ситий цим по горло, — сказав я. — Не наказуй мені знову заткатися, хлопчику, — пригрозив мені Конкенон. — Я тут не для того, щоб здіймати бурю. Мені вже досить проблем, хоч я й не думав, що колись таке скажу. Я пішов на пенсію. — Тут хороше місце, щоб зробити цей статус вічним. — А ти лихий, друже, — посміхнувся Конкенон. — З лихими думками у твоїй лихій голові. — Що ти зробив, коли Ранджит показав ті касети? — запитала Карла. — Ну, я непогано йому врізав, звісно ж, і залишив там непритомним. Я не міг його вбити, хоча й хотілося, бо нас бачило забагато людей. Потім я забрав усі гроші з сейфа, а ще прихопив касету з дівчиною, яку бачив на обкладинках. — Що ти з нею зробив? — Ой, ну це вже кумедна історія, — мовив Конкенон, складаючи руки та спираючись ногами на бампер. — Кумедна? — обуривсь я. — Ти гадаєш, щось тут може бути кумедним? — Руки там, де я можу їх бачити, — нагадала Карла, і Конкенон ліниво зіперся на руки. — І що ж тут кумедного? — Є один молодий дурень, який інколи купує в мене кокаїн. Він дрібненький, але має просто жахливу вдачу. Його власна родина отримала проти хлопця судову заборону підходити до них. Він хоче стати кінозіркою, тож трохи постачає справжнім зіркам, і тут починається цікаве. Та дівчина у бридкому фільмі Ранджита — вона актриса, а цей молодик — її хлопець з жахливим характером. — Ти віддав касету йому? — блиснула очима Карла. — Так, коли він прийшов по товар, — радісно вишкірився Конкенон. — Ранджит час до часу повертався до міста і завжди купував у мене шмаль. Я розповів тому скаженому хлопчині, що замаскований Ранджит може з’явитись у своєму улюбленому клубі в Бандрі. — Тож ти розповів малому, де буде Ранджит. — І не лише. Я подарував молодому дикунові одну річ. Сам загортав. Там було кіно, місце зустрічі Ранджита в нічному клубі, а ще незареєстрований пістолет з купою незареєстрованих куль. Людська природа потурбувалася про все інше. Карла стиснула мою руку. — Ти приїхав сюди, щоб розповісти, як підставив мого колишнього чоловіка? — запитала Карла. — Я приїхав сюди, щоб попередити твого хлопця, — випростуючись, сказав Конкенон. — І тобі знову доведеться забрати це попередження собі, Конкеноне. — Ну ось, знову, — радісно роздратувався він. — Ти найскладніший чоловік у цьому місті верескливих язичників, з тобою неможливо подружитись. Я знаю катів, веселіших за тебе. Я ж намагаюся сказати, що став іншою людиною. — Я не бачу змін, — повідомив я. — Ти і досі дихаєш. — Ну ось, знову ці темні думки... Слухай, — спокійно мовив він, — я вже не пов’язаний з усім цим. Тепер я став бізнесменом, і сьогоднішня зустріч має це засвідчити. — Ти взагалі нічого не вчишся? — Але я справді дечого навчився, — наполягав він. — Саме це я й намагаюся донести. Після тієї нашої бійки я все обдумав. І я кажу про все. Розумієш, я тоді отримав травму. Плече так повністю і не загоїлось і тепер не функціонує як слід. Координація в мене вже не та, і я вже ніколи не битимусь, як колись. Бачиш, раніше я ніколи не дозволяв нікому підійти досить близько, щоб перемоги мене, тож це дуже на мене вплинуло. Мій досвід на «дорозі до Дамаска»^[162] відбувся на складі в Бомбеї, і з коня мене скинув австралійський втікач. Я змінився. Тепер я став бізнесменом. — І який же в тебе бізнес? — поцікавилася Карла, уже не так стискаючи мою долоню. — Я вклав усі свої кошти в авантюру Деніса. — Сплячого Баби? — Саме його. Одного дня я осмислив приказку, що коли тихо і довго сидіти біля річки, то мимо пропливуть трупи твоїх ворогів. Я хотів, щоб Конкенон отак проплив по Гангу. — І тоді, на «дорозі до Дамаска», мені дійшло, що річка наповнена не водою, а неіржавіючою сталлю. Це трупарня, розумієте? Ми з Денісом придбали похоронне бюро і стали трунарями. І після відкриття до нас на стіл уже приплив один з моїх ворогів. Гарненько я, напившись, посміявся тієї