Володимир БІЛІНСЬКИЙ 21 страница

Ото вже, Олександре Ісайовичу, не лукавте! Я вам нагадаю ваші слова:

" Туреччина – вмирає, і треба брати спадщину... Дуже було заманливо! – почати нове царювання зі славного взяття Царграда, недоступної мрії всіх предків Миколи І. Справді, колись же й комусь треба виконати це історичне завдання Росії, повернення (начебто Росія там уже бувала! – В. Б. ) до візантійського попелища, – і раз назавжди захистити всіх слов’ян. Якийсь внутрішній голос підказував Миколі, що цей час настав і завдання – на його плечах. Константинопольський посол уже склав для себе письмові інструкції від імені Государя – право в обраний ним момент викликати в Константинополь наш (російський. – В. Б. ) флот із 30-тисячним десантом – і Микола підписав.

Прийдуть у Дарданелли чужинецькі флоти? То що ж, приймемо війну і з усією Європою! " [15, № 3, с. 7].

Так Росія мислила вийти до Середземного моря. А те, що саме вона, Росія, занапастила Туреччину, Солженіцина, як і царя Миколу І, не турбує. Подумаєш, Туреччина вмирає, гине великий народ. За Солженіциним – туди йому і дорога! Аби тільки швидше прихопити шматок чужої землі.

Навіть попіл Царграда згадав. Ось лише навіщо – не зрозуміти. Адже ні росіян, ні слов’ян там раніше не було. Не жили – хоч умри! А як хочеться російському державникові бодай чимось, та поріднитися зі старовиною Царграда.

Якби захопили росіяни Константинополь, довелося б востаннє переписати історію Росії, щоб довести походження великоросів не від якоїсь там Русі, а від великих предків Візантійської імперії. Яку можливість втрачено!

То чим же ви відрізняєтеся від Жириновського? Лише одним: ви шкодуєте, що не дійшли до Босфору й Дарданелл, а Жириновський – до Індійського океану. А в принципі, і вам, і йому хочеться вчинити " похід" на південь.

Ясна річ, проживши 20 років у достатку за кордоном, ви стали російським паном, вельможею, ви вмієте приховувати, а якщо подавати – то з толком, свої думки. Жириновський наразі " пре" напролом. Г& даю, і його згодом " причешуть". Дивлячись збоку, переконуєшся: між націонал-патріотизмом вашим і Жириновського – розбіжностей немає.

З приводу ж: " не має ґрунту в психології нашого втомленого народу" – вибачайте. За Жириновського голосувало майже 23% росіян, які взяли участь у виборах. Я дуже сумніваюся, та й Володимир Вольфович теж, у достовірності цієї цифри. Знаю солідний військовий гарнізон, де за Жириновського проголосували 92% солдатів, офіцерів і членів їхніх родин.

Повернімося до вашого " родичання" з Україною, до ваших слів:

" Придушуючи в 1919-му Україну, Ленін, утішаючи її самолюбство, прирізав до неї кілька російських областей, які ніколи в історії не входили в Україну: східні й південні території нинішньої України. У 1954-му Хрущов дозвільною примхою сатрапа " подарував" Україні ще й Крим. Але навіть і він не здогадався " подарувати" Україні Севастополь – окреме в СРСР місто центрального підпорядкування".

А ви засуджуєте Володимира Вольфовича. Навіщо? " Обнюхайтеся", як кажуть в Росії, щоб визнати один одного. І логіка у вас, як у кожної російської людини, – що моє, те моє, і що не моє – теж моє.

І Севастополь, бач, не в Кримській області, і винен сам лише Хрущов, а три Верховні Ради ні при чому.

Почитайте Аджубея, шановний Солженіцин, і знатимете, як гнали росіян уже в 50-ті роки в Крим, і як ті люди тікали з Криму, де " картоха нє растьот".

І спасибі вам! Ви ж одним із перших серед нинішньої націоналістичної еліти визнали: Ленін у 1919 році придушив і закабалив Україну. Проговорилися.

Чи відомо вам, Олександре Ісайовичу, що в 1944 році росіяни на півострові становили переважну меншість, порівняно з татарами і українцями. А ще раніше, 1666 року, за переписом (зверніть увагу, Олександре Ісайовичу, за переписом! ) у Кримському ханстві проживало 1 120 тисяч осіб. Із них: татар – 180 тисяч; греків, караїмів, вірменів і євреїв – 20 тисяч; українців – 920 тисяч, " які займалися переважно землеробством, серед них – 120 тисяч жінок і 200 тисяч дітей".

