Annotation 37 страница

Діва Девнані запросила нас на зустріч у своєму корпоративному офісі. Він містився на Ворлі-Сіфейс, який нагадував велику посмішку з будівель, що сяяла з широкого вигнутого бульвару, звернута до моря. Будівля Діви нагадувала верхню палубу океанського лайнера з високими півкруглими вікнами, на повному ходу, а суцільний балкон був як леєр. Коли двері ліфта зачинились, я запропонував Карлі свою флягу. Карла зробила ковток і віддала її назад. Ліфтер зиркнув на мене. Я запропонував флягу йому, і він теж зробив ковток, наливаючи ром собі в рота, не торкаючись губ. Передав флягу назад, хитаючи головою. — Благослови всіх, Боже, — сказав він. — До речі про всіх, — мовила Карла, — і тебе хай теж благословить Бог. Двері відчинилися перед мармурово-скляною прерією з кількома дуже привабливими дівчатами у дуже вузьких спідницях, які паслися за столами розваги. Поки Карла спілкувалася з секретаркою, я крутився навколо сталево-скляних столів, зазираючи дівчатам через плече. Дівчата слухали музику в навушниках, грали у відеоігри й читали журнали. Одна з дівчат, перегортаючи сторінку, підвела погляд. Вони стишила звук на своєму плеєрі. — Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, блискаючи лютими очима. — Я... знаєш... я буду отам, — сказав я, задкуючи. Секретарка відвела нас до алькову навпроти дверей офісу Діви, і ми сіли на м’яких стільцях. Там стояв столик з діловими газетами і журналами, на ньому — газована вода у карафі та трохи арахісу, насипаного у бронзовий зліпок людської руки. Долоня з арахісом привернула мою увагу, коли ми сідали. Я вказав на неї, намагаючись зрозуміти натяк. — Це так ми тобі заплатимо? — прошепотів я Карлі. — Чи, може, це те, що сталося з останнім хлопцем, який попросив надбавки? — Біднякам не випадає перебирати, — сказала Карла. — Збіса добре, — посміхнувсь я, подумки аплодуючи. Біля нас з’явилася висока гарненька дівчина. — Я можу принести вам кави? — запитала вона. — Може, пізніше, з Дівою, — відмовилася Карла. — Дякую. Дівчина пішла, і я обернувся до Карли. — Там досить дивно, на рецепції. — Мармурова плитка — якось замало для дивного. — Ні, я про дівчат. Вони нічого не роблять. — Що ти маєш на увазі — вони нічого не роблять? — Там просто джайв неробства. — І? Може, це просто тихий день. — Карло, ну ж бо. Там сім дуже вродливих дівчат, і жодна з них нічим не займається. Це якось дивно. — Якось дивно, що ти їх порахував, — посміхнулася вона. — Я... Відчинилися двері Дівиного офісу. Це відбулось якраз за хвилину до нашої зустрічі. Звідти висипала купка бізнесменів, одягнених у однакові костюми та з однаковим виглядом ситої амбіції. — Пунктуальність — це час крадіїв, — згадала Карла, перевіряючи годинника і підводячись. Діва підійшла до офісних дверей, тримаючи руки на стегнах. — Проходьте, — запросила вона, розцілувавши Карлу в обидві щоки. — Я так за вами скучила! Дякую, що прийшли. Вона плюхнулась у величезне крісло за кришкою чорного великого рояля, яку вона вкоротила і перетворила на стіл. На цьому роялі-столі була світлина її батька у срібній рамці. Над фотографією нависали квіти, розливаючи жовті барви на лаковану чорноту. На таці у формі павичевого хвоста курилися пахощі. Це була велика кімната, але перед столом стояло всього два крісла. Усі ті бізнесмени з порожніми очима стояли під час зустрічі з Дівою. «Жорстка дівчина, — подумав я, — але хто може їй дорікнути? » — Це було щось, — почала Діва. — Я можу запропонувати вам випити, люди? Лише Бог знає, як це потрібно мені. Вона натиснула кнопку на консолі, й за секунду відчинилися двері. Дуже гарненька дівчина перетнула велику кімнату, ступаючи слизькою підлогою на неймовірних підборах. Зупинилася біля стола, змахнувши короткою спідницею і напруживши довгі ноги. — Мартіні, — звернулася до неї Діва, — хочу познайомити тебе з міс Карлою та паном Шантарамом. Карла помахала. Я підвівся, поклав праву руки на груди і вклонився. Це найбільш ввічливий спосіб привітатися з будь-якою жінкою в Індії, бо багато жінок не люблять тиснути руки. Мартіні нахилила до мене голову, і я знову сів. — Я буду «Мангеттен», — замовила Діва. — А ти, Карло? — Подвійну горілку з двома шматочками льоду, будь ласка. — Лаймову содову для мене. Мартіні розвернулася на підборах п’ятдесятого калібру і повільно рушила геть, неначе жирафа у скляному зоопарку. — Я так розумію, вам цікаво, чому я призначила цю зустріч, — мовила Діва, здивувавши мене, бо я про це й не думав. — Мені цікаво, — сказала Карла, — але не це. Ти перейдеш до справи, коли треба буде, так? То як ти, Діво? Ми не бачилися багато тижнів. — Я добре, — посміхнулася Діва, випростуючись у кріслі, що для її невеличкого тіла було як півліжка. — Я стомлена, але працюю над цим. Сьогодні я все продала. Практично все. Це була остання зустріч у довгій вервечці зустрічей, які я мала вчора й сьогодні. — Як ти могла все продати? — запитала Карла. — Усі ті чоловіки, які лише керують компаніями у моєму портфелі, отримують транші акцій як бонуси. Я сказала, що як продам свій портфель одразу, то їхні акції стануть нічого не варті. Але якщо вони повернуть ці акції мені, то зможуть забирати собі компанії та керувати ними, призначаючи власну раду директорів і виписуючи собі жирненькі бонуси, не витративши при цьому і долара, а я піду у відставку. — Розумний хід, — вирішила Карла. — Як головний акціонер, ти можеш використати проти них щорічні загальні збори. Але пропускатимеш повсякденні. Це неначе напиватися без похмілля. — Отож-бо, — підтвердила Діва, саме коли Мартіні повернулася з напоями. — У тебе є косяк? — поцікавилась Діва. — Так, — водночас озвалися Карла і Мартіні, одразу ж розвернувшись одна до одної. Мені цей момент здався напруженим. Але мовчазні сутички між вродливими жінками — це жіночі магічні трюки, швидкі й непомітні — чоловічим очам та інстинктам не встежити. Я не міг бути певним, що там відбувалося, тож усім посміхався. Карла дістала з сумочки тоненького косяка і передала його Діві. Мартіні гнівно стріляла очима: одні ноги і ніяких кишень; вона розвернулась, і оборки на її спідниці запінилися, мов хвилі навколо рифу. — Дякую, Карло, — сказала Діва. — Я вільна жінка, якраз із цієї хвилини. Якби вже зайшло сонце, то я б пила шампанське. Я можу пити коктейлі увесь день, але якщо торкнуся шампанського, то IQ падає на двадцять пунктів, а це вже тупість, яку можна притримати у резерві до вечора. А тим часом, за свободу для жінок! — За свободу для жінок! — підняла келиха Карла. Діва на деякий час замовкла. Карла повернула її назад до розмови. — Наскільки все було погано? — Вони всі хотіли контролю, — розповіла Діва, крутячи в руках свій келих. — Вони не могли цього витерпіти — жінка з владою, вони б усі залюбки лизали чоботи чоловікові. — Вони це тобі показали? — запитала Карла. — Я бачила це в їхніх очах, під час кожної зустрічі. І до мене завжди доходив шепіт від чоловіків, які зраджували чоловіків. Влада в моїх руках для них була оголошенням війни. Ці паразити, яким батько дозволив кишіти в компаніях, ці чоловіки, які