Володимир БІЛІНСЬКИЙ 15 страница

Суть писання М. М. Карамзіна полягала в тому, що йому необхідно хоч якось прикрасити приниження Московського князя, який на колінах і в ярмі стояв перед Тохтамишем. Тому й з’являються з-під його пера такі " перли російського славослів’я": " був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою", " визнати Василя спадкоємним її Государем" та інші фантазії " великоросійських історичних документів".

Хочу нагадати – хан Золотої Орди давав кожному конкретному князеві ярлик на певне князювання. Йому не потрібен був додатковий " государ" серед васалів. Він сам був Государем! Вигадки М. М. Карамзіна чи інших російських істориків про історичну перевалу Московського князівства перед Тверським, Рязанським та іншими – звичайнісінький вимисел. У XV столітті поруч із великим Московським князівством існувало щонайменше чотири великих князівства, які жодним чином не підкорялися Москві. Ось вони: Рязанське, Ростовське, Ярославське, Тверське, не враховуючи республік Новгорода, Пскова і В’ятки. Не варто плутати князя-Чингісида з його князівством. І навіть через сто років, уже в XVI столітті, ситуація не змінилася одразу.

Послухаймо професора В. О. Ключевського:

" Однак ні Іван III (жив у 1440–1505 роках. – В. Б. ), ні його старший син Василь (1479–1533 роки. – В. Б. ) не були єдиними володарями Московського князівства, а ділили володіння ним із найближчими родичами, удільними московськими князями, і влада великого князя не розрослася ще настільки, щоб перетворити цих удільних володарів у звичайних підданих московського государя. Великий князь наразі стояв над удільними не обсягом влади, а лише кількістю сили, просторами володінь і сумою доходів" [6, с. 179–180].

Себто кількістю грошей, які давав його князівський престол. Тому за збором данини князь стежив пильно. Почитайте, як князь Василь збирав ханську данину: " Посол Великокняжий повідомив Новгородцям, що вони, з 1386 року платячи Донському (чуєте, як хитро пише " великорос": не Димитрій, а Донський. Він вбиває нам у свідомість: мовляв, уже в ті роки Димитрій був Донським. Міф подається як правда. – В. Б. ) народну данину, зобов’язані платити і синові його... Полки Московські, Коломенські, Звенигородські, Дмитровські... взяли Торжок і чимало бранців із-під Новгорода, куди сільські жителі з маєтком, з дітьми тікали від меча й неволі (московського меча і московської неволі. – В. Б. ). Уже рать Московська, вчинивши помсту, повернулася... Привели сімдесят людей. Народ зібрався на площі, був свідком видовища жахливого. Засуджені на смерть, ці злочинці (лише не підкорилися Москві, відмовилися платити данину! – В. Б. ) спливали кров’ю в муках, їм повільно відтинали руки, ноги і повторювали, що так гинуть вороги Государя Московського! " [1, том V, с. 73–74].

Москва збирала данину з величезною жорстокістю. Там була не лише данина Золотій Орді, а й власний московський шмат. А за власний шмат вони готові були кожного розтерзати, знищити, як і нині. Істина жорстока, видима неозброєним оком, лише, як завжди, прикрашена московитом.

М. М. Карамзін перестав би бути придворним істориком, якби не прибрехав де-небудь у своєму " писанні". Адже Димитрія Донським назвуть через 200 років, проте Карамзін, як скалку в око, впихає у свідомість читача: " данину платили з 1386 року Донському". Навіть не Золотій Орді, а Донському! Тож ханський лакей раптом після цієї " писанини" – наче диво?! – став государем. Такими прийомами фальсифікувалася російська історія. Після такого " писання" вона ставала " величною і прекрасною". Але то звичайний прийом московської еліти – видавати бажане за дійсне. Мовляв, уже в 1386 році Димитрій звався Донським і особисто мав данину з новгородської землі.

Зверніть увагу: жодною державністю московською не пахне. Тільки отримав князь Василь ярлик на князювання і право на збирання данини для хана. Попутно крав і собі. Але скільки гонору, скільки хвальби!

Князь не піклувався про розвиток та торгівлю міста Торжка. Це його не цікавило. Московського князя цікавила лише данина: гроші, речі, їжа. Дивуватися не варто – це дрімучий, жорстокий деспот! Хіба нормальний, мислячий правитель віддасть наказ рубати на шматки 70 людей? Відповідь зрозуміла. Так чинять нелюди!