Ще в 20-ті роки минулого століття (це коли Росія, за вашими-таки словами, придушувала Україну) українці становили третину населення Кримського півострова. І не забудьте, пане Солженіцин, – ще третину (навіть більше! ) становили кримські татари, корінний народ півострова, про який ви таємниче замовчуєте.

Отже, зросійщення Криму відбулося в часи українські. І, як усім відомо, переважно відставними російськими офіцерами та їхньою челяддю, тобто людьми-зайдами.

Ви віруючий, пане Солженіцин. Настав час висповідатися. І Російська церква простить, як відпускала гріхи всім, хто " збирав" імперію. До речі, Російська держава (і за комуністів) завжди вихваляла людей, які проливали безневинну кров сусідів, та й російську теж, і що більше її лилося, то дужче вихваляла деспота. Згадайте: Івана Грозного (повністю вирізав татар у Казані, залив кров’ю Новгород), Петра І (вирізав невинних жінок і дітей у Батурині), Катерину II (у

XVIII столітті ввела рабство в Україні та Білорусії, четвертувала і колесувала пугачовців). Можу вам багато про що нагадати, та, думаю, достатньо. І це найбільш розхвалені, найбільш улюблені ваші государі!

Викладаючи ці думки, я користуюся тільки даними, опублікованими в Росії, у старій чи в новій.

Зокрема, дані щодо Криму – із газети " Известия", № 50 від 29 лютого 1992 року. Стаття: " По чий череп прийшла мавпа? " Подумайте, Олександре Ісайовичу, можливо, вона вже й по ваш прийшла...

Цитую ваші думки далі: "... А Росія саме так, за 24 години позбулася 8–10 власне російських областей, 25 мільйонів етнічних росіян, які таким чином опинилися в ситуації " небажаних іноземців" – у місцях, де їхні батьки, діди, прадіди жили здавна, навіть із XVII століття".

Я не буду, пане Солженіцин, з вами сперечатися стосовно належності північних і східних областей Казахстану. Кожній чесній людині відомо, чиї ті землі, политі кров’ю казахських племен. Росіяни прийшли в ті землі з мечем, а не навпаки. Згадайте розбійника Єрмака. Йому випадково вдалося втекти від московської шибениці, а ви, образивши національні почуття казахів, установили йому пам’ятник в однойменному місті Єрмаку. Адже це предки казахів протистояли ватазі Єрмака. І немає нічого геройського в його жорстокості й віроломстві.

Уявіть собі в Саратові або Волгограді пам’ятник Батию або Мамаю, а в Москві – пам’ятник Чингісхану! Чи – що дозволено росіянам, іншим не дозволено?

Однак повернімося до українських земель, на які у вас великий апетит. Головним мотивом ваших міркувань про належність їх Росії є " їхнє переважне заселення російськими людьми". Ви лукавите, Олександре Ісайовичу, як завжди.

Ось для вас і для всіх зацікавлених дані з останньої, виданої в Москві, у Росії, третьої Радянської Енциклопедії про національний склад областей сходу та півдня України.

Видання 1969–1978 років:

№	Область України	Всього	Українці	Росіяни
з/п	Область України	населення	Українці	Росіяни
1.	Чернігівська область. ВРЕ, том 29, с. 86	1508 тис. осіб	93, 80%	4, 70%
2.	Харківська область. ВРЕ, том 28, с. 207	2996 тис. осіб	67%	29%
3.	Ворошиловградська обл. ВРЕ, том 5, с. 372, 373	2749 тис. осіб	55%	41, 80%
4.	Донецька область. ВРЕ, том 8, с. 441	4934 тис. осіб	53, 10%	40, 60%
5.	Херсонська область. ВРЕ, том 28, с. 242	1125 тис. осіб	78, 30%	18, 10%
6.	Миколаївська область. ВРЕ, том 18, с. 9	1181 тис. осіб	78, 90%	16, 10%
7.	Одеська область. ВРЕ, том 18, с. 303	2941 тис. осіб	55%	24, 20%
8.	Сумська область. ВРЕ, том 25, с. 73	1452 тис. осіб	87, 20%	11, 70%

Де ж, пане Солженіцин, переважно росіяни? Не встигли зросійщити ці землі!

