Annotation 34 страница

Розділ 78

На лісовій дорозі до гори м’якенькі листочки молодих дерев погладжували наші обличчя, коли ми проїжджали повз, виціловуючи блакитний обрій на кожного вигині дороги. Мавпи розбіглися кам’яними виступами й сідали там з осудом у очах. Темна зграя вороння намагалася підігнати нас, ширяючи як пернаті щити, а ящірки видиралися на розкришені стовбури повалених дерев. Ми їхали на мотоциклі, а Рендалл та інші — на авто позаду. Рев дикого тигра з далекого заповідника позганяв з дерев різнокольорових птахів. Вони вилетіли на відкриту дорогу, і та хмара на льоту розділилася навколо нас якраз на під’їзді до гірської автомобільної стоянки. Ми всі припаркувалися за крамницею перекусок і холодних напоїв, добре заплативши продавцю, щоб той наглядав за нашим транспортом. Я також сказав йому, що приходитиму що два дні перевіряти свого мотоцикла і погано відреагую, якщо його будь-яким чином образять за цей час. Я не хвилювався через автомобіль. Авто було досить велике, аби попіклуватися про себе. З нами була ціла команда: Рендалл, Вінсон, Анкіт і Дідьє. Навін з Олегом також хотіли приєднатися, але двоє втрачених коханців оберігали форпост «Бюро втраченого кохання». Коли ми підійшли до першої сходинки підйому, Дідьє запитав, чи існує альтернативний шлях. Карла саме збиралася йому розповісти, але я їй завадив. Я знав, яким скептичним і войовничим може стати Дідьє у присутності святості. Я хотів, щоб він обливався потом на шляху до табору Ідриса, а не просто туди увійшов. — Хочеш сказати, що не можеш здійснити цей підйом? — підкусив його я. — Звісно ж, ні! — огризнувся Дідьє. — Показуй найважчий шлях. Немає такої високої гори, щоб здолати рішучість Дідьє. Ми почали підйом з Карлою на чолі, потім ішов я, а далі вже Дідьє, Рендалл, Вінсон і Анкіт. Дідьє ліз досить вправно, тримаючись за мою, що тягнула зверху, а Рендалл підштовхував знизу. Вінсон обійшов нас, насолоджуючись підйомом. Я здивовано побачив, що Анкіт був усього на кілька кроків позаду нього — уже зникав над нами в густих заростях трави, кущів і ліан. Під час проходження маршруту Карла засміялася, і я згадав Абдуллу, який хвалив її, порівнюючи з мавпою. — Абдулла, — гукнув їй я. — Саме про це я й згадала, — реготала вона. Потім ми обоє замовкли, думаючи про високого хороброго й різкого друга, якого так любили. Він знову зник, як і раніше. Я переймався, коли ми знову зустрінемось і чи будемо готові до того, що тоді побачимо. Ми мовчки дійшли до вершини, приєднавшись до Вінсона й Анкіта, які стояли, уперши руки в боки, й оглядали столову гору — школу мудреця Ідриса. Нова тимчасова пагода, зроблена з бамбукових стовбурів, була обвішана квітковими гірляндами. До дашка були по черзі прив’язані шматки тканин помаранчевого, білого й зеленого кольорів, а ще індійського національного триколірного прапора. Пагода створювала широку зону затінку в центрі подвір’я, яке застелили гарними килимами. Чотири широкі зручні подушки лежали напівколом довкруж невеликої низенької дерев’яної сцени. За пагодою виднілись учні, які готувалися до важливої події. — А тут завжди так? — запитав Рендалл. — Ні, — сказав я. — Це має бути якась особлива подія. Сподіваюся, ми не завадимо. — Сподіваюсь, у них є бар, — мріяв Дідьє. Я впіймав поглядом Карлу. — Ти намагаєшся здогадатися, хто приніс ті килими й бамбукові стовпчики аж сюди, так? — тихо запитала в мене Карла, поки наша команда грішників досліджувала краєвид. — Хтось мав волокти цю красу аж сюди, щоб могли всістись якісь великі цабе, — посміхнувсь я. — Навіть на легкому шляху для такого потрібно або багато пошани, або багато поваги. Я намагаюся здогадатися, що було в цьому випадку. До нас наближався Силвано, обходячи групки людей, які вішали декорації, та викладали їжу на таці. — Come va, ragazzo pazzo? — підійшовши, поцікавився він у мене. — Як ся маєш, безумцю? — Ancora respirare, — відповів я. — Ще дихаю. Він розцілував Карлу в обидві щоки, а потім обійняв мене. — Неймовірно бачити тебе тут сьогодні, Ліне, — радісно заявив він. — Я такий щасливий, що ти тут! Хто твої друзі? Я відрекомендував Силвано, а він привітався з усіма зі сповненою цілковитого поклоніння посмішкою. — Саме Божественне зібрало нас тут сьогодні, Ліне, — мовив Силвано. — Справді? А я гадав, що то була ідея Карли. — Ні, я маю на увазі, що сьогодні тут відбудуться неймовірні дебати. Величні мудреці з чотирьох регіонів викликали Ідриса на дискусію. — Філософську дискусію? — захопилася Карла. — Це перша така за останній рік, хіба ні? — Справді, — підтвердив Силвано. — І сьогодні ми водночас почуємо всі серйозні запитання й отримаємо всі відповіді на них. Це великий виклик і видатні святі люди. — Коли все починається? — запитала Карла, поки ферзі розігрівалися перед битвою. — Десь за годину. Ми ще готуємось. У вас є вдосталь часу, щоб освіжитися після підйому і перекусити чогось перед початком змагання. — А бар уже працює? — поцікавився Дідьє. Силвано витріщився на нього, нічого не второпавши. — Так, сер, — повідомив Анкіт, брязкаючи рюкзаком, який він виволік нерівним схилом. — Слава Богу! — зітхнув Дідьє. — А де санвузол? Я залишив Карлу з Дідьє та іншими, узяв до лісу глечика з водою, знайшов усамітнене місце, де було зручно, й обмився. Тільки-но ми з Карлою розділилися після довгої поїздки до гори, я почав чути зойки: щось десь ламалося. Видираючись до табору на столовій горі, я усвідомив, що ті зойки, які ніяк не припинялися, це плач метальників кислоти під час тортур помсти. Від миті, коли Блу-Гіджаб розповіла про полон, тортури та смерть метальників кислоти, я відчував, як на ноги накочується червоний приплив палаючих душ. Під час поїздки на гору, поки Карла сиділа позаду, а я поринув у кохання, неначе той листок на недільному ставку. Але щойно ми роз’єдналися під час підйому, спогади дедалі глибше занурювали мене у страх. Синець від ланцюга набагато гірший за біль, лемент капітуляції завжди голосніший за крик непокори. На вершині, поки всі готувалися до великих дебатів мудрих мислителів, я пішов до мудрого лісу, щоб помитися й побути на самоті зі спогадами про тортури й підкорення. Я співчував Блу-Гіджаб та її подрузі — жахливо обпеченій товаришці, а ще всім кузенам і сусідам, які були настільки нестямні та злі, що піддали катів їхнім власним тортурам. Але страта вбиває правосуддя, бо жодне життя не заслуговує на вбивство. Я вижив у внутрішній порожній в’язниці побоїв і пошкандибав далі, бо пробачив людей, які піддавали мене тортурам. Я навчився цього від закатованих, які вважали своїм обов’язком передавати це далі, поки сам був кований і битий. «Забудь про все, — казали ті дуже різні мудреці. — Ненавидіти їх, як вони ненавидять нас, руйнівно для розуму, а він — єдине, що вони не можуть