Annotation 32 страница

Розділ 72

Я надовго позичив Олегові своє житло. Оренду було сплачено на рік, і я радів, що в нього з’явився дім. Олег став щасливіший. Він обійняв мене аж з підлоги і поцілував. «Це російська традиція», — сказав він. Карла скрізь мене супроводжувала на об’їздах чорного ринку, а я скрізь супроводжував її. Ми їздили разом, а Рендалл завжди непомітно їхав за нами в авто. Мій об’їзд міняйл був небезпечний, але дещо з того, що робила Карла, теж було небезпечно. Її об’їзд мистецьких і бізнесових контактів був захопливий, але дещо з того, чим займався я, теж було захопливо. Людям знадобилося трохи часу, аби звикнути до нас обох, і вони реагували по-різному. Як виявилося, мої друзі в Нижньому Світі сприймали це краще, ніж її друзі у Верхньому Світі. — Випийте з нами чаю, міс Карло, — на кожній моїй зупинці пропонували їй мої дилери з чорного ринку. — Просимо, випийте з нами чаю. — Вхід заборонено, — на кожному посту безпеки заявляли мені її дилери з білого ринку. — За цією межею вимагається перепустка. Дістала ту перепустку Карла і наполягла, щоб я скрізь сидів біля неї. Я почав відвідувати зустрічі з впливовими фінансовими фігурами, у палатах і обшитих панелями залах, що всі мали вигляд, неначе внутрішня обшивка труни. «Діловий костюм, — колись мені сказав Дідьє, — це не що як військовий однострій, позбавлений честі». І здавалося, що честь у тих конференц-залах та ексклюзивних клубних салонах стала словом, якого вже давно не чули. Коли про неї згадувала Карла, наполягаючи, що її проксі-голос використовуватиметься лише для шляхетної справи, то кімнатою завжди котилися однакові хвилі занепокоєння, неначе рота роззявляла риба фугу, а в офісних кріслах миготіли різнокольорові краватки, неначе водорості в неспокійному морі. Митці були зовсім іншою історією, яку розповідав високий вродливий скульптор, що збирав пальне на вакантних паркувальних місцях мільйонерів. Галерея тепер розквітла. Скандал — це завжди ринок, на якому попит перевищує пропозицію. Його аура, що витала довкола творінь, атакованих зграями фанатиків, або робіт, заборонених чи під загрозою заборони, обпалювала чуття ситих заможних покупців. Людей з достатньою кількістю грошей, щоб ніде не стояти в черзі на зустріч і платити рупіями з чорного ринку. Тадж — скульптор — став менеджером галереї і заробляв гроші швидше, ніж міг підняти свою киянку^[149]. Коли за кілька тижнів після закінчення ізоляції ми з Карлою зайшли до галереї, то він саме розмовляв з групкою товстосумів. За столом реєстрації сиділа Розанна, відповідаючи на телефонні дзвінки. Тадж кивнув Карлі та продовжив свою розмову з клієнтами. Ми пройшли до задньої кімнати. Вона трансформувалась: на зміну червоним мотоциклетним вогникам прийшли червоні люмінесцентні лампи, розкидані по кімнаті. Ми присіли на чорному шовковому дивані. Біля стін стояли картини, футляр однієї ставав рамою для іншої. Аннушка принесла нам чай з печивом. Коли вона не промовляла артистичною мовою тіла, Аннушка була скромною молодою жінкою, яка з радістю догоджала іншим, а галерея стала її другою домівкою. — Як тут справи, Ануш? — запитала її Карла, коли дівчина вмостилася на килимі біля нас. — Усе по-старому, — посміхнулася вона. — Три дні тому ти розповідала, що вже готова нова виставка митців маратхі, — нагадала Карла. — А я не бачу, щоб її виставили. — У нас... була дискусія. — Дис-ку-сія? — прогарчала по складах Карла. Тадж зайшов до кімнати й сів біля Аннушки, елегантно склавши під собою ноги. — Пробачте, — сказав він. — Мав закінчити з клієнтами. Велике замовлення. Як ся маєш, Карло? — Я тут чую про якусь дискусію, — мовила вона, припнувши його поглядом. — І почуваюся дискусійно. Тадж мерщій відвів погляд. — Як ти, Ліне? — запитав він. Щоразу, дивлячись на Таджа, я думав про ті два загадкові дні, які він провів з Карлою десь поза Бомбеєм, дні, про які вона мені так і не розповіла, бо я не запитав. Він належав до тих високих темноволосих і вродливих типів, які змушують нас заздрити. Це не їхня провина — цих вродливих хлопців. Я знав чимало вродливих типів які були чудовими хлопцями і гарними друзями, а ми — страшненькі — обожнювали їх, але навіть тоді все одно трохи заздрили, бо вони мали таки гарний вигляд. Це, звісно ж, наша провина, а не їхня, й у випадку з Таджем теж була моя провина, але, дивлячись на нього, хотілося провести допит. — Усе гаразд, Тадже. Як поживаєш ти? — Ох... чудово, — непевно відповів він. — Подискутуй зі мною, Тадже, — викликала його Карла, відвертаючи увагу. — Які проблеми з виставкою? — А може, спочатку покуримо травички? — запропонував Тадж, повернувшись до Аннушки, яка негайно підвелася й пішла по психічну поживу. — Останні дві години в мене були безперервні зустрічі з покупцями, тож голова аж крутиться від цифр. — Де вона? — запитала його Карла. — Аннушка зараз принесе, — сказав Тадж, безпорадно тицяючи на