Володимир БІЛІНСЬКИЙ 22 страница

Як бачимо, і пан Лужков мітить до українців у " брати", не забуваючи при цьому потягти в " брата" " ласий шматок".

Ось такий – братуха!

Єдине, чим відрізняється Лужков від своїх однодумців-державників: Солженіцина, Жириновського, Глазунова та інших, – це відвертою напористістю і нахабністю.

Однак, навіть знаючи нахабність цієї людини, я спробую нагадати факти, які він свідомо замовчує або не знає, постійно повторюючи: " Севастополь – місто російської слави! ".

Спочатку поговоримо про Крим.

Доводжу до відома Лужкова, що до XVIII століття ані нога московита, ані нога великороса в Криму " державно" не ступала. А якщо й побувала, то це була нога лише " васала" кримського хана. Пропоную Юрію Михайловичу ніколи не плутати ноги людей Русі з ногами " московитів" або " великоросів", які створили Московську державу. Ці ноги різні: одні – слов’янського етносу, інші – фіно-татарського.

Послухайте, пане Лужков, професора Московського університету другої половини XIX століття Сергія Михайловича Соловйова, який творив міфологію історії Російської імперії, але водночас виказував золоті крупинки істини, які дійшли до нас:

" Для якнайшвидшого і якомога вигіднішого підписання миру Петро хотів здивувати... турків (тобто влаштував блеф. – В. Б. ); він відправив свого посланника Українцева в Константинополь на російському військовому кораблі " Крепость"... і хоча на сході справи йшли успішно, хоча там татарські орди (Ваші московські єдинокровні родичі. – В. Б. ) з голосною назвою царств покорялися цареві Московському (зверніть увагу, в 1700 році цар ще був не російським, а лише – московським. – В. Б. ), але на південь, у Кримську орду, і далі посилати поминки (данину! – В. Б. ). Це посилання (данини. – В. Б. ) припинилося, коли російський військовий корабель з’явився перед магометанським Стамбулом" [7, с. 502–503].

А сталася ця подія лише в 1700 році.

" 18 серпня 1700 року в Москві спалений був " колосальний феєрверк": цар Петро Олексійович святкував турецький мир, придбання Азова, кінець обов’язку посилати поминки (постійну данину! – В. Б. ) в Крим" [7, с. 504].

Такі ось, Юрію Михайловичу, " калачі". Не Московія до 1700 року була господинею Криму, а Кримський хан отримував данину з Московії. І, як ви розумієте, " російською славою" поки що " не пахло”. Ці факти забувати не варто. Врахуйте: російська історія, запустивши у своє " велике минуле" " доважок брехні", подібні факти намагалася замовчувати. Тому вам про істину необхідно постійно нагадувати.

Ще нагадаю московському градоначальникові, що після Прутського походу, який відбувся 1711 року, під особистим керівництвом Петра І, коли він побував у принизливому оточенні в турків та Кримського хана і лише за великі гроші був викуплений, а не відправлений у Стамбул, Москва втратила й Азов, і весь вигаданий блиск на Чорному морі. Понад 30 тисяч трупів поклав Петро на берегах ріки Прут із 43-тисячної армії, яка була під його началом. І не варто, Юрію Михайловичу, забувати, що в оточенні біля ріки Прут під Новими Станилештами була повалена армія, яка два роки перед тим святкувала Полтавську перемогу. Полтавська битва на цьому принизливому тлі має зовсім інакший вигляд.

Добре, що бодай царя відкупили у турків!

Лише за Катерини II, в 1783 році, Крим було приєднано до Російської імперії.

Звертаю увагу: приєднано із корінним населенням – кримськими татарами, про існування яких постійно забувають.

А тепер, Юрію Михайловичу, згадаймо, чиї ж голови – життя – було покладено в Причорномор’ї. Адже вас просто зациклило: росіяни та росіяни!

Усім відомо: на півдні України в 1776–1799 роках діяло дві армії: українська і катеринославська, загальною чисельністю (у різні роки) від 60 до 160 тисяч осіб. Комплектувалися армії переважно вихідцями з південних губерній, включаючи нинішні області Воронезьку, Курську, Орловську, Білгородську, Чернігівську, Сумську, Київську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку. Панові Лужкову не варто забувати, що перші чотири з названих областей у ті часи звалися Слобідською Україною, де проживали українці. Я навіть подавав виписку із ВРЕ, третє видання, панові Солженіцину, підтверджуючи цей факт. Повторювати не буду.