бити». — Ти там як, любий? — озвався з-за дерев голос Карли. — Дебати вже незабаром розпочнуться, і я збираюся зайняти нам місця. — Зі мною все гаразд, — відповів я, хоч нічого не було гаразд навіть приблизно. — Зі мною все гаразд. — Дві хвилини, — гукнула вона. — Ми не можемо такого проґавити. Ця подія створена для нас, Шантараме. Я знав, чому Карла привела мене на гору, до легендарного мудреця: вона хотіла мене зцілити. Вона хотіла мене врятувати. Я ламався зсередини, і вона це бачила. І можливо, й сама йшла цим шляхом. Як і Карла, як і всі знайомі солдати, я кепкував і жартував з речей, які змушували менш зранені серця ридати, і навчився загартовуватися проти втрати та смерті. Тепер, коли озираюся назад, то бачу: минуле — це побоїще, майже всі дорогі мені люди загинули. І єдиний спосіб жити залишками того, що любиш, — щоразу вбирати в себе частинку тієї могили. Коли Карла пішла, я дозволив своєму погляду поринути в лабіринт листя, зрозумілий тільки деревам. Ненависть має власну гравітаційну сітку, яка замикає випадкові крихти плутанини у спіралі насильства. У мене були власні причини ненавидіти метальників кислоти, якби з’явилося таке бажання, а імунітет до коливань тієї сітки був, на жаль, відсутній. Але не ненависть я намагався змити в тому лісі на горі: це був сором, який не я спричинив, але я не зупинив. Інколи я з якихось причин не міг чи не хотів його зупиняти. Інколи я з якихось причин ставав частиною чогось неправильного, ще до того як дізнавався, що помиляюсь. У лісі, на самоті, я пробачив завдане мені. Стоячи навколішках власних прорахунків, я пробачив людям їхні вчинки і сподівався, що хтось, десь пробачить мені. І вітер між густим листям сказав: «Здавайся. Один — це всі, а всі — це один. Здавайся». Розділ 79

Віра — це внутрішня чесність, принаймні так сказав колись священик-віровідступник. «Тож наповнюйся, коли можеш, синку». Вірні учні містичного вчителя Ідриса сподівалися, що дискусія з його інквізиторами наповнить їх мудрістю, яка назбиралася під пообіднім сонцем на брукованій білим камінням столовій горі. Зійшлися також невіруючі, кілька послідовників великих мудреців, які сподівалися побачити, як Ідрис — зарозуміло-скромний мислитель — покотиться зі скелі опору. Віра також є власним викликом, наприклад, коли щирість і чистота схрещують мечі в наляканих серцях. Дідьє, який вірив лише власним насолодам, знайшов почеплений між деревами гамак і якийсь час боровся з алігатором переплетеної мотузки, сподіваючись впродовж усієї дискусії залишатись у затінку дерева. Карла йому не дозволила. — Якщо проґавиш таке, — сказала вона, тягнучи його за піджак, — то я не зможу обговорити це з тобою. Тож ти не можеш нічого проґавити. Вона зібрала нашу групу в місці, де було видно і недовірливі обличчя, і мудреця перед допитом. Глядачі створили арену з подушок, розкладених навколо пагоди, щоб чути кожну інтонацію і кожен висновок. Сподівання — це привид репутації, і вони накрили натовп учнів, які обмінювались історіями про легендарних мудреців, які викликали Ідриса на поєдинок. Святі чоловіки з’явилися з найбільшої печери, де вони медитували разом, щоб підготуватися до філософського змагання. Вони були старшими гуру з власними послідовниками. Наймолодшому було тридцять п’ять, а найстаршому десь сімдесят, і він був на кілька років молодший за Ідриса. Чоловіки були одягнені в ідентичні білі дготі^[156], розкішно намотані на шкіру, і носили на шиях нитки з намистинами рудракші^[157]. Намистини мали репутацію амулетів з надзвичайними духовними силами і допомагали виявити позитивну й негативну сутність. За легендою, якщо тримати намистинки рудракші над чистою сутністю, то вони обертатимуться за годинниковою стрілкою, а якщо над негативною сутністю, то проти годинникової стрілки, і саме тому жоден гуру не пропускав нагоди знайти намистини якнайвищої якості. Мудреці також носили персні й амулети, щоб максимізувати силу дружніх планет у їхніх астрологічних графіках і мінімізувати шкоду від недружніх сфер, хоч і таких далеких, але все ж досить впливових. Учні прошепотіли, що нам не можна вимовляти імена відомих мудреців, бо ті через скромність бажали залишатися анонімними під час змагання з Ідрисом. Побачивши, як вони йдуть до своїх місць на великих подушках, а учні кидають їм під ноги пелюстки троянд, я подумки роздав їм такі імена: наймолодший — Сварливий, наступний — Підозріливий, третій — Амбіційний, а найстарший — Дайте Подумати, який першим зайняв своє місце і першим потягнувся по лаймовий сік і шматок свіжої папаї. — Скільки все це триватиме? — прошепотів Вінсон. — Гаразд, — мовила Карла, стиснувши губи, щоб стримати розчарування. — Вінсоне, хочеш сім років вивчати філософію, теологію і космологію? — Однозначно — ні, — невпевнено відповів він. — А ти хочеш розмовляти з Ранвей, наче сім років усе це вивчав? — Однозначно — так. — Добре, тоді сиди тихо і слухай. Такі виклики Ідрису кидають приблизно раз на рік, і цей перший для мене. Це можливість почути все і разом, тому я збираюся слухати від початку і до кінця. — А антракт передбачається? — запитав Дідьє. Ідрис схилився до ніг кожного мудреця, від найстаршого до наймолодшого, і прийняв їхнє благословення, перш ніж зійшов на невеличку сцену, усівся і привітав усіх присутніх. — Покурімо, — м’яко запропонував він. — Перш ніж розпочати. Учні принесли в пагоду великий кальян і роздали кожному з мудреців по трубці. Найдовша трубка дісталася Ідрису, який оживив чашу. — А тепер, — сказав він, коли всі затягнулися, включно навіть з Дідьє, який повторював за святими, курячи тоненького косяка. — Прошу, випробовуйте мене своїми запитаннями. Мудреці глянули на Дайте Подумати, пропонуючи йому розпочати першу атаку. Літній мудрець посміхнувся, вдихнув і зайшов на мілину, щоб жбурнути по воді семантичний камінь. — Що таке Бог? — запитав Дайте Подумати. — Бог — це ідеальне вираження позитивних характеристик, — відповів Ідрис. — Лише позитивних характеристик? — Виключно. — Значить, Бог не може чинити зла чи грішити? — провадив Дайте Подумати. — Звісно ж, ні. Ви вважаєте, що Бог може накласти на себе руки чи збрехати невинній душі? Святі чоловіки почали радитись. Я розумів їхню проблему. У всі часи і згідно з багатьма священними текстами Бог убиває людей. Деякі боги вічно катують людські душі чи дають на це згоду. Ідрисова версія Бога була не здатна на зло, а таке важко порівняти з деякими величними релігійними текстами. Нарада закінчилася, і кийок досі залишався в руках Дайте Подумати. — А що ж таке життя, великий мудрецю? — запитав Дайте Подумати. — Життя — це органічне вираження тенденції до складності. — Але ви вважаєте, що життя створила Вища Сила, чи воно з’явилося саме? — Життя на цій планеті з’явилося за допомогою