Володимир БІЛІНСЬКИЙ 19 страница

Ось як Іван IV навчав свого посла, відправляючи до хана, через три роки після зречення (навіть через три роки і далі виправдовувався):

"... поводитися сумирно, уникати слів гострих, і якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити та Царя Узбека, то не виказувати гніву, але відповідати тихо: не знаю старовини; відає її Бог і ви, Государі! " [1, том IX, с. 149].

Передостанній представник московського роду Рюриковичів чітко усвідомлював свій давній залежний родинний зв’язок з великими Чингісидами. Давня родинна залежність від Чингісидів і поховала домагання Івана IV на царський титул Візантії. Гіреї поставили Івана IV у той династичний ряд і на те місце, яке йому по праву належало. Це значно пізніше російська правляча еліта вигадала інше, намагаючись подати облуду за правду.

1577 року помер войовничий кримський хан Давлет-Гірей. На ханський престол вступив його син – Магмет-Гірей, який укотре, як і його предки, прийняв Івана IV і всю Московію у васальне підпорядкування Орді.

" Іоанн спішно відправив до нього (хана Магмет-Гірея. – В. Б. ) знатного сановника, Князя Мосальського, з вітанням, з багатими дарами (даниною! – В. Б. ), яких доти не знала Таврида, і з наказом доволі поблажливим: " Бити чолом Ханові; обіцяти дари (данину! – В. Б. ) щорічні... поводитися сумирно... " Так прагнув Іоанн знайти сподвижника в новому ханові... " [1, том IX, с. 149].

І знайшов " сподвижника": Московія зробила вибір на користь війни на півночі. Разом із ханськими військами Іван Грозний розгорнув нові воєнні дії в так званій Лівонії.

Нагадаю: Лівонський Орден припинив своє існування 1561 року. Його землі були розділені між Швецією, великим князівством Литовським і Данією. Звісно, Московія вела війни не з міфічним Лівонським Орденом, а з Польщею, Швецією і Великим князівством Литовським.

Уже 1577 року татарські війська подавали допомогу московським у Лівонській війні. Ясна річ, російські історики цю допомогу замовчують. Недомовки і відверта брехня є звичайним і природним явищем у російській імперській історії. Війська татар почали ходити на північ разом із військами московитів, а до московитів – із військами ростовсько-суздальських князів, починаючи з походів на Новгород Олександра Невського, який проторував туди шлях разом із кіннотою Золотої Орди, що супроводжувала татаро-монгольських чисельників. Так що Іван Грозний ці речі лише успадкував від своїх княжих предків, нічого не придумавши нового.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

" Нарешті, вони виступили, давши час приготуватися ворогу, а Литовцям з’єднатися зі Шведами, осадили Венден і за кілька днів (21 жовтня) (1577 року. – В. Б. ) побачили ворога за собою (тобто в тилу. – В. Б. )... Довго билися, мужньо; але зла кіннота Татарська у вирішальну мить зрадила нашу піхоту і втекла. Росіяни (московити. – В. Б. ) не встояли, змішалися, відступили до укріплень... але перший вождь Московський, Голіцин, Окольничий Федір Шереметьєв, Князь Андрій Паліцький, разом із Дяком Щелкаловим... у бездумному страху вже скакали на прудких конях до Дерту, покинувши військо вночі нажахане, наслідком чого стала загальна втеча... Здобиччю переможців були 17 гармат, весь обоз і чимало коней Татарських... " [1, том IX, с. 152–153].

У кожній невдачі у війні російські історики звинувачували так званого " дядька": чи ворога, що зненацька напав на " славних наших воїнів", чи союзників, які не встояли в бою, чи ще когось або щось. Московит ніколи не був винен у поразці. Такий парадокс " байкарів російської історії".

Незважаючи на татарську військову допомогу, починаючи з 1577 року, московські успіхи в Лівонській війні припинились.

У 1576 році на престол Польщі було обрано видатного полководця, угорця Стефана Баторія. Упродовж п’яти років, тобто до кінця 1581 року, він повністю вигнав московитів із балтійських земель і взяв в облогу стародавнє місто Псков.

Слід пам’ятати, що до 1581 року слов’янський етнос Пскова був цілковито знищений; поодиноких псковитян, які вижили, виловили й переселили в далекі московські (фінські) уділи. Так що цього разу протистояв військам Стефана Баторія прийшлий московський люд, оселений в слов’янській обителі московськими князями Василем III та Іваном IV.