Ви лаєте комуністів. А дарма. Вони зробили значно більше в питанні зросійщення народів, ніж династія Романових. Воно й зрозуміло: Романови " збивали" імперію, а комуністи проводили другий етап – зросійщення.

Навіть на себе погляньте. Маючи, як ви пишете, українську кров, ви не стали українцем. Ви вважаєте себе споконвіку росіянином. Саме комуністи поставили справу так, що в СРСР було вигідніше стати росіянином, ніж українцем. Я знаю сотні людей, які писалися росіянами, хоча їхні батьки були: євреями, українцями, білорусами, німцями, татарами та ін.

Ось вам ще приклад: Горбачов Михайло Сергійович. У нього теж серед предків 50% українців, 50% росіян, але він – росіянин.

Хочете ще одного росіянина? Будь ласка: Ленін Володимир Ілліч. У всіх анкетах про належність до нації писав – великорос! А по матері він – німець і єврей, по батькові – чуваш і калмик. А ви його лаєте. За які гріхи? Росію ж бо розвалили росіяни: Романови, Керенський, гучков, Мілюков та іже з ними. Ленін вам, великоросам, у 1920-ті заарканив, за допомогою комуністів, Україну і повернув її в " спільне російське стійло".

Нате – беріть! І не додав він Україні ні п’яді російської землі. Не з тих!

В умовах двадцятих років не можна було відновити губернії. Україна в 1918 році проголосила незалежність. Стала – державою, як би вам це не подобалося. І зробила це після захоплення влади більшовиками. А саме комуністи Росії, за допомогою ось таких " напівкровних", які клянуться Україні в любові, п’ять років заливали українську землю кров’ю, щоб не випустити з " обіймів" імперії.

Нагадаю вам, пане Солженіцин, що 1918 року Брестський мир із Німеччиною, Болгарією і Туреччиною підписали дві незалежні держави: Україна й Росія. Прогалини в знанні історії вам, Олександре Ісайовичу, не завадило б заповнити. Адже слова з пісні не викинеш.

А щодо прирізання землі скажу, опираючись на історичні факти, – до складу України в 1918 році входило також Українське Вільне Козацтво Кубані. В ті роки на Кубані, як кажете ви, переважно розмовляли українською мовою. В роки, коли Росія категорично забороняла українську мову.

Ваші предки, пане Солженіцин, забороняли українцям їхню рідну мову. Заборону накладали всі гілки влади: цар,

324 сенат, дума і навіть священний синод. А пізніше комуністи лютували анітрохи не менше.

Із 1700 до 1908 року видано 12 царських указів і урядових постанов, які обмежували й забороняли українську культуру, мову. А радянська імперія за 70 років видала з цими ж заборонами 8 постанов політбюро й указів. Отаке братство у нас, Олександре Ісайовичу. І щоб визначитися з питанням, чиї предки жили в Східній Україні в XVII столітті, подам вам ще одну цитату з Великої Радянської Енциклопедії (том 23, с. 563):

" Слобідська Україна, іст(орична) область у Росії XVII– XVIII ст. на тер(иторії) суч(асної) Харківської та частин Донецької, Ворошиловградської, Сумської, Воронезької, Білгородської й Курської областей. Із 2-ї пол(овини) XVI ст. заселялася укр(аїнськими) козаками і селянами, які тікали від гніту польських магнатів із тер(иторії) України, що перебувала в складі Речі Посполитої".

Зверніть увагу, пане Солженіцин, відбувалося заселення земель українцями ще до династії Романових, тобто до 1613 року, отже, ще за Рюриковичів. А росіян там близько не було.

Послухайте, з яких земель складалася Московія на початку XVI століття:

" Із 1478 року перебував під їхньою владою Новгород, а невдовзі також Твер, Ростов, Ярославль. Іван III, справедливо прозваний Великим, приєднав нові області, які лежали за межами древньої Русі, й відвів кордони своєї держави на північ до Фінляндії, Білого моря й Льодовитого океану, на схід до Уралу (по Камі. – В. Б. ). Його син Василь додав до цього на півдні Рязань і Новгород-Сіверський" [4, с. 11].