А далі погляньмо, які землі закріпив за Московією хан на початку XV століття. Лише прошу звернути увагу: М. М. Карамзін, коли пише про Московське князівство – улус, автоматично віддає йому всі землі інших " великоросійських” князівств, хоча вони були звичайними ворогуючими конкурентами. І в XV столітті не входили в князівство Московське. їх ще мали завоювати в жорстокій боротьбі.

Отже, послухаймо:

"... Великий Князь сам поїхав до нього (Вітовта Литовського. – В. Б. ) в Смоленськ, де серед веселих бенкетів і показної дружелюбності вони затвердили межі... володінь. У цей час уже майже вся древня земля В’ятичів (нинішня Орловська губернія із частиною Калузької та Тульської) належала Литві: Карачев, Мценськ, Белев з іншими удільними містами Князів Чернігівських, нащадків Святого Михайла, які волею й неволею піддалися Вітовту. Захопивши Ржев і Великі Луки, пануючи від кордонів Псковських з одного боку до Галичини й Молдавії, а з іншого до берегів Оки, Курська, Сули і Дніпра, син Кестутіїв був Монархом усієї південної Росії (Русі. – В. Б. ), залишаючи Василеві (Московському князеві. – В. Б. ) бідну північ, так що Можайськ, Боровськ, Калуга, Олексин уже граничили з Литовським володінням" [1, том V, с. 85].

Мене завжди вражав підтекст думки великороса. Зверніть увагу, як подає думку " байкар історії". Натяками, напівправдою створює враження, що, мовляв, Литва незаконно захопила чужі землі. Але жодним словом не обмовляється, що й Москві ті землі не належали ніколи. Та й поїхав князь не сперечатися з приводу литовських завоювань, які більш послідовні ніж московсько-татарські, а закріпити лише кордони Золотої Орди. Такими писаннями створювалася московська " волохата правда" історії.

Однак навіть за такого " висвітлення" історії М. М. Карамзін підтвердив: на початок XV століття Московія – лише дрібний татарський улус із територією на 100–150 кілометрів навколо Москви, і нації великоросів немає – звичайні князівства-улуси, що ворогують між собою за чужий шматок землі та хліба. Немає єдиного народу, немає єдиної нації, князь не відчуває відповідальності за підопічних. Люди підкоряються грубій силі деспота.

Треба також відзначити, що й " південної Росії" у XV столітті не існувало. Отож туман, вимисли – ось улюблені " доважки брехні" російської історії. Автор не дотримується історичної правди, вона йому не потрібна. Бажання є законом великороса, а при цьому правда завжди небезпечна.

Ось уже й XV століття, а Москві не належить навіть найближча округа: Рязань, Твер, Смоленськ, не кажучи вже про Новгород, Псков і Вологду. Хоч би як намагалися " байкарі історії", але й вони іншого довести не зуміли.

Отже, московити увійшли в XV століття, маючи на чолі князя Василя Дмитровича. Яблуко недалеко відкотилося від яблуні, тобто Василь кращим від батька не був. Так само боявся, так само втікав під час небезпеки, так само принизливо бив поклони в Золотій Орді, просячи право на ярлик.

У XV столітті Московія, як і раніше, руйнувала та нищила прилеглих сусідів, піклуючись про збільшення наживи і доходу. Не будемо голослівні, послухаємо М. М. Карамзіна:

" Правління Василя Димитровича було для Новгородців часом неспокійним... Так рать Московська (простіше кажучи, банда або зграя. – В. Б. ) без оголошення війни вступила у Двінську землю... взяла в полон Двінського Посадника, багатьох Бояр і скрізь грабувала без милосердя, сіле, розбита в Колмогорах, залишила бранців і втекла" [1, том V, с. 97].

Аналогічних прикладів можна подати безліч. Московити і великороси називали ці діяння " збиранням землі російської". Розсудливі люди називають такі дії завоюванням, розбоєм і геноцидом.

Сподіваюся, читачі помітили тенденцію М. М. Карамзіна: за першої-ліпшої нагоди, коли не йдеться про московське приниження або поразку, він намагається переконати, що ось, мовляв, погляньте – уже в XV столітті ми, великороси, мали государя. Не зубожілого, незначного князька-васала, а – государя!

Та Бог з ними, государя – то й государя.

