Володимир БІЛІНСЬКИЙ 23 страница

Однак варто зауважити, що цього разу пролунала нова думка, запозичена лауреатом у Катерини II. Відбулося імперсько-шовіністичне єднання імператриці з письменником. Віруючій російській людині кінця XX століття цілком згодилися шовіністичні думки " розпусної баби" кінця XVIII століття. Що значить – " імперська потреба"!

Послухаймо Олександра Ісайовича:

" Відколота Галичина, яку Олександр І просто не подбав повернути в Росію (Галичина ніколи Російській імперії не належала – таке Солженіцинське словоблудство! – В. Б. ), Австрія віддала б її охоче – там протягом півтора сторіччя насаджувався (ким насаджувався – Солженіцин скромно мовчить. –В. Б. ) антимосковський, антиросійський характер. Він сьогодні володіє українськими шовіністами (так голослівно письменник перекладає свою хворобу на інших. – В. Б. ), які тероризують і заглушили українське населення (яка " отєчєская" турбота про українців! – В. Б. ), провели доволі фальшивий український референдум 1991 року".

Бачите, як відверто дисидент викладає свої думки: ось якби задушили росіяни Галичину на початку XIX століття, ніхто б не посмів заважати Росії зросійщити решту " малоросів". Бо ж оці незросійщені українці – галичани – взяли та й провели " фальшивий референдум". Мовляв, " затероризували" всіх українців від Харкова до Львова і від Сімферополя до Києва.

Сподіваюся, читачі відчувають усю глибину Солженіцинської ненависті до українців і української держави. Думка про існування української держави доводить Солженіцина до нестями. Йому начхати на волевиявлення народу України, до речі, й російськомовного в тому числі. Солженіцинський шовіністичний дух не приймає результатів народного волевиявлення, які йдуть на шкоду Російській імперії, навіть у тому випадку, якщо за Українську державність голосує понад 90% тих, хто має право голосу.

Нагадаю панові Солженіцину справжнього автора вкраденої ним думки: " Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали (Катерина II казала. – В. Б. ), що "... згодом потрібно виміняти в Імператора (Австро-Угорської імперії. – В. Б. ) Галичину: вона йому не до речі, а потрібна прибавка до Угорщини з володіння Турецького" [23, с. 286].

Тут подані слова, сказані особисто Катериною II 4 травня 1793 року і записані її статс-секретарем. Пан Солженіцин повторив думку стару-престару, думку злодійської династії Романових, яка принесла на землю України рабство в XVIII столітті.

Солженіцин не став дорікати Катерині за невиконання власної стратегічної мети. Нобелівський лауреат мислить глибше – претензію висловив Олександрові І. Мовляв, бабуня поставила велике завдання: знищити український народ, зросійщити, назавжди привчити, що він " молодший брат" " великоросів", а Олександр І після перемоги у війні з Наполеоном мав таку можливість – заарканити Галичину, та пропустив нагоду. Як тут не поскаржитися на дурня-імператора.

Послухаймо далі, про що повідав читачам " Комсомольской правды" " великий мислитель": " Але ось вони отримали державу яку. Справжньої України там – одна четверта частина. А три чверті ніколи Україною й не були. Новоросія – Херсонська, Одеська області – ніколи Україною не були. Мелітопольщина, Луганська, Донецька області ніколи Україною не були. А Крим – і говорити нема чого. Все це вони прихопили... " [51, с. З–4].

Не буду дорікати Олександрові Ісайовичу в брутальності. Цей тон стосовно України в нього повсякденний. Але ось офіцерові-артилеристові неприпустимо не знати елементарної арифметики. Площа разом узятих областей: Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Одеської й Криму – не становить трьох чвертей території України, навіть однієї третини не становить.

Тут пан Солженіцин елементарно лукавить! Він свідомо бовкнув, сподіваючись, що його ніхто перевіряти не стане. Адже Нобелівському лауреатові треба вірити на слово.

Та думка Солженіцина значно далекоглядніша. За необхідності вирішив послатися на територію, приєднану до Московії 1654 року. А той факт, що український народ і українська земля в ті часи були розірвані між трьома імперіями, – він просто замовчує. Звичайний прийом цієї людини.