Отже, від Воронежа й Орла до Запоріжжя й Києва, на території, завойованій на той час Російською імперією, проживало (1770 рік) не менше, як 4, 5 мільйонів українців. Я свідомо занижую цю цифру.

Якщо згадаємо, пане Лужков, що військову повинність відбували кріпаки, чим по-варварськи ви облагодіяли " братів", від 100 осіб – один у примусовому порядку, то одноразовий річний призов становив не менше 45 тисяч солдатів. Загалом за двадцять років Російською імперією було " забрано в москалі" близько мільйона українців!

А оскільки імперія в ті роки вела загарбницькі війни по всьому периметру держави (війна із Пруссією, завоювання Сибіру, війни зі Швецією і Польщею, захоплення Казахстану, перські походи тощо), зрозуміло, де склали свої голови солдати-українці: ясна річ, у боях від Кубані до Дунаю, хоча побували і в інших місцях.

Не варто забувати, що в 1796 році, після третього поділу Польщі, в Російській імперії кількість українського населення збільшилася до 10–12 мільйонів людей.

Так що " гарматний матеріал" потроївся. Стало можливим призивати в армію по 80–100 тисяч українців на рік.

Погляньте, Юрію Михайловичу, на таблицю – де проживали українці і в якій кількості (кінець XVIII століття). Таблицю складено за " Історією України" Ореста Субтельного:

№	Територія	Площа,	Населення,
з/п	Територія	тис. кв. км	тис. осіб (приблизно)
1.	Гетьманщина (або Малоросія) (у складі Російської імперії)
2.	Слобідська Україна (у складі Російської імперії)
3.	Південна Україна (у складі Російської імперії)
4.	Правобережна Україна (після третього поділу Польщі – у складі Російської імперії)
5.	Східна Галичина (імперія Габсбургів)
6.	Закарпаття (імперія Габсбургів)
7.	Буковина (імперія Габсбургів)
	Загалом:

Саме за цією " Історією України", написаною професором Йоркського університету Орестом Субтельним, на Заході вивчають історію українського народу.

До речі, пане Лужков, Росія чомусь вивчає не історію російського народу, його становлення й розвитку, а історію Російської держави, намагаючись завуалювати, що сама ця держава відбрунькувалася від імперії Золота Орда, і базовим етносом московської держави стали фіно-татарські племена. І починаєте ви вивчення історії своєї держави зовсім нелогічно – з Києва, а не з норманського минулого династії Рюриковичів. Якось із середини починаєте, зовсім забувши, що історію держави творить народ, а не його володар – зайда.

Навіщо російському істеблішменту знадобилася ця неправда – давно всім відомо.

Повернімося в чорноморські степи.

Зважаючи на подану тут таблицю, сподіваюся, пане Лужков, ви чітко розумієте, чиїми кістками вимощені степи Причорномор’я та Криму. Не забувайте й те, що з X до XVI століття ця земля або взагалі належала українцям, або вони в неї ходили, як до себе додому. А московити, ваші предки, у ті часи відзначалися, як правило, на річці Ока й значно північніше.

Настала пора, Юрію Михайловичу, поговорити " про місто російської слави – Севастополь". Як ми розуміємо, слава до міста Севастополя прийшла за часів оборонних боїв Кримської війни в 1854–1855 роках і бойових дій Другої світової війни під Севастополем (1941–1942 роки й 1944 рік).

Отже, освіжімо в пам’яті факти Кримської війни XIX століття.

Воєнні дії в Криму почалися з висадки десанту супротивників Росії 2(14) вересня 1854 року. Обмежений союзний десант (війська Англії, Франції й Туреччини) складався з 62 тисяч вояків і висаджувався на берег кілька тижнів. Російська армія у ті дні в Криму мала 33, 6 тисячі вояків і 18-тисячний гарнізон у Севастополі. Отже, сили практично були рівні [9, том 13, с. 512].