А інший автор, М. М. Карамзін, так описав період захисту " російської землі":

" Незабаром прийшла в Москву звістка про новий грізний для нас задум Хана: він велів оголосити на трьох торгах, у Перекопі, в Криму, в Кафі і в інших місцях, щоб його Улани, Мурзи, воїни не складали зброї, не розсідлували коней і готувалися вдруге йти на Росію. Татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші; весною полки наші зайняли береги Оки, куди прибув і сам Великий Князь (Василь III. – В. Б. ). Ніколи Росія не мала кращої кінноти і настільки численної піхоти. Головний стан, біля Коломни, був подібний до великої фортеці, під захистом вогнепального снаряда, якого ми раніше не вживали в полі" [1, том VII, с. 63].

На цих рубежах, пане Солженіцин, Московія в XVI столітті захищала свої кордони. Фантазії залишіть собі. Не ганьбіться на людях.

І послухайте, що розповів М. М. Карамзін у тому ж томі на с. 65:

"... нарешті уклали його (перемир’я з Литовським князівством. – В. Б. ) на п’ять років від 25 Грудня 1522 року. Смоленськ залишився нашим; границею слугували Дніпро, Івака та Меря. Встановили свободу торгівлі; доручили Намісникам Українським вирішити позови між жителями обох Держав... " То чиї прадіди де жили, і хто кому прирізав землі? Невже вам це невідомо? Дозвольте засумніватися.

Не вистачає в Росії землі?

Погляньте, як вона використовується: запаскуджена, захаращена, покинута селянином. Тисячі покинутих сіл у стародавній російській обителі: в Ярославській, Іванівській, Вологодській, Архангельській, Костромській, Володимирській областях. Перераховувати ще?

Російська земля спорожніла – усе вшир росте імперія. Бундючиться й бундючиться. Погляньте на Японію! За територією – одна російська губернія; за кількістю народу – майже дорівнює Росії. А може сьогодні, та й завтра, Російська держава суперничати рівнем життя й статком із Японією? Гадаю, відповідь очевидна.

То в чому ж причина? Не в поганих ж бо царях і не в комуністах. Причини необхідно шукати не на стороні, не в сусідніх народів, а в себе вдома, на тій землі, яка не доглянута й закинута. Настав час повернутися московитам із сусідніх підкорених земель на свою споконвічну землю. Вона давно стомилася, довго очікуючи людських рук.

" Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, сердечно бажаю всіляких успіхів Україні – але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення російських областей".

Повірте, Олександре Ісайовичу, не вибереться Росія " з-під уламків комунізму" із проповідниками вашого штибу. Ви штовхаєте Росію під " уламки шовінізму". Тут ви нічим не відрізняєтеся від Жириновського: два чоботи – пара. До речі, і комуністи з вами в одному строю.

" Вона (Україна. – В. Б. ) не впорається навіть із культурним завданням: у нинішніх її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (в 3 рази більше, ніж там етнічних росіян) – і треба всіх їх переучувати на українську".

Страшне горе України, що Росії вдалося (саме так! ) зросійщити частину її народу. Вам – це відомо. Росія три сотні років вела цілеспрямовану політику ліквідації українців.

Послухайте: князь Шаховськой, направляючись в Україну 1734 року, мав від цариці такий наказ:

"... Шаховському повелено спритно підводити українську козацьку старшину, щоб ті женилися і своячилися з великоросійською знаттю".

Як вам ця політика? Мало? Слухайте, що повелів стосовно України ваш улюбленець Петро Столипін у двадцятому столітті: "... об’єднання на національних інтересах веде до національного відмежування", тому " чужорідним народам необхідно це суворо заборонити". І далі: " історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, іменованим у цей час українським, який містить в собі ідею відродження старої України та облаштування малоруської України на автономних національно-територіальних підставах".

Відчуваєте, чию пісню співаєте, пане Солженіцин? Пісню великоросійської Імперії. І Жириновський співає про те ж.

Московитам дозволено створити свою державу, а татарам, чеченцям – ні? Але це – расизм!

Президент Казахстану, на північні землі якого ви накинули око, в своєму виступі нагадав: нині понад 80% казахів розмовляють переважно російською мовою. Що, однак, не заважає казахському народу будувати власну державу. Дай Боже їм її побудувати!

При цьому ні Україна, ні Казахстан нав’язувати росіянам свою мову не будуть. У цьому немає необхідності. Побажає " етнічний росіянин", який живе в Україні, через десяток років зайняти державну посаду, або працювати у держустанові, він сам вивчить українську мову, як нам, " інородцям", довелося вивчати російську мову в Росії. Все, пане Солженіцин, на взаємному паритеті. Іншого серед цивілізованих народів не буває. Про що вам відомо. Почуватися ж російським паном із закабаленим під себе " чужорідним народом" – на жаль, пане Солженіцин, – час минув.

