Annotation 36 страница

Ми підтягнули тіло ДаСилви до хребта і почали спускатись. Я ішов перший, тягнучи більшість ваги, а Карла притримувала, як могла, зверху. Я почувався присоромленим, бо не захистив її від тієї сумної злочинної дії, яку ми мусили вчинити. Узагалі-то, через це я відчував більше сорому, ніж від самої сумної злочинної дії. Я думав про Карлині руки і грубу мотузку, що здирає її шкіру, і про подряпини й садна, що травмували її ноги з кожним кроком. — Стоп! — попросила Карла, коли ми пройшли тільки половину. — Що сталося? Вона трохи віддихалась і розслабила руки та плечі. — Ну добре, це, — пихкотіла вона, однією рукою витираючи лоба, а другою тримаючи мерця, — офіційно найкраще побачення на світі. А тепер спускаймо труп з цього клятого схилу. Біля підніжжя гори я завдав тіло ДаСилви собі на плече і поніс його до маєтку Халеда. Дорога ще й досі була підсвічена, а двері до маєтку відчинені. Він здавався покинутим. Ми разом піднялися сходами і зайшли до вестибюлю. Я поклав тіло ДаСилви на підлогу, і ми почали його розв’язувати. — Що це ви робите? — запитав позаду Халед. Я повернувся до нього. Він тримав у руці зброю. — Саламалейкум, Халеде, — привіталася Карла: вона теж тримала пістолета. — Валейкумсалам, — відповів він. — Що ви робите? — Де Абдулла? — запитав я. — Він мертвий. — Ой, ні, ні, — вичавив я. — Прошу, ні. — Нехай Аллах забере його душу, — мовила Карла. — А ти певний, що він загинув? — перепитав я, давлячись словами. — Де він? — Коли я його знайшов, то згори лежало ще четверо мерців. Одним з них був Вішну. Я знав, що цей зарозумілий горлоріз сам тут з’явиться, щоб позловтішатися. А тепер він мертвий, і моя компанія забере все його майно. — Де тіло Абдулли? — З тілами моїх загиблих, — розповів Халед. — У їдальні. І я питаю востаннє: що ви тут робите? — Цей негідник забрів куди не слід, — пояснив я, відкидаючи тканину, щоб показати обличчя ДаСилви. — Ми повертаємо його назад. Він був одним з твоїх чи їхніх? — Його ми використали, щоб поставити пастку, — сказав Халед. — Я сам стріляв у нього, коли ця сволота відіграла свою роль, але він утік. — Він повернувся, — повідомила Карла. — Халеде, ми можемо залишити його тут? Ми не хочемо вплутувати сюди Ідриса. — Залиште його. Мої люди незабаром повернуться з вантажівками. Я покладу його з іншими тілами, які ми завтра викинемо у стічну канаву. — Халеде, я не хочу бачити тіло Абдулли, — зізнався я. — Ти можеш мені присягнутись, що він загинув? — Валла! — відповів він. — А я хочу його побачити, — сказала мені Карла. — Але ти не мусиш іти зі мною. Скрізь разом, ніколи окремо, — але інколи ви двоє робите те, що мусить робити лише один. — Я піду, — вирішив я, уже почуваючись погано. — Я піду. Халед повів нас крізь художню залу до головної їдальні. На столі акуратно було покладено чотири тіла — так наче безхатченки спали разом на вулиці. Я одразу ж помітив Абдуллу, бо його довге чорне волосся звисало з краю стола. Я хотів відвернутись. Я хотів утекти. Те красиве обличчя, те левине серце, те полум’я в небі — я не міг бачити його спустошеним і холодним. Але Карла підійшла до нього, поклала голову на груди і розридалася. Я змусив себе рухатися. Почовгав до столу; провів пальцями по головах мертвих, відчуваючи наче бриз, і взяв Абдуллу за руку. Його обличчя було суворе, і мене це втішило. Він був у білому, але скрізь проглядалася кров. Рана перетинала його чоло там, де натягнули білий каптур, але горде обличчя, брови, ніс і борода, неначе у літнього короля, були окроплені й залиті червоним. У нього стріляли і кілька разів проштрикнули ножем, але почервоніле обличчя було без травм. Всередині мені аж засудомило: його час зупинився! Мої власні нитки часу завібрували, відчувши одну втихомирену струну гармонії. Боліло бачити відсутність подиху, життя, любові. Було важко дивитися на тіло чоловіка, якого вже колись оплакував. Карла правильно змусила нас плакати. «Якщо не попрощаєшся, — колись сказав мені один ірландський поет, — то вже ніколи цього не зробиш». І нам знадобилося багато часу, щоб попрощатися. Нарешті я відпустив мертву руку, і разом з нею рухнула і легенда про цього чоловіка. Кожен, хто нас залишає, також залишає незаповнений простір. Карла повернулася зі мною на веранду, вже заспокоївшись, але зажурена: знала, що всередині нас обох порожня печера — печера, яка знову і знову затягатиме нас у розпач і спогади. Халед чекав на нас. — Ви маєте поквапитися, — порадив він. — Моя компанія сьогодні дуже нервова. — Твоя компанія? — Компанія Халеда, Ліне, — відповів Халед, насупивши брови. — Сьогодні вночі ми відібрали життя Вішну, а тепер заберемо все, що він мав. Сьогодні вночі народилася компанія Халеда. Такий був план. Узагалі-то, це Абдулла придумав використати себе як приманку. — А знаєш, Халеде... — почав я, щоб розібратися з ним, але зупинився, бо цієї миті з тіні вийшов чоловік. — Саламалейкум, Шантараме, — сказав Таурег. — Валейкумсалам, Тауреже, — відповів я, стаючи ближче до Карли. — Таурег тимчасово запропонував свої послуги, — пояснив Халед. — Він усе це організував. А тепер він удома, у компанії Халеда. — Це ти все спланував, Тауреже? — Так. І тримав тебе подалі, натравивши на ірландця, — зізнався Таурег. — Бо ти потиснув мені руку. — Прощавай, Халеде, — мовив я. — Аллагафіз, — озвалася Карла, на сходах беручи мене за руку, бо ми обоє трохи похитувалися. — Худагафіз, — відповів Халед. — До наступної зустрічі. Коли ми досягай підніжжя гори, Карла мене зупинила. — У тебе є ключі від стану благодаті? — Я завжди маю ключі до свого мотоцикла, — запевнив я. — Хочеш проїхатись? — О так, прокатаймося, — сказала вона. — Я настільки розбита, що лише свобода може врятувати. Ми поїхали до храму, де тієї ночі заховалися Ідрис та учні, й розповіли їм, що небезпеки вже немає. Ідрис послав спортивного молодого учня розповісти все Силвано. Ми прийняли благословення від мудреця і поїхали далі. Ми каталися кілька останніх годин перед світанком, довго їхали в нікуди, мотоцикл торохтів порожніми бульварами, на яких світлофори з обох боків миготіли зеленим, бо ніхто в таку годину не зупинявся на червоне. Ми припаркувалися біля повільнішого, не такого крутого шляху на гору. Я припнув мотоцикла до молодого дерева, щоб він не боявся, і ми пішли довгим, пологим, звивистим шляхом на вершину. Карла трималася за мене. Я обхопив її за талію, підтримуючи і трохи полегшуючи дорогу. — Абдулла, — кілька разів тихо повторила вона. Абдулла. Я згадав, як вона повторювала це, щоб розвеселити мене на крутому шляху. Я згадав, що Абдулла був другом, з яким я міг сміятись і дражнитися. Ми з Карлою обоє плакали під час підйому. Досягнувши табору, ми побачили там учнів, які вже почали повертатися всі до роботи і віри. — Гаразд, тут занадто метушливо, — вирішила Карла, зіпершись на моє плече. — Ходімо на зелений пагорб. Ми попрямували до імпровізованого тенту на пагорбі. Я безперешкодно всадовив її там. Карла просто впала на ковдру, неначе уві сні, й за хвилину вже відключилася. Серед наших припасів була велика пляшка води. Я намочив рушника і промив порізи й садна, які вже уявив, а тепер віднайшов на її руках і ногах. Вона час до часу стогнала, коли тканина і вода заважали сну, але не прокинулася. Коли рани на її руках і ногах були чисті, я обробив їх олією куркуми. Ці ліки використовували всі на горі, щоб гоїти порізи й подряпини. Коли я закінчив втирати олію в її поранені ноги, Карла згорнулася на боці й поринула в сон, який усе стирає. Абдулла. Абдулла. Я взяв воду до лісу, сходив до вітру, обмився, відшкрябався і повернувся: Карла вже сиділа, задивившись на шматочок неба. — З тобою все гаразд? — запитав я. — Зі мною все гаразд, — сказала вона. — Де ти був? — Мився. — Після того як обробив мені порізи на руках і ногах. — Я люблю гігієну. Я вмостився біля неї, а вона вмостилася біля мене. — Його вже немає, — мовила вона, притискаючи обличчя до моїх грудей. — Його вже немає, — відгукнувсь я. День підняв блакитного прапора, і звуки життя пробудилися від сну — вигуки, сміх, пташиний щебет, знахабнілий у світлі дня, а ще голубині тремтливі історії кохання. Карла знову заснула, а я вгамувався поруч, у спокої, який може створити лише сонне кохання, і все це попри думки про Абдуллу, які, немов отвори від куль у свідомості, все продовжували кривавитися. Він був дисциплінований, він був готовий пролити кров за друга, він був достатньо безжалісний, щоб зганьбити власну честь, і я був по-своєму такий самий. Нарешті я теж заснув, опинившись на хвилі словесної розради: слова, сказані Ідрисом, прокручувались у голові знову і знову, вівці рахували овець. «Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо», — повторювалася фраза. «Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо». І коли ми прокинулися наступного ранку, гомін складів перетворився на перший ніжний дощ нового мусону. Досі зранені після ночі, ми повернулись у табір, коли злива заполонила небеса морями, очищеними вознесінням і розлитими з плечей дерев, які розтрусив вітер. Струмочки продиралися крізь віття, і птахи ховалися на гілках, не ризикуючи вільним польотом. Рослини, що були тоненькими апострофами, перетворились на параграфи, а ліани, що спали, неначе змії взимку, почали знахабніло корчитися посеред яскравої свіжої зелені. Охрещений небом світ знову народився, і надія змила з гори пил і кров минулого року. Частина XV

Розділ 85

Наприкінці того першого дощового тижня, подивившись танці Силвано й учнів під час рідкісного дощу з сонцем — такого, що й Ідрис ненадовго приєднався, спираючись на свою довгу патерицю, ми з Карлою востаннє спустилися з гори. Ми не знали, що крута стежка зникне через рік, зітерта природою. Ми не знали, що плато, та й печери позаростають незабаром після того, як Ідрис і його учні розберуть свій табір і подадуться до Варанасі. Ми не знали, що бачимо Ідриса востаннє в житті. Ми захлиналися історіями про нього дорогою до траси, не підозрюючи, що він уже перетворився на привид філософії, який жив у нас лише у спогадах та ідеях. Ми не знали, що Ідрис уже був для нас втраченим у часі, як і Абдулла. Ми наздоганяли чорну хмару аж до появи півострова біля «Метро» і припаркувалися під аркою біля готелю «Амрітсар», саме коли розпочався новий шторм. Буря накотилася з обох боків арки, і ми трималися разом, регочучи, а потоки били батогами. Коли шторм ущух, ми разом протерли мотоцикла: Карла повсякчас розмовляла з ним, неначе духовний механік. Ми піднялися сходами до холу і після кількох тижнів на горі побачили там зміни. Там, де була схованка Джасванта, стояли скляні двері рефрижератора. Франтівське крісло і досі було там, але дерев’яного стола реєстрації замінив розкішний пластиково-скляний прилавок. Джасвант і сам був у розкішному костюмі, доповненому краваткою. — Що за біс, Джасванте? — поцікавився я. — Ти маєш прийняти зміни, чоловіче, — мовив Джасвант. — Добридень, міс Карло. Як приємно вас знову бачити. — Гарний костюм, Джасванте, — відповіла вона. — Дякую, міс Карло. Гадаєте, він мені личить? — Дуже звужує. Ходи привітайся. Але будь обережний, бо з мене ллється вода. Я ще й досі супився на нового стола з давніми сумнівами. — Що не так? — запитав Джасвант. — Твій реєстраційний стіл схожий на прилавок у аеропорту. — І? — Ти підходиш до прилавка в аеропорту, тому що треба, а не тому що хочеться. — Ти можеш навідувати старого стола будь-коли. Його придбав Олег. Він у твоїй кімнаті. — Олег! Дідько, а він меткий. Він мене випередив. — Твій новий стіл — нормальний, Джасванте, — заспокоїла Карла. — Постав на верхню полицю якусь рослину, поклади красиву велику мушлю біля неї і, може, ще прес-пап’є з дутого скла на другу полицю. Це пом’якшить атмосферу. Якщо хочеш, можу позичити мушлю і прес-пап’є з кульбабою на ньому. — Справді? Буду дуже вдячний. — Тут немає рому, — зауважив я, витираючи конденсат зі скляних дверей його нової холодильної камери. — І ніякого сиру. — У нас нове меню, — доповів Джасвант, перегортаючи заламіновану сторінку на ламінованому прилавку з аеропорту. Я на нього не дивився. — Мені подобалося старе меню. — У нас не було старого меню, — насупився Джасвант. — Отож-бо. — «Бюро втраченого кохання» приводить багато людей у ці двері, і я маю презентувати правильну корпоративну картинку. Треба йти в ногу з часом, Ліне. — Мені подобається, коли час іде в ногу зі мною. — Заздалегідь попереджаю, Джасванте, — мовила Карла, — я планую внести деякі зміни в декор моїх кімнат. — Зміни? — поцікавився Джасвант: комерція затягувала на ньому краватку. За кілька наступних днів Карла розібрала бедуїнське шатро, і ми пофарбували її кімнати в червоне, а двері й лутки в чорне. Джасвант не скаржився, бо продав нам фарбу. Карла вирізала картинки з наукових журналів і помістила у рамки з боллівудського золота. Запхала під скло пір’їну, листок і сторінку зі збірки віршів, яку знайшла на тихій вулиці, коли та тріпотіла на вітрові. «Моління дощу». Згодом.