неймовірної, але цілком природної співпраці неорганічних елементів, у солоних кратерах під морями, що призвело до появи перших бактеріальних клітин. Цей процес водночас самотворний і божественний. — Ви говорите про науку, великий мудрецю? — Наука — це духовна мова й одне з найдуховніших досліджень. — А що таке Любов, великий мудрецю? — Любов — це інтимний зв’язок. — Я говорив про найчистішу форму любові, великий мудрецю, — уточнив Дайте Подумати. — Я також, великий мудрецю, — відповів Ідрис. — Науковець застосовує свої таланти, намагаючись знайти ліки від хвороб, це і є інтимний зв’язок, повний любові. Гуляти на галявині з собакою, який тобі довіряє, — це інтимний зв’язок. Відкривати своє серце перед Божественним у молитві — це інтимний зв’язок. Дайте Подумати кивнув і захихикав. — Я тимчасово надаю слово своїм молодшим колегам, — сказав він. — Як ми можемо знати, — почав Амбіційний, витираючи піт зі своєї поголеної голови, — що дійсно існує об’єктивне існування світу поза нами? — Справді, — додав Підозріливий. — Навіть якщо допустимо cogito ergo sum^[158], то як можемо знати, що світ поза свідомістю, який здається справжнім, це не просто реалістичний сон? — Запрошую будь-кого, хто не вірить у зовнішню реальність, — мовив Ідрис, — приєднатися до мене на краю ущелини, недалеко звідси, а потім запрошую туди стрибнути. Я скористаюся повільним шляхом по схилу, а коли дістануся дна, то продовжу обговорення об’єктивної реальності поза нами з будь-ким, хто виживе. — Влучне зауваження, — погодився найстарший мудрець — Дайте Подумати. — Цього разу я думаю вижити, тож залишуся тут. У той чи інший час я вже чув на горі всі ці запитання і напам’ять знав більшість відповідей Ідриса. Його космологія була гіпотетичною, але логіка була елегантною і постійною. Його думки було легко запам’ятовувати. — Свобода волі, — приєднався наймолодший з них — Сварливий. — Яка ваша позиція, Ідрисе? — Поза чотирма фундаментальними силами, а також матерією, простором і часом, у Всесвіті існує дві величні спіритичні енергії, — розповів Ідрис. — Перша з цих енергій — це Божественна Сила усього, яка постійно, ще від народження Всесвіту, виражається як духовне тенденційне поле, щось схоже на магнетичне поле темнішої енергії. Друга невидима енергія — це Воля, хай коли вона з’являється у Всесвіті. — Яка роль тенденційного поля? — запитав Сварливий. — Його роль — посередницька, принаймні в рамках теперішньої нашої обізнаності. Але, як і з енергією, ми знаємо, як саме воно діє та як його використовувати, навіть не знаючи, що воно таке. — Але ж яка його цінність, мудрецю? — не зупинявся Сварливий. — Його цінність неможливо визначити, — посміхнувся Ідрис. — Зв’язок між духовним тенденційним полем і нашою людською Волею — це призначення життя на нашому рівні. Ідрис вказав на новий кальян, і Силвано приніс його в пагоду. Італійський послідовник залишив свою гвинтівку поза ареною, але все одно відвів лікоть, нагнувшись, щоб покласти трубку, мов чекаючи, що з плеча зсунеться невидима зброя. — Гаразд, — озвався Вінсон, шепочучи Карлі. — Я нічого не допетрав. — Стюарте, ти жартуєш, правда? — Узагалі nada^[159], — прошепотів Вінсон. — Сподіваюся, що ціле шоу не таке мозкоправне, як ця частина. А скільки второпала ти? Карла подивилася на нього співчутливо. Одна з речей, які вона любила понад усе на світі, а може, єдина річ, яку вона любила понад усе, лишалася для Вінсона незрозумілою, як іноземна мова. — Дозволиш мені все розтлумачити, — запропонувала Карла, тримаючи його за руку, — і надати спрощену версію, як на футболках? Доки не акліматизуєшся. — Ого, — шепотів у відповідь Вінсон. — Ти згодна на таке? Карла йому посміхнулася, а потім глянула на мене. — А ти можеш повірити, наскільки тут круто? — запитала вона. — О так, — посміхнувсь я. — Я ж казала, що нам варто сюди прийти. Ідрис та інші мудреці спорожнили палюче натхнення з чаші та знову повернулися до палючих запитань. — Як же так, майстре-джі? — швиденько провадив Підозріливий. — Як може зв’язок з цим тенденційним полем, чи пак Божественним, пояснити значення життя? — Це запитання — безпідставне, — м’яко промовив Ідрис, виявляючи доброту до колеги, який також шукав істину, гідну покаяння. — Значення — це не атрибут життя. Значення — це атрибут волі. Атрибут життя — це мета. Мудреці знову почали радитися, нахиляючись до Дайте Подумати, який сидів якраз навпроти Ідриса. Вони знімали янголів з кінчика голки одного по одному^[160], вирішуючи, який з них дасть їм найбільшу перевагу. Ідрис зітхнув, оглядаючи обличчя учнів, одягнених у біле, у магнолієвому колі захоплення. Найвищі дерева хоробро стояли проти зникаючого сонця, затуляючи святих чоловіків своєю тінню. — Тож... — почав запитувати Вінсон. — Значення життя — це неправильне запитання, — сказала Карла. — Мета життя — це правильне запитання. — Ого, — здивувався Вінсон. — Тож це начебто два запитання. Мудреці закінчили. Підозріливий прочистив рота. — Ви маєте на увазі зв’язок з Божественним чи з іншими живими істотами? — Кожен справжній зв’язок, чесний і вільний, неважливо з ким — з квіткою чи святим, це зв’язок з Божественним, бо кожен щирий зв’язок автоматично поєднує зв’язкових духовного тенденційного поля. — Але ж як хтось може знати, що він поєднаний зв’язком? — недовірливо запитав Підозріливий. Ідрис насупив брови, опустив погляд, не спромігшись приховати сум, який на його очах поширювався на самотньому узбережжі віри Підозріливого. Він знову підвів погляд, люб’язно усміхаючись Підозріливому. — Тенденційне поле це підтвердить, — пояснив Ідрис. — Як? — Щире розкаяння, доброта чи співчуття з’єднують нас із тенденційним полем, — провадив Ідрис. — Тенденційне поле завжди відповідає: інколи це повідомленням через маленьку бабку, інколи — виконання палкого бажання, а інколи — доброта незнайомця. Мудреці знову схилилися для перемовин. Вінсон використав перерву в дискусії, щоб накинути руку мені на плече і затягнути у своє збентеження. Він нахилив нас ближче, хотів прошепотіти щось Карлі, але вона не дозволила йому навіть почати. — Сила завжди з тобою, якщо зможеш відмовитися від сили, — сказала Карла. — Ох. Мудреці чемно покашляли, повертаючись до дебатів. — Ви прагнете загорнути значення в головоломку наміру, — відповів Сварливий. — Але хіба ми насправді вільні у своєму виборі й хіба ми обрані Божественним знанням контролювати всі свої дії? — Чи є ми божими жертвами? — розсміявся Ідрис. — Ви на це натякаєте? Ну, тоді навіщо нам право вибору? Щоб знущатися? Ви справді хочете, щоб я в це повірив? Наша воля існує, щоб ставити запитання Богу, а не лише вимолювати відповіді. — Я хочу знати, у що вірите ви, майстре Ідрис. — У що я вірю, великий мудрецю, чи що я знаю? — У що ви щиро вірите, — уточнив Сварливий. — Дуже