двері. — Не травичка, — заперечила Карла. — Виставка митців маратхі. Де вона? — І досі на складі, — таки відповів Тадж, зиркаючи на двері й подумки гукаючи Аннушку. — На складі? Тут повернулась Аннушка, пихкаючи дуже великим косяком, який вона мерщій передала Таджу. Скульптор підніс руки вгору, благаючи Карлу зачекати, доки він просмалить косяка, випустивши невеличку хмарку диму, а вже тоді передав його мені. — Ти ж знаєш, що я не палю, коли Карла на мотоциклі, — нагадав я, навіть не ворухнувшись. — Я вже казав це. Не пропонуй мені більше такого. — А я не проти, — мовила Карла, вихоплюючи косяка з його руки. — А ще не проти вислухати пояснення, Тадже. — Дивись, — почав Тадж, отримавши достатньо кайфу, щоб знову вдавати спокій. — Люди вважають, що присвячувати виставку одній групі митців, з однієї мовної громади, не зовсім вдалий напрямок. — Люди? — Люди в галереї, — уточнив Тадж. — їм подобається виставка митців маратхі, але вона не здається дуже вдалим кроком. — Останні два тижні ти демонструєш виставку бенгальців, — заявила Карла. — Там інший контекст, — силкувався Тадж. — Поясни мені цю відмінність. — Ну, я... це все... — Я обожнюю це місто і неймовірно щаслива жити тут, — мовила Карла, нахиляючись до нього. — Ми на землі маратхі, живемо в місті маратхі, з дозволу людей маратхі, які надали нам це збіса красиве місце для життя. Ця виставка для них, Тадже, а не для тебе. — Це так заполітизовано, — відповів Тадж. — Ні, це не так. Усі ці митці дуже непогані, а деякі з них просто надзвичайні, — наполягала вона. — Ти сам так казав. Ти сам обирав їх разом з Лайзою. — Вони, звісно ж, непогані, але суть не в цьому. — Суть для тебе, і мене, і Розанни, і Аннушки, — сказала вона, — і всіх інших у команді, хто не народився в Бомбеї, полягає в тому, що це просто правильно і вдячно продемонструвати таланти міста, яке нас підтримує. — Карло, ти просиш забагато, — благав Тадж. — Я хочу побачити цю виставку, — наполягала Карла. — Це був наш із Лайзою останній проект. — І я б радо подарував її тобі, — стогнав Тадж. — Але це просто неможливо. — То де роботи? — запитала Карла. — Я ж казав. Ще й досі на складі. — Надішли їх у галерею «Джеганґір», — звеліла вона. — Усю виставку? — вражено вичавив він. — Там є кілька справді неймовірних картин, Карло, і якщо їх виставити на ринок, у правильному світлі, по одній... — Надішли їх у галерею «Джеганґір», — повторила вона. — Там працівники чесні, вони проведуть цю виставку і заслуговують на це більше, ніж ти. — Але, Карло, — молив він. — Гадаю, ми тут закінчили, — звернулася вона до мене, підводячись. Рослявий Тадж випростався, перегороджуючи їй шлях. — Карло, прошу, обдумай усе ще раз, — мовив він і схопив її за руку. Я відштовхнув його геть. — Не лізь, Тадже, — тихо сказав я. — Ти робиш помилку, Карло, — запевняв він. — Ми ж починаємо добре заробляти в цій галереї. — У мене є гроші, — нагадала Карла. — Мені потрібна повага. Я тут закінчила, Тадже. Відтепер ця галерея твоя. Будь настільки заполітизованим, наскільки бажаєш. Я йду геть. Страховка за виставку на тобі, доки не відішлеш її мені, тож переконайся, щоб з картинами нічого не трапилося дорогою до «Джеганґіру». Усього найкращого і бувай. Ми поїхали геть, розпочинаючи один з моїх об’їздів. — Ти ж знаєш, що він гейко, правда ж? — запитала Карла дорогою, перекинувши руку мені через плече. — Я знаю, що хто гейко? — Тадж. — Тадж — гейко? — Ти не знав, еге ж? — Якщо люди цього не кажуть, то сам я майже ніколи не здогадуюсь. — І ти ревнував, правда? Я думав про це десь із кілометр. — А ти хочеш сказати, що не здатна покласти око на гейка? Вона думала теж про це десь із кілометр. — Цікаве питання, — погодилася вона. — Але не на цього конкретного гейка. — Але ж ти на два дні кудись із ним повіялася. — У спа, — розповіла вона. — Щоб попити соку і перезарядити себе перед боєм. Тадж просто склав мені товариство, щоб обговорити деякі питання в галереї. — А я не міг скласти тобі товариство, щоб обговорити деякі питання? — Я ж оберігала тебе від моїх оборудок, пам’ятаєш? — прошепотіла вона мені на вухо. — І взагалі, він подобається Дідьє. — Дідьє і скульптор? — Тадж уже створив кілька оголених скульптур Дідьє. Вони досить непогані. — Він створить статую Дідьє? — Так. — Цьому просто немає закінчення. — О так. Я пообіцяла, що ми прийдемо на урочисте відкриття. — Я не піду. Уже бачив відкритого Дідьє. — Він створить Дідьє у подобі «Давида» Мікеланджело, тільки цьому буде сорок чотири роки. — Я справді не піду. Я натиснув на гальмо і зупинив мотоцикла біля бордюру широкого та відносно порожнього бульвару. Коли ти досить довго їздиш вулицями Міста-Острова, то доволі добре їх відчуваєш. — Що таке? — здивувалася Карла. — Трафік якийсь не такий, — пояснив я, озираючись. — Що з ним не так? — Він відсутній. Копи чомусь його стримують. Повз нас пронісся цілий автомобільний кортеж, блискаючи вогниками — червоними, неначе свіжа кров. Пролетіла друга кавалькада, і третя. Ми спостерігали, як вони квапилися світляними смужками посеред ночі, а затим вулиця знову поринула в тишу і відновився нормальний рух транспорту. — Вони квапляться в напрямку Бандри, — зауважив я, заводячи мотоцикла і починаючи повільно рухатись. — Копи й журналісти. Мабуть, щось серйозне. — А тобі не байдуже? — поцікавилася вона, хапаючись за моє плече. — Ні, — гукнув я. — Поїхали, познайомлю тебе з деким класним. Потрібно здати гроші до банку. Тітонька Півмісяць просто перевершила себе перед Карлою. У певний момент навіть відіслала мене додому, кажучи, що наступна частина вистави буде лише для жінок. Я повільно побуксував і поковзав геть по тій підлозі з риб’ячого жиру, опираючись імпульсові повернутися. — Круто, — згодом казала Карла, приєднуючись до мене на ринку Колаба. — Там була справді серйозна йога. Хтось обов’язково має написати портрет цієї жінки. — Може, хтось із твоїх молодих художників? — Хороша ідея, — розсміялася вона. — Гадаю, ми зможемо зробити дуже цікаві речі разом, Шантараме. — Ти це правильно кажеш. Молода проститутка з точки на Реґал-Серклі саме поверталася додому крізь ринок, до своєї хатини в риболовецьких нетрищах. Її звали Цирцея, і була вона ще тією штучкою. Її фішкою в разі недостатнього заробітку було нав’язувати чоловікам секс із собою, доки вони не погоджувались або доки не платили їй, аби жінка відчепилася. — Агов, Шантараме, — почала вона. — Відтрахай мене як слід, подвійний тариф. — Агов, Цирцеє, — відповів я, намагаючись її обійти, але вона стрімголов загородила мені дорогу, поклавши руки в боки. — Трахай мене швидко, трахай мене довго, покидьку! — Бувай, Цирцеє, — сказав я, знову розвертаючись, але вона, підхопила своє жовте сарі, оббігла мене, щоб зазирнути в очі. — Трахайся або плати, — заявила вона, хапаючи мене за руку й намагаючись потертися об мене. Карла штовхнула її в груди обіруч так, що жінка аж поточилася назад. — Відчепися, Цирцее, — прогарчала на хінді вона, піднявши вгору кулаки. Цирцея розправила сарі й пішла геть, уникаючи погляду Карли. — О, то ось як це робиться, — мовив я. — Мила дівчина, — вирішила Карла. — Після вечірки для фетишистів я зустрічала лише тих людей, яких варто додати до списку. — Навіть не сумніваюсь. Я вже закінчив свій об’їзд. Куди далі, міс Карло? — Тепер, кохання моє, ми сягнемо самого дна урядової годівниці. Розділ 73

Ми поїхали на південь, до готелю «Тадж-Магал», де Карла призначила зустріч з акціонерами Ранджитового медіа-конгломерату. Ранній вечір ще й досі відбивався золотом у очах сикхської охорони, яка зустріла Карлу в готелі. На Карлі були прозорі гумові сандалії та сірий костюм, трохи перероблений, з широкими відкритими плечима і перев’язаний плетеним конопляним поясом. Під час поїздки на моєму мотоциклі вітер стилізував її зачіску, тож вигляд вона мала чарівний. На мені були чорні джинси, джинсовий жилет і футболка з Кітом Ричардсом, яку я виміряв у Олега, тож загалом усе годилося для бізнесової зустрічі. Але мені було байдуже: ті люди також не були одягнені відповідно до мого світу. Зустріч проходила у приміщенні, підготовленому для нарад. Ми зайшли до манюсінького ліфта. Коли зачинилися двері, я запропонував Карлі свою флягу. Вона зробила ковток і віддала її назад, якраз коли двері відчинилися у вузький коридор, що вів до скарбниці недооціненого декадансу. Біля панелей з червоного дерева стояли шкіряні крісла й дивани, кожен з яких коштував приблизно як авто середнього класу, й імпортували їх з далеких країн, де заради цього вирубували червоні дерева. Кришталеві келихи обпікали очі сяйливими відблисками, килими пружинили, неначе губки, дорогі парсуни дорогих бізнес-лідерів прикрашали стіни, а офіціанти в білих рукавичках терпляче виконували кожну забаганку. У кімнаті було шестеро бізнесменів, усі гарно вдягнені й гарно збережені. Коли ми зайшли до кімнати, вони всі завмерли, витріщаючись на Карлу. — Я надзвичайно співчуваю вашій втраті, мадам Карло, — сказав один з бізнесменів. — Так шкода, мадам, — мовив інший. Я глянув на Карлу. Вона роздивлялася їхні очі й обличчя. Хай що вона з них відчитала, їй воно не сподобалося. — Щось сталося з Ранджитом, — зрозуміла вона. — Ви не знаєте? — Не знаю чого? — тихо запитала вона. — Ранджит помер, мадам Карло, — повідомив бізнесмен. — Його сьогодні застрелили в Бандрі. Нещодавно. Це в усіх новинах. Я збагнув, що червоні кавалькади поліцейських автомобілів і преси, які на наших очах неслися до Бандри, гнали до місця вбивства Ранджита. Карла подумала те саме. Вона обернулася до мене. — З тобою все гаразд? — запитав я. Вона кивнула, стиснувши губи. — Пробачте мене, джентльмени, — твердим голосом мовила вона. — Прошу вас відкласти цю зустріч на сорок вісім годин, якщо ваша ласка. — Звісно, мадам Карло. — Як скажете, мадам Карло. — Можете не квапитися, мадам Карло. — Наші