Минув – назавжди.

1994рік

3. Глазунов

"... І хто більше росіянин – Велика Катерина – німкеня з народження, яка керувала Росією з точки зору блага і процвітання довіреної їй Богом держави Російської, чи " росіянин" Хрущов, який подарував, немов свою власність, просочену російською кров’ю землю Криму – Україні (хоч я вважаю їх нашими братами, як білорусів)? " [43, с. 1].

Нехай Бог боронить нас, пане Глазунов, від таких братів. Справжній брат не докорятиме братові домом, шматком землі чи окрайцем хліба. Тим паче, що нажиті вони в одній родині.

Чим же заперечити цьому " самозакоханому братанові", цьому представникові московської еліти, охоронцеві цінностей нації і віруючій людині?

Зовсім про Бога ви забули, пане Глазунов. Бог усім заповів рівність і волю. А що ж ви зробили в Чечні, віруюча людино? Чи сподіваєтеся, що Російська церква вкотре простить ваші гріхи " во славу матінки Росії"?

Бачите, цілком розпусною бабою була імператриця Катерина II. Аж до смерті коханців міняла, як рукавички. А подібні діяння суворо засуджуються і Богом, і церквою. Та й правління державою отримала з рук убивці – коханця Орлова, який порішив її законного чоловіка. Чи ваша церква та ваші віруючі прощають деспотам і розпусникам, аби тільки їхні діяння були в ім’я " великої Росії"?

Жорстоко, пане Віазунов, поводилася імператриця з народом: усіх загнала в кріпацтво, яке однаково що рабство.

Послухайте, що писав ще за життя Катерини II секундант-майор Петро Іванович Челіщев у рукопису " Подорож по Півночі Росії":

" Ця дорогоцінна половина землеродних жителів (ідеться про кріпаків. – В. Б. ), без яких ніщо в людському суспільстві не може стати досконалим, обтяжена узами рабства".

Так жила більша частина населення імперії за Катерини II, про що свідчить очевидець житія тих часів.

Як би ви себе почували, пане Глазунов, будучи рабом, спізнавши батіг дворянина? Гадаю, ваша пісенька зовсім іншою стала б.

Вам, пане Глазунов, начхати на народ, чи російський, чи український. Ви ж панської крові. Вам " матінка" дорога тим, що приєднала до Росії " великий простір", підкорила й поглинула зі своїми родичами " споконвічного ворога" – Польщу. А попутно четвертувала й колесувала тисячі селян-пугачовців, які повстали проти рабства, якого, до речі, не було вже в ті часи у цивілізованій Європі.

Дозвольте вам нагадати, що " матінка" і передову інтелігенцію тих часів не шанувала, жорстоко переслідувала:

Олександра Миколайовича Радіщева,

Миколу Івановича Новікова,

Івана Герасимовича Рахманінова.

Які прізвища!

Сподіваюся, пане Глазунов, ви читали " Подорож із Петербурга в Москву". Згадайте: " Мати Ваша однакової зі мною була думки про незначущість посад Ваших, від народження даних” [24, с. 110].

Бачите, якою розумною була людина, як далеко дивилася. А яких купців пересаджала " матінка" у в’язниці та каземати: Матвія Глазунова, Тимофія Полежаєва, Павла Вавілова, Василя Глазунова і багатьох інших. Ваших особисто предків, пане Глазунов, знищила Катерина II. Навіщо ж перед нею падати на коліна? Хоч трохи поважайте себе!

Указом від 11 лютого 1793 року імператриця повеліла спалити 18 656 примірників книг, які були знайдені в будинках і крамницях Миколи Івановича Новікова. Серед них: " Правила християнського життя", " Короткий нарис географії", " Геометрія", енциклопедичні словники, книги з медицини тощо. Ви про це геть забули. Лише про завоювання пам’ятаєте.

Але ж, як бачите, не все " чортова баба" здійснила. Ось, наприклад: "... грецький прожект... опанувати Кримом, винищити кочові племена на півдні, ліквідувати Запорозьку Січ, проникнути на Балкани, знищити Туреччину і покласти корону нового візантійського імператора на голову одного з онуків Катерини" [20, с. 25].