Послухайте, як князь-московит " правив" у відповідальну хвилину:

" Одначе Василь Димитрієвич був здивований швидким походом Ханського війська і негайно відправив Боярина Юрія в стан його, щоб мати точні відомості про намір Татарського полководця, велів навіть збирати військо в містах, про всяк випадок. Та Едигей, затримавши Юрія, йшов уперед із великою поспішністю – і за кілька днів почули в Москві, що полки Ханські йдуть прямо до неї.

Ця звістка похитнула твердість Великокнязівської Ради, Василь (тепер він – не " Государ Московський", навіть не князь великий, а просто – якийсь Василь. – В. Б. ) не ризикнув на битву в полі, зробив те ж, що його батько в подібних обставинах: виїхав (треба розуміти – втік! – В. Б. ) із жінкою й дітьми в Кострому...

Але громадяни Московські судили інакше: нарікали, що Государ зраджує їх ворогу, рятуючи тільки себе і дітей...

Щоб Татари не могли підійти до стін Кремлівських, цей Князь велів запалити навколо посади. Кілька тисяч домів, де жили мирні сімейства працьовитих громадян, запалали в одну мить... Видовище було страшне: скрізь вогненні ріки і дим хмарами, сум’яття, крик, розпач. На довершення жаху, чимало лиходіїв (це ж не зайди, а самі московити, як і за всіх часів. – В. Б. ) грабували в домах, ще не обійнятих полум’ям, і раділи загальному нещастю" [1, том V, с. 103–104].

Нарешті й М. М. Карамзін вимовив слово істини: " зраджує”.

Людину, що покинула напризволяще своїх підданих у важку хвилину, іншим словом не називають. Саме так: зрадник і боягуз. Погляньте, яка дивовижа: сина за втечу все-таки назвали зрадником, хоча й мимохідь, а батечка – Димитрія, так званого Донського, – забоялися! Але ж вчинки їхні однакові, а боягузтво помітне неозброєним оком.

Якщо московит, а пізніше великорос, робив що-небудь для " збирання землі російської" та мав успіху цьому, йому прощалися будь-які падіння, будь-яка мерзота, відчайдушне боягузтво або зрадництво. Це великороси згодом замовчували...

Знову Московія була спалена і розорена. Але " збирач землі російської" залишився живий, здоровий. І незабаром " письменники" великоросійської історії проспівають цьому " Московському Государеві" оду хвалебну.

Однак спершу послухаймо М. М. Карамзіна – про навалу татар:

" Тим часом полки Татарські розсипалися по областях Великого Князівства, взяли Переславль-Залеський, Ростов, Дмитрів, Серпухов, Нижній Новгород, Городець, тобто, спалили їх, забрали в полон жителів, пограбували церкви і монастирі. Щасливий, хто міг урятуватися втечею (як ватажок! – В. Б. )! Не було ані найменшого опору. Росіяни (їх ще нема, поки що – московити! – В. Б. ) здавалися отарою овець, яку загризають хижі вовки... Бранців зв’язували й вели, як псів, на змичках, іноді один татарин гнав перед собою людей зо сорок" [1, том V, с. 105].

А що ж князь Московський? Де – він? Хто він тепер: " Государ" чи боягуз чужорідний?

" Полки Ханські, які гналися за Великим Князем (Московським. – В. Б. ), не могли наздогнати його і, на жаль Едигея, прийшли назад" [1, том V, с. 105].

Оце так Государ Московський! Навіть татари, справжні степовики, не змогли наздогнати князя, що втікав!

Не слід забувати, що втікав князь дрімучими, непрохідними костромськими лісами, де раніше " торував шлях" його батько Димитрій Донський, який так само рятувався втечею від татаро-монголів у 1382 році. Де вже в костромських хащах шукати людей, збирати військо! Зберегти б власну шкуру – і то добре. Повернувшись із перегонів, князь Василь прочитав (хоча він і читати не вмів! Йому прочитали інші. – В. Б. ) залишене Едигеєм послання:

" Від Едигея уклін до Василя... Все, писане тобою до Ханів про бідність народу Російського, є неправдою, ми нині самі бачили Улус (бачите, це держава Московська – улус?!. – В. Б. ) твій і дізналися, що ти збираєш у ньому по рублю із двох сох: куди ж дівається срібло? Земля Християнська залишилася б ціла і неушкоджена, якби ти справно платив Ханську данину, а нині тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися! " [1, том V, с. 107].