співчуття. У ліфті вона припала до мене, заховавши обличчя в грудях, і заплакала. Потім ліфт зупинився, застрягши між поверхами. Вона перестала плакати, витерла очі й озирнулася навколо з широкою посмішкою. — Привіт, Ранджите, — сказала вона. — Виходь і бийся зі мною, як справжній привид. Ліфт знову запустився і почав опускатися донизу. — Прощавай, Ранджите, — мовила вона. На вулиці біля мотоцикла я взяв її за руку. — Що ти хочеш зараз робити? — Якби можна, якщо він ще й досі там, — вирішила вона, — то я б хотіла впізнати тіло. Я б не хотіла робити це в морзі. Я відвіз її до Бандри, набравши велику швидкість, а Рендалл їхав позаду. Ми зупинилися біля кордону для преси, встановленого перед танцювальним баром, де Ранджита знайшла його срібна куля. Його тіло ще не забрали з нічного клубу. Як ми почули, поліція не квапилися вивезти тіло відомого магната, бо ще не приїхав хтось із головних телевізійних репортерів. Ми з Карлою і Рендаллом знайшли місце в юрбі, під дуговими ліхтарями, спрямованими місцевими операторами на вхід до нічного клубу. Мені це не подобалось. Я не хотів дивитися, як тіло Ранджита вивозять на каталці. І навколо стояло чимало копів. Я поглянув на Карлу. Ферзі палали, обдивляючись місце — великі телевізійні фургони, дугові ліхтарі й шереги копів. — Ти певна, що хочеш упізнавати тіло? — Я мушу, — запевнила вона. — Це моя остання робота для родини Ранджита. Мій спосіб виправдатися перед ними за участь у Ранджитовій грі, гадаю. Карла кинулася вперед крізь кордон для преси. Спалахнули камери. Я відставав від неї на півкроку, а Рендалл був біля мене. — Розійдіться, — спокійно повторював на маратхі й хінді Рендалл, проходячи крізь ряди копів і журналістів. — Будь ласка, виявіть повагу. Будь ласка, виявіть повагу. Преса й копи пропустили Карлу до клубу, але нас із Рендаллом зупинили перед дверима. Ми десять довгих хвилин чекали, поки вийде Карла. Вона тримала голову високо, дивлячись просто перед собою, але обпиралася на руку старшого офіцера. — Це справді жахлива подія, мадам, — мовив офіцер. — Ми ще не опитали всіх свідків, але здається, що вашого чоловіка застрелив молодик, який... — Я не можу зараз це обговорювати, — сказала Карла. — Звісно ж ні, мадам, — швидко опанував себе головний. — Прошу, пробачте мою грубість, — сказала Карла, зупиняючи його піднятою рукою. — Я просто хотіла, щоб ви занотували, що я впізнала Ранджитове тіло. Потрібно негайно повідомити його родичів, а після мого упізнання ви можете виконати це обтяжливе завдання, правда ж? — Так, мадам. — Ну, тоді ви засвідчуєте моє впізнання і проінформуєте родину Ранджита? — Засвідчую, мадам, — віддав честь офіцер. — І виконаю цей обов’язок. — Спасибі, сер, — мовила Карла, тиснучи йому руку. — Ви, безсумнівно, маєте до мене запитання. Я приїду до відділку в будь-який зручний для вас час. — Так, мадам. Прошу, візьміть мою картку. І висловлюю свої співчуття з приводу вашої втрати. — Ще раз дякую, сер, — розчулилася Карла. Коли ми виходили за поліцейську стрічку і продиралися до мого мотоцикла, то кілька фотографів спробували клацнути Карлу. Рендалл притримав їх і заплатив, щоб не волали про свободу преси. Дорогою на південь Карла плакала, притискаючи щоку мені до спини. Коли ми зупинилися перед світлофором, Рендалл вискочив з авто і запропонував їй серветки з червоної керамічної коробки. Карла швиденько взяла їх, поки не змінилося світло. І гадаю, що той незначний вияв уваги врятував її, бо після цього Карла вже не лила сльози, а просто припадала до мене, і взагалі більше ніколи не плакала за Ранджитом. Розділ 74

Я привіз її назад до готелю «Амрітсар» і бедуїнського шатра. Вона дозволила роздягнути себе і вкласти в ліжко: це один зі скарбів закоханих. І проспала світанок, і день, і фіолетовий вечір, а прокинулася під затуманеним місяцем. Потягнулася, побачила мене і роззирнулася. — Скільки я спала? — День, — розповів я. — Уже майже північ. Ти проспала завтра. Вона швиденько сіла, ідеально скуйовдивши волосся. — Північ? — Так. — А ти дивився, як я спала? — Я був занадто заклопотаний. Написав досить красномовну заяву для копів і підписав її за тебе і доправив. Їм сподобалося. Тобі вже не треба туди їхати. — Ти зробив усе це? — Як почуваєшся? — посміхнувсь я. — Нормально, — сказала вона, вилазячи з ліжка. — Нормально. І хочу до вбиральні. Карла повернулася, прийнявши душ і одягнувши білого шовкового халата, а я саме мізкував над способом розговорити її на тему Ранджита, мертвого Ранджита: як вона почувалася після впізнання його тіла, — коли у двері постукали. — Так стукає Навін, — мовила Карла. — Хочеш його впустити? — Ти знаєш його спосіб стукати? Я відчинив двері та привітав молодого детектива у шатрі. — Як справи, хлопче? — запитав я. — Мені дуже шкода через Ранджита, Карло, — почав він. — Хтось мав його вбити, — відповіла Карла, підпалюючи невеличкого косяка. — Просто радію, що