А ось ще одну таємну думку виказує українець, канцлер Катерини II граф Безбородько: " Що справи!.. Вони самі по собі йдуть. Пан Платон Зубов (повідомляю по секрету Глазунову – це коханець Катерини II, їй 62 роки, йому – 22. – В. Б. ) справи розписав по тисяча сімсот дев’яносто сьомий рік. До цього року для встановлення торгівлі з Індією граф Валер’ян Зубов займе гарнізонами всі важливі місця в Персії й Тибеті. Суворов піде через Адріанополь до турецької столиці, для чого й флот готується. Китай теж збираються приборкати... " [20, с. 300].

Бачите: на древній Китай воліли зазіхнути!

Гадаєте, пане Глазунов, це художній вимисел? Анітрохи. Я вже подавав виписки з офіційних щоденників статс-секретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, виданих у Москві 1862 року.

Ось і вам, пане Глазунов, цитата з цієї праці на пам’ять: " 1786 рік, 5 липня. На рапорті Павла Сергійовича Потьомкіна про володіння Татар вимагати пояснення. Кордон не закінчено, потрібен час для виконання великого заходу. Кордоном буде Чорне море і підданство Перських власників, які рівнятимуться Герцогові Курляндському, до того йдеться" [23, с. 11].

Оце вони – справжні помисли російської аристократії і їхньої ставлениці Катерини II. Не зуміла " матінка" приєднати до імперії Персію та Константинополь. Інакше ваша спадщина, пане Глазунов, далеко б посунулася, аж до візантійських імператорів.

І Жириновський не знадобився б сьогодні.

Як же ви їй простили такі недоробки, пане Глазунов? Чи справді сподіваєтеся на Жириновського?!

1994 рік

4. Лужков

1997 року, ранньої вересневої осені, Москва в екстазі відсвяткувала вигадане 850-річчя. Горілка, вино, пиво й шампанське лилися рікою. Мільярди російських рублів шпурлялися наліво й направо. На торжества за великі гроші були запрошені поважні артисти з Європи, юрбилися на підмостках артисти самої Москви, марширували оркестри, гриміли барабани, на Красній площі повалили міфічного Змія.

Веселися і пий скільки завгодно!

У той же час мільйони людей в Росії, за 100–200 кілометрів від Москви, сиділи без шматка хліба, діти забули смак молока, учителі й лікарі більше ніж півроку не одержували заробітної плати. Убогість захлеснула велику країну.

Але московського градоначальника Юрія Михайловича Лужкова, під чиїм керівництвом гриміли литаври і вершилося дійство, знедолена Росія не цікавила. Він мислив не насущними справами й потребами, він дивився далеко вперед.

Наступні покоління москвичів віддадуть належне Юрію Лужкову, знаючи, з яким державним розмахом і з якою величезною помпою жили й веселилися москвичі за його керівництва у " 850-ту річницю" столичного града. Народ московський удосталь мав хліба, мав і видовища.

Спектакль на Красній площі спочатку хотіли поставити за сценарієм Наталії Кончаловської, написаним до 800-річчя Москви. Здавалося, більшовицька, сталінська Москва 1947 року нічим не відрізнялася від Москви Лужкова 1997 року. Спокійно можна вершити дійство за старим сценарієм. Москва завжди жила ситно, в статку, а оспівувалася за єдиними міфами і за царя, і за більшовиків-комуністів, і за теперішніх батьків-демократів. Міфи про Москву – єдині й вічні, бездоказові й недоторканні.

Але, як сказала одна розумна людина, " коли ми почали міркувати про всі навали (на Московію. – В. Б. ), то спіткнулися об правду, яка в історії не завжди була істиною".

Який сум!

Виявилося, що в міфології про Москву існує значний, як казав М. М. Карамзін, " доважок брехні". І тут дуже доречне питання: чому ж сам факт 850-річчя Москви не було поставлено під сумнів?

Відповідь очевидна: тоді витрачені на торжества гроші залишилися б у бюджеті Росії й дістатися, бодай частково, знедоленим громадянам, а безтурботно-святочна публіка була б із дулею в кишені. Але хіба міг так вчинити Юрій Михайлович із елітою, яка співає йому панегірики? Та ніколи в житті!