коли я не буду з тобою
а ти лишишся самотою
щоб порахувати цвяхи у своєму серці
оббитому наче двері скарбниці
коли поставиш свою тишу
у вазу години
у спогадах наших рук
й у вістрі сміху
що забарвлює мої очі
коли сядеш у хвилюванні серцебиття
і пурпуровий приплив мрій
заплюскотить біля берегів кохання
твоя шкіра заспіває просякнута парфумами
тоді здайся цій думці про мене
наче мімоза нудьгує за мусоном
я нудьгую за тобою
наче квіти червоного кактуса нудьгують за мусоном
я нудьгую за тобою
і згодом
коли я не буду з тобою
моя голова обернеться до вікна життя
і молитиме про дощ

Карла повісила два великі зображення Петри Келлі та Іди Лупіно — двох своїх героїнь, обравши для них чорні барокові рамки. Занесла свої балконні рослини всередину і заполонила ними всі кутки, залишивши зовні лише кілька, щоб ті крутилися на сонці. Гадаю, Карла намагалася відтворити у готельному номері гірський ліс, і вийшло чудово. Хай де ти сідав у вітальні, то бачив рослини або торкався їх. А ще вона встановила довгу тоненьку скульптуру троянського солдата, створену Таджем. Я спробував поставити перед нею вазон, але Карла не дозволила. — Серйозно? Це через цього хлопця ти пішла з галереї. — Він хороший скульптор, — нагадала Карла, виставляючи приреченого солдата, — навіть якщо і не приголомшлива людина. Я використовував скульптуру як вішак для капелюхів. Мені довелося купити капелюха, але воно було того варте. І потроху все втихомирилося до подоби спокою, що досить добре, коли ти знаєш, як воно, коли погано. Зелені апартаменти Олега, які були моїми апартаментами, почали пасувати до дивана і стали популярними. Ми з Карлою ходили на кілька його вечірок і гарно провели час. Ми просміялися ще кілька вечірок, слухаючи скажені розмови за сусідніми дверима, які віроломно долинали крізь нашу стіну. Молодий росіянин забув про Ірину — дівчину, яку він називав своєю Карлешею, і коли світлини, які він роздав офіціантам «Леопольда», вицвіли і пом’ялись, Олег перестав запитувати, чи вони її бачили. — Чому ти називаєш Ірину Карлешею? — одного разу запитав я його. — Я був закоханий в іншу дівчину на ім’я Ірина, — відповів він. Його вічна посмішка зникала в напівтемряві. — Вона була моїм першим коханням. Це вперше моє серце справді заполонилося коханням до дівчини. Нам обом було по шістнадцять, і все закінчилося десь за рік, але я все одно почувався невірним їй — першій Ірині, вживаючи це ім’я. Карлеша — це пестливе ім’я, яким мій батько називав свою сестру, мою тітку, і воно мені завжди подобалося. — То... ти не почувався зрадником перед Оленою, маючи стосунки з Іриною, але почувався невірним перед своєю дитячою коханою, вживаючи те саме ім’я? — Зраджувати можна лише того, кого кохаєш, — сказав він, суплячись на моє невігластво. — А я ніколи не кохав Олену. Я кохав Ірину і кохаю Карлешу. — І дівчата приходять до тебе і йдуть з твоєї зеленої кімнати? — Я втратив надію ще колись побачити Карлешу, — пояснив він, відводячи погляд. — Стратегія Дідьє з тими футболками не спрацювала. Може, просто така наша доля. — Гадаєш, кохання може спалахнути з однією з цих дівчат? — Ні, — мерщій відповів він, знову засяявши. — Я ж росіянин. Ми, люди Р, кохаємо дуже міцно і дуже глибоко. Саме тому наші твори й музика такі навіжені від пристрасті. Він навіжено та пристрасно працював з Навіном, і вони стали інтуїтивною командою. Дідьє працював з ними над справою, яка привернула загальну увагу: вони возз’єднали втрачених коханців і водночас розкрили рабовласницьке угрупування, що призвело до арештів і знищення банди. Після цього наш небезпечний елегантний француз присвячував дедалі більше часу й серйозності «Бюро втраченого кохання», і коли не займався справами в «Леопольді», то завжди був з молодими детективами, працюючи над разюче невідкладною справою. Вінсон продав свій наркобізнес конкуренту і повернувся до ашраму з Ранвей. Після кількох тижнів покутного миття підлоги він надіслав Карлі листа, розповідаючи, що не дуже ладнає зі святим у ашрамі, але непогано зійшовся з садівниками, які вирощують марихуану. Він був щасливий і працював над новим бізнес-планом з Ранвей. Халедова компанія не фінансувала жодних фільмів, і коли на півдні вбили копа, перемир’я між поліцейською бандою і мафіозною бандою порушилося. Блискавичний Диліп працював на потрійних змінах, бо кількість в’язнів зростала. Журналістку побили на власному порозі за правду, а політика побили на власному порозі за те, що не збрехав. Сутички між поліцією і компанією Халеда під час судових засідань були звичною справою, а інколи перетворювалися на заворушення. Компанія звинувачувала кожного прокурора в релігійному упередженні, а копи вважали кожен удар умисним. Корона Халеда почала сповзати, й Абдулли не було, щоб її поправити. Містично-схиблений мафіозний дон втрачав контроль, його зайве насилля було образою для беззаконня, і всі на чорному ринку хотіли це зупинити. Ми не могли зупинити Халеда, але таки зупинили Блискавичного Диліпа. Карла сказала, що має для мене подарунка на день народження, але хотіла презентувати його раніше. — Я не святкую... — Твій день народження. Я знаю. То хочеш дізнатися, що це за подарунок, чи ні? — Гаразд. — Коп, якого ми записали на фетиш-касети, — сказала Карла. — Це Блискавичний Диліп. «Карма — це молот, а не пір’їна», — згадав я слова Карли. — Дуже цікаво. — Хочеш дізнатися його фетиш? — Ні. — Багато харчової плівки, — розповіла Карла. — Прошу, зупинися. — Залишили відкритими лише його рот і соромоту. — Гаразд, досить. — А дівчина мала бити його по соромоті мухобійкою. — Карло. — Пластиковою, звісно, а потім... Я приклав долоні до вух, та повторював «ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля», аж доки вона не зупинилася. Це було дітвацтво і принижувало нас обох, але спрацювало. — Добре. Оскільки це твій подарунок на день народження і ми можемо змусити Диліпа робити, що забажаємо, — мовила Карла, і лиха посмішка засяяла бунтівним духом, — як ти хочеш розпорядитися фільмом Блискавичного Диліпа? — Здогадуюся, що ти вже це обдумала. — Гадаю, йому пора піти на пенсію, — запропонувала Карла. — І хай покається через своє жорстке поводження з ув’язненими. Розжалуваний, знеславлений і без пенсії. — Круто. — Блискавичний Диліп роками копав власну могилу, кожним своїм ударом, — заявила Карла. — Думаю, уже прийшов його час упасти в неї. — Коли? — Я завтра попрошу «Без проблем» доправити повідомлення з вимогою звільнитися протягом двадцяти чотирьох годин, або ми все опублікуємо. Тобі підходить? — Без проблем, — посміхнувсь я, радіючи можливості позбутися Диліпа і роздумуючи, хто стане наступним Блискавичним Диліпом і наскільки більше нам доведеться платити. — Я також думала, що йому варто усамітнитись десь у далекому селі, — уголос міркувала Карла. — Те, з якого він приїхав, якраз підійде. Я певна, що люди, які спостерігали, як він ріс, знатимуть, що робити зараз. — Вони зроблять це десь у віддаленій місцині, якщо добре його знають. Розділ 86

Близнюк Джордж перебував у спеціально обставленій кімнаті пентгауза в готелі «Магеш», і за ним доглядав Скорпіон Джордж і найпрестижніші лікарі. Готель надав спеціалістів завдяки міжнародним зв’язкам, і Скорпіон найняв медиків з найкращих індійських лікарень. Схоже, для Близнюка було вже запізно, бо худе тіло здавалося і в’яло з кожним днем, але він обов’язково вітав кожного нового медика жартом і посмішкою. Скорпіон змушував нас страждати, дивлячись на Близнюка, бо ніхто інший не залишався так надовго, щоб страждати, слухаючи його. — Я не пам’ятаю, коли їв, — сказав Скорпіон, коли ми стояли біля дверей кімнати Близнюка. — І в мене з’явився мозоль від ходіння туди-сюди, коли я хвилююся за Близнюка. І це заслужено, бо в усьому винен я. — Усе гаразд, — мовила Карла, беручи його за руку. — Ніхто не звинувачує тебе, Скорпіоне. — Але це моя провина. Якби я не шукав того святого, то Близнюк не підхопив би лихоманку денге і все було б нормально, як раніше. — Ніхто так не любить Близнюка як ти, — відповіла Карла, відчиняючи двері. — Він це знає. Близнюк лежав на повністю регульованому лікарняному ліжку, з трубками, які стирчали звідусіль. Його ліжко накривав новий поліетиленовий тент. За Близнюком наглядали дві медсестри, перевіряючи покази приладів, встановлених ліворуч від ліжка. Близнюк усміхнувся, побачивши, як ми підходимо. Він мав жахливий вигляд. Його худе тіло було кольору розрізаної хурми, а шкіра обтягувала череп. — Привіт, Карло, — радісно озвався Близнюк, хоча голос його був зовсім слабкий. — Привіт, Ліне, друже. Так добре, що ви завітали. — Збіса приємно бачити тебе, чоловіче, — сказав я, махаючи йому крізь поліетилен. — А може, пограємо? — замуркотіла Карла. — Ну, хіба що ти вважаєш, що ці медикаменти притупили твою концентрацію. — Ще не можу грати в карти, хоча й хотілося б. Я лежу в цьому поліетиленовому наметі вже кілька тижнів, розумієте, і лікарі не наважуються його забирати. Кажуть, що моя імунна система не працює. Гадаю, ці апарати лише для вистави. Вони підтримують моє життя за допомогою гумок і доброти. Мої органи здаються один по одному, як пасажири, що виходять з поїзда, знаєте? — Тобі щось болить, Близнюче? — запитала Карла. Він дуже повільно посміхнувся, а сонячне проміння розганяло тіні. — Я здоровий, як огірочок, — заявив він. — Мене підсадили на крапельницю. І так ти знаєш, що вже помираєш, хіба ні? Коли всі найкращі наркотики раптом стають легальними, і ти можеш вживати скільки заманеться. Це позитив негативу, так би мовити. — Я все одно не проти зіграти кілька партій, — усміхнулася Карла, — поки ми в позитиві. — Як я вже казав, моя імунна система у стічній канаві. Саме тому тут цей тент. І ти можеш нашкодити мені. Кумедно, еге ж? — Близнюк Джордж здається? — дражнила Карла. — Ну звісно, ти здатен пограти з нами в карти. Ми роздамо партію, а я триматиму карти для тебе, не дивлячись на них. Ти ж довіряєш мені, правда? Карла ніколи не махлювала в жодній грі, і Близнюк це знав. — Спочатку треба це узгодити з ними, — мовив Близнюк, киваючи на медсестер. — Вони тримають мене на короткому повідку. — Починаймо, — відповіла Карла, підморгуючи жінкам. — А якщо вони хвилюватимуться, ми зупинимося. Де карти? — У верхній шухляді комода, якраз біля вас. Я висунув шухляду. Там була колода карт, дешевий годинник, невеличкий дзвіночок з браслета, бойова медаль, що могла дістатися від батька, хрестик на ланцюжку і зношений терплячими злиднями гаманець. Карла підсунула ближче до ліжка три стільці. Я дав їй карти, і вона їх перетасувала, розкладаючи партію на вільному стільці. Вона тримала карти Близнюка біля поліетиленового щита. Сестри роздивилися карти так само пильно, як і Близнюк. — Ми називатимемо твої карти від одного до п’яти, зліва направо, — запропонувала Карла. — Якщо захочеш якусь замінити, то назви її номер. Коли матимеш партію, назви її за номером, і я все реорганізую, гаразд? — Зрозумів, — погодився Близнюк. — Я лишаю все як є. Одна з медсестер видала поклацала язиком. Близнюк обернувся до неї. Обидві жінки хитали головами. Близнюк відвернувся назад. — Але, якщо подумати, — сказав він, — викинь першу і четверту і дай мені, будь ласка, дві карти, Карло. Медсестри кивнули. Карла забрала непотрібні карти, вклала дві нові й показала йому. Це мали бути хороші карти, бо Близнюк і сестри зробили кам’яні обличчя. — Ставлю п’ятдесят, — почав Близнюк. — Побий і розтягни для мене задоволення, Карло. Нема в мене розваг, окрім цієї гри. — Бачу твої п’ятдесят і піднімаю до ста, — мовила Карла, — якщо наважишся пожертвувати за це своїми шлунковими трубками. — Я виходжу, — вирішив я, викидаючи свої карти і залишаючи дуель Карлі та Близнюку. — Ой, я такий до цього готовий, — розреготався Близнюк і почав кашляти. — Покажи найгірше, на що здатна. — Я граю лише, щоб перемогти, Близнюче. Ти ж це знаєш. — А пам’ятаєте ту ніч, — нагадав Близнюк, а його посмішка була сонцем у долині вчорашнього. — Нашу зі Скорпіоном вечірку на новосілля? Пам’ятаєте ту ніч? — Класна була вечірка, — підтвердив я. — Хороша була забава, — додала Карла. — Це була неймовірна вечірка. Найкраща. Це був найкращий момент мого життя. — Ти проб’єшся, — заспокоїла Карла. — Для тебе залишилося ще вдосталь асфальту, Близнюче. Час грошей. Піднімай або закривай, вуличний хлопче. Заради Близнюка ми старалися, як могли, і з невеличкою допомогою сестер він спромігся змахлювати в кожній партії, бодай заради старих часів. Ми часто до нього навідувалися. Після кожного візиту, подалі від кімнати Близнюка, ми переконували Скорпіона перевести його зодіакального близнюка в лікарню. Скорпіон щоразу відмовлявся. Любов має власну логіку, так само як і власну тупість. У іншій кімнаті життя і смерті, на іншому кінці міста, по-іншому на лікування реагував Фарзад — молодий фальшивомонетник. Коли тромб у його мозку розчинився, хлопець знову почав розмовляти і рухатися. Тремор, який час до часу сіпав його ліве око, змушуючи його заплющуватися, нагадував, що нахабні зауваження жорстоким людям можуть теж закінчитися жорстоко. Загадкове зникнення Блискавичного Диліпа нагадало йому, що ніхто не уникне карми, і він щасливо