це була не я. Усе гаразд, Навіне. Я відіспалась, і тепер зі мною все нормально. — Добре, — мовив він. — Добре бачити тебе з піднятими кулаками. Він переводив погляд на мене, потім на Карлу, а потім знову на мене. — Що сталося? — Пробач, — отямився він. — Просто звикаю бачити вас повсякчас разом. — Ага. — У готелі приймають ставки, ну, знаєш, — радісно заявив він, — на те, скільки Олег житиме у твоїх кімнатах. Олег обрав три... — Якісь інші новини є, Навіне? — поцікавивсь я, натягаючи джинси. — О так, — згадав він. — Сьогодні Деніс виходить з трансу. Там буде багато людей. Я подумав... може... тобі варто вийти в люди, Карло. Карлу зацікавила можливість побачити, як Деніс виходитиме зі свого дворічного сну, але я не був певен, що вона вже готова до такої розваги. Я не був певен, що сам до такого готовий. Я не спав більшу частину ночі й дня, наглядаючи за Карлою і платячи копам, аби ті дали їй спокій. І весь цей час я ставив собі питання про Ранджита і Лайзу — питання, на яке лише Ранджит, мертвий Ранджит, міг би відповісти. — Ти хочеш піти кудись чи залишитися тут, люба? — І проґавити воскресіння? Я буду готова через п’ять хвилин, — сказала вона. — Гаразд, я теж піду, — вирішив я, натягаючи футболку. — Не щодня хтось повертається з того світу. Ми спустились до арки під готелем і побачили Рендалла, який сидів на задньому сидінні авто. Він читав примірник «Поховай моє серце у Вундед-Ні»^[150], внутрішнє освітлення відбивалося блакитно-біло на його обличчі. Карла віддала йому авто, бо він відмовився припиняти свій нагляд за нею, навіть коли поряд був я, просто тому, що може знадобитися допомога. Рендалл прийняв подарунка і перетворив просторе заднє сидіння на місце для сну, доповнене маленьким холодильничком на батарейках та акустичною системою — навіть кращою, ніж моя. Він був без взуття, у чорних штанах і білій сорочці з відкритою шиєю. Його бронзові гоанські очі, збляклі від сонця й моря, переповнювало радісне світло. Він виліз з авто і взувся в сандалії. Він був вродливий, високий, розумний і хоробрий. Коли він підійшов, аби привітатися з Карлою, вишкіривши зуби, схожими на мушлі на ідеальному узбережжі, я побачив і зрозумів, чому Діва його так уподобала. — Як ви, міс Карло? — запитав Рендалл, на мить схопивши її за руку. — Зі мною все гаразд, Рендалле, — запевнила вона. — Є ковток спиртного, який можна виділити мені з твого добре укомплектованого холодильника? Вночі мені наснився кошмар, тож тепер хотілося б випити. — Зараз буде, — відповів Рендалл, відчиняючи дверцята авто і дістаючи пляшку горілки. — За душі померлих, — мовила Карла, зробивши два великі ковтки. — А тепер гайда воскрешати мертвих. — А це випадково не воскресіння Деніса — Сплячого Баби, міс Карло? — Саме так, Рендалле, — мрійливо відповіла вона. — Замість пробудження влаштуємо воскресіння, еге ж? — З великим задоволенням, — посміхнувся він, хвилюючись через пережите нею, але радіючи, що Карла вже повернулась до людей. — За духовне воскресіння. — І ніякого завчасного свідоцтва про смерть, — додав Навін. Я спостерігав за індо-ірландським детективом, який розмовляв з Рендаллом, поки той готував авто, і намагався прочитати його думки: Рендалл цілих три тижні зустрічався з коханою Навіна. Мені подобався Рендалл, і Навін теж подобався, майже так само, як вони подобались один одному. Навін обійняв Рендалл а, а Рендалл обійняв Навіна. Усе здавалося щирим і якось збивало з пантелику: якщо справи підуть під укіс, то я не знатиму, кого з них бити. — Я залишу тут свій байк і поїду з Рендаллом, — сказав Навін, коли ми з Карлою осідлали мого мотоцикла. Ми їхали між атласними стрічками транспорту до колабського вулика зі стародавніх будинків біля причалу Сассуна. Ніч переповнилася запахами мертвих і напівмертвих морських решток, що слідували за нами по всьому причалу і відчувалися навіть біля веранди, де покоївся Деніс. На вулиці зібрався цілий натовп. Величезні маршрутні автобуси орали поля розкаяних грішників, які розходилися хвилями голів і плечей, аби пропустити металевих китів. Ми протиснулися майже наперед, де добре було видно веранду, на якій, як очікувалося, мав з’явитися Деніс після своєї довгої добровільної коми. Люди тримали свічки й гасові лампи. Деякі тримали пучки ароматичних паличок. Інші читали молитви. На порозі свого житла з’явився Деніс. Він оглянув широку веранду, неначе то була річка, викладена червоними кахлями, а потім звернув увагу на натовп прочан, що зібралися на вулиці, за кілька кроків. — Вітаю всіх і кожного, тут і там, — почав він. — Під час смерті все тихо. Я був там і можу сказати вам, що там дуже тихо, крім випадків, коли хтось порушить твій кайф. Люди почали гукати Божественному імена. Деніс зробив кілька непевних кроків. Юрба заволала і почала скандувати. Він перетнув балкон, спустився сходами на дорогу, а потім звалився посеред натовпу. — Оце вже розвага, — мовила