Тож " Московський Государ" терміново прислухався до поради полководця Едигея. Одразу ж розпочав нові перегони. Цього разу наввипередки з Іоанном Тверським побіг за ханським ярликом у Золоту Орду. Послухайте:

"... намір Іоаннів (Великий князь Тверський. – В. Б. ) їхати в Орду здавався Василю Димитрієвичу настільки небезпечним, що він зважився сам шукати прихильності Хана і з багатими дарами відправився в столицю Капчакську, куди його й провели всі знатні Вельможі" [1, том V, с. 109].

М. М. Карамзін не залишає великоросам ні найменшого натяку на велич Московії в XV столітті:

" Без сумніву, Василь (бачите, тут він уже не Государ Московський. – В. Б. ), будучи в Ханській столиці, знову зобов’язався платити данину Моголам, він платив її, здається, аж до кінця життя свого, незважаючи на внутрішні безладдя, на часті зміни в Орді" [ 1, том V, с. 110].

Великоросійські " байкарі історії" пробачили Василеві всі мерзенні вчинки і криваві внутрішні безчинства, лише за одне покартали:

" Серед загального суму та сліз, як кажуть Літописці, Василь Димитрієвич помер на 53 році від народження, княжив 36 років і був Володарем розсудливим, не маючи люб’язних властивостей батька свого, добросердя, м’якості у вдачі, ні палкої військової мужності, ні великодушності геройської... підсиливши Державу Московську (" писака історії" вже забув про улус Монгольський! – В. Б. ) надбаннями важливими, зберігши її цілість від хижості Литовської... Може, він зробив помилку в політиці, давши змогу відпочити Вітовту, розбитому Ханом, може, йому варто було б відновити тоді дружелюбний зв’язок із Ордою, і разом із Олегом Рязанським вдарити на Литву, щоб з’єднати південну Русь із північною (тобто з Московією. – В. Б. )" [1, том V, с. 115–116].

Ось вона, логіка великороса! Будь-яким зрадництвом, будь-яким мерзенним способом прихоплюй шматки " землі російської". Підлість таких діянь згодом спишеться й приховається в " історичних писаннях", а " придбання" залишаться. Що цікаво, коли питання стосується історичної правди, вимисли й брехня великороса мають перевагу над чесністю й порядністю міркувань.

Простежмо події кінця XIV–початку XV століть.

Битва татаро-монголів із литовсько-українськими військами відбулася на берегах ріки Ворскли 1399 року, де литовсько-українські полки були переможені татаро-монголами, на чолі яких стояв Тимур Кутлук. М. М. Карамзін аж захлинається в захваті, описуючи поразку військ Вітовта Литовського: " Ні Чингісхан, ні Батий не здобували перемог досконаліших.

Слід розуміти всю неправду такого твердження. Внаслідок поразки від Батия ростовсько-суздальська земля опинилася у володінні татаро-монголів і перетворилася на дикий, відсталий культурно татаро-монгольський улус. Литва і Русь після поразки навіть данини не платили Тимуру Кутлуку. Пограбувавши ці землі, Кутлук пішов у Поволжя. Відчуваєте різницю? " Тлумач історії" вперто забув повідомити, що, програвши ту битву, Вітовт не побіг до Орди просити ярлик на князювання. Ні! І розмовляв із ним хан не як з Василем, князем Московським.

Послухайте, як спілкувався хан Тимур Кутлук із Вітовтом, князем Литовсько-Руським:

" Навіщо йдеш на мене? – велів він сказати Вітовту, – я не ступав ніколи на землю твою зі зброєю"... Тимур невідступно пропонував мир, визнавав Вітовта найстаршим, погоджувався навіть, за словами наших Літописців, платити йому щорічно певну кількість срібла" [ 1, том V, с. 90].

Ці слова не схожі на звертання Едигея до Московського князя Василя 1407 року: " чого тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися! "

Військові сили Вітовта Литовського спиратись на народи, які жили на землях від Балтики до Чорного моря, були незрівнянно сильніші від московських та подібних до них. Це необхідно констатувати для розуміння історичної правди. Тут вимисли і брехня великоросів недоречні. Хоча брехня й вигадки – стрижнева основа історичного " писання" російської історії. Не варто забувати, що в 1382 і 1407 роках Московське князівство було розорене спочатку Тохтамишем, а пізніше Едигеєм, а народ знищений або забраний, за словами того ж М. М. Карамзіна, " як пси, на змичках" у рабство.