добре. Я вірю, що Джерело, яке породило наш Всесвіт, прийшло з нами в цю реальність як духовне тенденційне поле. Я вірю, що Воля, наша людська воля, — це постійний стан суміщення, і вона взаємодіє і не взаємодіє з духовним тенденційним полем, як-от фотони світла, з яких воно створене. Мудреці знову почали радитися, а Вінсон хотів був запитати, що там відбувається. — Сила — це ти сам, — пошепки підсумувала для нього Карла, — якщо ти є достатньо смиренним для неї. — Майстре-джі, ви базуєте забагато сказаного на можливості вибору, — заявив Амбіційний. — Але багато з того, що ми обираємо, тривіальне. — Не існує тривіального вибору, — запевнив Ідрис. — Саме тому так багато могутніх людей намагається вплинути на наш вибір. Якби це були тривіальні речі, то вони б не переймалися таким. — Ви розумієте, що саме я маю на увазі, майстре-джі, — наполягав Амбіційний, трохи дратуючись. — Щодня ми обираємо тисячі тривіальних речей. Вибір не може бути настільки важливим фактором, як ви наполягаєте, коли так багато речей мають зовсім дріб’язкову важливість, а рішення приймаються без духовного обмірковування. — Я повторюю, — терпляче посміхнувся Ідрис, — не існує тривіального вибору. Кожен вибір має значення, і не важливо, наскільки він несвідомий. Вибір, який ми робимо, щоразу руйнує суміщення, яким ми спрямовуємо людське життя на ту чи іншу реальність і на те чи інше сприйняття, і це рішення може мати дріб’язковий чи значний, але все одно вічний ефект на часову шкалу. — Ви називаєте це владою? — вимагав Амбіційний. — Це енергія, — виправив Ідрис. — Духовна енергія спроможна змінити Час, а це вже чимало. Мільярди років Час був володарем усіх живих організмів, доки перед ним не постала Воля, щоб привітатись. Дайте Подумати скликав мудреців для обміну думками. Він насолоджувався собою, навіть за рахунок своїх колег, а може, особливо за їхній рахунок. Неможливо було сказати: ці збори були заплановані, щоб поганьбити Ідриса чи його друзів-мудреців. Вінсон глянув на Карлу і вже мало не розтулив рота... — Прикрий свою кармічну дупу, — пояснила Карла, — усе, що ти робиш, впливає на часову шкалу, чуваче. Я швиденько її цьомкнув. Я знав, що це було святе зібрання святих мислителів, але сподівався, вони мені пробачать. — Це друге найкраще на світі побачення, — мовила вона, коли мудреці випростались, і троє інтелектуальних кутових відхилилися від Сварливого — наймолодшого мудреця, у якого багато свіжої енергії, щоб кинути комусь виклик. — Ми заходимо на манівці, — почав Сварливий. — Я осягнув вашу техніку, майстре-джі. Ви ухиляєтеся від запитань за допомогою семантичних трюків. Дозвольте звернутися до сакральних текстів і настанов. Якщо людська душа — це вираження нашої людяності, як ви продовжуєте наполягати, то чи так необхідно виконувати свій життєвий обов’язок, як навчають нас сакральні тексти? — Справді, — додав Амбіційний, сподіваючись зловити Ідриса в кастову пастку. — Чи можемо ми уникнути колеса карми і покладених Божественним обов’язків? — Якщо існує Божественне Джерело всього, то наш раціональний і логічний обов’язок буде перед ним, — відповів Ідрис. — У нас є ще один додатковий обов’язок перед людством, до якого ми належимо, і перед планетою, на якій ми живемо. Усе інше — це особисті преференції. — То ми не народжуємося з кармічним обов’язком? — наполягав Амбіційний. — Людство народжене з кармічним обов’язком. Люди народжені з особистим кармічним завданням і грають свою індивідуальну роль у загальному кармінному обов’язку, — сказав Ідрис. Мудреці перезирнулися, можливо, присоромившись, бо намагалися заманити Ідриса в сипучі піски релігії, доки він продовжував підносити себе на гілці віри. — А чи розмовляє з вами особистий Бог? — запитав Дайте Подумати, закручуючи свою довгу сиву бороду вузлуватими пальцями, синіми зсередини від років перебирання червоних бурштинових медитаційних намистин, циклами по сто вісім штук. — Таке чудове запитання, — м’яко розсміявся Ідрис. — Я так розумно, що ви маєте на увазі Бога, який турбується персонально про мене і з яким можна особисто спілкуватися, доки той сам Бог, який намріяв всесвіт у реальність, зайнятий сполученням з кожною схожою свідомістю, коли та виникає. Я правильно розумію? — Саме так, — підтвердив старший гуру. Ідрис розсміявся сам до себе. — Що саме він хоче знати? — не розібрав Вінсон. — Чи підкріплює Бог слова діями? — мерщій прошепотіла Карла, підбадьорливо посміхаючись Вінсону. — Дійшло, — радісно прошепотів у відповідь Вінсон. — Тобто, чи Бог відповідає на телефон? — Я бачу Божественне щохвилини свого життя, — відповів Ідрис. — І отримую постійні підтвердження. Та це, звісно ж, незвичайна мова. Це духовна мова збігів і зв’язку. Гадаю, ви знаєте, великий мудрецю, що саме я маю на увазі? — Так, Ідрисе, — хихикнув той. — Розумію. Ви можете навести приклад? — Кожна мирна зустріч з природою, — розповів Ідрис, — це звична розмова з Божественним, і саме тому бажано жити якнайближче до природи. — Чудовий приклад, великий мудрецю, — відповів Дайте Подумати. — Розвивати своє серце, щоб запалити очі нового друга світлом любові, — це і є розмовою з Божественним, — мовив Ідрис. — Чесна медитація — це та сама розмова. — Раніше ви були неточним, Ідрисе, — сказав він. — Розкажіть нам стисло, в чому полягає значення і мета життя. — Як я вже казав, у вашому виклику є два запитання, — нагадав Ідрис. — І лише одне з них має право на існування. — Ми вже цього торкалися, і я й досі не розумію, — насупився Сварливий. — Без повністю свідомої Волі, яка цікавитиметься значенням усього, — спокійно пояснив Ідрис, — це запитання не лише безглузде, а й неможливе. — Але певне, майстре-джі, ця людська Воля, яку ви так відстоюєте, не може бути усім змістом? — добряче насупився Підозріливий. — Я повторюю: запитання «У чому полягає сенс Життя? » є неприйнятним. Сенс — це властивість, яка виникає, коли існує цілком свідома Воля, щоб руйнувати суміщений стан можливостей завдяки прийняттю добровільних рішень і постановці добровільних запитань. Запала пауза, і я радів, бо знав, що якби Вінсон порушив її напругу тієї миті, Карла після дебатів могла його пристрелити. — Ставити запитання і є сенсом, — прошепотів йому я. — Дякую, — нахилилася до мене Карла. — Сенс — це атрибут Волі, — провадив Ідрис. — Вагоме запитання — це «В чому полягає мета Життя? ». — Дуже добре, — почав посміюватися Дайте Подумати, — у чому полягає мета життя? — Мета життя — виражати низку позитивних характеристик з метою максимально можливого ускладнення, з чистими намірами поєднуючись з іншими людьми і з нашою планетою, а ще з Божественним Джерелом усього. — Як ви визначаєте ці позитивні характеристики, майстре-джі? — поцікавився Підозріливий. — У яких сакральних текстах ми можемо