Однак, слід гадати, у пана Солженіцина не витає думка про належність усієї Правобережної України до " споконвічних російських земель", тобто до Московії. Гадаю, йому відомо, що на Поділлі та Брацлавщині, на Київщині та Волині, в Галичині та Буковині, на Тернопільщині та Черкащині ніколи " великороси" не жили. Хоча від цієї людини можна чекати чого завгодно. Ось запустив же він отакі власні вигадки, про так звану " Мелітопольщину".

Читаючи Солженіцина, все гадав, навіщо ж він, перелічуючи наявні нині області України, раптом " заспівав півнем" – Мелітопольщина. Лише коли глянув на карту, тоді стало зрозуміло, – я аж розреготався, наскільки людина опустилася до дрібної дешевини. Мелітополь-бо в Запорізькій області! І як не силкувався пан Солженіцин, але навіть він не посмів в один ряд із Донецькою областю поставити – Запорізьку. Отоді й вигадав нову землю в Україні – Мелітопольську.

Але і тут Солженіцин пошився в дурні, як і в своїх міркуваннях про Донецьку, Луганську та інші області, які нібито ніколи українському народу не належали. Це вигадана російськими державниками брехня.

Солженіцин на слово не повірить, хоча сам відчайдушно намагається переконати своїми чисто словесними вивертами, тому автор знайшов персонально для Солженіцина історичних свідків минулого.

Послухайте, про що повідав світові в першій половині

XVIII століття службовець А. О. Скальковський, який працював в " Управлінні Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора" графа М. С. Воронцова, у книзі " Історія нової Січі, або останнього Коша Запорозького".

Звертаю увагу пана Солженіцина, щоб урахував, що це була перша людина, яка досліджувала архіви Запорозького козацтва і видала свої праці в Російській імперії.

Необхідно зауважити, що дослідження архівів велося з дозволу царських намісників. При виданні книга одержала дозвіл цензури, тобто факти, в ній викладені, імперія не заперечувала.

Отже, погляньмо, що належало запорозьким козакам на півдні України 1576 року, та що підтвердив грамотою Стефан Баторій: " Стародавнє запорозьке містечко Самар із переправою і землями вгору по Дніпру до ріки Орел, а вниз аж до степів Ногайських і Кримських; а через Дніпро та лимани Дніпровський і Бузький, " як вічно було", до Очаківських улусів і вгору по Бугу до ріки Синюхи. Від Самарських же земель через степ до самого Дону, де ще за Прецлава Ланцкорунського (кошовий запорізьких козаків у 1500–1515 р. – В. Б. ) козаки запорозькі свої житла мали... " [35, с. 34–35].

А зараз погляньмо, що було зафіксовано на карті де Боксета, складеній 1740 року з веління російських царів, яка донині зберігається в московських архівах: " Було п’ять головних кордонів Запорожжя:

1. Біля перевалочної (на Дніпрі) з боку Гетьманщини або Росії (Гетьманщина була приєднана до Московії Богданом Хмельницьким 1654 році. – В. Б. );

2. Біля Бахмута, або пізніше (з 1730 років) біля фортеці Козловської на лінії від Слобідської землі (нагадую особисто Солженіцину: йдеться про Слобідську Україну, де в 1740 році проживали українці. – В. Б. );

3. На річці Кальмгус із боку братів козаків донських;

4. Біля Микитиної переправи або на переправному посту на Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків від Криму й Туреччини;

5. У Гарді з боку польської Речі Посполитої (тобто вгору по Бугу. – В. Б. )" [35, с. 44].

Треба також уточнити: донські козаки відбрунькувалися від запорозьких. І хотілося б це російським державникам визнавати чи ні, але цей факт теж підтверджують історичні свідки.

Послухаймо А. О. Скальковського: " Боплан (Боплан Гійом, французький інженер. У 1630–1648 роках служив у польській армії. 1650 року, повернувшись у Францію, видав книгу " Опис України". – В. Б. ) у своєму " Описі України", говорячи, що " Азов, або Азак, був узятий в 1642 році московськими козаками", тобто донцями, – говорить мовою козацтва запорозького, серед якого він жив і в рядах якого боровся (до речі, під Азовом в тому числі. – В. Б. )" [35, с. 30].