Але війська Російської імперії 1854 року в Криму були розбиті спочатку на річці Альмі, пізніше в Балаклавському бою, а остаточно розгромлені в Інкерманському бою. Як бачимо, воєнні дії велися практично в межах міста Севастополя. Нині Балаклава та Інкерман – частина міської території. Але російські генерали й адмірали, воюючи у своїй країні з експедиційним десантом, не змогли не лише забезпечити військову перевагу в силі й швидкими концентрованими ударами зіпхнути ворога в море, а й навіть налагодити взаємодію армії та флоту.

Таке військове уміння російського генералітету в Кримській війні під Севастополем!

А союзники, не до прикладу російським генералам і адміралам, у 1855 році збільшили сили, багато разів штурмували Севастополь і 28 серпня (9 вересня) взяли місто. Російський генералітет розписався в своєму цілковитому безсиллі. Хоча чимало генералів і адміралів (Корнілов, Нахімов, Тотлебен) проявили в боях особисту солдатську хоробрість. Але генералів і адміралів судять за їхніми полководницькими справами, а не за вміння ходити в атаку й гинути. Це доля солдата.

Тут час нагадати панові Лужкову про солдатів і матросів, які захищали Севастополь. Адже полягло під Севастополем 102 тисячі вояків, не кажучи вже про поранених – понад 300 тисяч. Російські генерали і адмірали ніколи, в жодній війні, не берегли солдатів і матросів. Тим паче – солдатську масу, що складалася переважно з інородців.

Нагадую прізвища солдатів і матросів, які особливо відзначилися під час першої оборони Севастополя: П. Кішка, І. Димченко, Ф. Заїка, І. Шевченко та сотні інших з подібними прізвищами.

Кримська армія 1855 року складалася в своїй масі з закріпаченого (поневоленого) українського селянства.

Особливо теплі слова хочеться сказати про легендарного героя першої оборони Севастополя – матроса Петра Кішку, українця з села Ометинці (Вінницької області). Петро Маркович Кішка народився 1828 року в родині кріпака, сам був у рабстві в російського пана, і його діти до смерті працювали на російського поміщика. Така подяка російської правлячої еліти героям, які захищали її інтереси в боях.

Ось, пане Лужков, хто приніс славу Севастополю в обороні 1854–1855 років. Саме вони, українські хлопці, полягли на підступах і в самому Севастополі в ті далекі роки! 340

Прогнила Російська імперія зустріла Кримську війну на Чорному морі, маючи дерев’яний вітрильний флот, який через непридатність довелося затопити, як мотлох, бо французькі й англійські ескадри мали в своєму складі 4 лінійні кораблі й 50 фрегатів панцерних і парових.

А Росія, як споконвіку повелося, кинула на чужу техніку " людський гарматний матеріал". Власні невміння і тупість закрили людськими життями. Якщо в цьому, пане Лужков, полягає " російська слава" ваших правителів і генералів, то в цій іпостасі ви обігнали увесь цивілізований світ. Тут ваш пріоритет применшувати ніхто не стане.

Але в тій кримській військовій епопеї є ще один момент, про який пан Лужков просто не відає або свідомо замовчує.

Війна ж бо велася не лише в Криму, а й на Далекому Сході, і на Кавказі. Під час Кримської війни існувала ще й " героїчна оборона Петропавловська-Камчатського", де англійці й французи висадили десант 20 серпня 1854 року і спробували відторгнути від Російської імперії Камчатку.

Доводжу до відома Юрія Михайловича Лужкова, що обороною Петропавловська-Камчатського в 1854 році керував губернатор Камчатки генерал-майор В. С. Завойко, українець за народженням. Він не здав ворогу Петропавловськ, відстояв його в бою, зберігши для імперії і саме місто, і всю Камчатку.

Ось такі факти, пане Лужков, ви забуваєте. Якщо дотримуватися вашої логіки, то українці в часи Кримської війни отримали місто української слави – Петропавловськ-Камчатський. Але навіть дотримуючись вашої логіки, українці на Камчатку і Петропавловськ-Камчатський не претендують.

Гадаю, українці, що поклали біля стін Севастополя десятки тисяч своїх синів і дочок, мають не менше право вважати його " містом української слави", ніж пан Лужков.