всміхнувся. Три родини розділили скарб, залишивши частину на спільному рахунку, аби розплатитися за ремонт їхніх об’єднаних будинків. Вони зберегли склепінчастий простір як загальну вітальню, якою вона стала, але знімали риштування після перебудови й фарбування кожної окремої стіни, і в результаті пошуків постала невелика базиліка. Карлі подобалися хідники, що сягали аж трьох поверхів над головою, а ще більше їй подобався щаслива суміш парсів, індуїстів і мусульман. Поки я раз на тиждень проглядав документи з Аршаном, щоб мої підробки відповідали найновішим зразкам легальних документів, Карла разом з родинами працювала на риштуванні, беручи до рук пензля чи електричного дриля. Вона була річкою, а не каменем, і кожен день був наступним закрутом на рівнині майбуття. Карлу виключили з родини, яку вона любила і яка, здавалося, любила її, бо повірили словам чоловіка, друга і сусіди, що став ґвалтівником. За кілька років, коли вона вбила свого ґвалтівника й утекла, вона сама знищила всі зв’язки зі своїм колишнім життям. Вона була загартованою втікачкою, танцюючою кицькою, зеленою відьмою і вміла захиститися від усіх, окрім себе, — так само як я. Вона скористалася грошима, заробленими на біржі, щоб найняти людей, нових друзів і знайомих, і віддала їм орендований у готелі «Амрітсар» офіс. Вона збирала навколо себе нову родину, бо так багато людей з колишньої родини, віднайденої в Бомбеї, покинуло Місто-Острів, померло чи помирало, як, наприклад, Близнюк Джордж. Я не знав, яка частина цього зборища в «Амрітсарі» стала свідомим вибором, а яка інстинктивним. Та коли Карла працювала з трьома родинами в палаці пошуку скарбів, то швидко і радісно вписалася в їхню рутину, і я побачив своєрідний голод за цим: у нас обох це бажання переросло в потребу. Слово родина, або «family» англійською, походить від «famulus», що спершу означало «прислужник», «familia» у буквальному перекладі означало «слуга хатнього господарства». За своєю суттю туга за родиною і ненаситність, що з’являється в нас після втрати рідних, стосується не лише належності: благодать полягає в тому, щоб служити тим, кого любимо. Розділ 87

Це була пора змін, у Місті-Острові, здавалося, наводили блиск перед парадом, який не анонсували. Дорожні роздільники виблискували новими фарбами, помальовані людьми, які ризикували своїм життям після кожного штриха. Крамниці прикрасилися, й покупці разом з ними. Нові знаки на кожному розі анонсували старі привілеї. А улюблену цвіль, зауваження природи на наші плани, поздирали з будівель і зафарбували. — Чому тобі не до вподоби новий вигляд? — запитав мене друг-ресторатор, дивлячись із тротуару на свою щойно пофарбовану рекламу. — Мені подобався старий вигляд. Твоя нова картинка — чудова, але мені подобалася та, яку малювали останні чотири мусони. — Чому? — Мені подобаються речі, що не опираються природі. — Тобі варто іти в ногу з часом, чоловіче, — сказав він, затримуючи подих, коли заходив у свій відремонтований ресторан, бо було неможливо дихати і залишатися при тямі водночас, перебуваючи так близько до підсихаючої фарби. Мода — це бізнесовий край мистецтва, тож навіть «Будинок стилю» Ахмеда нарешті піддався тиранії асиміляції. Його розмальований вручну знак був перетворився на стигмат сріблолюбства, тобто на логотип. Небезпечні леза й сердиті щетинисті щітки зникли, а на їхньому місці з’явилися хімічні речовини для догляду за волоссям, що запевняли нас, що їх не тестували на кроликах і що вони не осліплять і не вб’ють користувачів. Навіть лосьйон після гоління «Амброзія Ахмеда» зник, але мені пощастило приїхати вчасно, щоб урятувати дзеркало, прикрашене світлинами безкоштовних Ахмедових стрижок, кожна з яких була схожа на передсмертне фото злочинця, убитого правосуддям. — Тільки не дзеркало! — заволав я, зупиняючи чоловіків з великими молотами, які хотіли вже трощити його просто на стіні. — Саламалейкум, Ліне, — привітався Ахмед. — Усе місце буде переобладнане заради «Нового будинку стилю» Ахмеда. — Валейкумсалам. Тільки не дзеркало! Я стояв спиною до дзеркала, широко розкинувши руки, щоб зупинити молотки. Карла стояла біля Ахмеда, склавши руки, і нахабна посмішка грала в саду її очей. — Дзеркало має зникнути, Ліне, — заявив Ахмед. — Воно не пасує до нового стилю. — Це дзеркало пасує до будь-якого стилю, — запротестував я. — Не до цього стилю, — мовив Ахмед, виймаючи з купи брошуру і передаючи мені. Я оглянув зображення і віддав назад. — Воно схоже на місце для поїдання суші, — зауважив я. — Люди не зможуть розмовляти про політику й ображати одне одного в такому місці, Ахмеде, навіть з дзеркалом. — Нові правила, — повідомив він. — Жодних образ. Жодної політики, релігії чи сексу. — Ти що — здурів, Ахмеде? Цензура в перукарні? Я глянув на Карлу: вона непогано розважалася. — Ну ж бо, — благав я. — Має бути бодай одне місце, де ніхто нікого не цілує в дупу. Ахмед суворо на мене зиркнув. Це був не його суворий погляд — це був суворий погляд на вродливому обличчі з зачіскою у стилі «помпадур» у каталозі стрижок і стилів «Нового будинку стилю». Я проглянув світлини, знаючи, що Ахмед, мабуть, ними пишається, бо нелегально включив фото кінозірок і визначних бізнесменів, щоб додати своїй колекції ваги. Я не хотів ранити його почуття, але для мене цей каталог був неправильним набором жертв. — Ти не можеш розтрощити дзеркало, Ахмеде. — А можеш продати його мені в отакому стані? — запитала Карла. — Ти це серйозно? — Так, Ахмеде. То його можна придбати? — Мені знадобиться трохи часу, щоб здерти світлини, — замислився він. — Мені воно подобається разом зі світлинами, якщо ти не проти, Ахмеде. Воно й так ідеальне. «Я кохаю тебе, Карло», — подумав я. — Дуже добре, міс Карло. Як скажете, тисяча рупій, разом з транспортуванням і встановленням, буде прийнятною ціною? — Так, — посміхнулася Карла, даючи йому гроші. — У мене є вільна стіна, і я все думала, що туди повісити. Якщо твої люди акуратно його знімуть і знову встановлять сьогодні в готелі «Амрітсар», я буду дуже вдячна. — Домовилися, — сказав Ахмед, сигналізуючи чоловікам з молотами, щоб розслабилися. — Я вас проведу. На вулиці Ахмед озирнувся ліворуч і праворуч, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує, і нагнувся ближче. — Я й далі робитиму стрижку на дому, — прошепотів він. — Строго неофіційно, звісно ж, і дуже секретно. Не хочу, щоб люди вважали мене нещиросердним, у «Новому будинку стилю». — Ну оце вже хороші новини, — зрадів я. — Тож, — прошепотіла Карла, — якщо ми зберемо у себе вдома гуртом сварливих і дуже грубих людей, ти зрадієш можливості прийти і відтворити «Старий будинок стилю» Ахмеда? — У вас уже є дзеркало, — посміхнувся Ахмед. — І в «Новому будинку стилю» я справді сумуватиму за небезпечними дискусіями. — Домовилися, — сказала Карла, потискаючи йому руку. Ахмед глянув на мене, насупився і розправив мого комірця так, щоб той стояв ззаду на шиї. — Коли вже ти придбаєш піджак з рукавами, Ліне? — Коли ти почнеш продавати їх у «Новому будинку стилю», — відповів я. — Аллагафіз. — Салам-салам, — розсміявся він. Ми поїхали геть, а потім Карла зізналася, що дзеркало було моїм другим подарунком на день народження, знову нагадуючи, що цей день прийшов, а я б з радістю про нього забув. — Прошу, більше нікому не розповідай, — гукнув я через плече. — Гаразд, — відповіла вона. — Ти полюбляєш святкувати чужі дні народження і забувати про власний. Твоя таємниця в безпеці зі мною. — Я кохаю тебе, Карло. Я саме про це подумав трохи раніше. І дякую за дзеркало. Ти справді прочитала там мої думки. — Я завжди читаю твої думки. У нас було більше часу, щоб почитати думки одне одного, і покататися, і випити разом, і поїсти, бо я продав свій бізнес з обміну грошей Джаґату за двадцять п’ять відсотків, які він уже віддав. Він керував краще за мене і заробляв більше грошей, і отримував доволі поваги й дисципліни від крамничних міняйл. Той факт, що десь за рік він відрізав мізинця у злодія, який украв у нього гроші, додав трохи перчику його керівництву. Я не міг навідуватися до тітоньки Півмісяць на рибному базарі, бо Карла її найняла. — Ти хочеш, щоб я вела твою бухгалтерію? — запитала тітонька Півмісяць. — А хто може знати краще, як берегти гроші інших, ніж ви, тітонько Півмісяць? — сказала Карла, стоячи перед гострими кінчиками півмісяця. — Це правда, — відповіла тітонька Півмісяць, роздумуючи. — Але ж може бути багато роботи. — Не так уже й багато, — запевнила Карла. — Ми не ведемо подвійну бухгалтерію. — Я звикла до своїх регулярних відвідувачів, — мовила тітонька Півмісяць, нахиляючись уперед і починаючи зближувати півмісяці. — Те, що ви робите за зачиненими дверима, не моя справа, — мовила Карла. — Те, що ви робите з відчиненими дверима, — це наш бізнес. Якщо вам це цікаво, у мене є друг на ім’я Рендалл, у якого є лімузин. Він більшість часу припаркований під нашою будівлею. — Лімузин, — задумливо промовила тітонька Півмісяць. — З тонованими вікнами і довгим матрацом у салоні. — Я про це подумаю, — відповіла тітонька Півмісяць, без особливих зусиль закидаючи ногу за голову. А за кілька днів вона вже надумала прийти до офісу під нашими апартаментами у готелі «Амрітсар», де Карла орендувала цілий поверх. Офіс тітоньки Півмісяць був поруч з двома іншими, уже пофарбованими та вмебльованими. Одна кімната носила назву «Послуги шлюбного консультування Блу-Гіджаб». Мусульманська комуністка, чи комуністична мусульманка, возз’єдналася з Мехму раніше, ніж очікувалось, і зателефонувала Карлі, цікавлячись, чи пропозиція про партнерство ще актуальна. — Її ж іще немає, — нагадав я, коли до дверей приладнали латунну табличку. — Але буде, — посміхнулася Карла. — Іншалла. — А для чого третій офіс? — Сюрприз, — муркотіла вона. — Ти навіть не уявляєш, які я підготувала сюрпризи, Шантараме. — А можеш здивувати мене вечерею? Я помираю з голоду. Ми вечеряли в палісаднику «Бістро» Колаба-Бек-Бей, коли почули крик на вулиці, усього за кілька кроків від нас. Біля пішохода зупинилося авто. Чоловіки в машині волали, що він винен їм грошей. Двоє з них вийшли назовні. Поки ми спостерігали за колотнечею, я зрозумів, що той чоловік — це Кеш, Пам’яткий. Він тримав руки над головою, а двоє бандитів почали його бити. Ми з Карлою повставали з-за столика і приєдналися до Кеша. Ми зчинили достатньо галасу, щоб горлорізи сіли в авто і поїхали. Карла допомогла Кешу сісти за наш столик. — Склянку води, будь ласка! — гукнула вона офіціанту. — Ти як, Кешу? — Усе гаразд, міс Карло, — сказав він, потираючи ґулю несплаченого боргу в себе на голові. — Я вже піду. Він почав підніматися, але ми всадовили його назад на стілець. — Повечеряй з нами, Кешу, — запропонувала Карла. — Можеш зрівняти свою пам’ять з нашою. Ти крутий, але я ставлю на нас. — Я справді не повинен... — Ти справді повинен, — наполіг я, махаючи офіціантові. Кеш обережно глянув на меню, склав його і оголосив свій вибір. — Паста різотто з цукіні, чорними оливками й потовченими артишоками, — повторив офіціант. — Салат «Айсберг», приправлений товченим перцем, імбиром і фісташковим соусом, а це тирамісу. — Ви помиляєтеся, — мовив Кеш. — Товчений перець, імбир і фісташковий соус йдуть до салату з руколою, а це номер сімдесят сім вашого меню. Салат «Айсберг» подається з лимонно-часниковим чилі й горіхово-авокадовим соусом, а це номер сімдесят шість вашого меню. Офіціант розтулив рота, щоб відповісти, але, пригадавши меню, визнав правоту Кеша і пішов геть, похитуючи головою. — У чому проблема? — поцікавивсь я. — Я винен грошей, — зізнався Кеш, розчаровано посміхаючись. — Бізнес Пам’яткого вже не такий, як раніше. Тепер люди для всього користуються телефонами. Уже незабаром увесь світ зможе спілкуватися з будь-ким, хто не тут. — А знаєш що? — запропонував я, коли принесли їжу. — Одразу після цього лови таксі та приїжджай до готелю «Амрітсар». Ми вже чекатимемо на тебе там — під’їдемо на мотоциклі. — Що ти задумав? — примружившись, дивилася на мене Карла, і її вії були неначе мереживо. — Сюрприз, — спробував промуркотіти я. — Ти навіть не уявляєш, які я підготував сюрпризи, Карло. Для Дідьє це точно був сюрприз, коли я привів Кеша до його офісу в «Амрітсарі», якраз біля Карлиного. — Я не вбачаю... потреби в його послугах, — повідомив Дідьє, професійно вмостившись за своїм столом біля Навіна. — Кеш — найкращий Пам’яткий на півдні, Дідьє, — зауважив Навін, теж професійно сидячи за власним столом. — Що в тебе на думці, Ліне? — Знаєш, як люди завжди завмирають, коли намагаєшся записати їхні свідчення? Вони бачать диктофон і завмирають? — Так. — Кеш може бути вашим диктофоном. Він запам’ятовує кожну почуту розмову. Він може бути вашим живим диктофоном, і люди почуватимуться природно. — Мені подобається, — розсміялася Карла. — Справді? — вагався Дідьє. — Я найму його негайно, якщо цього не зробиш ти, Дідьє! — Наймаю, — вирішив Дідьє. — Завтра о десятій ранку в нас буде інтерв’ю з мільйонером і його дружиною. У них зникла дочка. Можеш прийти. Але твій одяг має бути більш... діловий. — До зустрічі, — мовив я, витягаючи Кеша за нами з офісу. У коридорі я впхав йому гроші. Він намагався мене зупинити. — Ти маєш