Ще чіткіше цю думку виклали інші російські учені Олександр Іванович Рігельман і Василь Микитович Татіщев.

" Козача громада на Дону була утворена... за зразком Запорозької Січі. Історик XVIII сторіччя Рігельман стверджує, що " донські козаки від українських черкаських козаків справді початок свій узяли на Дону". Підтвердження тому Рігельман бачить у " Російському літопису" Татіщева, де згадується, що " в XVI столітті, за царювання царя і великого князя Івана Васильовича, через Дніпро з князем Вишневецьким черкаси (козаки. – В. Б. ) на Дон перейшли, і там оселившись, місто Черкаське побудували" [27, том І, с. 461].

Як бачите, пане Солженіцин, межі проживання українського народу значно ширші, ніж вам це здається. І зверніть увагу, великоросами в ті часи на узбережжі Чорного моря навіть " не пахло".

Послухаймо, що повідало світу незалежне від Російської імперії французьке видання " Народи Росії", яке вийшло в 1861 році: "... В Російській Імперії на 1859 рік проживало 12 мільйонів українців. Зокрема, проживало:

в Тавриді

українців – 200 тисяч осіб,

росіян – 87 тисяч осіб,

німців – 27 тисяч осіб;

на Катеринославшині

українців – 880 тисяч осіб,

греків – 33 тисячі осіб,

німців – 20 тисяч осіб,

росіян – 50 тисяч осіб;

на Херсонщині

українців – 700 тисяч осіб,

румунів – 95 тисяч осіб,

німців – 50 тисяч осіб,

росіян – 94 тисячі осіб;

на Харківщині

українців – 1, 5 мільйона осіб,

росіян – 80 тисяч осіб".

А значно пізніше, за переписом 1925 року, на Кубані мешкало понад 65% українців, і на початку 30-х років там діяло 950 українських шкіл.

На Нижній Волзі діяло 429 українських шкіл, а на Далекому Сході в ті ж роки – 1076 українських шкіл тощо.

Пане Солженіцин, помізкуйте трішки і дайте собі відповідь: куди ж усе це поділося?

Я вам підкажу. Послухайте веління Катерини II, думки якої вам дуже подобаються, а найчастіше ви їх навіть берете на своє озброєння:

" Катерина II в листі до генерал-прокурора Вяземського писала цинічно відверто: " Мала Росія (Україна. – В. Б. ), Ліфляндія й Фінляндія суть провінції... Ці провінції, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли... " [52, с. 11].

Імперському духу Московії 1991 року було завдано важкого, непоправного удару. Але український народ від розвалу імперії трагедії не відчуває. Він, нарешті, має історичний шанс зберегти свою ідентичність. Повного " зросійщення" все-таки не сталося. Господь милував. Настав час, пане Солженіцин, і вам, і іншим державникам-великоросам – серйозно помислити, який народ із XIII до XVIII століття освоював землі від Кубані до Дністра та Дунаю, вздовж Чорного моря. Аби ганебно не белькотіти про " Мелітопольщину".

Про Крим, Олександре Ісайовичу, ми вже з вами говорили, і я не буду повторюватися. Вважаю, що й вам не завадило б, хоч почасти, мати совість, бо ви всім дорікаєте: " ну, з якою совістю?.. ", а самі, – хоча вижив-таки кримськотатарський народ, – буквально " з піною на губах" вириваєте чужий " шматок землі" в живого власника!

Я розумію, великороси-шовіністи ніколи на жодний підкорений народ не зважали в минулому і не мають наміру зважати й нині. Однак якщо ви говорите про чиюсь совість, то про свою не варто забувати. Колоду в своєму оці треба помічати.

Хочу також дещо освіжити вашу пам’ять щодо міста Севастополя. Там само, в " Комсомольской правде", ви говорите: " А Севастополь навіть і в Крим не входив, із 1948 року підкорявся прямо Москві, але й Севастополь прихопили... "

Пане Солженіцин, коли я слухаю вас, коли читаю ваші " міркування", коли згадую, що ви є високоосвіченою людиною, лауреатом Нобелівської премії, коли думаю, як ви в чорному смокінгу ковзали штиблетами по королівському паркету, я почуваюся в глухому куті. Як можна перебріхувати факти? Як можна висмикувати питання з контексту історії Російської імперії, критично не осмисливши всього матеріалу? Який же ви письменник і вчений після цього?!