їх знайти? — Низку позитивних характеристик можна знайти будь-де, у будь-якому місці, де люди гуманно ставляться одне до одного. Це життя, свідомість, свобода, любов, правосуддя, справедливість, чесність, милосердя, спорідненість, мужність, шляхетність, співчуття, прощення, співпереживання й багато інших прекрасних речей. Вони завжди однакові, скрізь, де добрі серця перемагають, щоб їх зберегти. — Але до яких конкретно сакральних тестів ви зверталися під час свого аналізу, майстре-джі? — Наша спільна людяність і є цим сакральним текстом мирного людського серця, — сказав Ідрис. — І ми лише почали його писати. — І як саме вираження цих позитивних характеристик веде нас до мети? — не заспокоювався Амбіційний. — Ми — люди, народжені зі здатністю акумулювати нееволюційні знання і формувати нашу поведінку так само, як тварини, — пояснив Ідрис, тягнучись по склянку води. — Що є надзвичайно важким завданням для інших тварин, але надзвичайно простим для нас, дякуючи Божественному. — А можна конкретніше про нееволюційні знання, майстре-джі? — запитав Підозріливий. — Я не знайомий з цим терміном. — Це речі, які ми знаємо, але нам їх необов’язково знати для того, щоб вижити. Додаткові знання про все. — Ми багато чого знаємо, — заявив Амбіційний. — Це навряд чи можна назвати одкровенням. І ми здатні формувати нашу поведінку. Де ви вбачаєте в цьому суть, майстре-джі? — Без жодної з цих речей, — провадив Ідрис, — ми не можемо претендувати на долю. Але завдяки їм обом існування нашої долі не викликає сумнівів. — Як, майстре-джі? — Ми не будемо приматами вічно. Ми можемо змінюватися. Ми постійно змінюємося. Ми відкриємо більшість існуючих законів і контролюватимемо нашу еволюцію. Це випадок, коли доля контролює ДНК, а не навпаки, як було раніше, до цієї миті. — А ви можете дати визначення долі? — зажадав Амбіційний. — Доля — це скарб, який ми знаходимо, усвідомлюючи свою смертність. — О так! — заволала Карла. — Пробачте! — А може, прийшов момент, — запропонував Ідрис, — зробити перерву і відпочити перед наступною порцією виклику? Учні підвелися, щоб відвести мудреців до їхньої печери. Мудреці попрямували геть, насупившись у роздумах. Ідрис роззирнувся, і Силвано запропонував йому свою руку. Ідрис зустрівся з Карлою очима і посміхнувся нам. — Радий тебе тут бачити, Карло, — мовив він, коли ми поверталися до його печери з Силвано. — Так приємно бачити вас двох разом! — А знаєте, — сказав Вінсон, коли ми залишилися наодинці. — Гадаю, що починаю освоюватися. Карло, ти щось вигадала з футболками. Ти ж нотуєш усе це, Рендалле, правда? — Роблю ретельні нотатки, пане Вінсон. — Я б хотів їх потім побачити. — Я також, — мовила Карла. — І я, — погодивсь я. — Дуже добре, що ми це владнали, — сказав Дідьє. — А тепер може хтось нарешті відчинить бар? Моя душа, може, й удосконалюється, але розум благає про милосердя. Розділ 80

Підозріливий мав ще одне запитання на продовження змагання, але Ідрис спокійно підніс руку — наполегливо, утихомиривши всіх, і полинув за обрій своїх роздумів. — Наскільки я бачу, — тихо почав він, а та піднята рука була неначе тризубець чистого терпіння, — ми — це єдиний вид, наділений здатністю бути чимось більшим, ніж є зараз, а можливо, навіть більшим, ніж мріємо стати, і потенціалом дістатися куди забажаємо. Він на мить зупинився. — Чому ми дозволяємо кільком штовхати багатьох на змагання, споживання і боротьбу? — провадив Ідрис. — Коли вже ми почнемо вимагати миру так само пристрасно, як вимагаємо свободи? Раптові сльози покотилися на його повернуті догори долоні, що лежали на колінах. — Пробачте мені, — сказав він, витираючи очі зворотом долоні. — Великий мудрецю, — звернувся Дайте Подумати, співчутливо ллючи сльози разом з ним. — Сьогодні нас усіх привела сюди сила любові. Нехай ми всі будемо щасливі у своїх духовних зусиллях. Ідрис розсміявся, струшуючи з очей місячне каміння сліз. — Це семантична помилка, великий учителю, — зауважив він, заспокоївшись. — Любов не має сили, бо її можна подарувати лише на власне бажання. — Дуже добре, — посміхнувся Дайте Подумати, — що таке Сила? — Сила впливає на людей і процеси або спрямовує їх, — пояснив Ідрис. — Сила — це міра контролю і завжди пов’язана з авторитетністю. Сила — це страх, що підкоряється жадобі. Любов позбавлена страху і жадоби, так само як авторитетності чи контролю, і саме тому вона є вищою за ілюзію сили. — А як щодо сили зцілення? — нагадав Сварливий. — Ви її заперечуєте? — А це енергія зцілення, майстре-джі. Кожен цілитель знає, що в цьому немає сили, але енергія існує в надлишку. Енергія — це процес. Сила — це спроба вплинути на процес, скерувати чи контролювати його. — Навіть сила молитви, майстре-джі? — поцікавився Амбіційний. — Хіба такого не існує? — Існує духовна енергія молитви, — відповів Ідрис, — так само як і духовна енергія любові, й обидві є резервуарами благодаті, але не існує сили. Енергія — це процес, а сила — це спроба контролювати процес. Вінсон поривався заговорити. — Сила — погана, енергія — хороша, — прошепотів він Карлі. — Абсолютна сила псує. — Дуже добре, Стюарте, — радісно озвалася Карла. — Скористаймося кальяном, — запропонував мудрецям Ідрис. — Дуже добре, Ідрисе, — навіть радісніше прошепотів Дідьє, і зібрання розслабилося, доки мудреці та мій французький друг задовольняли свої бажання. — Продовжимо? — запропонував Ідрис, коли мудреці зловили достатньо кайфу, щоб знову спуститися до метафізики. — Звісно, — відповіли мудреці. — Той факт, що ми такі як є, — мовив Ідрис, наче дискусія і не переривалася, — та ставимо влучні запитання, незважаючи на те, скільки століть знадобиться, щоб докопатися до правди, — це, власне, і є долею. Доля також, як і життя, — це раптове явище. Вінсон нахилився, щоб прошепотіти запитання, але Карла його випередила. — Енергія плюс напрямок дорівнює доля, — випалила вона, зосереджена на дебатах. — Але доля? — сказав Підозріливий, і цього теплого вечора його виголена голова виблискувала від поту. — Ви можете ще раз це пояснити? — Наша людська доля — це факт, а не гіпотеза, — мовив Ідрис. — Доля — це можливість сфокусувати духовну енергію у формі волі, щоб змінити майбутній напрямок нашого життя. Ми всі більшою чи меншою мірою робимо це з нашим особистим життям і з колективним життям людства. Ми вже живемо скерованим життям і лише самі можемо це усвідомити і скерувати його позитивніше. — Але як таке можливо усвідомити? — наполягав Дайте Подумати. — Виражаючи низку позитивних характеристик найкращим чином, — підказав Ідрис. — Саме це і є реалізацією душі, яка виражається у людській доброті й хоробрості. — Але навіщо? — запитав Амбіційний. — Навіщо комусь напружуватися й робити хороші, позитивні речі? Чому просто не працювати заради власної вигоди? Оскільки