пороздавати всі свої борги вже сьогодні, Кешу, — наполіг я. — Нам не потрібно, щоб ці хлопці з’являлися тут. А завтра зранку ти маєш виправитися, пам’ятаєш? Пройдися містом і розплатися. Приведи себе до пуття і будь тут о дев’ятій. Приходь перший і йди останній. Тобі все вдасться. Він почав плакати. Я відступив крок, даючи нагоду Карлі все владнати. Вона обійняла його, і Кеш швидко заспокоївся. — Пам’ятаєш слова Дідьє про діловий стиль одягу? — нагадав я. — Так. Я спробую... — До біса все це. Одягайся, як забажаєш. Поводься, як зазвичай. Люди розмовлятимуть з тобою, як я зараз, і все буде гаразд. Якщо Дідьє почне допікати, то скажи йому, що я наказав тобі одягатись як раб. — Він має рацію, Кешу, — погодилася Карла. — Просто будь собою, і все буде гаразд. — Добре, — сказав я. — Іди й пороздавай ті борги сьогодні ж, друже. Очистись. Він ступав на кожну сходинку, неначе то був новий рівень міркування, призупиняючись, перш ніж зробити наступний зважений крок. Його голова, погойдуючись, зникла з поля зору за поворотом сходів. Я задумливо спостерігав за ним, а потім обернувся і побачив, що Карла посміхається. — Я кохаю тебе, Шантараме, — мовила вона, цілуючи мене. Трохи пізніше Кеш розкрив дві справи за два тижні та став зіркою «Бюро втраченого кохання». Його увага до деталей і здатність запам’ятовувати подробиці виявилися вирішальними під час розкриття справ, і тепер жодне інтерв’ю без нього не обходилося. Тітонька Півмісяць і її безстрашний клерк займалися рахунками бюро і час до часу зберігали деякі грошові суми для клієнтів. Вона була проникливою бізнес-леді й годинами перекроювала бізнес-план, заощаджуючи для всіх гроші й час. Її приватні сесії в лімузині Рендалла задовольняли її голодних за місяцем візитерів. «Талант — це як ним користуватись», — одного разу сказала вона мені, використовуючи свої таланти, щоб проілюструвати цю мудрість. Вінсон і Ранвей повернулися з ашраму вільні від гордощів, але ми їх нечасто зустрічали, бо парочка мала багато планів перед відкриттям власної кав’ярні й необхідною перебудовою. Коли ми таки змогли впіймати їх на кілька хвилин під час перерви в ремонті, Карла взяла Ранвей за руку й забрала дівчину для розмови, залишаючи мене з Вінсоном у недобудованій кав’ярні. — Це неначе... як, ну знаєш, хвиля, ідеальна хвиля, що котиться вічно і не дозволяє тобі впасти, — почав Вінсон. — Ні, але я їжджу на мотоциклі, а це неначе серфінг. — То ти все розумієш, ну, цю вічну хвилю? — У мене є паливний бак. Я знаю, скільки триває «вічно». — Ні, я про щось на взір тенденційного поля, про яке говорив Ідрис. — Ага. — Я типу серфінгую в суміщенні, ну, знаєш, у нашаруванні хвиль. Ранвей та Ідрис, вони справді розкрили мій розум, чоловіче. Інколи я почуваюся, неначе маю стільки ідей, що вони випадають з голови. — Я радію, що ти щасливий, Вінсоне. І це чудово — ідея з кав’ярнею. Дуже радий за вас із Ранвей. Ну, мабуть, мені вже час. Ми... — Ця кав’ярня просто супер, — запевнив він, показуючи на великі мішки біля стіни. — У плані, якщо я просто поясню відмінність між колумбійською і ганською кавою, це просто підірве тобі мізки. — Дякую за попередження. Але знаєш, Карла повернеться щомиті, тож сумніваюся, що ми маємо час поринати в таку довгу історію. — Якщо вона повернеться, то я почну від початку, — неввічливо пообіцяв він. — Як Ранвей? — ввічливо запитав я. — Ти знаєш цю хвилю, чоловіче, ідеальну хвилю, що типу не дозволяє тобі впасти? — Дуже радий, що ти щасливий. Як ти гадаєш, куди пішли Карла з Ранвей? — Просто понюхай ці свіжі боби ближче, — наполягав Вінсон, відкриваючи мішка. — Вони настільки добрі, що ти більше ніколи не вип’єш іншої філіжанки кави. — Це твій девіз? — Ні, чоловіче, наш девіз — це наша назва, чоловіче. «Любов& віра» — це і є назва місця і наш девіз. У Вінсона була та невинність, яку Ранвей втратила, коли її хлопець помер від наркотиків, бездумно проданих Вінсоном. І невинність, яку вона знову знайшла в його готовності змінюватися, була ніжною правдою і виявлялась у назві їхньої справи — «Любов& віра». — Понюхай боби, — наполягав Вінсон. — А... та я й так відчуваю. — Понюхай їх! — нагально повторив Вінсон, підтягуючи ближче до мене мертве бобове тіло. — Я не нюхатиму твоїх бобів, Вінсоне, і байдуже, наскільки вони колумбійські. Не тягни до мене того трупа. Він знову підсунув мішка до стіни, саме коли до нас повернулися Карла і Ранвей. — Він відмовляється нюхати мої боби, — поскаржився Вінсон. — Відмовляється? — знущалася Карла. — Лін, якого я знаю, просто бобовий фанатик. — Стюарт зробив особливу суміш, — гордо повідомила Ранвей. — Гадаю, що це найкраща кава, яку я куштувала. — Вона в іншій кімнаті, — сказав Вінсон, готуючись туди піти. — Можеш понюхати, якщо хочеш. — Та ні, — випалив я. — Я відчуваю все звідси. — Я ж казав тобі, мій Великодній Зайчику, — обійняв Вінсон свою Ранвей. — Люди відчуватимуть аромат нашої кави з вулиці й будуть неначе загіпнотизовані, щось таке. — Удачі, люди, — мовив я, витягаючи Карлу з перебудованої крамниці. — Відкриття на повний місяць, — нагадала Ранвей посеред обіймів. — Не забудьте. На вулиці ми залізли На мого сталевого коня, але Карла зупинила мене до того, як завівся двигун. — Що ти відчуваєш у присутності Вінсона? — поцікавилась вона, тримаючи руку на моєму плечі. — Хвилі бобів, — сказав я. — Що ти відчула у присутності Ранвей? — Він розповів, як вони назвуть це місце? — Так. «Любов& віра». А що? — Наскільки я бачу, — мовила Карла, — він — кохання, а вона — віра. Біля нас зупинилося авто, блокуючи шлях. Насправді це був катафалк з Денісом — Несплячим Бабою — за кермом. Конкенон сидів на пасажирському сидінні. Біллі Башу і Джамал — Театр Одного Актора — сиділи позаду, а біля одного з вікон лежав манекен у чомусь схожому на прозору пластикову домовину. Конкенон поклав ліктя на вікно. — Розшукуються, — заявив він, вишкірившись на Карлу. — Живі чи мертві. — Рухайся, — мовив я. — Привіт, Карло, — озвався Деніс. — Так приємно познайомитися з тобою, коли я не сплю. А ми зустрічалися, коли я був на тому боці? — Ні, Денісе, — розсміялася вона, обхопивши рукою моє плече. — Ти однозначно був на тому боці, коли я вперше тебе побачила. Що ти в біса робиш? — Ми перевіряємо, як рухаються сплячі, коли транспортуються у сонній камері, — терпляче пояснив він. — Я приєднав до манекена сенсори. Вони вкажуть на синці різного розміру. Це допоможе нам визначити найбільш комфортне внутрішнє розташування у сонних камерах, які ми створили для сплячих. — Ви робите власні домовини? — запитала Карла. — Звісно, — підтвердив він, передаючи Конкенону чилум. — Ми мусимо. Наявні сонні камери змушують сплячих стискати ноги разом. Наші сонні камери будуть ширші. Це дуже важливо для комфорту сплячих. — Розумію, — посміхнулася Карла. — Усередині буде найм’якіша шовкова підкладка, підбита пір’ям, — провадив Деніс, тримаючи руки на кермі. — І труни будуть зроблені зі скла, щоб сплячі були ближче до рослин, тваринок і комах, які мандруватимуть у землі навколо них, щоб було не нудно спати. — Круто, — посміхнулася Карла. — Чи можу я відрекомендувати Біллі Башу і Джамала — Театр Одного Актора? — сказав Деніс. — Хлопці, це мадам Карла. Біллі Башу привітався з Карлою усмішкою, а Джамал покрутив головою, брязкаючи прикутими богами. Я не зміг утриматися. — Театр одного актора, — мовив я, киваючи Джамалу. — Театр одного актора, — повторив він. Я глянув на Карлу, і вона зрозуміла. — Театр одного актора, — сказала вона, посміхаючись йому. — Театр одного актора, — як по сигналу відповів Джамал, теж посміхаючись. Я зиркнув на Конкенона, бажаючи, що він звалив, але натомість він заговорив. — А знаєш, мертві вміють танцювати, — розповів він. Я перевів погляд на Деніса за кермом катафалка. — Денісе, те певен, що здатен зараз кермувати? — запитав я, намагаючись заткнути Конкенона. — Я мушу кермувати, — проспівав Деніс, а його буркотливий голос пролетів відлунням у катафалку. — Конкенон недостатньо обкурений, щоб вести катафалка. — Мертві вміють танцювати, — повторив Конкенон, радісно посміхаючись. — Вони справді вміють, знаєш. — І не кажи, — мовила Карла, нахиляючись до мене. — А я кажу, — вишкірився Конкенон. — Я багато чого вивчив на цій роботі. Вона стала справжньою школою. Зазвичай я ішов, поки люди ще сіпалися, і ніколи не озирався. — Конкеноне, — втрутився Деніс. — Ти нищиш мій кайф, чоловіче. — Я лише веду розмову, Денісе. Лише тому, що ми трунарі, не означає, що ми не можемо бути товариськими. — Правда, — погодився Деніс. — Але як ти очікуєш, щоб я тестував цей новий катафалк, якщо немає кайфу? — Я лише кажу, — наполягав Конкенон, — вони смикаються, ці трупи, вже по смерті: разі — і починають труситися на столі. Одне тіло, яке вчора в нас опинилося, танцювало краще, ніж я. Але я ніколи не обирав танці, якщо відверто, коли натомість можна битися або цілуватися. — Запали наступний чилум, — скомандував Деніс, заводячи катафалка. — Якщо тобі по барабану на мій кайф, то послухай манекена. Він просто волає. Вони від’їхали, а гасло компанії повільно пропливало повз нас, наклеєне на довгі вікна катафалка: «Мир у спокої». — А оце вже цікава команда. — Шлюб, укладений у Лімбі^[164], — вирішив я. — Але манекен здався приємним хлопцем. Розділ 88

Діва Девнані запросила нас на зустріч у своєму корпоративному офісі. Він містився на Ворлі-Сіфейс, який нагадував велику посмішку з будівель, що сяяла з широкого вигнутого бульвару, звернута до моря. Будівля Діви нагадувала верхню палубу океанського лайнера з високими півкруглими вікнами, на повному ходу, а суцільний балкон був як леєр. Коли двері ліфта зачинились, я запропонував Карлі свою флягу. Карла зробила ковток і віддала її назад. Ліфтер зиркнув на мене. Я запропонував флягу йому, і він теж зробив ковток, наливаючи ром собі в рота, не торкаючись губ. Передав флягу назад, хитаючи головою. — Благослови всіх, Боже, — сказав він. — До речі про всіх, — мовила Карла, — і тебе хай теж благословить Бог. Двері відчинилися перед мармурово-скляною прерією з кількома дуже привабливими дівчатами у дуже вузьких спідницях, які паслися за столами розваги. Поки Карла спілкувалася з секретаркою, я крутився навколо сталево-скляних столів, зазираючи дівчатам через плече. Дівчата слухали музику в навушниках, грали у відеоігри й читали журнали. Одна з дівчат, перегортаючи сторінку, підвела погляд. Вони стишила звук на своєму плеєрі. — Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, блискаючи лютими очима. — Я... знаєш... я буду отам, — сказав я, задкуючи. Секретарка відвела нас до алькову навпроти дверей офісу Діви, і ми сіли на м’яких стільцях. Там стояв столик з діловими газетами і журналами, на ньому — газована вода у карафі та трохи арахісу, насипаного у бронзовий зліпок людської руки. Долоня з арахісом привернула мою увагу, коли ми сідали. Я вказав на неї, намагаючись зрозуміти натяк. — Це так ми тобі заплатимо? — прошепотів я Карлі. — Чи, може, це те, що сталося з останнім хлопцем, який попросив надбавки? — Біднякам не випадає перебирати, — сказала Карла. — Збіса добре, — посміхнувсь я, подумки аплодуючи. Біля нас з’явилася висока гарненька дівчина. — Я можу принести вам кави? — запитала вона. — Може, пізніше, з Дівою, — відмовилася Карла. — Дякую. Дівчина пішла, і я обернувся до Карли. — Там досить дивно, на рецепції. — Мармурова плитка — якось замало для дивного. — Ні, я про дівчат. Вони нічого не роблять. — Що ти маєш на увазі — вони нічого не роблять? — Там просто джайв неробства. — І? Може, це просто тихий день. — Карло, ну ж бо. Там сім дуже вродливих дівчат, і жодна з них нічим не займається. Це якось дивно. — Якось дивно, що ти їх порахував, — посміхнулася вона. — Я... Відчинилися двері Дівиного офісу. Це відбулось якраз за хвилину до нашої зустрічі. Звідти висипала купка бізнесменів, одягнених у однакові костюми та з однаковим виглядом ситої амбіції. — Пунктуальність — це час крадіїв, — згадала Карла, перевіряючи годинника і підводячись. Діва підійшла до офісних дверей, тримаючи руки на стегнах. — Проходьте, — запросила вона, розцілувавши Карлу в обидві щоки. — Я так за вами скучила! Дякую, що прийшли. Вона плюхнулась у величезне крісло за кришкою чорного великого рояля, яку вона вкоротила і перетворила на стіл. На цьому роялі-столі була світлина її батька у срібній рамці. Над фотографією нависали квіти, розливаючи жовті барви на лаковану чорноту. На таці у формі павичевого хвоста курилися пахощі. Це була велика кімната, але перед столом стояло всього два крісла. Усі ті бізнесмени з порожніми очима стояли під час зустрічі з Дівою. «Жорстка дівчина, — подумав я, — але хто може їй дорікнути? » — Це було щось, — почала Діва. — Я можу запропонувати вам випити, люди? Лише Бог знає, як це потрібно мені. Вона натиснула кнопку на консолі, й за секунду відчинилися двері. Дуже гарненька дівчина перетнула велику кімнату, ступаючи слизькою підлогою на неймовірних підборах. Зупинилася біля стола, змахнувши короткою спідницею і напруживши довгі ноги. — Мартіні, — звернулася до неї Діва, — хочу познайомити тебе з міс Карлою та паном Шантарамом. Карла помахала. Я підвівся, поклав праву руки на