Усі ваші міркування про Російську імперію зациклені на твердженнях російських великодержавників XIX століття та ідеях Столипіна. Але ж відтоді минуло понад сто років!

Загляньте у ВРЕ, третє видання, том 23, с. 104, і вам стане зрозуміло, що " Севастополь, місто республіканського підпорядкування Кримської області УРСР".

Так що і в цьому питанні лукавите, пане Солженіцин, в надії, що проста людина заглянути в енциклопедію не захоче.

Вам, Олександре Ісайовичу, стверджувати бездоказове нічого не варто не лише стосовно України.

Ось ваші " перли" на адресу Грузії під час усе тієї ж " прямої лінії" 23 квітня 1996 року:

" Наприклад, Грузія паплюжила нас останніми словами: " прокляті окупанти, коли ви від нас підете, мовляв, ні в яке СНД ми не ввійдемо. А потім – раз і ввійшли в СНД. Тому що жити їм без нас важко".

Пане Солженіцин, але ж ці ваші слова навіть не звичайна людська брехня, це – найвища міра шовіністичного блюзнірства!

" Були розв’язані за участю російських військ брудні імперські війни в Молдові, Таджикистані, Осетії, Грузії, Абхазії, Чечні, підготовлений проімперський, проросійський переворот в Азербайджані, роздерта, пошматована, потоплена в крові Грузія і силою загнана в СНД. При цьому нові російські керівники застосовували стару імперську політику – розділяти народи і групи населення, нацьковувати їх між собою, знищувати одних, виїжджаючи на спинах інших.., захоплювати території, управління, майно та панувати через залежних і підставних" [53, с. 1–3].

Таким чином, пане Солженіцин, Грузії стало " жити без Вас важко", відтак – " раз і ввійшли в СНД".

Увесь світ пам’ятає, чиї літаки бомбардували Сухумі й Грузію, чиї танкові удари громили грузинських добровольців. Але Солженіцин, виявляється, про це не знає.

А тепер час послухати, що каже пан Солженіцин про Казахстан. Повернімося до тих же " Розмов... " в " Комсомольской правде":

" В Казахстані навіть після зусиль Назарбаєва стягнути казахів із Монголії, ще звідки завгодно, їх набралося 40 відсотків. А вас, неказахів – росіян, німців, поляків, євреїв і всіх інших–60. Ганебно тікати відти, з Казахстану. Ми повинні освоювати цей Казахстан... Я знаю, що у вас там жорстокий зараз режим... Я знаю, вас позбавляють культури російської, вас позбавляють російських видань, російських телепередач. Tart проводиться шовіністична політика, але повірте, Назарбаєв у глибині душі розуміє, що не може він з’їсти 60 відсотків... не поступайтеся, не виїжджайте... Нікому не здавайтеся".

Замисліться, до чого закликає пан Солженіцин, які провокаційні думки підкидає російському народу. І навіть півсловом не радить некорінній людині, яка живе в Казахстані, вивчити казахську мову, пізнати казахську культуру, відверто й нахабно не зневажати звичаїв давнього казахського народу. Живучи в країні, серед стародавнього етносу, не можна ставитися до його народу проімперськи зарозуміло: " Ми повинні освоювати цей Казахстан".

Облагороджена Нобелівською премією душа Солженіцина іншої постановки питання не сприймає. А жаль.

Адже, висловивши думки про опір, Солженіцин чітко показав своє справжнє обличчя, своє, як кажуть, нутро. Йому Казахстан потрібний, як завойована російським мечем земля: якщо підкорили – отже, не йдіть. Він закликає російський народ стати " п’ятою колоною" – " ні в чому не поступайтеся... Не здавайтеся! " Гніть і далі проімперську лінію!

І бреше Солженіцин, як звичайно. Навіть за переписом 1989 року росіян у Казахстані було тільки 38%. (Див. газету " Труд" за 12 листопада 1994 року, № 210, с. 8: " Багато росіян закордоном" ). Але з 1989 року виїхало не менше 1, 5 мільйона осіб. А ще глибоко помиляється пан Солженіцин в іншому – сьогодні в Казахстані ні євреї, ні німці, ні поляки в ряди російських шовіністів державників не стануть. Не ті часи. Ви залишилися в глибокому минулому, Олександре Ісайовичу.