Будемо чесні до кінця, адже московити лише встигли раніше " застовпити" своїм генералам і адміралам бойову славу, оспівати її в піснях. Запевняю московського градоначальника, що поети і композитори України згодом зуміють відновити цей пробіл. Усі розуміють, і Лужков у тому числі, що якби українець посмів оспівати своїх севастопольських героїв раніше, в часи імперії, романовської чи більшовицької, то закінчив би життя на шибениці або у в’язниці.

Московський істеблішмент жорстоко карав людей, які намагалися зазіхати на його брехливу історичну і героїчну міфологію. Згадайте, пане Лужков, як Москва переслідувала поета Володимира Сосюру за вірш " Любіть Україну".

Про другу Севастопольську оборону 1941–1942 років і штурм міста у травні 1944 року намагатимуся говорити коротко.

Як і в давні роки, на Чорноморському флоті служили переважно українські хлопці.

Природно, генералітет і в радянській імперії у своїй масі був російським.

Чудову пораду панові Лужкову дав глава однієї з міських адміністрацій півдня України, порекомендувавши відвідати Севастопольський меморіал і переконатися в переважно українських прізвищах вояків, які особливо відзначилися, і заодно поклонитися десяткам тисяч солдатів усіх національностей, похованих під могильними плитами на військових цвинтарях Криму й Севастополя.

Ми повинні розуміти – за спільну батьківщину в Другій світовій війні наклали головами люди всіх національностей, що проживали в Радянському Союзі. Кожен із загиблих приніс славу своєму народу. І має бути соромно палові Лужкову ділити військову славу живих і загиблих на " російську” і " неросійську". Йому відповідати перед солдатами-героями.

Мені лише хотілося пояснити московському градоначальнику, що міст " російської слави" на території колишньої імперії не існує й існувати не може. Російська імперія завжди була багатонаціональною, і сам по собі російський народ у ній ніколи не становив звичайної арифметичної більшості. Не варто забувати: у радянській імперії в росіяни записувалися всі, кому не ліньки – євреї, білоруси, татари, українці, німці, чуваші, мордва, башкири, поляки, марійці, якути, ненці, карели й багато хто інший. Зросійщення віталося й заохочувалося повсюдно.

Спеціально для Юрія Михайловича розповідаю анекдот, уміщений в газеті " Известия":

"... Згідно з переписом населення, 1989 року в області (Єврейській автономній. – В. Б. ) було 8 800 євреїв. Потім 11 126 виїхали в Ізраїль. Залишилося 12 500 (євреїв. – В. Б. ). Цей арифметичний парадокс пояснюється просто: коли п’ята графа ставала перешкодою в кар’єрі, люди воліли приховувати свою національність" [46, с. 3].

Якщо вважати, що у кожній області колишнього Союзу набиралося " липових росіян" серед всіх народів хоча б така ж кількість, то можна мати уяву про масштаб зросійщення.

Отож і в армії, і на флоті на одного росіянина завжди припадав хоча б один – неросіянин. Пам’ятайте про це, пане Лужков!

Однак, Юрію Михайловичу, ви забули, а тому, певно, не зазіхаєте принаймні ще на десяток " міст російської слави". Нагадаю вам про кілька з них.

Приміром – Порт-Артур. Російська імперія 1904 року і там зазнала поразки, хоча солдати, як завжди, свою місію виконали до кінця.

Чудовий вальс " На сопках Маньчжурії" написав учасник війни. Мені особисто цей вальс подобається більше від " Севастопольського вальсу". А Вам, Юрію Михайловичу?

Ви чомусь забули пред’явити претензії великому Китаю на це " місто російської слави". Мені абсолютно не хочеться навіть допускати думки, що ви боїтеся, того й мовчите.

Або ось іще одне " місто російської слави" – Варшава!

Ваші предки брали це місто й захищали його понад десять разів. Згадайте: сам генералісимус Суворов вирізав у

Варшаві населення, як звичайний бандит. Чому ж забули про це місто? Адже багато разів приходили, підкоряли, упокорювали, захищали, залишали, йдучи геть.

А як, пане Лужков, ви забули про Київ?

Теж – " місто російської слави"?! Згадайте: ще 1169 року ваші предки (фінські племена: меря весь, мещера, мокша, а простіше –народ Моксель) прийшли із " Залешанської землі" і " взяли на щит град Київ". Навіть поцупили знамениту ікону та вивезли в країну Моксель – майбутню Московію.