ви так полюбляєте науку, то хіба це не еволюція? — Жодним чином, — посміхнувся Ідрис, відповідаючи на запитання, яке чув уже сотні разів. — Хай куди дивляться люди, вони бачать дикий світ, що змагається на смерть. Але на світі також існує неймовірна співпраця — від мурашок у колоніях до дерев у колоніях і до людських істот у колоніях. Адаптивність — це витончена співпраця. Співпраця — це еволюція. — Але, звісно ж, виживає найсильніший, — наполягав Амбіційний. — І найсильніші правлять світом. Ви плануєте перевернути природній порядок речей? — Природній порядок речей — це співпраця, — заперечив Ідрис. — Молекули не змагаються, щоб сформувати органічні молекули, вони співпрацюють заради їхнього формування. І ми — великі мудреці — також є дуже великими збірками дуже великих органічних молекул, які співпрацюють завдяки Божественному. Коли вони зупинять співпрацю, то всі ми опинимось у халепі. — Ну, якщо хочете повернути цю дискусію назад до підвалин, — зауважив Дайте Подумати, — то можу я поцікавитися, чи пропонуєте ви ідею, що існує інший моральний порядок, поза тим, про який ідеться у сакральних текстах? Це було підступне запитання. Я знав, що Карла дуже хотіла відповісти, бо кілька разів його обговорювала. — Сакральні тексти існують для того, щоб ми знали, чим можемо стати, — сказав Ідрис. — Доки не дістанемося туди у своїй трагічно довгій культурній еволюції, доки не дістанемося до місця, гідного таких прекрасних одкровень, наша спільна людяність — це дуже корисна провідна зірка до істини. — Ви відкидаєте сакральні тексти? — зацікавився Дайте Подумати. — Це ви так кажете, а не я. Моя порада, хай яка вона незначна, полягає в тому, що сакральні тексти — неначе сакральні місця. І якщо ми очищаємося перед входом до сакральних пам’яток, то так само маємо бути чистими, коли звертаємося до сакральних текстів. А найкращий спосіб презентувати чисту душу перед великими одкровеннями Божественного — це бути чистою людською істотою у своїх вчинках з іншими та зі світом, який нас підтримує. Мудреці знову почали радитися, а Ідрис використав цю можливість, щоб замовити новий кальян, і задоволено підготував його для них. — Добре серце, добра віра? — зронив під час паузи Вінсон. — Ти справді починаєш розуміти, — тихенько запевнила Карла. Рендалл робив нотатки у своєму записнику. Анкіт допомагав йому, час до часу шепочучи частини фраз, які встиг запам’ятати. — Хлопці, вам тут подобається? — прошепотів я. — Це неначе стрибати з парашутом угору, — відповів Рендалл. — Замість стрибати вниз. — Ми можемо запросити цього вашого вчителя на вечірку, — захоплено вирішив Анкіт. — А буде вечірка? — зрадів Дідьє. — Комуністична вечірка, — сухо повідомив Анкіт. — Але можна організувати невеличку вечірку біля вогнища сьогодні ввечері, спеціально для вас, пане Дідьє, якщо бажаєте. — Суперово, — посвітлішав Дідьє. — О Господи, святі знову розмовляють. — Маю зізнатися, великий мудрецю, — скромно зізнався Дайте Подумати, — ви заплутали мене у джунглях своїх творчих ідей. — Так, — додав Підозріливий. — Я також розгубився, бо ваша дискусія на тему духовних речей не використовує звичайної духовної мови, майстре Ідрис. — Усе може бути духовною мовою, благородний мислителю, але просто на вищій чи нижчій частоті зв’язку, — відповів Ідрис. — Наша з вами дискусія — це лише один з багатьох варіантів. — А як може бути більш ніж одна духовна мова? — здивувався Підозріливий. — Якщо існує Бог і духовна мова, яка з’єднає нас із Ним, тоді за визначенням — це лише мова наміру, просто виражається вона в різний спосіб. — Навіть негативний? — запитав Сварливий, підіймаючи цю тему. — А ви б краще зосередилися виключно на вищій духовній мові, як було досі, а не на нижчій? — дорікнув Ідрис. — То у вас тоді немає прикладів? — запитав Амбіційний. — Більшість людства — це і є приклад, — похмуро сказав Ідрис. — Ну, тоді вам буде нескладно навести приклад ще якихось духовних мов, окрім нашої, — відповів Амбіційний. Ідрис терпляче намагався зрозуміти молодших чоловіків, тоді поблажливо зітхнув. — Дуже добре, — мовив він, — а тепер поговорімо про темне. Він ковтнув трохи лаймового соку і почав відповідати на виклик. — Експлуатація — це духовна мова зиску, — сумно почав Ідрис. Ті учні, які вже чули цю музику раніше, уже почали хитати головами у такт його онтологічної поезії. — Пригноблення — це духовна мова тиранії, — сказав Ідрис. Учні почали перешіптуватись, оживаючи під наспівування Ідриса. — Лицемірство — це духовна мова жадоби, — провадив Ідрис. — Безпощадність — це духовна мова сили, а фанатизм — це духовна мова страху. — Ти записуєш це, Рендалле? — перевірив я, поки Ідрис вирішив передихнути. — Так, так, сер, — відповів той. — Жорстокість — це духовна мова ненависті, — мовив Ідрис, — а зарозумілість — це духовна мова марнославства. — Ідрис! — вигукнули кілька учнів. — Зачекайте! — попросив Ідрис і м’яким помахом руки розділив води втручання. — Ми зібралися тут, прагнучи розуміння. Прошу, любі учні й гості, не гукайте у присутності цих великих мудреців, навіть попри те, що я завжди заохочував вас не стримуватися під час наших обговорень. — Як бажаєте, майстре-джі! — несподівано командним тоном озвався Анкіт, та ще й приклавши пальця до губ, оглядаючи натовп, всі знову замовкли. — Чи можу я попросити вас, великі мудреці, помандрувати зі мною до вищих духовних мов? — запропонував Ідрис. — Авжеж, — погодився Дайте Подумати. — За допомогою яких прикладів, майстре-джі? — поцікавився Підозріливий. — Я попрошу вас надати їх мені, великий мудрецю, — відповів Ідрис. — Бо надзвичайно хочеться побачити, які щасливі птахи вилітають з вашого розуму. — Це черговий викрут, — втрутився Амбіційний. — Ви підготували свої відповіді заздалегідь, еге ж? — Звісно, — м’яко розсміявся Ідрис. — І вивчив їх. А ви хіба ні? — Знову маю нагадати, майстре-джі, що саме ви відповідаєте, а ми ставимо запитання, — сказав Амбіційний, ховаючись за барикадою репутації. — Гаразд, — випростався Ідрис. — Ви готові до моєї відповіді? — Ми готові, великий мудрецю, — запевнив Дайте Подумати. — Емоції — це духовна мова музики, — провадив Ідрис, — а чуттєвість — це духовна мова танцю. Ідрис зупинився, чекаючи на коментарі, а потім повів далі. — Птахи — це духовна мова неба, — повідав Ідрис. — А дерева — це духовна мова землі. Він знову зупинився, неначе дослухаючись. — Гадаю, я померла, — прошепотіла Карла, — і потрапила до раю розумників. — Щедрість — це духовна мова любові, смиренність — це духовна мова честі, а відданість — це духовна мова віри. Багато учнів уже бачили Ідриса, коли той протистояв вогню. І, переповнені до нього великою любов’ю, вони наївно приєднувалися, не заохочуючи його до перемоги, а заохочуючи до правди — байдуже, хто саме вимовить