Ваш колега, російський письменник Іван Щеголіхін, який також пізнав " принади" сталінських таборів і який прожив у Казахстані більшу частину свого життя, ось у такий спосіб відповів вам ще 1994 року:

" Захід справді не любить Росію, причому мимоволі спадає на гадку порівняння, що Солженіцин з такою ж послідовністю й безглуздям не любить Казахстан... три роки роботи вчителем сільської школи в Джамбульській області він (Солженіцин. – В. Б. ) приписав до свого табірного строку. Прирівняв. А ми тут живемо все життя...

У кожного своє розуміння волі, своє розуміння щастя – спів-щастя, співучасті. І лише в дисидентів воно однакове: дисидент – незгода, неучасть... Проте вчать нас уму-розуму, намагаються відновити нашу зганьблену гідність, національну гордість, просвітити мізки наші темні, заварюють щораз кашу для нас, не думаючи про те, що Вашу (Солженіцин. – В. Б. ) кашу доводиться нам розсьорбувати тут...

Обурення і незгоду викликають кількаразові заяви Солженіцина на ту саму тему: " Весь північний і північно-східний Казахстан – це насправді Південний Сибір". Тобто щось беззастережно російське, начебто немає там алтайців, хакасів, бурятів, шорців, тувинців, якутів...

Адже досить глянути на топоніміку, щоб побачити: Південний Сибір – це власне і є Північний Казахстан. Однак ми претензій не пред’являємо ні Росії, ні Сибіру, не говорять про це ні політики, ні навіть письменники, а серед них є такі молодці, що ніяк не поступляться Нобелівському лауреатові ні в національних амбіціях, ні в поспішності узагальнень" [54, с. 2].

Іван Щеголіхін чемно, злегка тремтячою рукою, заліпив панові Солженіцину ляпаса. І, як бачимо, – заслуженого. Настав час, сидячи в Підмосков’ї, перестати читати мораль і правила поведінки людям, які живуть в інших країнах. Приїдьте, поживіть серед нас, а пізніше й поговорити можна.

І не варто, пане Солженіцин, прижиттєво зараховувати себе до " команди Ісуса Христа", як ви чините привселюдно. Шовіністи-державники в таких почесних зібраннях недоречні. Бога носять у чистій душі, а не ходять " у його команді".

Хочу нагадати претензії Солженіцина до Чечні-Ічкерії.

Ось його слова:

" Ще 4 роки тому я пропонував президентові, що треба дати Чечні провести ось цей експеримент незалежності, що треба звідти всіх бажаючих нечеченів забрати. Кордони відгородити. Але, звичайно, без козачих земель лівобережжя Тереку, які Хрущов сп’яну подарував Чечні.

Бачите, як відплатив Солженіцин Хрущову за свій, власне кажучи, порятунок. Із підтексту слів Солженіцина так і проступає любов до Сталіна за його мерзенне діяння з виселення чеченського народу. Шовінізм забрав у людини людську совість.

Не подаватиму інших думок цієї людини про Чечню – вони образливі. Досить сказаного.

Вражають державний імперський фанатизм і " хватка" цієї людини зі " збирання землі російської". На жаль, у словах Солженіцина ми ніколи не знайдемо правди про те, як його предки відбирали землі у корінних народів Кавказу. Його " зручна" пам’ять не зберігає таких дрібниць. Доводиться знову нагадувати панові Солженіцину історичні факти.

Послухаймо російського автора:

" Особливо жорстока розправа з горцями була проведена загоном полковника графа Соллогуба... вночі 19 липня (1778 року) раптово обклав натухайський аул Хапай. Атакований з чотирьох боків і підпалений, Хапай весь вигорів разом із населенням. Черкеси, що були поблизу аулу на косовицях, убиті та порубані, за приблизними підрахунками, в кількості до 400 осіб" [27, том І, с. 376].

А зараз послухаймо про " великі подвиги" на цій стезі самого генералісимуса Суворова:

" Суворов, якому було доручено переселити на Урал ногайців.., розбив для зручності пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон, які пересувалися, доручено було Лешкевичу, а над лівим – полковникові Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. – В. Б. ) за татарами...

Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель...

1 серпня 10000 джамбулуків відокремилися від інших татар і повернули назад... Почалася битва... за висловом Суворова, " почалася повна рубка татарам". Відбулося справді щось жахливе, яке не надається до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в болотисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеччю; а тих татар, які скупчилися біля ріки, рубали й кололи козаки (донці. – В. Б. ) і драгуни... " [27, том І, с. 391–394].

Такими методами генералісимус Суворов " зачищав" чужі землі. І не дивно, що наступний московський генералісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж діяння, повелів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першого генералісимуса, а 1944 року повторив " досвід Суворова" в колосальних масштабах. До речі, пане Солженіцин, він і чеченську землю " звільнив" від чеченського народу.

В діяннях Суворова раніше описані " подвиги" не були винятком. Різанина ні в чому не винних людей супроводжувала цього " полководця" повсюдно. Ось іще один приклад замовчуваних " подвигів" Суворова:

" Тим часом втеча Шахин Гірея з Тамані до черкесів спонукала Суворова прискорити похід проти татар, які ховалися за Кубанню по Лабі. Ночами (справді махровий бандит! – В. Б. ) із засторогами Суворов, розпустивши чутки про свій від’їзд у Полтаву, пробрався до устя Лаби. Вночі 1 жовтня, з не меншими засторогами, він переправив загін через Кубань і на світанку підійшов до татарських аулів. Тут поблизу урочища Кермеччик, за 12 верст від Кубані, відбувся останній бій із татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими кинулися (вранці-рано, коли мирні люди аулів спали. – В. Б. ) з піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон. За три години битви (різанина сплячих людей – це битва по-суворовськи. – В. Б. ) 2000 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, а до кінця битви на полі залишилося понад 5 000 лише вбитих. І козаки, і солдати однаково не давали нікому пощади – вбивали, різали й кололи чоловіків, жінок, старих і дітей" [27, том І, с. 393].

А ви, Олександре Ісайовичу, з професорським апломбом намагаєтеся переконати звичайного громадянина в тому, що землі Чечні-Ічкерії " на північ від ріки Терек" – козачі. Сподіваюся, хоча б тепер ви розумієте свою духовну спорідненість із паном Жириновським, основану на " праві миття російського чобота у річці Терек".

Отже, пане Солженіцин, закінчимо звертатися до ваших " словесних шедеврів", які смердять шовіністичною гнилизною. Відволічемося й поглянемо на саму Росію.

Послухаймо російського академіка:

" Василь Осипович Ключевський (російський академік початку XX століття. – В. Б. ), приміром, указав зовсім на іншу причину, яку чомусь мало хто зберіг в пам’яті – " генеалогічне положення московських князів": будучи молодшою гілкою (Рюриковичів. – В. Б. ), вони не могли претендувати на отримання великокнязівського ярлика. Звідси їхня ставка на Орду, підступництво у взаєминах між собою й жорстокість стосовно інших російських земель.

Міркуючи про те, чому перемагали і перемогли саме князі московські, – хоча вони ні розумом, ні полководницьким даром не відзначалися, в порівнянні, наприклад, із блискучими галицькими князями Юрієм Дмитровичем і його сином Дмитром Юрійовичем Шемякою, – чимало наших російських істориків відзначали, що перемога далеко не завжди буває за талановитими, процвітаючими й багатими. В роки Шемячиної смути – протиборство Василя II Темного і галицьких князів (коли, зауважимо, доля Росії могла б скластися інакше) – перемогли нещасні, задавлені нестатком мужики та хижі грабіжники з Государевого двору. Спаяні єдністю своєкорисливих цілей, ці княжата, бояри й діти боярські створювали свої багатства шляхом захоплення, полону, продажу своїх же співвітчизників у холопство на східних ринках. У цих умовах лише сильна і войовнича влада могла забезпечити своїм служивим людям і землю, необхідну для того, щоб із неї мати хліб насущний, і челядь, яка повинна була її обробляти й поповнювати кадри військових і адміністративних слуг, і гроші, які можна було витрачати на заморські вина й тканини, і вітчизняне озброєння. Але землю треба було захопити в сусіда, гроші відняти в нього ж.