дивилися в інший бік, коли чорна каса нас мало не знищила, вони почали ставати нестерпними. Навіть загрозливими. Ти ж розумієш, що я маю на увазі, Карло? — Таких чоловіків потрібно чавити або викидати, — порадила Карла. — Ти могла розчавити їх, Діво, бо батько дав тобі таку владу. Чому ти відступаєш? — Тато дуже захоплювався енергетичними ринками. Це все, що нам залишилося, доки будівельна компанія розплачується з боргами, а ті ринки ще й досі приносять непогані доходи. Я б не ставила на нафту й вугілля, а він поставив і замкнув мене в колесі, в якому бігають тисячі людей. Я просто не можу від цього відмовитись. — То ти ще й досі у грі? — уточнила Карла. — Я віддаю кермо, але сказала новим менеджерам, що за кожен рік, коли вони працюватимуть чистіше і краще, вони отримуватимуть назад по одному траншу своїх акцій. — Які в тебе плани? — поцікавивсь я. — Я залишила одну компанію і ввела карантин на її продаж. Я залишила об’єднану модельну агенцію і весільний салон, той, про який колись розповідала. Я додала туди послуги з весільних порад і перейменувала. Збираюся цим керувати. — О, — усвідомив я, — то дівчата в офісі — це моделі, які чекають на своє завдання. — Можна й так сказати, — відповіла Діва, обертаючись до Карли. — Знаю, що ми це обговорювали давно, Карло, але я сподівалася, що ти ще й досі зацікавлена. Я б дуже хотіла попрацювати з твоїми ідеями з приводу цього. Що скажеш? — Мені подобалося, коли це була просто ідея, — зізналася Карла. — І я радію, дивлячись, як ти втілюєш її в життя. Розраховуй на нас, поки ми в місті. Обговорімо це наступного тижня в нас, за вечерею, згода? — Так, — неясно відповіла Діва, переводячи очі на заквітчане зображення батька. Ми дозволили їй трохи подумати, обоє були згодні чекати, поки закінчиться той транс. — А знаєте, чому я наполягала, щоб усі називали мене Дівою? — згодом запитала вона, продовжуючи дивитися на фото. — Я була на вечірці й пішла до ванної, а там почула, як власні друзі обзивають мене позаочі. Тривія Дівія, — казали вони. Тривія Дівія. І знаєте що? Вони мали рацію. Я такою і була. Я була тривіальною. Тож я змінила своє ім’я на Діву тієї ж ночі й усіх змусила так мене називати. Але це вперше я почуваюся нетривіальною, якщо є таке слово. — Важливою — оце правильне слово, Діво, — мовила Карла. Молода спадкоємиця повернула обличчя до Карли і посміхнулася, стиха хихочучи. — Тепер усе добре, — запевнила вона, піднімаючись із крісла, щоб потягнутися й позіхнути. Ми теж підвелися, і вона провела нас до високих дверей свого офісу. — Дуже рада, що ти звільнилася, — сказала Карла, обіймаючи її перед виходом. — Літай високо, маленька пташечко. Ми вільно покотили на мотоциклі, не розганяючись і думаючи про різне. Я думав про бідну багату дівчинку, яка жила в нетрищах і роздала людям цілий статок. Карла думала про щось інше. — Усі вони — першокласні колишні дівчата на виклик, — через плече гукнула мені вона. — Що? — Вони — колишні дівчата на виклик. — Хто? — Гарненькі дівчата в офісі, які дуже гарно нічого не робили. Вони всі — колишні дівчата на виклик. Доміни, узагалі-то. Фахівці з фетишу. Діва найняла їх для фетиш-вечірки, але після неї запропонувала їм роботу. Вони всі погодилися. Вони не працюють на Діву моделями. Вони керують шлюбно-весільною агенцією. — Вони мають добре впоратися, — вирішив я. — Чому ти не розповіла мені, коли постала ця тема? — Зупини мотоцикла, — попросила вона, відхиляючись від мене. Я заїхав на смугу виїзду, біля автобусної зупинки. — Ти серйозно запитуєш, — обурилась Карла, дихаючи мені на шию, — чому я не розповіла, що ми йдемо на карнавал колишніх дівчат на виклик? — Ну... Я знову вирулив на дорогу і трохи проїхав, але потім знову зупинився, бо посеред дорожнього роздільника сидів Олег, граючи на гітарі. Ми під’їхали до нього. — Що це ти робиш, Олежка? — запитала Карла, посміхаючись жменею ферзів. — Граю на гітарі, Карло, — блиснув російською посмішкою той. Карла ніжно притиснула палець мені до плеча, і двигун стихнув. — Чому тут? — поцікавилася Карла. — Акустика просто ідеальна, — повідомив Олег, неквапливо посміхаючись. — Море позаду мене, а будівлі... — Що ти граєш? — запитала Карла. — Ця пісня називається «Let the Day Begin» гурту «The Call». Цей чоловік, Майкл Він, він неначе святий рок-н-ролу. Я його обожнюю. Хочете, зіграю для вас? — Ще побачимось, Олежка, — сказав я, знову газуючи. — А чому б тобі не заскочити до нас, — запропонувала Карла. — Справді? — водночас вихопилось у нас з Олегом. — Ми підвеземо тебе додому, — мовила вона. — Бо саме їдемо в напрямку Донгрі. Олег заліз позаду Карли. Ми поїхали, і вона обхопила мене ногами на паливному баці. Вона прихилилася до Олега, який повісив гітару на спину. Ми проїхали повз групку транспортних копів, які чекали на переході, щоб звалити одну чи кілька зебр на вулиці джунглів. — Вікару нака, — мовив на маратхі я. — Не питайте. Розділ 89

З часу пожежі в маєтку Хадербгая Карла не навідувалася на парфумерний базар в Донгрі, та й узагалі в той район. Але вона змішувала власні парфуми і потребувала особливих ароматів. Коли вона нарешті готова була повернутися на сторінку, яку перегорнула не читаючи, ми вплелися ниткою в щільно тканий килим трафіку, щоб доїхати до однієї улюбленої крамниці біля Мугаммед-Алі-роуд. Великий Алі, один з трьох кузенів-братів на ім’я Алі в його родині, а також двоє інших — Сумний Алі та Розважливий Алі, привітали нас у крамниці та всадовили на подушки. — Я наллю вам чаю, пані Карла, — сказав Розважливий Алі. — Минуло так багато часу, — мовив Сумний Алі. — Ми сумували за вами. — Я підготую вашу особисту добірку, пані Карло, — пообіцяв Великий Алі. Ми пили чай, поки Карла вивчала свої особливі есенції та слухала історії про рідкісні парфуми, привезені з рідкісного куточка вишуканого світу. Коли ми вже зібрались виходити, дебелий перестарілий торговець, одягнений у біле, запитав, чи може бодай раз понюхати власні парфуми Карли. Карла погодилася, простягаючи свій тоненький зап’ясток, і її долоня нагадувала листок під час дощу. Торговці парфумами всі професійно вдихнули по кілька разів, а потім сумнівно похитали головами. — Колись, — сказав Великий Алі, коли ми виходили, — я розгадаю ваш букет. — Не втрачай надії, — підбадьорила Карла. Ми знову вийшли на вулицю, прямуючи до мотоцикла, а Карлині невеличкі пляшечки дорогоцінних ароматів та олій тихо бряжчали в чорній вельветовій сумці. Ступивши кілька кроків, ми побачили двох чоловіків, яких знали зі старих часів у компанії Хадербгая. Вони переходили дорогу неподалік. Салар і Азім були вуличними хлопцями, які роками перебували на найнижчому рівні поблажливості компанії. Доки улюблені сини помирали, ці досить довго протрималися на мілині, щоб одержати вищі позиції в новій компанії Халеда, яка відчайдушно намагалася знайти заміну своїм полеглим солдатам. На хлопцях був новий одяг компанії, а ще вони брязкали новими золотими ланцюжками та браслетами, припасовуючи цей тягар покори. Вони знали Карлу ще до моєї появи в компанії і любили її. Вони розповіли їй