ночі, готуючи його до похорону. — І Деніс на це погодився? — запитав я. — Ми природжені партнери. Я знаю, який вигляд має смерть, а він знає, які відчуття дає смерть. Я ніколи не бачив людини, яка б так ніжно поводилася з трупами. Він називає їх сплячими і розмовляє з ними, неначе ці люди просто поснули. Це дуже добре. Дуже лагідно. Але я зберігаю там бейсбольну битку — раптом хтось із них озветься. Конкенон зупинився, ляснув долонями з опухлими кісточками, а потім молитовно склав їх у вузлувату піраміду. — Я знаю, що важко повірити, наче така загроза для живих і мертвих, як я, може все покинути, але це правда. Усе змінилось, і доказ цьому те, що я приїхав сюди, ризикуючи наразитися на твій гнів, щоб сказати дві речі. Першу я вже розповів: це все, що знаю про Ранджита і ту милу дівчину. — А друга? — замість мене запитала Карла. — А друга річ полягає в тому, що «Компанія 307» найняла кількох немісцевих гунд, аби сьогодні вбити того іранця — Абдуллу. Й оскільки Абдулла переховується тут, то це поставить вас обох на лінію вогню. — Коли вони прибудуть? — поцікавився я. Конкенон глянув на свій годинник і вишкірився у відповідь. — Десь за три години, — відповів він. — Ти міг мати більше часу, якби не був таким збіса гомінким і я зміг би очистити сумління без перерв. Конкенон цілком міг нас підставляти. Мені це не подобалося. — Навіщо ти нам це розповідаєш? — запитала Карла. — Розбираюся з незавершеними справами, міс, — Я ніколи не мав нічого проти твого хлопця. Я намагався завербувати впертого дурня і не робив би такого, якби не вподобав його. Я погано з ним повівся, коли зненавидів Абдуллу, бо той зрадив і став загрозою. — Припини згадувати Абдуллу, — не втримавсь я. — Але я його більше не ненавиджу, — наполягав він. — Він не зробив нічого поганого, навіть попри те, що він іранський... громадянин. Це я вчинив неправильно і вільно це визнаю. Хай там як, іранець напевне зустріне сьогодні свій кінець. І тепер я знайшов місце, де почуваюсь як удома, тож так чи так, знайду спокій, доки інші вбиватимуть моїх ворогів і надсилатимуть туди. Я буду зі своїми, так би мовити. Не знаю, чи ви розумієте. — Ми розуміємо, — запевнила Карла, хоч я й не розумів. — То ви вірите мені, коли я кажу, що не маю з вами жодних чвар і більше не бажаю лиха? — Ні, — сказав я. — Прощавай, Конкеноне. — Кажуть, він письменник, — підморгнув Карлі Конкенон. — Мабуть, пише манюсінькі-преманюсінькі книжечки. — Він — велика книга, — відповіла Карла. — Я — великий персонаж. Спасибі, Конкеноне, за попередження. До речі, а яке в тебе прізвище? — Фергюс, — випередив я його, і чоловік розреготався, зістрибуючи з авто, широко розставивши руки. — А я тобі дійсно подобаюсь! Я знав! Ти штрикнеш мене, якщо спробую тебе обійняти? — Так. Не розвертайся. Він повільно опустив руки, посміхнувся Карлі й позадкував до свого автомобіля. — Немає сенсу викликати поліцію, — озвався він з авто. — Вони заплатили купу грошей, аби ця гора сьогодні залишалася темною, аж доки Абдулла не помре раз і назавжди. Він завів двигуна, заблокував одне колесо, натиснув на газ і крутнувся навколо нас, тримаючи руку на відчиненому вікні. — Може, позичити трохи динаміту? — запропонував він. — У мене є цілий ящик у багажнику і немає куди використати. — Може, наступного разу, — посміхнулася Карла, махаючи на прощання. Подвійні задні ліхтарі з обох боків його авто були кажанами, які налетіли на перший дорожній вигин. Карла мерщій розвернулась до мене, і ферзі ожили. — Ми не бачили Абдуллу тут, тож він має бути в Халеда. Потрібно його попередити. — Згода, а ще Силвано й учнів. Це може забруднити Ідрисову гору. Карла кинулась у бік маєтку Халеда, але я притримав її. — А ми можемо про дещо поговорити, перш ніж спілкуватися з Халедом? — Звісно, — сказала вона, зупиняючись. — Що таке? — Пам’ятаєш, як ми пообіцяли завжди бути