За відмови від показухи і бенкету виникала й друга проблема: ставилося під сумнів саме 850-річчя стольного града. Такого Лужков допустити не міг. Імперські амбіції столичного градоначальника відомі всім, хто бодай зрідка читає газети й дивиться московське телебачення. І тому Юрій Михайлович у своєму інтерв’ю газеті " Известия" напередодні свята сказав, як відрубав: " Ніхто нам не зіпсує свято! "

І ніхто не посмів.

Однак доречно нагадати панові Лужкову, що 1847 року в російського імператора Миколи І, який краще і глибше знав історію Москви й Московії, була трохи інша думка про ювілей:

" Святкуйте, як хочете, і робіть, що хочете", – така була 1847 року байдужа відповідь імператора Миколи І на питання членів уряду: святкувати чи не святкувати 700-ту річницю Москви. Святкувати не захотіли, відклавши усі розважальні загальнонародні заходи до кращих часів" [44, с. 2].

А він, онук Катерини II, знав, як злодійкувато його бабуня " перетасувала" та " відредагувала" історію Московії, зізнавшись 7 серпня 1791 року, що " зіграла з татарами жарт". У нашому романі-дослідженні стольному граду Москві присвячено чимало сторінок, де читачі мали змогу переконатися, що Москва заснована не 1147 року, а значно пізніше – 1272 року. І засновником Москви був не князь Юрій Довгорукий, а хан Золотої Орди – Менгу-Тимур, внук великого хана Батия.

Але міфи Москви й Московії живучі, як і імперські амбіції Лужкова. Так що святкували Лужков і його товариші не 850-річчя Москви, а тільки 725-річчя. Теж – ювілей, щоправда, дещо куций, неповновагий. Але коли грошей надмір, їх можна витратити на що заманеться.

Навіть великий містифікатор XX століття – Йосиф Сталін, який усе вимірював масштабно, мільйонами: і вбитих, і загиблих від голоду, – навіть він 800-річчя Москви повелів відсвяткувати лише трудовими подвигами, вечірніми гуляннями і закладанням каменя на честь майбутнього пам’ятника Юрію Довгорукому.

Щоправда, товариш Сталін іще повелів відчеканити пам’ятну медаль на честь 800-річчя Москви і особливо заслужених заохотив цим знаком. Але, звісно, сталінським святкуванням було далеко до помпезних заходів пана Лужкова.

Кремлівський вождь побажав також відшукати в Києві останки Юрія Довгорукого та перепоховати їх на честь свята в центрі Москви. Яка грандіозна міфологічна акція могла б відбутися: нарешті-бо Юрія Довгорукого відняли б у. " малоросів" і передали " великоросам". І не на папері, у брехливих " літописних зводах", а всерйоз, фізично. Але так уже сталося, що цей захід " не вигорів".

А Юрій Михайлович про останки й заїкатися не став. Не та людина. Де бачено, щоб московит – та просив у " малороса". Нонсенс! Московити з далекого XIII століття все брали, не спитавшись: як не хитрістю, то розбоєм. Так повелося. А звичок важко позбутися.

Не буду в цьому розділі особисто для Юрія Михайловича повторно описувати весь перебіг розбою, вчиненого московськими правителями за сотні років проти Твері, Новгорода, Києва, Пскова чи Казані. Про це розказано в попередніх розділах.

Прошу лише звернути увагу, що всі факти, які ми дослідили, взяті з історичних творів російських авторів. В оповіді дуже мало посилань на істориків інших держав, хоча ті більш критично й об’єктивно висловлювалися про розбій Московії за минулі сторіччя.

Повернімося, однак, до пана Лужкова.

Сподіваюся, читачі пам’ятають, як на першій стадії свого службового становлення московський управитель Юрій Михайлович Лужков на питання: так що ж нам робити з Україною, яка не віддає Росії Крим і Севастополь та ще й наполягає на розподілі Чорноморського флоту? – відповів виразно і конкретно: попередити, що Росія може застосувати силу!

Це була відповідь " майстрової людини, яка прийшла до влади з низів". Казав, що думав. Але етикету Юрій Михайлович навчився швидко, тож незабаром почав викладати ті ж думки зовсім іншими, " мудрими" словами.

" У Раді Федерації (Росії. – В. Б. ) створено комітет, який готує це питання (відторгнення Криму від України. – В. Б. ), підводить під майбутнє рішення юридичну базу... Так що я особисто не втрачаю віри в успіх. При цьому, звичайно, не повинно бути жодних " силових" рухів, братнє сусідство не може постраждати" [45, с. 3].

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 19 202122 23 24 Следующая ⇒