її під час сеансу. — Правда — це духовна мова віри, а іронія — це духовна мова збігів. Учні похитувалися на місці, підкоряючись тиші. — Гумор — це духовна мова свободи, — сказав Ідрис, — а жертва — це духовна мова спокути. Він знову зупинився, борючись із марнославством, знаючи, що може продовжувати ту поему дуже довго. Він поглянув на учнів, червоний з обличчя від докорів сумління, і посміхнувся їм у відповідь. — Усе є духовним і все виражається завдяки своїй власній духовній мові. Зв’язок з Джерелом неможливо урвати, а лише порушити. Учні загорлали і почали аплодувати, потім утихомирилися, горді й розкаяні водночас. — Коли ви не проти, — запропонував Ідрис, — я б не відмовився ще від однієї перерви, десь на годину, якщо влаштовує. Учні інстинктивно підвелися, проводжаючи мудреців до їхньої печери. — Не знаю, як ти, — сказав я Карлі, радіючи перерві, — але мені хочеться чогось не святого. — Якраз і я про це подумала, — мовила вона. — І мені байдуже — пити чи смалити. Мої нерви аж у роті. — Ти хотіла опинитись на арені, еге ж? — Це була серйозна фігня для розумників, — блискаючи очима, заявила Карла. Ідрис був кмітливий і харизматичний, але він поставав перед такими інквізиціями багато разів. Він знав, де тверда земля, а де політичний пісок. Я вже звертався з запитаннями до багатьох учителів і зрозумів, що інколи кмітливість прикриває нестачу принциповості, а харизма приховує амбіційність. Мені подобався цей учитель, але він уже був святим у очах своїх учнів, і це трохи хвилювало, бо п’єдестал зазвичай вищий за людину, яка на ньому сидить. Мудреці повернулись, і дискусія продовжилася ще на три допитливі години, доки у гостей не закінчились запитання. Потім вони схилилися Ідрисові до ніг, просячи про благословення — у відповідь на те, яке самі дали йому на початку дискусії. — Я справді полюбляю такі ігри, Ідрисе, — зауважив Дайте Подумати, прощаючись останнім. — Я завжди дякую Божественному, що ми можемо вільно висловлювати наші ідеї та не боятися нових, якщо на те буде благословення. Мудреці обрали простіший шлях донизу, на якому трояндові пелюстки захищали їхні босі ноги. І вони були занурені в думки, а може і трохи не такі підозріливі, амбіційні та сварливі. Ідрис пішов помитись і помолитися. Ми допомогли розібрати тимчасову пагоду і позбирали килими і таці. Карла викликалася покерувати кухнею і приготувала вегетаріанське пулао^[161] та шматочки цвітної капусти і картоплі з кокосово-вершковою підливою, а ще зелені боби під соусом з коріандру та шпинату, шматочки моркви й гарбуза, запечені у фользі над вогнем, і рис басматі, просочений мигдалевим молоком. Дивлячись, як Карла керує каструлями та стравами з рису і овочів на шести гасових конфорках водночас, а вир смаку й кольору шкварчить в ураганах пару, я був просто загіпнотизований, витріщаючись, неначе та сова, доки Карла не затягнула мене у процес миття посуду. На кухні ми працювали з трьома молодими жінками з громади учнів. Вони теревенили з Карлою про музику, моду й фільми, а водночас готували їжу для двадцяти вісьмох відданих. Вони сприймали куховарство для Ідриса та інших на горі як священний обов’язок і вкладали в їжу часточку своєї любові, щоб учитель міг її покуштувати. Коли учні не готували, молилися чи навчалися, то полюбляли поїсти, тож коли банкет завершився, не залишилося навіть крихти від ароматних страв Карли. Сама вона небагато з’їла, але після багатьох компліментів підняла свого келиха, пропонуючи тост за сите завершення свята. — Я наготувалася на цілий рік наперед, — заявила вона. — За куховарство раз на рік! — За куховарство раз на рік! — загорлали послідовники, які куховарили щодня. Коли начиння вже зібрали у сяйливі вежі й більшість послідовників залишили табір чи пішли спати, тоді навколо вогню зібралися гірські грішники: Карла, Дідьє, Вінсон, Рендалл, Анкіт і я. Дідьє запропонував пограти в непристойну гру, в якій кожен, хто ненароком сказав непристойне слово під час розмови, мав випити. Його теорія полягала в наступному: людина, яка найбільше поведена на сексі, нап’ється найшвидше, і тоді ми всі про це дізнаємось. Я знав, що найбільше поведений на сексі Дідьє, який, так уже сталося, мав майже стовідсотковий імунітет до алкоголю. Карла також про це знала й обрала новий напрямок для розмови. — Як щодо такого, люди, — запропонувала вона, підводячись, щоб відійти. — А чому б вам не розповісти один одному правдиву історію того, чому ви сидите тут, а не деінде, з коханням свого життя? — Ранвей в ашрамі, — без заохочення почав Вінсон. — І в цьому є моя провина. Я настільки в неї закоханий, що перетворив дівчину на святу, розумієте? І не думаю, що для такого є екзорцизм навпаки. — Я точно знаю, що ти маєш на увазі, — мовив Рендалл. — Але краще б не знав. Ми з Карлою побажали всім на добраніч. Я схопив одного зі згорнутих килимів, полотняне покривало, шматок мотузки і свого наплічника з необхідними припасами. Карла несла дві ковдри та власну сумку з базовими речами. Підсвічуючи собі смолоскипами, ми підійшли до пагорба, лякаючись стрибаючих тіней, аж тут стежка раптом повернула. — Ти ледь не пристрелила тінь, правда ж? — запитав я, примостившись біля Карли на вузькій стежці, а смолоскип у Карли в руці відкидав кола ясності на темні полотна нічного лісу. — Це ти потягнувся по ножа, — нагадала вона, підсовуючись ближче. Я використав мотузку, щоб змайструвати досить непоганий прихисток. «Коли мотузка правильна, — колись розповів мені один президент об’єднання далекобійників, — і достатньої довжини, далекобійник може зробити майже все». У моєму далекобійному наметі ми розмовляли, цілувалися, розглянули кожне запитання й кожну відповідь, почуті під час дискусії. — Ви, хлопці, узагалі цього не доганяєте, — сонно мовила Карла, коли ми разом пробігли крізь долину ідей. — Ми, хлопці? — Ви, хлопці. — Чого не доганяємо? — Істини, — пояснила вона. — Якої істини? — Великої істини. — Про що? — У тім-то й річ, — сказала Карла, а її очі сяяли зеленими дзеркалами. — У чому річ? — Ви, чоловіки, одержимі істиною, — уточнила Карла. — Але істина не настільки велика штука. Істина — це стриманість після трьох коктейлів. — Мені не потрібно пити, — посміхнувсь я, — щоб не стримуватися біля тебе. Ми цілувались, і кохалися, і продовжували теревенити, і сварилися, повертаючись до початку, аж доки не поснули, а розмите сяйво півмісяця заполонило небо. Раптом я прокинувся, відчувши, що ми не самі. Я повільно підвів голову і помітив Ідриса спиною до нас. Він стояв на краєчку пагорба, за кілька метрів, і милувався на срібну чашу місяця. Я глянув на Карлу. Вона і досі спала поруч, одягнувши мою футболку як нічну сорочку. — Я радий, що ти мене бачиш, — не обертаючись сказав Ідрис. — Я завжди радий вас бачити, Ідрисе, — прошепотів