лячно-смішну гангстерську історію, бо знали, що вона сподобається. Так і сталося, і Карла відповіла лячно-смішною історією поганої дівчинки. Вони реготали, аж захиляючи голови, а шиї ловили вечірнє світло. — Занадто довго, — мовив я. — Аллагафіз. — Вам куди? — запитав Салар. — Назад до мотоцикла, на Мугаммед-Алі-роуд. — Ми пройдемося з вами. Тут можна зрізати. Ми вам покажемо. — Нам сюди, — наполіг я. — Може, зробимо кілька покупок. Аллагафіз. — Худагафіз, — відповів Азім, махаючи на прощання. Я не хотів нікуди йти з людьми компанії Халеда, ба з будь-якими солдатами, з будь-якої компанії. Я не хотів поринати у спогади. Я не хотів нічого згадувати. Уже втисячне я подумав, що слід виїхати з Міста-Острова разом з Карлою і оселитися десь на віддаленому узбережжі. У місті неможливо утекти від компанії. Компанія — це і є місто. Можна утекти від компанії лише там, де немає чим володіти. Ми пройшли крізь нещільний натовп і вже збиралися перетнути брукований вхід до бічного провулку, коли раптові несподівані крики розірвали шовковий спокій і люди в паніці побігли з того входу. Я глянув на Карлу, бажаючи опинитися в іншому місці. Ми обоє знали, чи принаймні підозрювали, що до цього причетні Салар і Азім. Ми знали їх багато років, але вуличні війни компаній уже мене не стосувалися, тож я вже збирався йти геть. А от Карла не збиралася: вона підштовхувала мене вперед, і ми підійшли ближче, щоб подивитися. З провулку виволікся чоловік і навалився на мене. Це був Салар. Він був повністю закривавлений. Його кілька разів штрикнули у груди й живіт. Він обрушився на мене, тож довелося його тримати. Я глянув далі й помітив Азіма: він лежав долілиць, і з нього на каміння в провулку виливалися останні краплі крові. — Я знайду таксі, — сказала Карла, кидаючись геть. Салар із зусиллям підніс руку і потягнув за свого золотого ланцюжка, аж той порвався. — Для моєї сестри, — мовив він, пхаючи його мені. Я поклав ланцюжка у кишеню і міцно обхопив Салара за пояс. — Я не можу дозволити тобі лягти, брате, — пояснив я. — Я хотів би, але вже не зможу тебе підняти, якщо таке станеться. Карла вже зловила таксі. Тримайся, друже. — Я вже готовий, Ліне. Залиш мене. Ялла, цей біль! — Не знаю як, але тобі не проштрикнули легені, Саларе. Ти ще й досі дихаєш. Ти видряпаєшся, чоловіче. Просто тримайся. Карла приїхала за дві хвилини, відчинила дверцята таксі. Ми засунули Салара на заднє сидіння, я сів поряд, а Карла роздавала інструкції спереду. Я не знаю, скільки вона заплатила водієві таксі, але він навіть не моргнув на сліди крові й довіз нас до лікарні «Ґокулдас Тежпал» у рекордний час, їдучи супроти руху транспорту. Біля входу в лікарню зібралися санітари й медсестри, які поклали Салара на каталку і завезли його всередину. Я хотів був зайти за ними до лікарні, але Карла мене зупинила. — Ти не можеш нікуди йти в такому вигляді, коханий, — повідомила вона. Сорочка і футболка під жилетом були заляпані кров’ю. Я зняв жилета, але після цього пляма на футболці розпливлася тільки гірше. — Та до біса це все. Ми маємо залишатися з Саларом, доки тут не з’явиться компанія. Люди, які таке зробили, можуть спробувати знову, і ми не зможемо покликати копів на допомогу. — Почекай хвильку, — попросила Карла. Вона зупинила адвоката, який швидко йшов у наш бік: білий судовий комірець цупкий від презумпції, а папери клієнтів під пахвою, щоб не розсипалися. — Я дам десять тисяч рупій за вашого піджака, — сказала Карла, розмахуючи віялом банкнот. Адвокат глянув на гроші, примружився на Карлу і почав спустошувати кишені свого піджака, що коштував заледве тисячу. Карла одягла мене, перехрестивши відвороти, і підняла комірця. Облизавши пальці, позатирала плями на моєму обличчі. — Ходімо подивимось, як там Салар, — мовила вона, ведучи мене в лікарню. Ми чекали в коридорі, біля операційної. Чорно-білі кахлі, які благали про не квадратний візерунок, впиралися в сіро-зелені стіни, на яких по низу проглядалися плями від загіпнотизованих швабр утомлених прибиральників. Призначення — це служка і господар, і хай де воно керує, страждання сидить по коридорах, позбавлене чуйності. — Ти як, мала? — Я нормально, — посміхнулася Карла. — А ти? — Я... У коридор нахабно втиснулися четверо молодих гангстерів компанії Халеда. Їхній ватажок — Фааз-Шах — мав гарячу голову і чомусь розпалився ще більше, побачивши мене. — Що ти в біса тут робиш? — зажадав він, зупинившись за кілька кроків від мене. Я став перед Карлою, тримаючи ножа в руці. Вона знала більшість старших гангстерів компанії, та лише кілька молодих вулканів. — Саламалейкум, — привітавсь я. Фааз-Шах завагався, шукаючи щось, чого не міг знайти в моїх очах. Я бився разом з його старшими братами у битвах з іншими бандами. І я бився разом з його новим ватажком Халедом. Я ніколи не бився разом з Фаазом-Шахом. — Валейкумсалам, — м’якше відповів він. — Що сталося з Саларом? Чому ти тут? — А чому тебе тут не було? — запитав я. — Як ти про це дізнався? — У нас є люди в цій лікарні, — повідомив він. — У нас скрізь є люди. — Не в провулку, де зарізали Азіма і Салара. — Азіма? — Коли я його побачив, уже було запізно, він сплив кров’ю. — Де це відбулося? Вони були важкими молодими гангстерами, які завжди видобудуть з тебе кепський гумор, хай як би ти намагався його приховати, і вони завжди були злими. Однак я був у безпеці, бо просто вчинив правильно, і рано чи пізно вони б це второпали. Але жоден з них не був у безпеці, якби розізлився настільки, щоб роззявити пельку на Карлу. — Карло, — мовив я, посміхаючись їй, — якщо можеш, будь ласка, подивися, чи десь тут є чай? — Залюбки, — вирішила вона, таємниче посміхаючись у відповідь і проходячи повз молодих гангстерів. — Це був перший відкритий водостік на Мугаммед-Алі-роуд, — розповів я, коли пішла Карла. — На шляху від парфумерного базару до міста. Я зустрів їх саме перед тим, як це сталося. — Ти — що? — Ми були на базарі й наштовхнулися на Салара з Азімом. Ми перекинулися кількома словами і пішли собі далі. Вони вирішили зрізати провулками. Поки ми обійшли відкритий водостік, усе було скінчено. Салар упав мені на руки. Хтось на хлопців уже чекав. Я відгорнув лацкан чорного піджака, показуючи кров, і знову загорнув. Гангстери були присоромлені, як і мають бути, усвідомивши, що тепер мають борг честі переді мною. — Ми привезли його сюди на таксі, — сказав я, сідаючи. — Ми чекали тут, щоб переконатися, аби з ним усе буде добре після операції. Можете приєднатись, якщо волієте. Карла принесе чаю. — У нас справи, — мовив Фааз-Шах. — Ми чекали, поки прийде хтось із компанії, щоб посидіти з Саларом. Він тут у небезпеці. Залиш з ним людину, Фааз-Шаху. — Мені потрібні всі наявні люди. І ти тут. Ти ж досі відданий компанії, хіба ні? — А яка це зараз компанія? Він розреготався, а потім різко зупинився, подумавши про щось інше. — Мені справді сьогодні потрібні всі люди. А знаєш, він мій родич. — Салар? — Так. Він мій дядько. Його родина вже їде. Я буду вдячний, якщо залишишся тут до їхнього приїзду. — Звісно. І притримай це для нього, — попросив