разом? Вона глянула на мене, поклавши руки в боки. — Я не ховатимусь у дуплистому дереві, Шантараме, — пообіцяла вона, роздивляючись мене з кривою посмішкою. — Я не це маю на увазі. Я намагаюсь дещо пояснити. — Зараз? — Якщо сьогодні стане справді спекотно, не відходь від мене. Тримайся біля мене або за мною. Зчепимося ліктями, якщо треба. Якщо стоятимемо спина до спини, ти стріляєш, а я ріжу. Але будьмо одним цілим, бо якщо ні, я здурію, хвилюючись через тебе. Вона розсміялась і обійняла мене, тож гадаю, хоч якась частина зі сказаного мала звучати правильно. — Ходімо, — мовила Карла, готуючись до пробіжки до Халеда. — Зачекай, — попросив я. — Знову? — Може, наступного разу? — запропонував я, повторюючи її останні слова до Конкенона. — Що? — Ти сказала Конкенону: «Може, наступного разу», коли він запропонував нам динаміту. — Зараз? Ти згадуєш про це зараз? — Конкенон не хлопець з наступного разу. Він одноразовий хлопець, і половина планети на достатній відстані. — Ти не віриш у спокуту? Вона була така мила, коли дражнила мене, але ми говорили про Конкенона, і до гори наближалися вбивці, щоб пришити нашого друга. — Я не вірю Конкенону, — відповів я. — До чи після. Я не вірю в жодні його слова. Це може виявитися пасткою. — Добре, — гукнула вона, розганяючись на стежці. — Приєднаєшся? Розділ 83

Ми почули музику і співи сотні гармонійних голосів ще перед останнім вигином обсадженої деревами дороги до Халедового маєтку. Це була неначе в’язниця з прив’язаними до дерев прожекторами. — Отара, мабуть, виросла, — тихо мовила Карла, коли ми зупинилися на стежці біля сходів і дивилися на залиту світлом веранду. — Оце так хор. Дерева навколо нас із вилинялим у світлі прожекторів листям здавалися переляканими скелетами з піднятими вгору руками. Співи були досить інтенсивні, а співаки сп’яніли від релігії. Халед вийшов на веранду крізь широкі двері, тримаючи руки на стегнах. Він був чорною тінню навпроти світла, що повільно випалювало нам очі. З ним було ще дві тіні. Він підніс руку, і молитовні співи зупинилися. Комахи знову сюркотіли в тиші. — Саламалейкум, — привітався він. — Валейкумсалам, — озвалися ми з Карлою. Десь почали дуже голосно гавкати великі собаки. Такий звук змушує думати про гострі зуби і втечу. Карла взяла мене попід руку. Гавкіт був лютий. Халед знову підніс руку, і все затихло. — Пробачте, не та касета, — сказав він, передаючи пульт іншій тіні. — Що ти робиш тут, Ліне? — Ми прийшли побачити Абдуллу, — мовила Карла. — Що ти робиш тут, Ліне? — Те, що сказала вона, — відповів я. — Де він? — Абдулла очистив себе для смерті й молиться, — пояснив Халед. — Ніхто не може його турбувати. Навіть я. Він наодинці з Аллахом. — По нього вже йдуть, — повідомив я. — Ми знаємо, — запевнив Халед. — Тут немає учнів. Ашрам уже деякий час не працює. Ми тут... Співи знову розпочалися. Після кількох хвиль вони зупинилися посеред мантри. — Припини гратися з пультом, Джабало! — гукнув через плече Халед. Комахи й жаби знову привітали тишу. — Ми готові до війни, — сказав Халед. — Ну і де я вже таке читала? — зронила Карла. Халед по-імператорському тримав руку. — Це я поширив чутку, що Абдулла саме тут. Це я спровокував атаку за межами міста. Це пастка, Ліне, і ти в ній стоїш. Знову загарчали собаки. — Джабало! — заверещав Халед, і запис зупинився. Халед пройшов у тиші, щоб приєднатися до нас на стежці. Він втратив половину набраної ваги і знову почав тренуватися. Він видавався підтягнутим, сильним, упевненим і небезпечним. Здавалося, що він навчився себе любити. Він узяв мої руки у свої, нахиляючись ближче, але зашепотів до Карли. — Привіт, Карло, — почав він, обіймаючи мене. — Я не можу прямо привітатися з тобою перед своїми людьми, бо ти — жінка у товаристві хлопця, який не член моєї родини. Він міцно мене обійняв, шепочучи на вухо заради своїх людей, але