Про яке приєднання " південної Росії" може бути мова? До кого приєднувати?

1404 року Литва приєднала до себе Смоленське князівство разом із містом Смоленськом. Зверніть увагу: Смоленськ до 1404 року, не належав ні Золотій Орді, ні Москві! Цю історичну істину не приховати неправдою.

Саме в ті роки Литва забрала у татар Поділля і приєднала до великого Литовсько-Руського князівства.

У 1410 році князь Вітовт став одним із полководців великої переможної Грюнвальдської битви, яка поклала край німецькій експансії на схід, до речі, забезпечивши з Північного заходу благополуччя Московії.

Тож якби Московія в ті роки виступила проти великого Литовсько-Руського князівства, то з цілковитою певністю можна заявити, що в першій чверті XV століття припинила б своє існування назавжди. Навіть не народилася б ідея " збирання землі російської", а великоросів як нації не було б.

Великоросові-державнику страшенно хочеться возвеличити Московію та знеславити сусідів, яких вона згодом захопила. І тоді він видає фальшиві вимисли за можливі дії: либонь, хто клюне, либонь, зійде за правду. М. М. Карамзіну не соромно писати поруч такі " історичні перли": " підсиливши Державу Московську" і " зважився сам шукати прихильності Хана", " держава Московська", а слідом – " Улус Монгольський". Писалося без муки сумління. Все зійшло з рук " байкарям історії". Аби тільки величніше і спритніше було " викладено" історію Російської імперії. Про достовірність тут і не йшлося.

Залишимо і цього московського князя. Наступним був князь Василь Васильович Темний (1425–1462 роки). Слід наголосити: як і всі його московські попередники, Василь Темний одразу ж подався в Орду просити великокнязівський титул. Вступив у суперечку за ярлик зі своїм дядьком – князем Юрієм. Цілком імовірно, московит програв би ярлик великокнязівський, та врятував московську справу проноза-боярин Іван, який був при ньому в Орді.

Ось як описує право Василя на Московський престол М. М. Карамзін:

" Василь доводив своє право на престол новим статутом Государів Московських, згідно з яким син після батька, а не брат після брата, мусить успадковувати Велике Князювання. Дядько, спростовуючи цей статут, посилався на літописи та заповіт Димитрія Донського, де він (Юрій), у випадку кончини Василя Димитрієвича, названий його спадкоємцем. І тут Боярин Московський Іван став перед Махметом і сказав: " Царю верховний! Молю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого князювання за старим правом Російським (розумійте – московським. – В. Б. ), а Государ наш (розумійте – васал твій. – В. Б. ) – по твоїй милості, відаючи, що воно (Московія. – В. Б. ) є твій Улус: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, інший благає" [1, том V, с. 135].

Ото і вся розповідь про велич Московії в XV столітті! Тут усе точнісінько викладене самими московитами. На той час Москва – звичайний позаштатний улус татаро-монгольських ханів. Про яких-небудь " государів московських" говорити не випадає. Звичайні васали Орди!

Варто б великоросам більш пильно придивитися до власної історичної науки. Відсіяти принаймні видиму неозброєним оком брехню.

"... Вельможа Татарський, Улан Царевич, урочисто посадив Василя на трон Великокнязівський в Москві, у храмі Богоматері біля золотих дверей" [1, том V, с. 136].

У московському храмі Богоматері татарський спадкоємець не саджав на трон московського князя. Тут, у храмі, Василь Темний присягав перед православними святинями на вірність ординському ханові. Він клятвено обіцяв бути васалом слухняним, платити данину, коритися Орді. Такий " монарх" і така " монарша Московська держава" в XV столітті.

За цього князя кривава московська гризня сягнула апогею. Москва була побита жорстоко у себе вдома. Але, як писав М. М. Карамзін, " смиренно плазуючи в Орді... міжусобиці вдома ознаменувалися різними лиходійствами... в остервенінні своєму без усякого суду топили і палили людей... навіть законні страти були жорстокі, аж варварські".

Московія і за наступного князя Івана III залишалася жорстоким завойовником сусідів.

Уже за три роки після початку князювання Івана III московити рушили грабувати Черемиську землю. Мерзенний розбій та грабіж стали головними джерелами поповнення князівської скарбниці, тим паче, що ординські хани не особливо перешкод жали експансії на північ.