Цікавий національний склад військ Івана Грозного і Стефана Баторія, які брали участь у Лівонській війні. Він ще раз засвідчив, що до кінця XVI століття Московія не була слов’янською обителлю, а була заселена переважно фіно-татарським етносом. Це був початок періоду, коли, за твердженнями російських істориків, формувався " великоросійський" народ як такий.

Процитуємо все того ж М. М. Карамзіна:

"... Іоанн... на спільній раді Бояр і Духовенства оголосив, що настав час великого кровопролиття; що він... іде... на землю Німецьку і Литовську; повів усі полки на захід;... крім Росіян (московитів. – В. Б. ), Князі Черкеські, Шевкальські, Мордовські, Ногайські, Царевичі й Мурзи древньої Золотої Орди, Казанський, Астраханський день і ніч ішли до Ільменю й Пейпусу" [1, том IX, с. 155–156].

Таким був склад московських військ 1577 року. Кожен із князів і мурз давніх татаро-монгольських родів, що осіли в Московії, вів військові з’єднання й дружини. Слід також пам’ятати, що в довгому переліку Іванових військ відсутні багато інших татарських назв, наприклад, не згадані війська касимовських і тульських татар, які дислокувалися неподалік від Москви. Звертаю увагу читачів на ще два істотні моменти, відображені у цій цитаті.

Перше: як бачимо, у військових радах московитів завжди брали участь ієрархи Російської православної церкви, благословляючи й заохочуючи військові завоювання, пролиття крові, грабунок чужого майна й жорстокий розбій. Читачі не знайдуть у М. М. Карамзіна фактів осуду російською церквою розбійних захоплень чужих земель і чужого майна. Навпаки, церква завжди вимагала свою частку із захопленого чужого добра й чужих земель. Російська православна церква до середини XVIII століття була єдиною в Європі, яка у своїх володіннях мала рабів-кріпаків. Із цього кожному має бути зрозумілий рівень культури і християнської моралі в цій церкві на ту пору.

Друге: в часи Івана Грозного й пізніше московити виразно уявляли собі, що на берегах Балтійського моря нема " землі російської". Іван IV оголосив " час великого кровопролиття" в " землі Німецькій та Литовській".

А ось національний склад військ Баторія:

" Військо Стефаново... складалося з... Німців, Угорців, Ляхів, стародавніх Слов’ян Галицьких, Волинських, Дніпровських, Кривських і корінних Литовців; Баторій... оголосив, що піднімає меч на Царя Московського, а не на мирних жителів (Балтії й Московії. – В. Б. )... " [1, том IX, с. 157].

Навіть М. М. Карамзін змушений був визнати, що до кінця XVI століття слов’яни від Новгорода і Пскова до Дністра і Дніпра виразно означили свою антимосковську політику, адже бачили в Московії жорстокого ординського спадкоємця.

Нагадаю читачам: усі європейські країни не визнавали за московським князем його царського титулу. Вони знали фактичний родовід московських князів і відверто звинувачували московитів в елементарній брехні та негідних вигадках.

У XVI столітті у великому Литовському князівстві, в Україні, ще жили князі старшої династії Рюриковичів, які стояли в династичному ряду значно вище від московських Рюриковичів. До одного з цих родів належала династія князів Острозьких, які, до речі, доблесно боролися проти Московії. Ми про це ще поговоримо.

Послухаймо російських істориків:

" Стефан писав (із Вільна 26 червня), що наша... (московська. – В. Б. )... грамота є підроблена; що Бояри Московські обманом включили в неї статтю про Лівонію; що Іоанн, кажучи про мир, воює цю землю Королівську та вигадав байку про своє походження від Кесарів Римських; що Росія (Московія. – В. Б. ) беззаконно відняла в Литви і Новгород, і Сіверські області, й Смоленськ, і Полоцьк" [1, том IX, с. 157].

А далі:

" Похваляєшся своєю спадкоємною Державою, – писав Стефан: – не заздрю тобі, бо думаю, що краще достоїнством надбати корону, ніж народитися на троні від Глинської, дочки Сигізмундового зрадника (нагадування про матір Івана Грозного, яка втекла з Литви. – В. Б. )... Засуджуєш моє віроломство оманливе, ти, автор підроблених угод, зміст яких змінений обманом і таємним додатком слів, бажаних єдино твоєму божевільному властолюбству! " [1, том IX, с. 171].