Одне слово, об’єднання, а точніше сказати – завоювання Русі Москвою було умовою й засобом виживання величезного московського військово-служивого люду. Ця маса спраглих розлилася по Русі, створивши генезис Московської влади (а це і є Російська влада! ), густо замішаний на крові" [14, с. 121].

Як схоже на вчорашній і нинішній час! І ви, Олександре

Ісайовичу, серед цієї " спраглої маси".

Посидьте, пане Солженіцин, в альтанці, заспокойтеся і покиньте свої думки про відродження Російської імперії " хоча б із чотирьох республік". Зрозумійте – менталітет української людини відрізняється від описаного вище – московського. Хоч би як це вам не подобалося, але в російського і українського народів – різне коріння. Український народ сформувався на базі слов’янських племен: полян, сіверян, деревлян, тиверців, дулібів тощо. Читайте професора О. О. Шахматова! Російський народ сформувався на території північніше від Оки, на базі фінських племен: мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарської крові.

Доля-лиходійка була дуже жорстокою до українського етносу. Його з усіх боків рвали на ошмаття: з північного сходу – московити, з північного заходу – поляки, із заходу – австрійці, угорці, з півдня – татари. Всі тяглися до українського хліба, до української душі. Ваша Російська імперія була найбільш жорстокою і нещадною до українського народу. Вона усвідомлено, без найменшої підстави, вкрала у Києва і українського етносу саме слово – Русь і привласнила його Московії, котра на початку XVIII століття у всій Європі і в самій Москві звалася – Московією, або Московською державою, а народ – московитами (москалями).

Навіть у самій Російській імперії не заперечували цих фактів ще на початку XIX століття.

А. О. Скальковський 1841 року в книзі " Історія нової Січі... ", виданої в імперії під жорстокою царською і церковною цензурою, писав:

"... здається, поза всяким сумнівом, що військове братерство вороже всьому неруському (неукраїнському. – В. Б. ): татарам, туркам, Польщі, навіть великій Росії, коли вона з перенесенням автократії в Москву почала називатися Московією, а народ москалями (московитами)" [35, с. 30].

Тож коли ви злодійкувато міркуєте про закарпатських русинів у своїй " Слов’янській трагедії" (газета " Труд" від 29 травня 1998 року): " Про русинів Закарпаття, з їх стійкими російськими коріннями, ми вже й думати забули", – ви відверто брешете!

Так, карпатські русини – люди, що зберегли свою назву із часів Русі та Великого Галицького князівства, коли Данило Галицький мав титул " Короля всієї Русі". Але карпатські русини ніколи не мали нічого спільного з москалями (московитами). Вони – слов’янського походження, тобто одноплемінники українців. Історичний злодюжка напрошується за рідню до русинів. Чи не смішно, пане Солженіцин?

У жодному, що дійшли до нас, так званому " літописному зводі" XI, XII, XIII, XTV, XV століть Московія і смоленська земля не називалися Руссю!

Послухайте:

"... " Руссю" називали частину населених русичами (слов’янськими племенами. – В. Б. ) областей – київське, переяславське й чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріка Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверська земля, Курськ. Скрізь у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира... " іхали в Русь"! Тобто – в Київ. Чернігівські міста – " руські", а ось смоленські – уже " неруські" [31, с. 117].

Злодійське дійство, пане Солженіцин, вчинив цар Петро І. Саме він повелів Московську державу іменувати – Російською. Після цього ви й почали називати себе великоросами. На підтвердження цієї істини можна подавати десятки свідчень іноземців, які відвідали ростовсько-суздальську землю і Московію з XIII по XVII століття: Плано Карпіні, Рубрук, Герберштейн, Дженкінс та інші.

У Російській імперії дуже старанно замовчували людину, яка написала історію Московії, – Андрія Івановича Лизлова. Саме він першим, ще в Московській державі, написав у 1692 році – " Скіфську історію". Лизлов використав достовірні джерела, які не піддавалися обробці й перекручуванням " порученців" Катерини II.

Ось про що писав сучасник Петра І:

" Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто москва (жителі Московії. – В. Б. ), русичі, литва, волохи і татари європейські".

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 19 20 21 222324 Следующая ⇒