А " місто російської слави" – Грозний? Погляньте, які страшні руїни ви залишили після себе! Знищили понад сто тисяч людей, сотні тисяч знедолили і забули про все, начебто не ваших рук справа.

Багато, Юрію Михайловичу, міст можна назвати " містами російської слави". Гадаю, ви й самі повинні нарешті зрозуміти весь комізм і трагізм цього визнання. Міфи завжди розсіюються: і брехливі, й солодкі!

Я радив би Вам, пане Лужков, зрідка читати праці та статті російських науковців. Наприклад, професора, завідувача кафедри Московського інституту міжнародних відносин Ю. М. Колесова, який дав вичерпну відповідь на ваші домагання щодо Криму й Севастополя ще в 1995 році.

Послухайте:

" І Україна, й Росія є членами ОБСЄ, і для них положення Заключного акту обов’язкові. Навіть сама заява претензій на частину території іншої держави вже є протиправним, грубим порушенням загальновизнаного міжнародного права. І, звичайно, якщо застосуванням або погрозою сили (є такий термін) спробувати вирішити територіальну суперечку на свою користь, це підпадає під визначення агресії з усіма наслідками, що з цього випливають" [47, с. 2].

Доводжу до відома московського градоначальника, що професор Ю. М. Колесов є арбітром Постійної палати Третейського суду в Шазі, гуди Лужков збирається скаржитися.

Так що, Юрію Михайловичу, час би й призупинити " мічурінські" дослідження з вирощування " Пуксів", за вже запатентованим методом письменника В. Войновича, тим паче на рівні, як ви казали, Ради Федерації Росії.

Раджу панові Лужкову також заглянути у ВРЕ, третє видання, том 23, с. 104. Ось що на тій сторінці сказано, коротко: " Севастополь, місто республіканського підпорядкування Кримської області УРСР".

Несолідно якось виходить, Юрію Михайловичу. Ви на кожному кроці говорите, що Севастополь завжди був містом союзного підпорядкування. Енциклопедію редагували десятки, навіть сотні радянських, переважно російських, академіків і професорів. А ви намагаєтеся сьогодні виставити їх дурнями, які не відали, що писали. І видавалася Енциклопедія в Москві, абсолютно, як ви розумієте, без тиску з Києва. Дуже вже рідким виходить, Юрію Михайловичу, ваш московський " щєц". Сама вода.

Послухайте ще одного розумного російського академіка: " Москва – Символ, Образ, Тип Російської влади. З її месіанською й універсалістською претензією на весь світ... Це влада, яку вона (Москва) здійснює по-ординськи: знищенням конфліктуючого, а не угодою з ним. І це стосувалося геть усього: міст – Твер, Новгород, Псков, Казань; станів – бояри, дворянство, стрільці, селяни; і будь-яких інших формувань, включаючи церкву. Ця влада – переможець, якому потрібні, однак, усе нові й нові супротивники. Без них вона не влада" [14, с. 121].

Може, в цьому й полягає, пане Лужков, весь сенс ваших домагань до України? Я ж по праву назвав вас московитом!

Саме ви сьогодні є носієм ординської московської влади. Саме люди з подібними до ваших імперськими поглядами й переконаннями завжди правили в Москві та Московії, постійно вишукуючи ворогів серед сусідів і схиляючись перед матір’ю – Золотою Ордою.

Як бачите, звички залишилися колишніми. Вас нічого не навчив час!

А зараз, Юрію Михайловичу, ще раз повернімося до нинішнього благополуччя Москви. Погляньмо, чи справді воно ґрунтується на праці людей стольного града і особисто вашому вмінні керувати міськими справами. Чи, може, московське благополуччя походить із зовсім інших джерел.

Якщо уважно проаналізувати ситуацію, побувати в далеких російських регіонах, послухати голодних людей і поговорити з вашими колегами-губернаторами, складається зовсім інша, навіть моторошна картина нинішнього " бенкетного" стану Москви.