груди і вклонився. Це найбільш ввічливий спосіб привітатися з будь-якою жінкою в Індії, бо багато жінок не люблять тиснути руки. Мартіні нахилила до мене голову, і я знову сів. — Я буду «Мангеттен», — замовила Діва. — А ти, Карло? — Подвійну горілку з двома шматочками льоду, будь ласка. — Лаймову содову для мене. Мартіні розвернулася на підборах п’ятдесятого калібру і повільно рушила геть, неначе жирафа у скляному зоопарку. — Я так розумію, вам цікаво, чому я призначила цю зустріч, — мовила Діва, здивувавши мене, бо я про це й не думав. — Мені цікаво, — сказала Карла, — але не це. Ти перейдеш до справи, коли треба буде, так? То як ти, Діво? Ми не бачилися багато тижнів. — Я добре, — посміхнулася Діва, випростуючись у кріслі, що для її невеличкого тіла було як півліжка. — Я стомлена, але працюю над цим. Сьогодні я все продала. Практично все. Це була остання зустріч у довгій вервечці зустрічей, які я мала вчора й сьогодні. — Як ти могла все продати? — запитала Карла. — Усі ті чоловіки, які лише керують компаніями у моєму портфелі, отримують транші акцій як бонуси. Я сказала, що як продам свій портфель одразу, то їхні акції стануть нічого не варті. Але якщо вони повернуть ці акції мені, то зможуть забирати собі компанії та керувати ними, призначаючи власну раду директорів і виписуючи собі жирненькі бонуси, не витративши при цьому і долара, а я піду у відставку. — Розумний хід, — вирішила Карла. — Як головний акціонер, ти можеш використати проти них щорічні загальні збори. Але пропускатимеш повсякденні. Це неначе напиватися без похмілля. — Отож-бо, — підтвердила Діва, саме коли Мартіні повернулася з напоями. — У тебе є косяк? — поцікавилась Діва. — Так, — водночас озвалися Карла і Мартіні, одразу ж розвернувшись одна до одної. Мені цей момент здався напруженим. Але мовчазні сутички між вродливими жінками — це жіночі магічні трюки, швидкі й непомітні — чоловічим очам та інстинктам не встежити. Я не міг бути певним, що там відбувалося, тож усім посміхався. Карла дістала з сумочки тоненького косяка і передала його Діві. Мартіні гнівно стріляла очима: одні ноги і ніяких кишень; вона розвернулась, і оборки на її спідниці запінилися, мов хвилі навколо рифу. — Дякую, Карло, — сказала Діва. — Я вільна жінка, якраз із цієї хвилини. Якби вже зайшло сонце, то я б пила шампанське. Я можу пити коктейлі увесь день, але якщо торкнуся шампанського, то IQ падає на двадцять пунктів, а це вже тупість, яку можна притримати у резерві до вечора. А тим часом, за свободу для жінок! — За свободу для жінок! — підняла келиха Карла. Діва на деякий час замовкла. Карла повернула її назад до розмови. — Наскільки все було погано? — Вони всі хотіли контролю, — розповіла Діва, крутячи в руках свій келих. — Вони не могли цього витерпіти — жінка з владою, вони б усі залюбки лизали чоботи чоловікові. — Вони це тобі показали? — запитала Карла. — Я бачила це в їхніх очах, під час кожної зустрічі. І до мене завжди доходив шепіт від чоловіків, які зраджували чоловіків. Влада в моїх руках для них була оголошенням війни. Ці паразити, яким батько дозволив кишіти в компаніях, ці чоловіки, які дивилися в інший бік, коли чорна каса нас мало не знищила, вони почали ставати нестерпними. Навіть загрозливими. Ти ж розумієш, що я маю на увазі, Карло? — Таких чоловіків потрібно чавити або викидати, — порадила Карла. — Ти могла розчавити їх, Діво, бо батько дав тобі таку владу. Чому ти відступаєш? — Тато дуже захоплювався енергетичними ринками. Це все, що нам залишилося, доки будівельна компанія розплачується з боргами, а ті ринки ще й досі приносять непогані доходи. Я б не ставила на нафту й вугілля, а він поставив і замкнув мене в колесі, в якому бігають тисячі людей. Я просто не можу від цього відмовитись. — То ти ще й досі у грі? — уточнила Карла. — Я віддаю кермо, але сказала новим менеджерам, що за кожен рік, коли вони працюватимуть чистіше і краще, вони отримуватимуть назад по одному траншу своїх акцій. — Які в тебе плани? — поцікавивсь я. — Я залишила одну компанію і ввела карантин на її продаж. Я залишила об’єднану модельну агенцію і весільний салон, той, про який колись розповідала. Я додала туди послуги з весільних порад і перейменувала. Збираюся цим керувати. — О, — усвідомив я, — то дівчата в офісі — це моделі, які чекають на своє завдання. — Можна й так сказати, — відповіла Діва, обертаючись до Карли. — Знаю, що ми це обговорювали давно, Карло, але я сподівалася, що ти ще й досі зацікавлена. Я б дуже хотіла попрацювати з твоїми ідеями з приводу цього. Що скажеш? — Мені подобалося, коли це була просто ідея, — зізналася Карла. — І я радію, дивлячись, як ти втілюєш її в життя. Розраховуй на нас, поки ми в місті. Обговорімо це наступного тижня в нас, за вечерею, згода? — Так, — неясно відповіла Діва, переводячи очі на заквітчане зображення батька. Ми дозволили їй трохи подумати, обоє були згодні чекати, поки закінчиться той транс. — А знаєте, чому я наполягала, щоб усі називали мене Дівою? — згодом запитала вона, продовжуючи дивитися на фото. — Я була на вечірці й пішла до ванної, а там почула, як власні друзі обзивають мене позаочі. Тривія Дівія, — казали вони. Тривія Дівія. І знаєте що? Вони мали рацію. Я такою і була. Я була тривіальною. Тож я змінила своє ім’я на Діву тієї ж ночі й усіх змусила так мене називати. Але це вперше я почуваюся нетривіальною, якщо є таке слово. — Важливою — оце правильне слово, Діво, — мовила Карла. Молода спадкоємиця повернула обличчя до Карли і посміхнулася, стиха хихочучи. — Тепер усе добре, — запевнила вона, піднімаючись із крісла, щоб потягнутися й позіхнути. Ми теж підвелися, і вона провела нас до високих дверей свого офісу. — Дуже рада, що ти звільнилася, — сказала Карла, обіймаючи її перед виходом. — Літай високо, маленька пташечко. Ми вільно покотили на мотоциклі, не розганяючись і думаючи про різне. Я думав про бідну багату дівчинку, яка жила в нетрищах і роздала людям цілий статок. Карла думала про щось інше. — Усі вони — першокласні колишні дівчата на виклик, — через плече гукнула мені вона. — Що? — Вони — колишні дівчата на виклик. — Хто? — Гарненькі дівчата в офісі, які дуже гарно нічого не робили. Вони всі — колишні дівчата на виклик. Доміни, узагалі-то. Фахівці з фетишу. Діва найняла їх для фетиш-вечірки, але після неї запропонувала їм роботу. Вони всі погодилися. Вони не працюють на Діву моделями. Вони керують шлюбно-весільною агенцією. — Вони мають добре впоратися, — вирішив я. — Чому ти не розповіла мені, коли постала ця тема? — Зупини мотоцикла, — попросила вона, відхиляючись від мене. Я заїхав на смугу виїзду, біля автобусної зупинки. — Ти серйозно запитуєш, — обурилась Карла, дихаючи мені на шию, — чому я не розповіла, що ми йдемо на карнавал колишніх дівчат на виклик? — Ну... Я знову вирулив на дорогу і трохи проїхав, але потім знову зупинився, бо посеред дорожнього роздільника сидів Олег, граючи на гітарі. Ми під’їхали до нього. — Що це ти робиш, Олежка? — запитала Карла, посміхаючись жменею ферзів. — Граю на гітарі, Карло, — блиснув російською посмішкою той. Карла ніжно притиснула палець мені до плеча, і двигун стихнув. — Чому тут? — поцікавилася Карла. — Акустика просто ідеальна, — повідомив Олег, неквапливо посміхаючись. — Море позаду мене, а будівлі... — Що ти граєш? — запитала Карла. — Ця пісня називається «Let the Day Begin» гурту «The Call». Цей чоловік, Майкл Він, він неначе святий рок-н-ролу. Я його обожнюю. Хочете, зіграю для вас? — Ще побачимось, Олежка, — сказав я, знову газуючи. — А чому б тобі не заскочити до нас, — запропонувала Карла. — Справді? — водночас вихопилось у нас з Олегом. — Ми підвеземо тебе додому, — мовила вона. — Бо саме їдемо в напрямку Донгрі. Олег заліз позаду Карли. Ми поїхали, і вона обхопила мене ногами на паливному баці. Вона прихилилася до Олега, який повісив гітару на спину. Ми проїхали повз групку транспортних копів, які чекали на переході, щоб звалити одну чи кілька зебр на вулиці джунглів. — Вікару нака, — мовив на маратхі я. — Не питайте. Розділ 89

З часу пожежі в маєтку Хадербгая Карла не навідувалася на парфумерний базар в Донгрі, та й узагалі в той район. Але вона змішувала власні парфуми і потребувала особливих ароматів. Коли вона нарешті готова була повернутися на сторінку, яку перегорнула не читаючи, ми вплелися ниткою в щільно тканий килим трафіку, щоб доїхати до однієї улюбленої крамниці біля Мугаммед-Алі-роуд. Великий Алі, один з трьох кузенів-братів на ім’я Алі в його родині, а також двоє інших — Сумний Алі та Розважливий Алі, привітали нас у крамниці та всадовили на подушки. — Я наллю вам чаю, пані Карла, — сказав Розважливий Алі. — Минуло так багато часу, — мовив Сумний Алі. — Ми сумували за вами. — Я підготую вашу особисту добірку, пані Карло, — пообіцяв Великий Алі. Ми пили чай, поки Карла вивчала свої особливі есенції та слухала історії про рідкісні парфуми, привезені з рідкісного куточка вишуканого світу. Коли ми вже зібрались виходити, дебелий перестарілий торговець, одягнений у біле, запитав, чи може бодай раз понюхати власні парфуми Карли. Карла погодилася, простягаючи свій тоненький зап’ясток, і її долоня нагадувала листок під час дощу. Торговці парфумами всі професійно вдихнули по кілька разів, а потім сумнівно похитали головами. — Колись, — сказав Великий Алі, коли ми виходили, — я розгадаю ваш букет. — Не втрачай надії, — підбадьорила Карла. Ми знову вийшли на вулицю, прямуючи до мотоцикла, а Карлині невеличкі пляшечки дорогоцінних ароматів та олій тихо бряжчали в чорній вельветовій сумці. Ступивши кілька кроків, ми побачили двох чоловіків, яких знали зі старих часів у компанії Хадербгая. Вони переходили дорогу неподалік. Салар і Азім були вуличними хлопцями, які роками перебували на найнижчому рівні поблажливості компанії. Доки улюблені сини помирали, ці досить довго протрималися на мілині, щоб одержати вищі позиції в новій компанії Халеда, яка відчайдушно намагалася знайти заміну своїм полеглим солдатам. На хлопцях був новий одяг компанії, а ще вони брязкали новими золотими ланцюжками та браслетами, припасовуючи цей тягар покори. Вони знали Карлу ще до моєї появи в компанії і любили її. Вони розповіли їй лячно-смішну гангстерську історію, бо знали, що вона сподобається. Так і сталося, і Карла відповіла лячно-смішною історією поганої дівчинки. Вони реготали, аж захиляючи голови, а шиї ловили вечірнє світло. — Занадто довго, — мовив я. — Аллагафіз. — Вам куди? — запитав Салар. — Назад до мотоцикла, на Мугаммед-Алі-роуд. — Ми пройдемося з вами. Тут можна зрізати. Ми вам покажемо. — Нам сюди, — наполіг я. — Може, зробимо кілька покупок. Аллагафіз. — Худагафіз, — відповів Азім, махаючи на прощання. Я не хотів нікуди йти з людьми компанії Халеда, ба з будь-якими солдатами, з будь-якої компанії. Я не хотів поринати у спогади. Я не хотів нічого згадувати. Уже втисячне я подумав, що слід виїхати з Міста-Острова разом з Карлою і оселитися десь на віддаленому узбережжі. У місті неможливо утекти від компанії. Компанія — це і є місто. Можна утекти від компанії лише там, де немає чим володіти. Ми пройшли крізь нещільний натовп і вже збиралися перетнути брукований вхід до бічного провулку, коли раптові несподівані крики розірвали шовковий спокій і люди в паніці побігли з того входу. Я глянув на Карлу, бажаючи опинитися в іншому місці. Ми обоє знали, чи принаймні підозрювали, що до цього причетні Салар і Азім. Ми знали їх багато років, але вуличні війни компаній уже мене не стосувалися, тож я вже збирався йти геть. А от Карла не збиралася: вона підштовхувала мене вперед, і ми підійшли ближче, щоб подивитися. З провулку виволікся чоловік і навалився на мене. Це був Салар. Він був повністю закривавлений. Його кілька разів штрикнули у груди й живіт. Він обрушився на мене, тож довелося його тримати. Я глянув далі й помітив Азіма: він лежав долілиць, і з нього на каміння в провулку виливалися останні краплі крові. — Я знайду таксі, — сказала Карла, кидаючись геть. Салар із зусиллям підніс руку і потягнув за свого золотого ланцюжка, аж той порвався. — Для моєї сестри, — мовив він, пхаючи його мені. Я поклав ланцюжка у кишеню і міцно обхопив Салара за пояс. — Я не можу дозволити тобі лягти, брате, — пояснив я. — Я хотів би, але вже не зможу тебе підняти, якщо таке станеться. Карла вже зловила таксі. Тримайся, друже. — Я вже готовий, Ліне. Залиш мене. Ялла, цей біль! — Не знаю як, але тобі не проштрикнули легені, Саларе. Ти ще й досі дихаєш. Ти видряпаєшся, чоловіче. Просто тримайся. Карла приїхала за дві хвилини, відчинила дверцята таксі. Ми засунули Салара на заднє сидіння, я сів поряд, а Карла роздавала інструкції спереду. Я не знаю, скільки вона заплатила водієві таксі, але він навіть не моргнув на сліди крові й довіз нас до лікарні «Ґокулдас Тежпал» у рекордний час, їдучи супроти руху транспорту. Біля входу в лікарню зібралися санітари й медсестри, які поклали Салара на каталку і завезли його всередину. Я хотів був зайти за ними до лікарні, але Карла мене зупинила. — Ти не можеш нікуди йти в такому вигляді, коханий, — повідомила вона. Сорочка і футболка під жилетом були заляпані