" Баторій не хотів далі говорити з нашими (московськими. – В. Б. ) Послами, вигнав їх зі свого... стану і з насмішкою прислав Іоаннові видані в Німеччині (уже в ті часи! – В. Б. ) Латинською мовою книги про Російських (Московських. – В. Б. ) Князів і власне його царювання на доказ того, що древні Государі (Князі. – В. Б. ) Московські були не Августові родичі, а данники Ханів Перекопських" [1, том IX, с. 171].

Стефан Баторій нагадав Іванові Грозному, що його дід Іван III, як і всі його предки, " злизували кобиляче молоко з грив татарських коней" [4, с. 340].

Баторій у своїх листах говорив правду, яка вельми не подобалася російській правлячій еліті, що намагалася брехнею й підтасуваннями прихопити візантійську спадщину. Однак ні Європа, ні Кримська Орда брехливого домагання Московії не сприйняли. А як хотілося " російським державникам" царської величі вже з часів Івана Грозного! Та " велич" виявилася лише мильною булькою.

Васальна повинність Московії та Івана IV перед Кримською Ордою і родом Гіреїв підтверджена не лише Європою, а й російськими джерелами. Зокрема, істину повідав професор Московського університету С. М. Соловйов, коли писав про мир, укладений з Туреччиною 1700 року, про що ми вже згадували.

Російські історики складали історію імперії дуже хитро: лише пишучи про перемоги та досягнення, вони мимохідь згадували про колишні приниження. Коли ж викладали матеріал про сам період приниження і ганьби, то у відвертому словоблудстві ховали навіть очевидну істину. Це найважливіше правило " писання" й " викладу" російської імперської історії було вироблене в катерининський час, поставлене під царський нагляд та цензуру і дотримувалося до горбачовських часів імперії, тобто до 1980 років.

Згадаймо: саме указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ повеліла " створити комісію під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова для складання записок про древню історію, переважно Росії". Ішлося саме про твір російської імперської історії, для чого й " складалися записки", зведені в так звані " літописні зводи". Останнє слово при " складанні записок" залишалося за імператрицею. Ось в такий спосіб " створили" історію держави Російської, не зберігши ні єдиного оригіналу стародавніх літописів.

До речі, щоб довести цю істину, потрібно лише зробити незалежну експертизу паперу та чорнила так званих " літописних зводів" і впевнитися в часі " їхнього народження". Але повернімося в часи далекі.

Отже, до 1582 року Польща, Литва та Швеція, кожна зі свого боку, відвоювали у Московії раніше захоплені нею землі в так званій Лівонській війні.

Стефан Баторій, очоливши війська Польщі та Великого князівства Литовського, завдав Московії удару в зовсім несподіваному місці. Його війська обложили і взяли штурмом Полоцьк. А потім один за одним впали: Великі Луки, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса, Острів, замок Шмильтен і, як писав М. М. Карамзін, " Баторій розорив дерптську область аж до московських кордонів".

Військам Баторія відкрився прямий шлях і на Псков, і на Москву. 1581 року його війська осадили Псков і тримали його в облозі до січня 1582 року, тобто до укладання миру. Новгород був зруйнований самим Іваном IV 1570 року і лежав у руїнах. Одночасно з військами Баторія шведи завдали удару через Карелію, відвоювавши в московитів раніше захоплені: " Лоде, Фіккель, Леаль, Габзаль... саму Нарву… пізніше – Іван-город, Яму, Копор’є, Віттенштейн".

Ця поразка Московії, як пише М. М. Карамзін, " навіяла... такий жах на Росіян (московитів. – В. Б. ), що вони справляли молебні в церквах, хай врятує їх Небо від цього ворога лютого. Принаймні Іоанн (Грозний. – В. Б. ) був наляканий; не бачив сил і вигод Росії (Московії. – В. Б. ), бачив лише ворожі й чекав порятунку не від мужності, не від перемоги, але єдино від Єзуїта Папського, Антонія (посланник Папи Римського. – В. Б. )" [1, том IX, с. 181–82].

Іван Грозний мав у Балтії армію в складі 57 689 осіб, у той час як армія Баторія мала в своєму складі не більше 17 500 осіб, а армія шведів – не більше 8 100 осіб. Навіть перевага у військах більш ніж удвічі не допомогла Московії в оборонній війні [1, том IX, с. 326, 330, 334, 336].