я, дістаючи з кишені ланцюжка. — Він хоче, щоб це відійшло сестрі, якщо він не виживе. — Я їй передам. Він обережно взяв пальцями ланцюжка, неначе очікував, що той почне рухатись у руці, а потім запхав у кишеню. Глянув на мене неохоче. — Я заборгував тобі, Ліне, — зізнався він. — Ні. — Заборгував, — зціпив зуби він. — Ну гаразд, переведи борг на міс Карлу. Якщо коли-небудь почуєш про ймовірну шкоду для неї, попередь про це її чи мене, і ми квити. Згода? — Добре, — погодився він. — Худагафіз. — Аллагафіз, — відповів я, спостерігаючи, як вони тупочуть геть з очима, повними помсти. Я радів, що не беру в цьому участі. Мені було краще допомагати пораненим, а не ранити їх, і, мабуть, Конкенону так само було приємніше ховати їх, а не убивати. У тій сіро-зеленій тиші запах дезінфектора, вибіленої постелі й гірких ліків раптом став занадто медичним, і моє серце закалатало швидше. На кілька секунд мої емоції, що досі були мов на автоматі, полинули на нічну вулицю разом з Фаазом-Шахом та іншими: вони рушили на війну ще до того, як ми дізналися про її оголошення. Боротьба і страх ринули на мене, неначе я вже стояв на полі битви. А потім я усвідомив, що не мушу брати в ній участі. Не цього разу. І взагалі більше ніколи. Розділ 90

Я підвів погляд, позбуваючись брутальних думок, і побачив Карлу, яка повільно йшла довгим лікарняним коридором. З нею був чоловік. Це був прибиральник, одягнений у робочий одяг пеона — людини, яка займається чорною роботою. Обличчя Карли наповнило сяйво, її посмішка була таємницею, що чекала на розкриття. Вони сіли біля мене. — Ти просто мусиш познайомитися з цим чоловіком і послухати його історію, — заявила Карла. — Деве, познайомся з Шантарамом. Шантараме, познайомся з Девом. — Намасте, — озвався я. — Приємно познайомитися. — Прошу, розкажи йому, Деве, — мовила Карла, всміхаючись мені. — Але це не дуже цікава історія, як я вже казав. Може, якось іншим разом. Він почав підводитись, але ми знову лагідно повернули його на місце. — Прошу, Деве, — наполягала Карла. — Просто розкажи йому, як розповідав мені. — Але я можу втратити роботу, — непевно сказав він, — якщо не повернуся до своїх обов’язків. — От і добре, — мовила Карла, — бо коли ми підемо звідси, ти приєднаєшся до нас. Він перевів погляд на мене. Я у відповідь усміхнувся. — Як вона скаже, — мовив я. — Я не можу, — розхвилювався він. — Потрібно закінчити зміну. — Спочатку історія, будь ласка, Деве, — благала Карла. — Тоді ми фінішуємо на старті. — Ну, як я вже розповідав вам, поки ми чекали на чай, — почав він, дивлячись на руки. — Мене звати Дев, і я садгу. Його голова була виголена, а ще чоловік носив амулети і браслети. Крім уніформи, він не мав іншого одягу. Це був дуже простий худорлявий чоловік, з кашкетом на голові, босий. Обличчя вольове — сильніше, ніж він сам, а очі, коли він їх таки підводив, і досі палали гарячими вогнями. Садгу Шиви вкривають себе попелом з крематорію, розмовляють з привидами і викликають демонів, навіть якщо тільки у власній уяві. Мова тіла в чоловіка була покірна, але обличчя неприборкане. — Колись у мене були довгі дреди, — згадував він. — Вони слугують антенами, ну знаєте, для курців. Я ніколи не переставав курити, поки носив дреди. Тепер, коли в мене поголена голова, жоден незнайомець навіть склянку води не розділить зі мною. — А чому ти поголив її, Деве? — Я осоромився, — зізнався він. — Я був на підйомі своїх сил. Господь Шива крок у крок ішов зі мною. Змії не кусали мене. Я спав з ними в лісі. У гості приходили леопарди, пробуджуючи мене поцілунками. Скорпіони жили в моєму волоссі, але ніколи не жалили. Жоден чоловік не міг поглянути в очі моєї спокути без здригання. Він зупинився і глянув на мене, а очі ще й досі мандрували з дикими і мертвими. — Це жадоба, знаєте, — сказав він. — Жадоба — це ключ. Слідуй за жадобою до гріха. Я жадав більше влади. Я прокляв чоловіка — іноземця, який кинув мені виклик посеред вулиці. Я прокляв його, пообіцявши, що його статки принесуть лише руїну, і коли ці слова прозвучали, то всі сили потекли з мене, неначе дощ по вікну. У мене на руках почали ставати сторч волосинки, і я глянув на Карлу, яка сиділа з того боку святого-прибиральника. Вона кивнула. — А чи було там два іноземці того дня? — запитав я. — Так. Один з них був дуже добрий. Англієць. Другий був нечемний, але я шкодую з-за того вчинку. Я шкодую, що міг завдати їм лиха. Я шкодую через свою зраду власної спокути. Я намагався знайти того чоловіка, але не зміг, хоча й шукав усюди, але не зміг зняти власного прокляття. — Деве, — мовила Карла. — Ми знаємо цього чоловіка. Ми знайомі з чоловіком, якого ти прокляв. Ми можемо відвести тебе до нього. Поголений садгу розкис, часто задихав, а потім повільно знову випростався. — Це правда? — Так, Деве, — запевнила Карла. — З тобою все гаразд, Деве? — запитав я, поклавши руку на його худеньке плече. — Так, так, — мовив він. — Маа! Маа! — Може, хочеш ненадовго прилягти? — запропонував я. — Ні, зі мною все гаразд. Все гаразд. Я... я... втратив свій шлях і почав вживати алкоголь. Я не був до цього готовий. Я ніколи його не вживав. Я робив лихі речі. Потім на вулиці мене зупинив великий святий і відвів до свого храму богині Калі^[165]. Він швидко глянув угору, неначе випірнув з води, щоб хапнути повітря. — Ви справді знаєте чоловіка, якого я прокляв? — запитав тремтячим голосом він. — Так, — сказав я. — І він погодиться мене прийняти? Чи дозволить він зняти мені прокляття? — Гадаю, дозволить, — посміхнулася Карла. — Люди кажуть, що Маа Калі — жахлива, — розповідав він, ухопивши мене за руку. — Та лише до лицемірів. Якщо твоє серце — безневинне, Вона не може тебе не любити. Вона — Мати всесвіту, а ми Її діти. Як Вона може нас не любити, якщо ми створимо в своєму серці місце невинності для Неї? Він замовк, важко дихаючи, поки не заспокоївся, тримаючи руку на серці. — Ти певен, що добре почуваєшся, Деве? — запитала Карла. — Певен, — пообіцяв він. — Спасибі Маа, зі мною все гаразд. Просто це трохи мене шокувало. — Як ти опинився тут, Деве? — поцікавилася Карла. — Я поголив голову і прийшов у це місце, щоб займатися найсмиреннішою роботою, яку міг знайти, служачи беззахисним і переляканим. А тепер з’явилася відповідь на моє запитання, бо ви знайшли мене тут, щоб відвести до цього чоловіка. Прошу, візьміть це. Він передав мені ламіновану картку, порожню з одного боку та з малюнком з другого. Я поклав її до кишені жилета. — Що це таке, Деве? — запитала Карла. — Це янтра^[166], — відповів він. — Якщо дивитися на неї з чесним серцем, вона очистить негатив у твоїй свідомості, щоб можна було приймати мудрі дбайливі рішення. — Ми чекаємо на новини про нашого друга, — розповів я. — Ми можемо тобі щось принести, Деве? — Мені дуже добре, — мовив він, обпираючись на лаву. — Я справді можу звільнитися? — Здається, що так, Деве, — сказала Карла. Приїхали родичі Салара під охороною двох представників компанії, а ще з’явилися новини, що чоловік виживе. Ми відвезли Дева — розкаяного святого — до пентгауза в готелі «Магеш». Ми бачили, як