Карла. — Вважаєш? — запитав я, дивлячись, як віруючі поливають сльозами Деніса, який знову прибрав горизонтальне положення. — Та він ще підніметься, — відповіла Карла, підсунувшись до мене. — Гадаю, це шоу лише починається. Деніс раптом сів, і натовп розійшовся в очікуванні його благословення. — Нарешті, — гукнув він. — Я знаю, що маю робити. — Що таке? — поцікавилося кілька голосів. — Померлі, — пояснив Деніс, і голос його звучав дуже дзвінко посеред тиші. — Я мушу їм служити. Їм також потрібне своє духівництво. — Померлі, Денісе? — запитав хтось. — Винятково померлі, — відповів він. — Але ж як їм служити? — здивувався хтось інший. — Для початку, — звернувся до них Деніс, — міг би я викурити дуже міцний чилум? Повернення до життя руйнує мій кайф. Хтось може, будь ласка, підготувати мені чилум? Десятки людей кинулися це виконувати, без потреби ускладнюючи завдання, доки Біллі Башу не присів біля полеглого ченця сну і не запропонував йому чилум. Деніс затягнувся. Люди почали молитися. Хтось почав калатати у храмові дзвони. Хтось інший брязкотів сагатами^[151], а слабкий голос цитував мантри на санскриті. — Цей хлопець просто ходяче кіно, — зауважила Карла. Вона зиркнула через моє плече на Рендалла, який стояв за півкроку позаду нас. — Ти запам’ятовуєш це, Рендалле? — Ще той спектакль, міс Карло, — сказав Рендалл. — Спонтанна канонізація. — Треба віддати Денісу належне, — додав Навін. — Він живе у власному всесвіті. Деніс зіп’явся на ноги. Прибув паланкін: його несли міцні молодики, пробиваючись крізь натовп з криками і бурчанням. Це був той самий катафалк, на якому несли мертвих до погребальних вогнищ, але його модифікували, щоб розмістити там крісло, обтягнуте срібним шкірозамінником. Молодики поставили паланкін на землю, допомогли Денісу сісти у крісло, потім завдали його собі на плечі й понесли довгою дорогою до Брами Індії. Деніс приязно посміхався, благословляючи підняті обличчя своїм чилумом. — Обожнюю цього хлопця, — мовила Карла. — Ходімо приєднаємося до параду. Ми поїхали разом з процесією крізь зелені вулиці аж до Брами Індії. Натовп лише збільшувався, бо барабанщики, і танцюристи, і трубачі виходили з домівок, аби приєднатися до маршу. У кінці людей, які навіть не знали, що взагалі відбувається, стало набагато більше, ніж тих, хто розпочав парад. А коли ми під’їхали до вигідної точки огляду, Деніс опинився в центрі божевільного натовпу, який вітав його вдома після років мовчазної спокути, знаючи про це чи ні. За сто метрів від нас, у кабінетах готелю «Тадж-Магал», налагоджували системні зв’язки чоловіки, які керували Верхнім Світом, вони обрали новий пробізнесовий уряд, за який голосували бідняки і сильні світу цього, і тепер цей уряд закидав сіті у нове море комерційної корупції. За п’ятсот метрів від нас був Вішну — ватажок новоствореної «Компанії 307», названої на честь номера статті Кримінального кодексу Індії: замах на вбивство. Вішну керував Нижнім Світом, розпочавши з жорстокого вигнання мусульман зі своєї банди. Залишитися дозволили лише тим, хто розповів йому про Пакистан і про всі інші невдалі оборудки Санджая. Абдулла зник після пожежі, й ніхто не знав, де він є чи що планує. Інші мусульмани з першої компанії розбіглися, знову збираючись у серці мусульманських базарів у Донгрі, та налагодили тісніші зв’язки з пакистанськими постачальниками зброї. Бунти налякали місто, як і завжди відбувається: заклики заспокоїтися від великих і дрібних лідерів не могли вилікувати страху. Окрім страху громадської жорстокості, була ще холодна реалізація того, що таке насправді може трапитись, навіть у такому чарівному й повному кохання місті, як Місто-Острів... Карла плескала в долоні в ритмі співів. Рендалл з Навіном хитали головами в такт. А сотні бідних і хворих силкувалися проштовхнутися крізь юрму, аби торкнутися паланкіна, який ніс Деніса, воскреслого у славі. Величезна Брама Індії добре підсвічувалася, але з нашого місця та широка брама здавалася тоненькою, неначе вушко голки, в яке не зміг пройти верблюд Британської Індії. Море за скульптурою було чорним дзеркалом, на неспокійних хвилях розсипалися вогні сотень невеличких човнів, відбитки світла залишали сліди на морській гладіні. І відчайдушні молитви лунали з Троянської вежі, яку британці залишили в Місті-Острові, — звуки, що розсіювались, як і всі звуки, вічно. Кожен наш звук триває вічність, подорожуючи крізь простір і час ще довго після нашої смерті. Наш дім, наша Земля, транслює у всесвіт будь-який наш вигук, крик, молитву чи пісню. А тієї очі Всесвіт у тому святому місці почув молитви та крики болю, піднесені до неба з надією. — Проїдьмося, — запропонувала Карла, залізаючи на мого мотоцикла. Ми повільно від’їхали від Брами Індії, даючи час Рендаллу з Навіном приєднатися. А юрба співала ще голосніше, надовго очищаючи суперечливі сигнали в повітрі Міста-Острова чистотою свого благання. Розділ 75