Значно пізніше великороси назвуть цю мерзоту " збиранням землі російської". А поки що, як бачимо, відбувалися звичайний грабіж і розбій. Московська рать на чолі з Симеоном Романовичем пішла "... у Черемиську землю... (в нинішні В’ятську і Казанську губернії) крізь дрімучі ліси, уже повні снігу, в найлютіші морози. Веління Государя і надія збагатитися здобиччю дали воїнам силу здолати всі труднощі. Більше місяця йшли вони по лісових пустелях, не бачили ні селищ, ні шляху перед собою... Вступивши в землю Черемиську, багату на хліб і худобу – керовану власними Князями, але підвладну Царю Казанському, – Росіяни (московити. – В. Б. ) винищили все, чого не могли взяти як здобич, різали худобу й людей (у такий спосіб московити насаджували " передові" звичаї і культуру, як сотні років розповідали нам. – В. Б. ), палили не лише селища, а й бідних жителів, забираючи будь-кого у бранці. Наше (московське. – В. Б. ) право війни було ще древнє, варварське (а сьогодні в Чечні–уже цивілізоване та людяне?! – В. В. ), всяке лиходійство у ворожій країні вважалося законним. – Князь Симеон доходив майже до Казані і, без битви проливши ріки крові, повернувся з ім’ям переможця" [1, том VI, с. 222].

Москва сотні років намагалася переконати світ, у тому числі й поневолені нею народи, що вона несла їм, народам, зібраним у " землі російські", прогрес, передову культуру і волю. Яка брехня!

Із опису видно, якою дикою й варварською була Московія наприкінці XV століття, в пору високої європейської культури.

В Московії XV століття панували тьма, звичайне варварство, де вбити, вкрасти, пограбувати вважалося нормою.

Ще на один факт необхідно звернути увагу читачів. Навіть М. М. Карамзін змушений визнати, що землі в’ятські, чуваські й казанські до початку XVI століття були для московитів землями " ворожої країни". А якщо так, то про які " споконвічні російські землі" вздовж Волги і В’ятки можна вести мову нині? Звичайні підкорені московитами землі. Поволжя споконвіків належало народам, які жили там: булгарам (татарам), чувашам, башкирам, марійцям, мордві тощо. Москва прийшла в ті землі поневолювачем. Погляньте на карту: від В’ятки на півночі до Астрахані на півдні московити до початку XVI століття лише в Ярославлі, Нижньому Новгороді та Костромі вийшли на Волгу. А підкорила Московія народи Поволжя наприкінці XVI століття. Твердження великоросів про " споконвічні російські землі Поволжя" є звичайною брехнею Московії.

Адже татаро-монголи володіли Московією також близько 300 років! І мали " обґрунтовані" права на свої володіння. Однак Москва пам’ятає лише про " свої права".

Подобається чи ні ця істина великоросам, але вона є фактом незаперечним. А землі, що лежать за Волгою і В’яткою, аж ніяк не належали Москві. Вони віддавна мали господарів. Які б " історичні баєчки" не складалися московськими " писаками історії", але й землі Уралу, Сибіру і Далекого Сходу теж відібрані великоросами в народів, які проживали на тих землях.

Повернімося до Івана III. Йому не вдалося закріпитися на землях середньої Волги. Пограбувавши їх, вирізавши десятки тисяч місцевих жителів, московити пішли геть.

" Спопеливши все, що могло горіти, Росіяни (московити. – В. Б. ), втомлені, обтяжені здобиччю, відступили... " – підсумував М. М. Карамзін. Казань ще на сто років залишилася міцною процвітаючою державою, де були побудовані кам’яні палаци, медресе, де існував водопровід. Москва в ті роки була повною протилежністю Казані. Але час минав, Москві все більше й більше були потрібні здобич і чужі надбання. Тоді вона, як за старих часів, звернула увагу на здавна процвітаючий Новгород. А ми вже знаємо, коли в московитів з’являється бажання пограбувати сусіда, вони завжди знаходять " привід". Так трапилося і того разу.

Це було перше, але не останнє знищення московитами Новгорода, міста з п’ятсотлітньою історією, культурою, традиціями; міста-республіки, яке було незрівнянно вищим від Москви за розвитком торгівлі, ремесел і культури; міста, що мало багатовікові зв’язки з Києвом і Європою.