Такі реалії поразки Московії в Лівонській війні. Мир, укладений в сільській курній хаті селища Ківерова Гора, біля зруйнованого війною містечка Ям-Запольський, підтвердив кричущу відсталість Московії перед Європою кінця XVI століття.

Московія втратила все, що зуміла прихопити за 24 роки дикого розбою в Балтійському регіоні. Хочу розвіяти ще один запущений російськими істориками " доважок брехні", який стосується Івана Грозного.

Ми пам’ятаємо, як обурювався Стефан Баторій нахабними діями послів Московії, які вносили в раніше підписані договори відсебеньки, а найчастіше їх переписували і фальшували. Московитові тих часів було набрехати – що плюнути. Отож М. М. Карамзін в своїй " Історії... " переконує читачів, що під час підписання Ям-Запольского мирного договору Стефан Баторій нібито, щоб догодити послам Івановим і самому Іванові IV, підписав два різні договори: для Польщі – з титулом Івана – государ, князь Московський, а для Московії – з усіма титулами Івана IV, які той сам собі привласнив. Послухаймо московського " байкаря":

" Нарешті, домовилися дати Іоаннові тільки в Російській (Московській. – В. Б. ) перемирній грамоті ім’я Царя, Володаря Смоленського й Лівонського; у Королівській же просто Государя (Московського. – В. Б. ), а Стефанові титул Лівонського" [1, том IX, с. 185].

Дивно, але цілковита брехня підкидалася московською державною елітою з відвертим нахабством. Без найменшого докору совісті всіх майбутніх читачів мали за дурнів. Зауважмо: московити програли війну, благали Баторія підписати мир, погоджуючись на все, але, виявляється, нав’язали переможцеві умови, неприйнятні особисто йому. Московити настільки хитрі та розумні, а Баторій, у викладі великороса, настільки дурний і простакуватий, що дозволив московитам роздобути титул царя Лівонського. Чи не смішно?

Послухаймо цього ж автора, як він сам себе спростовує:

" Стефан велів скінчити переговори (і, звісно, продовжувати війну. – В. Б. )... бачили крайність.., не сміли ослухатися Государя, Єлецький і Олферьєв повинні були прийняти головну умову: тобто ім’ям Іоанновим відмовилися від Лівонії; поступилися Полоцьком та Веліжем" [1, том IX, с. 184].

Такий " цар Московський", із " Лівонським додатком"!

Баторій не збирався з московитами ні жартувати, ні грати в " московські ігри".

Звісно, кожному читачеві мусить бути зрозуміло, що подібний " доважок брехні" можна було запустити в історію імперії лише через сотні років після тих подій, " складаючи" саму цю " історію" і рецензуючи матеріал на державному рівні, притім маючи змогу, щоб конфіскувати польський екземпляр стародавнього договору.

Адже після третього розділу Польщі 1795 року, коли Варшава з усіма музеями, архівами й сховищами увійшла до складу Росії, писати можна було все, що великоросійській душі забагнеться.

Нагадаю: ще з часів Петра І, з жорсткого його наказу, почали вивозити всі українські архіви й скарби в столицю Московії. А наступні московські царі старалися в цій справі не менше від Петра.

Не буду викладати матеріал про подальший внутрішній розбій Івана IV. Він і далі убивав, вішав і різав не тільки простих, а й знатних людей Московії.

Нарешті, Іван IV, великий деспот і відвертий бандит свого часу, помер 1584 року. В останні дні життя від нього чувся " нестерпний сморід". Московський цар, у прямому значенні слова, смердів перед смертю, наче виліз із туалетної ями. На зміну " смердючому" Іванові прийшов його син – Федір Іванович, останній із роду московських Рюриковичів. Дослідимо кілька незаперечних історичних фактів останнього часу московської династії Рюриковичів.

Як казав великий майстер " доважку брехні" М. М. Карамзін, " царювання жорстоке часто змінює царювання слабке". Московська владна еліта під словами " слабке царювання" завжди мала на увазі московське його трактування. Будь-яке московське правління, яке не принесло територіальних завоювань і награбованого добра, визнавалося слабким. Ми не раз звертали увагу на подібні твердження. Однак у часи князювання Федора Івановича сталася подія, що геть-чисто спростовує весь вигаданий міф про московських царів Івана Грозного та Федора Івановича.