Послухайте типові повідомлення з Красноярського краю, цієї Росії в зменшеному виді: " У Красноярському краї все виразніше проявляються характерні риси колонії. Вершки й корінці поділені так: краєві – дим і відходи сировинних виробництв, робота за невисоку зарплату, із краю – прибутки. Тут – копалини, там (у Москві. – В. Б. ) – гроші від їх видобутку!

Бюджет краю формується тільки з 11% валового регіонального продукту" [48, с. 5].

Пане Лужков, навіть цілковито неосвічені в економіці люди розуміють, що інша оподатковувана частина Красноярського крайового валового продукту в розмірі 89% перебуває в Москві. Не в Іркутську, не в Хабаровську чи Рязані!

Ось, пане Лужков, чому ви дозволяєте собі шпурляти сотні мільярдів рублів на міфічні ювілеї Москви, на презентації та будівництво. Москва паразитує на чужій праці, несучи народу глибинної Росії колосальне зубожіння вже не примітивним розбоєм і грабунком, а сучасним економічним поневоленням.

І щоб усі знали, що це стосується не одного регіону Росії, послухайте ще одного губернатора:

" Бійтеся політиків, які кажуть, що служать народу. Найчастіше вони брешуть. Як ви уявляєте: вибрав народ президента (або генерального секретаря, або царя), і сидить той у Кремлі, служить народу? Особливо помітно, як його оточення служить! Зібрали 95% всіх грошей у Москві й " служать" [49, с. 6].

Подано слова і думки пана Михайла Прусака, губернатора Новгородської області. Врізав, як по лобі дав. Молодець!

Не буду нагадувати панові Лужкову, що повідали багато інших губернаторів і вчених Росії. Нема рації подавати безліч тотожних прикладів. Досить цих.

І останнє, Юрію Михайловичу, про що хочу вам нагадати. Я свідомо не згадував про вашу титанічну боротьбу в Москві з " особами кавказької національності". Це квіточки у порівнянні з тим, чому ви, як московський градоначальник, свідомо потураєте.

Послухайте, якими " писаннями" сьогодні наповнена Москва: " Так, ми покликані стати панами цього світу, тому, що так захотів Господь. І якщо для виконання Його Волі нам буде потрібно втопити в крові кілька мільярдів інородців, ми ні на секунду, ні на хвилину не задумаємося, гуманно це чи ні, чи відповідає це правам " людини". Нісенітниця!

Наша Біла справа – це свята місія твердження Російського духу по всьому світу, бо лише наша раса (мається на увазі російська раса! – В. Б. ) варта панувати в цьому світі".

І далі, там же, слова з гімну " Російської національної єдності":

" Нам не страшны ни пули, ни снаряды,

Ми верим в то, что сможем победить:

Ведь вмире должен быть один Порядок

И он по праву русским должен бать".

Газета " Известия" у № 86 від 14 травня 1998 року слушно констатувала: " Не визнаючи існування доморощених расистів, влада заохочує їх на нові дії".

А цим " пустунам", пане Лужков, теж не вистачає Севастополя. І ще дечого.

Кожен, хто не сприймає фашистської ідеології, має право, Юрію Михайловичу, задуматися і поставити собі питання: навіщо Лужкову потрібний матеріал по Криму й Севастополю, зібраний у спеціальному комітеті Ради Федерації? Яву " юридичну базу" ви готуєте собі на майбутнє? Адже чесні відповіді щодо Криму і Севастополя давно всім відомі. Навіть ООН із цього питання висловилася.

Не ображайтеся, пане Лужков, за паралелі.

Ніхто не має права забувати: доки гітлерівська еліта готувала в кабінетах матеріали про " втрачені німецькі землі", штурмовики з ножами " гралися" на вулицях.

Не будьте такі самовпевнені.

Зупиніться та задумайтеся.

1997 рік

5. Вдруге: Солженіцин

(продовження, 1998 рік)

Написавши розділ " Солженіцин" десь у році 1994-му, не сподівався, що доведеться доповнювати його. Я вірив, повернувшись в Росію, Солженіцин, який має розум і можливість аналітично мислити, згодом заспокоїться і зрозуміє абсолютну неминучість краху Російської імперії. Хотілося сподіватися, що Нобелівський лауреат чесно й неупереджено поставиться до розвалу імперії на " шматки", як він сам пише. Тим паче, що " споконвічна земля" московитів – Московія – залишилася цілою у складі Російської Федерації.