звертаючись до неї. — Мої співчуття з приводу втрати чоловіка. А тепер ти маєш піти з цього місця, бо сьогодні тут буде війна. Халед відсунувся, але я притримав його за руку. — Ти знав про це і не попередив нас? — Тепер ти попереджений, Ліне, і маєш прийняти це як благословення. Ти мусиш піти. Мої люди нервуються. Давай не влаштовувати нещасних випадків. — Аллагафіз, Халеде, — мовила Карла, відтягуючи мене. — Перекажи Абдуллі... перекажи, що ми тут, на горі, якщо потрібно, — сказав я. — Я перекажу йому, але зможу це зробити, лише коли почнеться бійка, — засмучено відповів Халед. — Мир вам обом цієї ночі. Він помахав, бо ми вже відішли занадто далеко, щоб говорити. Ми помахали у відповідь і побігли, щоб почати довгий підйом на гору. Я зупинив Карлу. Було темно, але світло блищало в її очах. — Я можу тобі дещо розповісти? — Знову? — розсміялася вона. — Ця ніч може стати жахливою, — мовив я. — Тож якщо хочеш поїхати кудись далеко, я готовий тебе туди завезти. — Спочатку попередьмо Ідриса, — посміхнулася вона, дивлячись на стежку. Я переслідував її аж до вершини, і ми захекано вибігли на переповнене учнями плато, а ті спокійно вели пізні бесіди біля вогнища. Ми знайшли Силвано і заштовхали його до великої печери для зустрічі з Ідрисом. — Убивці, — прорік Ідрис, коли ми розповіли про те, що має статися. — І досить вправні, — зауважив я. — Нам варто забиратися звідси, Ідрисе. Принаймні на цю ніч. — Звісно. Ми маємо відвести учнів на безпечну відстань. Я негайно роздам інструкції. — Я залишусь і захищатиму це місце, — заявив Силвано. — Ні, — заперечив Ідрис. — Ти мусиш піти з нами. — Я мушу відхилити цей наказ, — відповів Силвано. — Ту мусиш піти з нами, — повторив Ідрис. — Це просто прояв здорового глузду, Силвано, — втрутивсь я. — Якщо хтось звідти намагатиметься втекти сюди, а інші почнуть його переслідувати, то ніхто не буде в безпеці. — Я мушу зостатися, майстре-джі, — не здавався Силвано. — А ви маєте йти. — Люди бувають занадто хоробрі, Силвано, — сказав Ідрис. — Так само як і занадто віддані. — Усі ваші слова тут, майстре-джі, — нагадав Силвано. — Тут більш ніж п’ятдесят незапакованих коробок. Ми не зможемо зібрати їх за цей час. Я залишуся й охоронятиму вашу роботу. Я поважав його відданість, але вона здавалася занадто великим ризиком, занадто високою ціною за написане. Потім озвалася Карла. — Ми залишимося з тобою, Силвано, — сказала вона. — Карло, — почав я, але вона посміхнулася до мене чистим коханням, і... ну що тут вдієш? — Здається, ти матимеш товариство, Силвано, — зітхнув Ідрис. — Тоді все вирішено, — підсумував я. — Тепер я погано почуваюсь, бо ці події дісталися аж сюди. Пробачте. — Брати відповідальність за рішення та дії інших — це гріх проти карми, — запевнив Ідрис. — Так само як уникати відповідальності за власні рішення і дії. Ти не є цьому причиною. Це не твій кармінний тягар. Остерігайся сьогодні. Ви благословенні, всі. Він по черзі поклав руки нам на голови, вимовляючи захисні мантри. Учні поскладали свої пожитки в шалі, зав’язали їх на вузол і позбиралися біля початку спуску донизу. Смолоскипи й ліхтарі в їхніх руках тріпотіли, неначе світлячки. До них приєднався Ідрис, обернувся, щоб помахати нам, і повів ту валку вниз, тримаючи патерицю правою рукою. З нами вирішив залишитися ще один учень на ім’я Віджай. Він був худорлявий, високий і одягнений у білу майже піжамну бавовняну сорочку та штани. Хлопець був босий і тримав бамбукового дрючка, що сягав йому до плеча. Його молоде обличчя не передавало особливих емоцій, коли він дивився, як учитель покидає гору. Віджай обернув своє привабливе обличчя до мене, й очі осяяла Індія. — З тобою все гаразд? — запитав він. Я подивися на його бамбукового дрючка, згадуючи чоловіків, з якими бився минулого року, від скорпіонів до Конкенона, і думаючи, що непогано були би