В усі попередні часи князь, який заступав на московський престол, повинен був виголосити клятву на вірність Орді та спадкоємцеві роду Чингісидів, платити йому щорічну данину, або, як " великороси" називали це, – " поминки". Як було в ті останні роки, майстер " доважку брехні" замовчує, нагромаджуючи в своїй " Історії... " масу непотрібного словоблудства. Однак в історії залишився підтвердженим факт навали кримського хана Кази-Гірея на Москву 1591 року.

"... Всі Улуси були збурені; всі придатні люди сідали на коней від старого до малого, з ними з’єдналися й полки Ногайські Казиєвого Улусу, і Султанські, з Азова, Білогорода з вогнепальним снарядом... Липня 3 сповістили Феодора, що Хан перейшов Оку під Тешловим, ночує на Лопасні, йде прямо до Москви... Кази-Гірей... став навпроти села Коломенського і, з Поклонної гори оглянувши місця, велів своїм Царевичам вдарити на військо Московське... Бій був нерішучий. По обидва боки підкріплювали бійців, але головні сили ще не приступали до бою... " [1, том IX, с. 322, 324–325].

А далі російський " оповідач історії" запевняє нас, що кримські татари, переночувавши і відпочивши біля села Коломенського, за годину до світанку знялися і пішли додому. Стався, мовляв, мало не анекдотичний випадок. Навіщо приходили, чому пішли – цілковитий секрет. Крім звичайного " доважку брехні", нічого виявити неможливо. Та, виявляється, ще вдень, під час початкового бою, відбулося ось що:

"... Феодор... став і байдуже дивився з високого свого терема (в Кремлі. – В. Б. ) на битву. За ним стояв добрий Боярин, Григорій Васильович Годунов, і плакав; Феодор звернувся до нього, побачив його сльози, сказав: " Будь спокійний! завтра не буде Хана! " Це слово, мовить Літописець, виявилося пророцтвом" [1, том IX, с. 325].

Не знаю, як читачі, але я в подібні " сказання" не вірю. Це словоблудство необхідне тільки для виправдання чергового приниження Московії, князя, для приховування істини серед словесної полови.

Без сумніву, князь Федір Московський, або простіше – Федір Іванович, знав, навіщо прийшов у Московію хан Кази-Гірей, і, без сумніву, виконав усі вимоги спадкоємця великого роду Чингісидів. Це не простий здогад або припущення, на це є підтвердження навіть у майстра " доважку брехні" М. М. Карамзіна, але значно далі в тексті, заховане серед інших " сказань". Не міг же великорос-державник ось так просто повідати світу: московський князь і Московія вкотре присягнули родові Чингісидів на вірність, визнали Кази-Гірея своїм верховним царем і виплатили " великі поминки", тобто – велику данину.

Але ось підтвердження цього в " байкаря історії":

"... Я (Федір. – В. Б. ), бажаючи дружби твоєї (Кази-Гірея. – В. Б. ) й Султанової, не слухаю Послів Європейських Государів, ні волі мого народу, а пропоную тобі братерство з багатими дарунками (даниною! – В. Б. )... ". В заставу дружби Феодор... доставив Кази-Гірею 10000 рублів, чимало шуб і тканин дорогоцінних, обіцяючи надсилати щорічно стільки ж; нарешті, мав задоволення отримати від нього (за М. М. Карамзіним, влітку 1594 року. – В. Б. ) ШЕРТНУ, або КЛЯТВЕНУ, грамоту із золотою печаткою. Ця грамота умовами і висловами нагадувала старі, істинно союзні, якими добрий, розумний Менглі-Гірей запевняв Іоанна III у любові й братерстві" [ 1, том IX, с. 338–339].

Хитро, відверто неправдиво подає матеріал майстер " доважку брехні". Насаджується думка, нібито саме Кази-Гірей присягав Федору Московському. Але це неправда! Ми пам’ятаємо, про що була підписана Шертна (Клятвена) грамота 1473 року між Менглі-Гіреєм і Іваном III. Тоді Іван III присягнув на вірність Менглі-Гірею, визнав за Менглі-Гіреєм титул царя верховного, тобто царственого спадкоємця великого роду Чингісидів, а себе – його підданим, васалом, і залишався у взаєминах з Ордою, як і всі його предки, – князем московським, данником ханським. Він далі платив данину Орді і залишався під ординською верховною владою. Натомість кримські Гіреї та Орда зобов’язані були захищати Московію від зовнішніх кривдників і зовнішнього зазіхання.