Щастя не терпить порожнечі. Оскільки я був дуже щасливий з Карлою, сум в очах Навіна викликав у мене набагато більше співчуття, ніж якби у моєму серці й досі залишалася сумна порожнеча. Навінове хоробре кохання неначе, і я хотів дізнатися, чи воно просто набиралося сил, чи вже програло. Після повернення до готелю «Амрітсар» я знайшов хвилинку, щоб витягнути Навіна за рукав у коридор до столу Джасванта. — Що відбувається? — запитав його я. — Відбувається? — Рендалл зустрічається з твоєю коханою, а ти обіймаєш його, неначе брата. Я нічого не розумію. Він наїжачився, як інколи наїжачуються небезпечні молоді тварини, більше інстинктивно, аніж з люті. — Знаєш, Ліне, є речі, які вважаються особистими не просто так. — До біса це, ти, ірландський індійцю! Що відбувається? Він розслабився, переконавшись, що мені не байдуже, і прихилився до стіни. — Я не можу витримати цей світ, — сказав він. — Я навіть бути в цьому світі не можу, крім випадків, коли ставлю незручні запитання чи допомагаю когось заарештувати. — У якому світі? — Її світі, — уточнив він, неначе звертаючи свої слова до пекла. — Тобі непотрібно приєднуватися до її світу, щоб бути її хлопцем, — мовив я. — Рендалл зустрічається з нею, а він живе у своєму авто. — Мені має стати краще від цього? — Це має змусити тебе усвідомити, що ти, пішовши на більш ніж побачення з Бенісією, налажав. Тепер маєш усе виправити. Ти маєш вибороти своє кохання, друже. Він похнюпився, неначе це був третій раунд у матчі з шести, і він не міг перемогти. Я почувався погано. Я не хотів заганяти його в депресію — я хотів, аби Навін знав, що він має в собі більше, ніж Рендалл. І я хотів нагадати йому, що Діва теж це знає. — Хлопче, дивись... — Ні, — перебив він. — Усе гаразд. Я тебе чую, але я не боротимуся з цим, ніколи. — Якщо ти зараз не спустиш пару, то спустиш її пізніше з кимсь іншим. І це буде твоя провина, бо все можна виправити зараз. Він посміхнувся і випростався, не зводячи з мене погляду. — Ти добрий друг, Ліне, — зізнався він. — Але трусиш не того куща. Я — вільний чоловік, Діва — вільна жінка, і саме так усе й має бути. — Я висловив свою думку, — сказав я, продовжуючи висловлювати свою думку, — але не уявляю, щоб ти здався. — Думка народжується, коли хтось здається, — знизав плечима він. Я глянув на хлопця, намагаючись видивитися правду. — Ти підготував цю фразу для Карли, еге ж? — Так, — зізнався він, посміхаючись. — Але в цьому разі це правда. Я до цього не повертатимусь, Ліне, і буду вдячний, якщо ти теж облишиш цю тему. Я серйозно. І я нічого не маю проти Рендалла. Він гарний хлопець. Краще він, ніж якийсь покидьок. — Зрозуміло, — мовив я і, як здалося, засмутився більше, ніж він. — Ходімо перевіримо, що там поробляє Карла. Карла була на килимі з Дідьє: проводила сеанс зі спіритичною дошкою. — Ой ні, я не можу продовжувати, — заявив Дідьє, коли ми зайшли. — Твоя енергія надзвичайно руйнівна, Ліне. — Це одна з твоїх найкращих якостей, — мовила Карла. — Іди сядь отут, Шантараме, і побачимо, чи вийде знищити духів готелю «Амрітсар». — У цьому місті забагато знайомих мені духів, — посміхнувсь я. — І до речі про духів, Дідьє, замовлений тобою ящик вина стоїть на столі Джасванта. Краще забери, доки той не поклав на нього око. Він обожнює червоне вино. Дідьє зіп’явся на ноги й кинувся у двері. — Моє вино! — на бігу волав він. — Джасванте! Навін вийшов за ним, аби допомогти. Я підійшов до Карли, штовхнув її на килим, ліг поруч і поцілував. — Бачиш, який я підступний? — сказав я, коли наші уста розімкнулися. — Я точно знаю, який ти підступний, — розсміялася вона, — бо я ще підступніша. Поцілунки без наслідків чи пояснення, поцілунки як подарунки: вони годували її, годували мене коханням. У двері постукали. Це був Джасвант, а він так просто не приходив. — Так, Джасванте? — мовив я, відхиляючись від Карли і дивлячись на нього у дверях. — Якісь люди хочуть тебе бачити, — прошепотів він. — Вітаю, міс Карло. — Привіт, Джасванте, — мовила вона. — Ти скинув вагу? Видаєшся підтягнутим. — Ну, я намагаюся триматись у... — Які люди, Джасванте? — запитав я. — Люди. Хочуть тебе бачити. Лячні люди. Ну, принаймні жінка лячна. Мадам Жу, подумав я. Ми з Карлою водночас підвелися на ноги. Я потягнувся по зброю. Карла фарбувала губи. — Помада? — Якщо гадаєш, що я зустрінуся з тією жінкою без помади, — заявила вона, поправляючи волосся перед дзеркалом, — то просто нічого не розумієш. — Так, твоя правда... я нічого не розумію. — Я маю звалити її, перш ніж завалити, — оголосила вона, обертаючись до мене. — Тож ходімо і завалимо її двічі. Ми вислизнули з її кімнати у фойє до Джасванта. Карла йшла біля мене. Кислота. Карла. Кислота. Карла. Я тримав у руці ножа. Карла прихопила пістолета і вміла ним користуватися. Ми навшпиньки обійшли перегородку, щоб краще бачити стіл, і помітили двох людей, які стояли перед столом Джасванта. Менеджер