Скорпіон упав навколішки, а садгу впав разом з ним, тож розвернулися й пішли до ліфта. — А знаєш, — сказала Карла, поки ми чекали. — Ця подія може розбурхати імунну систему Близнюка. — Справді, — подумав я, коли дзеленькнув ліфт. — Я знаю, куди ми йдемо, — заявила Карла, віддаючи мені флягу дорогою вниз. — Ти вважаєш себе такою розумною, — дражнив я, затуляючи чорним адвокатським піджаком свою заляпану кров’ю сорочку. — Нам потрібно забрати твого мотоцикла, — мовила вона. — Він ще й досі на Мугаммед-Алі-роуд, а ти про нього турбуєшся більше, ніж про свій брудний одяг. Вона була дуже розумна і нагадувала мені про це час до часу дорогою до готелю «Амрітсар». Всю дорогу додому мій вчасно врятований мотоцикл наспівував транспортні мантри. Коли ми завалилися в її апартаменти, Карла освіжилася і звільнила ванну для мене. Я вийняв усе з кишень на широку порцелянову поличку під дзеркалом. Гроші в кишенях були з плямами крові. Ключі були червоні, а монети, які я висипав на поличку, знебарвилися, неначе занадто довго пролежали у фонтані бажань. Я поклав ножі й піхви на поличку, жбурнув адвокатського піджака на підлогу і дозволив закривавленій сорочці сковзнути з не менш закривавленої футболки. Коли я її скинув, то помітив картку, яку дав Дев. Я підняв її і поклав на полицю. Я вперше поглянув у дзеркало, роздивляючись своє відображення, неначе незнайомця на галявині. Я відвернувся від власного погляду і спробував забути те, про що не міг перестати думати. Футболка була подарунком від Карли. Її створив один з її художників-протеже, копіюючи роботу митця, відомого тим, що він кусав полотна, які його годували. Спереду на футболці всюди були порізи, розриви й подряпини. Карлі вона подобалася, гадаю, бо їй подобався митець. Мені футболка подобалася, бо була незавершеною й унікальною. Я обережно її стягнув, сподіваючись вимочити з неї кров, та коли глянув у дзеркало, то дозволив тому одягові впасти у раковину. Футболка залишила кривавий слід на грудях. Це був перевернутий трикутник з зірочками навколо нього. Я поглянув на картку, яку дав мені Дев. Це був практично такий самий візерунок. Індія. Я випустив з пальців картку і втупився у того, ким дозволив собі стати. Глянув на візерунок у себе на грудях. Почав ставити запитання, які ми всі рано чи пізно ставимо, ну, якщо достатньо довго пробудемо в Індії. Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене? Моє серце розривалося на колесі збігів, кожний безглуздий випадок був вагоміший за попередній. «Якщо дивитися на нього з чесним серцем, — даючи мені картку сказав садгу. — Мудрі, дбайливі рішення». Я втік з в’язниці, де зовсім не мав вибору, і звузив своє життя до єдиного вибору, хай де був, хай з ким був, окрім Карли: залишитися чи піти геть. Що означав кривавий візерунок? Якщо це було повідомлення, написане кров’ю іншої людини, то чи було воно попередженням? Чи, може, це було одне з тих підтверджень, про які розповідав Ідрис? Чи починав я божеволіти, ставлячи запитання і шукаючи суть, якої не існує? Я заштовхався в душ, дивлячись, як стікає у злив червона вода. Нарешті вода стала прозорою, і я закрутив кран, але прихилився до стіни, приставивши руки до кахлів та схиливши голову. «Чи було це повідомленням»? Я чув, як запитую це, не запитуючи. «Криваве повідомлення у мене на грудях»? Мої ножі гримнули з полиці на кахлі, налякавши мене. Я вийшов з душу й підняв ножі — і посковзнувся на мокрій підлозі. Стискаючи ножі, я випростався, але порізав внутрішню частину руки. Я поклав ножі — і знову порізався. Я жодного разу не травмувався тими ножами за рік практики. Кров потекла в раковину, розбризкуючись на впущену картку. Я виловив картку з раковини і витер її. Потримав руку під холодною водою і використав рушника, щоб притиснути порізи. Потім протер ножі й безпечно відклав їх убік. Досить довго видивлявся на картку і в дзеркало. Карлу я розшукав на балконі, в тоненькому блакитному халатику, накинутому на плечі. Я хотів бачити її такою щодня, до кінця життя, але мав вийти. Були деякі справи. — Нам потрібно знову вийти, — сказав я. — У мене є одна справа. — Таємниця! До речі про таємниці, а це не пов’язка у тебе на руці? — Це дрібниця, — запевнив я. — Ти готова до ще однієї поїздки? Незабаром зійде сонце. — Я зберуся раніше за тебе, — пообіцяла вона, знімаючи халата. — Сподіваюся, ти не планував нічого лячного. — Ні. — Просто після того як ми, поїхавши на парфумерний базар, знайшли Дева для Скорпіона та Близнюка й відвезли Салара до лікарні, гадаю, ми вже перевищили квоту кармінних збігів, Шантараме. Нам не варто випробовувати долю. — Нічого лячного, обіцяю, — мовив я. — Тривожне, можливо. Але не лячне. Коли ми досягай храму Хаджі Алі, перлинні прапори звістили вихід сонця — небесного короля. Ранні пілігрими і розкаяні грішники були на шляху до храму. Жебраки без рук і ніг, поставлені в коло своїми поводирями, скандували ім’я Аллаха, а перехожі кидали монети й банкноти в те їхнє коло нужди. Діти, які вперше відвідували храм, одягали свій найкращий одяг: хлопчики були у парких костюмах, скопійованих у кінозірок, а дівчатка з зв’язаним на потилиці волоссям, затягненим у декоративні сіточки. Я зупинився на півдорозі до храму, на півдорозі до сплячого святого. — Це тут, — повідомив я. — Ти не збираєшся сьогодні молитися? — Не... сьогодні, — відповів я, роззираючись ліворуч і праворуч на перехожих. — То що саме ти збираєшся робити? У потоці людей з’явилася прогалина, і ми на кілька секунд залишилися самі. Я витягнув з піхов свої ножі й по одному жбурнув їх у море. Карла дивилась, як ножі крутяться в повітрі. Так вправно я їх ще не кидав, а потім вони зникли у морі. Ми довго так стояли, спостерігаючи за хвилями. — Що сталося, Шантараме? — Я не певен. Я передав їй картку з янтрою, яку подарував Дев. — Коли я зняв футболку, цей малюнок був на грудях. Майже такий самий, намальований у мене на грудях Саларовою кров’ю. — Ти гадаєш, що це знак? — запитала вона. — Хіба ні? — Я не знаю. Я... я запитував себе те саме, а потім порізав руку власним ножем. Я просто... я думаю, що маю покінчити з цим. Це дивно. Я не належу до релігійних людей. — Але ти духовна людина. — Ні. Я не такий, Карло. — Такий, але просто цього не знаєш. Це одна з речей, які я найбільше люблю в тобі. Ми знову надовго замовкли, слухаючи хвилі й стугоніння вітру, який літає між дерев. — Якщо вважаєш, що я викину туди свого пістолета, — порушила тишу вона, — ти навіжений. — Збережи свою зброю, — розреготавсь я. — А я все. Відтепер, якщо не зможу владнати все своїми руками, то, мабуть, заслуговую на те, що на мене чекає. І взагалі, у тебе є пістолет, а ми завжди разом. Карла хотіла поїхати додому довгим маршрутом, навіть попри те, що ми валилися з ніг, і я погодився. Коли ми достатньо проїхали з її новим розумінням трохи іншого мене, то повернулися до готелю «Амрітсар» і в душі змили залишки пилу й сумнівів. Згодом я знайшов її з косяком на тому ж балконі, з якого ми поїхали за годину до цього, і в тому ж блакитному халатику. — Ти міг одним з тих ножів довбонути рибу по голові, — сказала вона. — Коли викидав їх у море. — Риба, вона як ти, люба. Вона дуже прудка. — Те, що ти зробив з ножами. Ти це серйозно? — Я серйозно спробую. — Тоді я тебе підтримую, — вирішила вона, цілуючи моє обличчя. — До кінця. — Навіть якщо це виселить нас із Бомбея? — Особливо якщо це виселить нас із Бомбея. Вона запнула штори, щоб приховати день, і зняла халата, щоб випробувати дзеркало з Ахмедового «Старого будинку стилю». Вони обоє малий добрий вигляд. Карла увімкнула трохи джазу на своїй музичній системі та джазонула мене, обплівши русалчиними руками й ногами. Я її обійняв. Вона обхопила руками мене за шию і захиталася переді мною. — Давай трохи збожеволіємо, — запропонувала вона. — Гадаю, ми на це заслуговуємо. Розділ 91