я. — Я б підвівся, але не одягнений для такого. Він захихотів, зіпершись на свою патерицю і дивлячись на зірки. — Я дуже щасливий, що ви з Карлою з’явилися тут, — зізнався він. — І хочу запевнити, що ви можете залишатися, скільки побажаєте. — Дякую, — мовив я. Карла прокинулася і помітила Ідриса. — Ідрисе, — почала вона, сідаючи. — Прошу, присядьте і влаштовуйтеся зручніше. — Мені завжди зручно, Карло, хай де я є, — радісно мовив він, досі не розвертаючись до нас. — І щось підказує, що для вас двох це правило також діє, правда ж? — Ми можемо вам щось запропонувати? — спитала Карла, тручи очі. — Води чи соку? — Від такої пропозиції, — мовив Ідрис, — я вже отримую поживу. — Ми одягнемось і приєднаємося до вас, — запропонував я. — Я можу зробити вам на вогні чашку чаю. — Я піду через хвилину чи дві, — відповів він. — Але маю сказати дещо вам обом, і мій розум не дозволяє це проігнорувати, тож вибачаюся за втручання. — Це ми втрутилися у ваш світ, — наполягала Карла. Він знову розсміявся. — Карло, ти бажала приєднатися сьогодні до мене, — почав він, — під час допиту інквізиторів? — Так, Ідрисе, — хихотіла вона. — Запишіть мене наступного разу. — Згода, — відповів він, подумки вже покидаючи нас. — Ви двоє готові отримати мої настанови? — Так, — непевно прошепотіла Карла. — Ви обоє маєте відмовитися від насильства і, хай що станеться, жити мирно. — Важко жити без насильства в такому світі, Ідрисе, — зауважила Карла. — Насильство, тиранія, придушення, несправедливість — це все гори на мапі життєвої подорожі, — сказав Ідрис. — Життя — це зустріч з цими горами. Найбезпечніший спосіб подолати гору — це обійти її. Але якщо обрати цей шлях, то він стане всім твоїм життям, бо коли починаєш обходити, то це стає вічним колом, і одна з цих гір перетворюється на вашу долю. Тож єдиний шлях — угору, до чогось поза колом, а щоб отримати хороший краєвид і побачити нові гори, потрібно залізти на гору і спуститися з її вершини. Та коли йдеться про гори, то жоден відрізок маршруту не такий небезпечний, як уже пройдений. — Що це означає? — запитав я. — Я хвилююся через вас, — відповів він. — Часто хвилююся. Краєвид з верхівки після небезпечного підйому — це те, чого неможливо досягнути, якщо обрати безпечніший шлях по колу, але він несе більше ризиків. А ви маєте покладатись одне на одного і допомагати одне одному більше, ніж досі. Ви почали підніматися у тіні гори, обоє. — А ви залізли на всі свої гори, Ідрисе? — поцікавилася Карла. — Колись я був одружений, — тихо і повільно зізнався він. — Дуже давно. І моя дружина, нехай її душа живе в щасті, була моїм постійним компаньйоном під час духовним пошуків, як і ви одне для одного. Я був би ніким без тих речей, які ми віднайшли разом. А тепер я сам підіймаюсь у тіні гори. — Ви ніколи не самі, Ідрисе, — запевнила Карла. — Усі, хто вас знає, носять усередині якусь часточку вас. Він стиха розсміявся. — Ти нагадуєш її мені, Карло. А ти, Ліне, нагадуєш мене самого в іншому житті. Знаєте, я не завжди був пацифістом. Ніколи не відмовляйтеся від свого кохання одне до одного. Ніколи не зупиняйте пошуки миру всередині себе. Він мовчки розвернувся і попрямував назад до табору. Повернулися нічні звуки, і десь далеко пробив дзвін на залізничній станції. Карла мовчала, вдивляючись у листяні тіні, в яких зник Ідрис. — Нам з тобою потрібно попрацювати над деякими речами, якщо хочемо зробити все правильно, — мовила вона, повертаючись до мене, а очі зеленіли під місячним світлом. — Я хочу бодай раз зробити все правильно. — А я гадав, у нас уже й так усе правильно. — Ми лише почали, — посміхнулася вона, сонно потягуючись і підсовуючись ближче. — Кілька отаких місяців тут — і ми все зробимо правильно. Вона раптом відсунулась і почала ритись у своїх речах, аж поки не знайшла листа, якого зберігала для мене. — Це найбільш вдалий час для листа в тіні гори, — вирішила вона, віддаючи мені листа і знову зручненько вмощуючись поряд. Вона прегарно позіхнула, заплющила очі й заснула. Я розгорнув листа на одну сторінку. Він був від Близнюка Джорджа. Я прочитав його у полум’ї смолоскипа. Агов, друже, це я, Близнюк, повідомляю тебе, що ми зі Скорпіоном ще не знайшли гуру, який його прокляв, але й досі не полишаємо пошуків. Ми були в Карнатаці, на горі, потім у Бенгалії, а десь посередині мені стало зле, я дуже погано почуваюсь, але не можу підвести Скорпіона, тож ми продовжуємо пошуки. Лише хотів, щоб той, кому небайдуже до мене, знав: якщо я раптом не повернуся, я ні про що не жалкую, бо люблю своє життя та свого друга Скорпіона. Щиро твій Близнюк Я відклав листа і міцно обійняв Карлу, поки вона глибоко не заснула в моїх обіймах, але сам я досить довго не міг стулити очей. Я думав про чоловіків, які зібралися навколо вогню: Анкіта і Вінсона, Дідьє і Рендалла, які втратили своє кохання, але знову його знайшли, обмінюючись оповідками, кинутими в полум’я як підношення — по одному поліну за раз. Я думав про Абдуллу, який ніколи не втрачав своєї віри, але майже завжди був сам. Я побачив у темній алеї спогадів Вікрама, такого ж самотнього у час смерті, як і половину свого наркоманського життя. Я думав про Навіна, знаючи, що він був закоханий у Діву Девнані, але спостерігав за нею крізь стіну шпичаків під назвою «пристойне суспільство». Я думав про Ахмеда з «Будинку стилю», який повторював під час кожного небезпечного гоління, що все своє життя пристрасно кохав одну-єдину жінку, але їхні родини роз’єднали закоханих, і Ахмед не бачив її з дев’ятнадцяти років. Я думав про самотнього Ідриса, і про самотнього Хадербгая, і про самотнього Тарика, і про самотнього Назіра, і про самотню Кавіту, без Лайзи, та про всіх інших, які жили і помирали на самоті, але завжди закохані чи з вірою в кохання. Диво полягає в тому, що кохання таки знаходить нас, хай як це дивно, доленосно і містично. Диво — це навіть якщо ми ніколи його не зустрінемо, навіть якщо кохання занадто довго чекає на крилах мрій, навіть якщо кохання не стукає у двері й не залишає повідомлення і не вкладає в наші руки квітів, усе одно так багато людей ніколи не перестають вірити! Коханці занадто сильно закохані, тож їм не потрібна віра. Люди, які не знають кохання, але ніколи не перестають вірити, — це святі любові, які підтримують саме існування кохання у садах віри. Я глянув на Карлу, яка дихала в мої груди. Вона здригнулась у закутку свого сну. Я приголублював її, доки її дихання знову не перетворилося на мою персональну музику спокою. І я подякував Долі, чи зорям, чи помилкам, чи хорошим вчинкам, що подарували цей чудовий спокій, коли Карла поряд зі мною. І я нарешті заснув, під тим півмісяцем — срібним кубком, що лив зорі в наші сни в тіні гори. Розділ 81

⇐ Предыдущая 43 44 45 46 474849 50 51 52 Следующая ⇒