прив’язати ножа до кінчика того дрючка. — Усе гаразд, — сказав я. — У мене є додатковий ніж, якщо вирішиш припасувати його до дрючка. Він відійшов, розкрутив свого дрючка, підстрибнув і стукнув тим шматком дерева по землі за кілька сантиметрів від моєї ноги. — Чи... мабуть, ні, — мовив я. — Може, нам краще розділитися і зайняти різні точки огляду? — запропонував Силвано. — Ні! — водночас заперечили ми з Карлою. — Усі, хто підніметься сюди, зайде на нашу територію, — пояснив я. — Ми знайдемо позицію з накриттям і шляхом для втечі, де зможемо спостерігати за верхівкою стежки на гору. Якщо хтось вийде на відкриту місцевість, ми зможемо відлякати їх пострілами й галасом. — А якщо це перетвориться на бойню? — Ми повбиваємо їх, — заявила Карла, — раніше, ніж вони повбивають нас. Ти чудовий стрілець, і я теж нічого. Ми впораємось. — Або, — запропонував я, — ми можемо втекти, перегрупуватись і перечекати. Тут є вдосталь місць, щоб заховатися, а вони не можуть залишатися на цій горі вічно. — Я за те, щоб битися, — вирішив учень з дрючком. — Я за те, щоб ми вирішили, втікати чи битися, коли до цього дійде, — мовив я. — Я погоджуюся з тим, що нам варто знайти хороший сховок, — зауважив Силвано. — Найближча до стежки печера — це найкраща точка щоб побачити їхнє наближення. — Відходу не плануємо, — сказав я. — Люблю мати свободу. — Тут є вихід на свободу, — розповів Силвано. — Давайте покажу. У кінці печери висіла штора. Я бачив її, але завжди вважав, що тканина висить там, щоб затулити голу кам’яну стіну. Силвано її відсунув і, підсвічуючи смолоскипом, повів нас по вузькому проходу — чи то природному, чи то видовбаному між першою та останньою печерами. З проходу ми вийшли в печеру Ідриса, якраз біля рваного краю джунглів, лише за кілька кроків від укриття. — Мені подобається, — сказала Карла. — Я придбала б її і жила тут, якби могла. — Я також, — погодивсь я. — Розташуймось у першій печері. У нас мало часу. — Не знаю, як ви, — сказав Силвано, потираючи живота, — але я голодний. Ми принесли в печеру холодної їжі, води, ковдри і смолоскипи. Я з’їв цілу тарілку, передану Карлою, навіть не знаючи, що там було. Та коли голод втамувався, почав бурчати страх. Карла сидить біля мене, а вбивці вже в дорозі: мої інстинкти горлали забиратися до дідька з пекла. Але вона була спокійна і рішуча. Карла доїла і чистила свого пістолета. Вона мугикала. І мабуть, коли я оце зараз оглядаюся назад, у неї вистачало сміливості на нас обох. — Де коробки з текстами Ідриса? — поцікавився у Силвано я. — У головній печері, — відповів він, закінчуючи трапезу. — Тоді тримаймося подалі звідти. Випадкова куля може розпочати пожежу. — Згода. Віджай забрав у Карли тарілку і поклав до інших надворі. — Я орієнтуюсь у цьому лісі, — мовив Силвано, підводячись і потягуючись. — Ми з Віджаєм обшукаємо все навколо. І мені потрібно сходити до вітру. Він швидко вийшов, аби приєднатися до Віджая, і вони зникли з поля зору, повернувши праворуч. Точка, де стежка виходила на плато, була ліворуч від нас. По цьому хребті ступало так багато ніг, що лише де-не-де росла одинока дика травинка. На небі ще не з’явився місяць, але ніч була ясна, і ми мали добрий огляд рівної ділянки за п’ятдесят метрів від печери. Моє серце калатало. Я втихомирив його, наказуючи заспокоїтись, але думки про Карлу — травмовану або захоплену в заручники — знову пришвидшували серцебиття. Вона глянула на мене і зрозуміла той безмір страху. — Зчинити багато шуму, втекти і заховатися? — красиво глузувала вона. — Це твоя стратегія? — Карло... — Чі, чі! Можеш тримати ці думки при собі під час наступної зустрічі? — Я за те, щоб битися, каже хлопець з бамбуковим дрючком, — розсміявсь я. — І це краща стратегія? Я просто не вважаю, що за це варто битися. — Письменник, який не думає, що записана мудрість варта боротьби за неї? — Ні. Я втік