Любов і віра, неначе надія і правосуддя, — це сузір’я в нескінченності правди. І вони завжди збирають натовп. Так багато прихильників кави зібралось у кав’ярні «Любов& віра» на нічне відкриття, що Ранвей зателефонувала й попросила нас прийти трохи пізніше, бо самі лише любов і віра не гарантували вільного місця. Ми розшукали Дідьє в «Лео»: він отримував задоволення від образ одночасно від двох офіціантів, які надавали йому бажаний сервіс. «Леопольд» був неначе та божевільня. Відвідувачі реготали з усього і волали на все з радісним завзяттям. Виглядало це весело, але нам потрібно було йти в інше місце. — Лише один келих, — благав Дідьє. — У кав’ярні «Любов& віра» не подають алкоголю. Ти таке взагалі чув? — Один келих, — погодилася Карла, сідаючи біля нього. — І не на зміну настрою більше. — Офіціанте! — покликав Дідьє. — Ти думаєш, що ти єдиний клієнт, який хоче тут випити? — запитав Солоденький, ляскаючи ганчіркою по столику. — Неси алкоголю, ти, дурню! — гаркнув Дідьє. — У мене комендантська година. — А в мене ціле життя, — заявив Солоденький, човгаючи геть. — Маю віддати тобі належне, Дідьє, — сказав я. — Ти повернув усе в норму. Я ніколи не бачив Солоденького похмурішим. — А що таке належне, — оживився Дідьє, — як не те, що тобі доводиться віддавати, та ще й з відсотками. — Лін тепер неозброєний, Дідьє, голий перед світом, — розповіла Карла. — Він сьогодні зранку викинув ножі в море. — Море викине їх назад, — мовив Дідьє. — Море не може змиритися з тим, що ми виповзли на сушу. Запам’ятай мої слова, Ліне. Море — це ревнива жінка без чарівливості. До нашого столика підійшов чоловік з посилкою в руках. Це був Вікрант — виробник ножів, і на секунду я відчув докір сумління через те, що його чудово зроблені інструменти — мої ножі — опинилися на дні мілкого моря. — Привіт, Карло, — сказав він. — Я шукав тебе, Ліне. Твій меч уже готовий. Він розгорнув ситцеву тканину, демонструючи меча Хадербгая. Його полатали золотими заклепками; заклепки були забиті й в очі двох драконів, що сходились у хвості. Це була чудова робота, але боляче було згадувати меча. Я забув його за рік гір і спалених маєтків, і мене пекло, що таке сталося. — Як я й казав, — нагадав Дідьє. — Море — це ревнива жінка. Дідьє ніколи не помиляється. — Ти можеш забрати хлопчика від меча, — жартувала Карла, — але ніколи не забереш меча від хлопчика. — Чудова робота, — зауважив я. — Скільки я тобі винен, Вікранте? — Це була справжня праця любові, — розповів він, відходячи. — За мій рахунок. Не вбий ним нікого. Бувай, Карло. — Бувай, Вікранте. Принесли напої, і ми вже збиралися виголосити тост, але я зупинив його піднятою рукою. — Погляньте на оту дівчину, — сказав я. — Ліне, не дуже галантно робити зауваження про іншу жінку, коли твоя жінка... — Просто добре придивися, Дідьє. — Гадаєш, це вона? — запитала Карла. — О так. — Хто? — зажадав Дідьє. — Карлеша, — пояснила Карла. — Це Олегова Карлеша. — Це правда! Дівчина була висока і трохи нагадувала Карлу: чорне волосся і зелені очі. Вона була одягнена в тісні чорні джинси, чорну мотоциклетну футболку й ковбойські чоботи. — Карлеша, — пробурмотіла Карла. — Непоганий стиль. — Солоденький, — покликав я, й офіціант поплентався до столика. — Ти ще маєш фото, яке дав Олег? Він ображено перевірив кишені й дістав пом’яте фото. Ми підняли його на рівень обличчя дівчини, яка сиділа за п’ять столиків. — Зателефонуй Олегу й отримай свою нагороду, — порадив я. — Отам сидить дівчина, на яку він чекав. Він повитріщався на світлину, глянув на дівчину і кинувся до телефону. — Ми вже закінчуємо? — запитав я. — Ти не хочеш залишитись і побачити возз’єднання Олега з Карлешою? — дражнила Карла. — Я стомився бути невільним спільником Долі, — оголосив я. — Я мушу побачити возз’єднання, — заявив Дідьє. — І не зрушу з цього місця, доки не засвідчу все власними очима. — Гаразд, — сказав я, готуючись піти. До нашого столика підійшов чоловік. Він був низький, худорлявий, темношкірий і впевнений. — Пробачте, — мовив він, — ви той, кого називають Шантарамом? — А хто хоче знати? — гаркнув Дідьє. — Мене звати Татіф, і я маю дещо обговорити з паном Шантарамом. — Обговорюйте, — запропонувала Карла, махаючи на мене. — Я чув, що ви будь-що зробите за гроші, — почав Татіф. — Це надзвичайно образлива заява, Татіфе, — посміхнулася Карла. — Однозначно, — погодився Дідьє. — А скільки грошей? Я підніс руку, щоб зупинити аукціон. — Краще призначмо зустріч, Татіфе, — сказав я. — Повертайся сюди завтра о третій. Ми поговоримо. — Дякую, — мовив він. — Усім доброї ночі. Він прошмигнув поміж столиками і вийшов на вулицю. — Ти навіть не уявляєш, що в нього на думці, у цього, цього Татіфа, — попередив Дідьє. — Мені сподобався його вигляд. А тобі хіба ні? — Мені теж, — приєдналася Карла. — І гадаю, ми його ще побачимо. — Однозначно ні, — надувся Дідьє. — Ви що — не бачили його черевиків? — Звісно, — згадав я. — Військові напівчоботи, по боках білі від солі, а ще сіль на краях його жакета. Я б сказав, що він нещодавно багато часу перебував біля морської води. — Я маю на увазі стиль, Ліне, — зітхнув Дідьє. — Це просто огидно. Я бачив таксидермію з більшим смаком. — Бувай, Дідьє, — мовила Карла, підводячись. — Побачимось на відкритті. Ми з Карлою їхали заюрмленою нічною набережною і за кілька кварталів від кав’ярні «Любов& віра» побачили навіть більший натовп, який розливався на тротуар і розбризкувався на дорогу. Ми припаркувалися і трохи посиділи на мотоциклі. Вивіска над дверима демонструвала символи усіх релігій і була написана на хінді, маратхі й англійською, а ще підсвічувалася колом магнолієвих вогників. Вуличне вікно обрамлював темно-червоний німб вогників франджипані, а всередині відвідувачі пили еспресо, доки Вінсон з Ранвей працювали на італійській кавовій машині, й пара піднімалася мало не в промислових масштабах. Біля вигнутого шинкваса на п’ятнадцять місць було лише троє вільних стільців. Ранвей зарезервувала їх для нас, але я ще не був готовий зайти до того куточка любові, який вони створили. Мої думки були про дівчину з Норвегії: от щойно вона була в медальйоні, а вже за годину — в затінку Долі. Я дивився на неї: у вікні любові й віри вона усміхалася, поринувши у власну щасливу вічність. Вінсон обмінявся з нею швидким поглядом, мерщій усміхнувся