І останній московський князь роду Рюриковичів із великим задоволенням дав Клятвену грамоту на вірність та підданство роду Гіреїв і залишився, як і всі до єдиного спадкоємці Олександрового (Невського) племені, васалом роду Чингісидів. І зовсім немає значення – чи Клятвена грамота була підписана під Москвою на Поклонній горі, в стані хана Кази-Прея, чи в Бахчисараї у 1594 році.

М. М. Карамзін не посмів подати читачам справжню картину приниження Московії, її останнього князя династії Рюриковичів – Федора Івановича. І мета у нього була зовсім інша – приховати й спотворити саму правду, щоб брехнею та хитрістю возвеличити це приниження.

Хочу звернути увагу: укладанню Клятвеної грамоти сприяв особисто Федір Годунов, який став після останнього Рюриковича правителем Московії. Годунов ніколи не забував і не приховував свого ординського походження. Саме ординська знать Московії, що становила переважну частину її боярства та князівства, не дозволяла Московії відриватися від матері-Орди.

Останній князь Московії Федір Іванович помер 7 січня 1598 року. Обидва останні московські князі династії Рюриковичів були людьми ненормальними:

" Грозний був дегенератом або одним із тих параноїків, психологію яких вивчав Ломброзо... Федір був напівідіотом" [4, с. 398].

Ці твердження – не вимисли окремих істориків. Практично всі європейці, що відвідали Московію наприкінці XVI століття, дотримувалися такої думки.

" Так припинилося на троні Московському знамените Варязьке покоління, якому Росія (Московія. – В. Б. ) зобов’язана буттям.., – від початку настільки малого, крізь низку століть бурхливих, крізь вогонь і кров, досягши панування над Північчю Європи та Азії войовничим духом своїм Володарів і народу... " [1, том IX, с. 359].

Я гадаю, саме Небо, аби покарати цю бандитську московську гілку династії Рюриковичів, послало на голови двох останніх представників Олександрового (Невського) племені велике прокляття, перетворивши одного з них із людини на бандита, розпусника та параноїка, який зазіхав на чужі титули, віддавався блуду й розпусті; а іншого – на дурня, зобов’язаного все життя замолювати гріхи всього роду московських князів. І щоб цей рід, ворожий до оточення, не шаленів і далі, – перервало його навіки. Навіть Небесному Терпінню до роду Олександра Невського, який понад 300 років по-бандитськи керував Московією, прийшов кінець. Амінь!

Закінчився рід Рюриковичів московських не царством і величчю, а васальним плазуванням і залежністю від Орди й

Чингісидів. Як виникла Москва й Московія у володінні Батиєвої Орди, так і залишилася в підданстві Орди до останнього московського князя Рюриковича.

І навіть перші Романови майже сто років, усе XVII століття, залишалися васалами Кримської Орди, через що опісля так знущалася великоросійська еліта над татарським народом – ніяк не могла пробачити свого багатовікового приниження. Послухаймо історика:

"... І навіть у кримських татар в Бахчисарайському договорі 1681 р. не могли домогтися ні зручного степового кордону, ні скасування ганебної щорічної данини ханові, ні визнання московського підданства Запорожжя" [6, с. 363].

Така істина, приховувана під половою звичайного історичного словоблудства, або, по-російськи, – " доважками брехні". Про це зовсім забули державники типу Лужкова, Солженіцина і такі, як вони.

Великороси-державники розповіли нам не історію становлення московитів як народу, а історію розбою московської гілки династії Рюриковичів. При цьому чомусь перервали цю династію на київському князеві Олегу, забувши, що Олег прийшов у Київ з півночі Європи. Отже, за логікою великоросів, їхній родовід повинен поширюватися на норвезький і шведський народи. Але, як бачимо, логіки в цьому історичному питанні у великоросів немає.

Недарма історик К. Валишевський сказав, мовби вліпив ляпаса офіційній великоросійській ідеї:

" Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем " усія Русі", але право на цей титул у них було таке ж, як і право їхніх сучасників англійських королів, за яким вони собі привласнювали герб і корону Франції до своєї вітчизни" [4, с. 10].