кров’ю. Я зняв жилета, але після цього пляма на футболці розпливлася тільки гірше. — Та до біса це все. Ми маємо залишатися з Саларом, доки тут не з’явиться компанія. Люди, які таке зробили, можуть спробувати знову, і ми не зможемо покликати копів на допомогу. — Почекай хвильку, — попросила Карла. Вона зупинила адвоката, який швидко йшов у наш бік: білий судовий комірець цупкий від презумпції, а папери клієнтів під пахвою, щоб не розсипалися. — Я дам десять тисяч рупій за вашого піджака, — сказала Карла, розмахуючи віялом банкнот. Адвокат глянув на гроші, примружився на Карлу і почав спустошувати кишені свого піджака, що коштував заледве тисячу. Карла одягла мене, перехрестивши відвороти, і підняла комірця. Облизавши пальці, позатирала плями на моєму обличчі. — Ходімо подивимось, як там Салар, — мовила вона, ведучи мене в лікарню. Ми чекали в коридорі, біля операційної. Чорно-білі кахлі, які благали про не квадратний візерунок, впиралися в сіро-зелені стіни, на яких по низу проглядалися плями від загіпнотизованих швабр утомлених прибиральників. Призначення — це служка і господар, і хай де воно керує, страждання сидить по коридорах, позбавлене чуйності. — Ти як, мала? — Я нормально, — посміхнулася Карла. — А ти? — Я... У коридор нахабно втиснулися четверо молодих гангстерів компанії Халеда. Їхній ватажок — Фааз-Шах — мав гарячу голову і чомусь розпалився ще більше, побачивши мене. — Що ти в біса тут робиш? — зажадав він, зупинившись за кілька кроків від мене. Я став перед Карлою, тримаючи ножа в руці. Вона знала більшість старших гангстерів компанії, та лише кілька молодих вулканів. — Саламалейкум, — привітавсь я. Фааз-Шах завагався, шукаючи щось, чого не міг знайти в моїх очах. Я бився разом з його старшими братами у битвах з іншими бандами. І я бився разом з його новим ватажком Халедом. Я ніколи не бився разом з Фаазом-Шахом. — Валейкумсалам, — м’якше відповів він. — Що сталося з Саларом? Чому ти тут? — А чому тебе тут не було? — запитав я. — Як ти про це дізнався? — У нас є люди в цій лікарні, — повідомив він. — У нас скрізь є люди. — Не в провулку, де зарізали Азіма і Салара. — Азіма? — Коли я його побачив, уже було запізно, він сплив кров’ю. — Де це відбулося? Вони були важкими молодими гангстерами, які завжди видобудуть з тебе кепський гумор, хай як би ти намагався його приховати, і вони завжди були злими. Однак я був у безпеці, бо просто вчинив правильно, і рано чи пізно вони б це второпали. Але жоден з них не був у безпеці, якби розізлився настільки, щоб роззявити пельку на Карлу. — Карло, — мовив я, посміхаючись їй, — якщо можеш, будь ласка, подивися, чи десь тут є чай? — Залюбки, — вирішила вона, таємниче посміхаючись у відповідь і проходячи повз молодих гангстерів. — Це був перший відкритий водостік на Мугаммед-Алі-роуд, — розповів я, коли пішла Карла. — На шляху від парфумерного базару до міста. Я зустрів їх саме перед тим, як це сталося. — Ти — що? — Ми були на базарі й наштовхнулися на Салара з Азімом. Ми перекинулися кількома словами і пішли собі далі. Вони вирішили зрізати провулками. Поки ми обійшли відкритий водостік, усе було скінчено. Салар упав мені на руки. Хтось на хлопців уже чекав. Я відгорнув лацкан чорного піджака, показуючи кров, і знову загорнув. Гангстери були присоромлені, як і мають бути, усвідомивши, що тепер мають борг честі переді мною. — Ми привезли його сюди на таксі, — сказав я, сідаючи. — Ми чекали тут, щоб переконатися, аби з ним усе буде добре після операції. Можете приєднатись, якщо волієте. Карла принесе чаю. — У нас справи, — мовив Фааз-Шах. — Ми чекали, поки прийде хтось із компанії, щоб посидіти з Саларом. Він тут у небезпеці. Залиш з ним людину, Фааз-Шаху. — Мені потрібні всі наявні люди. І ти тут. Ти ж досі відданий компанії, хіба ні? — А яка це зараз компанія? Він розреготався, а потім різко зупинився, подумавши про щось інше. — Мені справді сьогодні потрібні всі люди. А знаєш, він мій родич. — Салар? — Так. Він мій дядько. Його родина вже їде. Я буду вдячний, якщо залишишся тут до їхнього приїзду. — Звісно. І притримай це для нього, — попросив я, дістаючи з кишені ланцюжка. — Він хоче, щоб це відійшло сестрі, якщо він не виживе. — Я їй передам. Він обережно взяв пальцями ланцюжка, неначе очікував, що той почне рухатись у руці, а потім запхав у кишеню. Глянув на мене неохоче. — Я заборгував тобі, Ліне, — зізнався він. — Ні. — Заборгував, — зціпив зуби він. — Ну гаразд, переведи борг на міс Карлу. Якщо коли-небудь почуєш про ймовірну шкоду для неї, попередь про це її чи мене, і ми квити. Згода? — Добре, — погодився він. — Худагафіз. — Аллагафіз, — відповів я, спостерігаючи, як вони тупочуть геть з очима, повними помсти. Я радів, що не беру в цьому участі. Мені було краще допомагати пораненим, а не ранити їх, і, мабуть, Конкенону так само було приємніше ховати їх, а не убивати. У тій сіро-зеленій тиші запах дезінфектора, вибіленої постелі й гірких ліків раптом став занадто медичним, і моє серце закалатало швидше. На кілька секунд мої емоції, що досі були мов на автоматі, полинули на нічну вулицю разом з Фаазом-Шахом та іншими: вони рушили на війну ще до того, як ми дізналися про її оголошення. Боротьба і страх ринули на мене, неначе я вже стояв на полі битви. А потім я усвідомив, що не мушу брати в ній участі. Не цього разу. І взагалі більше ніколи. Розділ 90

Я підвів погляд, позбуваючись брутальних думок, і побачив Карлу, яка повільно йшла довгим лікарняним коридором. З нею був чоловік. Це був прибиральник, одягнений у робочий одяг пеона — людини, яка займається чорною роботою. Обличчя Карли наповнило сяйво, її посмішка була таємницею, що чекала на розкриття. Вони сіли біля мене. — Ти просто мусиш познайомитися з цим чоловіком і послухати його історію, — заявила Карла. — Деве, познайомся з Шантарамом. Шантараме, познайомся з Девом. — Намасте, — озвався я. — Приємно познайомитися. — Прошу, розкажи йому, Деве, — мовила Карла, всміхаючись мені. — Але це не дуже цікава історія, як я вже казав. Може, якось іншим разом. Він почав підводитись, але ми знову лагідно повернули його на місце. — Прошу, Деве, — наполягала Карла. — Просто розкажи йому, як розповідав мені. — Але я можу втратити роботу, — непевно сказав він, — якщо не повернуся до своїх обов’язків. — От і добре, — мовила Карла, — бо коли ми підемо звідси, ти приєднаєшся до нас. Він перевів погляд на мене. Я у відповідь усміхнувся. — Як вона скаже, — мовив я. — Я не можу, — розхвилювався він. — Потрібно закінчити зміну. — Спочатку історія, будь ласка, Деве, — благала Карла. — Тоді ми фінішуємо на старті. — Ну, як я вже розповідав вам, поки ми чекали на чай, — почав він, дивлячись на руки. — Мене звати Дев, і я садгу. Його голова була виголена, а ще чоловік носив амулети і браслети. Крім уніформи, він не мав іншого одягу. Це був дуже простий худорлявий чоловік, з кашкетом на голові, босий. Обличчя вольове — сильніше, ніж він сам, а очі, коли він їх таки підводив, і досі палали гарячими вогнями. Садгу Шиви вкривають себе попелом з крематорію, розмовляють з привидами і викликають демонів, навіть якщо тільки у власній уяві. Мова тіла в чоловіка була покірна, але обличчя неприборкане. — Колись у мене були довгі дреди, — згадував він. — Вони слугують антенами, ну знаєте, для курців. Я ніколи не переставав курити, поки носив дреди. Тепер, коли в мене поголена голова, жоден незнайомець навіть склянку води не розділить зі мною. — А чому ти поголив її, Деве? — Я осоромився, — зізнався він. — Я був на підйомі своїх сил. Господь Шива крок у крок ішов зі мною. Змії не кусали мене. Я спав з ними в лісі. У гості приходили леопарди, пробуджуючи мене поцілунками. Скорпіони жили в моєму волоссі, але ніколи не жалили. Жоден чоловік не міг поглянути в очі моєї спокути без здригання. Він зупинився і глянув на мене, а очі ще й досі мандрували з дикими і мертвими. — Це жадоба, знаєте, — сказав він. — Жадоба — це ключ. Слідуй за жадобою до гріха. Я жадав більше влади. Я прокляв чоловіка — іноземця, який кинув мені виклик посеред вулиці. Я прокляв його, пообіцявши, що його статки принесуть лише руїну, і коли ці слова прозвучали, то всі сили потекли з мене, неначе дощ по вікну. У мене на руках почали ставати сторч волосинки, і я глянув на Карлу, яка сиділа з того боку святого-прибиральника. Вона кивнула. — А чи було там два іноземці того дня? — запитав я. — Так. Один з них був дуже добрий. Англієць. Другий був нечемний, але я шкодую з-за того вчинку. Я шкодую, що міг завдати їм лиха. Я шкодую через свою зраду власної спокути. Я намагався знайти того чоловіка, але не зміг, хоча й шукав усюди, але не зміг зняти власного прокляття. — Деве, — мовила Карла. — Ми знаємо цього чоловіка. Ми знайомі з чоловіком, якого ти прокляв. Ми можемо відвести тебе до нього. Поголений садгу розкис, часто задихав, а потім повільно знову випростався. — Це правда? — Так, Деве, — запевнила Карла. — З тобою все гаразд, Деве? — запитав я, поклавши руку на його худеньке плече. — Так, так, — мовив він. — Маа! Маа! — Може, хочеш ненадовго прилягти? — запропонував я. — Ні, зі мною все гаразд. Все гаразд. Я... я... втратив свій шлях і почав вживати алкоголь. Я не був до цього готовий. Я ніколи його не вживав. Я робив лихі речі. Потім на вулиці мене зупинив великий святий і відвів до свого храму богині Калі^[165]. Він швидко глянув угору, неначе випірнув з води, щоб хапнути повітря. — Ви справді знаєте чоловіка, якого я прокляв? — запитав тремтячим голосом він. — Так, — сказав я. — І він погодиться мене прийняти? Чи дозволить він зняти мені прокляття? — Гадаю, дозволить, — посміхнулася Карла. — Люди кажуть, що Маа Калі — жахлива, — розповідав він, ухопивши мене за руку. — Та лише до лицемірів. Якщо твоє серце — безневинне, Вона не може тебе не любити. Вона — Мати всесвіту, а ми Її діти. Як Вона може нас не любити, якщо ми створимо в своєму серці місце невинності для Неї? Він замовк, важко дихаючи, поки не заспокоївся, тримаючи руку на серці. — Ти певен, що добре почуваєшся, Деве? — запитала Карла. — Певен, — пообіцяв він. — Спасибі Маа, зі мною все гаразд. Просто це трохи мене шокувало. — Як ти опинився тут, Деве? — поцікавилася Карла. — Я поголив голову і прийшов у це місце, щоб займатися найсмиреннішою роботою, яку міг знайти, служачи беззахисним і переляканим. А тепер з’явилася відповідь на моє запитання, бо ви знайшли мене тут, щоб відвести до цього чоловіка. Прошу, візьміть це. Він передав мені ламіновану картку, порожню з одного боку та з малюнком з другого. Я поклав її до кишені жилета. — Що це таке, Деве? — запитала Карла. — Це янтра^[166], — відповів він. — Якщо дивитися на неї з чесним серцем, вона очистить негатив у твоїй свідомості, щоб можна було приймати мудрі дбайливі рішення. — Ми чекаємо на новини про нашого друга, — розповів я. — Ми можемо тобі щось принести, Деве? — Мені дуже добре, — мовив він, обпираючись на лаву. — Я справді можу звільнитися? — Здається, що так, Деве, — сказала Карла. Приїхали родичі Салара під охороною двох представників компанії, а ще з’явилися новини, що чоловік виживе. Ми відвезли Дева — розкаяного святого — до пентгауза в готелі «Магеш». Ми бачили, як Скорпіон упав навколішки, а садгу впав разом з ним, тож розвернулися й пішли до ліфта. — А знаєш, — сказала Карла, поки ми чекали. — Ця подія може розбурхати імунну систему Близнюка. — Справді, — подумав я, коли дзеленькнув ліфт. — Я знаю, куди ми йдемо, — заявила Карла, віддаючи мені флягу дорогою вниз. — Ти вважаєш себе такою розумною, — дражнив я, затуляючи чорним адвокатським піджаком свою заляпану кров’ю сорочку. — Нам потрібно забрати твого мотоцикла, — мовила вона. — Він ще й досі на Мугаммед-Алі-роуд, а ти про нього турбуєшся більше, ніж про свій брудний одяг. Вона була дуже розумна і нагадувала мені про це час до часу дорогою до готелю «Амрітсар». Всю дорогу додому мій вчасно врятований мотоцикл наспівував транспортні мантри. Коли ми завалилися в її апартаменти, Карла освіжилася і звільнила ванну для мене. Я вийняв усе з кишень на широку порцелянову поличку під дзеркалом. Гроші в кишенях були з плямами крові. Ключі були червоні, а монети, які я висипав на поличку, знебарвилися, неначе занадто довго пролежали у фонтані бажань. Я поклав ножі й піхви на поличку, жбурнув адвокатського піджака на підлогу і дозволив закривавленій сорочці сковзнути з не менш закривавленої футболки. Коли я її скинув, то помітив картку, яку дав Дев. Я підняв її і поклав на полицю. Я вперше поглянув у дзеркало, роздивляючись своє відображення, неначе незнайомця на галявині. Я відвернувся від власного погляду і спробував забути те, про що не міг перестати думати. Футболка була подарунком від Карли. Її створив один з її художників-протеже, копіюючи роботу митця, відомого тим, що він кусав полотна, які його годували. Спереду на футболці всюди були порізи, розриви й подряпини. Карлі вона подобалася, гадаю, бо їй подобався митець. Мені футболка подобалася, бо була незавершеною й унікальною. Я обережно її стягнув, сподіваючись вимочити з неї кров, та коли глянув у дзеркало, то дозволив тому одягові впасти у раковину. Футболка залишила кривавий слід на грудях. Це був перевернутий трикутник з зірочками навколо нього. Я поглянув на картку, яку дав мені Дев. Це був практично такий самий візерунок. Індія. Я випустив з пальців картку і втупився у того, ким дозволив собі стати. Глянув на візерунок у себе на грудях. Почав ставити запитання, які ми всі рано чи пізно ставимо, ну, якщо достатньо довго пробудемо в Індії. Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене? Моє серце розривалося на колесі збігів, кожний безглуздий випадок був вагоміший за попередній. «Якщо дивитися на нього з чесним серцем, — даючи мені картку сказав садгу. — Мудрі, дбайливі рішення». Я втік з в’язниці, де зовсім не мав вибору, і звузив своє життя до єдиного вибору, хай де був, хай з ким був, окрім Карли: залишитися чи піти геть. Що означав кривавий візерунок? Якщо це було повідомлення, написане кров’ю іншої людини, то чи було воно попередженням? Чи, може, це було одне з тих підтверджень, про які розповідав Ідрис? Чи починав я божеволіти, ставлячи запитання і шукаючи суть, якої не існує? Я заштовхався в душ, дивлячись, як стікає у злив червона вода. Нарешті вода стала прозорою, і я закрутив кран, але прихилився до стіни, приставивши руки до кахлів та схиливши голову. «Чи було це повідомленням»? Я чув, як запитую це, не запитуючи. «Криваве повідомлення у мене на грудях»? Мої ножі гримнули з полиці на кахлі, налякавши мене. Я вийшов з душу й підняв ножі — і посковзнувся на мокрій підлозі. Стискаючи ножі, я випростався, але порізав внутрішню частину руки. Я поклав ножі — і знову порізався. Я жодного разу не травмувався тими ножами за рік практики. Кров потекла в раковину, розбризкуючись на впущену картку. Я виловив картку з раковини і витер її. Потримав руку під холодною водою і використав рушника, щоб притиснути порізи. Потім протер ножі й безпечно відклав їх убік. Досить довго видивлявся на картку і в дзеркало. Карлу я розшукав на балконі, в тоненькому блакитному халатику, накинутому на плечі. Я хотів бачити її такою щодня, до кінця життя, але мав вийти. Були деякі справи. — Нам потрібно знову вийти, — сказав я. — У мене є одна справа. — Таємниця! До речі про таємниці, а це не пов’язка у тебе на руці? — Це дрібниця, — запевнив я. — Ти готова до ще однієї поїздки? Незабаром зійде сонце. — Я зберуся раніше за тебе, — пообіцяла вона, знімаючи халата. — Сподіваюся, ти не планував нічого лячного. — Ні. — Просто після того як ми, поїхавши на парфумерний базар, знайшли Дева для Скорпіона та Близнюка й відвезли Салара до лікарні, гадаю, ми вже перевищили квоту кармінних збігів, Шантараме. Нам не варто випробовувати долю. — Нічого лячного, обіцяю, — мовив я. — Тривожне, можливо. Але не лячне. Коли ми досягай храму Хаджі Алі, перлинні прапори звістили вихід сонця — небесного короля. Ранні пілігрими і розкаяні грішники були на шляху до храму. Жебраки без рук і ніг, поставлені в коло своїми поводирями, скандували ім’я Аллаха, а перехожі кидали монети й банкноти в те їхнє коло нужди. Діти, які вперше відвідували храм, одягали свій найкращий одяг: хлопчики були у парких костюмах, скопійованих у кінозірок, а дівчатка з зв’язаним на потилиці волоссям, затягненим у декоративні сіточки. Я зупинився на півдорозі до храму, на півдорозі до сплячого святого. — Це тут, — повідомив я. — Ти не збираєшся сьогодні молитися? — Не... сьогодні, — відповів я, роззираючись ліворуч і праворуч на перехожих. — То що саме ти збираєшся робити? У потоці людей з’явилася прогалина, і ми на кілька секунд залишилися самі. Я витягнув з піхов свої ножі й по одному жбурнув їх у море. Карла дивилась, як ножі крутяться в повітрі. Так вправно я їх ще не кидав, а потім вони зникли у морі. Ми довго так стояли, спостерігаючи за хвилями. — Що сталося, Шантараме? — Я не певен. Я передав їй картку з янтрою, яку подарував Дев. — Коли я зняв футболку, цей малюнок був на грудях. Майже такий самий, намальований у мене на грудях Саларовою кров’ю. — Ти гадаєш, що це знак? — запитала вона. — Хіба ні? — Я не знаю. Я... я запитував себе те саме, а потім порізав руку власним ножем. Я просто... я думаю, що маю покінчити з цим. Це дивно. Я не належу до релігійних людей. — Але ти духовна людина. — Ні. Я не такий, Карло. — Такий, але просто цього не знаєш. Це одна з речей, які я найбільше люблю в тобі. Ми знову надовго замовкли, слухаючи хвилі й стугоніння вітру, який літає між дерев. — Якщо вважаєш, що я викину туди свого пістолета, — порушила тишу вона, — ти навіжений. — Збережи свою зброю, — розреготавсь я. — А я все. Відтепер, якщо не зможу владнати все своїми руками, то, мабуть, заслуговую на те, що на мене чекає. І взагалі, у тебе є пістолет, а ми завжди разом. Карла хотіла поїхати додому довгим маршрутом, навіть попри те, що ми валилися з ніг, і я погодився. Коли ми достатньо проїхали з її новим розумінням трохи іншого мене, то повернулися до готелю «Амрітсар» і в душі змили залишки пилу й сумнівів. Згодом я знайшов її з косяком на тому ж балконі, з якого ми поїхали за годину до цього, і в тому ж блакитному халатику. — Ти міг одним з тих ножів довбонути рибу по голові, — сказала вона. — Коли викидав їх у море. — Риба, вона як ти, люба. Вона дуже прудка. — Те, що ти зробив з ножами. Ти це серйозно? — Я серйозно спробую. — Тоді я тебе підтримую, — вирішила вона, цілуючи моє обличчя. — До кінця. — Навіть якщо це виселить нас із Бомбея? — Особливо якщо це виселить нас із Бомбея. Вона запнула штори, щоб приховати день, і зняла халата, щоб випробувати дзеркало з Ахмедового «Старого будинку стилю». Вони обоє малий добрий вигляд. Карла увімкнула трохи джазу на своїй музичній системі та джазонула мене, обплівши русалчиними руками й ногами. Я її обійняв. Вона обхопила руками мене за шию і захиталася переді мною. — Давай трохи збожеволіємо, — запропонувала вона. — Гадаю, ми на це заслуговуємо. Розділ 91

Любов і віра, неначе надія і правосуддя, — це сузір’я в нескінченності правди. І вони завжди збирають натовп. Так багато прихильників кави зібралось у кав’ярні «Любов& віра» на нічне відкриття, що Ранвей зателефонувала й попросила нас прийти трохи пізніше, бо самі лише любов і віра не гарантували вільного місця. Ми розшукали Дідьє в «Лео»: він отримував задоволення від образ одночасно від двох офіціантів, які надавали йому бажаний сервіс. «Леопольд» був неначе та божевільня. Відвідувачі реготали з усього і волали на все з радісним завзяттям. Виглядало це весело, але нам потрібно було йти в інше місце. — Лише один келих, — благав Дідьє. — У кав’ярні «Любов& віра» не подають алкоголю. Ти таке взагалі чув? — Один келих, — погодилася Карла, сідаючи біля нього. — І не на зміну настрою більше. — Офіціанте! — покликав Дідьє. — Ти думаєш, що ти єдиний клієнт, який хоче тут випити? — запитав Солоденький, ляскаючи ганчіркою по столику. — Неси алкоголю, ти, дурню! — гаркнув Дідьє. — У мене комендантська година. — А в мене ціле життя, — заявив Солоденький, човгаючи геть. — Маю віддати тобі належне, Дідьє, — сказав я. — Ти повернув усе в норму. Я ніколи не бачив Солоденького похмурішим. — А що таке належне, — оживився Дідьє, — як не те, що тобі доводиться віддавати, та ще й з відсотками. — Лін тепер неозброєний, Дідьє, голий перед світом, — розповіла Карла. — Він сьогодні зранку викинув ножі в море. — Море викине їх назад, — мовив Дідьє. — Море не може змиритися з тим, що ми виповзли на сушу. Запам’ятай мої слова, Ліне. Море — це ревнива жінка без чарівливості. До нашого столика підійшов чоловік з посилкою в руках. Це був Вікрант — виробник ножів, і на секунду я відчув докір сумління через те, що його чудово зроблені інструменти — мої ножі — опинилися на дні мілкого моря. — Привіт, Карло, — сказав він. — Я шукав тебе, Ліне. Твій меч уже готовий. Він розгорнув ситцеву тканину, демонструючи меча Хадербгая. Його полатали золотими заклепками; заклепки були забиті й в очі двох драконів, що сходились у хвості. Це була чудова робота, але боляче було згадувати меча. Я забув його за рік гір і спалених маєтків, і мене пекло, що таке сталося. — Як я й казав, — нагадав Дідьє. — Море — це ревнива жінка. Дідьє ніколи не помиляється. — Ти можеш забрати хлопчика від меча, — жартувала Карла, — але ніколи не забереш меча від хлопчика. — Чудова робота, — зауважив я. — Скільки я тобі винен, Вікранте? — Це була справжня праця любові, — розповів він, відходячи. — За мій рахунок. Не вбий ним нікого. Бувай, Карло. — Бувай, Вікранте. Принесли напої, і ми вже збиралися виголосити тост, але я зупинив його піднятою рукою. — Погляньте на оту дівчину, — сказав я. — Ліне, не дуже галантно робити зауваження про іншу жінку, коли твоя жінка... — Просто добре придивися, Дідьє. — Гадаєш, це вона? — запитала Карла. — О так. — Хто? — зажадав Дідьє. — Карлеша, — пояснила Карла. — Це Олегова Карлеша. — Це правда! Дівчина була висока і трохи нагадувала Карлу: чорне волосся і зелені очі. Вона була одягнена в тісні чорні джинси, чорну мотоциклетну футболку й ковбойські чоботи. — Карлеша, — пробурмотіла Карла. — Непоганий стиль. — Солоденький, — покликав я, й офіціант поплентався до столика. — Ти ще маєш фото, яке дав Олег? Він ображено перевірив кишені й дістав пом’яте фото. Ми підняли його на рівень обличчя дівчини, яка сиділа за п’ять столиків. — Зателефонуй Олегу й отримай свою нагороду, — порадив я. — Отам сидить дівчина, на яку він чекав. Він повитріщався на світлину, глянув на дівчину і кинувся до телефону. — Ми вже закінчуємо? — запитав я. — Ти не хочеш залишитись і побачити возз’єднання Олега з Карлешою? — дражнила Карла. — Я стомився бути невільним спільником Долі, — оголосив я. — Я мушу побачити возз’єднання, — заявив Дідьє. — І не зрушу з цього місця, доки не засвідчу все власними очима. — Гаразд, — сказав я, готуючись піти. До нашого столика підійшов чоловік. Він був низький, худорлявий, темношкірий і впевнений. — Пробачте, — мовив він, — ви той, кого називають Шантарамом? — А хто хоче знати? — гаркнув Дідьє. — Мене звати Татіф, і я маю дещо обговорити з паном Шантарамом. — Обговорюйте, — запропонувала Карла, махаючи на мене. — Я чув, що ви будь-що зробите за гроші, — почав Татіф. — Це надзвичайно образлива заява, Татіфе, — посміхнулася Карла. — Однозначно, — погодився Дідьє. — А скільки грошей? Я підніс руку, щоб зупинити аукціон. — Краще призначмо зустріч, Татіфе, — сказав я. — Повертайся сюди завтра о третій. Ми поговоримо. — Дякую, — мовив він. — Усім доброї ночі. Він прошмигнув поміж столиками і вийшов на вулицю. — Ти навіть не уявляєш, що в нього на думці, у цього, цього Татіфа, — попередив Дідьє. — Мені сподобався його вигляд. А тобі хіба ні? — Мені теж, — приєдналася Карла. — І гадаю, ми його ще побачимо. — Однозначно ні, — надувся Дідьє. — Ви що — не бачили його черевиків? — Звісно, — згадав я. — Військові напівчоботи, по боках білі від солі, а ще сіль на краях його жакета. Я б сказав, що він нещодавно багато часу перебував біля морської води. — Я маю на увазі стиль, Ліне, — зітхнув Дідьє. — Це просто огидно. Я бачив таксидермію з більшим смаком. — Бувай, Дідьє, — мовила Карла, підводячись. — Побачимось на відкритті. Ми з Карлою їхали заюрмленою нічною набережною і за кілька кварталів від кав’ярні «Любов& віра» побачили навіть більший натовп, який розливався на тротуар і розбризкувався на дорогу. Ми припаркувалися і трохи посиділи на мотоциклі. Вивіска над дверима демонструвала символи усіх релігій і була написана на хінді, маратхі й англійською, а ще підсвічувалася колом магнолієвих вогників. Вуличне вікно обрамлював темно-червоний німб вогників франджипані, а всередині відвідувачі пили еспресо, доки Вінсон з Ранвей працювали на італійській кавовій машині, й пара піднімалася мало не в промислових масштабах. Біля вигнутого шинкваса на п’ятнадцять місць було лише троє вільних стільців. Ранвей зарезервувала їх для нас, але я ще не був готовий зайти до того куточка любові, який вони створили. Мої думки були про дівчину з Норвегії: от щойно вона була в медальйоні, а вже за годину — в затінку Долі. Я дивився на неї: у вікні любові й віри вона усміхалася, поринувши у власну щасливу вічність. Вінсон обмінявся з нею швидким поглядом, мерщій усміхнувся і радісно почав теревенити з відвідувачем. Я не хотів заходити всередину. У тому, чим вони стали разом, була чистота, і я не хотів втручатися. — Я залишуся тут на хвилинку, — сказав я, стоячи біля мотоцикла. — Ти можеш заходити. Я буду за хвилину. — Завжди разом, — нагадала Карла, знову сідаючи на мотоцикла і запалюючи косяк. До нас приєднався Дідьє, заспокійливо приклавши руку до задиханих грудей. — Що сталося? — запитала Карла. Дідьє витягнув руку, щоб зупинити її, та віддихався. — Чи... чи... чи моє місце й досі там зарезервоване? — хапав повітря Дідьє. — По центру, — заспокоїв я. — Що було з Олегом і Карлешою? — Олег залетів усередину, — відповів Дідьє, поки його серце сповільнювалося до медично прийнятних показників, — і просто підняв її, неначе мішок цибулі, й пішов у ніч. — І ти за ним не пішов? — поцікавилася Карла, розсміявшись. — Ну звісно, пішов, — обурився Дідьє. — Дідьє — детектив «Бюро втраченого кохання», як-не-як. — Куди вони рушили? — хотів