видавався схвильованим. Я просунувся трохи далі. Не міг розгледіти чоловіка, але жінка була низенька, під тридцять і кремезна. Вона стояла з загрозливим виглядом, у блакитному гіджабі. — Усе гаразд, — запевнив я Карлу, виходячи до них. — Ми — старі друзі. — Це занадто, — сказала Блу-Гіджаб, погрожуючи Джасванту в його чепурному кріслі. — Ви пройшли ідентифікацію, — мовив Джасвант. — Прошу, проходьте, пані. Вона була з Анкітом — консьержем з готелю у Шрі-Ланці. Він посміхнувся й віддав честь, приклавши два пальці до брови. Я помахав у відповідь. Блу-Гіджаб згорнула руки на грудях. Вона продовжувала їх так тримати, поглядом вчавлюючи Джасванта глибше в крісло, а потім підійшла, щоб привітатися зі мною. Анкіт ступав на крок позаду. — Саламалейкум, солдатко, — почав я. — Валейкумсалам, — відповіла вона, розкриваючи руки й показуючи невеличкого автоматичного пістолета. — У нас є незакінчені справи. — Саламалейкум, — приєдналася Карла. — Ти розмовляєш з моїм хлопцем з пістолетом у руці! — Валейкумсалам, — привіталася Блу-Гіджаб, втупившись у ферзів. — Цей пістолет — подарунок. І він заряджений. — Як і мій, — посміхнулася Карла, а Блу-Гіджаб посміхнулась у відповідь. — Блу-Гіджаб, — відрекомендував я, — познайомся з Карлою. Карло, познайомся з Блу-Гіджаб. Жінки втупилися одна в одну, нічого не промовляючи. — А це Анкіт, — додав я. — Привіт, Анкіте, — озвалася Карла, не зводячи погляду з Блу-Гіджаб. — Анкіт робить коктейлі, після яких Рендалл згіркне від заздрощів. Це неначе рідкий портал між різними вимірами. Ти мусиш спробувати. — Завжди приємно приготувати для вас портал, сер. — Ви, дівчата, маєте так багато спільного, — зауважив я і хотів сказати більше, але Блу-Гіджаб і Карла зиркнули на мене абсолютно однаковим загрозливим поглядом, тож ця думка зникла. — Ти з ним одружуєшся, — сказала Блу-Гіджаб, — сподіваючись, що він зміниться й подорослішає. А він одружується з тобою, сподіваючись, що ти не змінишся. — Шлюбний підступ №22, — згадала Карла, беручи Блу-Гіджаб за руку і ведучи її до бедуїнського шатра. — Ходімо зі мною, ти, бідна дівчинко, освіжишся. У тебе дуже стомлений вигляд. Скільки ти сьогодні подолала? — Сьогодні не дуже багато, але вчора їхала аж двадцять одну годину, і позавчора теж, — розповідала Блу-Гіджаб, віддаляючись, доки її голос не затих, бо Карла зачинила двері. Ми з Джасвантом і Анкітом я вилупилися на зачинені двері. — Ця одна — справді лячна жінка, — сказав Джасвант, витираючи піт з шиї. — Я гадав, що міс Карла лячна, без образ, баба, але присягаюсь, якби заздалегідь побачив, як ця жінка у блакитному гіджабі піднімається сходами, то був би вже в тунелі. — Вона непогана, — мовив я. — Узагалі-то, вона більш ніж непогана. Вона збіса крута. — Сер, дорогою сюди я помітив крамницю алкоголю, — розповів Анкіт. — Чи можна купити інгредієнти для вашого особливого коктейлю і приготувати портал, ба й зо два, доки ми чекатимемо на дам? — Придбати? — хмикнув Джасвант, клацаючи вимикачем і відчиняючи панель своєї крамниці виживання. Він клацнув ще одним вимикачем — і почали миготіти вогники. Його палець навис над третім вимикачем. — А знаєш, Джасванте... — почав був я, але було запізно. З динаміків на столі вибухнула музики бганґра — гуркіт і джайв. Я дивився, як Анкіт інспектує товари секретної крамниці Джасванта. Його сиве волосся підрізане було, як у Кері Гранта, і він відростив тоненькі вуса. Готельну уніформу замінила довга темно-синя сорочка з високим комірцем і такого ж кольору саржеві штани. Він оглянув Джасвантові товари уважним оком, як чарівний коханець зазирає у вікно перелюбу. — Гадаю, з цього буде діло, — вирішив він. Потім бганґра дійшла до Анкіта, і він позадкував від різнокольорового вікна і почав танцювати. Він був таки нічого, досить вправний: витягнути Джасванта з крісла і змусив танцювати аж до закінчення пісні. — Хочеш увімкну ще раз? — пихкотів Джасвант, тримаючи пальця над вимикачем. — Так! — вирішив Анкіт. — Спочатку бізнес, а потім задоволення, — спробував я. — Твоя правда, — здався Джасвант, підходячи до потаємного вікна. — Скажи мені, що саме потрібно. — Я хочу трохи похімічити, — сказав Анкіт. — І гадаю, тут є всі необхідні хімікати. — Гаразд, — сказав я. — Починаймо готувати напої. Ми сьогодні вдома. Нам з Карлою немає куди йти, і маємо увесь час на світі, щоб туди дістатися. Чаклуй, Анкіте. Пляшки розілляли, лаймовий сік заповнив мензурку, з кокосу вилили сік, гіркий шоколад потерли на пластівці, з’явилися келихи, і ми — троє чоловіків — саме збиралися скуштувати першу партію Анкітової алхімії, коли мене покликала Карла. — Починайте без мене, хлопці, — мовив я, ставлячи свого келиха. — Ти йдеш з коктейльної вечірки ще до початку? — заперечив Джасвант. — Прибережіть мій келих, — попросив я. — Якщо почуєте постріли, поки я буду там, то біжіть на допомогу. Розділ 76

⇐ Предыдущая 41 42 43 44 454647 48 49 50 Следующая ⇒