і радісно почав теревенити з відвідувачем. Я не хотів заходити всередину. У тому, чим вони стали разом, була чистота, і я не хотів втручатися. — Я залишуся тут на хвилинку, — сказав я, стоячи біля мотоцикла. — Ти можеш заходити. Я буду за хвилину. — Завжди разом, — нагадала Карла, знову сідаючи на мотоцикла і запалюючи косяк. До нас приєднався Дідьє, заспокійливо приклавши руку до задиханих грудей. — Що сталося? — запитала Карла. Дідьє витягнув руку, щоб зупинити її, та віддихався. — Чи... чи... чи моє місце й досі там зарезервоване? — хапав повітря Дідьє. — По центру, — заспокоїв я. — Що було з Олегом і Карлешою? — Олег залетів усередину, — відповів Дідьє, поки його серце сповільнювалося до медично прийнятних показників, — і просто підняв її, неначе мішок цибулі, й пішов у ніч. — І ти за ним не пішов? — поцікавилася Карла, розсміявшись. — Ну звісно, пішов, — обурився Дідьє. — Дідьє — детектив «Бюро втраченого кохання», як-не-як. — Куди вони рушили? — хотів я знати. — Він зник, — просичав Дідьє, — у лімузині Рендалла. А він дратівливий, той Рендалл. — У найкращому можливому сенсі, — мовила Карла. — Уперед, Дідьє. Заціни тусовку. — Ну, тоді виходить, саме Дідьє має підняти прапора любові й віри, — сказав Дідьє, перекидаючи свого шарфа через плече. — Ми живемо в час якнайширше-розтуленого-рота. Дивіться, як я верещатиму й горлатиму за нас трьох. Він розгладив піджак, перетнув тротуар і увірвався всередину. Сів біля молодого бізнесмена, трохи підштовхнувши свою вродливу жертву. Бізнесмену це сподобалось, і він почав радісну розмову. Ми сіли і почали мовчки спостерігати за гучним успішним відкриттям, а потім Карла притулилася до мене. — Мені до вподоби мотоциклетна розмова, — мовила вона. — Навіть якщо ми просто пліч-о-пліч. — Мені теж. — Хочеш дізнатися, хто став новим мовчазним партнером Кавіти Синг? — стиха запитала вона. — А мене це налякає? — Мабуть, — відповіла вона. — Добре. Розповідай. — Мадам Жу, — сказала Карла. — А це як сталося? — Мадам Жу хотіла шантажувати своїх колишніх клієнтів і повернутися до Бомбея. Доля і трохи сторонньої допомоги привели її до Кавіти. Жу має книжку, де записані усі її клієнти та всі їхні сексуальні смаки. Я б не проти таке прочитати, коли вона вже їм буде непотрібна. — Чому Жу прийшла по допомогу до Кавіти? — Це я вклала цю ідею в її голову. — Як? — Тобі потрібні всі відповіді, еге ж? — Я хочу абсолютно все знати, коли йдеться про тебе, — розсміявсь я. — Я знала про книжку і знала, що мадам Жу без свого Палацу втратила силу, але все одно мала амбіції. А ще я знала ім’я її найбільш відданого покровителя. Він — бізнесмен, і я придбала його бізнес. Натомість він підказав, що ідеальною пособницею для створення угрупування шантажистів може стати Кавіта Синг. Саме тоді мадам Жу почала цікавитись Кавітою. — А коли вбили близнюків, вона звернулася по допомогу до Кавіти. — Як я й сподівалася. Пороки живуть звичками, а звички роблять людей передбачуваними. — А яка в цьому вигода для Кавіти? — Окрім сексу? — Прошу, Карло, не... — Жартую. Я ще шість тижнів тому розповіла Кавіті, що мадам Жу вбила її хлопця. Її нареченого, узагалі-то. Він протестував проти того, що мадам Жу підкупила місцевих посадовців. Він збирав прихильників. Вона його за це вбила. — А як ти дізналася, хто це зробив? — Ти справді хочеш знати? — Ну, я... — Від Лайзи. — Від Лайзи? А як дізналася вона? — У той час вона працювала на мадам Жу в Палаці. Це було до того, як я її витягнула звідти. — І спалила те місце. — І спалила те місце. Лайза не могла розповісти Кавіті про те, що знала, тож розповіла мені. — А чому Лайза не могла розповісти Кавіті? — Ти ж знаєш, якою була Лайза. Вона не могла бути відвертою з тими, з ким спала. — Я починаю думати, що ти знала її краще за мене. — Ні, — сказала Карла, м’яко посміхаючись. — Але в нас була домовленість щодо тебе. — Вона щось таке казала. Як ви зустрілися в «Каяні» й обговорювали нас. Вона ніжно розсміялася. — Ти справді хочеш дізнатися, що сталося? — Знову ти з цим «справді хочеш дізнатися»? — посміхнувсь я. — Я наглядала за тобою з тієї миті, як ми розійшлися. Спочатку я була щаслива за тебе, бо здавалося, ви з Лайзою теж щасливі. Але я знала Лайзу і знала, що вона все зіпсує. — Почекай-но. Ти стежила за мною аж два роки? — Звісно. Я ж тебе кохаю. Така чиста, така ясна довіра в людських очах! — А як усе це... — почав я, отямлюючись, — пов’язане з твоєю домовленістю з Лайзою? Карла сумно всміхнулася. — Я почула, що Лайза повернулася до своїх нечестивих звичок і частенько ходила наліво, а ти про це не знав. — Я й не питав. — Я знаю, — запевнила вона. — Але всі про це базікали. Усі, крім тебе. — Це неважливо. І тоді теж не мало значення. — Це було неправильно, бо ти кращий і заслуговуєш на краще. Тож одного дня я підійшла до неї ззаду в улюбленій крамниці суконь і постукала по плечу. — І що ти їй сказала? — Я попросила розповісти тобі про те, чим вона займається, і дозволити вирішити, чи залишатися з нею, або Лайза може волочитися з усіма підряд. — Волочитися з усіма підряд? Це якось грубо. — Грубо? У тій галереї жоден чоловік чи жінка не були в безпеці, включно з клієнтами. Мені б не було діла до чогось такого, але це стосувалося тебе. — І ти домовилася з нею? — Не тоді. Я дала їй шанс. Я любила її. Ти ж знаєш, як просто було її полюбити — достатньо подивитися. Але вона не виправилася. Тож я зустрілася з Лайзою в «Каяні» і розповіла, що кохаю тебе і більше не хочу, щоб вона завдавала тобі такого болю. — Що вона відповіла? — Погодилася відпустити тебе. Вона не була в тебе закохана, але дуже любила. Вона сказала, що хоче робити це поступово, а не просто зникнути після розриву. — Ти розбила наші з Лайзою стосунки? — запитав я, стурбований поривом правди. — То це тоді сталося? — Не зовсім, — зітхнула вона. — У мене й досі стоїть перед очима її обличчя, коли я знайшла її там, на ліжку. Ляж казала їй: якщо не зізнаєшся і завдаватимеш йому болю й далі, я сама тебе зупиню. — І ти це сказала серйозно? Навіть попри те, що любила її? — Останнього року, коли ти ходив з Лайзою на побачення, — тихо сказала вона, — то обідав з її коханцями, інколи навіть з подружжям, і був єдиний за столом, хто нічого не знав. Мені шкода. — Її часто не було вдома, а я ніколи не запитував. Мене теж часто не було, і розповісти, де був чи що саме перевозив, я не міг. Вона була в біді, а я й не усвідомлював. — Вона не була в біді, а сама була бідою. Коли того дня в «Каяні» вона погодилася не дурити тебе, то почала зі мною загравати. — Справді? — розсміявсь я. — Ой дідько, так. Вона ж була Лайзою. Вродливою, божевільною і популярною. — Це правда. — А знаєш, спочатку я думала, ти наївний. Але це не так. Ти просто довірливий, і я це люблю. Люблю, коли мені вірять. Довіра — це душевний наркотик на вибір. Мені так важливо, що ти не здався. Для мене наша довіра під час розриву вартує більше, ніж якби ми вірили одно одному, залишаючись разом. Ти розумієш, що я маю на увазі? — Гадаю, так. Але відтепер ми тільки разом, Карло. — Відтепер завжди разом, — повторила