я знати. — Він зник, — просичав Дідьє, — у лімузині Рендалла. А він дратівливий, той Рендалл. — У найкращому можливому сенсі, — мовила Карла. — Уперед, Дідьє. Заціни тусовку. — Ну, тоді виходить, саме Дідьє має підняти прапора любові й віри, — сказав Дідьє, перекидаючи свого шарфа через плече. — Ми живемо в час якнайширше-розтуленого-рота. Дивіться, як я верещатиму й горлатиму за нас трьох. Він розгладив піджак, перетнув тротуар і увірвався всередину. Сів біля молодого бізнесмена, трохи підштовхнувши свою вродливу жертву. Бізнесмену це сподобалось, і він почав радісну розмову. Ми сіли і почали мовчки спостерігати за гучним успішним відкриттям, а потім Карла притулилася до мене. — Мені до вподоби мотоциклетна розмова, — мовила вона. — Навіть якщо ми просто пліч-о-пліч. — Мені теж. — Хочеш дізнатися, хто став новим мовчазним партнером Кавіти Синг? — стиха запитала вона. — А мене це налякає? — Мабуть, — відповіла вона. — Добре. Розповідай. — Мадам Жу, — сказала Карла. — А це як сталося? — Мадам Жу хотіла шантажувати своїх колишніх клієнтів і повернутися до Бомбея. Доля і трохи сторонньої допомоги привели її до Кавіти. Жу має книжку, де записані усі її клієнти та всі їхні сексуальні смаки. Я б не проти таке прочитати, коли вона вже їм буде непотрібна. — Чому Жу прийшла по допомогу до Кавіти? — Це я вклала цю ідею в її голову. — Як? — Тобі потрібні всі відповіді, еге ж? — Я хочу абсолютно все знати, коли йдеться про тебе, — розсміявсь я. — Я знала про книжку і знала, що мадам Жу без свого Палацу втратила силу, але все одно мала амбіції. А ще я знала ім’я її найбільш відданого покровителя. Він — бізнесмен, і я придбала його бізнес. Натомість він підказав, що ідеальною пособницею для створення угрупування шантажистів може стати Кавіта Синг. Саме тоді мадам Жу почала цікавитись Кавітою. — А коли вбили близнюків, вона звернулася по допомогу до Кавіти. — Як я й сподівалася. Пороки живуть звичками, а звички роблять людей передбачуваними. — А яка в цьому вигода для Кавіти? — Окрім сексу? — Прошу, Карло, не... — Жартую. Я ще шість тижнів тому розповіла Кавіті, що мадам Жу вбила її хлопця. Її нареченого, узагалі-то. Він протестував проти того, що мадам Жу підкупила місцевих посадовців. Він збирав прихильників. Вона його за це вбила. — А як ти дізналася, хто це зробив? — Ти справді хочеш знати? — Ну, я... — Від Лайзи. — Від Лайзи? А як дізналася вона? — У той час вона працювала на мадам Жу в Палаці. Це було до того, як я її витягнула звідти. — І спалила те місце. — І спалила те місце. Лайза не могла розповісти Кавіті про те, що знала, тож розповіла мені. — А чому Лайза не могла розповісти Кавіті? — Ти ж знаєш, якою була Лайза. Вона не могла бути відвертою з тими, з ким спала. — Я починаю думати, що ти знала її краще за мене. — Ні, — сказала Карла, м’яко посміхаючись. — Але в нас була домовленість щодо тебе. — Вона щось таке казала. Як ви зустрілися в «Каяні» й обговорювали нас. Вона ніжно розсміялася. — Ти справді хочеш дізнатися, що сталося? — Знову ти з цим «справді хочеш дізнатися»? — посміхнувсь я. — Я наглядала за тобою з тієї миті, як ми розійшлися. Спочатку я була щаслива за тебе, бо здавалося, ви з Лайзою теж щасливі. Але я знала Лайзу і знала, що вона все зіпсує. — Почекай-но. Ти стежила за мною аж два роки? — Звісно. Я ж тебе кохаю. Така чиста, така ясна довіра в людських очах! — А як усе це... — почав я, отямлюючись, — пов’язане з твоєю домовленістю з Лайзою? Карла сумно всміхнулася. — Я почула, що Лайза повернулася до своїх нечестивих звичок і частенько ходила наліво, а ти про це не знав. — Я й не питав. — Я знаю, — запевнила вона. — Але всі про це базікали. Усі, крім тебе. — Це неважливо. І тоді теж не мало значення. — Це було неправильно, бо ти кращий і заслуговуєш на краще. Тож одного дня я підійшла до неї ззаду в улюбленій крамниці суконь і постукала по плечу. — І що ти їй сказала? — Я попросила розповісти тобі про те, чим вона займається, і дозволити вирішити, чи залишатися з нею, або Лайза може волочитися з усіма підряд. — Волочитися з усіма підряд? Це якось грубо. — Грубо? У тій галереї жоден чоловік чи жінка не були в безпеці, включно з клієнтами. Мені б не було діла до чогось такого, але це стосувалося тебе. — І ти домовилася з нею? — Не тоді. Я дала їй шанс. Я любила її. Ти ж знаєш, як просто було її полюбити — достатньо подивитися. Але вона не виправилася. Тож я зустрілася з Лайзою в «Каяні» і розповіла, що кохаю тебе і більше не хочу, щоб вона завдавала тобі такого болю. — Що вона відповіла? — Погодилася відпустити тебе. Вона не була в тебе закохана, але дуже любила. Вона сказала, що хоче робити це поступово, а не просто зникнути після розриву. — Ти розбила наші з Лайзою стосунки? — запитав я, стурбований поривом правди. — То це тоді сталося? — Не зовсім, — зітхнула вона. — У мене й досі стоїть перед очима її обличчя, коли я знайшла її там, на ліжку. Ляж казала їй: якщо не зізнаєшся і завдаватимеш йому болю й далі, я сама тебе зупиню. — І ти це сказала серйозно? Навіть попри те, що любила її? — Останнього року, коли ти ходив з Лайзою на побачення, — тихо сказала вона, — то обідав з її коханцями, інколи навіть з подружжям, і був єдиний за столом, хто нічого не знав. Мені шкода. — Її часто не було вдома, а я ніколи не запитував. Мене теж часто не було, і розповісти, де був чи що саме перевозив, я не міг. Вона була в біді, а я й не усвідомлював. — Вона не була в біді, а сама була бідою. Коли того дня в «Каяні» вона погодилася не дурити тебе, то почала зі мною загравати. — Справді? — розсміявсь я. — Ой дідько, так. Вона ж була Лайзою. Вродливою, божевільною і популярною. — Це правда. — А знаєш, спочатку я думала, ти наївний. Але це не так. Ти просто довірливий, і я це люблю. Люблю, коли мені вірять. Довіра — це душевний наркотик на вибір. Мені так важливо, що ти не здався. Для мене наша довіра під час розриву вартує більше, ніж якби ми вірили одно одному, залишаючись разом. Ти розумієш, що я маю на увазі? — Гадаю, так. Але відтепер ми тільки разом, Карло. — Відтепер завжди разом, — повторила вона, прихилившись до мене. — Ти справді постійно за мною стежила? — Так. А ти так і не виїхав з міста, як обіцяв. — Я не міг. Не тоді, коли ти лишалася тут. Люди сміялись і жартували на тротуарі біля кав’ярні «Любов& віра». Я оглянув вулицю на наявність загроз, помічаючи кожного кишенькового злодія, наркоторговця й рекетира, що працювали в натовпі. Усе було нормально: незаконно тихо. — Ти ніколи нікому не розказувала того, що Лайзи розповіла про замовне вбивство, організоване мадам Жу? — Я зберігала цю таємницю, доки не трапилася слушна нагода. Тепер Кавіта про це знає і триматиме мадам Жу біля себе, доки не отримає її книжку. Потім вона познайомить ту жінку з її маленьким другом — кармою. Мадам Жу і Кавіта? Це наче монета, запрограмована нашкодити комусь, хай як упаде. — Дозволь усе розставити по поличках: мадам Жу не знає, що Кавіта була нареченою вбитого нею чоловіка? І було це десь чотири роки тому? — Усе правильно. Кавіта Синг — це не її справжнє ім’я. Вона займалася фрілансом у Лондоні, коли вбили її нареченого. Вона повернулася, скористалася своїм журналістським псевдонімом і почала працювати на Ранджита. Вона сподівалася завдяки своїй журналістській діяльності колись дізнатися, що трапилося з коханим. Я чекала, поки Кавіта стане досить впливовою, щоб протистояти мадам Жу й перемогти її, а ще вийти сухою з води. Я творила її, подарувала їй владу. А потім прийшов день, на який вона чекала, і я все розповіла. — Тож Кавіта стежить за мадам Жу, яка використовує її, щоб потрусити людей з книжки, аби відібрати втрачену владу, а коли Кавіта отримає книжку, то позбудеться мадам Жу? — Саме так. Шахи, у які грають небезпечні жінки. — Скільки Кавіті потрібно часу, щоб дістати книжку? — Недовго. — А Кавіта використає книжку, коли дістане її? — О так, — розсміялася Карла. — Збудує океанські кораблі змін. — Не знаю, котра з них лякає мене більше — Кавіта чи мадам Жу. — Я ж казала, що ти неправильно оцінюєш Кавіту, — нагадала Карла. — Я нікого не оцінюю. Я хочу жити у світі без каміння й без людей, у яких можна ним жбурляти. — Я це знаю, — захихотіла вона. — Що смішного? — Те, що колись сказав про тебе Дідьє. — Що? — Лін має добре серце, а це — непростимо. — Дякую, мабуть. — А хочеш дізнатися, хто працюватиме в третьому офісі, внизу? — Це дійсно ніч одкровень. Ти цим насолоджуєшся, правда? — Цілком, — мовила вона. — То ти хочеш знати, хто буде за дверима номер три, чи ні? — Звісно, хочу. Я хочу побачити тунель, бо ще й досі не бачив. — Тобі не схочеться підписувати угоду про нерозголошення. — Щоразу як ти підписуєш юридичний документ, Доля бере вихідний. — Це Джонні Сигар, — повідомила вона. — У кімнаті номер три? — Так. — Ну коли ти перестанеш красти моїх персонажів? Ти зібрала в «Амрітсарі» половину роману, а я навіть не почав його писати. — Джонні започатковує власний бізнес із нерухомості, — провадила вона, мило мене ігноруючи. — Він спеціалізуватиметься на розселенні нетрищ. — Оце буде райончик. — Я його профінансувала, — зізналася вона. — З останніх Ранджитових грошей на хрещення. Я трохи обдумав збільшення домочадців у готелі «Амрітсар». — Навіть коли приїхала Карлеша, — сказав я, — Олег же все одно не їде, правда? — Сподіваюся, що ні, — посміхнулася вона. — І ти теж. Тобі подобається цей хлопець. — Справді подобається. А навіть більше він подобається мені, коли на тон знижує свою радість. — А Навін сьогодні буде? — Він працює над справою для Діви. Так чи так, ця дівчина вигадує способи тримати Навіна зайнятим і близько до себе. — Гадаєш, вони зможуть бути разом? — Я не знаю, — відповів я, намагаючись не сподіватися на щось, чого вони, може, й не бажали. — Але я знаю, що Навін ніколи не відмовиться від Діви. Хай що він каже, а він поведений на ній. А коли поєднуєш індуса з ірландцем, то дістаєш чоловіка, який не може відмовитися від кохання. Клієнти кав’ярні «Любов& віра» зібралися на тротуарі, тримаючи футболки, й інколи ними обмінювалися. — Що це там таке? — Пам’ятаєш, слова Ідриса, які ми адаптували для футболки? Тої, яку ми дали Вінсону? — Так. — Вінсон і Ранвей використали нотатки Рендалла й зробили зі слів Ідриса написи на футболки. І роздають їх як подарунки на відкриття. Неподалік нас молодик тримав футболку так, що можна було прочитати. Я прочитав слова разом з ним, зазираючи хлопцеві через плече. Серце, повне жадоби, гордині чи ненависті, не може бути вільним. Почувши ці слова Ідриса на горі, я погодився з таким твердженням і зрадів, побачивши, що вони збережені, що вони живі, що вони вийшли у світ, навіть якщо тільки на футболці. Я також мусив визнати, що занадто часто знаходив у собі часточки жадоби й гордині. Але я вже був не сам. Як казала Ранвей, я возз’єднався. — Ну, що скажеш? — поцікавилася Карла, дивлячись, як люди обмінюються цитатами Ідриса на своїх футболках. — Учителі, як і письменники, ніколи не помирають, поки їх цитують. — Я кохаю тебе, Шантараме, — сказала вона, пригортаючись до мене. Я глянув на щасливу веселу юрбу, яка напхалася у вузьку кав’ярню. Люди, яких ми втратили за роки в Місті-Острові, теж могли б заповнити цей простір. Забагато, забагато людей померло, але ще й досі вони залишалися живими, коли я про них згадував. І майже всі ці життя могли врятувати людяність і щедрість. Вікрам, Назір, Тарик, Санджай, Вішну та всі інші імена співали до мене, а останнім завжди йшов Абдулла мій брат. Абдулла, мій брат. Карла розслабилася біля мене, її нога стукала в такт з музикою, що лунала з кав’ярні «Любов& віра». Я нахилив її обличчя до світла доки вона сама не стала світлом, і поцілував, і ми стали одним цілим. Правда — це свобода душі. Ми дуже молоді у цьому молодому всесвіті й часто зазнаємо невдачі, ганьблячись, навіть якщо лише в свідомості. Ми боремося, коли мали б танцювати. Ми змагаємося, шахраюємо і караємо невинну природу. Але це не те, чим ми є, це лише те, що ми робимо у світі, який створили для себе і в якому можемо вільно змінювати свої дії, у світі, який творимо кожної секунди свого життя. У всіх речах, які справді мають значення, ми — одне ціле. Любов і віра, довіра і співчуття, родина і дружба, заходи сонця і пісні захоплення, — у кожному бажанні, народженому людством, ми — одне ціле. Наш людський рід цієї миті нашої долі — це дитина, яка дмухає на кульбабу, бездумно і без розуміння. Але подив у дитині — це і наш подив, і немає межі для добра, на яке ми здатні, коли поєднуються людські серця. Це правда про нас. Це історія про нас. Це значення слова Бог, ми — одне ціле. Ми — одне ціле. Ми — одне ціле. Застереження

У книзі зображено деяких персонажів, які ведуть руйнівний спосіб життя. Автентичність вимагає, щоб вони пили, палили і вживали наркотики. Я не схвалюю алкоголізму, паління чи вживання наркотиків, так само як не схвалюю злочинів і злочинності як стилю життя чи жорстокості як дієвого засобу вирішення конфліктів. А схвалюю я докладання всіх зусиль, щоб бути чесними, правдивими, позитивними і творчими з собою та іншими. Грегорі Девід Робертс

⇐ Предыдущая 43 44 45 46 47 48 495051 52 Следующая ⇒