"... Нарешті, прийнявши благословення від Митрополита і Єпископів (Іоанн III. – В. Б. ), сів на коня, повів головне військо зі столиці (Російська православна церква за всіх часів благословляла захоплення й поневолення сусідніх народів, навіть обґрунтовувала його. Вона завжди мала свій ласий шмат здобичі. – В. Б. )... ішли різними шляхами до Новгородських кордонів... Почалося страшне спустошення. З одного боку, Воєвода Холмський і рать Великокняжа, з іншого – Псковитяни, вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві ріки, стогін і крик від Сходу й Заходу лунали до берегів Ільменю. Москвитяни проявляли лють нечувану... Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жінкам. Літописці зауважують, що Небо, сприяючи Іоанну, висушило тоді всі болота, що від травня до вересня жодної краплі дощу не впало на землю, багно затверділо, військо з обозами скрізь мало шлях вільний і гнало худобу по лісах, доти непрохідних... Холмський спопелив Русу... і з жорстокосердістю, властивою тодішньому віку, наказавши відрізати бранцям носи, губи, послали їх, покалічених, у Новгород... Новгородський Літописець свідчить, що співвітчизники його (тобто, новгородці. – В. Б. ) билися мужньо і змусили Москвитян відступити, але кіннота Татарська, будучи в засідці, " нечаянним" (себто раптовим. – В. Б. ) нападом розбила стрій перших (новгородців. – В. Б. ) і вирішила справу" [1, том VI, с. 234–236].

Страшно читати ці " історичні сказання". Годі й уявити, які жорстокості творив Московський улус заради підкорення своїх одновірців! Москва знову й знову спиралася на міць і силу Орди. Винищуючи одновірців, підкорила не лише Новгород, а йТвер, Суздаль, Володимир тощо.

М. М. Карамзін, цей істинний великорос, замовчував у своїх " писаннях", що вирішальну роль у знищенні Новгорода в 1471 році зіграла татарська кіннота, тобто війська справжніх хазяїв Московії. Він лише мимохідь послався на новгородського літописця. Начебто ми не знаємо, що московських літописців у ті часи не існувало.

Ось вона – жорстока правда хрестозапроданства, коли союз поневолювачів–московитів і татаро-монголів – освячений московським митрополитом. Дивуватися не варто – московська церква йшла на будь-який союз, аби тільки доточити шмат землі до Московії.

"... Гаані, винищувані переможцем, загнавши коней, кидалися у воду й твань болотну, не знаходили шляхів у лісах своїх, тонули або вмирали від ран... На просторах дванадцяти верст полки Великокнязівські (замовчує " великорос" – разом із полками татарськими. – В. Б. ) гнали їх (новгородців. – В. Б. ), вбили 12 000 людей, взяли 1 700 бранців... Із якою радістю Великий Князь (ревний слуга татаро-монголів. – В. Б. ) слухав звістку про перемогу... Холмський уже ніде не бачив ворожої (новгородської. – В. Б. ) раті й міг вільно спустошувати села аж до Нарви або Німецьких кордонів... Великий Князь... (Московський. – В. Б. ).., прибув у Русу (разом із татаро-монгольськими полками. – В. Б. ) і подав приклад суворості, велівши відрубати голови найзнатнішим бранцям" [1, том VI, с. 236].

Прочитайте і нащадкам повідайте ііро жорстокість московську! Який народ може виправдовувати винищення невинних одновірців? Московити ці діяння навіть освятили хрестом митрополита. Хоча йшлося лише про збирання данини з Новгорода для Золотої Орди.

Це вони, носії православ’я в московській інтерпретації, разом із татаро-монголами палили, грабували, оскверняли православні церкви й монастирі. Це вони під час захоплення Новгорода відрубали голову архієпископові Новгородському Чашнику, щоб знищити сам дух Новгорода. Ці злодіяння оспівані й звеличені згодом як " збирання землі російської". Яка ганебна підлість! Але з жалем треба зазначити, що такі діяння є природними і звичними для московитів. Іншого способу " збирання землі російської" не було.

Згадайте, як так званий святий Російської православної церкви Олександр Невський водив татаро-монгольські полки ще в другій половині XIII століття знищувати новгородський люд, заодно розоряючи і грабуючи священні новгородські обителі. Чи ж не традиція? Послухаймо самих великоросів:

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