через вікно, бо за мною гналися копи, і мусив усе покинути. Воно все зникло, але я й досі тут і продовжую писати. Жодне життя не варте писаних слів. — Як це так? Карла ніколи не запитувала «Як це так», хіба що це був виклик. — Життя важливе не тому, що тексти є священними. Це якраз тому життя священне, бо тексти важливі. Вона блиснула на мене щасливими ферзями. — Оце мій хлопець. Підготуймося. Ми поскладали коробки і мішки біля входу в печеру і вмостилися так, щоб було добре видно відкритого хребта. Карла тримала мене за руку. — Я б не хотіла зараз бути у будь-якому іншому місці на планеті, — мовила вона. Я не зміг відповісти, бо ми почули перший постріл. Що далі ти від пострілу, то слабший страх. Оглушливий постріл якраз біля вуха — це здалеку наче клацання пальців. Ми почули перші постріли, які здалися плесканням у долоні, а потім перетворилися на овації. Силвано з Віджаєм стрімголов ринулись у печеру, присіли біля нас. — Там ціла армія, — повідомив Силвано, дослухаючись до плескоту стрілянини. — Дві армії, — сказав я. — І сподіваймося, що вони залишаться там. Обстріли нарешті притихли. Запала тиша, і лунали тільки поодинокі постріли, один по одному і з невеликими перервами. Їх було багато. Ми чекали в темряві, пильно дослухаючись до кожної зламаної гілки чи пориву вітру. Кілька хвилин промайнуло у загрозливій тиші, а потім почулися звуки — бурчання і стогін, що долинали з крутої стежки. Силвано з Віджаєм підхопились і побігли раніше, ніж я міг їх попередити. Карла теж спробувала вибігти, але я втримав її внизу біля себе. На вершині стежки з’явився чоловік — повз на чотирьох. Силвано був тінню, що стала праворуч, націливши гвинтівку йому в голову. Чоловік зіп’явся на ноги. У нього в руці був пістолет. Віджай розмахнувся палицею, роззброївши чоловіка, але пістолет усе-таки вистрілив, і куля влучила у стіну печери, неподалік місця, де ми сиділи навпочіпки. — Хороша думка, Шантараме, — сказала Карла. — Та куля була з моїм іменем, якби я там стояла. Чоловік хитався на нестійких ногах ще кілька секунд, а потім упав долілиць на землю. Віджай перевернув його, якраз коли підійшли ми з Карлою. Чоловік був мертвий. — Силвано, краще перевір, чи не було за ним хвоста, — запропонував я. — Ти його знаєш? — Його звати ДаСилва. — На якому він був боці? — На хибному, — відповів я. — Аж до кінця. Силвано з Віджаєм побігли стежкою, аби перевірити, чи там нікого немає. Витріщаючись на тіло, я знав, що не можу залишити його в таборі, де навчає Ідрис. Не було іншого вибору. Я мав його кудись перенести. Карла пересувала два тіла за своє життя — принаймні я знав про два. Я пересував три: одне у в’язниці, одне в будинку друга і ще мертвого гангстера, який мене ненавидів, — ДаСилву. Для нас обох він був найважчий. — Ми не можемо залишити його тут для копів, — заявив я. — Твоя правда, — погодилась Карла. — Це буде скандал. — перенести труп буде непросто. Це крутий схил. — Так, — сказала вона, роззирнувшись, тримаючи руки в боки. Ми загорнули ДаСилву в учнівське сарі й надійно обв’язали. Закріпили мотузки так, щоб тримати тіло з обох боків. Ми саме закінчили, коли підбігли Силвано з Віджаєм. Очі Віджая перетворилися на скойки жаху. — Привид? — він тремтів, тицяючи на загорнуте тіло ДаСилви. — Сподіваюся, — мовив я. — Ми занесемо його вниз, до будинку. Копам не варто знати, що він був аж тут. — Дякую, — випалив Силвано. — Дозвольте допомогти вам. — Ми впораємося, — запевнила Карла. — Внизу наші друзі. Вони нас знають, а вас ні, тож можуть почати стріляти. Буде безпечніше, якщо ми зробимо це без вас. Залишайтеся тут і стережіть ці книги. — Гаразд, — непевно посміхнувся Силвано. — Гаразд. Якщо ви наполягаєте. — Presto^[163], — вигукнула Карла, тягнучи за мотузку мерця. — Цьому привиду ще далеко йти. Розділ 84

⇐ Предыдущая 43 44 45 46 47 484950 51 52 Следующая ⇒