Якщо історики Англії та англійська історична наука давним-давно зуміли поправити своїх королів, то великоросійський істеблішмент і правителі Російської (власне кажучи, Московської) держави, донині зазіхають на чужий коровай, як і їхні попередники, повторюючи давно завчену облуду про " київський період московської історії".

Настав час зробити огляд стану великоросійської науки, культури, освіти, суспільних відносин і звичаїв у часи виокремлення ростовсько-суздальської землі та її становлення. Тобто ми спробуємо простежити, що надбала, що створила самостійно Московія, народ, який заселяв її простори, за багато років, починаючи з XIII століття до кінця XVI століття.

Хоч би як було гірко, але навіть М. М. Карамзін змушений був визнати:

" Немає сумніву, що древній Київ, прикрашений пам’ятниками Візантійських мистецтв... іноземних, Греків, Німців, Італійців, перевершував Москву п’ятого-надесять століття (тобто XV століття. –В. Б. ) багато в чому" [1, том V, с. 209].

Навіть не почавши аналізу, доводиться констатувати, що Московія всі ті роки була відсталою глушиною Європи, великим закутком забуття й спустошення.

Можна уявити собі рівень культури й освіченості московських князів, якщо першим із них, хто навчився викладати свої думки письмово, був Іван Грозний (1533–1584 роки). Вести мову про яку-небудь серйозну освіченість бояр, ремісників і простого люду взагалі не доводиться.

Відомо, що до середини XVIII століття в Московії, а пізніше в Росії, все духовне й розумове життя концентрувалося винятково в національній церкві. І, як писав архієпископ Макарій у своїй " Історії російської церкви", сама церква не мала потреби в знаннях. Послухаймо Макарія: " Але росіяни самі в той час, здається, не мали жодного потягу до вищих духовних потреб. Дотримуючись прикладу своїх предків, вони обмежувалися вмінням вільно читати й розуміти священне писання"... І тільки! З XIII століття в своїй лісовій глухомані земля Моксель не лише була не в змозі що-небудь використати й розвивати, але навіть ті окремі наукові матеріали, які нагромаджувалися в церквах і монастирях, не використовувалися. Головною причиною цього була цілковита безграмотність і відсталість населення. Людина жила в абсолютному неуцтві, і влада не була зацікавлена в її освіті.

До того ж церква в Московії із самого початку свого існування була закритим і непроникним світом. До XVIII століття православ’я забороняло будь-яке спілкування з іновірцями. А " російські государі", за велінням церкви, повинні були мити руки після аудієнцій, які давали іноземним послам, щоб змити гріхи від контакту з " невірними". Цей образливий звичай дуже докладно виклав Папський легат Посевін, який побував при дворі Івана IV. Однак і сама церква все дужче поринала в мракобісся й темноту.

У московській церкві не виявлено ані найменшого сліду шкіл, існування яких було повсюдним у Київських та Галицьких землях, що підтверджується багатьма джерелами й не викликає сумнівів. У XVI столітті архієпископ Новгородський Геннадій з величезним жалем констатував, що священики, яких він висвятив, не вміли ні читати, ні писати, а чимало з них навіть погано знали молитву " Отче наш". Якщо ж заглянути в XIII і XIV століття, то безграмотність священиків і ченців була повсюдною, про що неодноразово згадує в своїй " Історії" В. О. Ключевський.

Ще в 1620 році вчений, швед Ботвід, який відвідав Московію, цілком серйозно порушив питання: а чи московити взагалі християни? Він на це питання давав негативну відповідь. Присланий на початку XVI століття з Константинополя Максим Грек " для виправлення Православних церковних книг" був зустрінутий у Московії вкрай неприхильно. Він виявив великі " церковні казуси" і повстав проти переконань московитів, що сонце не заходило протягом цілого тижня після воскресіння Христа, і проти повір’я, що на березі Йордану єхидна сторожить заповіт Адама, і т. ін. Трагічним був кінець місії Максима Грека – безграмотні московити звинуватили його в " єресі" й заслали в монастир під нагляд місцевих " грамотіїв". Російська православна церква була послідовною у своєму неуцтві й мракобіссі – вона забороняла, до початку XVIII століття, пізнавальні книги Європи, – арифметику, астрономію, географію, музику – як неблагополучні й такі, що завдають шкоди людині.

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