вона, прихилившись до мене. — Ти справді постійно за мною стежила? — Так. А ти так і не виїхав з міста, як обіцяв. — Я не міг. Не тоді, коли ти лишалася тут. Люди сміялись і жартували на тротуарі біля кав’ярні «Любов& віра». Я оглянув вулицю на наявність загроз, помічаючи кожного кишенькового злодія, наркоторговця й рекетира, що працювали в натовпі. Усе було нормально: незаконно тихо. — Ти ніколи нікому не розказувала того, що Лайзи розповіла про замовне вбивство, організоване мадам Жу? — Я зберігала цю таємницю, доки не трапилася слушна нагода. Тепер Кавіта про це знає і триматиме мадам Жу біля себе, доки не отримає її книжку. Потім вона познайомить ту жінку з її маленьким другом — кармою. Мадам Жу і Кавіта? Це наче монета, запрограмована нашкодити комусь, хай як упаде. — Дозволь усе розставити по поличках: мадам Жу не знає, що Кавіта була нареченою вбитого нею чоловіка? І було це десь чотири роки тому? — Усе правильно. Кавіта Синг — це не її справжнє ім’я. Вона займалася фрілансом у Лондоні, коли вбили її нареченого. Вона повернулася, скористалася своїм журналістським псевдонімом і почала працювати на Ранджита. Вона сподівалася завдяки своїй журналістській діяльності колись дізнатися, що трапилося з коханим. Я чекала, поки Кавіта стане досить впливовою, щоб протистояти мадам Жу й перемогти її, а ще вийти сухою з води. Я творила її, подарувала їй владу. А потім прийшов день, на який вона чекала, і я все розповіла. — Тож Кавіта стежить за мадам Жу, яка використовує її, щоб потрусити людей з книжки, аби відібрати втрачену владу, а коли Кавіта отримає книжку, то позбудеться мадам Жу? — Саме так. Шахи, у які грають небезпечні жінки. — Скільки Кавіті потрібно часу, щоб дістати книжку? — Недовго. — А Кавіта використає книжку, коли дістане її? — О так, — розсміялася Карла. — Збудує океанські кораблі змін. — Не знаю, котра з них лякає мене більше — Кавіта чи мадам Жу. — Я ж казала, що ти неправильно оцінюєш Кавіту, — нагадала Карла. — Я нікого не оцінюю. Я хочу жити у світі без каміння й без людей, у яких можна ним жбурляти. — Я це знаю, — захихотіла вона. — Що смішного? — Те, що колись сказав про тебе Дідьє. — Що? — Лін має добре серце, а це — непростимо. — Дякую, мабуть. — А хочеш дізнатися, хто працюватиме в третьому офісі, внизу? — Це дійсно ніч одкровень. Ти цим насолоджуєшся, правда? — Цілком, — мовила вона. — То ти хочеш знати, хто буде за дверима номер три, чи ні? — Звісно, хочу. Я хочу побачити тунель, бо ще й досі не бачив. — Тобі не схочеться підписувати угоду про нерозголошення. — Щоразу як ти підписуєш юридичний документ, Доля бере вихідний. — Це Джонні Сигар, — повідомила вона. — У кімнаті номер три? — Так. — Ну коли ти перестанеш красти моїх персонажів? Ти зібрала в «Амрітсарі» половину роману, а я навіть не почав його писати. — Джонні започатковує власний бізнес із нерухомості, — провадила вона, мило мене ігноруючи. — Він спеціалізуватиметься на розселенні нетрищ. — Оце буде райончик. — Я його профінансувала, — зізналася вона. — З останніх Ранджитових грошей на хрещення. Я трохи обдумав збільшення домочадців у готелі «Амрітсар». — Навіть коли приїхала Карлеша, — сказав я, — Олег же все одно не їде, правда? — Сподіваюся, що ні, — посміхнулася вона. — І ти теж. Тобі подобається цей хлопець. — Справді подобається. А навіть більше він подобається мені, коли на тон знижує свою радість. — А Навін сьогодні буде? — Він працює над справою для Діви. Так чи так, ця дівчина вигадує способи тримати Навіна зайнятим і близько до себе. — Гадаєш, вони зможуть бути разом? — Я не знаю, — відповів я, намагаючись не сподіватися на щось, чого вони, може, й не бажали. — Але я знаю, що Навін ніколи не відмовиться від Діви. Хай що він каже, а він поведений на ній. А коли поєднуєш індуса з ірландцем, то дістаєш чоловіка, який не може відмовитися від кохання. Клієнти кав’ярні «Любов& віра» зібралися на тротуарі, тримаючи футболки, й інколи ними обмінювалися. — Що це там таке? — Пам’ятаєш, слова Ідриса, які ми адаптували для футболки? Тої, яку ми дали Вінсону? — Так. — Вінсон і Ранвей використали нотатки Рендалла й зробили зі слів Ідриса написи на футболки. І роздають їх як подарунки на відкриття. Неподалік нас молодик тримав футболку так, що можна було прочитати. Я прочитав слова разом з ним, зазираючи хлопцеві через плече. Серце, повне жадоби, гордині чи ненависті, не може бути вільним. Почувши ці слова Ідриса на горі, я погодився з таким твердженням і зрадів, побачивши, що вони збережені, що вони живі, що вони вийшли у світ, навіть якщо тільки на футболці. Я також мусив визнати, що занадто часто знаходив у собі часточки жадоби й гордині. Але я вже був не сам. Як казала Ранвей, я возз’єднався. — Ну, що скажеш? — поцікавилася Карла, дивлячись, як люди обмінюються цитатами Ідриса на своїх футболках. — Учителі, як і письменники, ніколи не помирають, поки їх цитують. — Я кохаю тебе, Шантараме, — сказала вона, пригортаючись до мене. Я глянув на щасливу веселу юрбу, яка напхалася у вузьку кав’ярню. Люди, яких ми втратили за роки в Місті-Острові, теж могли б заповнити цей простір. Забагато, забагато людей померло, але ще й досі вони залишалися живими, коли я про них згадував. І майже всі ці життя могли врятувати людяність і щедрість. Вікрам, Назір, Тарик, Санджай, Вішну та всі інші імена співали до мене, а останнім завжди йшов Абдулла мій брат. Абдулла, мій брат. Карла розслабилася біля мене, її нога стукала в такт з музикою, що лунала з кав’ярні «Любов& віра». Я нахилив її обличчя до світла доки вона сама не стала світлом, і поцілував, і ми стали одним цілим. Правда — це свобода душі. Ми дуже молоді у цьому молодому всесвіті й часто зазнаємо невдачі, ганьблячись, навіть якщо лише в свідомості. Ми боремося, коли мали б танцювати. Ми змагаємося, шахраюємо і караємо невинну природу. Але це не те, чим ми є, це лише те, що ми робимо у світі, який створили для себе і в якому можемо вільно змінювати свої дії, у світі, який творимо кожної секунди свого життя. У всіх речах, які справді мають значення, ми — одне ціле. Любов і віра, довіра і співчуття, родина і дружба, заходи сонця і пісні захоплення, — у кожному бажанні, народженому людством, ми — одне ціле. Наш людський рід цієї миті нашої долі — це дитина, яка дмухає на кульбабу, бездумно і без розуміння. Але подив у дитині — це і наш подив, і немає межі для добра, на яке ми здатні, коли поєднуються людські серця. Це правда про нас. Це історія про нас. Це значення слова Бог, ми — одне ціле. Ми — одне ціле. Ми — одне ціле. Застереження

У книзі зображено деяких персонажів, які ведуть руйнівний спосіб життя. Автентичність вимагає, щоб вони пили, палили і вживали наркотики. Я не схвалюю алкоголізму, паління чи вживання наркотиків, так само як не схвалюю злочинів і злочинності як стилю життя чи жорстокості як дієвого засобу вирішення конфліктів. А схвалюю я докладання всіх зусиль, щоб бути чесними, правдивими, позитивними і творчими з собою та іншими. Грегорі Девід Робертс

⇐ Предыдущая 43 44 45 46 47 48 49 505152 Следующая ⇒