Однак виявилося, що час не заспокоїв і не вилікував цієї людини, а ще дужче озлобив стосовно окремих народів, які посміли відкинути " ласку старшого брата". Його численні інтерв’ю, бесіди, прямі телефонні лінії витримані в дусі відвертої ненависті до України, Чечні, Грузії й, почасти, до Казахстану.

За останні роки особисто мені, який не шукав зустрічей із писаниною Солженіцина, потрапили на очі такі його повчання людству:

— " Сестра моєї роботи і мати моїх дітей... " (газета " Комсомольская правда", 31 грудня 1994 року, с. 1–2).

— " Жовте колесо" (газета " Аргументи и факты", № 2 і № 3 за січень 1995 року).

— " Розмови з Олександром Солженіциним" (газета " Комсомольская правда", 23 квітня 1996 року, с. З–4).

— " Слов’янська трагедія" (газета " Труд", 29 травня 1998 року, с. 5).

З кожним наступним виступом маститий письменник поводився все більш відверто шовіністично. Особливо велику ненависть відчуває ця людина до національно мислячих українців, які не піддалися зросійщенню за багато десятиліть. Дістається всім, навіть державним діячам України. Тут Солженіцин опускається до елементарного хуліганства. Йому нічого не варто обізвати людей, які займають державні посади в Україні, " нахабними ошуканцями, безсовісними людьми, зрадниками, націоналістами" та ін. Начебто ці люди повинні служити не українському народові, а Російській імперії. Старий московський шовіністичний синдром із часів Петра І (Мазепа), Леніна (Петлюра), Сталіна (Бандера).

Солженіцин з інтерв’ю в інтерв’ю, зі статті в статтю з настирною послідовністю висуває територіальні претензії до сусідніх держав і народів. Усі його претензії цілковито бездоказові й голослівні, лише спираються на " формулу Жириновського", мовляв, російський солдат уже " мив свої чоботи" в тих землях.

Солженіцин не та людина, яка не знає історичних істин. Він їх знає. Але приймає лише ті, які стоять на сторожі Російської імперії. Знає, що існуюча історія імперії наскрізь брехлива, вигадана і " зроблена" російськими державниками за останні 200 років, щоб виправдати захоплення чужих земель і підтвердити так зване право Москви на " збирання землі російської".

Затятий прихильник " великої й неподільної", він розуміє, що є речі, втративши які, Росія вже ніколи відродитися в імперію не зуміє. Ось чому він так люто " підспівує" бодай союзу чотирьох: Росії, Білорусії, України і Казахстану. В цій ідеї криється секрет: зберегти ядро імперії, а інші " шматки" згодом приростуть.

Він тепер зізнається: " я переконаний супротивник " панславізму”: це завжди був для Росії замах не під силу". Бачите, він не засуджує саму ідею підкорення Росією слов’ян, а констатує лише – не берімося за непосильне, бо надірвемося.

Знаючи, як повільно і важко, але невідворотно відбувається становлення нових незалежних держав, які розірвали пута імперії, Солженіцин як махровий шовініст вдається до словесної диверсії, щоб підірвати стабільність цих держав, виграти час, нацьковує одних на інших.

Варто й нині остерігатися " державників" типу Солженіцина. їм уже вкотре ввижається " велика і неподільна". Такі ось солженіцини та лужкови будуть все робити для створення як не нової, то бодай старої " в’язниці народів".

Повернімося до конкретних домагань Солженіцина. Однак не будемо схожими на Олександра Ісайовича, який напирає тільки на совість і бездоказові " істини".

Отже, в газеті " Комсомольская правда" від 23 квітня 1994 року відтворена телефонна розмова Олександра Ісайовича з читачами газети під заголовком " Розмови з Олександром Солженіциним". Що цікаво: із викладу розмови в газеті, жодна людина, яка телефонувала, не поставила Солженіцину питання про його ставлення до України. Відповіді на питання підходили до кінця, час розмови з читачами закінчувався, і тоді пан Солженіцин, побачивши, що питання не дочекається, за власним бажанням узявся лити бруд на, здавалося б, дружню державу.

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 19 20 212223 24 Следующая ⇒